§ 1. Розвиток законодавства про право власності подружжя : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Розвиток законодавства про право власності подружжя

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Нині в шлюбно-сімейному законодавстві України продовжують зберігатися норми про право спільної власності подружжя, сформовані ще в радянський пе­ріод. При цьому значну їх частину закріплено в новому цивільному та сімейному законодавстві.

Звичайно, що на сучасному законодавстві про майнові відносини між по­дружжям не могли не позначитися досвід та досягнення світової юриспруденції. Загальновідома роль римського приватного права у становленні правових систем усіх країн світу. Однак, заради справедливості слід зазначити, що право Старо­давнього Риму і Стародавньої Греції надавало перевагу регулюванню особистих, а не майнових відносин між подружжям, зокрема утриманню чоловіком дружи­ни, укладенню угод дарування1. Тому можна констатувати, що правове врегулю­вання майнових відносин між подружжям, порівняно з іншими інститутами, від­булося з певним запізненням.

Як відомо, Україна протягом багатьох століть була залежною і економічно, і політичне від Росії. Відповідно і правова система України була багато в чому під­порядкована правовій системі Росії, яка мала свою певну історію. Нормативне врегулювання майнових відносин подружжя набуло юридичної визначеності ли­ше у XVIII ст., а до цього дружина була повністю підвладна чоловіку і не мала особистої і майнової самостійності. І лише у Зводі законів Російської імперії був закріплений принцип роздільності майна подружжя (т. 10, ч. 1, ст. 109). Прида­не дружини, майно, придбане нею за угодами на своє ім'я, в порядку спадкуван­ня визнавалося її роздільною власністю. Водночас спільно створене в період шлюбу подружжям майно за умов надання відповідних доказів могло бути їх спільною власністю2.

Після Жовтневої революції 1917 р. активізувалися нормотворчі процеси у сфері шлюбно-сімейних відносин. При цьому шлюбно-сімейне законодавство в Україні формувалося за зразками російського законодавства з певним проміжком у часі. Так, як і в Російській Федерації, так і в УРСР 20 лютого 1919 р. було прийнято декрети "Про громадянські шлюби", "Про розлучення"1. В Російській Федерації в 1918 р. прийнято Кодекс про акти громадянського ста­ну, про шлюбно-сімейне та опікунське право (скорочено — Сімейний кодекс)2. У липні 1919 р. в Україні також був прийнятий Сімейно-шлюбний кодекс УРСР3, який фактично не набрав чинності у зв'язку з воєнними подіями на території Ук­раїни.

Незважаючи на те, що перший Сімейний кодекс УРСР багато в чому редак-ційно і змістовно відтворював усі принципові положення російського Сімейного кодексу, він мав велике юридичне значення для становлення правової системи в Україні. Важливо зазначити, що в ст. 85 Сімейного кодексу УРСР 1919р. закріп­лювався принцип роздільності дошлюбного майна та майна, нажитого подруж­жям у період шлюбу. Прийняття принципу роздільності у майнових відносинах подружжя, за задумом законодавців, мало на меті, очевидно, забезпечити реалі­зацію принципу рівноправності чоловіка і жінки у їх майнових відносинах шлюб­ного періоду.

Після завершення на території РРФСР і УРСР громадянської війни постала проблема оновлення існуючих та створення нових законодавчих актів у різних сферах суспільних відносин. Відповідно в РРФСР почалися роботи щодо заміни Сімейного кодексу 1918 р. Оскільки в УРСР Сімейний кодекс, як уже зазнача­лося, не був введений в дію, виникла необхідність розробки нового Сімейного ко­дексу. Робота над ним почалася ще в 1923 р.4 При цьому було розроблено кілька варіантів проектів Сімейного кодексу. Народний комісаріат юстиції України спо­чатку в 1924 р. затвердив Основні положення проектованого Сімейного кодексу. Після відповідного обговорення кількох варіантів проекту на другій сесії ВУЦВК був прийнятий за основу проект, запропонований Наркомюстом УРСР і опублі­кований в Основних положеннях.

