§ 7. Загальна характеристика інших засобів захисту права власності : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 7. Загальна характеристика інших засобів захисту права власності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Захист права спільної власності. Цивільне законодавство визначає особ­ливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби вирішення можливих спорів між ними. Так, у співвласників може виникнути потреба у при­пиненні права спільної власності. Вони можуть це зробити, зокрема, шляхом ви­ділення своєї частки у спільному майні (його поділу).

Згідно зі ст. 115 ЦК УРСР, ст. 366 ЦК України кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного май­на. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його гос­подарського призначення. А якщо це неможливо, то власникові, що виділяється, присуджується грошова компенсація.

В Законі України "Про власність" нічого не сказано про право співвласника на виділення зі спільної власності (її поділ) та порядок його реалізації. Ця прога­лина заповнена лише щодо окремих різновидів спільної сумісної власності, зок­рема щодо сумісної власності подружжя. Крім того, в Законі України "Про селянське (фермерське) господарство" від 22 червня 1993 p., хоч і не врегульовано відносини щодо поділу спільного майна фермерського господарства, але передба­чена заборона поділу цих господарств на земельні ділянки (ст, б)1.

Спільна власність подружжя може бути припинена шляхом її поділу відповід­но до вимог статей 28 і 29 КпШС України (статей 69 і 71 нового Сімейного ко­дексу України). За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною су­місною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Водночас суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповноліт­ніх дітей або інтереси одного з подружжя, інші обставини, передбачені законом.

Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ни­ми щодо поділу майна згоди за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з ураху­ванням їх вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про прису­дження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. Суд також враховує інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які мають бути зазначені у судовому рішенні2. Може мати особливості поділ деяких видів майна (жилих бу­динків, квартир, часток (паїв) у господарських товариствах тощо).

Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додат­кові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні сто­роннім особам. Так, при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої (переваж­ної) купівлі частки, що продається за ціною, за якою вона продається і на інших рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.

Відповідно до ст. 114 ЦК УРСР, ст. 364 ЦК України продавець частки в спіль­ній власності зобов'язаний повідомити у письмовій формі інших учасників спіль­ної власності про намір продати свою частку сторонній особі, зазначивши ціну та інші умови продажу. Продавець має право продати свою частку сторонній осо­бі у таких випадках: 1) коли всі інші учасники спільної власності відмовляться від здійснення права привілеєвої купівлі; 2) коли співвласники не здійснять цього права протягом 1 місяця — стосовно будинку чи 10 днів — стосовно іншо­го майна з дня одержання ними повідомлення. Продавець має право вибору по­купця у разі, коли кілька учасників виявили бажання викупити його частку.

У разі якщо продавець частки у спільному майні порушив зазначений поря­док продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Однак у законо­давстві нічого не сказано про те, чи повинна визнаватися недійсною попередня угода про відчуження частки у спільній власності з порушенням права привілеє­вої купівлі. Не орієнтує суди на визнання такої угоди недійсною і Пленум Верховного Суду України у своїй постанові "Про судову практику у справах за по­зовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р.

Захист права власності осіб, визнаних безвісно відсутніми або ого­лошених померлими. Довга безвісна відсутність громадянина створює невиз­наченість правовідносин, учасником яких він був; його кредитори не знають, як і від кого вимагати виконання зобов'язань безвісно відсутнього. Важливою ме­тою у такій ситуації є охорона майнових інтересів самого відсутнього. Адже його майно залишилося без нагляду. Тому закон створив інститут визнання громадя­нина відсутнім та оголошення громадянина померлим (статті 18—22 ЦК УРСР, статті 43—48 нового ЦК України, статті 261—265 ЦПК).

Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування (ч. 1 ст. 18 ЦК УРСР, ст. 43 ЦК України).

У разі визнання громадянина безвісно відсутнім над його майном встановлю­ється опіка. За заявою заінтересованих осіб орган опіки і піклування може при­значити опікуна для охорони та управління майном відсутнього громадянина до закінчення одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його пе­ребування.

З майна особи, визнаної безвісно відсутньою видається утримання громадя­нам, яких ця особа зобов'язана була за законом утримувати, погашається забор­гованість за іншими зобов'язаннями.

