§ 3. Правовий режим майна подружжя за шлюбним контрактом (договірний правовий режим майна подружжя) : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

Популярное за неделю

Товары для ванной комнаты
santehplus-nn.ru
adhdportal.com

§ 3. Правовий режим майна подружжя за шлюбним контрактом (договірний правовий режим майна подружжя)

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації відповідно до умов шлюбного контракту, яким визначаються засади встановлення на май­бутній період договірного правового режиму майна, яке буде набуватися подруж­жям. У зв'язку з цим не можна погодитись з О. М. Калітенко, яка вважає, що договірний правовий режим також визначається договорами про поділ спільного майна подружжя, про встановлення часток, про передачу роздільного майна у власність та ін.3. Така думка е некоректною, адже такими договорами не вста­новлюється порядок набуття подружжям майна у спільну власність, а забезпечу­ється реалізація правомочностей щодо вже набутого подружжям майна. В укра­їнському законодавстві інститут шлюбного контракту має досить коротку історію. Норми про шлюбний контракт вперше були введені до КпШС України Законом України від 23 червня 1992 р. № 2488-12.

Відповідно до новозведеної ст. 27' КпШС України "особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань жит­тя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки по­дружжя.

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України.

Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України."

Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнтня безпідстав­но нажитого майна" від 31 березня 1989р.

Наведена норма стала визначальною для встановлення правових засад шлюб­ного контракту, меж його дії та правових наслідків. Найважливішим правовим наслідком укладення шлюбного контракту може бути встановлення особливого правового режиму майна після вступу чоловіка і жінки в шлюб. Іншими словами, шлюбний контракт може призвести до такого врегулювання майнових відносин, яке буде істотно відрізнятися від законодавчої регламентації таких відносин. Од­нак текст вищенаведених положень ст. 27і КпШС України є такою мірою лако­нічним і загальним, що здатний викликати як у науковців, так і у представників правозастосовних органів чимало запитань, відповіді на які можуть бути не завжди однозначними.

Звичайно, насамперед викликає інтерес правова природа шлюбного контрак­ту. З цього приводу в юридичній літературі зазначалося, що сімейне право — са­мостійна галузь права і шлюбний контракт — інститут шлюбно-правових відно­син цієї галузі з ознаками договору про спільну діяльність, а тому, на відміну від цивільно-правових відносин, суб'єкти (жінки) можуть вступити у шлюб, не до­сягнувши громадянської дієздатності, сторонами його можуть бути лише фізичні особи, невиконання цієї угоди може стати підставою для розірвання шлюбу.1 На­ведені аргументи, на наш погляд, не є безспірними і такими, що засвідчують аб­солютну ізольованість шлюбного контракту від цивільного права.

Не аналізуючи детально проблему галузевої належності сімейного права, яка поки що залишається остаточно невирішеною в юридичній науці, вважаємо при-нагідно відзначити тенденцію руху сімейного права до визнання його підгалуззю цивільного права, що було підтверджено, зокрема, фактом запровадження інсти­туту шлюбного контракту, розміщенням норм шлюбно-сімейного законодавства у новому ЦК України. Такий підхід зафіксований у багатьох західних країнах з розвинутою економікою, що мають так звану пандектну систему права, складо­вими частинами якої є: загальні положення, речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкове право. Таку структурну побудову, але з деякими особ­ливостями розміщення окремих інститутів, мають Німецьке цивільне уложення 1896 p., Цивільний кодекс Греції, Цивільний кодекс Португалії, Цивільний ко­декс Японії, цивільні кодекси інших країн. Особливе місце посідає Цивільний ко­декс Нідерландів, серед дев'яти книг якого перше місце відведено книзі про фі­зичних осіб та сім'ю2. Однак, якщо навіть розглядати сімейне право як самостійну галузь права, то і в цьому разі важко назвати науковця, який би без­застережно визнав сукупність правових норм шлюбно-сімейного законодавства, яке регулює відносини власності між подружжям (у тому числі спільної сумісної власності), самостійним інститутом сімейного права. Безперечно, такі норми є складовою частиною комплексного інституту права власності, місце якого у ци­вільному праві.

