§ 1. Загальні положення : Цивільне право України. Кн. 1 - Дзера О. В. - Кузнецов Н. С. : Книги по праву, правоведение

§ 1. Загальні положення

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 
РЕКЛАМА
<

У попередніх розділах уже зазначалося, що Законом України "Про власність" у його первісній редакції, державна власність в Україні була поділена залежно від рівня усуспільнення на загальнодержавну (республіканську) власність і влас­ність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Однак у новій Конституції України передбачені: виключна власність Українського народу (ст. ІЗ)1, державна власність (ст. 14) і власність територіальних громад села, се­лища, міста, тобто комунальна власність (ст. 142), яка стала відокремленою від державної власності як юридичне, так і економічно, а відтак набула ознак само­стійної форми власності. Це відповідно внесло істотні зміни щодо суб'єктів, об'­єктів та змісту перелічених форм власності.

Аналіз конституційних положень дає певні підстави вважати, що суб'єктом так званої виключної власності є Український народ, суб'єктом права державної власності — держава, суб'єктом права комунальної власності — територіальні громади села, селища, міста.

Аналізуючи ст. 13 Конституції України В. І. Семчик дійшов висновку, що "суб'єктом права власності визнається Український народ"2. Проте з невідомих причин автор не визнав суб'єктом права власності державу.

Підставою для такого висновку можливо стали особливості редакції ст. 13, яка текстуальне сформульована так: "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого само­врядування в межах, визначених цією Конституцією". На наш погляд, наведену конституційну норму слід розуміти таким чином, що встановлений нею порядок здійснення прав власника від імені Українського народу стосується лише перелі­чених об'єктів.

Так чи інакше, ця проблема має бути чіткіше визначена в законодавстві. На жаль, ст. 325 нового ЦК України лише дослівно відтворює вищенаведені конституційні положення. Більше того, в ньому держава не названа безпосередньо суб'­єктом права власності. В ст. 319 нового ЦК України записано лише, що суб'єк­тами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 цього Кодексу.

Залишилася чітко невизначеною також правова природа власності Автоном­ної Республіки Крим, оскільки в ст. 138 Конституції України з цього питання ли­ше зазначається, що до відання АРК належить "управління майном, що нале­жить Автономній Республіці Крим". Нічого нового не привносить у вирішення даної проблеми і новий ЦК України, в ст. 328 якого міститься положення про те, що у власності Автономної Республіки Крим є майно, у тому числі грошові кош­ти, яке належить їй відповідно до закону. Між тим у деяких законодавчих актах власність АРК прямо віднесено до державної власності. Так, за Законом України "Про приватизацію майна державних підприємств" майно, належне АРК, прива­тизується як державне. Проте є підстави для сумнівів у правомірності визнання власності АРК державною власністю, оскільки АРК не є державою.

Таким чином, виходячи з положень Конституції України, слід констатувати, що суб'єктом права державної власності є держава, утворена Українським на­родом (за винятком виключної власності Українського народу).

Відповідно до ст. 34 Закону України "Про власність" загальнодержавну (республіканську) власність (за Конституцією України — просто державну) ста­новлять: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та ут­ворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної без­пеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк, інші банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закла­дів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. У наведеному переліку об'єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб'єктів права власності (наприклад, оборонні об'єкти, Національний банк); б) майно, яке у принципі може бути у власності інших суб'єктів, але в даному випадку за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інте­реси.

У новому ЦК України не міститься будь-якого переліку державного майна, а в ст. 327 зазначається, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Така надмірна лаконічність сформульова­ного положення аж ніяк не може характеризувати його з позитивної сторони, ад­же воно фактично не має ніякого юридичного змісту, незважаючи на притаман­ність праву державної власності особливого кола її об'єктів.

Державною власністю має вважатися також майно, що забезпечує діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів.

Отже, у державній власності юридичне може бути будь-яке майно, у тому числі й таке, що не може перебувати у власності інших суб'єктів. Зокрема, по­становою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. (з наступними змінами)1 був затверджений Перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнарод­них організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Привати­заційним законодавством встановлюється перелік об'єктів державної власності, які підлягають і не підлягають приватизації (наприклад, ст. 5 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств").

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про власність" земля, її надра, повітря­ний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та ви­ключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності на­роду України. Ця норма, але в дещо іншій редакції, міститься у ст. 13 Конституції України. На жаль, обидві наведені редакції норми щодо виключної власності українського народу є юридичне вразливими.

