§ 2. Основні цивільно-правові засоби захисту права власності : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Основні цивільно-правові засоби захисту права власності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

У ст. б ЦК УРСР перелічуються основні засоби захисту цивільних прав, що їх застосовують суд, арбітраж або третейський суд. Так, цивільно-правовий за­хист цивільних прав здійснюється шляхом:

визнання цих прав;

відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

компенсації моральної шкоди;

припинення або зміни правовідносин;

стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, пе­редбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені);

інших засобів, передбачених законом.

Викладені засоби захисту цивільних прав тією чи іншою мірою стосуються і захисту права власності. Перелічені засоби захисту можуть конкретизуватися. Крім того, можуть передбачатися також інші засоби захисту цивільних прав.

У новому ЦК України коло засобів захисту цивільних прав та інтересів дещо розширено. Так, у ст. 16 зазначається, що способами захист цивільних прав і ін­тересів може бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) при­пинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до по­рушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідносин; 7) припинення правовідносин; 8) відшкодування збитків та інші способи відшко­дування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядуван­ня, їхніх посадових і службових осіб.

Як бачимо, за новим ЦК захист цивільних прав та інтересів має здійснювати­ся, крім перелічених у ЦК УРСР, ще й такими способами: визнання правочину недійсним; визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування. Крім того, у ньому змінено формулювання деяких засобів за­хисту. Так, такий засіб як "присудження до виконання обов'язку в натурі" у про­екті зазначений як "примусове виконання обов'язку в натурі", а "стягнення збитків" — як "відшкодування збитків".

Дещо ширшим є перелік засобів захисту цивільних прав у російському зако­нодавстві. Відповідно до ст. 12 ЦК Російської Федерації захист цивільних прав може здійснюватися, крім зазначених у ст. 6 ЦК УРСР і в новому ЦК України, також шляхом визнання оспорюваної угоди недійсною та застосування наслідків недійсності нікчемної угоди і шляхом незастосування судом акта державного ор­гану чи органу місцевого самоврядування, який суперечить закону.

Не існує юридичних перешкод для закріплення зазначених засобів захисту цивільних прав у новому ЦК України. Проте варто відзначити, що визнання уго­ди недійсною як способу захисту цивільних прав закріплено у ст. 16 нового ЦК, але без посилання на правові наслідки недійсної угоди. Думається, що в статтях про загальні положення захисту цивільних прав необов'язково робити таке поси­лання, адже доцільніше це робити в спеціальних статях, які визначають умови та правові наслідки визнання угод недійсними. Крім того, відповідно до ст. 4 Гос­подарського процесуального кодексу України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Важливо зазначити, що захист цивільних прав не вичерпується переліченими засобами. Він може здійснюватися й іншими засобами, передбаченими спеціаль­ними нормами, які враховують особливості тих чи інших цивільних відносин.

Як виплирає зі змісту ст. 6 ЦК УРСР, захист цивільних прав здійснюють: суд, арбітражний суд; у деяких випадках — товариські суди, профспілкові та інші громадські організації; у випадках, передбачених законом, — в адміністративному порядку. У новому ЦК України також передбачаються положення про мож­ливість захисту цивільних прав та інтересів осіб, крім суду, державними органа­ми або органами місцевого самоврядування шляхом скасування актів державних органів чи органів місцевого самоврядування нижчого рівня, а також нотаріуса­ми шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі.

Між тим за новою Конституцією України права і свободи людини і громадя­нина захищаються судом, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини. За певних умов громадяни після використання всіх національних засобів правового захисту мають право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організа­цій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55). Отже, у чинному цивільному законодавстві та у новому ЦК України названо органи позасудового захисту, не передбачені безпосередньо Конституцією України, що викликає певні сумніви у правомірності здійснення захисту цими позасудовими органами. Щоб уникнути певної невідповідності галузевих правових норм конституційним нормам, позасу-довий захист доцільно розглядати лише як допоміжний, який може у певних ви­падках сприяти оперативному захисту права власності, який може застосовува­тися за бажанням особи, права якої порушені. Однак у будь-якому разі потерпілий власник не позбавляється права судового захисту своїх прав та інте­ресів.

Стаття 19 ЦК України закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень і протиправних посягань. У цій статті не вказується, яким чином має здійснюватися самозахист, а лише зазначається, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушено, та характерові дій, якими ці права пору­шені, і не можуть суперечити вимогам закону. Таким чином, у ЦК України само­захист розглядається як механізм самостійного примусового усунення уповнова­женою особою порушень її прав та посягань на них, а не як один із засобів (способів) захисту цивільних прав. У ЦК РФ самозахист розглядається водночас і як один із засобів (способів) захисту цивільних прав, перелічених у ст. 12.