Одним з найбільш дискусійних виявилося питання про обов'язковість реєст­рації шлюбу, адже в Основних положеннях закладався принцип факультативнос­ті шлюбу (тобто визнавалася юридична сила як за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбами, так і за "фактичними шлюбами", основаними на спільному сі­мейному проживанні), що змінювало положення декрету РНК УРСР "Про грома­дянський шлюб" від 20 лютого 1919р., за яким лише зареєстрований шлюб міг породжувати відповідні особисті і майнові права та обов'язки подружжя. Таке саме положення було закріплене в Сімейному кодексі РРФСР, у ст. 52 якого міс­тилася така норма: "Только гражданский (светский) брак, зарегистрированньїй в отделе записей актов гражданского состояния, порождает права й обязанности супругов".

Як свідчать літературні джерела про хід обговорення проекту другого Сімей­ного кодексу УРСР та другого Сімейного кодексу РРФСР, принцип легалізації фактичного шлюбу підтримувався переважно за соціально-політичними аргументами, а не юридичними. Так, його прихильники вважали, що легалізація фактич­ного шлюбу краще захищатиме інтереси тих жінок, які з тих чи інших причин вимушено не реєструють шлюб, перешкоджатиме можливим зловживанням з боку їх фактичних чоловіків, а обов'язковість реєстрації є лише залишком бур­жуазного суспільства1. На думку ж прихильників обов'язковості реєстрації шлю­бу необов'язковість її призводитиме до хаосу в сімейних стосунках, до зайвих спорів2.

Так чи інакше, в РРФСР і УРСР у сімейних кодексах законодавчо були за­кріплені різні підходи до вирішення зазначеної проблеми. Відповідно в Кодексі законів про шлюб, сім'ю та опіку РРФСР 1926 р. визнавалася юридична сила за фактичними шлюбами, а в Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти грома­дянського стану УРСР від 31 травня 1926 р. закріплювався принцип обов'язко­вості реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу. Оцінюючи такі два різні підходи до ви­рішення цієї проблеми з позицій сьогодення, на наш погляд, можна констатувати, що український законодавець зайняв більш виважену юридичне та далекоглядну позицію, яка знайшла своє повне закріплення у радянському шлюбно-сімейному законодавстві (відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р.) та у законодавстві сучасного періоду в незалежній Україні. Таку ситуацію щодо закріплення норми про обов'язковість реєстрації шлюбу дослідники пояснювали, зокрема, іншою, ніж у Росії, системою поглядів на шлюб, зумовленою меншою революційною активністю мас та більш суворим ставленням населення до вільних шлюбів4. З цим поясненням не можна не пого­дитись. Дійсно, такий соціальний фактор міг впливати на формування законодав­чої позиції, адже в Україні були менш поширені і популярні погляди ідеологів теорій "вільної любові", шлюбу як атрибуту буржуазного суспільства, відмиран­ня шлюбу в соціалістичному суспільстві тощо (А. Бебель, О. Колонтай, К. Цеткін та ін.)5. Однак правозастосовна практика в Україні згодом пішла російським шляхом, тобто шляхом визнання юридичної сили за фактичними шлюбами, вона продовжувалася до прийняття 8 липня 1944 р. вищезгаданого Указу Президії Верховної Ради СРСР, яким юридична сила визнавалася лише за зареєстровани­ми шлюбами.

Від визнання чи невизнання за фактичним шлюбом юридичної сили залежа­ло вирішення питання про правовий режим майна між таким подружжям. Особ­ливої гостроти воно набуло у зв'язку з прийняттям у 1926 р. другого Сімейного кодексу УРСР, який, на відміну від попереднього законодавства, проголошував принцип спільності майна, нажитого подружжям у період шлюбу. Так, у ст. 125 Сімейного кодексу було записано: "Майно, нажите подружжям спільною працею в період шлюбу, вважається належним обом членам подружжя на засадах спіль­ної власності (статті 61—65 ЦК УРСР) у рівних частках. Інше ж майно складає окрему власність кожного з них". Таким чином, наведеною нормою проголошу­валися: а) принцип спільності майна, створеного спільною працею подружжя в період шлюбу; б) принцип рівності часток у спільному майні; в) принцип розділь­ності дошлюбного майна та майна, не нажитого подружжям спільною працею (отриманого, зокрема, в дар, у порядку спадкування).

