S 3. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПАТЕНТНОГО ПРАВА
3.1. Періодизація історії патентного права
В історії патентного права виокремлюють три важливі періоди:
період привілеїв (XV-XVIII століття): суверен надавав мо
нополію на власний розсуд; важливу роль відігравала концепція
корисності, іноді фаворитизму;
період національних патентів (1790-1883 роки): будь-який
винахідник мав право подати заявку на патент, видача якого за
лежала виключно від об'єктивних умов; охорону місцевих вина
ходів за рубежем не практикували;
період інтернаціоналізації (від 1883 року дотепер): охорона
винаходів за межами країни походження розвивається разом із
міжнародною торгівлею, міжнародні або регіональні конвенції
сприяють цьому розвитку.
3.2. Перші привілеї
Привілей є документом, за яким суверен надає особливе право окремій особі. Привілеї могли містити різні права. Підстави для їх надання теж були різними. Найпершими привілеями, що їх надавали на використання нової техніки, могли користуватися як винахідники в сучасному розумінні, так і особи, які впроваджували техніку, вже відому за рубежем. Суверен був зацікавлений у тому, щоб інновація допомагала скоротити імпорт за рахунок розвитку внутрішнього виробництва.
Венеціанська Республіка першою прийняла положення про цю форму привілеїв, «Парте Венеціана» (1474). Його основні принципи зберігають актуальність дотепер: «Владою теперішніх зборів виголошується рішення: кожний, хто в цьому місті розробить будь-який новий і такий, що містить творчу думку, пристрій... повинен подати про це заяву до міського управління, щойно цей пристрій буде доведений до такої міри досконалості, що його можна буде створити та використати. Без згоди автора та дозволу його на будь-якій нашій території та в будь-якому місці всім іншим забороняється протягом 10 років створювати... за формою чи виглядом подібний пристрій. Якщо, незважаючи на це, будь-хто виготовить... то автор може вільно притягти його до відповідальності...»1.
Вже в цьому положенні закладено принципи, на яких базуються сучасні патенти: корисність нових винаходів для держави, виключні права першого винахідника на обмежений період, покарання за порушення права.
3.3. Особливі привілеї королівської влади Англії
Практика передачі технологій і створення нових виробництв була започаткована в Англії у XII ст., і до XIV ст. особливі привілеї королівська влада надавала окремим особам для захисту їх під час заснування нових виробництв за імпортованою технологією.
Ця охорона набувала форми надання тому, хто впроваджує нову технологію, виключного права використовувати її на період, достатній для її налагодження та навчання інших користуватися нею. Виключне право було для нього щитом у важкі роки
становлення та своєрідною компенсацією за впровадження у державі нового виробництва.
Патентні грамоти. Тимчасові права посвідчували переважно патентні грамоти, що означає «відкриті листи», які мали таку назву тому, що печатка знаходилася з лицевого боку розгорнутого аркуша. Такі грамоти виконували функцію офіційного сповіщення громадськості про надані права.
Задумана первісно для підтримки нових виробництв, ця система надання прав перетворилася на об'єкт зловживань з метою поповнення королівських доходів. У парламенті пролунали протести, королівська влада була змушена погодитися на те, щоб конфлікти з приводу патентів розглядали в судовому порядку.
Справа -«Сукнороби з Іпсвіча». Під час судового розгляду справи «Сукнороби з Іпсвіча» було зазначено: «Та якщо хтось запровадив новий винахід у нове виробництво в королівстві з ризиком для свого життя і з витрачанням своїх коштів або запасів тощо чи хтось зробив будь-яке нове відкриття, то в цьому разі король із власної прихильності та милості для компенсації його коштів і зусиль може встановити, що тільки він матиме право користуватися цим виробництвом або торгівлею протягом певного часу, оскільки людям у королівстві ще не відомо про нього і вони не мають знань і майстерності для його використання. Проте, коли патент припинить дію, король не може надати його знову»1.
Положення про монополії. Зловживання з приводу надання особливих прав мали місце до 1628 p., коли було прийнято Положення про монополії. Воно оголосило недійсними всі монополії, винятки і надання прав, окрім «усіх патентних грамот і привілеїв строком на 14 або менше років, які будуть надані пізніше, на виключне виробництво або створення нових виробництв у цьому королівстві справжньому та першому винахіднику цих виробництв, якими не мають права користуватися інші особи на час дії таких патентних грамот і надання прав»2.
Надання прав виключно на процесуальних умовах. Система привілеїв розвивалася в Англії завдяки діяльності судів у напрямку системи надання прав, ґрунтованої виключно на процесуальних умовах. Деякі з них, наприклад надання детального опису, який вимагали з 1711 p., були провісниками сучасних патентів.
3.4.
Національні патенти
Перші патентні закони. США (1790) і Франція (1791) майже одночасно прийняли закони про видачу патентів усім винахідникам, за дотримання певних об'єктивних умов. Ст. 1 французького закону відзначала: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора, внаслідок цього закон має гарантувати йому всебічне і повне користування ним відповідно до умов і на строк, який буде встановлений далі»1.
Законодавець опікувався і національними інтересами. Так, прийнята в 1793 р. поправка до закону США дозволяла надавати патенти лише громадянам цієї країни, а у Франції особу, яка впроваджувала зарубіжну техніку, прирівнювали до справжнього винахідника. Винахідник, який одержував патент за рубежем, одержавши його до того у Франції, втрачав право користуватися останнім.
Нова патентна система. Нова патентна система набула поширення на початку XIX ст. в результаті застосування французького права у країнах, завойованих Наполеоном. Проте в монархічних державах, які збереглися або були відновлені після 1815 p., принцип привілеїв зберігся, хоча на практиці право на патент визнавали скрізь.
З поширенням промислової революції на інші країни відбулося стрімке зростання кількості патентів. Якщо в 1815—1820 роках США, Франція та Британія разом видавали понад 100 патентів на рік, то в 1850-1854 роках кожна з цих країн щорічно видавала понад 1000 патентів.
Відбулися і якісні вдосконалення. Тих, хто просто ввозив техніку, перестали розглядати як винахідників, було розроблено концепцію новизни, переглянуто і в ряді випадків спрощено формальні вимоги. Майже скрізь, за винятком США, де експертизу ввели в 1836 p., переважала реєстраційна система.
Хоча іноземці, як правило, мали право одержувати місцеві патенти, патентування одного й того самого винаходу в ряді країн залишалося ще рідкістю, переважно за відсутності необхідності або через складність процедури.
