§ 2. Законний правовий режим майна подружжя : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Законний правовий режим майна подружжя

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Право подружжя на спільне майно. Як уже зазначалося, у разі відсут­ності між подружжям шлюбного контракту, правовий режим їх майна визна­чається відповідно до положень сімейного законодавства, які мають імператив­ний характер, тобто подружжя не може односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Однак подружжя не позбавлені права вчиняти будь-які дії щодо придбаного в період шлюбу майна, в тому числі поділити його у будь-яких частках між собою. В іншому разі мало б місце обме­ження прав подружжя у здійсненні ними прав співвласників.

Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ни­ми за час шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України 1969 р. "майно, нажи­те подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". При цьому згідно з ч. 2 ст. 22 цього кодексу подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього госпо­дарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що на­бувається ними в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а й практичне значення, адже вона полегшує суду завдання визначати правову долю майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним дого­вором не встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.

У новому Сімейному кодексі України збережено презумпцію спільності май­на, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності. Так, якщо в КпШС України врегулювання майнових відносин розпо­чинається зі статті про спільну сумісну власність, то в СК навпаки — зі статті про особисте майно подружжя. Іншими словами, з прийняттям нового СК Украї­ни право спільної сумісної власності начебто втрачає своє домінуюче значення в системі майнових відносин між подружжям. Такий підхід укладачів СК певною мірою є нелогічним, адже особливістю прав подружжя на майно є, в першу чер­гу, його спільність, а не роздільність (такий же підхід було закладено і в проект ЦК України).

У СК України загалом збережено принципові положення ст. 22 КпШС Украї­ни 1969 p., але в одній нормі та з деякими редакційними особливостями. Так, від­повідно до ст. 60 СК України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, нале­жить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)". Така законодавча правонаступність очевидно зумовлена наявністю позитивного досвіду у застосуванні наведеного положення. Однак, на наш погляд, ще існують можливості вдосконалення досліджуваних положень про спільну власність по­дружжя.

Так, в них безпосередньо не роз'яснюється зміст поняття "майно, нажите (набуте) подружжям за час шлюбу". Цілком зрозуміло, що не може вважатися таким майно, що було придбане кожним з них до шлюбу та після шлюбу. Однак певні труднощі може викликати тлумачення термінів "нажите", "набуте". Ці терміни у юридичній практиці трапляються досить рідко, оскільки несуть швид­ше побутове, а не правове змістовне навантаження. Термін "набуте майно" та­кож не визначає конкретних підстав набуття подружжям майна у спільну влас­ність. Одним словом, значення термінів "нажите", "набуте" майно не має поки що свого однозначного тлумачення. Така неоднозначність у розумінні цих термі­нів не сприяє застосуванню правових норм у практиці. Тому в новому СК Украї­ни бажано було б розкрити зміст поняття "набуте майно", що чіткіше відтворю­ватиме юридичну сутність правовідносин, які забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Це можна зробити, зокрема, шля­хом перерахування конкретних правових підстав, що забезпечують виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. На наш погляд, спільною суміс­ною власністю подружжя можна визнавати те майно, яке нажите чи набуте ни­ми шляхом одержання доходів від праці у суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, від укладених одним з подружжя або ними обома угод за рахунок спільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благ індивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від участі в одержанні дивідендів.

За КпШС України подружжя користується рівними правами на майно і в то­му разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, до­глядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ч. 2 ст. 22). Тим самим законодавець фактично прирівняв ведення домашнього господарства, виховання дітей до діяльності подружжя в суспільному секторі економіки (приватному, державному, комунальному). Введення цієї норми в ра­дянське сімейне законодавство зумовлювалося існуванням ленінських принципів чи ідей у сімейних відносинах. Тому і в юридичній літературі вважалося, що від­сутність у одного з подружжя самостійного заробітку не повинна позбавляти йо­го права на спільно нажите майно, якщо він в іншій формі брав участь у його створенні або не може цього робити з поважних причин1.

Правило про спільність майна подружжя радянська сімейно-правова наука і судова практика поширювали і на ті випадки, коли внесок кожного з подружжя в сімейний бюджет відзначався нерівномірністю у зв'язку з неоднаковим розмі­ром заробітку кожного з них. В юридичній літературі не раз зверталася увага на неприйнятність у радянському сімейному праві критерію врахування ступеню участі подружжя у створенні спільного майна, оскільки в шлюбі подружжя, крім матеріальних благ, віддають одне одному — любов, дружбу, турботу*.

Однак в СК України немає застереження про те, що ступінь участі кожного з подружжя не впливає на обсяг їх прав на спільне майно, що може на практиці призводити до іншого тлумачення цього факту. Натомість у ньому лише розши­рено, порівняно з КпШС України 1969 p., перелік конкретних підстав неучасті одного з подружжя3 у набутті майна, наявність яких зберігає дію принципу спільності майна (навчання, хвороба). Так, відповідно до п. 1 ст. 60 СК України "майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з по­важних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)".

Ні чинне сімейне законодавство, ні СК України не містять вичерпного пере­ліку критеріїв для розуміння "інших поважних причин", що може призводити до зменшення внеску до сімейного бюджету. Але поза сумнівом, обставинами, які зберігають за кожним з подружжя рівне право на майно у спільній сумісній влас­ності, можуть бути також інвалідність, перебування на строковій службі в Збройних Силах України, виконання громадського обов'язку тощо. Власне такий підхід певною мірою обґрунтовувався в радянській юридичній літературі4. Під­тримуючи в принципі положення ч. 2 ст. 22 КпШС України та доцільність його введення в новий СК України, не можна обійти увагою те, що в цій статті СК допущена інша вада, адже в ній акцентується увага не на підставах виникнення права спільної сумісної власності, а на окремих обставинах, за наявності яких за подружжям зберігається режим спільності майна. В СК не розкрито також кон­кретні види підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної власності. Тому, враховуючи викладене, норму п. 1 ст. 60 СК України вважаємо за доцільне тлумачити таким чином, що все майно, набуте подружжям за час шлюбу (тобто грошові кошти від участі у суспільному виробництві, підприємницької діяльності та іншої суспільне корисної діяльності, майно, створене спільною працею, при­дбане за рахунок спільних коштів подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю належить майно на праві спільної сумісної власності незалежно від розміру їх внеску до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку чи іншого доходу у зв'язку з веденням домашнього господарства, до­глядом за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю або з інших поважних причин.

Може виникнути питання про зміст неповажних причин, що перешкоджали поповненню загальносімейного бюджету. Безперечно, це може мати місце тоді, коли немає поважних причин для участі чоловіка у створенні спільного майна. Думається, не може розглядатися як поважна причина неучасть чоловіка чи жін­ки у створенні сімейного бюджету його перебування у місцях позбавлення волі. Однак закладати таку обставину в закон як підставу, що перешкоджає виник­ненню права спільної сумісної власності не бажано. Інша справа, що в законо­давстві має бути норма, яка давала б суду право в таких ситуаціях на вимогу од­ного з подружжя визнавати роздільною власністю майно, набуте кожним з них за таких обставин.

Шлюбно-сімейне законодавство України радянського періоду не містило пе­реліку майна, яке може бути об'єктом права спільної сумісної власності подруж­жя. Оскільки подружжя є суб'єктами як сімейних, так і цивільних правовідно­син, то цілком логічним уявляється висновок І. В. Жилінкової в тій частині, що подружжю може належати на праві спільної сумісної власності будь-яке майно, яке взагалі може належати фізичним особам на праві приватної власності відпо­відно до законодавства про власність.

Між тим згідно зі ст. 13 Закону України "Про власність" об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користуван­ня, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і ро­боча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби вироб­ництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Таким чином, все перераховане майно може бути також у спільній сумісній власності подружжя. Передбачати такий деталізований перелік майна і в сімейному зако­нодавстві, на наш погляд, недоцільно. В ст. 326 ЦК України записано, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком ок­ремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Власне таке правило закріплено в п. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України, згідно з яким об'єк­тами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обігу.

На перший погляд особливих проблем у визначенні можливого об'єктного складу майна подружжя не повинно виникати. Але насправді це не так. Навіть у радянський період, коли коло об'єктів права особистої власності суворо обме­жувалося, виникали труднощі у встановленні об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Тому Пленум Верховного Суду УРСР у своїй постанові "Про деякі питання, що вникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР" від 15 червня 1973 р. (в редакції постанови Пленуму від 24 квітня 1981 p. № 4)1 роз'яснив, "що відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР спільною сумісною власністю подружжя є лише майно, нажите ними під час шлюбу, зокрема речі домашнього вжитку, будівлі, грошові суми, сертифікати, а також вклади, внесені в ощадні каси та інші кредитні уста­нови, та паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному і га­ражно-будівельному кооперативі, цільові внески в садівницькі товариства, стра­хова або викупна сума і страхові внески, що їх одержав або вправі одержати страхувальник за договорами особистого страхування, які оплачувались за раху­нок спільних коштів подружжя, та викупна сума, що належала б йому в разі до­строкового розірвання договору змішаного страхування життя на час припинен­ня шлюбних відносин, і належні подружжю грошові суми та майно за іншими зобов'язальними правовідносинами".

Не зникла потреба в таких роз'ясненнях судам і нині. Так, у постанові Пле­нуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" від 12 червня 1998 р. № 16, з прийняттям якої втра­тила чинність вищезгадана постанова від 15 червня 1973 p., перелік об'єктів спільної сумісної власності був дещо оновлений.

У ч. З п. 9 постанови від 12 червня 1998 р. Пленум спершу сформулював уза­гальнене правило про спільно нажите подружжям майно, зазначивши, що, вирі­шуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно на­житого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясувати джерело і час придбання зазначеного майна і при цьому належить ви­ходити з того, що відповідно до статей 22, 25 і 27 КпШС спільною сумісною влас­ністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлю­бу). Отже, у цьому роз'ясненні дається не лише узагальнене правило про мож­ливі об'єкти права спільної сумісної власності подружжя, а й умови визнання та­ких об'єктів сумісною власністю подружжя. Таке роз'яснення Пленуму принципово є правильним і заслуговує на підтримку.

Однак Пленум Верховного Суду України вирішив конкретизувати перелік об'єктів права спільної сумісної власності в ч. 2 п. 9 цієї постанови, в якій запи­сав: "Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при до­строковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із по­дружжя у разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного при­пинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами."2

Порівнюючи переліки об'єктів спільної сумісної власності подружжя, сфор­мульовані в постановах Пленуму Верховного Суду України 1973 р. та 1998 р. на­самперед необхідно відзначити, що останній було доповнено переважною части­ною видів майна, перерахованих у ст. 13 Закону України "Про власність" (квартири, жилі й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, про­дуктивна та робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, акції та ін­ші цінні папери). Звичайно цей перелік об'єктів, що можуть бути у спільній су­місній власності подружжя, не є вичерпним, хоч і в такій формі він дає певні орієнтири судам у визначенні спільного подружнього майна. Однак поглиблений аналіз змісту цього переліку може дати підстави для відповідних правових оцінок.

По-перше, в досліджуваному переліку Пленум Верховного Суду України ви­діляє дві категорії майна: а) майно, що є безпосередньо об'єктом права спільної власності (квартири, будинки); б) майно, що не є в даний момент об'єктом права спільної власності та права власності взагалі, а належить одному з подружжя чи їм обом на праві вимоги, зокрема в зобов'язальних правовідносинах (наприклад, грошові кошти подружжя у кредитних установах, паєнагромадження в житлово-будівельних та інших кооперативах, страхові платежі, страхові суми та відшко­дування, які можуть бути виплачені подружжю).

По-друге, Пленум Верховного Суду, правильно розмежувавши види спільно­го майна подружжя, припустився юридичної неточності, визнавши, що майно, належне подружжю за зобов'язальними правовідносинами, може бути спільною сумісною власністю. Допоки подружжя фактично не одержить таке майно, на­приклад вклад в кредитній установі, воно не є об'єктом права власності, а по­дружжю належить лише право вимоги до кредитної установи, тобто право вима­гати видачі внесених грошових коштів. У юридичній літературі ще радянського періоду зверталася увага на те, що гроші, внесені власником до кредитної уста­нови перетворюються з об'єкта права власності на об'єкт права вимоги1. Тому необхідно чітко розмежовувати поняття "спільна власність подружжя" та "спіль­не сумісне майно подружжя". Останнє є ширшим, порівняно з першим, а відтак майнові відносини подружжя не зводяться до відносин власності.

У застосовуванні на практиці п. 9 постанови Пленуму можуть виникнути й інші труднощі, особливо в тій його частині, де йдеться про те, що спільним су­місним майном можуть бути страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при до­строковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із по­дружжя у разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного при­пинення шлюбу. Сумнівів у необхідності таких роз'яснень не може бути, адже зумовлені вони потребами судової практики, яка не завжди була однозначною.

Наприклад, судова колегія з цивільних справ Київського обласного суду в своїй ухвалі від 4 лютого 1972 р. дійшла висновку, що страхові суми не повин­ні розподілятися між подружжям, тому що відповідно до ст. 371 ЦК УРСР права та обов'язки за договором добровільного особистого страхування виникають ли­ше у сторони за договором1.

Однак уже 15 червня 1973 р. Пленум Верховного Суду УРСР у своїй поста­нові № 6 прямо зазначив, що спільною сумісною власністю подружжя є страхове відшкодування, отримане за договором особистого страхування, чим було внесе­но визначеність у правовий режим такого виду майна, створюваного подружжям у період шлюбу. Але й після прийняття цієї постанови Пленуму зустрічалися особливі підходи до розв'язання цієї проблеми. Так, ухвалою судової колегії з ци­вільних справ Верховного Суду УРСР від 17 грудня 1975 р. було визнано закон­ним рішення Кримського обласного суду, за яким нараховані Укрдержстрахом загиблому громадянинові страхові суми були визнані його особистим майном2.

У юридичній літературі щодо правового режиму страхових платежів, страхо­вих сум та відшкодувань також висловлювалися різні погляди. Так, на думку од­них авторів, страхові суми, одержані одним із подружжя за договором добровіль­ного особистого страхування, мають вважатися його особистим майном3. Стосовно майнового страхування висловлювалася думка про можливість визнан­ня одержаних одним із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною влас­ністю, якщо було застраховано їх спільне майно4.

На думку І. В. Жилінкової, при визначенні правового режиму страхових від­шкодувань необхідно виходити з того, що вони є спільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісного майна подружжя, і розділь­ною, якщо страхувалося роздільне майно одного з подружжя5. З такою позицією можна в основному погодитись. Проте автор нічого не говорить про правову до­лю страхових платежів, внесених дружиною — страхувальником за договором страхування його роздільного майна, адже такі платежі могли вноситися за ра­хунок спільних коштів подружжя. Вони можуть бути повернуті страхувальни­кові при достроковому припиненні договору відповідно до ст. 28 Закону України "Про страхування" (в редакції від 4 жовтня 2001 p.). Очевидно, якщо вони вно­силися за рахунок спільних коштів подружжя, то також мають вважатися їх спільною власністю.

Як уже зазначалося, вклади, внесені подружжям у банківські та інші кредит­ні установи в період шлюбу, мають вважатися спільним сумісним майном, якщо вони створені за рахунок спільно нажитих подружжям коштів. Однак ситуація щодо правового режиму вкладів подружжя є досить складною, що зумовлено зокрема тим, що вклади оформляються на ім'я лише однієї особи — вкладника. Вперше в законодавчому порядку допустимість визнання вкладу спільним суміс­ним майном була передбачена ст. 87 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 p., ст. 385 ЦК УРСР, якими передбачалося, що на вклади громадян у державних ощадних касах і в Державному банку СРСР може бути звернено стягнення на підставі рішення суду про поділ вкладу, який є спільним майном подружжя. Незважаючи на це, в літературі іноді вважали, що вклад визнається спільним майном подружжя, але лише після постановленого судового рішення про поділ вкладу1. Дійсно, на перший погляд, така позиція має правове підґрунтя, оскільки надання дружині — вкладнику права самостійно розпоряджатися грошовими сумами свідчить про існування начебто презумпції роздільності вкладу, внесеного в період шлюбу одним із подружжя. Насправді ж це зовсім не так, оскільки подібна презумпція існує лише у правовідносинах, які виникають між кредитною установою та дружиною—вкладником як стороною у цивільно-правовому договорі. І це цілком логічно, адже за будь-яким цивільно-правовим договором правовідносини виникають, як правило, у сторін відповідно­го договору. Тому більш правильною є думка, згідно з якою вклад, створений і внесений у період шлюбу на ім'я одного із подружжя, повинен вважатися їх спільним майном, але щоб і кредитна установа розглядала його таким, необхідно рішення суду, яке дозволить дружині не вкладнику реалізувати своє право на спільний вклад2. Вклад, внесений одним із подружжя в період шлюбу до кредит­ної установи має вважатися їх спільним сумісним майном ще й тому, що ство­рювався він (якщо не доведено інше) за рахунок їх спільних доходів, які перетво­рилися з об'єкта права власності на об'єкт права вимоги.