Важливо зазначити, що аналогічна норма ст. 10 Сімейного кодексу РРФСР мала свої істотні відмінності, оскільки в ній встановлювалося також, що розмір належної кожному з подружжя частки у разі спору визначає суд. Отже, Сімей­ний кодекс 1926 р. не встановлював презумпції рівності майнових часток по­дружжя, що фактично наближало правовий режим їх майна до правового режи­му, встановленого цивільним законодавством для звичайних суб'єктів цивільних правовідносин. Якщо ж говорити про переваги вирішення даної проблеми, то все-таки краще вона була вирішена у Сімейному кодексі УРСР, адже саме така позиція в подальшому була відображена в Основах Союзу РСР і союзних респуб­лік про шлюб та сім'ю, затверджених 26 червня 1968 р.1, більш детальний аналіз яких буде дано далі.

У Сімейному кодексі УРСР 1926 р. містилася ще одна стаття щодо майнових відносин між подружжям у сфері їх договірних повноважень. Так, у ст. 127 го­ворилося, що "дружини можуть укладати між собою всі дозволені законом май­нові правочини, проте їх угоди, спрямовані до зменшення майнових прав одного з дружин або дітей, недійсні і необов'язкові ні для третіх осіб, ні для самого по­дружжя". Аналогічна норма була у ст. 13 Сімейного кодексу РРФСР 1926 р. Од­нак є усі підстави стверджувати, що Сімейний кодекс УРСР 1926 p., на відміну від Сімейного кодексу УРСР 1919 p., який дослідники оцінювали лише як вдалу технічну переробку російського Сімейного кодексу 1918 р.2, містив чимало само­стійних оригінальних законодавчих рішень, які згодом вплинули на формування загальносоюзного шлюбно-сімейного законодавства. До того ж не завжди в юри­дичній науці зверталася увага на те, що другий Сімейний кодекс УРСР був прий­нятий 31 травня 1926 p., а другий Сімейний кодекс РРФСР — 19 листопада 1926 p., тобто майже на 6 місяців пізніше. Ця формальна підстава свідчить та­кож про наявність у досліджуваний період в Україні досить солідної самостійної юридичної бази для нормотворчості у сфері шлюбно-сімейного законодавства.

Подальше становлення шлюбно-сімейного законодавства пов'язане з прий­няттям 27 червня 1936 р. постанови ЦВК і РНК СРСР "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомо­ги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитя­чих садків, посилення кримінального покарання за неплатіж аліментів і про деякі зміни в законодавстві про розлучення"1. Назва цієї постанови розкриває зміст передбачених у ній заходів, якими держава ставила за мету змінити радянську сім'ю, підвищити рівень матеріальної допомоги, розширити мережу дитячих за­кладів, підвищити відповідальність подружжя при розлученнях, вихованні дітей тощо. Однак у постанові не містилося прямих норм щодо регулювання майнових відносин між подружжям.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. най­важливішою подією у сфері регулювання сімейних відносин став Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, ба­гатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства та дитинства, про встановлення почесного звання "Мати-героїня" і заснування ордена "Мате­ринська слава" та медалі "Медаль материнства" від 8 липня 1944 р.2 Однією з істотних новел цього Указу стало визнання юридичної сили лише за шлюбами, зареєстрованими в органах ЗАГСу. Однак цьому правилу була надана зворотна юридична сила, а особи, які перебували у фактичних шлюбних відносинах до прийняття цього Указу, мали право оформити свої відносини, зареєструвавши шлюб із зазначенням терміну фактичного спільного проживання. Водночас, в Указі містилася норма про те, що в тих випадках, коли фактичні шлюбні відно­сини, які існували до видання Указу, не можуть бути зареєстровані внаслідок смерті чи внаслідок зникнення безвісти на фронті однієї з осіб, що перебували в таких відносинах, друга сторона має право звернутися з заявою про визнання її дружиною померлого чи зниклого безвісти на підставі раніше чинного законодав­ства. Однак Пленум Верховного Суду СРСР у своїй постанові від 7 травня 1954 р. дещо розширив тлумачення Указу від 8 липня 1944 p., передбачивши, що в тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, які виникли до Указу, про­довжувалися до моменту смерті одного з подружжя і об'єктивні обставини (три­вала хвороба та інші обставини, що перешкоджали реєстрації шлюбу) не давали можливості подружжю зареєструвати шлюб в органах ЗАГСу після 8 липня 1944 p., суд зобов'язаний був прийняти заяву пережилої дружини і встановити факт наявності шлюбу3. Відповідно, до майнових відносин такого подружжя по­винен був застосовуватися принцип спільності набутого в період фактичного шлюбу майна. В інших випадках, тобто за загальним правилом, на майнові відносини осіб, що взяли фактичний шлюб після Указу від 8 липня 1944 p., нор­ми шлюбно-сімейного законодавства про спільну сумісну власність не поширювалися, але до таких відносин застосовувалися відповідні норми про спільну часткову власність, передбачені цивільним законодавством (статті 61 — 65 ЦК УРСР 1922 p.). Даний принцип регулювання майнових відносин між фак­тичним подружжям з певними особливостями продовжує діяти і нині.