Патенти та міжнародна торгівля. За таких умов патенти сприймали як перешкоду на шляху міжнародної торгівлі. У державах -членах Митного союзу німецьких держав до заснування об'єдна-
ної імперії у XIX ст. патентоволоділець втрачав своє право перешкоджати імпорту товарів, що підпадали під його патент, якщо їх було виготовлена в іншій країні - члені Митного союзу.
Здавалося, з розвитком торгівлі патентну систему скасують разом із митними бар'єрами. Проте винахідники та промисловці плекали ідею міжнародної охорони винаходів. Так, під час Всесвітньої промислової виставки 1873 р. у Відні Патентний конгрес представив різні пропозиції щодо цього. Тогочасна економічна криза не сприяла утвердженню ідей вільної торгівлі та відмови від патентів. Під час всесвітньої виставки у Парижі міжнародний конгрес розпочав підготовку рішення про міжнародну охорону промислової власності. Врешті-решт 20 березня 1883 р. на дипломатичній конференції в Парижі була підписана конвенція, що заснувала Союз з охорони промислової власності.
3.5. Інтернаціоналізація промислової власності
Початок інтернаціоналізації промислової власності. З підписанням Паризької конвенції розпочався період інтернаціоналізації промислової власності, зокрема патентної системи. Паризький союз заклав підґрунтя, яке уможливило прогрес шляхом періодичних переглядів Конвенції, що сприяло одержанню та підвищенню ефективності охорони винаходів, створюваних в одній із країн-членів, в інших країнах-членах.
•«Особливі угоди» в галузі патентного права. Від початку свого існування Паризька конвенція передбачала можливість укладення між державами-членами «особливих угод» щодо промислової власності. Цю можливість було використано при укладенні Договору про патентну кооперацію РСТ (1970) та Європейської патентної конвенції (1973). Зазначені спеціалізовані угоди сприяють розвитку патентного права.
3.6. Патентне право Російської імперії
Перший патентний закон. Патентне право Росії загалом повторило шлях, який пройшло патентне право інших європейських країн. Прийняттю в 1812 р. першого патентного закону передував тривалий період привілеїв для окремих осіб. У 1723 р. з'явилися «Правила надання привілеїв на відкриття фабрик», які певною мірою впорядкували практику надання привілеїв.
Перший патентний Закон Російської імперії «Про привілеї на різні винаходи і відкриття у художествах і ремеслах» встановив строк дії привілеїв від 3,5 до 10 років. Привілеї надавав міністр
внутрішніх справ після розгляду питання Державною радою, без перевірки суті винаходу. Виданий привілей міг бути оспорений у судовому порядку в разі відсутності новизни винаходу. За видачу привілеїв стягували мито в розмірі 300, 500 або 1500 рублів. Було запроваджено публікацію опису винаходу, яку спочатку здійснювали за ініціативою самого винахідника. З 1814 р. вона стала обов'язковою.
У 1833 р. патентний закон зазнав суттєвих змін і доповнень. Нововведення були пов'язані з переходом до системи попереднього дослідження винаходів, покладенням на володільця привілею використати винахід, із забороною перевід ступати привілеї акціонерним товариствам. Проаналізувавши норму закону, можна зробити висновок, що винаходом вважали нове та корисне вирішення завдання.
З 1870 р. надавали привілеї за підписом самого лише міністра фінансів. Відтоді привілей перетворився на документ, який констатував наявність передбачених законом прав у будь-кого, хто створював відповідно до вимог закону технічні нововведення.
Другий патентний закон. Другий патентний закон Російської імперії — Положення про привілеї на винаходи і вдосконалення -був прийнятий 20 травня 1896 р. За новим законом винахід мав належати до галузі промисловості та мати суттєву новизну. Не підлягали патентуванню наукові відкриття й абстраговані теорії, хімічні, смакові та харчові речовини, ліки і способи їх приготування тощо. Привілеї на винахід видавав міністр торгівлі та промисловості на підставі перевірної системи експертизи заявок. Привілей діяв не більше 15 років. Володілець міг вільно відчужувати його, видавати ліцензії та передавати привілей у спадщину. Володілець був зобов'язаний реалізовувати свій винахід протягом 5 років під загрозою припинення дії привілею.
3.7. Охорона промислових зразків у Російській імперії
Першим законом Російської імперії, який детально регулював питання охорони промислових зразків, був Закон «Про право власності на фабричні рисунки і моделі» (1864), відповідно до якого об'єктом охорони міг бути рисунок або модель, призначені для відтворення в заводських, фабричних або ремісницьких виробах.
Моделі та рисунки охороняли за принципом права власності, а їх відтворення припускало всі відомі способи: промисловий, мануфактурний або ручний.
Під фабричним (технічним) рисунком або моделлю мали на увазі будь-яке поєднання ліній, форм і кольорів, призначене для відтворення у промислових виробах з метою надання їм нового вигляду.
Правову охорону забезпечували тільки новим рисункам або моделям, які на момент подання заявки не були відомі загалу. Закон визначав, які рисунки або моделі не є новими. Право на промисловий зразок цей документ гарантував автору або його правонаступнику. Проте право на промисловий зразок, створений рисувальниками й орнаментувальниками фабрики або заводу, належало підприємству (службовий промисловий зразок).
Для реєстрації рисунків або моделей необхідно було подати заявку (прохання) з додатком - двома примірниками рисунку або моделі. Допускали також додавання креслень. Заохочували додання до заявки опису промислового зразка із зазначенням того, що автор вважає новим і на що запитує охорону.
Закон визначав строк охорони - 10 років. При цьому на виробах, виготовлених із використанням зареєстрованого промислового зразка, вимагали робити на видному місці відмітку про це (маркування). За порушення права володільця зареєстрованого промислового зразка порушника штрафували.
Порушенням права на промисловий зразок (ст. 10) вважали відтворення його у вигляді певного зразка з наданням інших розмірів або кольору чи з непомітними за звичайного огляду видозмінами, а також відтворення для іншої галузі промисловості. Відтворення ж рисунку на поверхні у вигляді виробу об'ємної форми і навпаки не вважали порушенням права на промисловий зразок.
3.8. Патентне право СРСР
Положення про патенти на винаходи. 12 вересня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв Положення про патенти на винаходи, за яким патент знову став єдиною формою охорони винахідницьких прав. Закон встановлював, що патенти видають на нові винаходи, які допускають промислове використання. Патент на винаходи видавали на 15 років, його можна було вільно відчужувати та передавати для використання іншій особі на розсуд патентоволодільця. Держава залишила за собою право, у разі неможливості отримати добровільну згоду патентоволодільця, примусово відчужувати патент на свою користь у межах потреб державних підприємств і установ із виплатою патентоволодільцеві певної винагороди.