Виникає питання щодо можливості змінити порядок оформлення депозитних вкладів. У юридичній літературі вже пропонувалося з метою підвищення ефек­тивності захисту прав обох подружжя закріпити в законодавстві правило про право подружжя за їх бажанням оформляти вклад одночасно на них обох3. Така пропозиція має свої вади, які полягають у тому, що її реалізація на практиці ли­ше б гальмувала та ускладнювала розрахункові операції для кредитних установ, а також породжувала суперечності між ними та вкладниками — подружжям з приводу одноособового розпорядження грошовими коштами, а врешті — і чис­ленні судові спори. Власне такий висновок підтверджується тенденціями в су­часному законодавстві, наприклад, щодо ощадних сертифікатів як одного з видів цінних паперів. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу"4 ощадний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депону­вання грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після за­кінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ним. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним. Таким чином, законодавець однозначно визначає особу вкладника та його повноважен­ня і не допускає розчленування вкладу.

Тому встановлений ще законодавством радянського періоду порядок оформ­лення вкладу лише на одну особу може бути збережений і в майбутньому. В тих же випадках, коли дружина-вкладник ухиляється від матеріального забезпечен­ня сім'ї або коли між подружжям виникають суперечності щодо вкладу, дружи-на-невкладник має можливість звернутися з позовом до суду про поділ вкладу.

У новому Сімейному кодексі України його розробники очевидно прагнули врахувати досвід, накопичений сімейно-правовою наукою та судовою практикою, але практичне втілення цього бажання виявилося невдалим. Так, відповідно до п. 2 ст. 61 СК об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пен­сія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) устано­ву. Таким чином, наведеною нормою вклад у кредитній установі визнається об'­єктом права спільної сумісної власності, хоч насправді він є об'єктом права ви­моги, тобто об'єктом зобов'язальних правовідносин.

Певні труднощі можуть виникати при вирішенні питання про включення до спільного сумісного майна подружжя також деяких цінних паперів, особливо ак­цій. Сімейне законодавство не містить заборон щодо включення таких об'єктів до спільної сумісної власності подружжя. Такий підхід законодавця знаходить відповідну підтримку в юридичній літературі1. Однак, на наш погляд, при засто­суванні режиму спільності щодо акцій, придбаних одним із подружжя, необхідно враховувати їх правову природу.

Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про цінні папери та фондову біржу" акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ак­ціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його влас­никові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути імен­ними та на пред'явника, привілейованими та простими. При цьому громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Оскільки ж власнику акцій законодавством надаються, крім майнових прав, також немайнові, які іме­нуються корпоративними правами, то таким чином корпоративні права пов'язані з особою власника акцій. А тому і постає питання про допустимість поширення режиму спільності на іменні акції одного з подружжя. На думку І. В. Жилінкової, іменні акції, придбані на спільні кошти подружжя, можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності2. Думається, що юридичних перешкод для цього не існує. І підставою для такого висновку може бути, зокрема, положення ст. 5 За­кону України "Про цінні папери та фондову біржу" про те, що акція є неподіль­ною, а у разі коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визна­ються одним власником акції і можуть здійснювати права через одного з них або через спільного представника. Отже, законодавець допускає можливість перебу­вання акції у власності кількох осіб, а відтак і у власності подружжя. Інша спра­ва, що законодавець допустив у ст. 5 цього закону певну юридичну некорект­ність, вважаючи, що кілька осіб можуть бути визнані одним власником акції. У однієї речі не може бути кілька власників, однак у однієї речі може бути кілька співвласників.

Особливим видом державних цінних паперів є приватизаційні папери, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду (ст. 1 Закону України "Про приватизаційні папери"1). Приватизаційні па­пери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсним (ст. 5) . Якщо ж ще врахувати ті положення цього закону, які перед­бачають використання приватизаційних цінних паперів для придбання об'єктів приватизації лише особою, яка є їх власником відповідно до закону та визначена в приватизаційних документах (до них належать також спадкоємці власника приватизаційних паперів), то цілком очевидними стають аргументи проти поширення режиму спільності на одержані одним з подружжя приватизаційних паперів.

Однак вищесказане не виключає можливості виникнення у подружжя права спільної власності не за підставами сімейного законодавства. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"3 пере­дача займаних квартир (будинків) у спільну сумісну або часткову власність здій­снюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешка­ють у даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Тобто у даному разі спільність на житло між по­дружжям та іншими членами сім'ї виникає за спеціальними приватизаційними підставами, а відтак і здійснення правомочностей співвласниками приватизо­ваного житла має здійснюватися за загальними правилами цивільного законо­давства.

Однак варто звернути увагу на нетрадиційність деяких застосованих законо­давцем понять у тій частині, де йдеться про "членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі". В чинному законодавстві України застосовуються різні понят­тя членів сім'ї, що залежить від правової природи врегульованих відносин (сімей­но-правових, житлових, спадкових та ін.). Як відомо, в Житловому кодексі Ук­раїни чітко визначено коло членів сім'ї наймача, які нарівні з ним мають самостійне право на житло (ст. 64). Відповідно до ЖК України до членів сім'ї наймача належать: дружина наймача, їх діти і батьки, які проживають разом з ним. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Особи, що постійно мешкають, у статусі членів сім'ї в ст. 64 ЖК України не називаються. Аналогічна непослідовність проявляється і в інших приватизаційних нормах. Так, відповідно до ст. З Закону України "Про приватизацію державного житло­вого фонду" приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадя­нам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр за­гальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю і продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) грома­дян України, що мешкають в них або перебувають на черзі тих, що потребують поліпшення житлових умов. Так чи інакше, законодавець у даному випадку при­пустився певних суперечностей, застосовуючи в одному випадку поняття "члени сім'ї наймача", в іншому — "особи", що ускладнює виявлення кола суб'єктів приватизації державного житла.

Подружжя може бути засновником (учасником) товариства з обмеженою від­повідальністю, що має статутний фонд, розділений на частки, які утворюють вклади учасників товариства (статті 13, 50 Закону України "Про господарські то­вариства"). Думається, що вклад, належний одному з подружжя в товаристві з обмеженою відповідальністю, також може бути визнаний їх спільною сумісною власністю за умови його створення у період шлюбу на спільні кошти. Звичайно це не означає, що дружина, чоловік — неучасник господарського товариства має право власності на майно цього товариства, оскільки такого права не має і сам учасник. За ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" власником майна товариства, переданого йому засновниками і учасниками, є саме товарист­во. Тому дружина-неучасник може реалізувати своє право спільної сумісної влас­ності на вклад лише за згодою дружини-учасника або в судовому порядку з до­держанням відповідних положень вищезгаданого закону, про що йтитиметься далі.

Однією з організаційно-правових форм підприємств може бути приватне під­приємство, основане на власності фізичної особи. Якщо така особа перебуває в шлюбі, то постає питання про можливість визнання майна приватного підприєм­ства спільною сумісною власністю подружжя. На жаль, у новому СК не знай­шлося місця для врегулювання правового режиму майнового комплексу приват­ного підприємства, створеного одним із подружжя. Тому, очевидно, такий правовий режим має визначатися відповідно до загальних положень сімейного законодавства, згідно з яким майно, набуте в шлюбі, є спільною сумісною влас­ністю подружжя.

Важливою в умовах ринкової економіки є норма ст. 58 СК про те, що якщо річ, яка належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (диві­денди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів).

Важливе значення для подружжя має вирішення питання щодо встановлення моменту, з якого розпочинається дія режиму спільності майна, оскільки з цим моментом безпосередньо пов'язане вирішення питання про момент виникнення у подружжя права спільної власності на придбаване ними майно або момент ви­никнення у них спільності на майно, належне одному з них за зобов'язальними правовідносинами. Більше того, з набуттям подружжям права спільної власності на майно та майнових прав у подружжя виникають відповідні спільні майнові обов'язки.

Безперечно, що про дію режиму майнової спільності у подружжя правомірно говорити лише в межах періоду існування шлюбу. Тобто майнова спільність у по­дружжя може виникнути лише з моменту реєстрації шлюбу в органах РАГСу і припинена з моменту припинення шлюбу. Відповідно до ст. 95 СК України у тих випадках, коли укладено шлюбний договір до реєстрації шлюбу, він набирає чин­ності у день реєстрації шлюбу, а якщо в період шлюбу — у день його нотаріаль­ного посвідчення. Тобто в останньому випадку певний період діятиме законний правовий режим майна, а згодом — договірний. Безумовно, практика застосу­вання цього положення у майбутньому виявить його ефективність, але вже нині можна з певністю стверджувати, що існування протягом шлюбу кількох право­вих режимів не сприятиме стабільності майнових відносин між подружжям.

Для того, щоб у подружжя виникло право спільної сумісної власності, як і загалом право власності будь-якого суб'єкта, необхідні конкретні юридичні підс­тави. Як відомо, підставами виникнення права приватної власності є доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяль­ності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також одержання спадщини та одержання майна за угодами, не забороненими законом (ст. 12 Закону України "Про власність"). За перерахованими підставами подруж­жя також може набувати майно у власність, одержуючи його спільно або одно-особово. Звичайно, коли подружжя спільно придбали майно, наприклад, будинок за договором купівлі-продажу, в якому вони водночас виступили покупцями, то право власності у кожного з подружжя виникає одномоментно, тобто в момент передачі майна, якщо інше не застережено законом або договором (ст. 128 ЦК УРСР, п. 1 ст. 336 ЦК України). Проте значно складнішою може виявитися си­туація, коли один з подружжя одноособове набуває майно за угодами чи іншими підставами. У зв'язку з цим і виникає питання про момент виникнення права спільної власності чи іншої майнової спільності у другого з подружжя. Саме це питання і вимагає ретельного і глибокого аналізу, однак у законодавстві воно не знайшло свого вирішення.

Тут принагідне ще раз звернутися до змісту ст. 128 ЦК УРСР, у якій прямо записано, що "право власності (право оперативного управління, а нині і повного господарського відання) у набувача майна за договором виникає з моменту пере­дачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором". Таким чином, на­веденою статтею встановлено загальне правило про виникнення у набувача май­на за договором права власності в момент передачі йому майна. Якщо ж застосовувати це положення до правовідносин між подружжям, то можна кон­статувати, що у будь-якому разі право спільної власності у подружжя не може виникнути раніше ніж право власності у того з подружжя, який виступає в угоді набувачем майна. Враховуючи, що принцип режиму спільності за сімейним зако­нодавством вступає в дію автоматично (якщо інше не було застережено шлюб­ним контрактом), то цілком можливий логічний висновок, що право спільної су­місної власності на майно, набуте за угодою одним із подружжя, виникає водночас у момент виникнення у подружжя — сторони в угоді відповідно до правил ст. 128 ЦК УРСР, ст. 336 ЦК України права приватної (індивідуальної) власності. Тобто право власності одного суб'єкта автоматично перетворюється на право власності кількох суб'єктів (співвласників). Таку правову ситуацію можна охарактеризувати як автоматичну трансформацію одного правового ре­жиму в інший, адже правовий режим спільності щодо майна, яке набувається за угодами одного з подружжя, виникає незалежно від волі дружини — учасни­ка угоди. Все викладене дає підстави для узагальнюючого висновку про те, що право спільної сумісної власності на майно, що набувається одним з подружжя, виникає в момент передачі йому майна, якщо інше не застережено законом або договором.

У новому ЦК України збережене правило про момент виникнення прав влас­ності у набувача майна за договорами (ст. 329). Крім того, в новому Кодексі вра­ховано положення тих законодавчих актів, які спеціально обумовлюють особли­вий порядок виникнення права власності у набувача майна за договором, оскільки ЦК України 1963 р. не передбачив жодного прямого застереження про момент виникнення права власності у набувачів майна за договорами. В цивіль­ному законодавстві радянського періоду лише в деяких цивільних кодексах союз­них республіках містилися спеціальні застереження щодо моменту виникнення права власності. Зокрема, в ст. 135 ЦК РРФСР 1964 р. було записано, що коли угоди з відчуження майна підлягають державній реєстрації, право власності у на­бувача виникає з моменту такої реєстрації. Ця норма з деякими редакційними доповненнями відтворена і в новому ЦК РФ 1996 р. (ст. 223).

В новітньому законодавстві України також спостерігається тенденція до за­конодавчого визначення моменту виникнення права власності як у громадян, так і у юридичних осіб. Наприклад, ст. 22 Закону України "Про приватизацію неве­ликих державних підприємств (малу приватизацію)" у редакції від 15 травня 1996 р.1 встановлено, що право володіння, користування і розпорядження об'єк­том приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення до­говору купівлі-продажу. З правової точки зору конструкцію наведеної норми не можна визнати вдалою, оскільки законодавець застосував нетрадиційну терміно­логію про перехід до нового власника правомочностей, а не перехід права влас­ності. Така "недоречність" не була допущена в Законі України "Про приватиза­цію майна державних підприємств" у редакції від 19 лютого 1997 р.2, в ст. 27 якого було зазначено, що право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

Стаття ЗО Земельного кодексу України 1991 р. передбачала, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у від­повідних розмірах і право власності або право користування земельною ділян­кою3. Таким чином, у даному випадку момент виникнення права власності (пра­ва користування) за земельну ділянку поставлено в залежність від моменту виникнення права власності на будівлю чи споруду. Однак у новому Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р.4 це питання вирішено дещо по-іншому. Так, відповідно до ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частку може переходити на підставі цивільно-правових угод. Оскільки тут не визначається прямо момент ви­никнення права власності на земельну ділянку, його необхідно визначати з ура­хуванням положень ст. 125 цього кодексу, за якою право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації, а також ст. 132, за якою угоди про пе­рехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нота­ріального посвідчення. Між тим, у ЦК УРСР 1963 р. спеціальних правил щодо моменту виникнення права власності на будинки і споруди не передбачено. В ст. 227 цього ЦК лише зазначається, що договір купівлі-продажу жилого будин­ку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією зі сторін є громадянин, і недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 227 ЦК УРСР такі договори мають також бути зареєстровані у виконкомі місцевої Ради народних депутатів. У літературі з цього приводу було зауважено, що право власності на жилий будинок виникає в момент нотаріаль­ного посвідчення договору1. Дійсно право власності на жилий будинок може ви­никнути в момент нотаріального посвідчення договору, але якщо сторони не ви­значили в договорі інший момент виникнення права власності. Нотаріальне оформлення договору для сторін означає символічну передачу жилого будинку набувачеві2.

За договорами відчуження жилих будинків чи інших споруд, сторонами в яких є юридичні особи, право власності у набувачів, очевидно, має виникати від­повідно до загальних правил ст. 128 ЦК УРСР. З прийняттям нового ЦК України ситуація щодо виникнення права власності на жилі будинки, інші споруди може набути більш чіткої врегульованості з огляду на те, що в ст. 326 ЦК України за­писано, що право власності на річ за договором, який потребує нотаріального по­свідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або ж з моменту набуття рішенням суду законної сили про визнання дійсним договору, не посві­дченого нотаріально, крім випадків, передбачених законом, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача ви­никає з моменту його реєстрації. Для подружжя це означатиме, що спільна су­місна власність на майно, що набувається за нотаріально посвідчуваними угода­ми, має виникати в момент нотаріального їх посвідчення, а за тими, що підлягають обов'язковій державній реєстрації, — з моменту їх реєстрації.

Особливий випадок виникнення права власності у громадян передбачений у ст. 15 Закону України "Про власність", згідно з якою член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, гараж, іншу будівлю чи примі­щення, надані йому в користування, набуває право власності на це майно. І хоч у наведеній нормі йдеться лише про набуття членом кооперативу чи товариства права власності на зазначене майно, цілком очевидно, що момент погашення ним пайових внесків є водночас і моментом виникнення у цієї особи права влас­ності, а врешті, якщо ця особа перебуває в шлюбі — то водночас і права спільної сумісної власності подружжя (за умови, що первісні і наступні пайові внески вносилися в період шлюбу).

