§ 3. Особливості деяких різновидів права спільної власності : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Особливості деяких різновидів права спільної власності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Правове регулювання спільної власності (часткової і сумісної) може мати особливості, зумовлені призначенням того чи іншого об'єкта, складом або характером зв'язків учасників спільної власності. В умовах становлення правової сис­теми України більш-менш врегульованими виявилися відносини лише спільної часткової власності, за винятком спільної сумісної власності подружжя. Тому в подальшому більша увага надаватиметься висвітленню питань правового режиму часткової власності. Проте, певні положення про спільну часткову власність мо­жуть певною мірою застосовуватися і до не врегульованих відносин сумісної власності, якщо інше не визначено угодою співвласників та не суперечить її сутності.

Право спільної власності на житловий будинок (квартиру). Одним з найпоширеніших об'єктів права спільної часткової власності громадян (нині — також права сумісної власності) є житловий будинок. Право спільної часткової власності на нього може виникнути внаслідок укладення договорів купівлі-про-дажу або дарування, отримання кількома особами будинку у порядку спадкуван­ня, а також спільної забудови. Відповідно до законодавства громадянину у вста­новленому порядку надається земельна ділянка для індивідуального житлового будівництва. Проте нерідко забудовникові надають різну допомогу інші особи (члени сім'ї, родичі, інші близькі особи). У законодавстві чітко не визначено пра­вові наслідки такої допомоги. Тому судові органи, розглядаючи справи цієї кате­горії керувалися відповідними постановами Пленуму Верховного Суду СРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР.

Так ще у постанові Пленуму Верховного Суду СРСР "Про судову практику в справах про право особистої власності на жилі будівлі" від 31 липня 1962 р. вказувалося, що за загальним правилом участь окремих осіб своєю працею і коштами у будівництві жилого будинку на ділянці, відведеній забудовникові, не може бути підставою для визнання за ними права спільної власності на жилий будинок. Такі особи лише мали право претендувати на відшкодування забудов­ником понесених ними витрат у загальноцивільному порядку. Разом з тим Пле­нум зазначив, що за фактичним співзабудовником можуть бути визнані права співвласника, якщо буде встановлено наявність домовленості між забудовником і фактичним співзабудовником про будівництво будинку з метою створення спільної власності і буде дано згоду виконкому місцевої ради народних депутатів на зміну договору про надання земельної ділянки.

Пізніше позиція Верховного Суду СРСР з цього питання дещо змінилася. У постанові Пленуму "Про судову практику по розгляду спорів, пов'язаних з пра­вом особистої власності на жилий будинок" від 31 липня 1981 р. збережено ли­ше одну умову для можливого визнання судом права спільної власності за фак­тичним співзабудовником. Для цього має бути встановлено, що між офіційним забудовником і фактичним співзабудовником була домовленість про створення спільної власності на жилий будинок, і саме з цією метою співзабудовник вкла­дав свою працю і кошти у забудову.

При вирішенні такого спору суд відповідно до цивільно-процесуального зако­нодавства мав притягнути до участі у справі як третіх осіб, що не заявляють са­мостійних вимог на предмет спору, виконком місцевої ради народних депутатів, колгосп, радгосп, інше сільськогосподарське підприємство, які виділяли для бу­дівництва будинку земельну ділянку, щоб з'ясувати їхнє ставлення до пред'явле­них вимог. При цьому думку таких третіх осіб щодо поданого позову суд вра­ховував у сукупності з іншими матеріалами. Отже, якщо раніше суд був зобов'язаний відмовити у визнанні за фактичним співзабудовником права спільної власності на частину будинку при запереченні виконкому на зміну договору про надання земельної ділянки, то за постановою Пленуму від 31 липня 1981 р. рішення суду могло бути альтернативним.

