§ 3. Цивільно-правовий статус і правовий режим майна державних та комунальних підприємств і установ : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 3. Цивільно-правовий статус і правовий режим майна державних та комунальних підприємств і установ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

Для ефективного використання майна в процесі виробництва, створення но­вих матеріальних благ, задоволення потреб населення уповноважені органи ви­конавчої влади утворюють державні підприємства та державні установи, за якими законодавець закріплює майно відповідно на праві повного господарського відання і на праві оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). З юридичної точки зору повне господарське відання і опера­тивне управління є правовими формами реалізації права державної власності спеціально створеними суб'єктами різних організаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичної особи.

Державні підприємства, установи та інші державні організації, наділені пра­вом повного господарського відання, правом оперативного управління, отриму­ють певну сукупність прав та обов'язків, яка дає змогу їм здійснювати функції власника. При цьому власником майна державних підприємств, установ залиша­ється держава, адже ще за часів римського права утвердився постулат: у однієї речі може бути лише один власник1. Однак дія такого принципу має ефектив­ність лише тоді, коли власник спроможний самостійно і безпосередньо здійсню­вати правомочності власника, в тому числі займатися господарською чи іншою діяльністю. Тим часом, держава не може самостійно здійснювати правомочності власника. Не завжди це можуть і окремі громадяни. Вони можуть об'єднуватися у колективні утворення, передаючи їм своє майно та здійснюючи виробничо-гос­подарську діяльність. Тому людство активно вело пошук оптимальних правових форм, які б гармонійно забезпечували інтереси як власників, так і господарюю­чих суб'єктів-невласників.

У світовій практиці сформувалися різні моделі відмежування від права влас­ності права управління нею та введення так званої розщепленої власності. Вели­ким досягненням світової цивілізації стала поява акціонерних товариств, завдяки яким з'явилася можливість зосереджувати великі капітали за рахунок об'єднан­ня фінансів як багатих комерсантів, так і широких верств населення, що в свою чергу забезпечувало швидке здійснення великих виробничих проектів. У зв'язку з цим справедливим було твердження К. Маркса, що без акціонерних товариств "світ і досі залишався без залізниць, якщо б довелося чекати поки накопичення не доведе деякі окремі капітали до таких розмірів, що вони могли б впоратися з побудовою залізниці"2.

В англо-американській правовій системі головною правовою формою реаліза­ції права власності невласником став інститут "довірчої власності", який утвер­джує абсолютність прав володіння, користування і розпорядження титульного користувача майном довірчого власника.

Щодо здійснення права державної власності в багатьох зарубіжних країнах сформувалося три основні організаційно-правові форми державних підприємств: відомчі (казенні) підприємства, публічні корпорації і державні. Казенні підпри­ємства не мають статусу юридичної особи, фінансово-господарської самостій­ності і фінансуються з державного бюджету. Публічна корпорація має статус юридичної особи, формується за рахунок первісного державного капіталу, а на­далі діє на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності. На­решті державна компанія має статус юридичної особи акціонерного типу, діє, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статусу (меморандуму), що його затверджує відповідний державний орган.

Особливості розвитку соціалістичної економіки зумовили утвердження особ­ливих правових форм здійснення права державної власності. Жовтнева револю­ція 1917 р. в Росії призвела до утворення панівного державного сектора внаслі­док націоналізації приватної власності. Вже першими цивільними кодексами державні підприємства, їх об'єднання, державні установи визнавалися юридич­ними особами (статті 16 і 19 ЦК РРФСР 1922 p., статті 16 і 19 ЦК УРСР 1922 p.). Проте у перших цивільних кодексах союзних республік колишнього СРСР нічого не говорилося про те, на якому праві за державними підприємства­ми та установами закріплювалося державне майно. Водночас у ст. 19 ЦК УРСР 1922 р. було застереження, що державні підприємства та їх об'єднання, які пе­реведені на господарський розрахунок і не фінансуються в кошторисному поряд­ку, виступають в обігу як самостійні і не пов'язані з казною юридичні особи, а за їхні борги відповідає лише майно, яке перебуває в їх вільному розпорядженні. Тому перед юридичною наукою постала складна проблема обгрунтувати правову належність майна державним юридичним особам, що виявилося досить склад­ною справою. Лише в 40-х роках наукові пошуки завершилися результативно. Це вдалося зробити академіку А. В. Венедиктову, який у 1948 р. сформулював теорію оперативного управління, що дістала підтримку наукової громадськості, а також законодавче оформлення в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. У ст. 21 Основ було записано, що державне майно, закріплене за державними організаціями, перебуває в оперативному управлінні, що його здійснюють у межах, установлених законом, відповідно до цілей їх діяль­ності, планових завдань і призначення майна, права володіння, користування і розпорядження майном. Це положення було повністю відтворено в усіх цивіль­них кодексах союзних республік колишнього СРСР (у т. ч. у ст. 89 ЦК УРСР 1963 p.).

