Тема 11. Судова система в Україні. Судочинство по розгляду цивільних справ.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 

План

І. Судова система в Україні, її принципи та завдання. Підвідомчість та підсудність цивільних справ. Учасники цивільного процесу, їх права і обов’язки. Строки розгляду цивільних справ.

ІІ. Позовна заява та її зміст. Підготовка цивільних справ до судового розгляду. Стадії судового розгляду.

ІІІ. Касаційне оскарження рішення суду та ухвали суду першої інстанції.

 

І

Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, ця влада може реалізовуватися тільки спеціально уповноваженими органами (судами); по-друге, ці органи мають бути наділені притаманними тільки їм повноваженнями. Судова влада реалізується через такі повноваження:

• здійснення правосуддя;

• конституційний контроль;

• контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів та посадових осіб;

• формування органів суддівського самоврядування;

• роз'яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;

• утворення державної судової адміністрації.

Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя. Судова влада реалізується у діях суду, які не пов'язані з розглядом справ. Це насамперед організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, внесення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про усунення порушень закону, вирішення скарг підозрюваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).

Правосуддя — це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ст. 1 Закону "Про судоустрій України").

Правосуддя характеризується рядом ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.

По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; вирішення господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.

По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.

По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду і рішень, які виносить суд.

По-четверте, судові рішення ухвалюються судами іменем України, вони обов'язкові до виконання на всій території України. Ці рішення є ніби законом у кожній конкретній справі.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).

Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законодавства (ст. 2 ЦПК України).

Суди забезпечують захист і відновлення порушених прав громадян і юридичних осіб. Цивільне судочинство дедалі більш реально наповнюється новим змістом — захистом найважливіших прав людини.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ.

Угода ж про відмову від права на звернення за судовим захистом, як відомо, є недійсною.

Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних принципах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади і суверенітету — народу — на право як соціальну цінність. Демократичність цих принципів полягає в тому, що закріплені в нормах права вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, державну мову судочинства. Широкі й реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, дане Конституцією України. Отже, у принципах відображені демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів.

Принципи здійснення судочинства мають важливе значення і для правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України повинні реалізовуватися у завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних та господарських справах, його організаційній побудові і правоохоронній діяльності.

Усі принципи тісно взаємопов'язані і в сукупності становлять єдину систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства у цілому, але між ними існує взаємозв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань судочинства. Дія одного принципу зумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати відокремлено від принципів системи в цілому. Зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

За існуючою класифікацією у принципах судочинства втілюються засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Отже, ці принципи відображають сукупну дію як загальноправових, міжгалузевих, так і принципів цієї галузі.

Система принципів у нормативному порядку не передбачена і в науці визначається по-різному.

До принципів правосуддя необхідно віднести: 1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) незалежність суддів і підкорення їх лише законові; 3) державна мова судочинства; 4) принцип законності; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 6) колегіальність і одноособовість судового розгляду; 7) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 8) забезпечення доведеності вини; 9) змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду; 11) обов'язковість рішень суду та інші.

Судова система України – це сукупність усіх судів, що існують та функціонують в Україні, наділених повноваженнями здійснювати судову владу.

Судову систему України становлять Конституційний суд України та суди загальної юрисдикції. Створення надзвичайних і особливих судів не допускається.

Правову основу організації і діяльності судів в Україні становлять Конституція України, ЗУ „Про судоустрій” ЗУ „Про Конституційний суд України”.

Важливу роль в реформуванні судової системи відіграє висновок Конституційного суду України від 11 грудня 2003 року щодо неконституційності положень ЗУ „Про судоустрій”, які передбачали створення Касаційного суду України.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної людини.

Конституційний суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, основними завданнями якого є гарантування верховенства конституції як основного закону держави на всій території України.

Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, об’єднаних між собою єдністю цілей, завдань, принципів організації і діяльності та очолюваних одним загальним для усіх Верховним Судом України.

Систему судів загальної юрисдикції становлять:

місцеві суди;

апеляційні суди, Апеляційний суд України;

вищі спеціалізовані суди;

Верховний Суд України.

Організація системи судів загальної юрисдикції характеризується такими основними ознаками.

Єдність системи судів загальної юрисдикції, що забезпечується єдиними принципами організації і діяльності судів; єдиним статусом суддів; обов’язковістю для всіх суддів правил судочинства, визначених законом; гарантуванням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції; обов’язковістю виконання на території України судових рішень; фінансуванням судів тільки з Державного бюджету України; вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Побудова судової системи за принципами територіальності – загальні та військові суди і спеціалізації – спеціалізовані адміністративні та господарські суди.