В юридичній літературі3 вже зверталася увага на позицію Пленуму Верхов­ного Суду України, який у своїй постанові "Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи" від 18 вересня 1987 р.4 вис­ловив категоричне твердження, що право власності на квартиру, куплену у бу­динку ЖБК, у покупця виникає з моменту укладення нотаріально посвідченого договору. Однак авторами не була висловлена оцінка правомірності позиції Пле­нуму Верховного Суду України. На наш погляд, вона не є засобом тлумачення чинного законодавства України, яке не містить прямої чи опосередкованої дії щодо досліджуваних відносин. Верховний Суд України своєю постановою фактично створив нову правову норму, хоч він і не входить до кола органів, уповноваже­них видавати нормативно-правові акти. Власне ст. 128 ЦК України чітко визна­чено загальне правило про виникнення у набувача права власності в момент пе­редачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Тобто змінити дане правило можна лише законом, а не нормативно-правовим актом, який не має сили закону. Однак ця вимога проігнорована в Правилах торгівлі у розстроч­ку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 p., якими передбачено, що право власності на товари, передані згідно з договором у розпорядження покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку'. Та­ким чином, у даній ситуації, якщо у одного з подружжя, який безпосередньо як сторона у договорі придбав у торговельного підприємства товар у розстрочку, не виникло право власності на цей товар до моменту розрахунку, то тим більше не може виникнути таке право.

Подружжя може набувати майно у власність не лише за договорами, а й за іншими правовими підставами, наприклад, шляхом будівництва індивідуального жилого будинку, створення подружжям чи одним з них майна, одержання майна в порядку спадкування тощо. Право спільної сумісної власності на таке майно має виникати тоді, коли воно взагалі стає об'єктом права власності. Так, Тимча­совим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, за­твердженим наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 7 лютого 2002 р.2, передбачено обов'язкову реєстрацію лише тих об'єктів нерухомості, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, неза­лежно від форм їхньої власності і за наявності матеріалів технічної інвентариза­ції (п. 1.6). При цьому оформлення права власності на об'єкти нерухомості про­водять місцеві органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування з видачею свідоцтва про право власності фізичним особам на новозбудовані, пере­будовані або реконструйовані об'єкти за наявності акта державної комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуатацію. Це означає, що моментом ви­никнення права власності на новозбудований жилий будинок чи іншу будівлю необхідно вважати час видачі свідоцтва про право власності на об'єкт нерухо­мості. Тому у разі відведення земельної ділянки під житлове будівництво лише одному з подружжя у період шлюбу, право спільної сумісної власності виникає у них в момент одержання дружиною-забудовником такого свідоцтва. Такий вис­новок є наслідком формально-юридичного підходу до оцінки даного юридичного факту, оскільки фактично право власності на жилий будинок виникає вже з мо­менту введення його в експлуатацію, а свідоцтво лише підтверджує право влас­ності на цей об'єкт і без нього забудовник не може практично реалізувати свої окремі правомочності власника (наприклад, відчуження).

Найбільше дискусій виникло в юридичній літературі з приводу моменту ви­никнення права спільної сумісної власності подружжя на одержувану одним з них заробітну плату та інші трудові доходи, пенсії, стипендії. Тут сформувалися в основному три основні точки зору, які в цілому зводяться до того, що режим спільності на заробітну плату та інші подібні доходи подружжя поширюється:

а)  в момент набуття дружиною-працівником права на одержання винагороди;

б)  в момент доставки винагороди в сім'ю; в) в момент фактичного отримання ви­нагороди за працю дружиною (працівником).

Дійсно, вразливою є думка про те, що нарахована, але не отримана зарплата належить подружжю на праві спільної власності, оскільки до моменту одержан­ня її працівником вона взагалі не є об'єктом права власності. З цього приводу судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України в своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. дійшла висновку, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нараховані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли в бюджет сім'ї, не вважаються сумісною власністю подружжя, а належать дружині-працівнику'. Безумовно, таке рішення суду не суперечить чинному законодавству. Однак у зв'язку з цим постає інше питання: можливо доцільно все-таки поширити дію режиму спільності на не одержану одним з по­дружжя заробітну плату і передбачити це прямо в сімейному законодавстві. На наш погляд, впровадження такої пропозиції в законодавчому порядку могло б спричинити негативні ситуації і суперечило б принципам трудового права, адже відповідно до ст. 97 Кодексу законів України про працю заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або упов­новажений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Поширення режиму спільності на не одержану одним з подружжя заробітну пла­ту надавало б другому з них право вимагати у судовому порядку виплати її час­тини чи у повному розмірі, що було б несумісним з характером трудових право­відносин, в яких виникнення трудових прав та обов'язків пов'язане з особистістю працівника, його кваліфікацією, посадою тощо.

Має вразливі місця і друга точка зору, за якою автори момент виникнення права спільної власності у подружжя на зарплату приурочують до моменту її внесення до бюджету сім'ї. Одним з найвагоміших аргументів її противники на­зивають те, що вона дала б можливість одному з подружжя не брати участь у створенні сімейного бюджету, а відтак відбувалося б нехтування нормою ст. 22 КпШС України, яка передбачає автоматичну дію режиму спільності майна по­дружжя. З вищенаведеної ухвали судової колегії Верховного Суду України від 17 грудня 1975 р. вбачається, що судова колегія також схильна вважати момен­том виникнення права спільної власності у подружжя момент передачі винагоро­ди в сім'ю. Однак істотним недоліком даної позиції є ще й те, що вона ускладню­ватиме розв'язання сімейно-майнових спорів, адже встановивши момент передачі грошових сум у бюджет сім'ї практично неможливо.

Враховуючи викладене, вважаємо за доцільне приєднатися до думки тих юристів, які виникнення спільної сумісної власності на заробітну плату пов'язу­ють з моментом одержання її одним з подружжя за місцем роботи. За таких об­ставин більш ефективно можуть бути захищені майнові права того з подружжя, який не працює з поважних причин. Це однак не означає, що дружина-працівник позбавлений права на власний розсуд розпоряджатися одержаною заробітною платою чи іншими доходами, адже відповідно до ст. 23 КпШС України при укла­денні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Крім того, дружині-працівнику у будь-якому разі належить половина винаго­роди, якою він може розпорядитися і всупереч волі другого з подружжя.

Роздільна власність подружжя. Шлюбно-сімейне законодавство (ст. 24 КпШС України) визначило майно, яке не переходить у спільну сумісну власність подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. За­конодавець для такої власності кожного з подружжя застосовує поняття "роз­дільна власність подружжя". Ця термінологія аж ніяк не означає, що нею зако­нодавець встановлює певну нову форму власності. На наш погляд, законодавець застосовує такий спосіб законодавчої техніки для більш чіткого відмежування права спільної власності подружжя, яке фактично є організаційно-правовою фор­мою існування права приватної власності фізичних осіб, від права приватної власності кожного з подружжя, тобто для зручності вживання термінології та не­допущення змішування різноаспектних понять, що мають однакову правову при­роду.

Так, відповідно до частин 1 та 2 ст. 24 КпШС "майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в по­рядку успадкування, є власністю кожного з них".

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального корис­тування (одяг, взуття тощо) хоч би вони і були придбані під час шлюбу за раху­нок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Норма ст. 24 КпШС про роздільність дошлюбного майна, а також одержаного у шлюбі в дар або в порядку спадкування містилася в ч. 1 ст. 12 Основ цивільного законодавства Союзу РСР. Це означає, що ця норма була автоматично сприйня­та шлюбно-сімейним законодавством усіх колишніх союзних республік. Власне принцип роздільності дошлюбного майна подружжя в юридичній науці ніколи не піддавався критиці, а його справедливість ні в кого не викликала сумнівів. І це зрозуміло, адже автоматичне поширення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі права власності як абсолют­ного суб'єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подруж­жя не повинно переходити у спільну власність. Лише власнику належать право­мочності володіння, користування і розпорядження належним йому майном.

У зв'язку з викладеним, постає питання про правомірність поширення режи­му спільності на майно, що набувається працею кожного з подружжя у період шлюбу. На наш погляд, у даному разі не виникає суперечностей щодо права власності як суб'єктивного права, адже чоловік і жінка, вступаючи у шлюб, тим самим водночас погоджуються на поширення режиму спільності стосовно майна, що набуватиметься ними в період шлюбу, тобто з тими фактичними обмеження­ми у майнових відносинах, зумовленими перебуванням у шлюбі. Більше того, як­що чоловіка і жінку не влаштовує законний правовий режим майна, вони мають право внести до нього зміни, уклавши шлюбний контракт.

У новому СК України дещо по-новому врегульовано такі майнові відносини між подружжям.

Так, у ст. 57 СК, що має назву "Майно, що є особистою приватною власніс­тю дружини, чоловіка", записано, зокрема, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним до шлюбу" (п. 1 ст. 57 СК). На перший погляд особливих розбіжностей між нормою ч. 1 ст. 24 КпШС України і наведеною нормою СК не існує. В обох випадках дошлюбне майно не стає спіль­ним майном подружжя. Однак насправді різниця є істотною. Причому в СК це питання вирішено не якнайкраще. По-перше, вже сама назва ст. 57 СК (нині в чинному КпШС України ст. 24 має назву "Роздільне майно подружжя") так чи інакше нагадуватиме особисту власність громадян соціалістичного періоду і не містить достатніх ознак для її відмежування від спільної власності. У чинному КпШС України правовий режим майна подружжя містить два визначальні прин­ципи: принцип роздільності дошлюбного майна і принцип спільності майна, при­дбаного у шлюбі. Тобто терміни "особиста власність" і "приватна власність" не суміжні ні за формою, ні за змістом.

По-друге, якщо в ст. 24 КпШС України під роздільним майном подружжя можна розуміти як об'єкт права власності, так і права вимоги за зобов'язальни­ми правовідносинами, то в СК України пропонується визнавати власністю кож­ного з подружжя лише те майно, яке є об'єктом права власності. За таких обста­вин залишається невирішеною доля майна, яке належало особі до вступу в шлюб за правом вимоги, а фактично було одержано уповноваженою особою у влас­ність у період шлюбу.

До роздільного майна кожного з подружжя КпШС України (ч. 2 ст. 24) від­носить також речі індивідуального користування (одяг, взуття, тощо), хоч би вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Зміст наведеної норми дає змогу зробити висновок, що вона не підлягає розширеному тлумаченню, і до речей індивідуаль­ного користування не можуть включатися використовувані одним із подружжя транспортні засоби, культурно-побутова техніка і т. ін. В юридичній літературі це правило не піддавалося і не піддається сумніву та критиці.

Значно складнішою є ситуація з коштовностями і предметами розкоші, ос­кільки ні закон, ні судова практика ще не сформулювали визначення поняття та­кого майна. У зв'язку з цим, зокрема, пропонувалося вважати коштовностями і предметами розкоші речі, які не є необхідними мають значну вартість, і при цьому необхідно враховувати рівень життя сім'ї. Однак у всякому разі, зазнача­лося в юридичній літературі, до таких предметів можуть бути віднесені дорого­цінне каміння і вироби з них, інші прикраси, на придбання яких витрачена знач­на сума грошей із загального бюджету сім'ї, рідкісний посуд, картини відомих художників, антикварні та інші унікальні речі1. Дана точка зору була підтримана і дещо розвинута в українській юридичній літературі, в якій відзначалося, що коштовностями і предметами розкоші можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каміння, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості2. Ця точка зору, порівняно з першою, містить досить важливий і кон­кретний критерій — це мають бути речі надвисокої вартості. За такого підходу ювелірні вироби із золота і коштовниого каміння звичайної вартості повинні визнаватися роздільною власністю того з подружжя, який користується ними у повсякденному житті. Інша справа, що законодавча термінологія повинна під­кріплюватися конкретними критеріями для правильного тлумачення того чи ін­шого терміна, адже від цього, як у даному випадку, залежить правова доля майна подружжя. Однак перспективи у розв'язанні цієї проблеми поки що не видно.

Більше того, як не дивно, в новому СК України правовий режим майна індивіду­ального користування та коштовностей визначений багато в чому по-новому, ад­же згідно з п. 2 ст. 57 СК "особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя". Як бачимо, наведена норма містить дві основні новели. По-перше, в новому СК не наводиться орієн­товний перелік речей індивідуального користування, що звичайно в майбутньому створюватиме труднощі при розгляді спорів про поділ майна між подружжям; по-друге, в ньому закріплено без вагомих на це підстав принцип роздільності кош­товностей, придбаних за спільні кошти, які за чинним КпШС визнаються спіль­ним майном подружжя. Практика підтвердила ефективність конструкції ч. 2 ст. 24 чинного КпШС, що не можна не враховувати на сучасному етапі нормо-творення. Вважаємо, що наявність у новому шлюбно-сімейному законодавстві подібної норми є вкрай необхідною, адже вона буде вносити визначеність у пра­вовий режим такого майна, сприяти зменшенню кількості спорів між подружжям щодо такого майна.

Вірним виявився принцип роздільності майна подружжя, яке одержане кож­ним із них у дар або в порядку спадкування. Він знайшов своє певне закріплення та продовження в СК. Так, відповідно до п. 1 ст. 57 нового СК майно, набуте дру­жиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в поряд­ку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто". Введення в новий СК нової норми про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його "особистих" коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поді­лявся в юридичній літературі1. Власне це відповідає загальній концепції побудо­ви системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спіль­ності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (наприклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної заміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя мають право визначити правовий режим роздільного майна в шлюбному контракті або спеціальною угодою у період перебування у шлюбі.

У ст. 57 нового СК міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, в п. 7 цієї статті зазначається: "Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні,' від­повідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю". Пропонова­не положення не є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще радянського періоду. Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Позивачка вимагала виділити їй зі спільної власності майна на суму 2111 крб. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив част­ково на суму 2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього каса­ційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт дарування йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія у цивіль­них справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі зазначила, що дана обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду. Як свідчать матеріали справи, гроші були дані не для особистих потреб відповідача1. Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарувалися спільно подруж­жю. І коли у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів ли­ше відповідачеві, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Чіткіше висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд повинен враховувати вкладення в його надбання, зроблені одним із подруж­жя за рахунок його роздільного майна2. Отже, закріплення в новому СК України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.

Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопус­тимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все-таки допускає можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.

Відповідно до ст. 25 КпШС України "якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудо­вих або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визна­не спільною сумісною власністю подружжя". Аналіз наведеної норми дає підста­ви вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат того з подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт про­ведення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного жило­го будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання жилого будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані. Така позиція була сформульована судовою практикою ще за­довго до прийняття у 1968 р. Основ шлюбно-сімейного законодавства3. Тому ціл­ком логічно, що розробники нового сімейного законодавства зберегли існуюче правове регулювання таких відносин, дещо вдосконаливши його. В новому СК у ст. 62 "Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові" записано: "Якщо майно, дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя". Водночас редакція наведеної статті не позбавлена вразливих місць.

По-різному буде тлумачитись поняття істотності збільшення у своїй цінності роздільного майна, адже такий термін не містить достатніх оціночних критеріїв для об'єктивного визначення вартості переробленого об'єкта. Крім того, ні в чин­ному КпШС України, ні в новому СК України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності розділь­ного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір вкладень у перетво­рення роздільного майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові вкладення можуть спричинитися до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових вкладень другого з подружжя.

На жаль, і в судовій практиці не сформульовано достатніх рекомендацій для ефективного розгляду таких спорів між подружжям. Так, Пленум Верховного Суду України в своїй постанові "Про практику застосування судами законодав­ства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. (п. 5) лише звернув увагу судів на те, що будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі ст. 25 КпШС спільним майном по­дружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилася його цінність внаслідок тру­дових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох1. Власне Пленум об­межився фактично повторенням законодавчого положення. Тому не дивно, що при розгляді конкретних справ суди позбавлені орієнтирів для правильного розв'язання спорів між подружжям.

Так, у квітні 1988 р. Ш. А. звернулась з позовом до Ш. Т. про поділ майна подружжя, в якому просила виділити в натурі частину будинку і стягнути ком­пенсацію за частину автомобіля, придбані в період перебування їх у шлюбі з 1961 по 1968 pp. Рішенням Бершадського районного суду позов задоволено част­ково і на користь позивачки стягнуто грошову компенсацію за належну їй части­ну будинку.

В касаційному порядку справа не розглядалася. Заступником Голови Верхов­ного Суду України було подано протест. Президія Вінницького обласного суду протест задовольнила і в своїй постанові, зокрема, відзначила, що з рішенням су­ду не можна погодитись, оскільки його прийнято за недостатньо перевіреними обставинами справи. Як свідчать матеріали справи, згідно з договором дарування будинок вартістю на той час (1959 р.) 1070 крб. був подарований відповідачеві. Вартість будинку на час розгляду справи становила 5049625 крб., яка за період шлюбу збільшилася на 2474773 крб. у зв'язку з його поліпшенням подружжям. Виходячи з наведеного, суд на підставі ст. 25 КпШС України визнав будинок спільним майном подружжя, але при визначенні їх часток у спільній власності не врахував, що на суму вартості будинку до його поліпшення мала бути збіль­шена частка того з подружжя, якому він належить2.