Патент
можна було передавати у спадщину, але він не входив до розміру спадщини,
оскільки тодішнє чинне цивільне законодавство обмежувало його сумою 10 тис.
крб. золотом.
Постанова про введення в дію закону про патенти оголосила анульованими всі видані до більшовицького перевороту патенти (ст. 2), але передбачала можливість їхнього відновлення (статті 3-4). Для цього володільцям дорадянських патентів надавали право протягом одного року з дня виходу закону про патенти клопотати перед Комітетом у справах винаходів про видачу їм відповідного радянського патенту. Новий патент видавали не на 15 років, а з відрахуванням часу, протягом якого патентоволоділець користувався старим патентом. Закон про патенти 1924 р. був наближеним до тогочасних зразків зарубіжних патентних законів.
Положення про винаходи та технічні вдосконалення. У 1931 р. закон про патенти на винаходи був замінений Положенням про винаходи і технічні вдосконалення, а патенти - авторськими свідоцтвами як основною формою охорони винахідницьких прав. Вони засвідчували визнання заявленого технічного рішення винаходом, підтверджували пріоритет винахідника та його авторство на винахід, служили підставою надання винахідникові прав і пільг, встановлених чинним законодавством. Винагороду автору виплачували не конкретні підприємства, які використовували його винахід, а галузеві органи з винахідництва, які враховували розмір річної економії, одержаної від впровадження винаходу. Винагорода становила 20 % річної економії від 1 до 5 тис. крб. і знижувалася до 2 % за річної економії від 500 тис. крб. до 1 млн крб. і більше.
Закон про промислові зразки 1924 р. відмінили в 1936 р. Якогось нового акта прийнято не було. Охорону промислових рисунків здійснювали в межах законодавства про авторське право. Нові ж моделі здебільшого підпадали під поняття «технічне вдосконалення», яке було запроваджене до радянського законодавства для позначення особливого об'єкта правової охорони в 1932 р.
Перегляд законодавства про винаходи. Радянське законодавство про винаходи зазнавало суттєвих змін тричі - у 1941, 1959 і 1973 роках, коли приймали нові базові акти про винахідництво й акти, що доповнювали перші. Загалом вони мали єдину основу: передбачали дві форми охорони прав винахідників (авторське свідоцтво та патент), систему експертизи заявок, дозвільний порядок патентування винаходів за кордоном, можливість примусового викупу патенту державою. Зміни в основ-
ному стосувалися уточнення критеріїв охороноздатності винаходів, кола прав, які надавали авторам винаходів, порядку проведення експертизи заявок.
3.9. Охорона промислових зразків у СРСР
Постанова про промислові зразки (рисунки і моделі).
Одночасно із законом про патенти було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР від 12 вересня 1924 р. «Дро промислові зразки (рисунки і моделі)»-. За цим законом як промислові зразки охороняли:
нові за виглядом або формою художньо-промислові рисун
ки, призначені для відтворення у відповідних виробах;
нові за виглядом, формою, будовою або розташуванням час
тин моделі, призначені для промисловості, торгівлі, ремесла, до
машнього вжитку і взагалі для будь-якої роботи.
Комітет у справах винаходів не реєстрував як промислові зразки такі об'єкти, як стаціонарна споруда, будинок, плавильна піч, а також друкарські шрифти та інші об'єкти, призначені для друкування. Реєстрації підлягали лише нові зразки в межах країни. Пріоритет заявки розраховували від моменту її подання до Комітету.
Якщо всі формальні вимоги до матеріалів заявки було виконано, Комітет протягом двохтижнів від дня прийняття заявки вносив зразок до реєстру. Заявникові видавали свідоцтво про реєстрацію промислового зразка.
Особа, яка зареєструвала зразок, мала виключне право у вигляді промислу відтворювати в межах СРСР цей зразок загалом або його характерні частини, запроваджувати вироби, що відтворюють зразок, в обіг або іншим способом використовувати їх (ст. 7).
Строк охорони становив 3 роки від дня подання заявки до Комітету та міг бути подовжений на 3, а потім ще на 4 роки. Загальний строк охорони промислового зразка становив 10 років.
Права на зразок могли бути передані за повною або обмеженою ліцензією як до, так і після реєстрації зразка. Розгляд спорів здійснювали в судовому порядку.
Постанова про промислові зразки. Охорона промислових зразків як самостійних об'єктів інтелектуальної власності була відновлена у зв'язку з приєднанням СРСР до Паризької конвенції про охорону промислової власності. 9 червня 1965 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову про промислові зразки, а Патентне відомство затвердило Положення про патентні зразки.
Як
промислові зразки відтепер охороняли нові придатні для виготовлення
промисловим способом художні рішення, пов'язані із зовнішнім виглядом промислового
виробу, які демонструють єдність технічних та естетичних якостей.
Для визнання художнього рішення промисловим зразком за Положенням 1965 р. було достатньо його місцевої новизни, тобто новизни в межах СРСР. Не підлягали правовій охороні рішення, пов'язані із зовнішнім виглядом більшості виробів легкої промисловості. Положення передбачало дві форми охорони промислових зразків - свідоцтво та патент. Останній діяв 5 років і міг бути подовжений ще на 5 років.
8 липня 1981 р. Кабінет Міністрів СРСР затвердив нове Положення про промислові зразки, яке містило досконаліші правила, наближені до міжнародних стандартів. Так, від промислового зразка вимагали світової новизни, було взято під охорону зовнішній вигляд виробів легкої промисловості, строк дії патенту на промисловий зразок був збільшений до 10 років.
3.10. Останні законодавчі акти СРСР в галузі патентного права
Проблеми реформи винахідницького права в СРСР активно обговорювали у 80-ті роки XX ст. 31 травня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла новий Закон «Про винаходи в СРСР», що набрав чинності 1 липня 1991 р. 10 липня 1991 р. прийнято Закон СРСР «Про промислові зразки», який мав набрати чинності 1 січня 1992 р. Готували Закон СРСР «Про Патентний суд СРСР», Положення про патентних повірених, Статут Державного фонду винаходів СРСР, ряд інших актів. Розпад СРСР як єдиної держави перешкодив їх втіленню у життя.
3.11. Становлення патентного права в Україні
З утвердженням України як самостійної держави дався взнаки вакуум навколо забезпечення охорони об'єктів промислової власності. Адже законодавство про винаходи та інші результати науково-технічної творчості належало до часів колишнього СРСР.
Початком організації національної патентної системи можна вважати 1993 p., коли постанова Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 р. за № 29 заснувала Державне патентне відомство України (Держпатент України) - центральний орган виконавчої влади.