Стабільність судової системи. Суди загальної юрисдикції створюються і ліквідуються Президентом України за поданням Міністерства юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

ІІ

Поняття позову

Однією з особливостей позовного провадження є наявність позову. Проаналізувавши норми ЦПК України, можна дійти висновку про те, що позов розглядається законодавцем як належним чином оформлена вимога про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Дана категорія використовується в нормативних актах не лише процесуального, а й матеріально-правового характеру (наприклад, гл. 19 ЦК України), проте з'ясування поняття і сутності позову здійснюється в межах теорії цивільного процесу.

У науці цивільного процесуального права висловлюються різні думки щодо розуміння поняття позову. Наукова дискусія стосується, насамперед, визначення його юридичної природи. З цього приводу існує три основні теорії:

1) моністична, відповідно до якої позов є єдиним поняттям як для матеріального, так і процесуального права. Науковці, які поділяють цю точку зору, вважають позов однією з правомочностей, що випливає з певного суб'єктивного права, а не самим порушеним чи оспорюваним правом. На їх погляд, позов має дві сторони: матеріальну і процесуальну, які органічно поєднані в єдиний комплекс, тобто матеріально-правова вимога об'єднана з процесуальною вимогою. Основну сутність цієї точки зору можна звести до такого: позовом є матеріально-правова вимога, що отримала належне процесуальне оформлення. Більшість сучасних науковців схиляються до такого розуміння природи позову, співвідносячи матеріальна-правову і процесуальну сторони позову як відповідні галузі права;

дуалістична, її прибічники розглядають поняття позову окремо для матеріального права і для процесуального права, тим самим заперечуючи єдине матеріально-процесуальне поняття позову. Вони стверджують, що позов необхідно розглядати в двох площинах: в матеріально-правовій - як вимогу до зобов'язаної особи, І в процесуальній - як вимогу до суду про захист суб'єктивного права. Зв'язок між нормами матеріального і процесуального права з приводу позову та його реалізації, з одного боку, здійснюється в разі вчинення правопорушення, внаслідок якого суб'єктивне право набуває стану готовності до негайного примусового здійснення, а з іншого - перетворює загальну процесуальну правоздатність в право порушити і підтримувати судовий розгляд конкретного спору з метою його вирішення, тобто в право на судочинство у конкретній справі;

суто процесуальна визнає позов виключно процесуальною категорією, зауважуючи, що його юридична природа не має матеріально-правових елементів. Так, деякі автори вважали, що позов взагалі не пов'язаний з матеріальним правом, а є лише засобом порушення діяльності суду (чи іншого компетентного органу)3. Нині науковцями доведена неспроможність такої точки зору пояснити правову природу позову, оскільки вона містить суперечливі засади, а також не відповідає чинному законодавству і судовій практиці.

З'ясовуючи правову природу позову, необхідно мати на увазі деякі моменти. По-перше, матеріально-правова вимога спрямована до відповідача, а процесуальна - до суду. По-друге, у порядку позовного провадження розглядаються справи, в яких наявний спір (порушення, оспорювання чи невизнання) щодо цивільного, сімейного, житлового, земельного, трудового та іншого суб'єктивною права, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України). По-третє, не можна ототожнювати позов з власне порушеним правом, адже останнє існує і до моменту порушення, а позов може виникнути лише після правопорушення. По-четверте, позов не є діяльністю, адже він має не динамічний, а статичний характер, а діяльність, спрямовану на реалізацію позову, називають пред'явленням позову (ст. 118 ЦПК України).

Позов виникає і реалізується в межах правоохоронних відносин, які по своїй суті є матеріально-правовими. Але такі відносини не завжди пов'язані зі зверненням до суду, оскільки вирішення спору можливе і у несудовому порядку (в такому разі позову не буде). Із зверненням до суду охоронні правовідносини стають предметом процесуальної діяльності, але не змінюють свого матеріального змісту. При цьому матеріально-правова вимога визначає важливі сторони процесуальної вимоги, яка в свою чергу містить вказівку юрисдикційному органу щодо того, з якого приводу, на яких підставах і в якій формі він може захисти порушені, невизнані чи оспорювані права, інтереси і свободи. Таким чином, на зміст позову впливає сутність того суб'єктивного матеріального права, з приводу якого виник спір.

Для з'ясування сутності позову необхідно визначити його мету, чи точніше, мету, яку перед собою ставить позивач, пред'являючи позов. Така мета має два аспекти - матеріально-правовий і процесуальний. Матеріально-правова складова мети позову полягає або в отриманні від відповідача певних благ, або у визначені статусу матеріальних правовідносин з відповідачем; а її процесуальний аспект виражається в прагненні позивача отримати від суду рішення, яке задовольнило б його позовні вимоги.