Деякі з наведених положень судової практики радянського періоду знайшли своє підтвердження також у наведеній вище постанові Пленуму Верховного Су­ду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами). Водночас у ній містять­ся нові рішення і роз'яснення щодо висвітлюваних правовідносин. У цій поста­нові зазначається, що участь інших осіб у будівництві жилого будинку, здійснюваного забудовником, не створює для них права власності на жилий бу­динок, крім випадків, коли це не передбачено законом. Згідно зі статтями 16 і 17 Закону України "Про власність" таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велося подружжям у період шлюбу (тут виникає спільна сумісна власність) або велося за рахунок спільної праці членів сім'ї (у такому разі будинок стає їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними). Інші особи, які брали участь у будівництві жилого будинку (його ку­півлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає зако­нодавству, мають право вимагати не визнання права власності на будинок (його частину), а відшкодування своїх витрат на будівництво (купівлю), якщо допомо­гу забудовникові (покупцю) вони надавали не безоплатно. Нині аналогічні ситуа­ції можуть мати місце і за участю юридичних осіб.

Виникає запитання, у якій формі мають укладатися угоди про створення спільної власності шляхом сприяння у забудові. Такі угоди, по суті, є договорами про сумісну діяльність, передбачену ст. 430 ЦК УРСР. Оскільки для договорів про сумісну діяльність законодавство не встановлює особливої форми укладення, то тут мають застосовуватися загальні правила про форму угод (усна або пи­сьмова). Однак, як правило, громадяни не укладають письмово угоди про спільне будівництво навіть тоді, коли це за законом необхідно. У таких випадках фактич­ний співзабудовник має подати докази про наявність угоди про створення спільної власності на забудову, а також про розмір допомоги основному забудов­никові.

Здійснюючи право спільної часткової власності на жилий будинок, співвлас­ники мають право укладати угоди про розподіл користування реальними части­нами жилого будинку. При цьому вони повинні додержуватися правил ч. 2 ст. 113 ЦК УРСР про те, що забороняється такий порядок користування жилим будинком, за якого учасникові спільної часткової власності виділяються у корис­тування тільки непридатні для проживання або підсобні приміщення (підвал, ко­ридор, комора тощо). Розмір виділених у користування приміщень, як правило, має відповідати розміру часток у праві спільної власності громадян. Якщо немож­ливо досягти такої відповідності (наприклад, внаслідок архітектурно-будівельних особливостей жилого будинку), можливі розбіжності між частками у праві спіль­ної власності і розмірами конкретних приміщень за наявності згоди співвласни­ків. За відсутності такої згоди спір вирішує суд. Якщо перепланувати будинок відповідно до часток у праві власності неможливо, суд може винести рішення про виділення одному із співвласників у користування менших за розміром при­міщень і присудження йому з інших співвласників грошової компенсації залежно від проведеного перерозподілу часток у праві спільної власності на жилий бу­динок.

Угоди співвласників про встановлення порядку користування жилим будин­ком укладаються з додержанням загальних правил цивільного законодавства. Проте, якщо учасники спільної часткової власності на жилий будинок за угодою між собою встановили порядок користування відокремленими приміщеннями бу­динку (квартирами, кімнатами) відповідно до частки кожного і таку угоду нота­ріально посвідчено і зареєстровано у виконавчому комітеті місцевої ради народ­них депутатів, то вона є обов'язковою і для особи, яка придбає частку у спільній власності на цей будинок (ст. 118 ЦК УРСР). Для здійснення можливих буді­вельних змін необхідно отримати дозвіл виконкому місцевої ради народних депу­татів.

Значні труднощі виникають при вирішенні спорів про виділення часток у жи­лому будинку. Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами) при вирішенні справ про виділ у натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам нале­жить мати на увазі, що це допустимо, якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку зі самостійним виходом (квартиру) або є технічна можливість переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

Якщо ж виділення частки будинку в натурі неможливе, суд може на підставі відповідного позову встановити порядок користування приміщеннями будинку. Це можливо також стосовно учасників спільної сумісної власності. Якщо немож­ливо виділити частку в натурі або встановити порядок користування ним влас­нику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Вра­ховуючи конкретні обставини, суд може і за відсутності згоди співвласника, що виділяється, зобов'язати решту співвласників сплатити йому відповідну грошову компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням мотивів (незначний розмір частки не дає можливості здійснити виділ у натурі, власник у даному бу­динку не проживає і забезпечений іншою жилою площею та ін.). Зазначеною по­становою дано й інші роз'яснення щодо здійснення права спільної власності на жилий будинок.