За короткий час було сформовано організаційну структуру Держпатетну, створено нормативно-правову базу для забезпечен-
ня правової охорони промислової власності на території України, організовано систему реєстрації прав на використання об'єктів промислової власності.
Після створення Державного департаменту інтелектуальної власності на базі науково-дослідного центру патентної експертизи (НДЦЕ) було засновано Державне підприємство «Український інститут промислової власності», підпорядковане першому.
15 грудня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила два закони про патентне право. Закон № 3687-ХІІ «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи та корисні моделі в України. Закон № 3688-ХИ «Про охорону прав на промислові зразки» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на промислові зразки в Україні.
Глава 39 ЦК присвячена праву інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки.
S 4. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА
ПРО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСОБІВ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ТОВАРІВ
І ПОСЛУГ: СТАНОВЛЕННЯ ПРАВА НА ТОВАРНІ ЗНАКИ
4.1. Товарні знаки як знаки походження
Товарні знаки як знаки походження віддавна застосовували виробники цегли, шкіри, книжок, зброї та інших речей. Вони ставили клеймо у вигляді літер, зазвичай ініціалів, або інших символічних позначень на товари для зазначення виготівника продукції.
Ці знаки не виконували сьогоднішню функцію полегшення розпізнавання товару в умовах розмаїття. Разом із тим вони позначали аспект права на товарний знак, який не втратив значення дотепер, а саме те, що знаки створюють зв'язок між товаром і його виробником.
Маркування використовували також для позначення володіння. Англійське слово brand (тавро), яке часто вживають навіть зараз як синонім товарного знака, засвідчує цю практику: брендом фермери називали маркування скоту клеймом за допомогою розжареного заліза.
4.2. Товарні знаки та виробництво товарів для експорту
Товарні знаки мали особливе значення для розвитку виробництва товарів для експорту. Так, вироби з металу виготовляли в
Англії
задовго до промислового століття, тому сталь, зброя, столові прибори мали на
собі традиційні позначення англійських виробників. Це стосувалося й
дорогоцінних металів.
4.3. Товарні знаки та гільдії
Гільдії - основна форма ремісничого виробництва тих часів, коли міське життя зазнало перетворень, пов'язаних із виникненням професій та об'єднань, очолюваних майстрами-ремісниками, які досягали цього статусу внаслідок учнівства та створення власноручного шедевру.
Умови виробництва підтверджували інспектори гільдії. Використовували різні позначення: гільдії, позначення майстра-ремі-сника, яке останній вибирав раз і назавжди, отримуючи статус майстра. Іноді використовували позначення підмайстра або місцевий знак. Позначення могли набувати форми печаток на виробах з дорогоцінних металів.
Товарні знаки вживали для того, щоб засвідчити, що професійна організація дотримується як правил виробництва, так і своїх професійних завдань. Ці знаки, вживані, аби поглибити в ремісників почуття відповідальності, здебільшого були обов'язковими.
4.4. Покарання за використання чужого товарного знака
Забороняли використовувати знак, що належить іншому, і суворість покарань XVI ст. за підробки свідчить, що порушення правил частішали в міру того, як занепадали гільдії. Як приклади можна навести едикт Карла V (1544), який передбачав позбавлення професії та відрубання правої руки, а також французький Королівський едикт (1564), що встановлював смертну кару за підробне маркування парчі.
4.5. Занепад гільдій
У Франції гільдії скасував закон від 17 березня 1791 p., а привілеї англійських гільдій було відмінено в 1835 р. Проте занепад гільдій розпочався задовго до цього, адже вони поступалися місцем нерегульованим професіям, міжнародній торгівлі, великомасштабним підприємствам. Порушення правил гільдій призвело до зникнення їхньої символіки, яку замінили більш сучасні типи товарних знаків у XVIII ст.
4.6. Товарні знаки XIX ст.
Товарні знаки отримали свою сучасну функцію у XIX ст. Поява масового виробництва, ускладнення системи надходження товарів від виготівника до покупця, розвиток торгівлі вимагали універсальної ідентифікації товарів. Останні одержали найменування на додаток до родових найменувань, таких як інструменти, сірники, пиво тощо.
4.7. Необхідність захисту товарних знаків
Зі збільшенням використання товарних знаків зростало і їх копіювання. Зазвичай законні користувачі знаків не мали засобів зупинити підробників. Маркування товарів не надавало їм юридично визнаного права.
В Англії засіб захисту від цього порушення сформували суди починаючи із середини XIX ст. Так народилася доктрина «видання за інше»: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.
4.8. Формування законодавства США про товарні знаки
У США сформувалася сильна коаліція володільців товарних знаків, яка переконала федеральний законодавчий орган, Конгрес, прийняти закон про товарні знаки. Це було зроблено у 1870 p., проте зазначений закон проіснував лише 7 років, адже його було визнано неконституційним. Лише 1905 р. був прийнятий новий всеоб'ємний закон про товарні знаки.
4.9. Перший європейський закон про товарні знаки
Однією з перших країн, яка прийняла всеоб'ємний закон про товарні знаки, була Франція, у якій закон від 1857 р. залишався чинним понад 100 років. Перший всеоб'ємний закон Німеччини про товарні знаки був прийнятий у 1896 р.
4.10. Розвиток права на товарний знак у XX ст.
Історію розвитку права на товарний знак у XX ст. можна викласти в кількох розділах: використання або реєстрація як основа виникнення прав; визнання сучасних способів використання товарних знаків (відступлення, ліцензування); визнання нових теорій охорони товарних знаків.
Цей розвиток відбувався не тільки законодавчим шляхом. Найважливіші підходи формували судові рішення.
Нові
теорії охорони товарних знаків знайшли втілення у британському законі 1938 р. і
законі Бенілюкса про товарні знаки 1970 р.
4.11. Британський закон і закон Бенілюкса про товарні знаки
Британський закон уперше запровадив право для володільця товарного знака, а саме право заперечувати проти будь-якого використання товарного знака іншими особами, незалежно від того, чи існує ймовірність змішування, чи ні. Так, за британським правом, якщо конкурент посилається на певну продукцію з товарним знаком для того, щоб підкреслити переваги власної продукції, суд може заборонити йому порушувати право на товарний знак.
Закон Бенілюкса запровадив право забороняти будь-яке використання, здатне завдати шкоди володільцеві товарного знака, незалежно від подібності товарів.
4.12. Становлення міжнародної системи охорони товарних знаків
Розвиток права на товарні знаки всередині країн був значною мірою пов'язаний із розвитком його міжнародної охорони. На особливу увагу заслуговує Паризька конвенція про охорону промислової власності (1883), яка є основою міжнародних конвенцій у галузі промислової власності. її доповнюють Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків, підписана в 1891 p., що заснувала Спеціальний союз для країн - членів Паризької конвенції, та інші міжнародні угоди.