Позов як матеріально-правова вимога знаходить своє закріплення в особливій процесуальній формі - позовній заяві, тобто не можна ототожнювати позов і позовну заяву, що співвідносяться між собою як зміст і форма.

Виходячи з викладеного, можна сформулювати таке визначення позову: позов - це належним чином процесуальне оформлена матеріально-правова вимога позивача до відповідача про захист порушених, невизнаних чи оспорених прав, свобод чи інтересів, яка пред'являється через суд в порядку цивільного судочинства.

Елементи позову

Складовими частинами позову є його підстава і предмет. Ці елементи позову обов'язково повинні бути відображеними в позовній заяві.

Підстава позову - це ті юридичні факти, на основі яких позивач обґрунтовує свої вимоги відповідно до норм матеріального права. Дані факти породжують позов. Вони вказують на наявність чи відсутність правовідносин між позивачем і відповідачем та на обґрунтованість вимог позивача. Законодавець так і називає підставу позову - «обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги» (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України).

До підстави позову може входити як один, так і декілька юридичних фактів. Якщо вимога передбачає наявність кількох обставин, якими вона обґрунтовується, позивач має вказати всі необхідні юридичні факти. В іншому випадку позов може бути визнаний судом необґрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.

Підстава позову визначається на основі норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, проте позивачу вказувати відповідні норми не обов'язково, оскільки кваліфікація спірних правовідносин є обов'язком суду.

Факти, які складають підставу позову, поділяються на:

1)         факти активної підстави позову - вказують на наявність у позивача певного суб'єктивного права (наприклад, орендодавець посилається на договір оренди, за яким він має право на отримання орендної плати). Дані факти є у всіх позовах і обов'язок доводити їх наявність покладається на позивача;

2)         факти пасивної підстави позову - вказують на порушення відповідачем своїх обов'язків відносно позивача (наприклад, орендар не сплачує у встановлений термін орендну плату). Ці факти не с обов'язковими в позові;

3) факти приводу до позову - вказують на необхідність пред'явлення позову (наприклад, відмова орендаря сплатити орендну плату). Дані факти, зазвичай, позивачем не доказуються, оскільки їх наявність презумується. Проте відповідач має право їх спростувати. До прийняття в 1996 р. Конституції України, коли законодавством по деяких категоріях справ передбачалось обов'язкове дотримання досудових процедур урегулювання спорів, необхідно було доводити наявність фактів приводу для пред'явлення позову. Відповідно ж до ст. 124 Конституції України дотримання таких процедур не є обов'язковим, що і враховано в ЦПК України.

Така класифікація обставин, що складають підставу позову, є дещо умовною, оскільки одні й ті ж факти можуть відноситись до різних груп. Проте вона має важливе практичне значення, оскільки допомагає встановити предмет доказування та обов'язок сторін щодо надання доказів.

Предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову характеризує те, на що спрямований позов. Він має випливати із спірних матеріально-правових відносин і підпадати під цивільну юрисдикцію суду. Так, в позові про стягнення аліментів предметом буде стягнення певних платежів з відповідача, який добровільно не виконує свої обов'язки щодо позивача; в позові про розірвання договору довічного утримання внаслідок невиконання обов'язків набувачем предметом буде вимога позивача (відчужувача) розірвати вказаний договір.

Від предмета позову слід відрізняти матеріальний об'єкт позову, яким є об'єкт суб'єктивного права, порушення, оспорювання чи невизнання якого стало підставою позову. Зокрема предметом позову про повернення майна із незаконного володіння буде відповідна вимога позивача до відповідача, а матеріальним об'єктом - відповідне майно, для повернення якого позивач звернувся до суду.

З приводу змісту як ще одного елемента позову в науці цивільного процесу висловлювались неоднозначні думки. Одні вчені вважають, що не має потреби виділяти цей елемент, оскільки він повністю охоплюється іншими складовими позову. Інші автори визнають зміст необхідним елементом позову. На їх погляд, зміст позову - це вказаний позивачем спосіб судового захисту.

На нашу думку, зміст позову, виходячи із сутності цього поняття, повністю охоплює складові частини позову - підставу і предмет. Крім того, законодавець не виділяє зміст як окремий елемент позову. Так, в ч. 2 ст. 31 ЦПК України позивачу надається право змінити підставу або предмет позову, але нічого не говориться про його зміст. У деяких нормах (наприклад, п. 3 ч. 2 ст. 119, п. 3 ч. 4 ст. 122 ЦПК України) використовується словосполучення «зміст позовних вимог», під яким розуміється предмет позову.

Види позовів

Класифікація позовів здійснюється за різними підставами. Традиційно їх поділяють залежно від процесуальної мети на: 1) позови про присудження; 2) позови про визнання; 3) перетворювальні позови.