Громадянам можуть належати на праві власності, в тому числі спільної, квар­тири в багатоквартирних будинках, набуті в порядку приватизації, погашення паю членом житлового, житлово-будівельного чи іншого товариства, викупу най­мачем квартири тощо. Тут можуть виникнути надзвичайно складні відносини спільної власності. Так, якщо всі квартири багатоквартирних будинків перебува­ють у власності окремих громадян, то водночас виникає право спільної власності на загальнобудівельні конструкції такого будинку. Коли ж таких квартир одна або кілька, то може мати місце спільна власність між власником (співвласником) цих квартир і власником усього будинку (житловим чи житлово-будівельним кооперативом, підприємством тощо). Крім того, в одному будинку одні квартири можуть належати власникам на праві спільної часткової власності, інші — на праві спільної сумісної власності. Наведені та інші можливі варіанти спільного здійснення права власності на квартири свідчать про складність даної категорії правовідносин. Тому при вирішенні питань, пов'язаних з цими правовідносина­ми, необхідно керуватися як загальними нормами цивільного законодавства, так і спеціальними актами законодавства, зокрема Правилами користування примі­щеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, Типовим статутом товариства (об'єднання) власників квартир (будинків)1, статутами цих товариств (об'єднань). Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. За ст. 359 нового ЦК така добудова є власністю цього співвласника і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Право спільної власності селянського (фермерського) і особистого підсобного господарства. Громадянам надається право ведення сільськогоспо­дарського виробництва, крім суспільного сектора економіки, шляхом утворення самостійного селянського (фермерського) господарства, займатися різними вида­ми індивідуальної трудової діяльності у формі так званих особистих підсобних господарств.

Фермерське господарство є основним родом занять громадянина і основним джерелом його прибутків. Утворення фермерського господарства, його правовий статус та припинення визначаються Законом України "Про селянське (фермер­ське) господарство", іншими законодавчими актами. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, що об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Його членами не можуть бути особи, у тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором. Селянське господарство може бути створено навіть однією особою. Після виконання передбачених зако­ном умов (зокрема, одержання державного акта на право приватної власності на землю чи іншого права на землю) селянське (фермерське) господарство підлягає державній реєстрації у раді народних депутатів, набуваючи статусу юридичної особи.

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, може бути різне майно споживчого і виробничого призначення, необхідне для його функці­онування і заняття підсобними промислами. Майно цих осіб належить їм на пра­ві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними (ст. 16). Володіння, користування і розпорядження майном здійснюють члени селян­ського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю (ст. 17). Проте поза увагою законодавця залишилися відносини щодо виділення і поділу майна, відповідальності членів господарства за борговими зобов'язаннями. Не врегу­льовані ці відносини і в новому ЦК. Тому, очевидно, ця проблема має вирішуватися з урахуванням загальних положень ЦК України про спільну власність.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у спра­вах за позовами про захист права приватної власності" з цього приводу було за­значено, що у разі виходу із складу фермерського господарства одного чи кількох його членів, виділ їхньої частки в натурі не повинен позбавити господарство не­обхідного йому майна. Якщо неможливо виділити їм частку в натурі, виплачуєть­ся грошова компенсація.

Особисте підсобне господарство ведуть члени колективних сільськогосподар­ських підприємств (раніше — члени колгоспів), робітники і службовці, для яких воно є допоміжним джерелом отримання додаткових прибутків. Закон не перед­бачає конкретних ознак особистого підсобного господарства та вимог щодо його спеціальної реєстрації. Таким чином, особисте підсобне господарство не набуває чітко окресленої організаційно-правової форми. Проте, якщо ведення особистого підсобного господарства містить ознаки підприємницької діяльності, то його чле­ни мають додержуватися законодавства про підприємництво. Щодо правового режиму майнових відносин членів підсобного господарства, то, на наш погляд, визначальною може бути норма п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У чинному цивільному законодавстві немає спеціальних правових норм, які б регу­лювали майнові відносини в особистих підсобних господарствах. Тому при ви­никненні майнових спорів між членами такого господарства слід застосовувати загальні цивільно-правові норми про спільну власність (часткову і сумісну) та норми сімейного законодавства про майнові відносини подружжя та інших чле­нів сім'ї. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про селянське (фермерське) госпо­дарство" цей закон не поширюється на сільськогосподарську діяльність грома­дян, які ведуть особисте підсобне господарство, займаються індивідуальним і колективним садівництвом та городництвом.