Обґрунтовуючи необхідність закріплення за державними органами необхід­них правомочностей володіння, користування і розпорядження переданим їм державним майном на умовах оперативного управління, А. В. Венедиктов зазна­чав, що без цих правомочностей вони не змогли б виконувати покладені на них завдання народногосподарського плану. При цьому, на його погляд, державний орган здійснює надані йому правомочності саме у порядку оперативно­го управління, а не як власник1. Таку позицію А. В. Венедиктова підтримали багато цивілістів (С. Н. Братусь, М. М. Агарков, О. С. Іоффе, Ю. К. Толс-той, С. М. Корнєєв та ін.)2. З цього приводу висловлювалися й інші погляди3. Так, Я. Ф. Миколенко висловив думку про можливість визнання права власнос­ті на державне майно як за державою, так і за державним органом, за яким воно закріплено1. Безперечно, з законодавчим закріпленням за державними підприєм­ствами та установами майна на праві оперативного управління дискусії щодо правової природи правомочностей державних підприємств та установ на ввірене їм державне майно втратили гостроту і перейшли в стадію коментування кон­кретного змісту інституту оперативного управління, адже принципова незгода з введенням законодавцем цього інституту в той період не знайшла б розуміння у юридичної громадськості, більше того, могла мати для автора опозиційної думки негативні наслідки.

Інститут права оперативного управління в цілому мав позитивний вплив на формування конструкції правосуб'єктності державних підприємств та установ як юридичних осіб. Він вніс визначеність у взаємовідносини між державою як влас­ником і суб'єктами здійснення права державної власності, адже радянська юри­дична наука не запропонувала в той період іншого правового інституту реалізації права державної власності. З ідеологічних міркувань юридична наука не могла запозичити буржуазні інститути управління майном особами, які не є його влас­никами.

Інститут оперативного управління майном виявився досить пристосованим до адміністративно-правової економіки і проіснував кілька десятків років у нез­мінному вигляді. Крім того, він набув широкого практичного застосування.

Необхідно відзначити надмірну нормативну зарегульованість діяльності со­ціалістичних державних підприємств (об'єднань) та установ. Особливо велику роль у регулюванні їх діяльності відігравали Основи цивільного законодавства, цивільні кодекси і Положення про соціалістичне державне виробниче підприєм­ство, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1965 p., Поло­ження про виробниче об'єднання (комбінат), затверджене постановою Ради Мі­ністрів СРСР від 27 березня 1974 р.2, та інші нормативні акти.

Визначальними тут стали норми ст. 22 Основ та ст. 91 ЦК УРСР, згідно з якими порядок передачі державних підприємств, будівель, споруд, устаткування та іншого майна, віднесеного до основних засобів державних підприємств, іншим державним організаціям, а також колгоспам та іншим кооперативним і громад­ським організаціям повинен був визначатися законодавством СРСР і УРСР. При цьому державні підприємства, будівлі і споруди могли передаватися від однієї державної організації до іншої безоплатно. Така передача здійснювалася в поряд­ку, що визначався постановою ЦВК і РНК СРСР "Про передачу державних під­приємств, будівель і споруд" від 29 квітня 1935 p., постановою РНК СРСР "Про порядок передачі державних підприємств, будівель і споруд"3 від 15 лютого 1936 p., Положенням про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, уста­нов, будівель і споруд, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 16 жовтня 1979 р.4.

Особливістю цих та інших нормативних актів радянського періоду було те, що вони:

Миколенко Я. Ф. Государственньїе юридические лица в советском гражданском праве // Советское

а)  надавали право приймати рішення про передачу майна відповідним орга­нам державного управління;

б)  передбачали прийняття рішення про передачу майна на підставі адмініст­ративних актів без згоди на це самих підприємств;

в)  не передбачали можливості судового оскарження таких рішень.