Таким чином, з постанови президії Вінницького обласного суду (на відміну від рішення Бершадського райсуду) вбачається наявність спроби судових інстан­цій виявити кількісний обсяг підвищення вартості будівлі у грошовому виразі після поліпшень. Щоправда, це було зроблено не з метою встановлення розміру підвищення цінності роздільного майна як достатньої підстави для визнання його спільною власністю, а лише для збільшення частки того з подружжя, якому на­лежав будинок, на суму його вартості до поліпшень. Водночас у Бершадського райсуду, на наш погляд, було достатньо підстав для визнання спільним майном подружжя жилого будинку відповідача за рахунок коштів позивачки, адже його вартість внаслідок таких вкладень збільшилася на 100 відсотків.

Однак у цій справі взагалі не досліджувалося питання про розмір вкладень одного з подружжя у роздільне майно другого з них, що могло б слугувати до­статньою підставою для поширення на нього режиму спільності. Поза сумнівом, що при розгляді таких справ варто враховувати не лише нову збільшену вартість роздільного майна одного з подружжя, а й розмір трудових та грошових вкладень того з подружжя, який не є його власником. У будь-якому разі ці вкладення мають бути також значними, наприклад, не менше 50 відсотків поліпшеного май­на. Думається, що за меншого розміру вкладень у поліпшення роздільного майна не буде достатніх юридичних підстав для оголошення його спільною власністю подружжя. У такому разі другий з подружжя має право лише вимагати від дру-жини-власника грошової компенсації своїх вкладень.

Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законодавства може стати положення ст. 58 нового СК України, згідно з якою "якщо річ, що належить од­ному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власни­ком цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів)". Цілком зрозуміло, що в чин­ному КпШС такої норми не могло бути, оскільки основним джерелом доходів радянських громадян були заробітна плата від участі у суспільному виробництві, соціальні виплати тощо. Нині ж, як відомо, у зв'язку з переходом України до за­сад ринкової економіки громадяни крім зарплати від участі у суспільному вироб­ництві на підставі трудового договору (контракту), можуть одержувати доходи від підприємницької діяльності, дивіденди на частку (акції) в господарських това­риствах, відсотки від грошових вкладів у кредитних установах. При цьому такі доходи громадян постійно збільшуватимуться. Більше того, можуть бути ситуа­ції, коли прибуток від акцій та іншого майна громадянина становитиме єдине джерело існування. Таким чином, якщо вступить у дію новий СК у вищевикла-деній редакції, то між подружжям, яке одержуватиме лише доходи від дошлюб­ного чи іншого роздільного майна, взагалі не виникатиме спільна власність. Си­туація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роз­дільного майна. Відповідно до положень нового СК може створитися ситуація, за якою чоловік буде поповнювати свій майновий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати право власності на майно. Звичайно, що такі ситуації не сприятимуть зміцненню сімейних відносин, утвер­дженню принципу рівноправності між подружжям, а врешті — захисту прав того з подружжя, який не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.

Положення про визнання доходів та прибутків від роздільного майна власніс­тю того з подружжя, якому воно належить, суперечить визначальному принципу сімейного права, згідно з яким майно, нажите (в СК — набуте) подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю (ст. 22 КпШС України, ст. 58СК України). Тобто, під "нажитим" чи "набутим" необхідно розуміти будь-яке майно, одержане в період шлюбу одним з подружжя у результаті праці чи іншої ко­рисної діяльності.

Новелами нового СК України є також положення ст. 57 про те, що особис­тою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкоду­вання за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як від­шкодування завданої моральної шкоди та страхові суми одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням пунктами 4 і 5. Такі по­ложення можуть бути прийнятні, але їх зміст у майбутній правозастосовній практиці може також призвести до негативних наслідків. Насамперед у ст. 57 СК не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.

Укладення подружжям угод щодо їх спільного і роздільного майна.

При здійсненні подружжям правомочностей щодо належного їм майна мають застосовуватися загальні положення про здійснення фізичними особами право­мочностей власника, передбачені, зокрема, ст. 4 Закону України "Про влас­ність". Так, відповідно до цієї статті власник на свій розсуд володіє, користуєть­ся і розпоряджається належним йому майном. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності, зокре­ма передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, зазначається у пункті 5 ст. 4 Закону "Про власність", здійсню­ючи свої права зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, а також зобов'язаний при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства. Викладені основоположні принци­пи здійснення власником належних йому правомочностей стосуються і подруж­жя як власників роздільного їх майна, так і співвласників спільного майна.

Відповідно до ст. 22 КпШС України (ст. 63 СК України) кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. Як правило, подружжя досягають згоди щодо здійснення ними правомочностей спів­власників. Так, вони спільно володіють і користуються предметами домашнього вжитку, жилим будинком, квартирою, побутовою технікою. Водночас не можна виключати можливість виникнення між подружжям спорів з приводу викорис­тання спільної власності. На наш погляд, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном, останній не позбавлений права звернутися з відповідними позовними вимогами до суду. Однак, чинне сімейне законодавство не містить положень, які б визначали конкретні засоби захисту від порушень права спільної власності одним з подружжя (співвласником) чи третіми особами. Тому очевидно ця проблема має вирішуватися за допомогою субсидіарного застосування норм цивільного законодавства.

Основні правові засади захисту цивільних прав, у тому числі і права власнос­ті, сформульовано у ЦК України (статті 4, 145, 147, 148 та ін.), у Законі України "Про власність" (статті 48—50). Подружжя може повною мірою використовува­ти визначені в цих законодавчих актах цивільно-правові засоби захисту права спільної власності, яке є різновидом права приватної власності. Тобто кожний з подружжя має однакове право на застосування речово-правових засобів захисту порушеного іншими особами права спільної власності. Дещо складнішою може виявитися ситуація, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном. Знову ж таки, можна припустити висновок про допус­тимість застосування цивільно-правових засобів захисту прав дружини-співвлас-ника від порушень його права власності другим з подружжя. Зокрема, якщо такі порушення не пов'язані з позбавленням володіння, один з подружжя може звер­нутися до другого з подружжя з негаторним позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності на спільне майно.

Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різні угоди. Якщо в таких угодах, наприклад у договорі купівлі-продажу, подружжя виступає разом на стороні продавця чи покупця, то цілком очевидно, що у подружжя виникають звичайні цивільні права та обов'язки, які визначаються цивільним законодавством. За таких обставин між подружжям, як правило, не виникає спорів щодо придбання чи відчуження майна, оскільки зго­да на це була висловлена ними в укладеній угоді. Однак у переважній більшості випадків угоди щодо спільного майна з іншими особами укладаються лише од­ним з подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. У зв'язку з цим по­стає питання про форму висловлення такої спільної згоди.

Певна відповідь на це питання міститься у ч. 2 ст. 25 КпШС України, п. 1 ст. 65 нового СК України, в яких записано, що при укладенні угод одним з по­дружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, а щодо угод з від­чуження спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріально­го посвідчення, згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. Таким чином, можна зробити висновок про те, що законодавець у наведе­ній нормі передбачив так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укла­дення другим з подружжя угод щодо відчуження спільного майна, за винятком угод, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення. Однак встановив­ши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення угод одним з подружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановив критеріїв, які слугували б підставою для висновку, щоб не вважати, що той з подружжя, який є учасником угоди, діяв за згодою другого з подружжя і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди. Не знайшло це питання однозначного вирішення ні в юридичній літературі, ні в судовій практиці. Тому це питання заслуговує спеціальної уваги в даному дослідженні.

Як правило, кожний з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми осо­бами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя, оскільки за сімейним законодавством така згода пре-зюмується. З огляду на особисто-довірчий характер взаємовідносин між подруж­жям такий підхід законодавця до укладення угод одним з подружжя є в цілому виправданим, адже в іншому разі треті особи були б вимушені щоразу встанов­лювати наявність такої згоди дружини, який не є учасником угоди1. Така вимога могла б лише ускладнити цивільний оборот за участю фізичних осіб, що перебу­вають у шлюбі.

У будь-якому разі у судовій практиці постає питання про правові наслідки ук­ладення угоди одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема, про можли­вість визнання її недійсною. Так, в ухвалі судової колегії у цивільних справах Верховного Суду УРСР у справі за позовом Є. зазначалося, що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди на це другого свідчить про вибут­тя майна поза його волею1. Судова колегія у даному випадку поставила знак рів­ності між двома не тотожними поняттями. За такого підходу фактично блокуєть­ся можливість застосування презумпції, а відтак могла б визнаватися кожна угода недійсною за заявою дружини, що не був стороною в угоді, про відсутність його згоди на укладення такої угоди. Очевидно, для визначення правових наслі­дків угод з відчуження спільного майна необхідно встановлювати "факт незгоди" одного з подружжя на укладення угоди другим з них, а не "факт наявності чи відсутності" такої згоди. Тобто якщо не буде встановлено факту незгоди дружи­ни, який не брав участі в угоді на її укладення, то й не буде підстав для визнання її недійсною чи застосування інших правових наслідків.

Певною мірою це питання вирішено у новому Сімейному кодексі РФ 1998 p., у ст. 35 якого записано, що угода, укладена одним з подружжя з розпорядження спільним майном подружжя, може бути визнана судом недійсною з мотивів від­сутності згоди другого з подружжя лише за його вимогою і лише у випадках, як­що доведено, що інша сторона в угоді знала або завідомо повинна була знати про незгоду другого з подружжя на укладення даної угоди. Отже, за сімейним зако­нодавством РФ недостатньо встановити незгоду одного з подружжя на угоду з відчуження спільного майна, необхідно також, щоб про цей факт було відомо другій стороні угоди. Звичайно постає питання про доцільність запозичення на перший погляд позитивного російського досвіду в українське законодавство. Од­нак за уважного аналізу норми ст. 35 Сімейного кодексу РФ можна віднайти в ній вразливе місце, адже її зміст не дає підстав визнавати недійсною угоду з від­чуження спільного майна одним з подружжя, якщо друга сторона угоди була добросовісною, але в суді була встановлена незгода другого з подружжя на ук­ладення такої угоди. Така конфліктна ситуація виявилася неврегульованою у Сі­мейному кодексі РФ, хоч потреба в її врегулюванні існує. У зв'язку з цим можна зауважити, що така ситуація може бути розв'язана за допомогою звернення того з подружжя, який не був стороною в угоді, до суду з віндикаційним позовом. Од­нак задоволення віндикаційного позову ускладнюється тим, що кожний з по­дружжя володіє спільним майном як співвласник, що не дає можливості кваліфі­кувати відчуження спільного майна як вибуття з володіння другого співвласника поза його волею, якщо врахувати і ту обставину, що у відчуженому майні так чи інакше є відповідна частка дружини-відчужувача, яка аж ніяк не може вибувати поза волею дружини-відчужувача. Тому, очевидно, віндикаційний позов може бу­ти задоволений лише у тому разі, коли буде встановлено, що дружина-відчужу-вач здійснив відчуження спільного майна всупереч волі другого з подружжя, зокрема з застосуванням насильства, погрози, обману тощо. Залишення таких фактів без правових наслідків не може бути поза увагою законодавця, оскільки неправомірність зазначених дій є надто очевидною. З огляду на викладене, необ­хідно все-таки визнати вирішення проблеми правових наслідків угод щодо спіль­ного майна подружжя без взаємної згоди недостатньо конструктивним.

На жаль, і в новому сімейному законодавстві України не можна вважати за­вершеним вирішення цієї проблеми. Так, у ч. 1 ст. 65 СК записано, що "дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору не­дійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового". У викладеній редакції ця норма має кілька недоліків. По-перше, право подружжя оспорювати укладені одноосо­бове угоди ніколи не заперечувалося і в радянський період, адже кожна особа має право звернутися з позовом про захист порушених цивільних прав. Однак такий позов може бути задоволений лише за наявності для цього підстав. У СК не встановлено обов'язок визнавати таку угоду недійсною. По-друге, поняття "дрібна побутова угода" завжди даватиме підстави для його неоднозначного тлу­мачення. Тому, на наш погляд, при застосуванні вищенаведеної норми ст. 65 СК України необхідно враховувати, що угода, укладена одним з подружжя, з розпо­рядження спільним майном може бути визнана недійсною на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено, що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя на укладення такої угоди або коли відчуження спільного майна було здійснено всупереч волі другого з подружжя (під впливом насильства, обману, погрози тощо).

У разі наявності підстав для визнання недійсними угод з самовільного відчу­ження спільного майна може виникнути питання про доцільність визнання не­дійсною такої угоди у повному обсязі чи в частині частки того з подружжя, який оспорює правомірність угоди. З цього приводу О. Н. Якименко зауважив, що той з подружжя, чиє право порушене, може просити визнати договір недійсним ли­ше в тій частині, яка стосується його частки в спільному сумісному майні. При цьому, на думку автора, суд повинен додержуватися правила ст. 114 ЦК України про право привілеєвої купівлі частки в спільній власності, а тому за доведеності факту продажу майна без згоди другого з подружжя, висловленій у письмовій формі і з порушенням ст. 114 ЦК, суд не має права відмовити у визнанні дого­вору недійсним у цілому1. З такими рекомендаціями багато в чому можна пого­дитись.

Безперечно, немає потреби визнавати недійсним договір відчуження спільно­го майна одним з подружжя без згоди другого, якщо останній просить визнати його недійсним лише в частині належної йому частки. Хоч варто зазначити, що це можливо лише у разі, коли відчужений об'єкт є подільним, оскільки якщо та­кий об'єкт буде неполільним, суд змушений прийняти рішення про визнання уго­ди недійсною в цілому. Крім всього, вищевикладена позиція певною мірою не уз­годжується зі змістом ст. 114 ЦК УРСР, яка передбачає, що при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протя­гом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Тобто ця стаття взагалі не передбачає можливості визнавати недійсною угоду, укладену з порушенням права привілеєвої купівлі частки в спільній власності. Не можна також не враховувати і тієї обставини, що у спільній сумісній власності подружжя їх частки наперед не визначаються. То­му при вирішенні даної категорії справ більш ефективним уявляються положен­ня цивільного законодавства про визнання угод недійсними. В судовій практиці радянського періоду такі угоди в одних випадках визнавалися недійсними повніс­тю, в інших — у тій частині, що стосувалася частки в спільному майні того з подружжя, права якого були порушені1. Якщо ж майно відчужувалося за догово­ром дарування, то в судовій практиці мали місце випадки визнання такого дого­вору недійсним лише в частині майна, належного дружині-позивачу2.

Існують певні особливості в правових наслідках угод з відчуження спільного майна, які потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, але були укла­дені без письмової згоди другого з подружжя, як цього вимагає норма ст. 23 КпШС України. В цій статті безпосередньо не визначено правові наслідки укла­дення такої угоди без письмової згоди другого з подружжя (до таких угод, зок­рема, належать угоди з відчуження нерухомості, дарування майна на обумовле­ну законом суму). Тому вирішуючи спори щодо таких угод, необхідно керуватися загальноцивілістичними положеннями про дійсність та недійсність угод. Як відо­мо, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Тому відчуження од­ним із подружжя майна за угодами, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, зокрема жилого будинку чи квартири, без письмової згоди другого з подружжя є фактом, який засвідчує невідповідність цієї угоди вимогам сімей­ного законодавства, що в свою чергу слугує достатньою підставою для визнання такої угоди недійсною. Новий СК України не лише зберіг наведену норму ст. 23 КпШС України, а й водночас передбачив необхідність письмової згоди другого з подружжя і для відчуження цінного майна (п. З ст. 65). Така новела могла б бу­ти прийнятна, але лише за умови законодавчого визначення поняття цінного майна.

Для нотаріальної практики досить складним може виявитися питання про встановлення державним чи приватним нотаріусом факту перебування відчужу-вача майна у шлюбі. Якщо відчужувачем є громадянин України, то цей факт но­таріус може встановити шляхом огляду паспорта, в якому є відмітки про перебу­вання його володільця у шлюбі. Однак ситуація може ускладнитися, якщо угода укладається через повіреного на підставі довіреності або іноземними громадяна­ми, в паспортах яких чи інших документах, що посвідчують особу, як правило, не фіксуються дані про факт перебування у шлюбі. У таких випадках нотаріус не має підстав вимагати від відчужувача майна письмової згоди другого з по­дружжя (якщо навіть відчужувач фактично перебуває у шлюбі) на угоду, яка по­требує обов'язкового нотаріального посвідчення. Тому, на наш погляд, при укла­денні таких угод у тексті договору має бути застереження про те, що відчужувач не перебуває у шлюбі. Таке застереження у разі виникнення спору з приводу правомірності відчуження майна давало б суду підстави робити висновок про добросовісність чи недобросовісність відчужувача майна.