Чинне законодавство не містить також переліку видів діяльності, якими мо­жуть займатися члени особистих підсобних господарств. Однак у ряді випадків це можливо лише за наявності відповідної земельної ділянки. Земельний кодекс України передбачає право громадян України на одержання земельних ділянок у власність чи користування, зокрема для ведення особистого підсобного господар­ства, садівництва, традиційних народних промислів (статті 6, 7 і 58). У принципі ведення особистого підсобного господарства можливе і без надання для цього спеціальної земельної ділянки (заняття художніми промислами, технічним моде­люванням, пошиттям одягу тощо).

Водночас варто пам'ятати, що кожен з членів фермерського чи особистого підсобного господарства може мати і своє особисте майно, майно споживчого призначення або інше, не пов'язане з веденням такого господарювання, яке не підпорядковане правовому режиму спільності.

Особливості права спільної власності за участю організацій (юри­дичних осіб). До прийняття Закону "Про власність в СРСР", Закону України "Про власність", як уже зазначалося, виникнення спільної власності за участю організацій (юридичних осіб) було обмеженим. Малорозвинутим було і правове регулювання таких відносин. У ЦК УРСР їх регулюванню було присвячено без­посередньо всього кілька статей (статті 112—117, 430—434), відповідно до яких не могла виникнути спільна власність між організаціями, що володіли майном на праві оперативного управління.

Найпоширенішою правовою підставою створення спільної власності було ук­ладення договору про сумісну діяльність (ст. 430 ЦК), за яким сторони зобов'я­зувалися спільно діяти для досягнення господарської мети щодо будівництва та експлуатації міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства чи устано­ви (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), водогосподарських споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, пологових, жилих будинків тощо.

У колишньому СРСР склалися в основному дві правеві форми об'єднання майна організацій, які ведуть до виникнення спільної власності. При першій формі спільність майна виникає на підставі договорів організацій про сумісну ді­яльність. Учасники такого договору об'єднують належне їм майно і стають спів­власниками на засадах часткової власності. Для цього учасники договору роб­лять внески грошима, іншим майном або трудовою участю. При цьому співвласники не створюють спеціального органу з правами юридичної особи для управління їхнім спільним майном. При другій правовій формі майнового об'єд­нання організації своїм коштом утворювали спеціальні міжколгоспні, коопера­тивно-державні, державно-кооперативні підприємства з правами юридичної осо­би, здійснюючи право оперативного управління майном у своїй господарській діяльності (будівельні роботи, переробка сільгосппродукції тощо). Крім того, кол­госпи і радгоспи мали входити до складу виробничих об'єднань, зберігаючи за собою економічну і юридичну самостійність, а також право власності чи право оперативного управління (нині право повного господарського відання) на не пе­редане об'єднанню майно.

Правовий режим майна міжгосподарських підприємств і виробничих об'єд­нань визначався переважно спеціальним законодавством, зокрема Типовим поло­женням про кооперативно-державну і державно-кооперативну організацію у сис­темі Держагропрому СРСР1. Нині такі підприємства реформуються шляхом приватизації державної частки.

Міжгосподарські підприємства (організації), маючи статус юридичної особи, розпоряджалися майном лише у межах своєї спеціальної правоздатності. Такі підприємства не є суб'єктами права власності, а тому не мали права були розпо­рядитися належним майном у цілому, оскільки це означало б, по суті, ліквідацію спільної власності. Якщо діяльність міжгосподарського підприємства припиняла­ся, його майно поділялося у відповідних частках між усіма учасниками.