§ 5. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА
ПРО ОХОРОНУ НЕТРАДИЦІЙНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
5.1. Історія охорони наукових відкриттів
Перші спроби охорони наукових відкриттів. Відкриття - це самостійний об'єкт права. Вперше питання про правову охорону наукових відкриттів було поставлено в 1879 р. на Лондонському конгресі Міжнародної літературної і художньої асоціації. Пізніше -у Венеції (1888), Берні (1896), Тунісі (1898), Гольдельберзі (1899). Проте до Першої світової війни жодна з пропозицій не призвела до конкретних результатів.
Після війни в Європі відновилися спроби врегулювати права авторів наукових відкриттів. У Франції були висунуті пропозиції винагороджувати вчених шляхом виділення їм частки прибутку, одержуваного від використання винаходів, ґрунтованих на наукових відкриттях.
У парламент Франції було направлено два проекти. Професор Ж. Бартельмі пропонував запровадити до патентного законодавства так званий патент на принцип, що дає право автору на участь у вигодах, одержуваних від використання відкриття. Проект Конфедерації працівників розумової праці пропонував визнати самостійне право власності на наукові відкриття. Автору мало б належати виключне право на одержання вигоди від відкриттів. Пропонували не вважати це право правом виключного користування, оскільки не можна заборонити промисловий або комерційний обіг власних творінь. Для виникнення авторського права була необхідна публікація, від моменту якої відраховували строк його дії (50 років).
Обидва проекти були відкинуті на їх батьківщині, але передані Комісії з інтелектуального співробітництва, створеній Лігою Націй, а також спеціальній підкомісії інтелектуальної власності.
Проекти міжнародних конвенцій Ф. Руффіні та Г. Гаріеля про охорону наукових відкриттів. За дорученням підкомісії італійський вчений, сенатор Ф. Руффіні підготував доповідь і проект міжнародної конвенції про охорону наукових відкриттів. Основний принцип проекта містила ст. 2, відповідно до якої автори відкриттів мають виключне право одержувати вигоду від своїх відкриттів.
Комісія з інтелектуальної власності схвалила проект Руффіні та передала його Раді Ліги Націй. Пленум схвалив проект «у принципі» та розіслав його всім урядам держав - членів Ліги Націй для подання висновків.
Паралельно віце-директор Міжнародного бюро з охорони промислової власності Г. Гаріель підготував інший проект, у якому пропонував покласти виплату винагороди на промисловців, які використовують відкриття, і створити спеціальний фонд для таких виплат спочатку всередині окремих країн, а потім у міжнародному масштабі. Розмір винагороди мала визначати спеціальна комісія.
Оскільки від урядів надходили відповіді, у яких вони висловлювали серйозні сумніви щодо проекту Руффіні, Міжнародному інституту інтелектуального співробітництва, створеному Лігою
Націй
у 1925 р. у Парижі, було доручено продовжити вивчення цього питання.
Проект міжнародної конвенції Інституту інтелектуального співробітництва. Комісія експертів Інституту інтелектуального співробітництва запропонувала розробити новий Проект міжнародної конвенції. У 1927 р. документ був поданий Міжнародній комісії з інтелектуального співробітництва.
Проект пропонував охороняти лише відкриття прикладного характеру, придатні для матеріального використання. Автор такого відкриття мав право на винагороду з боку осіб, які його використовують.
Проект міжнародної конвенції був прийнятий Радою Ліги Націй і в 1930 р. представлений на розгляд урядам. Із 17 держав, уряди яких надіслали відповіді, тільки 6 у принципі підтримали проект. Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва в 1932 р. прийняв резолюцію, у якій наголосив на передчасності скликання дипломатичної конференції для розгляду цього проекту.
У 1933 р. Міжнародна комісія з інтелектуального співробітництва повернулася до цього питання і дійшла того самого висновку. У 1937 р. директор Міжнародного інституту інтелектуального співробітництва відзначив у своїй доповіді, що обставини не дозволяють скликати дипломатичну конференцію для обговорення проекту міжнародної конвенції.
Повоєнні спроби запровадження міжнародної охорони наукових відкриттів. Після закінчення Другої світової війни спроби запровадити міжнародне регулювання в галузі охорони наукових відкриттів відновилися спочатку в рамках неурядових, а потім і міжурядових організацій - ЮНЕСКО та Міжнародного об'єднаного бюро з охорони інтелектуальної власності.
Комітет експертів з питань прав учених, створений у 1953 р. Комісією з авторського права ЮНЕСКО, спробував юридично обґрунтувати права вчених. У його доповіді йшлося про специфіку охорони відкриттів трьох груп:
відкриття має суто академічний характер, автор не розробив
форм його практичного застосування;
автор відкриття запропонував шлях його практичного за
стосування, але не розробив деталей;
автор відкриття може використовувати патентну форму охо
рони.
У перших двох випадках автор має тільки моральне право пріоритету на відкриття. Відзначалося, що жодна з чинних систем за-
конодавства не встановлює спеціальної охорони прав авторів наукових відкриттів і тільки премії, надані за відкриття, є підтвердженням авторства.
Як можливий спосіб охорони була запропонована видача патентів на принцип, а також система свідків відкриття. Практичне ж вирішення проблеми, як було зазначено, залежить перш за все від юридичного визнання в міжнародному масштабі прав учених на охорону їхнього авторства.
Проте Комітет з авторського права ЮНЕСКО відмовився продовжувати розробку цього питання, зваживши на те, що воно не належало до сфери авторського права в його тодішньому розумінні.
Віднесення наукових відкриттів до інтелектуальної власності. У подальшому питання про міжнародно-правове регулювання відносин, пов'язаних із науковими відкриттями, виникло у зв'язку зі створенням Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). На Стокгольмській дипломатичній конференції 14 липня 1967 р. була підписана Конвенція про заснування ВОІВ, ст. 2 якої говорить, що інтелектуальна власність включає і права, які стосуються наукових відкриттів. Стокгольмська конвенція розглядає наукові відкриття як самостійний об'єкт охорони. Проте жодна з чинних міжнародних конвенцій не регулює питань охорони відкриттів.
Включення поняття відкриття до тексту Стокгольмської конвенції слід розглядати як визнання того, що необхідно здійснювати спеціальну охорону прав авторів наукових відкриттів як на національному, так і на міжнародному рівні, незалежно від охорони наукових творів як об'єктів авторського права.
Договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів. Пропозиції укладення спеціальної конвенції в цій галузі вносили різні автори. Ще в 70-ті роки XX ст. Міжнародне бюро ВОІВ прийняло рішення розробити проект спеціальної конвенції про охорону пріоритету наукових відкриттів, вивчення питання про охорону наукових відкриттів було включене до довгострокової програми Міжнародної асоціації з охорони промислової власності.
На Дипломатичній конференції 1978 р. у Женеві був укладений Договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів, який досі не набув чинності (його підписали 5 країн, у тому числі колишній СРСР, а для введення в дію необхідне приєднання 10 країн). Цей документі містить визначення понять «наукове відкриття», «автор наукового відкриття», «міжнародна реєстрація»,
«заявка»,
«заявник», «дата відкриття» тощо. У Договорі окреслені сфера дії міжнародної
реєстрації, порядок подання і оформлення заявочної документації, реєстрації,
видачі свідоцтва, публікації відомості про реєстрацію.
ОХОРОНА НАУКОВИХ ВІДКРИТТІВ У СРСР Охорона наукових відкриттів у 40-50-ті роки XX ст. У СРСР
інститут правової охорони наукових відкриттів був створений у 1947 р. за ініціативою президента Академії наук СРСР академіка С. І. Вавілова і набув чинності відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 14 березня 1947 р. за № 525 «Про утворення при Раді Міністрів СРСР Комітету з винаходів і відкриттів».
У 1946-1950 роках було зареєстровано 25 пріоритетів наукових відкриттів.
У лютому 1948 р. Комітет включили до складу Держтехніки СРСР. У 1949 р. була розроблена Інструкція про порядок прийому і реєстрації заявок на відкриття, яку майже не застосовували, оскільки в 1951 р. Держтехніку СРСР було ліквідовано, а функції керівництва винахідництвом були передані міністерствам та відомствам. Функції ж і права Держтехніки СРСР, що стосувалися управління справами з охорони відкриттів, міністерствам та відомствам передані не були, тому реєстрацію наукових відкриттів не здійснювали.
23 лютого 1956 р. Рада Міністрів СРСР постановою № 274 надала чинності Положенню про Комітет у справах винаходів та відкриттів. Відтоді в СРСР почалася загальнодержавна реєстрація відкриттів та винаходів.
10 травня 1956 р. Комітет у справах винаходів та відкриттів при Раді Міністрів СРСР затвердив Порядок розгляду заявок на відкриття. Наказом Комітету від 2 вересня 1959 р. за № 163 затверджено Інструкцію про порядок прийому і розгляду заявок на відкриття. Відділ реєстрації науково-дослідних робіт спрямовував заявки про відкриття до Експертної ради Комітету, який після експертизи подавав відповідний висновок про можливість реєстрації розглянутих відкриттів на затвердження голові Комітету.
Постановою Ради Міністрів СРСР від 24 квітня 1959 р. за № 435 були затверджені Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції та Інструкція про винагороду за відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції.
Розділ V «Права на відкриття» Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік містив статті: «Право на
відкриття» (107), «Право автора відкриття» (108), «Перехід прав автора відкриття за спадкоємством» (109).
Охорона наукових відкриттів у 60-70 ті роки XX ст. У 1960—
1965 роках у СРСР було зареєстровано 32 наукових відкриття.
Чинний у державі інститут реєстрації відкриттів мав певні недоліки, що спонукало у 1971 р. АН СРСР надіслати до Ради Міністрів СРСР доповідну записку з пропозицією розглянути подальшу доцільність здійснення охорони відкриттів. Урядова комісія рекомендувала Держкомвинаходів і АН СРСР вжити необхідних заходів для дальшого вдосконалення і розвитку чинної системи охорони відкриттів.
У Положенні 1973 р. уточнено визначення поняття «відкриття». Чинне визначення («відкриттям визнається встановлення невідомих раніше об'єктивно існуючих закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу») доповнене ознакою: «які вносять докорінні зміни у рівень пізнання».
У Положенні 1973 р. були зафіксовані також наступні нововведення: службове відкриття, тобто відкриття, зроблене у зв'язку з виконанням службових завдань; можливість опротестування реєстрації відкриття та диплому, який був виданий на нього, незалежно від терміну, що сплинув з моменту його офіційного визнання.
Положення 1973 р. визначило розмір винагороди за відкриття, яка становила 5 тис. крб.
З 1 січня 1974 р. набуло чинності нове Положення про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції, затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 31 серпня 1973 р. за № 584, яке передбачало уточнення, розробку та запровадження документів задля вдосконалення процедури охорони наукових відкриттів.
Спроби відновлення охорони наукових відкриттів. Система реєстрації наукових відкриттів і охорони прав їхніх авторів у СРСР мала ряд недоліків. Так, питання про розмір матеріальної винагороди авторам відкриттів вирішували в адміністративному порядку. До того ж правові відносини виникали лише з приводу наукових відкриттів у галузі природознавства. Постановою Президії АН СРСР від 14 травня 1991 р. було скасовано реєстрацію наукових відкриттів у СРСР. За період з 1947 по 1991 роки в СРСР було зареєстровано 403 наукові відкриття, при цьому були опубліковані відомості про 392 наукові відкриття.
У 1992 р. з ініціативи наукової громадськості Російської Федерації при Російській Академії природничих наук (РАПН) була
створена Російська асоціація авторів наукових відкриттів. Згідно зі Статутом Російська асоціація почала здійснювати прийом заявок на відкриття, їхню попередню та розширену наукову експертизу, встановлення пріоритету, реєстрацію відкриттів, публікацію збірників відкриттів та видачу дипломів і нагород авторам.
У 1995 р. наукова громадськість України створила Асоціацію авторів наукових відкриттів України. У 1997 р. виникла Міжнародна асоціація авторів наукових відкриттів, засновниками якої стали Російська асоціація авторів наукових відкриттів і Асоціація авторів наукових відкриттів України.
Згідно з Наказом Російського агентства з патентів і товарних знаків від 10 грудня 1997 р. за № 203 «Про проведення заходів щодо завершення діловодства за заявками на відкриття» виключні права щодо експертизи заявок на наукові відкриття були офіційно передані РАПН та Міжнародній асоціації авторів наукових відкриттів.
У 1992-2003 роках було зареєстровано 220 відкриттів, у тому числі по Україні - ЗО.
Охорона наукових відкриттів в Україні. Право на наукове відкриття в Україні законодавчо закріплене як окремий цивільно-правовий інститут (глава 38 ЦК), наукові відкриття відокремлені як самостійний об'єкт інтелектуальної власності (ст. 41 Закону України «Про власність»), про відкриття згадують Закон «Про авторське право і суміжні права» (п. 2 ст. 7), Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» (ст. 1).