По-перше, є певна неузгодженість між положенням про право виключної власності на землю і нормами Земельного кодексу України, які передбачають право приватної власності на землю, а виключна власність українського народу таку можливість заперечує. Така суперечність могла б бути усунута, якби в Зе­мельному кодексі передбачалося завжди право власності на земельну ділянку, а не на землю. По-друге, юридичне некоректною є конституційна норма, яка утверджує можливість визнання атмосферного повітря об'єктом права власності, адже у природному стані атмосферне повітря не має достатніх ознак індивідуа­лізації, притаманних об'єктам права власності. Тому застосування в Законі Ук­раїни "Про власність" поняття "повітряний простір" краще відповідає вимогам інституту права власності.

Законом України "Про власність" суб'єктами права комунальної власності, як різновиду права державної власності, були визнані адміністративно-територі­альні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад на­родних депутатів. Однак за Конституцією України суб'єктами права комунальної власності, відокремленої від державної власності, вже стали територіальні гро­мади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи міс­цевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про власність" до об'єктів права ко­мунальної власності належать: майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житло­вий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інфор­мації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.

У ст. 142 Конституції України записано, що матеріальною і фінансовою осно­вою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюд­жетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної влас­ності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Однак повніший перелік об'єктів права комунальної власності дано у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.1, згідно зі ст. 60 якого "територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах на­лежить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місце­вих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження".

Незважаючи на таку деталізацію об'єктів права комунальної власності, закон має істотний недолік, який полягає в тому, що в ньому не містяться критерії, які б визначали особливості комунальної власності, як це зроблено в Законі України "Про власність". За цим законом до об'єктів права комунальної власності може належати будь-яке майно, "необхідне для забезпечення економічного і соціаль­ного розвитку відповідної території (ст. 35).

Зазначені суб'єкти права державної та комунальної власності здійснюють на­лежні їм повноваження, використовуючи, зокрема, особливий правовий інститут — управління. Таке управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) спершу здійснювали відповідно Верхов­на Рада України, місцеві ради народних депутатів України та уповноважені ними державні органи (ст. 33 Закону України "Про власність"), а після прийняття Конституції — безпосередньо Кабінет Міністрів України, територіальні громади та уповноважені ними органи.

Отже, управління загальнодержавною та комунальною власністю її суб'єкти здійснюють або самостійно, або через уповноважені ними державні органи. З ме­тою підвищення ефективності використання загальнодержавної та комунальної власності та оперативності прийняття управлінських рішень управлінські функ­ції щодо цієї власності, як правило, делегуються уповноваженим органам. Ще до прийняття Закону України "Про власність" постановою Верховної Ради УРСР "Про управління державним майном Української РСР" від 15 жовтня 1990 р. повноваження з управління майном, віднесеним до загальнодержавної власності, було покладено на Кабінет Міністрів України, який покладав здійснення цих пов­новажень на підвідомчі йому відповідні органи державної виконавчої влади, зок­рема міністерства.

В умовах пошуку оптимальних варіантів управління загальнодержавною власністю у період становлення в Україні засад ринкової економіки коло уповно­важених державних органів зі здійснення функцій управління загальнодержав­ним майном досить часто змінювалося. Так, у зв'язку зі створенням для здійс­нення повноважень з управління державним майном, що є у загальнодержавній власності, Фонду державного майна України постановою Верховної Ради Украї­ни "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнедержавній власності" від 14 лютого 1992 р. було заборонено передачу функцій щодо управління таким майном іншим органам державного управління, а також корпораціям, концернам, асоціаціям та іншим об'єднанням1.

Відповідно до п. 4 Тимчасового положення про Фонд державного майна Ук­раїни, затвердженого постановою Верховної Ради України від 7 червня 1992 р.2 основними завданнями Фонду є:

—  захист майнових прав України на її території та за кордоном;

—  здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств;

—  здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації май­на підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності;

—  здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і ор­ганізацій, їх структурних підрозділів;

—  сприяння процесові демонополізації економіки і створення умов для кон­куренції виробників.

Для виконання цих завдань Фонд наділений відповідними повноваженнями. Фонд державного майна очолює всю систему органів приватизації в Україні. Указом Президента України "Про єдину систему органів приватизації в Україні" від 19 лютого 1994 р. було створено єдину систему органів приватизації шляхом реорганізації регіональних відділень Фонду державного майна України, а район­них та міських органів приватизації — у представництва Фонду в районах і міс­тах.