Найпоширенішими із вказаних видів є позови про присудження. В них позивач просить суд зобов'язати відповідача здійснити певну дію, яка відповідає його матеріально-правовому обов'язку перед позивачем (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії (наприклад, припинити будівництво). Позови, в яких від відповідача вимагається утриматися від певної дії (діяльності), називаються ще позовами про заборону. Але їх не слід виділяти окремо, адже вони є різновидом позовів про присудження.

Характерною рисою позовів про присудження є те, що вони спрямовані на захист порушеного суб'єктивного матеріального права, тому після їх задоволення до особи можуть бути застосовані заходи примусового виконання відповідного обов'язку.

У позовах про визнання (про підтвердження) позивач просить суд визначити його взаємовідносини з відповідачем і встановити, якими мають бути їх права та обов'язки відносно один одного. Звертаючись з позовом про визнання, особа прагне захистити своє суб'єктивне право не від порушення, а від оспорювання чи невизнання. Рішення суду за таким позовом стосується встановлення наявності або відсутності певних прав. За позовом про визнання не вимагається примусити відповідача виконати певний обов'язок, адже для захисту суб'єктивного права достатньо задоволення судом позову.

Позови про визнання поділяються на позитивні та негативні. Позитивні позови про визнання спрямовані на встановлення наявності певних правовідносин (наприклад, позов про визнання права власності на певну річ), а негативні - їх відсутності (наприклад, позов про визнання правочину недійсним).

Деякі науковці, крім вказаних вище видів позовів, виділяють ще перетворювальні (конститутивні) позови. Ці позови мають місце в тому разі, коли позивач вимагає від суду перетворити вже існуючі правовідносини між ним і відповідачем, а саме змінити їх чи припинити. Такі позови випливають із суб'єктивного права особи в односторонньому порядку змінювати або припиняти певні правовідносини. Проте в окремих випадках, передбачених нормами матеріального права, вказане право уповноважена особа може здійснити самостійно без сторонньої допомоги. В такому разі звертатися з позовом до суду не потрібно (наприклад, за ст. 1008 ЦК України довіритель або повірений можуть у будь-який час відмовитись від договору доручення). В інших випадках скористатися правом припинити чи змінити правовідносини в односторонньому порядку уповноважена особа може лише під контролем суду, тому для його реалізації необхідно пред'явити перетворювальний позов (наприклад, відповідно до ст. 755 ЦК України договір довічного утримання на вимогу набувача може бути розірваний за рішенням суду).

Наявність судової процедури зміни чи припинення правовідносин дозволяє забезпечити захист прав та інтересів всіх учасників правовідносин, оскільки є гарантією відповідності одностороннього волевиявлення особи положенням законодавства.

Вирішення судом перетворювального позову може спричинити виникнення нових правовідносин. Так, внаслідок поділу майна, яке було спільною сумісною власністю, у кожного із власників виникає право індивідуальної (особистої) власності на виділене йому майно або виникає право спільної часткової власності. Перетворювальні позови можуть також бути спрямовані на деталізацію змісту існуючих правовідносин, адже суд наділений широкими повноваженнями щодо вирішення питань, прямо не урегульованих законом. Так, на розсуд суду вирішується питання про встановлення розміру аліментів (наприклад, статті 80, 205, 272 СК України), в окремих випадках про розподіл спадщини (ст. 1241 ЦК України) тощо.

Перетворювальні позови залежно від їх спрямованості поділяють на:

позови про зміну правовідносин (наприклад, про виділ частки в спільній власності);

позови про припинення правовідносин (наприклад, про розірвання договору).

У літературі висловлювались заперечення з приводу виділення перетворювальних позовів як окремого виду. Обґрунтування такої позиції в основному зводилось до того, що вони можуть бути віднесені до позовів про визнання або про присудження. Як правильно зазначає М. Й. Штефан, це питання є суто теоретичним і для практики не має ніякого значення. Однак зміна і припинення правовідносин є одним із способів захисту прав, свобод і інтересів (ст. 16 ЦК України), і тому, на наш погляд, виділення перетворювальних позовів є цілком виправданим.

Існують й інші класифікації позовів. Важливе практичне значення має поділ позовів за характером спірного матеріального правовідношення (так званим матеріально-правовим критерієм) на: цивільні, сімейні, трудові, земельні та інші. При цьому позови в межах кожної з груп можуть бути поділені на різновиди за інституціональним підходом. Так, в межах позовів, що виникають з цивільних правовідносин, можна виділити позови про захист особистих немайнових прав, про відшкодування шкоди, про розірвання договору, про визнання договору недійсним, про застосування наслідків недійсності правочину тощо. Дана систематизація позовів дозволяє здійснювати узагальнення судової практики, вести профілактику правопорушень, а також визначати прогалини законодавства і напрямки їх усунення в процесі зако­нотворчості чи тлумачення норм права вищими судовими інстанціями.