Разом із тим відсутні правові механізми реалізації вказаного суб'єктивного права, що значною мірою пояснюється відсутністю єдиного погляду на природу права на наукове відкриття.
5.2. Історія охорони компонувань інтегральних мікросхем
Питання виду охорони, якій мають підлягати компонування інтегральних мікросхем, є порівняно новим. Інтегральні мікросхеми виготовляють відповідно до детальних схем, або компонувань.
Провідні виробники інтегральних мікросхем почали лобіюва-ти питання створення окремої системи охорони компонувань. їхні аргументи на користь запровадження спеціальної охорони полягали в тому, що розробку нового компонування, наприклад для високошвидкісного мікропроцесора, можна скопіювати з невеликими затратами. До того ж новому компонуванню може не вистачати ознаки новизни, необхідної для одержання патентної охоро-
ни, і воно може не вписатися в систему вимог, яким мають відповідати об'єкти, що їх охороняє авторське право.
Багато розвинених індустріальних країн запровадили спеціальний правовий інститут охорони компонувань. Цим шляхом пішла й Україна, прийнявши 5 листопада 1997 р. Закон «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» за № 621/97-ВР.
Міжнародна охорона компонувань інтегральних мікросхем передбачена Угодою TRIPS (статті 35-38). У травні 1989 р. Дипломатична конференція у Вашингтоні ухвалила текст Договору про інтелектуальну власність відносно інтегральних мікросхем, який ще не набрав чинності.
5.3. Історія охорони сортів рослин, порід тварин (селекційних досягнень)
Перші спроби охорони сортів рослин. Хоча селекція як цілеспрямована діяльність людей з перетворення об'єктів живої природи є одним із ранніх досягнень людства, правова регламентація суспільних відносин у цій галузі виникла лише у XX ст. Необхідність виключного права для селекціонерів рослин була визнана в США у 1930 p., коли почали видавати патент на рослини, що поширювався тільки на сорти із безстатевим розмноженням.
Становлення міжнародної системи охорони сортів рослин. У 1962 р. була прийнята Міжнародна конвенція про охорону селекційних досягнень, до якої в 1972 і 1978 роках вносили зміни. Акт 1978 р. охороняє всі сорти рослин незалежно від способу розмноження або технології, використовуваної при їх виведенні. Акт 1978 р. засновує Міжнародний союз з охорони селекційних досягнень - скорочено UPOV (за першими літерами французької
назви).
У березні 1991 р. на Дипломатичній конференції в Женеві держави - члени UPOV прийняли новий, переглянутий Акт Конвенції UPOV. Акт 1991 р. набуде чинності, коли до нього приєднаються 5 держав. Для нинішніх держав Союзу Акт 1991 р. стане обов'язковим лише після внесення змін до чинного законодавства і здавання на збереження документа про приєднання до нового
Акта.
Охорона сортів рослин у СРСР. У СРСР охорона деяких об'єктів селекції була запроваджена в 1937 р. у зв'язку з прийняттям постанови Ради Народних Комісарів СРСР «Про заходи подальшого поліпшення насіння зернових культур». Зазначена постанова передбачала створення системи державних випробувань
сортів
зернових культур і планове використання їх у народному господарстві, надання
охоронних документів авторам нових сортів рослин і преміювання за їхнє
впровадження у виробництво, реєстрацію та публікацію відомостей про нові сорти
рослин, які пройшли державні сортові випробування та районування у господарствах.
Коло охоронних об'єктів селекції первинно обмежувалося лише виведеними або
поліпшеними сортами зернових.
У 1941 р. нові сорти рослин були віднесені до об'єктів творчості, що охороняють норми винахідницького права. Положення про винаходи та технічні вдосконалення, затверджене постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 5 березня 1941 p., зазначало, що на нові сорти насіння селекціонерам і селекційним станціям видають авторські свідоцтва, аналогічні авторським свідоцтвам на винаходи.
У подальшому коло охоронюваних об'єктів селекції постійно розширювалося. Окремі постанови Уряду СРСР запровадили охорону результатів селекції цукрових буряків, бавовника, інших сільськогосподарських культур, а також нових і поліпшених порід сільськогосподарських тварин і птиці. У 1955 р. був запроваджений новий загальний порядок оформлення прав на селекційні досягнення, раніше регульований багатьма розрізненими відомчими особами. Вирішенням усіх питань щодо проведення державних випробувань, визначення порядку районування та видачі охоронних документів селекціонерам займалося Міністерство сільського господарства СРСР.
Прирівнення результатів селекції до винаходів мало місце і під час подальшого розвитку законодавства (п. 22 Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 p.). Вирішення всіх питань експертного і юридичного характеру щодо селекційних досягнень, як і раніше, було покладено на Міністерство сільського господарства СРСР. Це міністерство затвердило ряд нормативних актів, що регламентували правову охорону селекційних досягнень, зокрема, Положення про правову охорону нових сортів рослин у СРСР від 13 серпня 1980 p., Положення про державне випробування і районування сортів сільськогосподарських культур від 11 травня 1981 p., Положення про апробацію селекційних досягнень у тваринництві тощо.
Охорона сортів рослин і порід тварин в Україні. Питання про правомірність прирівнення селекційних досягнень до винаходів було дискусійним. Багато вчених доводили недоцільність такого прирівнення і висловлювалися за провадження самостійної пра-
вової охорони селекційних досягнень. Зазначений погляд відображено в Законі України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 p., який вилучив сорти рослин і породи тварин з патентоздатних виробів. їхню правову охорону забезпечує спеціальний Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р. Праву інтелектуальної власності на сорти рослин, породи тварин присвячена глава 42 ЦК (статті 485-488).
5.4. Історія охорони раціоналізаторських пропозицій
Перші програми раціоналізаторських пропозицій. Вже понад століття ідеї та пропозиції, висунуті працівниками підприємств і організацій, відіграють помітну роль у підвищенні ефективності економіки й управління.
Одну з перших програм висування пропозицій запровадили в США в 1896 р. на фірмі «Нешнл кеш режистер». План висування пропозицій надавав можливість людині, зайнятій певною роботою, представляти свої думки щодо її вдосконалення. Це забезпечувало ефективніше використання ресурсів, підвищення продуктивності праці, зниження відходів виробництва, собівартості продукції та покращення її якості.
У 50-ті роки XX ст. японські фірми перейняли концепцію та програми висування раціоналізаторських пропозицій у США і почали активно їх запроваджувати.