Не посилюють вищенаведену позицію про чисту сімейно-правову природу шлюбного контракту і такі аргументи, як можливість жінки вступити у шлюб до досягнення повної дієздатності, обмеженість кола суб'єктів шлюбного контракту, можливість розірвання шлюбу у зв'язку з невиконанням умов контракту. Подібні аргументи фактично межують з помилковим тлумаченням чинного законодав­ства. По-перше, можливий незбіг шлюбного віку з віком повної дієздатності аж ніяк не є фактом на користь сімейно-правової природи шлюбного контракту, ад­же останній укладається між особами, які ще не є подружжям, а є звичайними суб'єктами цивільних правовідносин, що мають намір вступити в шлюб. При цьому КпШС, на відміну від нового СК, не передбачив підстав для укладення шлюбного контракту особами, які не досягли повноліття. Стаття 16 КпШС Ук­раїни дозволяє зменшувати шлюбний вік, а не вік осіб, що мають намір укласти шлюб. Тому особи, які вступають у шлюб до досягнення повноліття, не набува­ють автоматично легітимного права на укладення шлюбного контракту.

По-друге, цивільному праву відомо чимало випадків, коли сторонами угод можуть бути лише певні особи. Наприклад, має особливості суб'єктний склад угод у роздрібній торгівлі, приватизації державного та комунального майна, оренди державного та комунального майна. Однак ця обставина не є підставою для виведення цих угод із сфери регулювання цивільного права.

По-третє, певним перебільшенням є твердження автора щодо можливості розірвання шлюбу на підставі невиконання одним з подружжя умов шлюбного контракту. Відповідно до ч. 2 ст. 40 КпШС України шлюб розривається, якщо "судом буде встановлено, що дальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими". Ніяких посилань на шлюбний контракт у цій статті немає.

Була також піддана критиці позиція О. А. Явор про шлюбний договір як сі­мейний договір про спільну діяльність. Заперечуючи таку думку, І. Є. Красько звернув увагу на те, що договору про сумісну діяльність не притаманне зустрічне надання сторонами конкретних благ у зв'язку з ідентичністю та однорідністю їх інтересів, на відміну від шлюбного контракту, в якому кожна сторона має свій власний автономний інтерес1. Наведені заперечення щодо шлюбного контракту як сімейної угоди про сумісну діяльність не можна віднести до категорії вагомих, хоч певною мірою вони є справедливими.

Останнім часом юридична наука зосередила свою увагу на дослідженні шлюбного контракту як на угоді, що не обмежується сферою дії сімейних обов'язків. Мається на увазі співвідношення правової природи шлюбного контр­акту і звичайних цивільно-правових угод.

Так, на думку М. В. Антокольської щодо шлюбного контракту неможливо довести його специфічну сімейно-правову сутність, яка відмежовує його від цивільно-правових договорів, а тому він є цивільно-правовою угодою з пев­ною специфікою2. Таку точку зору підтримали й інші автори3. З цього приводу І. В. Жилінкова зазначила, що, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, шлюбний контракт має істотні особливості, які дають змогу розглядати його як самостійний вид договору. Однак форма шлюбного контракту, умови його дій­сності, підстави визнання недійсним, процедура укладення і примусового вико­нання та інші моменти свідчать про те, що тут використовуються загальні ци­вільно-правові конструкції договірного права. Безперечно, не можна заперечувати наявності у шлюбного контракту ознак цивільно-правової угоди. Однак водночас не можна недооцінювати та применшувати роль сімейно-право­вих норм у формуванні умов шлюбного контракту та визначенні правового режи­му майна подружжя. Тому не випадково М. Й. Брагінський зауважив, що загаль­на норма цивільного законодавства щодо сімейних правовідносин закріплює принцип субсидіарності, і це законодавство регулює дані відносини у випадках, коли сімейні відносини не врегульовані сімейним законодавством, а тому є під­стави для визнання шлюбного контракту різновидом цивільних договорів1. За та­ких міркувань не можна не побачити певної непослідовності, адже якщо автор визнає за цивільним законодавством роль субсидіарного регулятора сімейних відносин, то аж ніяк не можна беззастережно визнавати шлюбний контракт ли­ше за цивільно-правовою ознакою. Так чи інакше, шлюбний контракт як угода існує лише завдяки сімейному праву. А тому є підстави розглядати шлюбний контракт як сімейно-правовий договір, якому притаманні всі ознаки цивілістич-ної угоди. Так само можна визнати цивільно-правовою угодою, що має сімейно-правову специфіку, а відтак і комплексним договором.