Отже, вживаючи заходів з охорони майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав, допускаючи можливість його з'явлення. Тому у разі з'явлення чи виявлення місця перебування безвісно відсутнього, суд скасовує своє попе­реднє рішення і знімає опіку над майном.

Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповід­но до вимог закону. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони збігаються з наслідками, передбаченими у випадку смерті громадянина: 1) відкри­вається спадщина; 2) припиняється шлюб; 3) припиняються зобов'язання, пов'я­зані з громадянином, оголошеним померлим; 4) певні особи набувають право на отримання пенсій як і при визнанні громадянина безвісно відсутнім.

ЦК УРСР (ст. 22) передбачає наслідки, пов'язані зі з'явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому разі суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває право вимагати:

1)  повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення громадянина померлим;

2)  повернення майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є жи­вим;

3)  у разі переходу майна до держави в порядку спадкування і його реалізації — повернення суми, вирученої від реалізації цього майна.

Крім того, припиняється виплата пенсій, поновлюється шлюб, а у разі його розірвання — шляхом його нової реєстрації.

ЦК України в цілому підтримав порядок визнання громадянина безвісно від­сутнім та оголошення його померлим, встановлений ЦК УРСР. Новий ЦК лише уточнює правові наслідки оголошення особи померлою. Зокрема, в ч. 2 ст. 47 но­вого ЦК зазначається, що спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини.

Отже, зазначені способи захисту мають на меті захист майнових прав та інтересів безвісно відсутнього чи оголошеного померлим як під час їх відсутнос­ті, так і після їх повернення, а також захист прав та інтересів інших заінтересо­ваних осіб.

Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних ор­ганів у здійснення власником його правомочностей та видання держав­ними органами актів, які порушують права власників. Ці засоби захисту права власності застосовуються як при неправомірному, так і при правомірному заподіянні державними органами збитків власникам.

Особливостями даного способу захисту є те, що відповідачами виступають державні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто це означає можли­вість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право власності, причому незалежно від того, чи законні вони чи ні. Цей спосіб захисту був впроваджений Законом України "Про власність".

Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встановлення обов'язку державних органів у разі порушення ними прав власників відшкодува­ти заподіяні збитки в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані доходи.

Так, відповідно до п. 4 ст. 48 Закону "Про власність" у разі прийняття Украї­ною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані доходи. Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку по­за його волею інакше, як на підставі рішення суду. Так, вилучення земельної ді­лянки за рішенням суду здійснюється, якщо це необхідно для задоволення дер­жавних і громадських потреб. Захист прав власника земельної ділянки у цьому разі здійснюється шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ді­лянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 Закону). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.

Відповідно до ст. 52 Закону України "Про власність" припинення права влас­ності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається лише у випадках і по­рядку, встановлених законодавчими актами України, і з попереднім відшкодуван­ням збитків, причому лише за згодою власника. У разі незгоди власника на ви­лучення земельної ділянки, рішення не може бути виконано до вирішення спору судом, арбітражним судом або третейським судом.

Відповідно до ст. 56 Закону не допускається втручання державних органів у здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочностей щодо во­лодіння, користування та розпорядження своїм майном або встановлення непе­редбачених законодавством додаткових обов'язків чи обмежень. За шкоду, запо­діяну неправомірним втручанням державних органів, на них покладається відповідальність в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону.

За ст. 57 Закону України "Про власність" у разі порушення прав власника чи титульного володільця щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади такий акт визнається недійс­ним за позовом власника чи особи, права якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодовуються за рахунок коштів, які є у розпорядженні відповідного органу влади або управління у розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону. Новий ЦК України (ч. 2 ст. 395) передбачає також можливість власника вимагати від­новлення становища, в якому він перебував до прийняття цього акта, а вже в ра­зі неможливості відновити попереднє становище, власнику відшкодовуються майнова та моральна шкода.

Захист інтересів власників у надзвичайних ситуаціях. Власник жило­го будинку має право на компенсацію, пов'язану зі зниженням цінності будинку, спричиненим діяльністю підприємств, установ, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території. У цьому випадку власник майна має право на компенсацію зниження цінності бу­динку (ст. 53 Закону).

