§ 4. Зміст і тлумачення договору : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 4. Зміст і тлумачення договору

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Зміст договору як спільного юридичного акта сторін становлять, по-перше, умови, щодо яких вони дійшли згоди і, по-друге, ті умови, які приймаються ними як обов'язкові на основі чинного законодавства. Іншими словами, зміст договору — це ті умови, на яких укладена відповідна угода сторін. Якщо договір оформле­но письмово у вигляді одного документа, підписаного сторонами, або шляхом об­міну листами, то відповідні умови фіксуються в пунктах договору, в яких можуть міститися і посилання на норми чинного у цій сфері законодавства. Оскільки до­говір є підставою виникнення цивільно-правового зобов'язання, то зміст цього зобов'язання розкривається через права та обов'язки його учасників, визначені умовами договору.

Відповідно до ст. 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сто­ронами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істот­ними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за зая­вою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Майже аналогічне правило щодо істотних умов договору міститься і в п. 1 ст. 640 ЦК України з тією лише різни­цею, що з-поміж істотних умов конкретно названо умову про предмет договору.

Отже, істотними вважаються насамперед ті умови договору, які названі та­кими за законом. Коло таких умов можна визначити, проаналізувавши норми ЦК

України і спеціальних нормативних актів, що регулюють даний вид договірних відносин. Так, за ст. 10 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" істотними умовами договору оренди є об'єкт оренди (склад і вартість майна); строк дії договору; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов'язань; відповідальність сторін.

Істотними є й ті умови договору, які прямо не названі такими у нормативних актах, але конче потрібні для договору даного виду (наприклад, умова про ціну е необхідною для будь-якого сплатного договору). В п. 5 ст. 628 ЦК України за­кріплена презумпція, що договір вважається сплатним, якщо інше не випливає із закону, інших нормативно-правових актів, угоди сторін або суті договору.

Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для договорів даного виду, то договір вважається укладе­ним і набуває обов'язкової сили для сторін. Проте кожна із сторін може наполя­гати на узгодженні й таких умов, які в законі прямо не названі істотними і за своїм характером не є необхідними для даного виду договору. Було б нерозумно ігнорувати ці умови, бо за ними іноді криються важливі інтереси суб'єктів ци­вільних правовідносин. Тому в ч. 2 ст. 153 ЦК УРСР і п. 1 ст. 640 ЦК України до істотних віднесено й усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Серед договірних умов, крім істотних, виділяють також звичайні та випадкові умови. Звичайні — це ті умови, які передбачаються у законі чи іншому норма­тивному акті і стають обов'язковими для сторін внаслідок факту укладення дого­вору. Від істотних звичайні умови відрізняються тим, що вони не потребують ок­ремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наимодавець чи наймач — провадитиме поточний ремонт зданого в найм май­на, то діятиме диспозитивне правило, зазначене в п. 4 ст. 265 ЦК УРСР, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача. Правило про те, що поточний ремонт речі проводиться наймачем і за його раху­нок, закріплене п. 1 ст. 795 ЦК України.

Випадковими прийнято вважати такі умови договору, які погоджені сторона­ми на відступ від положень диспозитивних норм або з метою розв'язання питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Тому випадкові умови можна вияви­ти, порівнявши їх зі звичайними умовами: якщо якусь умову включено у договір на зміну чи доповнення до правил, викладених у законодавчому акті, то порівня­но із звичайно прийнятими в договорах даного виду умовами вона виявиться ви­падковою. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточний ремонт майна покладено на наймодавця, то ця умова для даного кон­кретного договору вважатиметься випадковою. Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укладення договору стають однаково обов'язковими і мають додержуватися сторонами.

Нерідко буває так, що після укладення договору приймається законодавчий акт, який передбачає інші правила, ніж ті, що ними керувалися сторони при ук­ладенні договору, і ці нові правила погіршують становище однієї чи обох сторін договору. В Законі України "Про оренду державного і комунального майна" (п. З ст. 11) на цей випадок передбачено, що умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору і тоді, коли після його укладення законодавством установлено правила, які погіршують становище орендаря. Але це положення стосується лише орендних відносин і не поширюється на інші види договорів.

Зміст договору, тобто сукупність передбачених у ньому умов, завжди визна­чається угодою сторін. Проте воля і волевиявлення учасників договору форму­ються насамперед під впливом приписів норм права, які містять абстрактну мо­дель взаємовідносин сторін. Договір же є індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель стосунків осіб, окреслена в загальних рисах у законі, наповнюється конкретним змістом, набирає своєї плоті і крові. Ось чому в дого­ворі немає потреби дублювати положення, які є звичайними і передбачені у від­повідних нормативних актах (наприклад, про відповідальність за порушення умов договору), оскільки сторони повинні керуватися ними незалежно від того, включені вони в договір чи ні.

