§ 3. Віндикаційний позов : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Віндикаційний позов

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Одним із найдавніших і ефективних речово-правових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння Цей засіб дістав назву віндикація (від лат. vindico — захищаю, заявляю претензію, вима­гаю). ЇЇ застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з ме­тою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.

Віндикаційний позов має багатовікову практику застосування і є універсаль­ним захисним інструментом права власності в суспільстві будь-якої суспільно-економічної формації. Нормативне закріплення він дістав і в цивільному законо­давстві радянського періоду, хоч і з певними особливостями встановлення пільгових умов захисту соціалістичної власності.

Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України "Про власність", у якій заз­начається, що "власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння". Проте у такій редакції ст. 50 виявилася мало­ефективною для застосування у практиці, оскільки в ній немає юридичних кри­теріїв для здійснення повернення майна власнику. Тому при вирішенні справ за віндикаційними позовами суди нині застосовували ст. 145 ЦК УРСР, конструк­ція якої виявилася юридичне досить вдалою, а відтак і придатною для захисту права власності і в умовах ринкової економіки. Ці положення майже повністю відтворено і в новому ЦК України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 145 ЦК УРСР якщо "майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або ви­було з їх володіння іншим шляхом поза їх волею"1. У наведеній нормі закріплено основоположні принципи витребування майна з чужого незаконного володіння, сформульовані світовою юридичною практикою і наукою. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. За таких умов право власності начебто слідує за річчю, що забезпечує аб­солютність і непорушність цього права. На таких же правових засадах побудова­на ст. 390 нового ЦК України, у якій записано:

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набу­вач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2)  було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3)  вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володін­ня, не з їхньої волі, іншим шляхом.

2.  Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3.  Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його від­чужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фі­зичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за від­повідною правовою підставою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за ци­вільно-правовими договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, опе­ративного управління або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України "Про власність"). Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, дого­вір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на її балансі, оскільки останній є формою ведення бух­галтерського обліку1, а не правовстановлюючим документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприєм­ства (організації) суди можуть розглядати як один із доказових засобів з ураху­ванням правової підстави зарахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпо­ряджатися.

Віндикаційний позов має грунтуватися не лише на нормах матеріального пра­ва. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема тим, що визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, по­зивача і відповідача; зміст позовних вимог; обгрунтування позовних вимог; дока­зи, що підтверджують позов.

Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову — предмет і підставу2. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою — посилання на належне йому пра­во, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обгрун­тування необхідності його захисту.

Таким чином, предмет віндикаційного позову становить вимога неволодію-чого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про по­вернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують право­мірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного воло­діння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, ви­буття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет дока­зування.

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між по­зивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин, що однак не завжди враховується у судовій практиці. Так, рішенням Вищого арбітражного суду Ук­раїни від 3 жовтня 1994 р. було задоволене позов радгоспу "Маяк" про витребу­вання від Дівичківського сільського споживчого товариства приміщення магази­ну на підставі ст. 145 ЦК УРСР і ст. 50 Закону України "Про власність", незважаючи на те, що в суді був встановлений факт передачі магазину в експлу­атацію відповідачеві3. За таких обставин, позов мав би бути задоволений за іншим правовим обгрунтуванням.

Задоволення віндикаційного позову залежить від кількох умов, які належить встановити суду.

Так, за віндикаційнним позовом може бути витребувана лише індивідуаль­но-визначена річ, оскільки призначенням такого позову е повернення лише та­кого майна, яке було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володін­ня власника речей, визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можна захищати іншими засобами (наприклад, позовами про повернен­ня безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди). Унеможливлю­ється також з цих же міркувань звернення з віндикаційним позовом у тих випад­ках, коли майно незаконним володільцем було спожите, втрачене, зіпсоване тощо.

Для вирішення віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яка характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності йо­го придбання. Із ст. 145 ЦК УРСР, ст. 390 ЦК України випливає, що від недоб­росовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.

Однак законодавець передбачає можливість витребування власником свого майна за певних обставин і від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння влас­ника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. За чин­ним законодавством (ч. З ст. 145 ЦК УРСР, п. З ст. 390 ЦК України), якщо май­но набуто безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросо­вісних, так і добросовісних набувачів.

Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, коли майно було загублене власником або особою, якій майно було пере­дане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх во­лодіння іншим шляхом поза їх волею.

Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обста­вин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набу­вачеві. Очевидно законодавець не вбачає тут підстав, щоб дорікати власника у вибутті його майна за таких обставин. Однак це не означає, що добросовісний набувач взагалі позбавлений можливостей захисту своїх інтересів, адже він мо­же звернутися з відповідним позовом (залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів власників і добросовісних набувачів.