Після надання Верховною Радою України (Закон України від 18 листопада 1992 p., Закон України від 21 листопада 1992 р.) Кабінету Міністрів України на шестимісячний термін повноважень щодо законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності тощо останній 15 грудня 1992 р. прийняв Декрет "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності", яким по­клав здійснення функцій з управління загальнодержавним майном на міністер­ства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади3. Водночас у порядку винятку з цього Декрету новим Декретом від 19 лю­того 1993 р. корпораціям "Укрбуд", "Украгропромбуд", "Укрмонтажспецбуд", "Укрбудматеріали", "Укртрансбуд", "Укрметротунельбуд", "Укрцемент" було делеговано функції з управління майном організацій і підприємств, які основані на загальнодержавній власності та входять до їх складу4.

Обсяг повноважень щодо управління державним майном визначається в за­конодавчому порядку. За Законом України "Про власність" державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення під­приємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України (ст. 33). Вищезгаданим Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. Було значно розширено обсяг таких повноважень1. Ним передбачалося, що міністер­ства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади:

1)  приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ та організацій, основаних на загальнодержавній власності (далі — під­приємства);

2)  затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх додер­жання та приймають рішення у зв'язку з порушенням статутів (положень);

3)  укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

4) здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріп­леного за підприємствами державного майна;

5)  дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

6)  разом з відповідними місцевими радами народних депутатів готують вис­новки та пропозиції Кабінету Міністрів України щодо розмежування державного майна між загальнодержавною, республіканською (Республіки Крим) і комуналь­ною власністю;

7)  беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних договорів України з питань загальнодержавної власності.

Водночас Декретом від 15 грудня 1992 р. було, зупинено дію п. 1 Постанови Верховної Ради України "Про управління майном підприємств, установ та орга­нізацій, що є у загальнодержавній власності" від 14 лютого 1992 р. у частині пов­новажень Фонду державного майна України та заборони передачі функцій з управління майном, що є загальнодержавною власністю, іншим органам держав­ного управління.

Важливо зазначити, що міністерствам та іншим органам державної виконав­чої влади при здійсненні функцій управління забороняється пряме втручання в господарську діяльність підприємств, віднесених до загальнодержавної влас­ності.

Певні функції з управління майном, що перебуває у загальнодержавній влас­ності, можуть бути покладені й на інші уповноважені державні органи. Так, у пе­ріод існування інституту представників Президента України у порядку експери­менту указами Президента України від 26 листопада 1993 р. та від 21 лютого

1994  р. Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій та Луганській обласним дер­жавним адміністраціям були делеговані певні повноваження щодо управління за­гальнодержавним майном2.

Указом Президента України "Про забезпечення управління майном, що пере­буває у загальнодержавній власності, у процесі його приватизації" від 19 червня

1995 р. було визначено особливий порядок здійснення міністерствами та іншими

Положення цього Декрету не стосуються майнових комплексів підприємств, установ, оргшіза-цій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно із законодавчими актами України.

Голос України. — 1994. — 3 березня. центральними органами державної виконавчої влади повноважень щодо управ­ління майном у період до створення акціонерних товариств і після їх створення1.

Зокрема, після створення таких акціонерних товариств до початку розміщен­ня акцій уповноважені органи державної виконавчої влади контролюють додер­жання статутів створених акціонерних товариств та приймають разом з Фондом державного майна України відповідні рішення у зв'язку з їх порушенням, здійс­нюють контроль за ефективністю використання і збереження майна акціонерних товариств. З початку розміщення акцій акціонерних товариств виконання функ­цій щодо управління акціями, які перебувають у загальнодержавній власності, у тому числі такими, що залишилися у такій власності після реалізації плану роз­міщення акцій акціонерного товариства, здійснює в установленому порядку уповноважена особа, яку призначає Фонд державного майна України за пого­дженням з відповідним центральним органом державної виконавчої влади. Поря­док здійснення уповноваженими особами функцій щодо управління такими ак­ціями визначає Кабінет Міністрів України.

На виконання Указу Президента України від 19 червня 1995 р. Кабінет Мі­ністрів України своєю постановою від 28 грудня 1995 р. затвердив Порядок уп­равління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності, який детально визначив функції уповноважених осіб2.