Законодавець робить окреме застереження про право подружжя укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди, за винятком угод, спрямованих на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, які вважаються недійс­ними і є не обов'язковими ні для подружжя, ні для третіх осіб (ст. 27 КпШС Ук­раїни). Тобто формально між ними можуть укладатися усі ті угоди, які мають право укладати усі інші суб'єкти цивільних правовідносин, якими, безумовно, і є подружжя. У новому СК України знайшло підтвердження правило про право подружжя на укладення між собою договорів, не заборонених законом. Звичайно, на практиці коло угод між подружжям не надто широке. Однак, оскільки між по­дружжям відповідно до закону можуть укладатися будь-які угоди, то важливим є питання про форму таких угод, на яке сімейне законодавство відповіді не дає. Подібне питання може постати і щодо угод, що укладаються подружжям з їх батьками, дітьми тощо. В юридичній літературі ще радянського періоду ці питан­ня були предметом дискусій, однак до теперішнього часу вони не завершилися позитивним реальним результатом.

В юридичній літературі в ході цієї дискусії досить поширеною була думка про необов'язковість додержання подружжями вимог про форму угод1. При цьому ав­тори цієї позиції аргументували це тим, що вимоги цивільного законодавства про форму угод, зокрема про нотаріальну форму посвідчення угод дарування на суму понад 500 крб., стосуються учасників цивільно-правових відносин і не розрахо­вані на відносини осіб, що перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батьки і діти), і було б неетично на угоди між такими особами поширювати за-гальноцивілістичні правила. Дійсно, між подружжям, іншими членами сім'ї від­носини базуються насамперед на засадах любові, дружби та на інших моральних цінностях. Однак заради справедливості необхідно визнати, що в судах вирішу­ється значна частина майнових спорів між подружжям, батьками і дітьми щодо належності їм майна. У зв'язку з цим виникає також потреба встановити право­ву природу договорів, за якими майно перейшло від одного члена сім'ї до іншого. Необов'язковість вимог щодо оформлення "подружніх", "сімейних" угод може не лише негативно впливати на ефективність захисту самих же членів сім'ї, а й ін­ших осіб. З цього приводу в літературі цілком слушно зазначалося, що у такому разі не забезпечувалося б виконання судових рішень про відшкодування заподія­них подружжям збитків і вироків про конфіскацію майна, оскільки дружина-боржник або один з подружжя, що вчинив злочин, завжди міг би запевнити, що належне йому майно вже було раніше подароване другому з них2. У зв'язку з цим пропонувалося передбачити в КпШС України правило про необхідність поширення на майнові угоди між подружжям положень цивільного законодав­ства. На жаль, у новому СК України дана ситуація не знайшла ніякого відобра­ження, незважаючи на доцільність її практичного вирішення. У ньому лише спе­ціально застережено, що договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділення цієї частки (ст. 64). Однак, так чи інакше, законодавець не вирішив питання про форму угод між подружжям. Більше того, варто було б розширити коло членів сім'ї, між якими угоди мають оформлятися відповідно до вимог цивільного законодавства.

Поділ майна подружжя. Здійснення подружжям права спільної власності може призводити також до його припинення. Це можливо як за загальноправо-вими підставами (шляхом відчуження спільного майна за угодами іншим особам, його споживання, знищення тощо), так і за підставами, передбаченими сімейним законодавством, тобто за спеціальними підставами. Найпоширенішою спеціаль­ною підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям у пе­ріод шлюбу майно, є його поділ, в результаті якого встановлюється частка кож­ного з подружжя у спільному майні, відповідно до чого вчиняється його розподіл у натурі у порядку, встановленому статями 28 і 29 КпШС України.

Поділ спільного майна здійснюється або добровільно шляхом укладення по­дружжям відповідної цивільно-правової угоди, у тому числі з нотаріальним посві­дченням, або у судовому порядку на вимогу одного із подружжя чи на вимогу інших осіб у зв'язку зі зверненням стягнення на їх майно (ст. 31 КпШС Украї­ни). Крім того, статтями 34 і 38 Закону України "Про нотаріат" передбачено, що державними нотаріальними та консульськими установами України можуть вчи­нятися відповідні нотаріальні дії, у тому числі такі як видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, яка вчиняється в порядку, встановленому Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України1.

Нині подружжя, як фізичні особи або як суб'єкти підприємництва, можуть мати у власності будь-яке майно, за винятками, встановленими законом, а тому нотаріуси при вчиненні нотаріальних дій щодо спільного майна подружжя і суди при розгляді спорів щодо такого майна мають враховувати наявність відповідних доказових документів щодо правового режиму роздільного чи спільного майна подружжя.

Поділ майна подружжя є одним із спеціальних способів припинення їх права спільної сумісної власності на все нажите ними в період шлюбу майно або лише на його частину. В сімейному законодавстві немає визначення поняття поділу спільного майна подружжя. В статтях 28 і 29 КпШС України, статтях 70 і 71 но­вого СК України лише встановлюється порядок визначення розміру часток кож­ного з подружжя у спільному майні та порядок проведення його поділу.

З позицій цивілістичного вчення про угоди добровільний поділ спільного май­на подружжям можна було визначити як угоду (дії), спрямовану на припинення режиму спільності на майно, нажите громадянами, які перебувають або перебу­вали у шлюбі. У ЦК України немає будь-якого посилання на існування такої уго­ди. Однак, за цивільним законодавством, цивільні права та обов'язки виникають з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. І хоч у сімейному законодавстві поділ спільного майна подружжя прямо не визна­чається угодою, але важко віднайти вагомі аргументи, щоб заперечити у таких діях подружжя наявність ознак угоди, яка щоправда має комплексний характер, оскільки водночас є цивільно-правовою і сімейно-правовою. Подружжя, як і усі інші громадяни, є повноцінними суб'єктами цивільних правовідносин, якщо вони вступають у правовідносини щодо об'єктів цивільних прав, яким безумовно є майно, яке належить їм на праві спільної власності.

Як уже зазначалося, поділ спільного майна подружжя може здійснюватися в добровільному або судовому порядку. В юридичній літературі в обох випадках такий поділ майна розглядається як підстава припинення права спільної власнос­ті подружжя1, з чим не можна не погодитись, адже з проведенням реального по­ділу спільного майна подружжя перестає бути його співвласниками. Однак у су­часній цивілістичній науці судовий поділ майна запропоновано розглядати також як засіб захисту прав співвласників або третіх осіб2.

Тобто, поділ спільного майна подружжя може виконувати подвійну роль, ад­же у випадках його здійснення у судовому порядку він відповідно до ст. 6 ЦК УРСР, ст. 16 ЦК України слугує засобом захисту цивільних прав, у даному ви­падку права власності подружжя як співвласників. Це зумовлено тим, що за до­помогою позову одного з подружжя про поділ спільного майна дружина-позивач може набути самостійного права приватної власності на виділену йому частину майна, щодо якої він може одноособове на власний розсуд здійснювати право­мочності власника.

З такою думкою можна погодитись, але з певним застереженням. Річ у тому, що судовий поділ спільного майна подружжя може вважатися засобом захисту їх права власності, якщо він здійснюється за позовом одного з них. У тих же ви­падках, коли позов про поділ спільного майна здійснюється на вимогу третіх сто­рін з метою звернення стягнення на частку у спільному майні дружини-боржни-ка, він є засобом захисту майнових прав цих третіх осіб, а не подружжя.

Врешті, потреба у поділі спільного майна подружжя може виникнути у зв'яз­ку з необхідністю звернення стягнення на частку у такому майні за борговими зобов'язаннями одного з них або необхідністю застосування конфіскації за вине­сеним щодо одного з подружжя вироку. Тобто за таких обставин поділ спільного майна подружжя вже є засобом захисту майнових прав чи інтересів третіх осіб, у тому числі держави.

Якщо ж поділ спільного майна здійснюється подружжям, то постає питання про його правову природу в системі цивільно-правових договорів, про порядок його укладення тощо. На наш погляд, є достатньо підстав розглядати поділ спіль­ного майна подружжям самостійним цивільно-правовим договором, за яким кож­на зі сторін (подружжя) зобов'язується надати одна одній певну частину майна з належної їм спільної власності на відповідних умовах. Якщо подружжя поділи­ли майно у рівних частках, то відсутні ознаки оплатності договору, оскільки кож­ний з них за такого поділу одержує майно у розмірі, передбаченому законом. Тобто у такому разі поділ спільного майна є безоплатною угодою. Іншою може бути оцінка поділу спільного майна у нерівних частках. Тут можна лише припус­тити, що той з подружжя, який погоджується надати другому з них більшу част­ку у спільній власності, фактично вчиняє в частині майна, що перевищує поло­вину всього спільного майна, дії які за своїми юридичними ознаками можуть бути близькими до відносин дарування. У зв'язку з цим може постати питання про форму угоди про поділ майна в рівних частках.

Чинне сімейне та цивільне законодавство не містять положень про порядок оформлення угод про поділ майна між подружжям. Ця проблема є актуальною і щодо поділу (виділу) спільного майна і між іншими особами, які є співвласника­ми, адже і в цих випадках дане питання законодавчо не врегульовано. Безумов­но, у такому разі цілком логічно на угоди про поділ між співвласниками спільно­го майна поширити загальні положення цивільного законодавства про укладення угод в усній, письмовій (простій та нотаріальній) формі. Цілком очевидно, що об'єкти нерухомості можуть бути поділені подружжям лише за нотаріально по­свідченою угодою. Однак, на наш погляд, такий висновок хоч і є юридичне ко­ректним, але водночас може бути підданий критиці опонентами, зокрема з підс­тав відсутності законодавчого визнання поділу подружжям спільного майна за угодою. У новому СК України, на жаль, це положення не відображено. У ст. 69 СК лише зазначається, що договір про поділ нерухомого майна (його виділ) має бути нотаріально посвідчений. Ця норма є правильною, оскільки і нині такі дого­вори нотаріально посвідчуються відповідно до вимог цивільного законодавства, але вона не вирішує в цілому проблем оформлення угод про поділ спільного по­дружнього майна.

Звичайно, що при поділі подружжям спільного майна може виникнути питан­ня про межі їх свободи у визначенні розміру часток у цьому майні та порядку проведення поділу. Чинним законодавством України не встановлено конкретних вимог для поділу спільного майна подружжя за їх обопільною згодою. Сімейним законодавством встановлено правової засоби поділу спільного майна подружжя лише в судовому порядку (статті 28—29 КпШС України). В юридичній літерату­рі вважається, що подружжя має право добровільно поділити спільне майно, на свій розсуд визначити розмір часток, порядок і спосіб його поділу1.

Дійсно, немає ніякого законодавчого підрунтя та юридичних аргументів для того, щоб не визнавати за подружжям права на вільний поділ спільного майна. Чоловік і дружина, як і будь-які інші суб'єкти цивільних правовідносин, мають право на свободу договору. Однак це аж ніяк не означає, що договір між подруж­жям про поділ спільного майна не може бути оспорений. На наш погляд, договір поділу спільного майна подружжя може бути визнаний, як і будь-який інший до­говір, недійсним за підставами, встановленими ЦК України, згідно з яким недійс­ною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. Цю норму, на наш погляд, необхідно ро­зуміти так, що недійсною має вважатися угода, яка не відповідає не лише ЦК, а й вимогам інших законів, у тому числі сімейно-правових. Тому оскільки чинне шлюбно-сімейне законодавство не забороняє подружжю ділити належне їм спільне майно на власний розсуд, то встановлення угодою подружжя нерівних часток само по собі не може бути підставою для визнання її недійсною. Водно­час, якщо угода подружжя про поділ майна в нерівних частках була укладена внаслідок обману, насильства, погрози або з порушенням інших вимог, передба­чених законодавством, вона може бути визнана недійсною.

Законодавець не передбачає обов'язкового нотаріального посвідчення угод подружжя про поділ їх спільного майна. Таку форму вони можуть обрати за власним бажанням або обмежитись усною чи простою письмовою формою, за­лежно від суми угоди. Звичайно, що поділ спільного жилого будинку (квартири) чи іншого об'єкта нерухомості повинен оформлятися нотаріально. Нотаріальне оформлення таких угод має бути обов'язковим, незважаючи на те, що в чинному законодавстві немає норми, яка б прямо зобов'язувала подружжя нотаріально посвідчувати договори поділу майна, угоди, за якими вимагають такого посві­дчення, але з введенням у дію СК України така норма вже буде (ст. 69).

Нотаріально не посвідчений договір поділу спільного майна подружжя не мо­же забезпечити реалізацію ними прав, що випливають з цього договору, адже формально власником об'єкта нерухомості вважатиметься той з подружжя, хто зазначений у відповідному правовстановлюючому документі чи зареєстрований в органах бюро технічної інвентаризації. Між тим, у Переліку правовстанов-люючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна, доданого до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна, дого­вори поділу спільного майна подружжя чи інших співвласників взагалі не перед­бачені як правовстановлюючі документи, необхідні для реєстрації права власнос­ті на об'єкти нерухомості. Очевидно, таку ситуацію можна пояснити відсутністю у цивільному, сімейному та нотаріальному законодавстві норм про обов'язковість нотаріального посвідчення такого роду угод, хоч з правової точки зору існує по­треба у введенні таких норм.

Так, незважаючи на наявність договору про поділ спільного майна, оформле­ного у письмовій формі, у третіх осіб так чи інакше будуть виникати сумніви що­до права власності на частину об'єкта нерухомості, зареєстрованого на ім'я од­ного з подружжя. Нічого не може змінити у цих сумнівах і існуюча в сімейному праві презумпція спільності набутого подружжям у період шлюбу майна та рів­ності їх прав на це майно, адже дана презумпція має юридичне значення пере­важно для судового розгляду спорів, що виникають між подружжям.

Не можна не враховувати і тієї обставини, що поділ подружжям спільного об'єкта нерухомості фактично змінює його правовий режим. Більше того, у разі встановлення договором поділу нерівних часток такий договір матиме усі ознаки договору відчуження нерухомого майна, який потребує обов'язкового нотаріаль­ного посвідчення. Тому цілком логічним може бути висновок про те, що коли за­конодавець встановлює обов'язкову нотаріальну форму для договорів відчужен­ня нерухомості, то таку саму форму законодавець має встановити і для договорів про поділ подружжям їх спільного об'єкта нерухомості. Отже, враховуючи все викладене, вважаємо за необхідне підтримати правило СК про нотаріальне посві­дчення угод про поділ нерухомого майна.

Від поділу подружжям спільного майна необхідно чітко відрізняти дії, пов'я­зані з видачею державними нотаріальними конторами (консульськими установа­ми) свідоцтва право власності на частку в спільному майні подружжя. На жаль, в чинному законодавстві не визначені правові наслідки одержання подружжям такого свідоцтва і як це впливає на правовий режим майна, зазначеного у сві­доцтві. В Законі України "Про нотаріат", як вже зазначалося, лише передбачено право державних нотаріальних контор (консульських установ) видавати подруж­жю свідоцтво про право власності на частку у спільному майні. Така невизначе­ність правових наслідків даної нотаріальної дії дала підставу представникам но­таріального права стверджувати, що вчинення цієї нотаріальної дії дозволяє подружжю визначити частку кожного з них у майні, яке має статус спільного су­місного майна подружжя, тобто перевести це майно у часткову власність і в та­кий спосіб надати кожному з них право розпоряджатися самостійно вже належ­ною йому часткою майна1. Безумовно в умовах законодавчої неврегульованості цих відносин висловлена думка має право на існування. Однак з нею не можна беззастережно погодитись, адже ситуація насправді є значно складнішою.

Так, якщо навіть припустити, що видача свідоцтва на частку у спільному майні подружжя призводить до виникнення між ними спільної часткової влас­ності, то і у цьому випадку кожен з подружжя може не набути абсолютно само­стійного права на свій розсуд розпоряджатися часткою у спільній частковій влас­ності, оскільки відповідно до ст. 113 ЦК України володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності проводиться за згодою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішує суд. На наш погляд, одержан­ня свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя може бути спрямоване на ліквідацію як спільної сумісної, так і спільної часткової влас­ності, особливо коли свідоцтво видається на конкретне подільне майно, яке кож­ний з подружжя отримав у власне володіння.

Порядок видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя встановлений главою 4 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Відповідно до цієї Інструкції нотаріус на підставі спіль­ної заяви подружжя видає одному або кожному з них свідоцтво про право влас­ності на частку в спільному майні, набутому ними за час шлюбу (п. 126). При цьому, якщо до складу майна, на частку якого видається свідоцтво, входить май­но, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, які підтверджу­ють право власності подружжя, а щодо жилих будинків та іншого нерухомого майна (за винятком земельної ділянки) — також довідку-характеристику БТІ. Про видачу свідоцтва про право власності на нерухоме майно робиться відмітка на правовстановлюючому документі (п. 127). Саме наявність такої відмітки на правовстановлюючому документі дає певні юридичні підстави вважати, що у та­кій ситуації дійсно начебто здійснюється трансформація спільної сумісної влас­ності у спільну часткову власність подружжя. Однак така трансформація право­вого режиму має грунтуватися не на Інструкції як нормативно-правовому акті чи на науковому її тлумаченні, а на законі, оскільки згідно зі ст. 92 Конституції Ук­раїни виключно законами України визначається правовий режим власності.