Однак дискусії серед вчених не обмежуються встановленням галузевої належності інституту шлюбного контракту. Прихильники визнання його цивіль­но-правовою угодою продовжують дослідження щодо її юридичної специфіки.

Так, І. В. Жилінкова певною мірою справедливо зауважує, що в зарубіжній літературі виділяються такі особливості шлюбного контракту, які відрізняють його від комерційних договорів: 1) предмет шлюбного договору, як правило, ста­новить для держави значно важливіший інтерес, ніж предмет комерційного дого­вору; 2) на зміст договору істотно впливає досить часто різний рівень матеріаль­ного становища сторін; 3) шлюбний контракт укладається до вступу в шлюб сторін, а виконується через певний, а можливо і досить тривалий час2. При цьому І. В. Жилінкова вважає зазначені особливості такими, що дозволяють від­межувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод. Однак, на наш погляд, проаналізовані автором істотні особливості шлюбного договору не міс­тять необхідних юридичних ознак, що могли б дати певні підстави для розміщен­ня шлюбного контракту у певній системі цивільно-правових договорів, оскільки вони мають переважно соціально-економічне забарвлення.

У юридичній літературі шлюбний контракт характеризується як такий, що розрахований на застосування в майбутньому (шлюбний період)3, як умовна уго­да з відкладальною умовою4, як єдина шлюбна угода, що набирає чинності у зв'язку з настанням іншого юридичного факту, тобто реєстрації шлюбу*. З циві-лістичної точки зору перешкод для визнання шлюбного контракту не існує. Дій­сно, шлюбний контракт, який нині за чинним законодавством укладається лише між особами, які мають вступити в шлюб, набирає чинності лише після реєстра­ції шлюбу. Отже, якщо шлюб не відбувся, то взагалі і умови шлюбного контрак­ту не виконуватимуться, тобто залишаться існувати лише формально. Тому в принципі немає перешкод не підтримати вищезгадані позиції про шлюбний контракт як угоду з відкладальною умовою за певних застережень, які виплива­ють з особливостей настання чи ненастання реєстрації шлюбу як умови виник­нення прав та обов'язків щодо спільного і роздільного майна осіб, які стануть по­дружжям.

В юридичній літературі висловлювалася також принципова незгода з можли­вістю визнання шлюбного контракту угодою з відкладальною умовою. На думку І. Є. Красько, шлюбний контракт не може розглядатися умовною угодою, який хоч і є юридичним фактом, але не е "повноцінною" угодою2.