Поняття, мета та завдання провадження у справі до судового розгляду

Провадження у справі до судового розгляду стало «правонаступником» підготовки до судового розгляду, що передбачалася ЦПК України 1963 р. Головна відмінність між ними полягає у тому, що за ЦПК України 2004 р. провадження у справі до судового розгляду передбачає ще проведення попереднього судового засідання.

Провадження до судового розгляду є обов'язковим для кожної справи, навіть у випадку направлення справи на повторний судовий розгляд до суду першої інстанції після скасування рішення судом апеляційної чи касаційної інстанції.

Виходячи із змісту ч. 1 ст. 130 ЦПК України метою провадження у справі до судового розгляду є: 1) з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду і, якщо це виявиться нездійсненим, 2) забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

Як зазначає О. Якименко, з'ясування можливості врегулювання спору до розгляду справи по суті означає примирення сторін. В юридичній літературі примирення сторін розглядалось не як мета, а як завдання підготовки справи до судового розгляду чи засіб закінчення справи. В. І. Тертишніков вважає, що питання про примирення сторін є факультативним, тому і відносить його до особливостей кожної конкретної справи. Більше того, вжиття заходів до примирення сторін можливе не завжди, але суду надано право затверджувати відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем і мирову угоду сторін. При цьому суд не затверджує примирення сторін, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи та інтереси інших осіб. Зважаючи на це, можуть виникнути деякі сумніви з приводу правильності виділення «з'ясування можливості врегулювання спору» як складової мети провадження у справі до судового розгляду. Однак у будь-якому разі формулювання ч. 3 ст. 130 ЦПК України припускає, що провадження у справі може вже на цьому етапі цивільного судочинства бути завершено відмовою позивача від позову, визнанням позову відповідачем, укладанням мирової угоди або передачею справи на розгляд третейського суду.

Отже, мета провадження у справі до судового розгляду складається з двох частин і передбачає, що суд вживає заходів щодо примирення сторін, а якщо вони не дадуть належних результатів - забезпечує розгляд цивільної справи по суті в установлені строки.

Для досягнення вказаної мети суд спочатку з'ясовує: 1) чи не відмовляється позивач від позову, 2) чи визнає позов відповідач, 3) чи не бажають сторони укласти мирову угоду або 4) передати справу на розгляд третейського суду. Якщо буде встановлена одна із вказаних обставин суд вже під час провадження у справі до судового розгляду може відповідно до статей 174-175 ЦПК України, постановити рішення по справі (при визнанні позову відповідачем), ухвалу про закриття провадження у справі (при відмові позивача від позову чи укладенні сторонами мирової угоди) або ухвалу про залишення заяви без розгляду (при укладенні сторонами договору про передачу справи на розгляд третейського суду).

У разі, коли спір урегульовано не буде, надалі метою даного провадження стає забезпечення правильного та швидкого вирішення справи. Для її досягнення здійснюється підготовка справи до судового розгляду.

Належно проведена підготовка справи до судового розгляду має важливе значення для якісного вирішення справи під час судового розгляду. Від ефективності і повноти провадження до судового розгляду залежить оперативність розгляду справи по суті. Як показує вивчення стану організації правосуддя за минулі роки, судді інколи не приділяли належної уваги підготовчій діяльності, тим самим «сприяючи затягуванню» судочинства у конкретних цивільних справах. Тому є неприпустимим формальне ставлення суддів до провадження у справі до судового розгляду, а також ігнорування попереднього судового засідання сторонами спору.

Для забезпечення правильного та швидкого вирішення справи під час провадження у справі до судового розгляду необхідно вирішити такі основні завдання:

уточнити позовні вимоги, підстави позову, а також заперечення проти позову;

визначити характер спірних правовідносин, а також попередньо кваліфікувати їх, тобто встановити норми, що слід застосувати для вирішення спору;

встановити склад осіб, які братимуть участь у справі;

з'ясувати коло доказів, необхідних для вирішення справи і забезпечити їх отримання до судового розгляду;

призначити час і місце судового розгляду та повідомити про це всіх учасників справи.

Таким чином, провадження у справі до судового розгляду, складається з низки процесуальних дій, які вчиняються після відкриття провадження з метою з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного та швидкого вирішення справи.