Необхідність у законодавчому врегулюванні відносин щодо видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя зумовлена і тим, що сама по собі нотаріальна процедура його видачі є такою розпливчастою і неодно­значною, що безпосередньо не визначає правову природу цих відносин. У даному випадку можна лише припустити, що звертаючись до нотаріуса із заявою по­дружжя тим самим начебто висловлює свою волю на укладення угоди щодо по­ділу їх спільного майна, хоч фактично вони можуть і не бажати припинення пра­ва спільної сумісної власності. Не випадково в нотаріально-правовій літературі відзначалося, що неможливо погодитись із положенням п. 126 Інструкції, за яким на підставі спільної письмової заяви подружжя про видачу свідоцтва здій­снюється розподіл спільного майна, оскільки заява не може замінити договірні відносини, які фактично тут мають місце. У зв'язку з цим автори рекомендують нотаріусам запрошувати подружжя для складення проекту договору і наступної видачі свідоцтва1. Однак автори цієї думки так і не дали відповідь щодо послідов­ності юридичних дій при видачі свідоцтва та укладенні угоди про розподіл спіль­ного майна та визначення його подальшого правового режиму.

На наш погляд, ця проблема не може бути вирішена в межах нотаріального права, завданням якого є визначення процедури вчинення нотаріальних дій. Підстави видачі свідоцтва про право на частку у спільному майні подружжя та правовий режим майна, щодо якого видається свідоцтво, повинні визначатися сі­мейним законодавством.

Нині лише в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 128) певним чином визначено процедуру видачі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні у разі смерті одного з подружжя. Таке сві­доцтво видається на половину спільного майна на підставі письмової заяви пере-жилого подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прий­няли спадщину. У повідомленні, яке надсилається спадкоємцям померлого, що прийняли спадщину, зазначається склад спільного майна подружжя, на частку якого другий з подружжя, що є живим, просить видати свідоцтво, а також роз'­яснюється право звернення до суду у разі оспорювання спадкоємцями майнових вимог пережилого подружжя.

Як уже зазначалося, поділ майна може здійснюватися подружжям добровіль­но на власний розсуд або в судовому порядку. Добровільний поділ спільного май­на фактично є правовою формою реалізації подружжям правомочностей спів­власників. Однак, якщо подружжя не змогло досягти згоди щодо угоди про поділ спільного майна, кожний з них має право звернутися до суду з відповідним по­зовом. При розгляді таких позовів суд має додержуватися правил, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто зго­ди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.

З наведеної норми вбачається, що суд може застосувати будь-який з трьох варіантів поділу спільного майна подружжя, що залежить від особливостей речо­вого складу майна. Не може суперечити закону одночасне застосування су­дом усіх трьох варіантів поділу майна, тобто одну частину речей поділити в натурі, другу частину розподілити між подружжям з урахуванням їхньої вартості, третю частину конкретних речей присудити в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми.

Застосовуючи перелічені способи поділу суд відповідно до ст. 29 КпШС Ук­раїни має взяти до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з по­дружжя, що заслуговують на увагу.

Однак судовий поділ майна не може відбутися без попереднього визначення часток кожного з подружжя у спільному майні. Тобто суд повинен насамперед визначити їх частки у спільній власності і лише після цього вирішувати питання про поділ майна. Звичайно сказане не означає, що спершу має подаватися позов про встановлення часток у спільній власності, а після його розгляду необхідно звертатися до суду з новим позовом про поділ спільного майна. Цивільно-проце­суальне законодавство дозволяє об'єднувати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. На наш погляд, саме така пов'язаність існує в позовних вимогах про визначення часток між подружжям та поділ їх спільного майна, ос­кільки за своїм правовим змістом вони є однорідними. Більше того, як правило, юридичне неможливо взагалі здійснити поділ спільного майна подружжя без ви­значення у ньому часток кожного з подружжя, особливо тоді, коли один з по­дружжя звертається з вимогою збільшити розмір його частки. Власне і в усіх ін­ших випадках суд так чи інакше змушений констатувати наявність у обох подружжя права на 1/2 права власності у спільно нажитому майні, керуючись презумпцією його спільності, встановленою шлюбним законодавством.

Між тим, як свідчить судова практика, позивачі переважно звертаються з по­зовами не лише про поділ чи розподіл спільного майна, за якими суд лише вино­сить рішення про поділ (розподіл) майна, а й про визначення часток подружжя у ньому1.

У деяких позовних заявах позивачі звертаються безпосередньо з вимогою про поділ майна у нерівних частках. Так, у березні 1995 р. 3. подала позов до М., в якому просила суд провести поділ майна, виділивши їй при цьому половину будинку і грошову компенсацію за половину автомобіля2. Тобто в таких позовах фактично ототожнюються вимоги про поділ спільного майна та визначення час­ток подружжя у цьому майні, незважаючи на те, що шлюбно-сімейне законодав­ство підстав для такого ототожнення не дає. Так, у ст. 28 КпШС України запи­сано, що у разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. Це означає, що поділ майна суд може здійснити піс­ля визначення ідеальної частки кожного з подружжя у їх спільній власності. Од­нак, навіть якщо жоден з подружжя не вимагає збільшення розміру своєї частки, суд зобов'язаний провести поділ спільного майна у рівних частках. Очевидно, створенню такої дещо неоднозначної правової ситуації сприяло розміщення по­ложень про розмір часток подружжя та про поділ їх спільного майна в двох ок­ремих статтях КпШС України ( статті 28 і 29). Думається, що усунення такої двозначності у врегулюванні цієї ситуації можливе шляхом внесення до норми ст. 29 КпШС України застереження про необхідність проведення поділу майна подружжя відповідно до встановлених подружжям або судом часток.

Чинний КпШС України передбачає можливість для відступу суду від рівності часток. Так, згідно з ст. 28 КпШС в деяких випадках суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. І. В. Жилінкова перелічені обставини для відступу від засад рівності часток подружжя розглядає як підста­ви, за якими частка одного з подружжя може бути збільшена, і водночас стверд­жує, що в сімейному законодавстві не встановлено підстав для зменшення част­ки одного з подружжя у спільному майні1. Встановлені судження вимагають певних застережень. По-перше, перелічені в ст. 28 КпШС обставини, що дають суду право відступати від принципу рівності часток у спільному майні, можуть вважатися лише умовно загальними підставами для збільшення частки одного з подружжя, оскільки вони не містять конкретних фактів, що мають враховувати­ся судом у такій ситуації. По-друге, перелічені в ст. 28 КпШС обставини, врахо­вані судом для відступу від принципу рівності часток для одного з подружжя, слугують загальною підставою для збільшення його частки і водночас загальною підставою для зменшення частки другого з них.

Відсутність у сімейному законодавстві конкретних підстав для відступу від принципу рівності прав подружжя на спільне майно активно компенсовувалася відповідним формуванням позицій з розгляду справ даної категорії у судовій практиці радянського і сучасного періодів. Зокрема, ще п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникли в судовій практиці по застосуванню Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР" від 15 червня 1973 р. № б2 (втратила чинність) було записано, що відступаючи від засад рівності часток по­дружжя або визначаючи спосіб поділу їх спільного сумісного майна на підставі статей 28 і 29 Кодексу про шлюб та сім'ю України, суди повинні в рішеннях заз­начати, які саме інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу при цьому враховані. З цих роз'яснень однозначно випливає, що суд має враховувати не саму наявність на вихованні у одного з по­дружжя неповнолітніх дітей, а їх конкретні потреби у збільшенні частки його ма­тері (батька).

Такий підхід до визначення часток у спільному майні подружжя знайшов під­тримку у судовій практиці періоду незалежності України. Зокрема, у справі за позовом 3. до М. про поділ спільного майна президія Вінницького обласного суду у своїй постанові від 7 березня 1996 р. зазначила, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд повинен враховувати вкладення в його над­бання, зроблені одним з подружжя за рахунок його роздільного майна, і зазна­чити в рішенні, які саме інтереси когось із подружжя або їх неповнолітніх дітей він взяв до уваги, відступаючи від засад рівності часток подружжя3.

Неврахування відповідних інтересів дітей або одного з подружжя розгляда­ється як підстава для скасування судового рішення4. Однак така категоричність вищих судових інстанцій певною мірою є сумнівною. Справа в тому, що норму ст. 28 КпШС не можна визнати конструктивно вдалою, оскільки в ній, по-перше, не визначено конкретні інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу для відступу від засад рівності часток у спільному подружньому майні; по-друге, в ній зазначено лише, що "в окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя", тобто у такій редакції наведена норма не зобов'язує суди відступати від засад рівності часток на користь одного з подружжя. Тому вважається за доцільне в новому сімейному законодавстві дати орієнтовний пе­релік інтересів неповнолітніх дітей та одного з подружжя, які суд має врахову­вати при відступі від засад рівності часток у спільній власності подружжя. Такий інтерес може бути обумовлений необхідністю забезпечити лікування та догляд неповнолітніх дітей чи одного з подружжя, неможливістю задовольнити за раху­нок рівної частки у житлі житлові інтереси дітей. На наш погляд, коло підстав для збільшення частки одного з подружжя не повинно бути надто широким і не підлягати розширеному тлумаченню. При цьому не повинні істотно ущемлювати-ся інтереси другого з подружжя, частка якого зменшується.

Показовою в цьому аспекті є справа за позовом М. до П. про розірвання шлюбу та визнання права власності на половину будинку. Позивач, зокрема, заз­начав, що в період перебування у шлюбі він з відповідачкою придбали в м. Чер­каси 2/5 частини будинку, від шлюбу мають двох дітей, на утримання яких він сплачує аліменти. Рішенням народного суду м. Черкаси позовні вимоги М. були задоволені. Голова Верховного Суду України на дане рішення подав протест до президії Черкаського обласного суду, яка протест задовольнила. У своїй поста­нові від 15 лютого 1973 р. президія Київського міського суду зазначила, що про­тест підлягає задоволенню, оскільки за ст. 28 КпШС України суд може відступи­ти від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Визнаючи частки кожної зі сторін рівними, суд не мотивував, чому він не взяв до уваги те, що з відповідачкою залишилося проживати двоє неповнолітніх дітей та чому не знай­шов за можливе відступити від засад рівності часток подружжя. Відповідачка ж посилалася на те, що площа спірної частини домоволодіння становить всього 23 кв. м. і поділ її на дві частини значно ущемляє інтереси дітей, оскільки площа 17 кв. м. не є достатньою для проживання трьох осіб, а позивач проживає в ко­мунальній квартирі і не має потреби в житлі.

На підставі викладеного президія Черкаського обласного суду постановила протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнити, справу в частині поділу будинку направити на новий розгляд1.

Аналіз наведеної справи дає підстави для висновку про те, що суд має аргу­ментувати не лише відступ від засад рівності часток, а й відмову у збільшенні частки одного з подружжя.

Якщо порівняти запропоновані новели нового СК України з чинними норма­ми КпШС України, то можна знайти чимало вразливих місць у СК.

Так, ст. 70 СК України встановлює правові засади визначення розміру часток подружжя у спільному майні при його поділі. Зберігаючи в СК введений в радян­ський період принцип рівності часток подружжя у спільному майні при його по­ділі, законодавець разом з тим передбачив чимало підстав для відступу від дії цього принципу.

Відповідно до п. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Крім того, за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку (п. З ст. 70 СК України).

Аналіз наведених положень дає підстави для зауважень щодо їх змісту. По-перше, звертає на себе увагу факт введення до СК надто широкого кола підстав для відступу судом при поділі спільного майна подружжя від принципу рівності їх часток. Вважаємо, що надмірна кількість таких підстав лише руйнує засади рівних прав подружжя на створену ними спільну сумісну власність.

По-друге, якщо ст. 28 КпШС надає суду право враховувати певні інтереси неповнолітніх дітей, то в новому СК України запропоновано збільшувати частку одного з подружжя за умови, що з ним "проживають діти". Між тим, сам по собі факт проживання неповнолітньої дитини з одним з батьків, на наш погляд, ще аж ніяк не свідчить про нагальну проблему збільшувати частку такого батька у спільному майні, якщо інтереси її можуть бути цілком задоволені за рахунок рів­ної частки у спільному майні. Тому в п. З ст. 70 СК доцільно було б врахувати цю обставину і записати, що "за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо цього вимагають інтереси неповнолітніх дітей".

По-третє, редакція п. 2 ст. 70 СК, який передбачає можливість відступу від принципу рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, мо­же давати підстави для неоднозначного і надто довільного тлумачення.

Зміст наведеної статті не є абсолютно новим для законодавчої практики. Так, у Сімейному кодексі Російської Федерації 1995 р. вміщено майже ідентичну нор­му, яка певною мірою сформувалася ще в радянський період. Так, ще в Кодексі про шлюб та сім'ю РРФСР 1969 р. передбачалося, що частка одного з подружжя може бути збільшена, якщо другий з подружжя ухилявся від суспільне корисної праці або витрачав спільне майно на шкоду інтересів сім'ї. Однак, шлюбно-сімей­не законодавство Української РСР подібної норми не містило. Незважаючи на це, І. В. Жилінкова висловила думку, що права подружжя на майно не можуть бути рівними у разі недобросовісної поведінки одного з них, і відповідно вважає правильною судову практику, яка визнає підставами для зменшення частки од­ного з подружжя в праві спільної власності такі' обставини, як витрачання кош­тів на шкоду інтересам сім'ї, укладення угод з розпорядження спільним майном всупереч волі другого з подружжя, зловживання спиртними напоями чи нарко­тичними речовинами, безпідставне ухилення від праці тощо1. Звичайно, позиція автора є правильною в частині тих підстав, які були і є закріплені в російському сімейному законодавстві. Проте, не можна беззастережно погодитись з підтрим­кою української судової практики, яка йшла іноді шляхом російських судів, хоч і не мала для цього достатнього законодавчого підрунтя. Думається, що майбут­ня судова практика застосування положень ст. 70 СК дозволить юридичній науці сформулювати конкретні пропозиції щодо їх вдосконалення.

На поділ спільного майна може вплинути також роздільне проживання чоло­віка і жінки у зв'язку з небажанням зберегти шлюбні стосунки. Так, згідно зі ст. 28 КпШС України суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Ця норма була введена до КпШС України Указом Президії Вер­ховної Ради УРСР. "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР з питань, що стосуються жінок, сім'ї та дитинства" від 28 січня 1991 р.1. До цього моменту в радянський період така норма була закріплена ли­ше в КпШС Казахської РСР. У новому СК України наведена норма ст. 28 чинно­го КпШС України також знайшла своє підтвердження. Так, відповідно до п. 6 ст. 57 СК суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактич­ним припиненням шлюбних відносин. Не піддається сумніву доцільність даної норми в юридичній літературі.

На наш погляд, положення про те, що суд може визнати майно, нажите кож­ним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них, має вразливі місця. Насамперед, воно супе­речить основоположному принципу майнових відносин між подружжям про спільність майна, нажитого ними в період шлюбу, закріпленого в ст. 22 КпШС України. Ця стаття визнає підставою виникнення у подружжя спільності майна лише шлюб, вона не зобов'язує дружину і чоловіка проживати спільно, вести спільне господарство, спільно працювати тощо. З цих міркувань не можна пого­дитись з Ю. С. Червоним, який розглядає фактичне спільне проживання подруж­жя одним з елементів юридичного складу, необхідного для дії режиму спільності, а тому майно, придбане в період шлюбу за таких обставин, не може вважатися таким, що придбане внаслідок спільної праці подружжя2. Не можна залишити поза увагою можливі негативні соціально-економічні наслідки застосування дос­ліджуваного положення для того з них, хто в період фактичного припинення шлюбу не працював, не одержував доходи від праці у суспільному секторі еконо­міки у зв'язку з хворобою, доглядом за дітьми тощо. За таких обставин у разі визнання роздільним майна, набутого кожним із подружжя окремо в період фак­тичного припинення подружжям подружніх відносин, у гіршому майновому ста­новищі виявиться саме той з подружжя, який у цей період не отримував доходів, оскільки він взагалі не отримає будь-якого майна. Між тим, відповідно до ст. 32 КпШС України подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного.

Існування законодавчого положення про визнання роздільним майна, придба­ного в період фактичного припинення шлюбних відносин, спричинить низку труднощів доказового характеру особливо в тих ситуаціях, коли подружжя неод­норазово припиняли, поновлювали такі відносини. Підтверджувати наявність чи відсутність таких відносин буде надзвичайно важко, оскільки, як правило, по­дружжя не орієнтоване на збирання доказів на підтвердження цих обставин.

