§ 1. Поняття права спільної власності : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Поняття права спільної власності

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним спо­собом реалізації суб'єктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято на­зивати співвласниками. Спільний об'єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як об'єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвлас­ників поширюється на весь об'єкт у цілому, а не на його частину.

Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 p., ст. 112 ЦК УРСР було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та гро­мадським організаціям або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Крім того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держа­ви і громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов'язкового її припи­нення протягом одного року (ст. 117 ЦК УРСР виключена з кодексу за Законом від 16 грудня 1993 p.).

Закон України "Про власність" зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст. З закону допускається об'єднання майна, яке пе­ребуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій ос­нові змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян. Об'єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності.

З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують пев­ні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визна­чену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному спів­власнику належить 1/2, двом іншим — по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна. На перший погляд розбіжності несуттєві. Проте визнання за учасником такої власності права власності на ре­альну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійсню­ють свою правомочність за загальною згодою (ст. 113 ЦК УСР). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників. У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із спів­власників, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відпо­відне зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених час­ток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спіль­не майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбаче­них законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: подружжя, члени колгоспного двору (сім'ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відпо­відно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст. 127 ЦК УРСР, — члени господарств громадян, що займалися Індивідуаль­ною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон "Про власність в СРСР" передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за згодою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством союзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало від­носини спільної власності. Так, у ньому взагалі не передбачена така організацій­но-правова форма сімейно-трудового об'єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту набрання чинності Закону України "Про власність" (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами ко­лишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні поширюватися. Тим часом, відповідні статті про таку власність (статті 120— 127) були виключені з ЦК УРСР лише Законом України від 16 грудня 1993 р. Водночас у Законі України "Про власність" в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого по­дружжям за час шлюбу (ст. 16), та в диспозитивній формі — режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими громадянами внаслідок спільної праці (статті 17—18). Крім того, спільною суміс­ною власністю може бути:

а)  майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї (наприклад, особи, які ведуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціального право­вого статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними;

б)  майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено поширення на нього режиму сумісної власності;

в)  майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, як­що інше не передбачено письмовою угодою між ними;

г)  квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при прива­тизації за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (статті 17 і 18 Закону України "Про власність", ст. 8 Закону України "Про при­ватизацію державного житлового фонду"). Чинне законодавство не виключає та­кож можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.

Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки закону, який передбачає щодо спільно створюваного кількома особами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не має права угодою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної влас­ності (його закладено і в новому ЦК України) в цілому варто підтримати. Водно­час є сумніви щодо встановленого Законом України "Про власність" правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї. Відомо, що до набрання чинності Закону України "Про влас­ність" між такими особами могла виникнути лише спільна часткова власність, відповідно до чого кожному з членів сім'ї визначалася частка в спільному майні з урахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто за таких умов один член сім'ї (за винятком подружжя), який брав меншу участь у створенні спільного майна, може набути на нього рівне право з тим членом сім'ї, який брав більшу участь у його створенні. Між тим у разі спору між членами сім'ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше слід встановити факт участі кож­ного з членів сім'ї у створенні цього майна. Судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім'ї права спільної сумісної власності суди ви­магають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задово­ленні позову.

Так, рішенням Миронівського районного суду Київської області від 1 жовтня 1992 р. було відмовлено в позові громадянину Б. про визнання недійсним сві­доцтва про право на спадщину та про визнання за ним права спільної сумісної власності на половину будинку та на половину грошового вкладу у зв'язку з не­значною його участю у створенні спірного майна. Судова колегія в цивільних справах Київського обласного суду це рішення залишила без змін. Заступник Го­лови Верховного Суду України заявив протест про скасування судових рішень.

Постановою президії Київського обласного суду протест було задоволене. В постанові, зокрема, зазначалося, що відповідно до ст. 17 Закону України "Про власність" майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їхньою спіль­ною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ни­ми. Миронівський районний суд встановив певну участь позивача у створенні спірного майна, але відмовив у позові у зв'язку з тим, що ця участь була незна­чною. На думку Президії Київського обласного суду в будь-якому випадку суд мав перевірити доводи позивача про розмір його участі в набутті спадкового майна і, якщо суд не знайшов достатніх підстав для визнання права власності на частину будинку, він повинен був роз'яснити позивачеві його право на заміну за­явлених вимог на вимоги про відшкодування понесених ним витрат1.

Таким чином, президія Київського обласного суду вважає обов'язковим у справах даної категорії встановлювати розмір участі члена сім'ї у спільно ство­реному майні. Якщо ж така участь виявиться незначною, суди повинні відмовля­ти у визнанні права спільної сумісної власності на спірне майно і задовольняти вимоги лише про відшкодування понесених витрат. У даному випадку Президія фактично застосувала методи, які мають застосовуватися при встановленні пра­ва спільної часткової власності. Крім того, постанова Президії певною мірою су­перечить ст. 17 Закону України "Про власність", яка не ставить визнання майна, створеного спільною працею членів сім'ї, спільною сумісною власністю у залеж­ність від розміру участі члена сім'ї у створенні цього майна, а також не передба­чає права суду відмовляти за таких умов у визнанні за ним права спільної суміс­ної власності.

Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його до­помогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв'язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів. Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів.

Відносини спільної власності дістали у новому ЦК України більш повне вре­гулювання, порівняно з чинним поки що ЦК УРСР. При цьому в ньому вперше детально регламентовано крім спільної часткової власності, спільну сумісну власність (статті 371—374). Спільна власність подружжя врегульована також новим Сімейним кодексом України.


<