У ЦК УРСР немає норм, які б безпосередньо закріплювали право особи на самозахист. Водночас у статтях 444 і 445 ЦК УРСР є норми, які опосередковано припускають право особи на активні дії, якщо вона перебуває у стані необхідної оборони або у стані крайньої необхідності. Введення до нового ЦК інституту са­мозахисту прав повністю відповідає положенням ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань.

Поки що в цивільному законодавстві України немає норм, які б безпосеред­ньо надавали власникові право звертатися до суду з вимогами про захист від можливого порушення його права в майбутньому. Однак, у новому ЦК України це питання розв'язано позитивно. У ньому закладено положення про те, що власник має також право вимагати усунення будь-яких перешкод або сумнівів з боку інших осіб у здійсненні правомочностей володіння, користування або роз­порядження майном.

Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосередньо спрямовані на за­хист права власності, інші — опосередковано. Однак сам закон певної класифі­кації засобів захисту права власності не дає.

Тому в літературі висловлюються досить різні погляди на класифікацію засо­бів (способів) захисту права власності. Але найпоширенішим є поділ цивільно-правових засобів захисту права власності на речово-правові і зобов'язально-пра­вові. Цей поділ довів свою доцільність своїм багатовіковим існуванням, адже він був відомий ще римському приватному праву. Речово-правові засоби захисту спрямовані на захист суб'єктивного права власності як абсолютного цивільного права громадян чи організацій, які на момент порушення права не перебувають у договірних чи інших зобов'язальних відносинах з порушником. Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті захист інтересів власника як учасника зо­бов'язальних відносин.

На думку багатьох авторів, речово-правовими способами захисту є витребу­вання майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов)1.

Інші автори вважають, що до речево-правових способів захисту права влас­ності можна відносити й інші позови. Так, С. Є. Донцов відносить до них також позови про відшкодування заподіяної шкоди та повернення безпідставно придба­ного чи збереженого майна, Є. А. Суханов — і позови про звільнення майна з арешту (виключення майна з опису).

Законодавство передбачає й інші цивільно-правові засоби захисту права влас­ності, які, зокрема, містяться в нормах про наслідки явки громадянина, визнано­го безвісно відсутнім чи оголошеного померлим, і позовах до державних органів про оспорювання законності їх індивідуальних чи нормативних рішень, які пору­шують право власності, та про відшкодування заподіяних цими рішеннями збит­ків (захист від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи організацій).

Однак, юридична наука ще не запропонувала, до якої класифікаційної групи віднести перелічені засоби захисту права власності.

Спрощену класифікацію способів захисту права власності, запропонував В. П. Ємельянов2. На його думку, всі способи захисту поділяються на загальні і спеціальні. До загальних способів належать віндикаційний, негаторний позови та позови про визнання права власності. Спеціальні способи він поділяє на: 1) спо­соби захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів чи інших організацій; 2) способи захисту у випадку несприятливого збігу об'єк­тивних обставин; 3) зобов'язально-правові способи; 4) захист права довічно ус­падковуваного володіння земельною ділянкою. Така класифікація, на наш пог­ляд, також має вразливі місця, адже, наприклад, віндикаційний і негаторний позови не є універсальними, їх застосовують лише в окремих випадках як речо­во-правові засоби захисту права власності.

Оскільки немає єдності в поглядах юристів на досліджувану проблему, до­цільно було б будувати класифікацію засобів захисту права власності з урахуванням їх традиційного поділу на речово-правові і зобов'язально-правові та законо­давчого закріплення спеціальних засобів в особливих випадках порушення прав власників, їх можна було класифікувати таким чином. Основні речово-правові засоби:

—  віндикаційний позов;

—  негаторний позов.

Допоміжні речово-правові засоби захисту:

—  позов про визнання права власності;

—  позов про виключення майна з опису;

—  позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна.

Зобов'язально-правові засоби:

—  способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повер­нення речей, наданих у користування за договором);

—  способи захисту права власності в деліктних зобов'язаннях;

—  повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна. Спеціальні засоби захисту:

—  позови про визнання угоди недійсною;

—  способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно від­сутніми або оголошених померлими;

—  способи захисту прав власників від неправомірного (статті 56 і 57 Закону України "Про власність") чи правомірного (ч. 4 ст. 48, ч. 2 ст. 51, статті 52—54 закону) втручання державних органів.


<