Виробничі та агропромислові об'єднання мали права юридичної особи і здій­снювали свою діяльність на основі майна, внесеного колгоспами і радгоспами на умовах права оперативного управління. Водночас колгоспи і радгоспи зберігали свою економічну і юридичну незалежність (самостійність). Певний час найпоши­ренішою формою об'єднань колгоспів і радгоспів були агропромислові об'єднан­ня — так звані РАПО. Проте така форма об'єднань виявилася малоефективною, у зв'язку з чим колгоспам, радгоспам та іншим їхнім учасникам було надано пра­во вільного виходу з них, що фактично призвело до їх ліквідації.

У ході економічних реформ в Україні було знято політичні і правові перешко­ди на шляху створення ефективніших форм співпраці підприємств різних форм власності та виробничої кооперації. Правовою підставою для цього є, зокрема, ст. З Закону України "Про власність", яка передбачає об'єднання майна грома­дян, юридичних осіб і держави та утворення на цій основі змішаних форм влас­ності, у тому числі власності спільних підприємств за участю українських та іно­земних юридичних осіб і громадян. У цьому разі між юридичними особами може виникнути як спільна часткова, так і спільна сумісна власність на певне майно.

У ринкових умовах переважною формою підприємства стають різні господар­ські товариства (акціонерні, товариства з обмеженою відповідальністю та ін.), утворювані засновниками (юридичними особами, громадянами). Відповідно до установчого договору вони формують за рахунок власних коштів, техніки, уста­ткування та іншого майна статутний фонд, що стає власністю цього господар­ського товариства. Однак, втрачаючи право власності на майно, передане до ста­тутного фонду, засновники водночас набувають відповідних корпоративних прав, у т. ч. право на одержання дивідендів з урахуванням їх частки у статутному фон­ді. У разі виходу засновника (учасника), зокрема з товариства з обмеженою від­повідальністю, йому виплачується вартість частини майна товариства, пропор­ційна його частці у статутному фонді. На його вимогу та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково у натуральній формі (ст. 54 Закону України "Про господарські товариства"). Тобто можливі випадки, коли засновник (учасник) товариства може знову набути у власність майно, передане ним до статутного фонду.

І все-таки найпоширенішою формою об'єднання юридичними особами діяль­ності і майна є договори про сумісну діяльність, якими сторони визначають умови виникнення та здійснення права спільної власності. Нерідко з цього при­воду між ними можуть виникати спори.

Так, державна комунальна фірма "Київпобут" у зв'язку з відсутністю влас­них коштів 4 лютого 1993 р. уклала з Експортно-імпортним банком України договір, за яким банк зобов'язався частково фінансувати будівництво будинку побуту, а фірма "Київпобут" зобов'язалася надати банку відповідну частину виробничих приміщень у власність (повне господарське відання). Однак після завершення будівництва фірма "Київпобут" відмовилася виконати це зобов'я­зання. Рішенням арбітражного суду м. Києва від 9 березня 1994 р. було задово­лене позов Експортно-імпортного банку України про визнання за ним права власності на відповідну частину спільно збудованих виробничих приміщень площею 1146 кв. м1.

Залишається невизначеною у законодавстві, юридичній літературі правова природа підприємства, основаного на власності трудового колективу підприєм­ства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної орга­нізації. В Законі України "Про власність" власність такого підприємства дістала назву колективної. Однак, запропонована законодавцем конструкція права ко­лективної власності є невдалою, оскільки дає підстави для ототожнювання її зі спільною власністю, яка не належить до самостійної форми власності. Це відбу­вається тому, що, з однієї сторони, власником майна колективного підприємства визнається юридична особа, а з іншої — колектив орендарів, трудовий колектив, засновники, члени споживчої спілки чи інші особи, які утворили цю юридичну особу. Фактично цим утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника щодо одного й того самого майна, що неприпустимо для правової сис­теми. Усуненню цієї суперечності може сприяти нова Конституція України 1996 p., у якій не передбачено колективної форми власності.

Особливості права спільної власності територіальних громад. Стат­тя 142 нової Конституції України передбачила можливість виникнення спільної власності територіальних громад сіл, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Крім того, територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на до­говірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для ви­конання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) кому­нальних підприємств, організацій та установ. Оскільки такі відносини ще не дістали спеціального законодавчого врегулювання, то на них можуть поширюва­тися окремі загальні положення про спільну власність.


<