Спеціальний порядок встановлювався також щодо розпорядження державни­ми підприємствами устаткуванням та іншим майном, що належало до основних засобів, яке було зайвим чи невикористовуваним. Відповідно до Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство таке майно могло бути продане на розсуд самого державного підприємства іншим підприємствам і організаціям лише за умови відмови вищестоящого органу від перерозподілу лишків або у разі неодержання від нього відповіді протягом одного місяця після надіслання пові­домлення про наявність лишків.

Обмеженою була також правомочність державних організацій з розпоря­дження оборотними засобами і продукцією. Вони могли розпоряджатися сирови­ною, паливом, матеріалами, напівфабрикатами, готовою продукцією, грошовими та оборотними засобами відповідно до цільових призначень цих засобів і згідно з затвердженим планом (ст. 92. ЦК УРСР у первісній редакції). При цьому навіть оборотні засоби за певних умов (якщо вони навіть були понаднормативними) могли вилучатися у державного підприємства вищестоящим органом за показни­ками річного звіту підприємства або в разі зміни нормативів власних оборотних засобів, зумовлених збільшенням чи зменшенням виробничого плану підприєм­ства (п. 12 Положення про соціалістичне державне виробниче підприємство).

Нарешті, державні підприємства були позбавлені права вільної реалізації ви­готовленої продукції та вільного вибору контрагентів. Як правило, виготовлена державними організаціями продукція реалізовувалася лише на підставі актів пла­нування, якими чітко визначалися постачальники, покупці та фондодержателі. Спеціальними нормативними актами (зокрема, Положенням про поставки про­дукції виробничо-технічного призначення, Положенням про поставки товарів на­родного споживання) детально регламентувалися умови поставок продукції (то­варів), підстави для відмови в укладенні договору поставки тощо.

Законодавство радянського періоду встановлювало й інші обмеження у здійс­ненні державними підприємствами правомочностей щодо закріпленого за ними державного майна. Але і наведеного достатньо, щоб зробити висновок про абсо­лютну залежність державних організацій від вищестоящих державних органів, зусиллями яких інститут оперативного управління фактично перетворився на інститут обмеженого оперативного управління. Тому не дивно, що у 80-х роках гостро постала проблема його реформування.

Перша спроба оновити інститут права оперативного управління та привести його у відповідність зі стрімко змінюваними суспільними відносинами була зроб­лена ще в Законі СРСР "Про власність в СРСР" від б березня 1990 p., в якому поряд з оперативним управлінням була передбачена ще одна правова форма зак­ріплення державного майна за державними юридичними особами — право пов­ного господарського відання. Цим законом встановлювалося, що "майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством (крім казенних підприємств), належить йому на праві повного господарського відання" (ст. 24), а "майно, що є державною власністю і закріплене власником за державною уста­новою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, знаходиться в оперативному управлінні цієї установи" (ст. 26). Зазначені норми щодо двох право­вих форм реалізації права державної власності майже дослівно, лише з деякими незначними редакційними особливостями, були відтворені в Законі України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. З цього моменту і до теперішнього часу пов­не господарське відання і оперативне управління стали основними правовими формами здійснення права державної власності державними підприємствами та установами. На жаль, законодавець, запровадивши в період ринкових реформ в Україні інститут повного господарського відання та оперативного управління, ли­ше схематично окреслив певні права та обов'язки, закріплені за державними під­приємствами та установами, що звичайно не могло не позначитися на їх госпо­дарсько-виробничій діяльності. Очевидно тому розробники нового ЦК України визнали безперспективність функціонування цього інституту, а відтак йому вза­галі не знайшлося місця в кодексі. На наш погляд, відмова від інституту повного господарського відання та оперативного управління є дещо передчасною.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він може ви­користовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої за­коном діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Наведена норма, безперечно, стосується і держа­ви як суб'єкта права власності. Отже, держава для здійснення своїх господар­сько-економічних функцій якраз і використовує інститут права повного господар­ського відання та оперативного управління, створюючи для цього господарюючі та інші суб'єкти зі статусом юридичної особи, яким встановлює певний обсяг повноважень.