І. В. Жилінкова підтримала таку позицію, хоч і не погодилася з деякою аргу­ментацією автора. На її погляд, по-перше, угода з відкладальною умовою перед­бачає, що умова, з настанням якої пов'язується виникнення відповідних прав та обов'язків, встановлюється самими сторонами договору (ч. 1 ст. 61 ЦК УРСР). По-друге, при укладенні умовних угод закон надає юридичне значення недобро­совісним діям сторін, спрямованим на сприяння чи, навпаки, на перешкоджання настанню передбачених у договору умов (частини 2 і 4 ст. 61 ЦК УРСР). Тому, продовжує автор, оскільки відмова від реєстрації шлюбу не може розглядатися як дія, що перешкоджає вступу в силу шлюбного контракту, і тим більше як від­мова від шлюбу за наявності шлюбного договору, не може слугувати підставою для визнання шлюбу укладеним (очевидно автор має на увазі, що так могло б бути при застосуванні ст. 61 ЦК УРСР — прим, наша), неможливим є застосу­вання цивільно-правової конструкції умовних угод до інституту шлюбного контр­акту в цілому. Звичайно такі аргументи є досить вагомі і здатні в багатьох дос­лідників викликати сумнів щодо визнання шлюбного контракту умовною угодою, але якщо не враховувати одну, на наш погляд, не досить істотну обставину. Вся справа в тому, що відповідно до ст. 51 Конституції України, ст. 15 КпШС Украї­ни, ст. 24 СК України шлюб грунтується на вільній і взаємній згоді жінки і чо­ловіка і у разі порушення одним із них будь-яких попередніх домовленостей про майбутній вступ у шлюб чинне сімейне законодавство не дає юридичних підстав розглядати таку особу, яка відмовилася від реєстрації шлюбу, недобросовісною. Така особа, залежно від причин відмови, може бути піддана лише громадському осуду. Власне і сам шлюбний контракт не передбачає ніяких правових наслідків для його сторін на випадок нереєстрації шлюбу.

Більш важливою є проблема місця шлюбного контракту в системі договорів та доцільності його розміщення як самостійного цивільно-правового договору в новому ЦК України. Виходячи з вищенаведеної загальної характеристики шлюбного контракту, його належність до сімейного права є природною, юридичне ло­гічною і доцільною.

Відповідно до п. 1 ст. 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію, а також подружжям. Таким чином, чоловік і жінка, які прагнуть взяти шлюб, не зобов'язані укладати шлюбний до­говір до шлюбу, оскільки це вони можуть зробити у будь-який момент, перебу­ваючи у шлюбі. Однак на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальників (п. 2 ст. 92 СК України).

Однією з найпринциповіших новел у новому СК є положення про право по­дружжя укласти шлюбний договір (укладачі проекту вирішили відмовитися від терміну "шлюбний контракт") як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування у шлюбі з правом внесення за взаємною згодою змін до шлюбного контракту (ст. 92, ст. 100 СК). Така новела має як позитивні, так і негативні сторони. Зви­чайно, що права подружжя щодо договірного врегулювання майнових відносин істотно розширяються. Водночас надання подружжю права укладати шлюбний контракт у період шлюбу, вносити неодноразові зміни до нього може призводити до ускладнення правового режиму майна подружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та створення додаткових труднощів для їх розгляду судами. По­стійні зміни правового режиму майна подружжя здатні лише знижувати стабіль­ність майнових відносин між подружжям. Прихильники динаміки умов шлюбно­го контракту можуть зауважити: недопустимість внесення змін до шлюбного контракту є обмеженням прав подружжя визначати правову долю майна, що ви­значатиметься подружжям у період шлюбу. Насправді все навпаки, адже прак­тично кожний шлюбний контракт містить відступи від встановленого законом принципу спільності майна, що набуватиметься подружжям у період шлюбу. Більше того, укладаючи шлюбний контракт, чоловік і жінка фактично відмовля­ються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою є добровільним об­меженням своєї правоздатності. На наш погляд, шлюбний контракт не є єдиною правовою формою вирішення подружжям своїх майнових проблем. Сімейне за­конодавство надає подружжю незаперечне право укладати щодо вже придбаного в період шлюбу майна будь-які угоди, у тому числі дарування, поділ у рівних і нерівних частках. Все це свідчить про певну вразливість введеного в СК України положення про внесення змін до шлюбного контракту в період шлюбу.