Радикальне реформування правового регулювання сімейних відносин радян­ського періоду відбулося наприкінці 70-х років, коли 27 червня 1968 р. були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, а згодом — кодекси про шлюб та сім'ю союзних республік. В УРСР Кодекс про шлюб та сім'ю прийнятий Верховною Радою УРСР 20 червня 1969 р. і введений в дію з 1 січня 1970 р.1

Безумовно, шлюбно-сімейне законодавство СРСР і союзних республік кінця 60-х років, порівняно з післяреволюційним сімейним законодавством, поповнило­ся кількісно новими нормами, а також з правової точки зору стало істотно дос­коналішим і прогресивнішим.

В Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю регулюванню майнових відносин була присвячена ст. 12 "Майно подружжя", а в КпШС УРСР таких статей налічується вже 10, а саме: ст. 22 "Спільна сумісна власність подружжя", ст. 23 "Укладення подружжям угод щодо спільного май­на", ст. 24 "Роздільне майно подружжя", ст. 25 "Виникнення спільної сумісної власності подружжя на роздільне майно, що їм належало", ст. 26 "Речі профе­сійних занять подружжя", ст. 27 "Право подружжя укладати між собою дозво­лені законом угоди", ст. 28 "Розмір часток кожного з подружжя при поділі спіль­ного майна", ст. 29 "Права подружжя — членів колгоспного двору", ст. 31 "Звернення стягнення на майно подружжя". Зазначимо, що в Кодексі про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР 1926 р. правам подружжя на майно було присвячено лише дві статті (статті 125 і 127).

Для нового шлюбно-сімейного законодавства найбільш визначальними стали такі принципові положення: а) роздільність дошлюбного майна; б) спільність майна, нажитого подружжям у період шлюбу, за винятками, передбаченими за­коном; в) виникнення права спільної сумісної власності лише між подружжям, які зареєстрували шлюб в органах ЗАГСу.

Юридична техніка побудови норм про спільне та роздільне майно подружжя виявилася досить високою, що обумовило їх життєздатність і в сучасних ринко­вих умовах. За період з моменту прийняття в 1969 р. КпШС УРСР у статті, що регулювали майнові відносини подружжя, було внесено всього кілька змін. Так, Указом Президії Верховної Ради України № 660-12 від 28 червня 1991 р. ст. 28 КпШС "Розмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна" була до­повнена ч.2 про те, що "суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власніс­тю кожного з них". До внесення цих змін майно, нажите подружжям за час та­кого проживання вважалося їх спільною власністю, яка підлягала поділу.

Законом України від 23 червня 1992 р. КпШС України був доповнений ст. 27і "Право подружжя на укладення шлюбного контракту" та доповнено ст. 31 "Звернення стягнення на майно подружжя" частиною 4 про те, що "правила ста­тей 22, 24, 25, 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення".

Нарешті, з кодексу на підставі Закону від 23 червня 1992 р. була виключена ст. ЗО "Права подружжя — членів колгоспного двору". Виключення цієї статті було зумовлено тим, що після прийняття Закону України "Про власність"2, при­пинила своє існування така організаційна форма сімейно-трудового об'єднання громадян — членів колгоспу, як колгоспний двір.

Аналіз наведених змін до КпШС України дає підстави вважати, що по-перше, вони не були спричинені невдалою конструкцією правових норм; по-друге, їх не можна віднести до категорії істотних; в-третіх, норми, що зазнавали змін, про­довжують досить ефективно забезпечувати регулювання майнових відносин між подружжям.