Обсяг повноважень державного підприємства та державної установи щодо державного майна у будь-якому разі має бути тією чи іншою мірою меншим ніж у держави-власника, адже встановлення державному підприємству (установі) обсягу повноважень, адекватного обсягу повноважень, належних державі як власнику, фактично означало б втрату державою контролю за своєю власністю, а можливо і втрату самого права власності на ввірене підприємству (установі) майно. Водночас державні юридичні особи не змогли б здійснювати підприєм­ницьку та іншу діяльність, не маючи певної майнової самостійності, адже відпо­відно до ст. 23 ЦК УРСР юридичними особами визнаються організації, які воло­діють відокремленим майном, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третейському суді. Тому інститут оперативного управлін­ня якраз і покликаний забезпечити державним юридичним особам необхідну ві­докремленість майна, а відтак і їх достатню цивільну правоздатність. Наявність достатньої майнової самостійності є обов'язковою умовою здійснення підприєм­ницької діяльності будь-яким суб'єктом підприємництва1. Майнова самостійність необхідна також і тим юридичним особам, які безпосередньо не є суб'єктами під­приємництва, а вступають у цивільно-правові відносини для забезпечення вико­нання соціально-культурних, управлінських та інших завдань (наприклад, навчальним закладам, лікувальним установам, міністерствам та іншим державним відомствам). Оскільки у державних підприємств як суб'єктів підприємництва та у державних установ, діяльність яких не є підприємницькою, статутні цілі і зав­дання різні, то держава відповідно встановлює їм різний правовий і майновий статус та різний обсяг майнових повноважень.

У юридичній літературі виділяли дві основні форми правового режиму майна суб'єктів підприємництва, які забезпечують підприємницьку діяльність, а саме: право власності і обмежені права на чуже майно (оренда майна, повне господар­ське відання і за певних умов право оперативного управління)1. Нині в Україні формуються й інші форми правового режиму майна, на основі якого суб'єкти під­приємництва здійснюють свою статутну діяльність. Насамперед йдеться про ви­користання майна на підставі довірчого управління.

Державні юридичні особи здійснюють підприємницьку діяльність набуваючи, як правило, організаційно-правові форми підприємництва того чи іншого виду. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Перелічені ознаки підприємств у ці­лому притаманні і державним підприємствам. Однак коло організаційно-право­вих форм державних підприємств досить обмежене.

За Законом України "Про підприємства в Україні" відповідно до існуючих форм власності нині можуть діяти підприємства таких видів:

—  приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;

— колективне підприємство засноване на власності трудового колективу під­приємства;

—  господарське товариство;

—  підприємство, засноване на власності об'єднання громадян;

—  комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіаль­ної громади;

—  державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Підприємство створюється згідно із рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу підприємства-засновника, організації або за рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених законодав­ством України (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні"). Державні підприємства можуть створюватися на підставі рішень органів, уповноважених державою. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 26 грудня 1992 p., приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ та орга­нізацій, заснованих на загальнодержавній власності, мають право міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади. Вони ж затверджують статути державних підприємств.

До Закону України "Про підприємства в Україні" були внесені зміни, які пе­редбачили так звані казенні підприємства, визначили особливості створення, ліквідації, реорганізації, управління та діяльності казенного підприємства. Оскільки ці особливості є досить істотними, то їхній правовий статус буде висвітлено окремо.

У юридичній літературі управлінські відносини, що виникають з приводу дер­жавної власності, відносять до адміністративно-правових1. На наш погляд, рішен­ня міністерства чи іншого органу виконавчої влади про створення державного підприємства не можна визнати однозначно адміністративно-правовим актом. За своєю формою таке рішення, викладене у наказі міністерства чи іншого органу виконавчої влади, дійсно містить зовнішні ознаки адміністративного акта. Однак по своїй суті це рішення є ні чим іншим, як волевиявленням держави на здійс­нення правомочностей власника через уповноважені органи шляхом створення господарюючого суб'єкта з правами юридичної особи. На користь цього висновку свідчить і той факт, що треба було б застосовувати аналогічний підхід і до тих рішень про створення підприємства, які приймаються недержавною юридичною особою (власником) або на підставі установчого договору кількох власників. Проте у цих випадках рішення про створення підприємства є звичайним спосо­бом здійснення правомочностей власника, тобто за своїм юридичним змістом це рішення буде цивільно-правовим актом.

Державне підприємство, засноване уповноваженим державним органом, вва­жається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєст­рації, вчиненої відповідно до Закону України "Про підприємництво" (ст. 6 Зако­ну України "Про підприємства в Україні"). З цього моменту державне підприємство набуває можливості здійснювати правомочності повного господар­ського відання, передбачені ст. 37 Закону України "Про власність"2. Відповідно до цієї статті, здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та меті діяльності підприємства. При цьому до права повного господарського відання застосовуються правила про пра­во власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.