Процесуальний порядок провадження у справі до судового розгляду

Цивільний процес переходить в провадження у справі до судового розгляду після винесення суддею ухвали про відкриття провадження у справі. Копії вказаної ухвали суд невідкладно надсилає всім особам, які беруть участь у справі. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі відповідачу надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, а третій особі - копія позовної заяви (ст. 127 ЦПК України).

Після одержання копій ухвали і позовної заяви відповідач, який має заперечення проти позову, може їх подати до суду у письмовій формі.

У визначений в ухвалі про відкриття провадження час відбувається попереднє судове засідання, яке є основною процесуальною формою провадження у справі до судового розгляду.

Попереднє судове засідання повинно бути призначене і проведене протягом одного місяця з дня відкриття провадження у справі (ст. 128 ЦПК України). Воно є обов'язковим для кожної справи, за винятком випадків, встановлених ЦПК України. Так, попереднє судове засідання не проводиться у справах, що розглядаються в порядку наказного провадження.

Попереднє судове засідання проводиться суддею за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК України для судового розгляду, за деякими винятками.

Оскільки таке засідання закладає підґрунтя успішному і оперативному судовому розгляду справи, явка осіб, які беруть участь у справі, на попереднє судове засідання є обов'язковою, хоча їх неявка, зазвичай, не перешкоджає його проведенню. Однак за заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки буде визнано судом поважними. Про відкладення попереднього судового засідання суд постановляє ухвалу, в якій визначає новий час його проведення.

Законодавець встановлює правила, якими дещо обмежує подальшу доказову діяльність сторони, яка не з'явилася у попереднє судове засідання без поважних причин або не повідомила про причини своєї неявки. В такому разі з'ясування обставин у справі під час судового розгляду проводиться на підставі доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. У подальшому прийняття інших доказів можливе лише за умови, якщо суд визнає поважними ті причини, через які вони були подані несвоєчасно (ч. 9 ст. 130 ЦПК України).

Попереднє судове засідання складається з двох частин.

Перша з них - підготовча, зміст якої майже аналогічний підготовчій частині судового засідання при розгляді справи по суті: відкривається судове засідання, з'ясовується явка осіб, які беруть участь у справі, встановлюються особи учасників, які з'явились, роз'яснюються їх права та обов'язки.

Далі починається друга частина - здійснення дій в порядку підготовки до судового розгляду. В цій частині суддя спочатку доповідає про сутність заявлених вимог і з'ясовує, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду. Якщо ж буде встановлено, що врегулювати спір до судового розгляду неможливо, суд у взаємодії із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, забезпечує правильний та швидкий розгляд справи, для чого:

уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову;

вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;

визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, а також які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню;

з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання;

за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про витребування доказів та виклик свідків, проведення експертизи, судові доручення щодо збирання доказів, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає правову допомогу;

у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів;

за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову;

вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду;

визначає час і місце судового розгляду.

Таким чином, під час попереднього судового засідання суд в основному вирішує питання доказового характеру (щодо збору, забезпечення доказів, встановлення вимог і заперечень сторін, предмета доказування, в окремих випадках також щодо дослідження доказів) і деякі організаційні питання, пов'язані з підготовкою справи до судового розгляду (визначення кола учасників справи та їх залучення до її розгляду, вжиття заходів забезпечення позову, призначення часу і місця розгляду справи тощо).

Зміст дій, які слід вчинити під час попереднього судового засідання, обумовлюється особливостями конкретної справи, тому не має і не може бути якоїсь єдиної універсальної схеми його проведення.

Оформлення  процесуальній дій і фіксування попереднього судового засідання проводиться за загальними правилами, встановленими главами 5, 7 Розділу III ЦПК України.

Якщо під час попереднього судового засідання з'ясується, що до судового розгляду необхідно вчинити певні процесуальні дії, суд постановляє відповідну ухвалу (про призначення експертизи; витребування або забезпечення доказів; залучення до участі у справі перекладача, спеціаліста чи особи, яка надає правову допомогу, тощо).

Після закінчення попереднього судового засідання і проведення всіх необхідних підготовчих дій суддя постановляє ухвалу про закінчення підготовки справи до судового розгляду, в якій зазначає, які підготовчі дії ним проведені, і встановлює дату розгляду справи (ст. 156 ЦПК України). При цьому справа має бути призначена до розгляду не пізніше п'ятнадцяти днів після закінчення підготовчих дій.

Стадії цивільного судочинства

Кожна цивільна справа послідовно проходить визначені етапи, які називаються стадіями цивільного судочинства. Розгляд цивільної справи відбувається у певній послідовності - за стадіями.

Стадія цивільного судочинства - це сукупність процесуальних дій, що об'єднуються найближчою процесуальною метою.