Однак найголовнішою проблемою в інституті шлюбного контракту є визна­чення меж свободи сторін у визначенні його умов. Чинний КпШС України істот­но обмежує можливі дії сторін, що безпосередньо випливає зі змісту ст. 27і, згід­но з якою, по-перше, особи, які беруть шлюб, мають право укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права та обов'язки подружжя. Зміст наведеної статті не позбавлений певної су­перечності, адже в ній поєднано дві несумісні юридичні категорії, які окреслю­ють межі сфери дії шлюбного контракту: "вирішення питань життя сім'ї" і мож­ливість передбачити в ньому "майнові права та обов'язки подружжя". Тобто можливий висновок, що у першому випадку законодавець застосовує поняття, яке дозволяє включати в сферу дії шлюбного контракту питання щодо майнових і немайнових відносин подружжя, у другому — використовує поняття, яке доз­воляє врегулювати шлюбним контрактом лише майнові відносини подружжя. Ке­руючись законами юридичної логіки, можна стверджувати, що саме друге поняття має визначати нині предмет шлюбного контракту. Однак зазначені особливос­ті тексту ст. 27і КпШС України створили оманливий грунт для розширеного його тлумачення.

Прикладом максимально розширеного тлумачення ст. 27і КпШС України є позиція О. А. Явор, яка беззастережно стверджує, що у шлюбному контракті, по­ряд з традиційними особистими відносинами (вибір чоловіком і жінкою прізви­ща, професії, місця проживання), знаходять своє закріплення умови про віроспо­відання, мову, якою будуть спілкуватися члени сім'ї, здійснення виховання дітей, про взаємну інформованість про стан здоров'я, про завчасне надання май­бутній дитині відповідного прізвища та ім'я1. Важко зрозуміти юридичну логіку таких міркувань, адже автор зараховує до предмета правового регулювання шлюбним контрактом такі права подружжя, які є конституційними правами лю­дини, і відмова від них не може визнаватися правомірною, а врешті — і дійсною, оскільки відповідно до статей 21 і 22 Конституції України права і свободи люди­ни (а саме такими є права на вибір професії, місця проживання, прізвища, віро­сповідання тощо) є невідчужуваними та непорушними, вони не можуть бути ска­совані. Тому позиція О. А. Явор може бути визнана такою, що суперечить чинному законодавству України. Інша справа, що автор мала право ставити пи­тання про його вдосконалення шляхом розширення сфери дії шлюбного контрак­ту, але в межах, що не суперечать Конституції України.

Варто все-таки принагідне зауважити, що розширене тлумачення предмета шлюбного контракту не є абсолютно довільним чи випадковим. Постановою Ка­бінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457 затверджено Порядок ук­ладання шлюбного контракту2, який містить положення, за якими у шлюбному контракті можуть передбачатися не лише майнові права та обов'язки подружжя, й немайнові, моральні чи особисті зобов'язання (п. 2). Важко пояснити, якими міркуваннями керувалися складачі Порядку укладання шлюбного контракту. Але якими б ці міркування не були, невідповідність цього нормативно-правового акта ст. 27і КпШС України є такою очевидною, що не потребує наведення особ­ливих аргументів. Проте не можна обійти увагою неприпустимо широке розши­рення предмета шлюбного контракту, особливо в частині можливостей введення до шлюбного контракту умов про моральні зобов'язання. Між тим, під мораль­ними зобов'язаннями можна розуміти обов'язки чесності у поведінці в сім'ї, вза­ємної вірності, недопущення подружньої зради тощо. Але ж такі відносини вза­галі не піддаються правовому врегулюванню. Власне це випливає із ст. 2 КпШС України, в якій зазначається, що цей кодекс встановлює порядок і умови одру­ження, регулює особисті і майнові відносини, які виникають у сім'ї між подруж­жям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на вихован­ня, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану. З наведеного не вбачається, щоб сімейне законодавство регулювало мо­ральні відносини між подружжям. Такі відносини взагалі не можуть бути у сфері правового впливу, адже за невиконання моральних обов'язків неможливе засто­сування заходів примусового їх виконання, застосування цивільно-правової відповідальності тощо. У таких випадках може йтися лише про можливі морально-етичні наслідки щодо того з подружжя, який припустився порушення моральних норм сімейного співжиття. Тому з Порядку укладання шлюбного контракту, за­твердженого постановою Кабінету Міністрів України, необхідно вилучити поло­ження про можливість включення до шлюбного контракту умов щодо немайно-вих особистих і моральних обов'язків.

