§ 2. Право спільної часткової власності : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 2. Право спільної часткової власності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Спільна часткова власність може виникнути між громадянами, організація­ми, а також між громадянами та організаціями. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про сумісну, в тому числі і підприємницьку діяль­ність, придбання майна у спільну власність внаслідок спадкування тощо.

У ЦК УРСР правовому регулюванню відносин між учасниками права спільної часткової власності безпосередньо присвячено статті 112—119. При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність громадян, у зв'язку з чим застосування цих норм до спільної власності організацій можливе лише тією мі­рою, що не суперечить спеціальному закону, статутній діяльності останніх. Сьо­годні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням економічних ре­форм, свободи господарської діяльності. У новому ЦК України праву спільної власності присвячено статті 357—374, в яких збереглося чимало положень ЦК УРСР та з'явилися певні новели, зумовлені процесом соціально-економічних реформ.

Правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси усіх її учас­ників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійсню­ється за згодою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішує суд (ч. 1 ст. 113 ЦК УРСР). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих правомочностей незалежно від розміру часток кожного. Співвласники мають право залежно від призначення майна встановити порядок володіння, користу­вання ним або його частинами у натурі, визначити черговість та інші умови ко­ристування конкретною річчю. У новому ЦК України порядок здійснення права спільної часткової власності визначений ст. 360. І хоч у цій статті прямо не пе­редбачено судовий розгляд спорів щодо порядку володіння та користування спільним майном, співвласники не можуть бути позбавлені судового захисту у цих випадках.

Встановлення співвласниками порядку користування з виділенням частини майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не перетво­рюються на об'єкт самостійної власності кожного з них. У практиці найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними частинами спільного майна щодо неподільних об'єктів (автомашин, жилих будинків, інших споруд).

Спільна власність може давати певний прибуток або потребує необхідних ви­трат на її утримання. Кожен співвласник відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними з цим майном, і повинен брати участь у сплаті відповідних податків і платежів, а також у витратах з утримання і збереження спільного майна. У принципі законодавець не забороняє співвласникам передбачати інший порядок розподілу зазначених обов'язків.

Істотною новелою нового ЦК України стала норма ст. 361 про те, що плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власнос­ті, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Учасникові спільної часткової власності надається право на сплатне чи без­оплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом ук­ладення угод купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласники. У цих випадках спіль­на власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина май­на, а частка у праві спільної власності, тобто відбувається лише заміна суб'єкта цивільних правовідносин.

У законодавстві встановлено також деякі гарантії захисту прав співвласни­ків, які не заінтересовані у відчужені частки у спільній власності стороннім осо­бам. Відповідно до ст. 114 ЦК УРСР (ст. 364 ЦК України) при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта її учасників має право привілеєвої ку­півлі частки, що продається, за ціною, за якою вона продається, і на інших рів­них умовах, крім продажу з прилюдних торгів.

Надання співвласникам права привілеєвої купівлі зумовлено рядом обставин. Насамперед вони можуть бути самі заінтересовані у придбанні відчужуваної частки для задоволення своїх матеріальних і культурних потреб. Крім того, їм да­леко не байдуже, хто стане новим учасником права спільної часткової власності, як виконуватиме обов'язки з отримання спільного майна, користування ним. Право привілеєвої купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом ук­ладення договорів дарування, довічного утримання, міни.

Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права приві­леєвої купівлі та наслідки їх недодержання. Так, співвласник-продавець зобов'я­заний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. Якщо вони відмовляють­ся від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснять свого права щодо будинків протягом місяця, а щодо іншого майна протягом 10 днів з дня одержан­ня повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Мо­же статися так, що кілька співвласників виявить бажання придбати частку у спільній власності. Тоді продавець має право вибору покупця з числа цих спів­власників. Незгода співвласників із запропонованими продавцем умовами має прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Співвлас­ники можуть відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків. Відповідно співвласник-продавець має право реалізувати свою частку у спільному майні стороннім особам з моменту такої відмови.

При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі заінтересова­ний співвласник протягом трьох місяців може вимагати в судовому порядку пе­реведення на нього прав та обов'язків покупця за ЦК УРСР, а за новим ЦК Ук­раїни — в межах річного строку позовної давності (ст. 365). Переведення на співвласника прав та обов'язків покупця, як випливає із змісту закону, здійсню­ється без попереднього визнання угоди про відчуження частки у спільному майні сторонній особі недійсною. Під порушенням права привілеєвої купівлі слід розу­міти також випадки продажу частки сторонній особі на пільгових умовах, зокре­ма за нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласникам. Інакше прода­вець мав би можливість легко обійти закон, пропонуючи їм явно неприйнятні умови.

Вирішуючи питання про можливе переведення прав та обов'язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і реальності намі­рів такого співвласника. Доказом цього є внесення позивачем на депозитний ра­хунок суду сум, які за договором зобов'язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови у позові про переведення на нього прав та обов'язків покупця (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змі­нами); п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р.)1. У ново­му ЦК України положення судової практики про внесення позивачем-співвласни-ком грошей на депозитний рахунок суду знайшло своє безпосереднє закріплення (ст. 364).

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України оскільки з виді­ленням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно, має стосуватися й іншого спільно­го майна, щодо якого можливе реальне виділення частки.

Кожен з учасників спільної часткової власності має право вимагати виді­лення своєї частки із спільного майна (ч. 1 ст. 115 ЦК УРСР). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення така особа отримує свою частку у майні і вибуває зі складу учасників. Спосіб і порядок ви­ділення встановлюються угодою всіх учасників права спільної часткової власнос­ті. Проте вони можуть і не дійти такої згоди, особливо щодо виділення частки у натурі з неподільного майна. Якщо згоди про спосіб виділення не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно поділяється у натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення. Інакше власник, що виділяєть­ся, одержує грошову компенсацію (ч. 2 ст. 115 ЦК УРСР). Відповідно до ст. 366 ЦК України компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. При цьому ст. 367 ЦК України передбачено, що припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників може бути припинено за рішен­ням суду, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є не­подільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припи­нення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виділення частки в натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможливим, зокрема у зв'язку з його неподільністю (наприк­лад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному розумінні. Так, неподільни­ми з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробни­чі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції мають перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).

У разі порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично від­бувається ліквідація права спільної часткової власності (поділ). Якщо неможливо виділити кожному з них частку в натурі та за відсутності з цього приводу згоди між ними, суд має право присудити все майно одному із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.

На відміну від ЦК УРСР у новому ЦК України передбачена спеціальна ст. 369, в якій визначено порядок поділу майна, що є у спільній частковій власності. В ній, зокрема, зазначається, що спільне майно може бути поділене в натурі за домовленістю між співвласниками, що тягне за собою припинення права спільної часткової власності. Важливим тут є також застереження про те, що договір про поділ нерухомого майна, яке перебуває у спільній частковій власності, уклада­ється у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Питання про виділення може поставити також кредитор співвласника з ме­тою звернути стягнення на його частку у спільному майні в порядку, встановле­ному ст. 116 ЦК УРСР, ст. 368 ЦК України.


<