В юридичній літературі автори виділяють різну кількість стадій цивільного судочинства, але найчастіше згадуються такі:

відкриття провадження у справі;

провадження у справі до судового розгляду;

судовий розгляд;

апеляційне провадження;

касаційне провадження;

провадження у зв'язку з винятковими обставинами;

провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами;

виконавче провадження.

Ми приєднуємось до думки науковців, які вважають такий поділ цивільного судочинства на стадії не зовсім вдалим, оскільки перші три з них охоплюють провадження у справі в суді першої інстанції, а всі інші є окремими провадженнями у вищестоящому суді або по зверненню до виконання.

Врахувавши це, можна виділити такі сім стадій цивільного судочинства:

провадження по справі у суді першої інстанції;

апеляційне провадження - оскарження рішень і ухвал суду першої інстанції;

касаційне провадження - оскарження рішень і ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішень і ухвал апеляційного суду;

провадження у зв'язку з винятковими обставинами - оскарження до Верховного Суду України судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку у зв'язку з виявленням певних обставин, визначених цивільно-процесуальним законодавством;

провадження у зв'язку з нововиявленими обставинами - перегляд рішень, ухвал суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судового наказу у зв'язку з виявленням певних обставин, визначених цивільно-процесуальним законодавством;

виконавче провадження - звернення судових рішень до виконання;

відновлення втраченого судового провадження – відновлення повністю або частково втраченого судового провадження у цивільній справі, по якій вже було ухвалене рішення або закрите провадження.

Усі названі стадії закінчуються винесенням правозастосовчого акта (наприклад, рішення суду, постанови про закінчення вико­навчого провадження).

Кожна із перерахованих стадій цивільного судочинства, у свою чергу, складається з трьох підстадій:

1) порушення провадження; 2) провадження у справі до її розгляду, перегляду чи виконання; 3) розгляд справи або виконання рішення суду.

Конкретна цивільна справа не обов'язково проходить всі сім стадій, оскільки не всі судові рішення оскаржуються, сторони інколи укладають мирову угоду тощо. Рух справи може зупинитися на будь-якій стадії (наприклад, у разі відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем). Можливий також пропуск окремих стадій. Наприклад, якщо рішення суду не потребує перегляду (в апеляційному порядку, у зв'язку з нововиявленими обставинами тощо), то справа проходить лише першу і шосту стадії.

ІІІ

Сутність Касаційного оскарження рішень і ухвал суду

Касаційне провадження є безпосереднім продовженням руху цивільної справи по судових інстанціях.

Вчинення процесуальних дій суду, який визначений Законом України «Про судоустрій України» як суд касаційної інстанції у цивільних справах, а також процесуальних дій інших учасників процесу під час перегляду справи у касаційній інстанції регулюється главою 2 розділу V ЦПК України.

Завданнями касаційного провадження є перевірка правильності застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права.

Суб'єктами права касаційного оскарження виступають сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.

Об'єктами касаційного оскарження є:

рішення та ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку;

рішення та ухвали апеляційного суду.

Оскаржувати в касаційному порядку рішення можна в будь-якому разі, якщо для цього наявні відповідні підстави. Дещо по іншому вирішується питання стосовно касаційного оскарження ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також постановлених за результатами їх перегляду ухвал апеляційного суду. Такі ухвали можуть бути оскаржені у касаційному порядку лише у тому разі, коли вони перешкоджають подальшому провадженню у справі (ч. 1 ст. 324 ЦПК України).

Касаційне оскарження рішення або ухвал суду можливе лише у двох випадках. Отже, його підставами є:

неправильне застосування судом норм матеріального права;

порушення судом норм процесуального права (ч. 2 ст. 324 ЦПК України).

Порядок Касаційного оскарження рішень і ухвал суду

Касаційна скарга може бути подана протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням або ухвалою апеляційного суду.

У разі пропущених встановленого строку, особа, яка є суб'єктом права касаційного оскарження може подати заяву про його поновлення. Якщо суд касаційної інстанції визнає причини пропуску строку на касаційне оскарження поважними, він може поновити цей строк, шляхом постановлення відповідної ухвали. Проте такий строк може бути поновлений не більш як у межах одного року з дня виникнення у особи права на касаційне оскарження.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ч. 2 ст. 325 ЦПК України, відповідно до якої у разі пропущення строку на касаційне оскарження з причин, визнаних судом поважними, суд касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк, але не більш як у межах одного року з дня виникнення права на касаційне оскарження, і визнавши зазначені у заяві про поновлення строку обставини поважними, вирішила її задовольнити.

Касаційна скарга, подана після закінчення строку на касаційне оскарження, повертається судом касаційної інстанції особі, яка її подала, якщо вона не порушує питання про поновлення цього строку, а також коли у поновленні строку відмовлено (ст. 325 ЦПК України).