Відповідно до ст. 54 Закону у разі технологічних та екологічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійс­нення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження май­ном, йому відшкодовується у порядку, встановленому законодавством України, вартість майна в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону, або передається у власність інше рівноцінне майно.

Конституція України і Закон України "Про власність" встановлюють гарантії від примусового вилучення майна у власників, зокрема громадян. Конфіскація може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Водночас Конституція України допускає можливість при­мусового оплатного вилучення майна. Це можливо щодо об'єктів права приват­ної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкоду­вання їх вартості, а також в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступ­ним повним відшкодуванням вартості примусово відчужених об'єктів (ст. 41 Конституції України).

У ст. 55 Закону України "Про власність" конкретизовано випадки позбавлен­ня права власності і закріплюється загальний принцип оплатності вилучення майна. Так, за обставин надзвичайного характеру (стихійного лиха, аварій, епі­демій, епізоотій та ін.) майно в інтересах суспільства за рішенням органів дер­жавної влади може бути вилучено (реалізовано) у власника в порядку і на умо­вах, встановлених законодавчими актами України, з виплатою його вартості. Допускається оплатне вилучення майна у власника за рішенням суду чи іншого компетентного органу (службової особи) в інших випадках, передбачених зако­ном, що не узгоджується з Конституцією України.

Не можна заперечувати допустимість вилучення майна власника при звер­ненні стягнення на це майно за зобов'язаннями власника у випадках і порядку, встановлених законодавством (ст. 55 Закону).

Захист права власності за позовами про визнання угод (правочинів) недійсними. Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід майна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, недійсною є та угода, що не відповідає ви­могам закону, в тому числі обмежує особисті або майнові права неповнолітніх дітей (ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР). За новим ЦК України (ст. 216) підставою недійс­ності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сто­ронами) вимог, які встановлвлені частинами 1—3, 5, 6 ст. 204 цього Кодексу.

Законодавство встановлює певні правові наслідки визнання угоди недійсною. Зміст та обсяг цих правових наслідків залежать від підстави визнання угоди не­дійсною. За загальним правилом, за недійсною угодою кожна зі сторін зобов'яза­на повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повер­нути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності не передбачені законом. Такі правові наслідки в юридичній науці називають двосторонньою реституцією. Це загальне правило застосову­ється у разі невідповідності угоди закону, за винятком випадків, коли угода під­падає під дію спеціальних норм ЦК або інших законів України, які закріплюють особливі підстави визнання угод недійними та їх правові наслідки.

Водночас можливі й інші правові наслідки визнання певних угод недійсними. Так, за недійсною угодою, укладеною малолітньою особою, застосовується дво­стороння реституція, крім того, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати дру­гій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна, якщо вона знала або повинна була знати про недієздатність другої сторони. Такі самі пра­вові наслідки передбачено й щодо деяких інших недійсних угод, які визнані та­кими через вади суб'єктного складу та укладені внаслідок помилки.

Нарешті, законодавство передбачає можливість стягнення з однієї сторони або з обох сторін одержаного за недійсною угодою у доход держави. Так, якщо угода укладена з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності умислу у обох сторін, у разі виконання угоди обома сторонами, в доход стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди од­нією стороною, з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. За наявності умислу лише у однієї сторони все одержане нею за угодою має бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування викона­ного стягується в доход держави (ст. 49 ЦК УРСР). У новому ЦК України ана­логічної норми немає, а ст. 229, яка визнає нікчемним правочин, який порушує публічний порядок, не передбачає на цей випадок конкретних майнових наслі­дків вчинення такого правочину. Спеціальні правові наслідки передбачено щодо недійсних угод, укладених внаслідок обману, насильства, погрози, зловмис­ної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин.

Позивачі можуть звертатися до суду лише з вимогами про визнання угоди недійсною без визначення її правових наслідків. За таких обставин у суду немає правових підстав застосовувати ті чи інші правові наслідки недійсності угоди. Однак позивач не позбавлений права у майбутньому звернутися з позовом про витребування майна, повернення безпідставно збереженого майна чи відшкоду­вання понесених витрат, втрат чи пошкодження майна.