Помірковану позицію з цього питання зайняла І. В. Жилінкова, яка цілком справедливо зазначила, що законодавство України предметом шлюбного контр­акту передбачає лише майнові права та обов'язки подружжя, оскільки особисті права та обов'язки встановлені законом і невіддільні від їх носія. Однак автор з невідомих причин не звернула увагу на суперечливі положення Порядку укла­дання шлюбного контракту1. Не дає підстав для розширеного тлумачення пред­мета шлюбного договору і новий СК України, за яким шлюбним договором мають регулюватися лише "майнові відносини між подружжям, визначаються їхні май­нові права і обов'язки" і не можуть регулюватися "особисті відносини подруж­жя, а також особисті відносини між ними та дітьми" (ст. 93). Такий підхід зако­нодавця до визначення предмета правового регулювання шлюбним договором відповідає його призначенню та позиції переважної частини юристів-науковців.

Неоднозначному тлумаченню можуть піддаватися зміст майнових відносин між подружжям та межі визначення у шлюбному контракті (договорі) майнових прав та обов'язків. Зміст ст. 27' КпШС України дає підстави стверджувати, що у шлюбному контракті можуть визначатися взаємні права та обов'язки подруж­жя щодо дошлюбного майна подружжя і його використання, щодо належності та використання майна, набутого в період шлюбу, порядку поділу майна у разі при­пинення шлюбу, а також щодо аліментів. Такий підхід закладається і в новому СК України.

Досліджуючи цю проблему, І. В. Жилінкова класифікує усі домовленості по­дружжя у шлюбному контракті на чотири категорії: 1) угоди подружжя щодо правового режиму їх майна (про зміну режиму спільного майна на режим роз­дільного і навпаки; щодо визначення часток у спільному майні; щодо визначення правового режиму плодів і доходів від спільного і роздільного майна і т. п.); 2) угоди щодо порядку користування спільним і роздільним майном; 3) угоди що­до порядку управління майном і укладення щодо нього угод; 4) угоди зобов'я­зального характеру (про порядок несення витрат з утримання спільного і роз­дільного майна; щодо взаємного утримання подружжя, виплати додаткових коштів на лікування і т. д.)2.

У принципі наведений перелік відносин, що може бути предметом шлюбного контракту, відповідає чинному сімейному законодавству, а тому в цілому заслу­говує на підтримку, хоч і з певними застереженнями. Автор не висловила свого ставлення до проблеми меж договірного врегулювання майнових відносин між подружжям, яка обов'язково постає, коли необхідно визначити обсяг можливих відхилень умов шлюбного контракту від встановленого законом правового режи­му майнових відносин. І тут необхідно прямо і неоднозначне зазначити, що чинне сімейне законодавство не позбавлене істотних внутрішніх суперечностей та невідповідності окремим конституційним принципам.