На наш погляд, вийти з цього скрутного юридичного становища можна, не скасовуючи режим спільності майна, набутого в період фактичного припинення шлюбних відносин. Для цього законодавцеві достатньо надати суду право залеж­но від конкретних обставин справи виділити кожному з подружжя те майно, яке було набуте кожним з них у період фактичного припинення шлюбу. Водночас у таких випадках суд не повинен визнавати таке майно роздільною власністю, збе­рігаючи при цьому можливість виділити кожному з подружжя те майно, яке кож­ний з них нажив у період фактичного припинення шлюбу, або якщо один з них з поважних причин не працював, не мав заробітку чи іншого доходу, поділити таке майно в рівних частках.

Перш ніж перейти безпосередньо до поділу спільної власності подружжя, суд має встановити речовий склад спільного майна та його загальну вартість. Як пра­вило, дружина-позивач зазначає перелік спільного майна та його вартість. Дру-жина-відповідач, безумовно, має право внести свої корективи щодо позовних ви­мог, звернутися з зустрічним позовом тощо. Розбіжності у встановленні дійсної вартості спільного майна суд має право вирішити шляхом призначення експер­тизи.

Законодавче невирішеним залишається питання про встановлення розміру часток у разі поділу майна між подружжям, які уклали шлюбний контракт, яким визначено їхні частки у майні, набутому під час шлюбу. Не містять відповіді на таке питання також норми нового Сімейного кодексу України. Складається таке враження, що у разі поділу спільного майна подружжя, правовий режим якого визначений шлюбним контрактом, їхні частки повинні визначатися відповідно до шлюбного контракту, а тому суд не може відступати від його умов. У такому разі виявиться неможливим також застосування правил ст. 28 чинного КпШС Украї­ни та ст. 70 нового СК України про право суду відступати від засад рівності час­ток і збільшувати частку одного з подружжя, враховуючи його інтереси або ін­тереси неповнолітніх дітей. На жаль, з цього приводу не висловили своєї конкретної позиції Верховний Суд України та юридична наука. Однак, на нашу думку, у застосуванні ст. 28 КпШС України, ст. 70 СК України не можуть діяти подвійні стандарти, тобто до відносин подружжя з законним майновим режимом ця стаття повинна застосовуватися, а до майнових відносин з договірним (контр­актним) режимом — ні.

Після визначення часток у спільному майні подружжя суд має можливість перейти безпосередньо до поділу спільного майна подружжя за правилами ст. 29 КпШС України (ст. 71 СК України). Тут необхідно врахувати, що визначення часток у спільному майні подружжя є дією, спрямованою лише на встановлення ідеальних часток у праві власності (1/2, 1/3 тощо). Іноді вважають, що ці част­ки мають визначатися у відсотках1. Але такий підхід не відповідає правовій при­роді часткової власності, яка виникає після встановлення часток у спільній су­місній власності.

Спосіб поділу спільного майна суд застосовує з урахуванням інтересів непов­нолітніх дітей, кожного з подружжя, стану їх здоров'я, забезпеченості житлом, особливостей речового складу майна тощо. Звичайно, найбільш прийнятним спо­собом є поділ майна в натурі, якщо після цього можливе його подальше викорис­тання за призначенням. Однак немає потреби ділити кожну річ в натурі, а в ба­гатьох випадках фізично неможливо це зробити (наприклад, телевізор, автомашину тощо). Поділ таких речей у натурі унеможливлює їх подальше ви­користання за призначенням. У юридичному значенні неподільними вважаються тематичні колекції книг тощо. Однак, залежно від особливостей таких об'єктів, позиції сторін та інших обставин вони можуть бути поділені. Залежно від техніч­них характеристик можуть бути поділені жилі будинки, квартири, інші об'єкти нерухомості, про що докладніше буде викладено окремо.

Найпоширенішим способом поділу спільного майна в судовій практиці є роз­поділ окремих майнових об'єктів з урахуванням їх значимості, потреб у них кож­ного з подружжя, їх професійної діяльності, можливості використання певних речей для задоволення інтересів неповнолітніх дітей. Таким чином, суд при цьому має кожному виділити певну кількість речей на суму, еквівалентну вста­новленій частці у спільному майні.

Нарешті, третій спосіб поділу майна може застосовуватися у поєднанні з пер­шими двома, які розглянуто, або самостійно. У першому випадку потреба у його застосуванні виникає тоді, коли суд, наприклад, здійснив розподіл спільного май­на подружжя, внаслідок якого вартість виділення одному з них речей перевищує вартість речей другому з них відповідно до їх часток. За таких обставин суд зо­бов'язує дружину, якому присуджено речі вищої вартості, сплатити другому від­повідну грошову компенсацію.

Третій спосіб поділу майна може застосовуватися і самостійно. Як правило, у "чистому вигляді" присудження майна в натурі одному з подружжя з покла­денням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку гріш­ми має місце, як правило, тоді, коли один з них звертається з позовом про при­судження йому в натурі одного неподільного об'єкта (жилого будинку, автомобіля, тощо). Відповідно до п. 4 ст. 71 СК присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. В принципі така норма може бути підтримана. Але вона не містить відповіді щодо вирішення тих ситуацій, коли на присудження компенсації немає згоди того з подружжя, якому вона присуджується. На жаль, ні закон, ні судова практика поки що не створили належних гарантій реального виконання такого обов'язку. Тому може виникнути ситуація, коли дружина, на користь якого присуджено грошову компенсацію, не зможе її своєчасно отримати і змушений буде звертатися до державної виконав­чої служби. Тому, на наш погляд, у сімейному законодавстві мають бути перед­бачені гарантії щодо сплати дружиною-боржником присудженої грошової ком­пенсації. У правовій системі України існують подібні ситуації. Наприклад, відповідно до ч. З ст. 114 ЦК України при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців мо­же звернутися до суду про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Верховний Суд України у своїй постанові Пленуму "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. № 7 (з наступними змінами) з цього приводу роз'яснив, що при переведенні прав та обов'язків покупця необхідно перевіряти реальність вимог, що пред'являються учасниками спільної часткової власності, і доказом бажання і реальних можливостей для переведення прав та обов'язків покуп­ця є внесення позивачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов'язаний сплатити покупець (п. ІЗ)1. Такий досвід судової практики знайшов своє безпосереднє відображення в п. 5 ст. 71 СК, в якій прямо зазначено, що присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попе­реднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

На перший погляд правові засади поділу спільного майна подружжя прості і не повинні спричиняти труднощі у розгляді справ даної категорії. Однак насправ­ді у розгляді таких справ виникає ще чимало проблем, особливо при поділі окре­мих видів майна, на чому необхідно зупинитися докладніше.

Ще в радянський період широко поширилися позови про поділ будинків між подружжям. Власне така тенденція зберігається і нині з тією особливістю, що в предмет позовних вимог закладаються також вимоги про поділ квартир, які мо­жуть бути відповідно до нового законодавства об'єктами права спільної власнос­ті подружжя. Тому не випадково досить багатою щодо поділу жилих будинків (квартир) виявилася судова практика, яка знайшла своє концентроване вира­ження у кількох постановах пленумів Верховного Суду СРСР, Верховного Суду УРСР, України.

Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосу­вання судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий бу­динок" від 4 жовтеня 1991 р. № 7, зокрема, зазначено, що виходячи з правил ст. 29 КпШС за неможливості поділу будинку, що є спільною власністю подруж­жя в натурі, і відсутності згоди подружжя про спосіб поділу спільного майна суд з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей та інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу, забезпеченості житлом в іншому місці другого з них мо­же залишити будинок одному з подружжя і покласти на нього обов'язок компен­сувати право на частку в будинку другого за рахунок іншого спільного майна або грішми (п.5). Як бачимо, Пленум вважає за доцільне встановлювати компенса­цію за частку у будинку не лише грішми, як про це записано в ст. 29 КпШС, а й і іншим спільним майном. Такий підхід у принципі не суперечить закону, ос­кільки сприяє більш ефективному гарантуванню компенсації тому з подружжя, який позбавляється права власності на належну йому частку у будинку.

У постанові Пленуму від 4 жовтня 1991 р. детально роз'яснено порядок та умови проведення поділу жилого будинку, який перебуває у спільній частковій власності. Однак ці роз'яснення можуть бути цілком прийнятними при поділі жилих будинків, що перебувають у спільній власності подружжя. Повною мірою вони можуть застосовуватися при вирішенні спорів між подружжям, якщо вони уклали шлюбний контракт (договір) про режим спільної часткової власності що­до майна, яке буде ними набуватися у період шлюбу.

Одним з найважливіших положень постанови Пленуму від 4 жовтня 1991 р. є роз'яснення про те, що при вирішенні справ про виділення в натурі часток жи­лого будинку, що є спільною частковою власністю, судам належить мати на ува­зі, що виходячи зі змісту ст. 115 ЦК УРСР це можливо, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квар­тиру) або за умови наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири. Таким чином, за відсутності такої технічної можливості ут­ворити відокремлену частину будинку або ізольовану квартиру суд не може здійснити поділ спільного будинку (квартири) в натурі. Проте тут виникає пи­тання про допустимість виділу всього жилого будинку в натурі кожному з по­дружжя на його вимогу, але за наявності заперечень щодо цього зі сторони дру­гого з подружжя. На наш погляд, виходячи з конституційних основоположних прав на житло та принципу непорушності права власності, суд не повинен мати право присуджувати на вимогу одного з подружжя жилий будинок, квартиру, щодо яких неможливе технічне переобладнання у відокремлену частину або ізо­льовану квартиру, якщо проти цього заперечує другий з подружжя, посилаючись на відсутність у нього іншого житла. Інша справа, що коли цей з подружжя ство­рює умови неможливі для проживання сім'ї, щодо нього можуть бути застосовані заходи, передбачені житловим законодавством. Тому було б доцільно, щоб Вер­ховний Суд України зорієнтував судову практику на врахування вищезгаданих обставин при розгляді позовних вимог про поділ спільного жилого будинку (квартири) подружжя.

У разі неможливості поділу квартири суд може врахувати житлові інтереси подружжя іншим чином. Відповідно до п. 14 постанови Пленуму Верховного Су­ду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права при­ватної власності" від 22 грудня 1995 р. суд має право за таких обставин вста­новити порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов1.

Існують певні особливості у розгляді позовних вимог про поділ квартир у житлово-будівельних кооперативах. Нині досвід судової практики радянського періоду багато в чому є вже неприйнятним, адже тогочасне законодавство не ви­знавало квартир у ЖБК об'єктами права власності громадян, а поділу підлягали лише паєнагромадження подружжя, внесені ними до ЖБК у період шлюбу. Згід­но з Типовим статутом житлово-будівельного кооперативу УРСР2, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від ЗО квітня 1985 р. № 186, поділ паю здій­снювався лише між розлученим подружжям і за умови, що кожному з них мож­на було виділити окрему кімнату в квартирі. При цьому не йшлося про виділення кімнат на праві власності, закріплення кімнат за кожним з подружжя здійснюва­лося на праві членства у ЖБК.

Нині квартира у ЖБК може бути об'єктом права спільної власності подруж­жя. Так, відповідно до ст. 15 Закону України "Про власність" член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товарист­ва, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будів­лю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно3. Таким чином, при розгляді спорів між подружжям щодо поділу квартири у ЖБК насамперед необхідно виходити з того, на якому праві вона належить їм, тобто на праві користування чи на праві власності. Якщо така квартира належить подружжю на праві спільної власності, то її поділ здійснюють за загальни­ми правилами, встановленими для жилих будинків та квартир, які не є коопера­тивними.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про прак­тику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи"1 від 18 вересня 1987 р. до повної сплати пайового внеску за квартиру суд вирішує питання про право власності на частку у паєнагромадженні, а після завершення сплати — про право на частку в праві власності на квартиру залежно від належ­ної особі частки у паєнагромадженні, і поділ приміщень, квартири у будинку ЖБК провадиться відповідно до виділених колишньому подружжю часток у пає­нагромадженні або визначених у праві власності на квартиру. Важливо також те, що за п. 43 Примірного статуту ЖБК з часу набрання законної сили рішення суду про поділ квартири колишній з подружжя визнається членом кооперативу, а відтак суд не повинен покладати на ЖБК обов'язок щодо прийняття цього по­дружжя до кооперативу. Іншими словами, суд своїм рішенням підтверджує юри­дичний факт визнання членом кооперативу того з колишнього подружжя, за яким визнано право на певну частку у будинку ЖБК. З юридичної точки зору встановлення судом членства особи у ЖБК певною мірою є некоректним актом, оскільки прийом у члени кооперативу, як і в інші членські організації, має здій­снюватися загальними зборами, зборами уповноважених тощо. Однак, якщо суд здійснює поділ квартири у будинку ЖБК в натурі і тим більше закріплює за од­ним з колишнього подружжя, який не є членом ЖБК, частину квартири на праві власності, то прийняття його в члени ЖБК є фактично формальністю, оскільки коли б суд мав лише право зобов'язувати ЖБК приймати особу в члени ЖБК, то уповноважений орган кооперативу так чи інакше змушений був би виконувати рішення суду про прийом подружжя в члени-ЖБК. Більше того, на наш погляд, настав час демократизувати членські відносини у ЖБК та поділ квартир у будин­ках ЖБК між подружжям, передбачивши можливість поділу квартири в будинку ЖБК не лише між розлученим подружжям, а й між тими дружиною і чолові­ком, які перебувають у шлюбі, за умови повної сплати пайових внесків та переходу квартири у власність члена ЖБК

До вимог про поділ спільного майна можуть бути включені і приватизовані жилі приміщення. При розгляді таких вимог необхідно додержуватися правил, встановлених також приватизаційним законодавством. Тут насамперед необхід­но виходити з того, що приватизоване житло не повинно вважатися майном спільно нажитим у період шлюбу, тобто їх спільною сумісною власністю, на яку має поширюватися сімейне законодавство, на що вже зверталася увага в юри­дичній літературі2. На підтвердження даної тези І. В. Жилінкова вдало наводить ситуацію, в якій один з подружжя має право на приватизацію, а інший, наприк­лад, іноземний громадянин такого права не має. Тому, на її думку, такі дружина чи чоловік не можуть вимагати поділу квартири, приватизованої квартири.

Дещо складнішою може бути ситуація, коли подружжя приватизували квар­тиру на праві спільної часткової або спільної сумісної власності (саме такі два варіанти правового режиму приватизації передбачалися п. 5 Положення про по­рядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 ве­ресня 1992 р.)1. На наш погляд, на поділ приватизованої подружжям квартири на праві часткової чи на праві спільної сумісної власності також повинні поши­рюватися не правила сімейного законодавства, а відповідні загальні положення цивільного права про приватну власність громадян, оскільки у такому випадку одночасна спільна приватизація подружжям житла не підпорядковується нормам сімейного права.

Вищевикладені положення сімейного права про поділ спільного майна по­дружжя поширюються на паєнагромадження в дачних, гаражних чи інших коо­перативах чи товариствах або на дачу, гараж, іншу будівлю, надані одному з них у користування та на які в нього виникло право власності. Буде мати практичне значення також правовий режим ділянки дачного, садівничого товариства, тобто чи перебуває вона у користуванні, чи у власності члена такого кооперативу або товариства. При вирішенні справ даної категорії суд враховує й інші обставини. Наприклад, Луцький міський суд Волинської області у справі за позовом В. Н. до В. М. про поділ спільного майна, нажитого в період шлюбу, відмовив позивачці у поділі дачного будинку садівничого товариства "Озерце" і зазначив у своєму рішенні, що, беручи до уваги особистий вклад відповідача в його будів­ництво, а також думку правління садівничого товариства про залишення земель­ної ділянки за відповідачем, дачний будинок необхідно виділити відповідачеві, зо­бов'язавши його компенсувати позивачці її частку грішми, виходячи з погодженої в судовому засіданні між сторонами вартості будинку2. Як бачимо, суд на обрунтування свого рішення у частині дачного будинку навів кілька аргу­ментів. Однак, на наш погляд, найвагомішим з них є необхідність визнати недо­цільність поділу земельної ділянки. Інша справа, що суд міг би дослідити можли­вість встановити порядок спільного користування будинком та дачним будинком, якщо б про це звернувся з вимогою один з подружжя.

Певні труднощі можуть виникати при поділі земельних ділянок, що перебу­вають у спільній власності подружжя. Правовий режим земельних ділянок, що перебувають у приватній власності, визначається Конституцією України, Зако­ном України "Про власність", Земельним кодексом України та іншими законами і нормативно-правовими актами. На жаль, усі вони майже не містять спеціаль­них правових норм про поділ земельних ділянок, які є спільною власністю по­дружжя. Тому при вирішенні цього питання необхідно виходити переважно з за­гальних засад цивільного, сімейного та земельного законодавства.