Практиці розгляду спорів про визнання угод недійсними присвячені постано­ва Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про ви­знання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р.(з наступними змінами) та роз'яс­нення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р.1. При цьому в роз'ясненнях Президії ВАСУ судам дано деякі радикальні рекомендації про те, що, за загальним правилом, невиконання чи неналежне ви­конання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. Разом з тим, закон може передбачати випадки, коли порушення за­конодавства, допущені при виконанні договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема, п. 5 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна").

Дійсно, в Закон України "Про приватизацію державного майна" 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що "на вимогу однієї із сторін договір купів-лі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду, арбіт­ражного суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених до­говором купівлі-продажу, у визначені строки" (п. 5 ст 27). Юридична неспроможність наведеного положення є очевидною, адже в цивільному праві допоки що було непорушним правило про те, що порушення умов договору є під­ставою для можливого розірвання договору. Тому не можна охарактеризувати інакше як юридичною помилкою наведене законодавче положення щодо можли­вості визнання недійсним договору у зв'язку з невиконанням його умов.

Незважаючи на це, Президія ВАСУ у роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. підтримала зазначене спірне положення приватизаційного законодавства. Водно­час у позиції Президії є й інші вразливі місця. По-перше, коментар п. 1 роз'яс­нень сформульований таким чином, що дає підстави вважати про наявність у за­конодавстві й інших випадків визнання договорів недійсними у зв'язку з неналежним їх виконанням, чого фактично немає. По-друге, Президія дає неко­ректну оцінку ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна", в якій ска­зано про можливість визнання договору купівлі-продажу у зв'язку з невиконан­ням стороною зобов'язань, передбачених договором, а не законодавством, як про це зазначено в роз'ясненнях. По-третє, Президія так і не визначила, які пору­шення умов договору можуть слугувати підставою для його розірвання, а які — для визнання недійсним.

Неоднозначним для тлумачення може виявитися і п. 18 роз'яснень Президії ВАСУ, в якому зазначається, що чинне законодавство не виключає права пози­вача об'єднати в одному позові вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане за цією угодою в натурі чи про відшкодування в грошах. Відповідач у такому разі має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна чи про відшкодування вартості останнього. Наведені ре­комендації певною мірою не узгоджуються зі ст. 48 ЦК УРСР, яка передбачає двосторонню реституцію щодо недійсної угоди, а відтак вимога про необхідність подання відповідачем зустрічного позову лише ускладнює процесуальне станови­ще останнього.

Перевагою позову про визнання угоди недійсною є те, що позивачами тут мо­жуть бути як учасники такої угоди, так і інші заінтересовані особи, за винятка­ми, прямо передбаченими законом. З таким позовом можуть також звертатися і акціонери у разі порушення їх права на придбання акцій.

Так, компанія "Р енд Джей..." заявила у Вищому арбітражному суді позов про визнання договору купівлі-продажу, за яким ЗАТ "Борщагівський хіміко-фар-мацевтичний завод" продало товариству з обмеженою відповідальністю додатко­во випущені акції, недійсним. Компанія "Р енд Джей..." посилалася на те, що во­на є засновником і акціонером ЗАТ "БХФЗ", а відтак має переважне право на придбання додатково випущених акцій, які були відчужені сторонній юридичній особі. Рішенням ВАСУ від 14 березня 1996 р. позов було задоволене і, зокрема, зазначено, що акції закритого акціонерного товариства розподіляються між зас­новниками і не можуть розповсюджуватися серед інших юридичних осіб чи ку­пуватися сторонніми1.

Таким засобом захисту своїх прав можуть скористатися спадкоємці, які звер­таються з позовами про визнання недійсним заповіту, у зв'язку з невідповідністю його вимогам закону і за яким майно заповідалося стороннім особам.

Зобов'язально-правові засоби захисту права власності. Ці засоби за­безпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб, між якими ви­никає цивільно-правове зобов'язання, тобто між особами, пов'язаними між со­бою певними правами та обов'язками.