Чинне законодавство проголошує принцип рівних умов для розвитку усіх форм власності та їх захисту. Водночас чинне законодавство і нині іноді встанов­лює певні переваги для підприємств, заснованих повністю або частково на дер­жавній власності. Так, Верховна Рада України 29 листопада 2001 р. прийняла Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна", ст. 1 якого передбачено встановити мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визна­ченого законами України механізму примусової реалізації майна. Тобто така нор­ма застосовується не до усіх підприємств, які в тій чи іншій організаційно-право­вій формі функціонують в Україні, а лише до тих, які повністю або частково засновані на державній власності.

Положення Закону України "Про введення мораторію на примусову реаліза­цію майна" фактично звільняють певну категорію юридичних осіб, які є також суб'єктами підприємницької діяльності, від майнової відповідальності та позбав­ляють водночас інших суб'єктів правовідносин, у тому числі громадян, права на захист своїх порушених прав. Державні підприємства та господарські товарист­ва, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, є лише одним із видів підприємств в Україні. Так, відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємства в Україні" в Україні можуть діяти підприємства та­ких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колек­тивне підприємство, засноване на власності трудового колективну підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної терито­ріальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності; ін­ші категорії та види підприємств.

Таким чином, цілком очевидним є той факт, що встановлення мораторію (за­борони) на примусову реалізацію майна, безпосередньо пов'язане з заснуванням юридичної особи у формі державного підприємства та господарського товариства повністю або частково на державній формі власності, крім якої в Україні також існують приватна, колективна (власність юридичних осіб) та комунальна форми власності. Тобто майно підприємств, заснованих на цих формах власності підля­гає примусовій реалізації за допущені порушення на загальних засадах у вста­новленому законом порядку. Звертається стягнення також на майно фізичних осіб (громадян) за їх особистими зобов'язаннями. Отже, Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено нерівні умови захисту порушених прав окремих категорій суб'єктів правовідносин, звільнено підприємства, засновані повністю або частково на державній власності, від вико­нання майнових зобов'язань на користь уповноважених осіб, у тому числі потер­пілих внаслідок неправомірної діяльності цих підприємств, шляхом звернення стягнення на їх майно як боржників та продажу їх майна у процесі провадження справи про банкрутство у визначених цим Законом випадках, що врешті безпо­середньо суперечить Конституції та іншим законам України.

Так, відповідно до ст. 13 Конституції України "Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Цілком очевидно, що у наведеній конституційній статті закріплено загальний основоположний принцип юридичної рівності усіх суб'єктів права власності та господарювання, який має враховуватися у всій нормотворчій діяльності, оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу і закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Безперечно, положення Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" не відповідають даному конституційному принципу.

У ст. 37 Закону України "Про власність" не перелічуються конкретні дії, які може вчиняти державне підприємство і які становлять зміст права повного гос­подарського відання. Безперечно, це дії з ефективного використання державного майна, його збереження, зі збільшення виробництва продукції і товарів та надан­ня послуг, з розширення асортименту виготовлюваних продукції і товарів, зі за­безпечення працівників роботою, заробітною платою та безпечними умовами праці, зі створення соціальної інфраструктури та ін. Всі ці дії охоплюються правомочностями володіння, користування і розпорядження, які належать державі як власнику і делеговані нею державним підприємствам.

Звичайно, право повного господарського відання не може бути адекватним праву державної власності, оскільки держава має право обмежити державне під­приємство в деяких його повноваженнях щодо розпорядження державним май­ном. Інша справа, чи виправданими є ті чи інші обмеження. Головне, щоб вони не суперечили статутним цілям і не перешкоджали їх здійсненню.

Законодавство початку 90-х років передбачило досить значну кількість обме­жень обсягу повноважень державних підприємств. Так, державний орган, упов­новажений управляти державним майном, набував права без згоди підприємств здійснювати їх реорганізацію та ліквідацію (ст. 33 Закону України" Про влас­ність").

У п. 6 ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" (у первісній ре­дакції) містилася норма про те, що безоплатна передача і надання підприємства­ми матеріальних цінностей громадянам здійснюються з дозволу власника або уповноваженого ним органу, крім випадків, передбачених законодавством Украї­ни. Однак Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. дію цього пункту в частині здійснення державними підприємствами безоплатної передачі майна громадянам було зупинено.