В юридичній літературі вже зверталася на це певна увага, хоч і не було за­пропоновано практичного виходу із скрутної правової ситуації. Так, зазначалося, що в ст. 27' закладена завідома внутрішня суперечність, оскільки, з одного боку, майбутньому подружжю дозволяється на власний розсуд визначати майнові пра­ва та обов'язки, а з іншого — не допустити погіршення становища будь-кого з подружжя, порівняно з законом1. При цьому, продовжуючи аналізувати дане пи­тання в контексті змісту зразка шлюбного контракту, в якому подружжю нада­ється право встановлювати розміри часток майна, яке буде набуте ним у період шлюбу (чоловікові — 2/3, дружині — 1/3), автор доходить висновку, що тим самим було враховано зміст ч. 4 ст. 31, за якою правила статей 22, 24, 25, 26 КпШС України застосовуються, якщо шлюбним контрактом не було встановлено інше, і проігноровано вимоги ст. 27' КпШС України, за якою умови шлюбного контракту не повинні погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України. Між тим, якраз у цьому і полягає суть проблеми ви­значення меж умов шлюбного контракту. На наш погляд, формально будь-який відступ у шлюбному контракті від принципу рівності часток у набутому в період шлюбу шляхом встановлення одному з подружжя меншої частки, ніж 50 відсот­ків, у принципі призведе в майбутньому, так чи інакше, до погіршення його май­нового становища, чого не допускає ст. 27' КпШС України. Крім того, згода од­ного з подружжя на одержання в період шлюбу меншої частини майна або повна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що, як уже зазначалося, суперечить основополож­ним принципам конституційного і сімейного права. Право на власність є елемен­том конституційного статусу людини і воно не може відчужуватися, обмежува­тися, відбиратися тощо . Цілком очевидно, що відмова особи від своїх конституційних прав не може вважатися дійсною, на відміну від уже існуючого у неї суб'єктивного права. Відповідно до п. 2 ст. 97 нового СК України сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, по­ложень ст. 60 цього кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Таким чином, новий СК України надає подружжю можливість скасовувати сімейно-правовий режим спільності майна, встановлювати в ньому нерівні частки тощо.

І. В. Жилінкова усі правові режими майна членів сім'ї запропонувала класи­фікувати за суб'єктним складом на: а) правовий режим майна подружжя; б)пра-вовий режим майна батьків і дітей; в) правовий режим майна членів селянського (фермерського) господарства; г) правовий режим майна членів сім'ї, які об'єдна­лися для спільної праці.3. Наведена класифікація досить вдало відображає різно­манітність майнових відносин між особами, пов'язаними між собою родинними зв'язками, шлюбом, іншими сімейними стосунками, незважаючи на наявність можливостей для її розширення, наприклад, правовим режимом фактичного подружжя, які об'єдналися з метою створення сім'ї, а не з метою спільної праці. Можна виділити правовий режим майна, що належить членам сім'ї як подруж­жю та іншим членам сім'ї. Особливість цього правового режиму полягає у тому, що все майно може належати членам сім'ї на праві спільної часткової власності, а його певна частина — подружжю на праві спільної сумісної власності за пра­вилами сімейного законодавства. Це означає, що правовий режим майна членів сім'ї може не бути єдиним для усіх суб'єктів і об'єднувати собою окремі види правових режимів, кількість яких залежить від видів правових зв'язків між чле­нами сім'ї. Таким чином, можливе співіснування в одній сім'ї багатьох окремих режимів, основаних на спільній частковій чи спільній власності подружжя; на роздільній власності подружжя; на спільній частковій чи спільній сумісній влас­ності членів сім'ї, які не є подружжям, та на їх роздільній (індивідуальній) влас­ності, а також на поєднані окремих різновидів власності між зазначеними та ін­шими особами. Все це свідчить про складну правову природу майнових відносин у сім'ї, у тому числі і за участю подружжя, що ускладнює виявлення правового режиму того чи іншого майна та створює значні труднощі для розв'язання суда­ми спорів, що виникають між подружжям та іншими членами сім'ї.

У новому СК України є чимало новел щодо шлюбного договору, які потребу­ють у майбутньому спеціальних глибоких досліджень. До таких новел належать положення про:

порядок визначення права на утримання (ст. 99);

порядок зміни, розірвання, визнання недійсним шлюбного договору та поря­док відмови від шлюбного договору (статті 100—103).


<