По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за власною волею позбавився володіння своїм майном. Як правило, це ви­падки, коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного ко­ристування, зберігання тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам. За таких умов майно не витребується на підставі ст. 145 ЦК УРСР, ст. 390 ЦК України у добросовісного набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові ле­жить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна влас­ника.

Чому ж законодавець захищає інтереси добросовісного набувача? Це пояс­нюється тим, що добросовісний набувач не повинен зазнавати збитків через по­милки власника у виборі контрагента. Було б несправедливим позбавити добро­совісного набувача речі, яка за волею власника чи його контрагента вийшла з їхнього володіння. Тому власникові надається право вимагати відшкодування збитків з особи, яка порушила умови відповідного договору і зловжила довір'ям власника речі, продавши річ, не маючи на це права.

Важливим для практики є питання розмежування поняття добросовісності і недобросовісності набувача. Відповідно до ст. 145 ЦК УРСР, ст. 390 ЦК України добросовісним має вважатися той набувач, який не знав і не повинен був зна­ти, що набуває майно у особи, яка не має права його відчужувати, недобросо­вісним володільцем — відповідно до ст. 148 ЦК УРСР та особа, яка знала або повинна була знати, що її володіння незаконне. Запроваджуючи поняття доб­росовісності набувача і недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обіз­наності, які має виявляти особа при придбанні майна, щоб не вважатися недоб­росовісною.

Такі понятійні критерії як "знав" і "повинен був знати" можуть дістати неод­нозначне тлумачення, а відтак це може мати юридичне значення для кваліфікації особи добросовісною чи недобросовісною.

Відмінність між цими поняттями, очевидно, полягає в ступені обізнаності про неправомірність відчуження і придбання, а також у ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять ознаки умислу, в другому — необереж­ності в здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб.

У цивільному праві, як відомо, необережність має дві форми — проста і гру­ба. Отже на практиці може постати питання про те, який набувач має вважатися таким, що повинен був знати про неправомірність свого володіння, тобто чи до­статньо для цього встановити хоч би просту необережність набувача. Іноді вва­жають, що для визнання набувача недобросовісним, досить лише грубої необе­режності з його сторони1. На думку В. Ф. Маслова для визнання особи недобросовісним набувачем в одних випадках достатньо встановити її звичайну необачність, а в інших — грубу необережність.

Звичайно, на це питання дуже важко дати однозначну відповідь, адже сту­пінь вини має визначатися в кожному конкретному випадку з урахуванням об­ставин укладення угоди, її умов, а також юридичної обізнаності набувача. Але за загальним правилом, цивільне законодавство у зобов'язальних правовідноси­нах обсяг відповідальності порушника зобов'язання не ставить у залежність від форми його вини. Такий підхід може бути застосований і при визначенні недоб­росовісності набувача чужого майна.

Взагалі ж під поняттям "знав" слід розуміти не лише безпосереднью обізна­ність особи у тому, що вона набуває майно у суб'єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи.

Щодо застосовуваного законодавцем поняття "повинен був знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг та зобов'язаний був про це знати (наприклад, особа набувала майно у незнайомого відчужувача поза межами ма­газину чи ринку у сумнівній ситуації).

У будь-якому разі недобросовісними мають вважатися особи, які заволоділи майном або одержали майно в результаті скоєння злочину (наприклад, крадіж­ки, грабежу, розбою, шахрайства), що встановлено в порядку, передбаченому за­коном. При цьому такі особи завжди мають вважатися такими, що знали про не­законність свого володіння. Звичайно, Кримінальний кодекс України не містить норм, які б визначали порядок витребування потерпілими власниками злочинне вилученого у них майна. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Ук­раїни гроші, цінності та інші речі, які нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави, а які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним во­лодільцям, а якщо їх не встановлено, то переходять у власність держави. Однак зазначена норма не визначає матеріально-правових підстав для вчинення дій що­до повернення майна законним володільцям. Очевидно останні мають право звертатися до суду з відповідними вимогами про повернення незаконно вилуче­ного майна на підставі віндикаційного позову, якщо майно не було повернуто по­терпілому власнику до розгляду судом кримінальної справи. Якщо ж майно, що вибуло з володіння власника внаслідок скоєнння злочину, не збереглося (було спожите, втрачене, зіпсоване тощо), то власник може відповідно до ст. 28 КПК України при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, ци­вільний позов про відшкодування шкоди, який може розглядатися судом разом з кримінальною справою.

Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподія­ної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. (з наступними змінами) роз'яснив, що "у справах про хабарництво, спекуляцію, заняття забороненим промислом, порушення правил про валютні операції та про інші корисливі злочини згідно з законом (статті 49, 470 ЦК УРСР) з винних стя­гується безпідставно набуте майно. При цьому гроші, цінності та інші речі, на­житі злочинним шляхом і визнані речовими доказами, відповідно до п. 4 ст. 81 КПК України передаються у доход держави"1. Однак, на жаль, Пленум не дав прямої відповіді на те чи повинно вважатися безпідставно набутим майно, яким особа заволоділа шляхом викрадення у громадян, розкрадання колективної та державної власності. Якщо такі злочини підпадають під категорію корисливих, які маються на увазі в постанові Пленуму, то викрадене майно має повертатися власникам, а не передаватися в доход держави.

Недобросовісними можуть вважатися також особи, які одержали майно за рахунок інших осіб без достатньої підстави, встановленої законом або договором, якщо їм було відомо або згодом стало відомо про безпідставність володіння та­ким майном. Відповідно до ст. 469 ЦК УРСР, ст. 1231 ЦК України особа зобов'я­зана повернути безпідставно придбане або безпідставно збережене майно. Такий же обов'язок виникає, коли підстава, на якій придбане майно, згодом відпала. Таким чином, ст. 469 ЦК УРСР, ст. 1231 ЦК України не ставлять обов'язок по­вернути безпідставно придбане чи збережене майно в залежність від добросовіс­ності чи недобросовісності набувача майна, як це враховується при витребуванні майна за віндикаційним позовом. У таких випадках виникає певна конкуренція позовів. Власник при цьому не позбавлений права вимагати повернення від інших осіб безпідставно придбаного чи збереженого майна як на підставі ст. 469 ЦК УРСР, так і на підставі ст. 50 Закону України "Про власність".

У новому ЦК України запропоновано механізм усунення такої конкуренції, оскільки в ст. 1231 прямо застерігається, що положення про безпідставне при­дбання чи збереження майна застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужо­го незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'я­занні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберег­ла його у себе за рахунок іншої особи.

Нарешті, недобросовісними можуть бути визнані особи, які законно заволо­діли чужим майном (знахідкою, безхазяйним майном тощо), але не розпорядили­ся ним відповідно до вимог закону. Від них таке майно також може бути витре­буване власниками.

Певне майно здатне приносити доходи або вимагає витрат на його утриман­ня. Відповідно до ст. 148 ЦК УРСР, ст. 392 ЦК України при витребуванні майна з чужого незаконного володіння власник має право також вимагати від недобро­совісного володільця повернення або відшкодування всіх доходів, які ця особа здобула або повинна була здобути за весь час володіння, а від добросовісного во­лодільця — всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з того часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна. Таким чином, доб­росовісний володілець має право залишити собі доходи, одержані в період добро­совісного володіння.

За законом, як добросовісний, так і недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на май­но з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. Крім того, добро­совісний володілець має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, як­що вони можуть бути відокремлені без пошкодження речі, а якщо це неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на по­ліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі. Отже, недоб­росовісний володілець взагалі не має права вимагати від власника повернення віддільних від речі поліпшень та відшкодування вартості невіддільних поліпшень. Тим самим законодавець надає переваги у захисті власнику, оскільки недобросо­вісному володільцю було відомо про незаконність свого володіння майном, а від­так і його поліпшень.

Зазначений порядок розрахунків доходів і витрат між власником і незакон­ним володільцем певною мірою збігається з порядком розрахунків, передбаченим у ст. 469 ЦК УРСР, (ст. 1233 ЦК України), в якій зазначається, що особа, яка безпідставно одержала майно, зобов'язана також повернути або відшкодувати всі доходи, які вона мала або повинна була мати з цього майна з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання май­на, і з свого боку ця особа має право вимагати відшкодування зроблених нею не­обхідних витрат на майно з того часу, з якого вона зобов'язана повернути дохо­ди. Однак, на відміну від ст. 148, у ст. 469 ЦК УРСР не визначаються правові наслідки зроблених безпідставним володільцем поліпшень. У новому ЦК України ця прогалина усунута шляхом введення норми про те, що особа, яка безпідстав­но набула майно, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.