Фактично державні підприємства були урівняні в своєму майновому статусі з підприємствами інших форм власності. Відсутність чітко визначених законо­давцем обсягу повноважень державних підприємств призвело згодом до багатьох небажаних негативних наслідків у їх діяльності. Зокрема, керівники деяких під­приємств, зловживаючи своїм посадовим становищем, за безцінь стали відчужу­вати державне майно. Масового поширення набули процеси заснування держав­ними підприємствами інших суб'єктів підприємництва, створення малих підприємств і кооперативів, до яких передавалися значні грошові кошти, цінне обладнання й устаткування, внаслідок чого саме державне підприємство зазна­вало збитків. Переважна частина новостворених малих підприємств фактично паразитувала за рахунок державних підприємств, виступаючи лише посередни­ками у реалізації їх продукції.

Хоч і зі значним запізненням, але поступово в країні почали вживати заходів щодо усунення негативних явищ у діяльності державних підприємств.

Так, Законом України від 7 липня 1992 р. п. З ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" було доповнено абзацом такого змісту: "Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за держав­ним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через бір­жі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти на­правляються виключно на інвестиції"1.

В умовах перехідного періоду від планової економіки до ринкових засад гос­подарювання запровадження цієї норми слід визнати виправданим заходом. Од­нак вона не давала чіткої відповіді на те, чи поширюється її дія на майно, закріп­лене за комунальними підприємствами. Невизначеним залишився порядок відчуження державного майна, не закріпленого за державними підприємствами чи установами.

Наступним кроком були заходи, передбачені Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р.1. Декретом, зокрема, передбачалося, що державні підприємства не можуть бути засновника­ми підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товарист-в, кооперативів. Відповідно правонаступниками державних підприємств стосовно суб'єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, визнавалися орга­ни, уповноважені управляти державним майном, та державні органи приватиза­ції (щодо суб'єктів зі змішаною формою власності).

Водночас цим Декретом було зупинено дію п. 1 ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні" у частині права державних підприємств бути засновни­ками підприємств, частин 1 та 2 ст. З Закону України "Про господарські то­вариства" у частині права державних підприємств бути засновниками або учасниками господарських товариств. Дія Декрету не була поширена на створе­ні за участю державних підприємств до набрання чинності Декретом банки, біржі, торгові доми, страхові компанії та підприємства з іноземними інвести­ціями.

Положення Декрету викликали неоднозначну оцінку, у зв'язку з чим Кабінет Міністрів України дав до нього роз'яснення, в яких, зокрема, зазначив, що під поняттям "державне підприємство" слід мати на увазі суб'єкти господарювання, основані на державній власності і на які поширюється дія Закону України "Про підприємства в Україні", і такими не є бюджетні організації та установи, банки тощо2.

Крім того, Законом України від 5 липня 1995 р. державним підприємствам за­боронено виступати гарантами при наданні суб'єктам підприємницької діяльнос­ті банківських кредитів3.

Існують також опосередковані обмеження здійснення правомочностей дер­жавними підприємствами. Так, відповідно до Закону України "Про оренду дер­жавного та комунального майна"4 державні підприємства можуть бути орендо­давцями щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що є загальнодержавною власністю, лише з дозволу Фонду державного майна України, його регіональних відділень та пред­ставництв. Існують також особливості здійснення державними підприємствами повноважень щодо окремих видів майна, залежно від його належності до того чи іншого фонду (виробничі фонди, статутний фонд, резервний фонд, фонд охорони праці, фонд оплати праці та ін.).

Наказом Фонду державного майна України від 19 серпня 1999 р. затвер­джено Положення про порядок відчуження основних засобів виробництва, що є державною власністю5. Це Положення було поширене лише на окремі об'єкти, що є засобами виробництва і належать до основних фондів, і не поширюється на цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи та незавершене капітальне будівництво, відчуження яких відбувається шляхом приватизації. По­ложенням визначено порядок відчуження (продажу, списання, передачі з балан­су на баланс, обміну тощо). Зокрема, підприємство має право здійснити відчу­ження шляхом продажу загальнодержавного майна лише за наявності дозволу центрального або місцевого органу виконавчої влади, уповноваженого управляти державним майном, за погодженням з Фондом державного майна України або його регіональними відділеннями, а щодо майна, яке приватизується, — дозволу Фонду.