Касаційна скарга подається у письмовій формі безпосередньо до суду касаційної інстанції, де вона реєструється і передається в порядку черговості судді-доповідачу.

У касаційній скарзі повинно бути зазначено:

найменування суду, до якого подається скарга;

ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;

ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;

рішення (ухвала), що оскаржується;

в чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права;

клопотання особи, яка подає скаргу;

перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги.

Така скарга підписується особою, яка подає скаргу, або її представником. До касаційної скарги додаються копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Крім того, у випадку, коли скарга подається представником, до неї повинна бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження (ст. 326 ЦПК України).

Суддя-доповідач протягом десятиденного строку з дня надходження касаційної скарги вирішує питання про прийняття скарги до розгляду касаційним судом. За наявності клопотання особи, яка подала скаргу, суд у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали).

У разі надходження касаційної скарги, не оформленої відповідно до встановлених вимог або у разі несплати суми судового збору чи несплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суддя-доповідач постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення касаційної скарги без руху, про що повідомляє особу, яка подала скаргу, і надає їй строк для усунення недоліків. Якщо особа відповідно до ухвали у встановлений строк усуне визначені недоліки, касаційна скарга вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше вона вважається неподаною і повертається особі, яка її подавала (ст. 327 ЦПК України).

Одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до встановлених вимог, суд касаційної інстанції у десятиденний строк з дня постановлення ухвали про прийняття касаційної скарги витребовує справу, надсилає копії касаційної скарги та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає право осіб, які беруть участь у справі, приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. Право приєднання до касаційної скарги надано й особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.

Відповідно до ст. 329 ЦПК України зазначені особи мають право протягом десяти днів з дня одержання копії касаційної скарги подати заяву про приєднання до касаційної скарги. Про бажання безпосередньо брати участь у розгляді справи судом касаційної інстанції зазначені особи повинні вказати це у заяві.

За подання заяви про приєднання до касаційної скарги судовий збір не сплачується.

Крім того, закон надає право особі, яка подала касаційну скаргу.

доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження;

відкликати її до початку розгляду справи у суді касаційної інстанції. В такому разі суддя, який готує справу до розгляду в суді касаційної інстанції, постановляє ухвалу про повернення скарги;

відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження.

Наслідком такої дії є те, що касаційне провадження закривається і повторне оскарження цих рішень, ухвал цією особою не допускається (ст. 330 ЦПК України).

У порядку підготовки справи до судового розгляду суддя-доповідач протягом десяти днів готує доповідь, у якій викладає обставини, необхідні для ухвалення рішення суду касаційної інстанції, з'ясовує питання про склад осіб, які беруть участь у справі.

Попередній розгляд справи повинен бути проведений у п'ятиденний строк після складення суддею-доповідачем своєї доповіді колегією у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті без повідомлення осіб, які беруть участь у справі. У попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про проведення підготовчих дій та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції.

За результатами попереднього розгляду суд касаційної інстанції має право:

відхилити касаційну скаргу і залишити рішення без змін за відсутності підстав для скасування судового рішення;

скасувати судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення;

призначити справу до судового розгляду, якщо відсутні підстави для відхилення касаційної скарги і для скасування судового рішення. Для призначення справи до судового розгляду необхідно, щоб хоч один суддя із складу суду прийшов до такого висновку. Про призначення справи до судового розгляду постановляється ухвала, яка підписується всім складом суду (ст. 332 ЦПК України).

 

Використана література

Конституція України // Урядовий кур’єр. – 1996 р. – 8 липня. – с 77

Про судоустрій в Україні від 07.02.2002 р.

Про статус суддів від 15.12.92 р. // Голос України. – 1993. – 16 травня. – с. 7

Цивільний кодекс України

Цивільний процесуальний кодекс України

Господарський кодекс

Господарське право: курс лекцій /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 288с.

Господарське право: Курс лекцій. – К.: Атика, 2004. – 624с.

Єрухимович І.Л. Ціноутворення: Навч.-метод. Посібник. – К.: МАУП, 1998. – 104с.

Основи господарського права /під ред. Пилипенко А.Я., Щербини В.С. – К.: Вентурі, 1996. – 187с.

Підприємницьке право: Підручн. /За ред. О.В. Старцеві/ 2-ге вид., перероб. І допов. – К.: Істина, 2005. – 600 с.

Роїна О.М. Господарський процес: Практичний посібник. (2-ге вид.). – К.: КНТ, 2005. – 208с.

Цивільне право /під ред. Підопригори О., Бобрової Д. – К.: Вентурі, 1996. – Т.1 – с. 416, Т. 2. – с. 480

Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. 408с.