За земельним законодавством громадяни України є суб'єктами права приват­ної власності на землю. Статтею 6 Земельного кодексу України 1991 р. встанов­лювалися підстави набуття громадянами України земельних ділянок у приватну власність, які обумовлювалися їх цільовим призначенням (для ведення селян­ського господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва)1. Очевидно, що в перелічених випадках йдеться про первісні способи набуття права приватної власності на землю. Водночас у цій же статті зазначалося, що громадяни можуть набувати у приватну власність також у разі одержання її у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.

Незважаючи на відсутність у Земельному кодексі України 1991 р. прямої вка­зівки на можливість поділу земельної ділянки, І. В. Жилінкова цілком справед­ливо вважала, що земельна ділянка як об'єкт права спільної сумісної власності може стати також об'єктом майнового спору відповідно до ст. 105 Земельного кодексу України 1991 p., за якою спори між громадянами, яким земельна ділянка належить на праві спільної власності, про порядок користування і розпоряджен­ня земельною ділянкою вирішуються судом. Але все ж таки не можна визнати достатнім правове врегулювання Земельним кодексом 1991 р. порядку поділу майна, адже в ньому взагалі немає прямої норми про поділ земельної ділянки, яка є спільною власністю подружжя.

Більше того, навіть передбачена в ст. 16 Земельного кодексу 1991 р. норма, якою передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі "одержання частки землі у спільному майні подружжя", не вирішувала цієї проблеми. І. В. Жилінкова визнала наведене положення неточним, оскільки зе­мельна ділянка, набута в період шлюбу і оформлена на ім'я одного з подружжя, є їх спільною власністю, а після поділу спільного майна і виділення частки кож­ному з них відбувається лише трансформація режиму спільної сумісної власності подружжя у спільну часткову або у приватну власність кожного з них2. Перера­хування вад наведеної норми можна продовжити. Так, вона сформульована юри­дичне некоректно, оскільки має йтися про одержання частки у праві власності на земельну ділянку, яка є спільною сумісною (спільною частковою, якщо це бу­ло передбачено шлюбним контрактом) власністю подружжя.

У новому Земельному кодексі України, прийнятому Верховною Радою Украї­ни 25 жовтня 2001 р.3, вище зазначених недоліків певною мірою вдалося уник­нути. Так, відповідно до пунктів 4 і 5 ст. 89 нового ЗК України "співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або виділення з неї окремої частки". При цьому "поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бу­ти здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом". Безумовно, наведені положення є конструктивними і сприятимуть удосконален­ню порядку реалізації співвласниками права спільної сумісної власності. Однак у них не передбачені випадки, в яких неможливо здійснити поділ земельної ділянки.

На нинішньому етапі розвитку суспільних відносин найскладніші проблеми при розв'язанні спорів між подружжям виникають з приводу поділу майна, що використовується у підприємницькій діяльності.

У період ринкових реформ в Україні сформувалася розгалужена система суб'єктів підприємницької діяльності різних організаційно-правових форм. Так, відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні"1 в Україні мо­жуть діяти: приватне підприємство, основане на власності фізичної особи; колек­тивне підприємство, основане на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, основане на власності об'єднання грома­дян; комунальне підприємство; державне підприємство. В контексті даного дос­лідження науковий інтерес являють ті суб'єкти підприємництва, засновниками (учасниками) яких можуть бути фізичні особи, у тому числі і подружжя (приват­ні підприємства, господарські товариства).

Так, досить складні майнові правовідносини виникають у селянському (фер­мерському) господарстві, яке після державної реєстрації набуває статусу юри­дичної особи. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" членами такого господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, що об'єдналися для роботи в цьому господарстві2. Таке широке коло членів господарства звичайно зумовлює різноманітність майнових відносин. У власності членів господарства може бути різноманітне майно споживчого і виробничого призначення для ведення фермер­ського господарства і заняття підсобними промислами, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Це правило також знайшло своє підтвердження у новому ЗК України, в якому зазначається, що у спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 89). Тобто угодою між членами фермерського господарства може бути пе­редбачено режим спільної часткової власності щодо всього набутого господар­ством, а якщо члени господарства є подружжям, то між ними може виникати та­кож спільна сумісна власність на підставі сімейного законодавства. Тому при розв'язанні майнових спорів між членами господарства, як уже зазначалося в лі­тературі3, суд має керуватися як нормами цивільного, так і сімейного законодав­ства України. На жаль, чинне законодавство України взагалі не містить норм, які хоч би орієнтовно визначали правові засади поділу (виділу) спільного майна чле­нів фермерського господарства. Тому в юридичній літературі досить довільно ви­значають порядок поділу спільного майна, визначення частки у ньому кожного члена господарства.

Наприклад, Т. П. Проценко без посилання на законодавство доходить вис­новку, що частка у спільному майні фермерського господарства є у таких випад­ках: утворення з одного господарства двох і більше (поділ); виходу особи зі скла­ду господарства без утворення нового (виділ). При цьому при поділі господарства і виділенні майна необхідно керуватися принципом рівності, але розмір частки в майні визначається члену господарства з урахуванням його учас­ті у створенні спільного майна. Водночас виділення частки в майні при виході особи з господарства має здійснюватися так, щоб не позбавити господарство не­обхідного для його діяльності майна, а у разі неможливості виділити в натурі частку майна слід присуджувати грошову компенсацію1. Викладені судження ба­гато в чому є вірними, але вони не мають достатньої нормативно-правової осно­ви. Водночас не можна погодитись з автором у тій частині його суджень, де він вважає, що розмір частки в майні фермерського господарства має визначатися з урахуванням участі у створенні спільного майна. Такий підхід певною мірою су­перечить сутності права спільної сумісної власності, в якій кожний з її учасників має рівне право на майно, незалежно від ступеню участі співвласників у ство­ренні цього майна. Інша справа, що суд залежно від конкретних обставин пови­нен мати право зменшити частку того члена господарства, який не брав участі у створенні спільного майна без поважних причин. На практиці може постати пи­тання про права подружжя на майно фермерського господарства. Багато чого тут залежить від його суб'єктного складу. Так, якщо обоє подружжя є членами фермерського господарства, то кожний з них звичайно має рівне право на його майно, яке, на наш погляд, необхідно ділити за правилами цивільного законодав­ства. Може бути й інша ситуація, коли єдиним членом господарства, наприклад, є чоловік, а дружина працює на виробництві і не є членом господарства. Дума­ється, за таких обставин у разі поділу майна подружжя майно фермерського гос­подарства може бути включено до переліку такого, що підлягає поділові. Проте у будь-якому разі майнові відносини членів фермерського господарства мають бути детальніше відображені в Законі України "Про селянське (фермерське) гос­подарство", адже зміст його нині може дати підстави для висновку, що майно фермерського господарства є спільною власністю тих осіб, які є його членами, а відтак складається враження, що таке майно не входить до спільної сумісної власності подружжя.

При цьому обов'язково має бути законодавчо визначено порядок поділу май­на у зв'язку зі створенням нового фермерського господарства та порядок поділу майна чи вірніше виділу майна господарства без створення іншого господарства. В першому випадку поділові може підлягати все рухоме й нерухоме майно, у то­му числі може постати проблема можливості поділу земельної ділянки. Однак у ст. 6 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" земельні ді­лянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділові не підлягають. За наявності такої норми, очевидно, при поділі майна може бути встановлено судом лише порядок спільного використання земельної ділянки. Між тим, у юридичній літературі стала утверджуватися думка про допустимість поділу тих земельних ділянок, які були придбані членами господарства у влас­ність за рахунок спільних коштів2.

У другому випадку, тобто при виділенні майна, суд повинен виносити таке рішення, щоб залишити господарству усе те майно, яке необхідне для збережен­ня його функціонування.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про господарські товариства"3 до госпо­дарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Найпоширенішими видами товариств, засновниками чи учасниками яких можуть бути подружжя, є акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

Нині в юридичній літературі не піддається сумніву входження акцій, належ­них одному з подружжя як акціонеру, до складу спільної сумісної власності по­дружжя. Однак при поділі акцій між подружжям мають враховуватися особли­вості правого режиму акцій. Так, акція належить до рухомого майна і є неподільною, як і відповідна їй частка у статутному фонді акціонерного товарист­ва. Це, однак, не виключає, як зазначалося в літературі, можливості володіння однією акцією двома або більше особами на праві спільної часткової чи сумісної власності1. Зрозуміло, якщо один з подружжя є акціонером і має 20 акцій, то на прохання другого з подружжя суд має усі підстави виділити йому в натурі 50 від­сотків акцій (іменних чи на пред'явника). Однак, якщо одному з подружжя на­лежить лише одна акція, то логічно, що вона не може бути поділена в натурі, а має бути присуджена одному з них (іменна — бажано тому з подружжя, на ім'я якого вона оформлена), а іншому присуджується відповідна грошова компен­сація.

Дещо складнішою може виявитися ситуація щодо прав подружжя на вклад (частку) в товаристві з обмеженою відповідальністю, яким визнається товарист­во, що має статутний фонд, розділений на частки. При цьому установчі докумен­ти товариства з обмеженою відповідальністю повинні обов'язково містити відо­мості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів (ст. 51 Закону України "Про господарські товариства"). Тобто в то­варистві з обмеженою відповідальністю право на вклад (частку) пов'язується безпосередньо з особою засновника, учасника. Тому, на нашу думку, поділ вкла­ду одного з подружжя доцільно робити лише за умови згоди товариства прийня­ти другого з них учасником цього товариства. В інших випадках дружині, який не є учасником товариства, має присуджуватися компенсація у грошовій або на­туральній формі, яка має виплачуватися товариством. Підставою для такого вис­новку є зміст ст. 55 Закону України "Про господарські товариства", за якою, зок­рема, у зв'язку зі смертю громадянина — учасника товариства правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства. При відмові правонаступника (спадкоємця) від вступу до товариства з обмеженою відпові­дальністю або відмові товариства у прийнятті правонаступника (спадкоємця) йо­му видається у грошовій або натуральній формі частка у майні, яка належала спадкодавцю, вартість якої визначається на день смерті учасника. Тому варто бу­ло покладати на дружину — учасника товариства та на товариство солідарний обов'язок сплатити відповідну грошову компенсацію у порядку, передбаченому статтями 54 і 55 Закону України "Про господарські товариства".

До складу спільного майна подружжя можуть входити також речі їх профе­сійних занять. Відповідно до ст. 26 КпШС вони визнаються спільною сумісною власністю подружжя. У разі поділу майна подружжя суд може присудити ці речі одному з подружжя, в користуванні якого вони були, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. У судовій практиці, як правило, не виникає труднощів щодо поділу такого майна, тому цілком обгрунтовано у новому СК України дана норма знайшла своє підтвердження (п. З ст. 71).

До складу майна, яке підлягає поділові за правилами сімейного законодав­ства, включаються також різноманітні цінні папери, вклади на ім'я одного з по­дружжя у кредитних установах, страхові суми та страхові відшкодування за до­говорами страхування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя страхові платежі, повернуті при достроковому розірванні договору, та страхові суми (ви­купні суми), які міг би одержати один з подружжя у разі дострокового розірван­ня договору.

При поділі спільного майна подружжя суд має враховувати також їх боргові зобов'язання, визначати, які з них є особистими, а які — спільними. Власне по­діл спільного майна може бути спричинений необхідністю погашення заборгова­ності одного або обох подружжя перед третіми особами. Правові засади регулю­вання цих відносин закладені в ст. 31 КпШС України.

Так, згідно з ч. 1 ст. 31 КпШС України за зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути звернене лише на його роздільне майно і на частку в спіль­ній сумісній власності подружжя, яка належала б йому при поділі цього майна. Зрозуміло, що визначення частки дружини-боржника за таким зобов'язанням по­винно здійснюватися за правилами статей 28—29 КпШС України, які вже були розглянуті вище. Тут варто лише додати, що дружина, який не є боржником, на наш погляд, має переважне право залишити за собою майно, на яке звертається стягнення, за умови сплати грошової компенсації позивачу-кредитору.

В усіх випадках роздільним має вважатися борг, спричинений вчиненням од­ним з подружжя злочину. Відповідно до ч. З ст. 31 КпШС України при відшко­дування шкоди, заподіяної злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли вироком суду в кримінальній справі встановлено, що це майно було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Зрозуміло, що коли такого факту не буде встановле­но, то стягнення може бути звернено лише на частку у спільному майні того з подружжя, який вчинив злочин.

За законом, стягнення може бути звернене і на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов'язан­ня одного з подружжя було видано в інтересах усієї сім'ї і одержане використано на її потреби (ч. 2 ст. 31 КпШС України). Таким чином, при розгляді справ даної категорії насамперед необхідно встановити обставини, які засвідчили спільність боргових зобов'язань подружжя.

Юридичною наукою вже напрацьовані певні критерії розмежування спільних і роздільних боргів подружжя. Так, спільними вважаються ті борги, які вини­кають:

1)  з угод, укладених подружжям спільно;

2)  з заподіяння шкоди спільними діями подружжя;

3)  з безпідставного придбання чи збереження подружжям спільного майна за рахунок іншої особи;

4)  з зобов'язань, що виникають у зв'язку з заподіянням шкоди неповнолітні­ми дітьми подружжя1.

Для перелічених випадків характерно те, що боргові зобов'язання тут вини­кають із спільної для обох подружжя правової підстави, а тому не можуть виник­нути сумніви щодо необхідності визнання їх спільними боргами. Однак на прак­тиці спільність боргу також може бути результатом самостійних правових дій лише одного з подружжя. У такому випадку, якщо ці дії підпадають під вимоги ч. 2 ст. 31 КпШС України, безперечно, можуть виникнути проблеми стосовно то­го, що необхідно розуміти під зобов'язанням одного з подружжя таким, що вида­но в інтересах усієї сім'ї. В юридичній літературі спільними визнаються борги, що виникли з угод одного з подружжя, спрямовані на ведення спільного господарства, ремонт спільного майна1. В принципі до таких можна віднести угоди, спрямовані на одержання в позику коштів на лікування другого з подружжя, ді­тей, на виховання та утримання дітей. Однак не можна погодитись з професором Ю. С. Червоним у тому, що до спільних мають належати борги, що випливають з угоди, укладеної одним з подружжя за наявності згоди другого з подружжя або презумпції згоди другого з подружжя, якщо кошти, одержані за такою угодою бу­ли використані в інтересах сім'ї2. Думається, що така згода за чинним законодав­ством не вимагається, оскільки вирішальне значення повинен мати факт вико­ристання всього одержаного одним з подружжя за угодою на потреби сім'ї.

Невирішеною в юридичній літературі та в законодавстві продовжує залиша­тися проблема правового характеру відповідальності подружжя за угодою, що спричинила спільний борг. З цього приводу в науці сформувалося два підходи. Одні автори вважають, що вона має бути солідарною , інші віддають перевагу частковій4. На думку Ю. С. Червоного, оскільки у спільній сумісній власності частки завідомо не визначені, тому за спільними боргами відповідальність по­дружжя не може бути частковою і вона може настати лише тоді, коли це було передбачено договором між дружиною і кредитором або шлюбним контрактом5.

І. В. Жилінкова обґрунтовує частковий характер відповідальності тим, що ст. 174 ЦК УРСР серед випадків солідарної відповідальності не передбачена від­повідальність подружжя. Тому, на її думку, після звернення стягнення на спіль­не майно залишок боргової суми розділяється між подружжям порівну і на ви­могу кредитора у відповідних частках звертається стягнення на майно кожного з подружжя6.

На наш погляд, обидві вищевикладені позиції можуть бути прийнятними, але лише в певних ситуаціях. Так, якщо спільний борг виник з угоди, укладеної за участю обох подружжя, то їх відповідальність має бути солідарною. Подружжя .може нести солідарну відповідальність також у разі заподіяння шкоди спільними злочинними діями як співучасники1. Водночас частковою має бути відповідаль­ність за спільним боргом, який виник з угод, укладених одним з подружжя, але в інтересах усієї сім'ї.

Дискусійним у літературі є питання про правові підстави покладення відпо­відальності за спільним боргом на того з подружжя, який не брав участі в угоді, яка спричинила борг. Юристи тут схиляються до думки, що підставою для відпо­відальності цього з подружжя є його безпідставне збагачення, а тому він має від­повідати в межах своєї частки в спільному майні подружжя2. З таким обгрунту­ванням важко погодитись, адже у дружини, який не є стороною в угоді, вчинюваною другим з подружжя, виникає право спільної власності на майно, одержуване за такою угодою на підставі сімейного законодавства. Відповідно ви­никає обов'язок нести і переобтяження щодо набутого майна.


<