На відміну від речових засобів захисту права власності, які базуються на пра­ві власника вимагати від будь-кого утримуватися від порушення його абсолютно­го права, зобов'язальні засоби захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосування примусових заходів у правовідносинах з цілком конкретно визначеними учасниками відносних правовідносин, у яких є уповноважена і зобов'язана особи.

Як відомо, усі зобов'язання поділяються на договірні і позадоговірні. Відпо­відними особливостями характеризуються засоби захисту суб'єктів договірних і позадоговірних зобов'язань.

Так, у договірних зобов'язаннях уповноважена особа (кредитор) може захис­тити свої цивільні права та інтереси шляхом: а) примусу боржника виконати обов'язок у натурі; б) розірвання договору; в) застосування мір відповідальності; г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом.

Підставами виникнення зобов'язань можуть слугувати заподіяння шкоди (де­лікт) особі або майну громадянина, заподіяння шкоди організації та придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

У зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди визначальну роль у захисті інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопо­рушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв'язок між шкодою і про­типравною поведінкою, вину).

Деліктна відповідальність настає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Ос­новними способами відшкодування шкоди, заподіяної майну особи слугують: від­шкодування її в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошко­джену річ і т. ін.) або повне відшкодування заподіяних збитків, компенсація моральної шкоди.

Як уже зазначалося, віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно збереглося у натурі. Тому коли, наприклад, злочинець зіпсував, спожив, відчу­жив невідомим особам вкрадену річ, власник може захистити порушене право власності лише шляхом звернення з позовом про відшкодування вартості цієї ре­чі відповідно до ст. 440 ЦК УРСР, (ст. 1220 ЦК України).

Зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав, врегульовані главою 42 ЦК УРСР, главою 83 нового ЦК України "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави". Зміст цього зобов'язання полягає в тому, що особа, яка одер­жала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої зако­ном або договором, зобов'язана повернути його цій особі. У разі невиконання цього обов'язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню у примусово­му порядку через суд або арбітражний суд. Ці заходи примусового характеру є цивільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно встановити факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, передбачених законом або договором. Важливою особливістю цього способу захисту є його застосуван­ня незалежно від вини зобов'язаної особи.

Під належною правовою підставою розуміють придбання майна за належною угодою, у порядку спадкування, на підставі адміністративного акта та інших під­ставах, не заборонених законом. Таке зобов'язання виникає у разі, коли відпо­відна правова підстава була відсутня з самого початку або відпала згодом. Пра­вова підстава, за якою придбано майно, може відпасти, наприклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, судом недійсною; у зв'язку з вве­денням у дію нової правової норми, якій надається зворотна сила; у разі скасу­вання вищою інстанцією у порядку нагляду рішення суду, на підставі якого було проведено стягнення на користь позивача.

Безпідставне придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між даними сторонами обов'язку або коли такий обов'язок існував, але вже був ви­конаний. Необгрунтованим придбанням може бути й оплата продукції у більшій сумі, ніж вона коштує.

Щодо безпідставного збереження, то воно має місце у випадках, коли певна особа повинна була витратити частину своїх коштів, але не зробила цього, тим самим зберігши їх внаслідок витрат іншої особи.

Стосовно розрахунків між сторонами, слід зазначити, що їх порядок нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі має бути відшкодована його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов'язана особа повинна повернути або відшкодувати усі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна.

Таким чином, на відміну від позовів про повернення безпідставно придбаного майна, за віндикаційним позовом позивач може витребувати лише ту річ, яка ви­була з його володіння.

Потрібно також відмежовувати позови з безпідставного збагачення від позо­вів з заподіяння шкоди. Першим критерієм для їх розмежування є принцип вини. Так, позов про відшкодування шкоди може бути задоволений, як правило, за на­явності вини її заподіювача, в той час як позов про повернення безпідставно при­дбаного чи збереженого майна — за її відсутності. Другою ознакою є те, що по­зов про відшкодування шкоди є засобом покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди. А зобов'язання з безпідставного збагачення не є мірою відповідальності, адже воно не є деліктним.


<