У Німеччині «прості» пропозиції регулює колективна угода, а «складні» (від використання яких підприємець має такий самий доход, як і від винаходу) - Закон 1957 р. «Про винаходи працівників».
Заслуговує на увагу практика стимулювання робітників-раціо-налізаторів у Франції. Понад ЗО років у цій країні організовують конкурси на кращу раціоналізаторську пропозицію.
Запровадження правової охорони раціоналізаторських пропозицій у СРСР. Особливу правову охорону раціоналізаторських пропозицій було запроваджено в СРСР у 1931 р. у зв'язку із прийняттям Положення про винаходи і технічні вдосконалення. Нарівні з винаходами об'єктом охорони були визнані інші технічні вдосконалення, які не могли мати таку характеристику, як новизна. Особи, які запропонували ті або інші технічні вдосконалення, що не були новими винаходами, одержували від підприємств і організацій, де останні було впроваджено, спеціальні свідоцтва.
Винагороду
цим особам виплачували за особливою шкалою ставок, затвердженою Інструкцією
Комітету у справах винахідництва від 31 жовтня 1931 р. Зазначена Інструкція
відокремила ще один особливий об'єкт охорони — організаційні вдосконалення, які
називали також раціоналізаторськими пропозиціями. Первісно поняття «раціоналізаторська
пропозиція» позначало лише пропозиції організаційного характеру, які не
стосувалися вирішення технічних задач. Постанова Комітету у справах винахідництва
від 2 жовтня 1932 р. передбачала однакові пільги для осіб, які запропонували
технічні та організаційні вдосконалення.
Розширення поняття «раціоналізаторська пропозиція». Згодом поняття «раціоналізаторська пропозиція» отримало інше значення. Так, в Інструкції про винагороду за винаходи, технічні вдосконалення і раціоналізаторські пропозиції, затвердженій Радою Народних Комісарів СРСР 27 листопада 1942 p., було зазначено, що її дія не поширюється на раціоналізаторські пропозиції щодо поліпшення обліку і звітності, документації, постачання, збуту тощо. Тим самим суто організаційні пропозиції були вилучені з об'єктів, що їх охороняють норми винахідницького права. Проте, як і раніше, аж до 1973 р. визнавали раціоналізаторськими й охороняли нарівні із суто технічними вдосконаленнями і так звані організаційно-технічні пропозиції, тобто пропозиції щодо організації виробництва, які не мають своїм безпосереднім об'єктом техніку і технологію. Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 р. обмежило тлумачення раціоналізаторських пропозицій лише технічним вирішенням виробничих задач.
Специфіка радянського законодавства про раціоналізаторські пропозиції. Радянське законодавство, присвячене раціоналізаторській діяльності, від моменту свого зародження і протягом наступних років базувалося на принципі централізованого правового регулювання раціоналізаторських пропозицій. Єдиний союзний акт визначав не тільки поняття раціоналізаторської пропозиції, а й порядок оформлення прав на неї, саме коло цих прав, розміри належної раціоналізаторам винагороди та інші питання. Підприємства й організації, яким пропонували ці пропозиції, практично були позбавлені можливості заохочувати своїх працівників до творчої ініціативи, спрямованої на вдосконалення техніки та технології.
Таке становище суперечило новим ринковим умовам господарювання. У кінці 80-х років XX ст. активно обговорювали
перспективи подальшого правового регулювання раціоналізації. Висловлювалися на користь доцільності регулювання раціоналізаторської діяльності як на державному рівні, так і на рівні підприємств; надання правової охорони як технічним, так і організаційним рішенням; можливості хоча б у рамках конкретних підприємств визнати раціоналізаторськими пропозиції працівників інженерно-технічної сфери; суттєвого спрощення процедури оформлення прав на раціоналізаторські пропозиції і вдосконалення системи матеріального стимулювання раціоналізаторів.
Становлення системи охорони раціоналізаторських пропозицій в Україні. Положення про охорону раціоналізаторських пропозицій знайшли відображення у Тимчасовому положенні про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні, затвердженому Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. за № 479/92.
Правову охорону раціоналізаторських пропозицій передбачає глава 41 «Право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію» ЦК (статті 481-484).
5.5. Історія охорони комерційної таємниці
Від секретів стародавніх майстрів до положень міжнародних угод. Комерційна таємниця - один із давніх методів охорони інтелектуальної власності. Майстри стародавнього світу зберігали секрети своєї майстерності задовго до виникнення поняття інтелектуальної власності. їхні виробничі секрети не мали письмової форми, а були знаннями і ноу-хау окремих людей.
На час промислової революції в Європі природа виробничих секретів змінилася. Складні виробничі процеси і система ділових відносин вимагали запровадження письмової документації й обумовили можливість для більшості найманих працівників вільно змінювати роботодавця.
З'явилися дві основні загрози секретам виробництва: нелояльність працівника щодо колишнього роботодавця та крадіжка документації. Роботодавці почали включати до трудових контрактів умови, що вимагали від працівника збереження секретів виробництва, які становили комерційну таємницю.
Законодавці і судова влада відповіли на зазначену проблему посиленням переслідувань працівника за порушення умов контракту, що було засобом захисту від нелояльності останнього та крадіжки секретів.
Правове
регулювання на міжнародному рівні відносин, пов'язаних із комерційною
таємницею, з'явилося лише в XX ст. в рамках законодавства про недобросовісну
конкуренцію. У 1900 р. до Паризької конвенції про охорону промислової власності
було введено ст. 10bls про недобросовісну конкуренцію. У 1994 р. була підписана
Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода TRIPS), ст.
39 якої присвячена захисту нероз-голошуваної інформації.
Захист комерційної таємниці в Російській імперії. З кінця 80-х років XIX ст. Російська імперія, до складу якої входила й Україна, стає на шлях стимулювання державою капіталістичної індустріалізації. Конкуренція, боротьба за ринки збуту породжують промислове шпигунство. Положення, спрямовані на боротьбу з цим явищем, були включені до Уложення про покарання кримінальні і виправні в редакції 1885 р. і до Кримінального уложення 1903 р.
Для захисту промислової та торговельної таємниці Кримінальне уложення передбачало главу 29 «Про розголошення таємниць», ст. 543 якої стверджувала: «Службовець заводу, фабрики або іншої промислової установи, їх робітник, винний у розголошенні особливих вживаних на заводі, фабриці або в установі запропонованих до впровадження прийомів виробництва, які доручені винному як такі, що підлягають збереженню в таємниці, караються арештом або грошовим штрафом до 500 рублів.
Якщо цей вчинок здійснено з метою завдати майнової шкоди підприємству або одержати власну майнову вигоду, то винний карається тюремним ув'язнення строком до шести місяців»'.