Можна дійти висновку, що в чинному законодавстві простежується стійка тенденція до розширення прямих та опосередкованих обмежень державних під­приємств у здійсненні ними повноважень щодо закріпленого за ними державного майна на праві повного господарського відання, що є однією з причин неефектив­ного господарювання в державному секторі економіки. Декретом Кабінету Мі­ністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" міністерствам та іншим підвідомчим йому органам державної виконавчої влади заборонено пряме втручання в господарську діяльність підприємств, що є у за­гальнодержавній власності (п. 3). Проте така заборона ще не гарантує підприєм­ствам господарської самостійності, адже в органів виконавчої влади існує достат­ньо "непрямих" способів впливу на діяльність державних підприємств.

Другою правовою формою закріплення державного майна за юридичними особами є право оперативного управління. У правовому аспекті оперативне уп­равління та повне господарське відання не мають істотних відмінностей. Однак зміст правомочностей в оперативному управлінні значно вужчий, ніж у госпо­дарському віданні. Відповідно до ст. 39 Закону України "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного уп­равління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюд­жеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здій­снювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів (п. 2). Крім того, в п. З ст. 39 також зазначається, що державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні, а при їх недостатності таку відповідальність несе власник. Безперечно, у такій редакції ст. 39 Закону України "Про власність" практично не встановлює меж здійснення правомочностей державною установою щодо ввіреного їй державного майна. З певністю можна лише стверджувати, що до права оперативного управління не застосовуються правила про право власності, як це застережено законодавцем щодо права повного господарського відання. Звідси можливий висновок, що дер­жавні установи можуть здійснювати щодо ввіреного їм державного майна не будь-які дії, не заборонені законом, а лише ті, які передбачені законодавчими ак­тами та їх статутами (положеннями).

Особливості правового статусу державних казенних підприємств. Ни­ні правовий статус казенних підприємств визначений переважно Законом Украї­ни "Про підприємства в Україні" (статті 2, 10, 37—39) та положеннями Типово­го статуту казенного підприємства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р.1 Так, майно, що перебуває у державній влас­ності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оператив­ного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприєм­ство володіє та користується цим майном, а розпоряджається закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і на­лежить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноважено­го управляти відповідним майном (ст. 10).

Створюються казенні підприємства за рішенням Кабінету Міністрів України шляхом перетворення державних підприємств, які не підлягають приватизації, на казенні підприємства. Таке рішення приймається, якщо підприємство прово­дить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здій­снюватися тільки державним підприємством, або якщо головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) е держава, або якщо підприєм­ство є суб'єктом природних монополій. За рішенням Кабінету Міністрів України здійснюється також ліквідація та реорганізація казенного підприємства.

Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші цен­тральні органи виконавчої влади, які, зокрема, призначають на посаду та звіль­няють з посади керівника казенного підприємства за погодженням з Кабінетом Міністрів України, затверджують статут казенного підприємства та зміни до нього, здійснюють контроль за додержанням статуту та використанням держав­ного майна (ст. 38).

За загальним правилом, казенне підприємство відповідає за своїми зобов'я­заннями у повному обсязі коштами та іншим майном, за винятком основних фон­дів. Лише у разі недостатності таких коштів та майна відповідальність за зобов'я­заннями казенного підприємства несе власник, тобто держава (ст. 39). Отже, є підстави стверджувати, що правомочності оперативного управління у казенного підприємства значно обмежені порівняно з державними підприємствами, за яки­ми державне майно закріплюється на праві повного господарського відання.

Особливості правового статусу комунальних підприємств, установ та організацій. Відповідно до ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень про створення, ліквідацію, реорганіза­цію підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної тери­торіальної громади.

Поки що в Україні немає законодавчого акта, який би визначав обсяг право-мочностей комунальних підприємств, установ та організацій щодо закріпленого за ними на праві повного господарського відання та права оперативного управ­ління комунального майна. У період, коли комунальна власність була різновидом державної власності, ці правомочності визначалися нормами, що стосувалися державних підприємств, установ та організацій. Тому нині, коли комунальна власність стала самостійною формою власності, конкретний зміст права повного господарського відання комунальних підприємств та права оперативного управ­ління комунальних установ та організацій може визначатися їх статутами (поло­женнями), які затверджують відповідні органи місцевого самоврядування або інші уповноважені органи.


<