Крім того, вищезгадані статті ЦК УРСР мають і певні відмінності у врегулю­ванні розрахунків щодо зроблених необхідних витрат. Так, якщо за ст. 148 ЦК УРСР право на відшкодування необхідних витрат на майно мають як добросовіс­ний, так і недобросовісний володілець з того часу, з якого власникові належать доходи від майна, то за ст. 469 "безпідставний володілець" має право вимагати відшкодування зроблених необхідних витрат на майно з того часу, з якого він зо­бов'язаний повернути доходи. Іншими словами, за ст. 148 недобросовісний воло­ділець має право на відшкодування необхідних витрат за весь час свого незакон­ного володіння, а за ст. 469 ЦК "безпідставний володілець" має право на відшкодування зроблених ним необхідних витрат лише з того часу, коли він діз­нався або повинен був дізнатися про безпідставність одержання майна і не має такого права на необхідні витрати, здійснені в період, коли йому не було відомо про безпідставність свого володіння.

Запропонований законодавцем принцип розрахунків щодо одержуваних дохо­дів незаконним володільцем (безпідставним володільцем) є суперечливим і нело­гічним, адже можливий висновок, що недобросовісний володілець має переваги перед добросовісним у терміні, за який відшкодовуються необхідні витрати. Так чи інакше, положення про розрахунки між власником і незаконним володільцем вимагають уточнень.

В юридичній літературі вже зверталася увага на парадоксальність зазначе­них положень і пропонувалося передбачити в цивільному законодавстві норму про надання добросовісному володільцю права на одержання від власника від­шкодування необхідних витрат на майно за весь час володіння якщо ці витрати перевищують одержані від цього майна доходи1.

Однак укладачі нового ЦК України не визнали за можливе врахувати вислов­лені критичні зауваження і в ст. 392 майже у незмінній редакції відтворили пра­вила ст. 148 ЦК УРСР.

При застосуванні ст. 148 ЦК УРСР (ст. 392 ЦК України) на практиці можуть виникнути також труднощі у тлумаченні змісту поняття "необхідні витрати". З цього приводу у роз'ясненнях Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" від 2 квітня 1994 р. було зазначено, що до необхідних ви­трат "слід віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності"2.

Наведені в роз'ясненнях Президії ВАСУ ознаки необхідних витрат є прийнят­ними, але вони не завжди можуть задовольнити потреби практики, бо не містять вказівки на те, що без таких витрат не може функціонувати те чи інше майно. До речі, на цю обставину зверталася увага ще в римському приватному праві, в якому зроблені володільцем витрати поділялися на: необхідні, без яких річ не може існувати; корисні, які поліпшують річ, але без яких можливе її існування; витрати розкоші, які лише прикрашають річ.

Правила ЦК УРСР безпосередньо не передбачають права власника вимагати від недобросовісних набувачів відшкодування шкоди, заподіяної майну власника внаслідок його псування, пошкодження тощо. У зв'язку з цим Президія ВАСУ у своїх роз'ясненнях від 2 квітня 1994 р. рекомендувала судам при вирішенні та­ких спорів виходити зі статей 440 і 453 ЦК УРСР, за якими власник має право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди, не покритої вартістю доходів, одержаних ним відповідно до п. 5 ст. 148 ЦК УРСР. Наведена рекомендація є цілком прийнятною. Однак, якщо власник бажає повернути пошкоджене майно, то він може це зробити на підставі пред'явлення віндикаційного позову і, крім того, не позбавлений права вимагати відшкодування збитків, спричинених по­шкодженням майна на підставі статей 440 і 453 ЦК УРСР (статті 1185, 1211 ЦК України). Тобто у таких випадках є доцільним поєднання кількох засобів захис­ту. Такий підхід до цієї проблеми випливає з п. 2 ст. 48 Закону України "Про власність", згідно з якою власник може вимагати усунення будь-яких порушень, а також відшкодування завданих цим збитків.

Правила про віндикацію однаковою мірою стосуються усіх форм власності, оскільки відповідно до ст. 48 Закону України "Про власність" держава забезпе­чує усім власникам рівні умови для захисту. По-іншому вирішувалося це питан­ня в законодавстві радянського періоду, яким встановлювалися переваги у захис­ті соціалістичної, особливо державної власності. Так, відповідно до ст. 146 ЦК УРСР, яка втратила чинність згідно із Законом України від 16 грудня 1993 p., державне майно, а також майно колгоспів та інших кооперативних і громадських організацій, неправомірно відчужене будь-яким способом, могло бути витребува­не відповідними організаціями від будь-якого набувача (тобто як від недобросо­вісного, так і від добросовісного). Крім того, на віндикацію державного майна з незаконного володіння колгоспів, інших кооперативних та громадських організа­цій або громадян не поширювалися строки позовної давності.

Особливий порядок віндикації встановлюється щодо грошей і цінних паперів. Відповідно до ст. 147 ЦК УРСР (ст. 391 ЦК України) гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Вста­новлення такого посиленого захисту цих об'єктів зумовлено їхньою особливою роллю у цивільному обороті.


<