На визначення змісту договорів можуть впливати й адміністративні акти, зокрема державні замовлення. Так, на закупівлю продукції для задоволення дер­жавних потреб видаються держзамовлення, відповідно до яких укладаються до­говори контрактації або поставки (держконтракти). Оскільки держзамовлення є обов'язковими для державних підприємств (товаровиробників), то й зміст дого­ворів, що укладаються на їх основі, має відповідати цим замовленням. Обов'яз­кову силу мають також акти прикріплення покупців до постачальників при укла­денні ними договорів на поставку товарів за міждержавними (у межах СНД) економічними зв'язками.

У визначенні змісту договорів, які укладаються між організаціями або між ор­ганізаціями і громадянами, важлива роль належить типовим, або зразковим, до­говорам. Зазначені у цих договорах умови вважаються зразковими. Типові, або зразкові, договори є передусім уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує однакове оформлення конкретних договірних відносин. Крім того, типовий дого­вір — це своєрідний нормативно-правовий акт, який заповнює правове регулю­вання певної сфери господарських відносин через недостатнє врегулювання їх актами вищої юридичної сили.

Типові, або зразкові, договори, часто використовують при укладенні так зва­них публічних договорів та договорів про приєднання. Публічний договір є уза­гальненим поняттям договорів, що укладаються у різних сферах обслуговування громадян і юридичних осіб (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загаль­ного користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслугову­вання тощо).

Публічним визнається договір, у якому однією зі сторін є підприємець або ін­ша особа відповідно до закону, що взяли на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до них звертається. При цьому ціна товарів (робіт, послуг) та інші умови публічного договору вста­новлюються однакові для всіх споживачів, крім випадків, коли законодавчими актами допускається надання пільг для окремих категорій споживачів. Підпри­ємець не повинен надавати переваги одній особі над іншою щодо укладення пуб­лічного договору, крім випадків, передбачених законодавчими актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надати споживачеві відповідні товари або послуги не допускається (ст. 635 ЦК України). Затверджуючи правила, що є обов'язковими або рекомендуються сто­ронам при укладенні та виконанні публічних договорів (типові, або зразкові, договори, положення тощо), відповідні державні органи певною мірою забезпе­чують відповідність змісту конкретних договорів чинному законодавству.

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені од­нією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прий­няті другою стороною не інакше, як шляхом приєднання до запропонованого до­говору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкодування заподіяних їй збитків, якщо дого­вір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звично надаваних їй прав, виключає або обмежує відповідальність дру­гої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При цьому вважається, що сторона, яка приєдналася, виходячи зі своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або розірвання договору пред'явила сторона, що приєдналася до договору у зв'язку зі здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, як­що доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або повинна була знати, на яких умовах укладає договір (ст. 636 ЦК України).

При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні і розв'язанні спорів, пов'язаних з порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто в тлумаченні договору. Дореволюційне російське цивільне законодавство передбачало можливість бук­вального тлумачення договору, коли його зміст визначався із словесного значен­ня термінів, навіть якщо із всіх обставин було видно, що зміст договору не від­повідає справжнім намірам контрагентів. І лише в разі важливого сумніву, спричиненого словесним розумінням, законодавство давало право суду з'ясувати зміст договору, виходячи з намірів сторін та їх доброї совісті. На відміну від ро­сійського, французьке законодавство встановило головне правило тлумачення договорів — виходячи із загального наміру сторін1.

У чинному цивільному законодавстві немає положень, які б визначали підхо­ди до тлумачення договорів. Зокрема, суди, розглядаючи спори, виходять з норм Цивільного процесуального кодексу, які зобов'язують їх до всебічного, з'ясуван­ня дійсних прав і відносин сторін, до встановлення справжнього змісту тексту договору, поданого сторонами до розгляду.

Оскільки договір набирає щораз більшої ваги в регулюванні відносин ринко­вої економіки і потреба у тлумаченні договорів самими сторонами або органами, які покликані вирішувати цивільно-правові спори, виникає дедалі частіше, важ­ливим слід визнати поміщення в новому ЦК України норм про тлумачення угод (договорів). Відповідно до ст. 214 ЦК України зміст правочину можуть тлумачи­ти самі сторони. На вимогу однієї або обох сторін суд може винести рішення про тлумачення правочину. При цьому береться до уваги буквальне значення слів, що їх використовують сторони. Якщо буквальне значення слів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, цей зміст встановлюється порівнян­ням відповідної частини правочину з усім його змістом. Якщо за такими прави­лами немає можливості встановити справжню волю особи, що вчинила правочин, до уваги береться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші обставини, що мають істотне значення.

Умови договору тлумачать за тими самими правилами, що й правочини, але при цьому можуть враховуватися типові умови (типові договори), якщо навіть у конкретному договорі і немає посилання на ці умови (ст. 686 ЦК України).


<