Повноваження державних адміністрацій, у тому числі й у сфері управління комунальним майном, приватизації та підприємництва, були визначені Положен­ням про обласну, Київську, Севастопольську міську державну адміністрацію та Положенням про районну у містах Києві та Севастополі державну адміністрацію, що затверджені Указом Президента України від 21 серпня 1995 р.3. Однак поста­новою Верховної Ради України від 31 жовтня 1995 р. на ці Положення було нак­ладено вето у зв'язку з невідповідністю Указу Конституції, Конституційному до­говору і законам України4, що створило юридичну невизначеність щодо правових засад функціонування державних адміністрацій. Тому Президент України згодом своїм Указом від 18 листопада 1995 р. підтвердив чинність попереднього Указу щодо зазначених положень, вважаючи постанову Верховної Ради України необ­грунтованою. Нарешті у зв'язку з прийняттям Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р. зазначене Положення втратило чинність.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1996 р. були затвер­джені Типове положення про управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської міської державної адміністрації і Ти­пове положення про відділ управління майном району районної і районної у місті Севастополі та управління майном району районної у місті Києві державної ад­міністрацій1.

Основним завданням управлінь та відділів державних адміністрацій є реалі­зація державної та регіональної політики у сфері управління майном, що перебу­ває у власності області, міста, і загальнодержавним майном, повноваження з уп­равління яким делеговані державній адміністрації Президентом України, та управління майном, що перебуває у власності району, і загальнодержавним май­ном, повноваження з управління яким делеговані районній державній адмініст­рації Президентом України.

Згідно з першим Типовим положенням управління, зокрема:

—  здійснює перелік майна, що перебуває у власності області, міста, і загаль­нодержавного майна в частині делегованих, управлінських повноважень;

—  приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств;

—  затверджує статути (положення) підприємств, контролює їх додержання;

—  укладає і розриває контракти з керівниками підприємств;

—  виступає засновником спільних підприємств, до статутних фондів яких пе­редається майно, що перебуває у власності області, міста;

— дає дозвіл підприємствам, майно яких перебуває у власності області, міс­та, на передачу в оренду цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозді­лів та нерухомого майна.

Відповідно до Конституційного договору між Президентом України та Вер­ховною Радою України "Про основні засади організації та функціонування дер­жавної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" Указом Президента України від 24 липня 1995 р. було ут­ворено обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, які стали місцевими органами дер­жавної виконавчої влади, а відповідно і правонаступниками виконавчих комітетів відповідних рад народних депутатів щодо їх зобов'язань, прав та обов'язків2.

9 квітня 1999 р. було прийнято Закон України "Про місцеві державні адмі­ністрації", яким детально визначено повноваження місцевих державних адмініст­рацій, у т. ч. й у сфері управління об'єктами державної власності, переданими їм у встановленому законом порядку. Відповідно попередні нормативно-правові ак­ти з цих питань втратили чинність.

З прийняттям 28 червня 1996 р. нової Конституції України процес становлен­ня законодавства про управління загальнодержавним і комунальним майном три­ватиме. При цьому в його основу покладатимуться положення ст. 116 Конститу­ції України про те, що Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності та здійснює управління об'єктами державної влас­ності відповідно до закону.

За Верховною Радою України Конституція України не визнала статус суб'єк­та права державної власності, але віднесла до її повноважень, зокрема затвер­дження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають привати­зації, визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності, а також визначення виключно законами України правового режиму власності.

Згодом Кабінет Міністрів України своєю постановою від 28 жовтня 1998 р. затвердив Концепцію розподілу між центральними і місцевими органами вико­навчої влади повноважень з управління об'єктами державної власності1.

На виконання заходів, передбачених Концепцією, Постановою Кабінету Мі­ністрів України від 4 листопада 1998 р. були затверджені Положення про поря­док здійснення органами виконавчої влади управління належними державі акція­ми, частками, паями товариств та контролю за реалізацією цих функцій та Положення про порядок та умови передачі повноважень з управління державни­ми корпоративними правами органам виконавчої влади2.

З прийняттям цієї постанови Кабінету Міністрів України відповідно втратила чинність його ж постанова "Про затвердження Порядку управління акціями, паями, частками господарських товариств, які перебувають у загальнодержавній власності" від 28 грудня 1995 р.

Постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1998 р. функції з уп­равління державними корпоративними правами було покладено на новостворене Національне агентство з управління державними корпоративними правами та інші органи виконавчої влади. У затверджених постановою Кабінету Міністрів України Положеннях відповідно до Концепції визначено форми та порядок здійс­нення органами виконавчої влади управління державними корпоративними пра­вами. При цьому такі функції ці органи можуть здійснювати як безпосередньо, так і через призначених у встановленому порядку уповноважених осіб (юридич­них та фізичних).

Однак у зв'язку з реорганізацією системи органів виконавчої влади Націо­нальне агентство на підставі Указу Президента України "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 р. було ліквідовано, а його функції покладено на Фонд державного майна України. Постановою Кабіне­ту Міністрів України від 15 травня 2000 р. була визнана такою, що втратила чинність, його ж постанова "Про концепцію розподілу між центральними і місце­вими органами виконавчої влади повноважень з управління об'єктами державної власності та заходи щодо її реалізації" і водночас затверджене Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними кор­поративними правами в органах управління господарських товариств, за яким здійснення зазначених функцій фактично покладається на "відповідальних пред­ставників", що лише ускладнило систему управління державною власністю.

Згодом наказом Фонду державного майна України було затверджено Поло­ження про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі від 19 травня 1999 p., а постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2001 р. затверджено Порядок управління акціями (частками), які перебувають у державній власності господарських товариств, створених за участю Фонду дер­жавного майна України. Приймалися інші нормативно-правові акти, спрямовані на впорядкування системи управління державним майном3.

Загалом можна відзначити, що правове регулювання відносин у сфері управ­ління державною власністю відбувалося несистемне і суперечливо, а тому воно вимагає подальшого вдосконалення. Важливу роль у формуванні ефективного правового механізму у врегулюванні процесів управління державним майном мо­же відіграти прийняття спеціального закону про управління об'єктами державної власності, проект якого перебуває на розгляді Верховної Ради України.

Управління державним майном не є єдиною формою реалізації здійснення державою правомочностей власника. Інститут управління державною власністю не завжди забезпечує її використання безпосередньо за призначенням. Виробни­чо-комерційна, соціально-культурна та управлінська діяльність державних юри­дичних осіб забезпечується за допомогою так званого інституту права повного господарського відання та права оперативного управління, який визначає право­вий режим майна державних підприємств, установ та інших організацій.

Значні особливості у визначенні змісту правомочностей власника та їх здійс­ненні притаманні комунальній власності. При цьому у правовому регулюванні комунальної власності необхідно виділити два етапи: перший — з моменту прий­няття Закону України "Про власність" до прийняття нової Конституції України (1991 —1996 pp.), другий — після прийняття нової Конституції України до ни­нішнього часу.

На першому етапі на комунальну власність (власність адміністративно-тери­торіальних одиниць), як правило, поширювалося правове регулювання, встанов­лене для державної власності, за винятком тих випадків, коли правові норми сто­сувалися виключно загальнодержавної (республіканської) власності або виключно комунальної власності. Наприклад, на загальнодержавну і комунальну власність поширювалися положення статей 37 і 39 Закону України "Про влас­ність", якими встановлювався правовий режим майна державного підприємства та державної установи, переважна частина положень Закону України "Про під­приємства в Україні".

Відповідно до ст. 33 Закону України "Про власність" управління державним майном, віднесеним до комунальної власності, від імені населення адміністратив­но-територіальної одиниці здійснюють місцеві ради народних депутатів України, а також уповноважені ними державні органи. Ці органи вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів Украї­ни. Зазначені правомочності були істотно деталізовані в Законі України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування", який у 1997 р. втратив чинність у зв'язку з прийняттям Закону України "Про місцеве самовря­дування в Україні"1.

На другому етапі в Конституції України відбулося юридичне відокремлення комунальної власності від державної. Однак ще й досі не створено належного правового механізму врегулювання комунальної власності, що спричинює пев­ний правовий вакуум у цій сфері відносин.

Основоположні принципи здійснення правомочностей щодо комунальної власності сформульовано в ст. 143 Конституції України, згідно з якою територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності: утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організа­ції та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю.

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної влас­ності здійснюють відповідні ради. В інших статтях закону (статті 17, 18, 25, 60 та ін.) ці права конкретизовано. Серед них, зокрема: прийняття рішень щодо від­чуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих про­грам приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підля­гають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів комунальної власності; вирішення питань про придбання у встановлено­му законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів кому­нальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-про-дажу якого у встановленому порядку розірвано або визнано недійсним, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; прий­няття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управлін­ня комунальним майном відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.


<