Висловлена оцінка стану врегулювання майнових відносин не означає, що воно не потребує вдосконалення. Навпаки, здійснювані в Україні соціально-еко­номічні реформи спричинили до корінних змін у структурі об'єктів права влас­ності, що набуваються подружжям. Сімейний бюджет став поповнюватися не ли­ше доходами у вигляді зарплати від праці у суспільному виробництві. Подружжя набуло можливості одержувати доходи від акцій, підприємницької діяльності то­що. Досить часто чоловік і дружина стають засновниками приватного підприєм­ства, господарських товариств. Всі ці обставини мають бути враховані в новому шлюбно-сімейному законодавстві, формування якого нині відбувається на прин­ципово нових засадах.

Так, передбачалося прийняти нове сімейне законодавство у структурі нового ЦК України у вигляді книги 6 "Сімейне право", яка 5 червня 1997 р. пройшла у Верховній Раді України перше читання. Книга шоста складалася з трьох розді­лів: "Шлюб", "Сім'я та родина", "Опіка та піклування", 185 статей (статті 1270—1455)1. Не торкаючись проблеми доцільності введення до ЦК України, ад­же це проблема самостійного дослідження, дозволимо лише зауважити, що прин­ципи правового регулювання майнових відносин між подружжям у сучасних умовах не є антагоністичними принципами правового регулювання цивільних правовідносин. Більше того, навіть у радянський період допускалася можливість субсидіарного застосування цивільно-правових норм до майнових відносин між подружжям2. За умови ж розміщення норм шлюбно-сімейного права в новому ЦК України могла б підвищитися ефективність взаємодії норм цивільного та сі­мейного права. Власне приклад такої взаємодії вже існує. Так, у Законі України "Про власність" у ст. 17 записано, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності і здійснення цього права регу­люється цим законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.

Однак хід законодавчого процесу засвідчив тенденцію до прийняття сімейно­го законодавства у формі самостійного Сімейного кодексу, який був прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Безумовно, правове регулювання від­носин власності подружжя за СК України та проектом ЦК має розбіжності, які проте не можна визнати антагоністичними. Водночас в них передбачаються за­конний і договірний правовий режим майна, закріплюються принцип роздільнос­ті дошлюбного майна подружжя та спільності майна, придбаного в період шлю­бу, якщо інше не застережено шлюбним контрактом, визначаються права подружжя щодо майна, використовуваного у підприємницькій діяльності.

Прийняття нового Сімейного кодексу України, безперечно, є знаменною ві­хою у розвитку сімейного права. СК України водночас істотно вплине на формування правового режиму майнових відносин подружжя. Новому СК притаманні такі основні риси правового режиму майна подружжя:

1.  Правовому регулюванню відносин власності подружжя присвячено главу 7 "Право особистої приватної власності дружини та чоловіка" (статті 57—59), гла­ву 8 "Право спільної сумісної власності подружжя" (статті 60—74), главу 10 "Шлюбний договір" (статті 92—103). Тобто в зазначених трьох главах вміщено всього ЗО статей (у КпШС України 1969 р. таких статей 10).

2.  Як і в КпШС, у новому СК передбачено законний і договірний правові ре­жими.

3.   У новому СК при дії законного правового режиму збережено принцип спільності майна, набутого подружжям у період шлюбу та принцип роздільності дошлюбного майна.

4.  У новому СК, порівняно з КпШС, значно розширено свободу укладення шлюбного договору та його умов, що може призводити до ліквідації режиму спільності майна подружжя та відповідного зниження гарантій захисту їх майно­вих прав.

5.  Якщо КпШС передбачає дію сімейно-правового режиму спільності лише щодо подружжя, яке перебуває в зареєстрованому в органах РАГСу шлюбі, то новий СК впроваджує поширення дії такого режиму і на майнові відносини осіб, які перебувають у фактичному шлюбі, що є поверненням до стану, який існував до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 p., яким бу­ло скасовано визнання юридичної сили за фактичними шлюбами в частині май­нових відносин осіб, що перебували у такому шлюбі. Це правило СК України (ст. 74) є кроком назад, а тому не може бути визнано прогресивним. На нашу думку, на майнові відносини фактичного подружжя мають поширюватися норми цивільного законодавства про спільну власність.


<