S 3. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ПАТЕНТНОГО ПРАВА

3.1. Періодизація історії патентного права

В історії патентного права виокремлюють три важливі періоди:

період привілеїв (XV-XVIII століття): суверен надавав мо­

 

нополію на власний розсуд; важливу роль відігравала концепція

 

корисності, іноді фаворитизму;

період національних патентів (1790-1883 роки): будь-який

 

винахідник мав право подати заявку на патент, видача якого за­

 

лежала виключно від об'єктивних умов; охорону місцевих вина­

 

ходів за рубежем не практикували;

період інтернаціоналізації (від 1883 року дотепер): охорона

 

винаходів за межами країни походження розвивається разом із

 

міжнародною торгівлею, міжнародні або регіональні конвенції

 

сприяють цьому розвитку.

3.2. Перші привілеї

Привілей є документом, за яким суверен надає особливе пра­во окремій особі. Привілеї могли містити різні права. Підстави для їх надання теж були різними. Найпершими привілеями, що їх надавали на використання нової техніки, могли користуватися як винахідники в сучасному розумінні, так і особи, які впроваджу­вали техніку, вже відому за рубежем. Суверен був зацікавлений у тому, щоб інновація допомагала скоротити імпорт за рахунок роз­витку внутрішнього виробництва.

Венеціанська Республіка першою прийняла положення про цю форму привілеїв, «Парте Венеціана» (1474). Його основні прин­ципи зберігають актуальність дотепер: «Владою теперішніх зборів виголошується рішення: кожний, хто в цьому місті розробить будь-який новий і такий, що містить творчу думку, пристрій... повинен подати про це заяву до міського управління, щойно цей пристрій буде доведений до такої міри досконалості, що його мож­на буде створити та використати. Без згоди автора та дозволу його на будь-якій нашій території та в будь-якому місці всім іншим забороняється протягом 10 років створювати... за формою чи виг­лядом подібний пристрій. Якщо, незважаючи на це, будь-хто ви­готовить... то автор може вільно притягти його до відповідаль­ності...»1.

Вже в цьому положенні закладено принципи, на яких базують­ся сучасні патенти: корисність нових винаходів для держави, ви­ключні права першого винахідника на обмежений період, пока­рання за порушення права.

3.3. Особливі привілеї королівської влади Англії

Практика передачі технологій і створення нових виробництв була започаткована в Англії у XII ст., і до XIV ст. особливі при­вілеї королівська влада надавала окремим особам для захисту їх під час заснування нових виробництв за імпортованою техноло­гією.

Ця охорона набувала форми надання тому, хто впроваджує нову технологію, виключного права використовувати її на пері­од, достатній для її налагодження та навчання інших користува­тися нею. Виключне право було для нього щитом у важкі роки

становлення та своєрідною компенсацією за впровадження у дер­жаві нового виробництва.

Патентні грамоти. Тимчасові права посвідчували переважно патентні грамоти, що означає «відкриті листи», які мали таку назву тому, що печатка знаходилася з лицевого боку розгорнуто­го аркуша. Такі грамоти виконували функцію офіційного спові­щення громадськості про надані права.

Задумана первісно для підтримки нових виробництв, ця сис­тема надання прав перетворилася на об'єкт зловживань з метою поповнення королівських доходів. У парламенті пролунали про­тести, королівська влада була змушена погодитися на те, щоб кон­флікти з приводу патентів розглядали в судовому порядку.

Справа -«Сукнороби з Іпсвіча». Під час судового розгляду справи «Сукнороби з Іпсвіча» було зазначено: «Та якщо хтось за­провадив новий винахід у нове виробництво в королівстві з ризи­ком для свого життя і з витрачанням своїх коштів або запасів тощо чи хтось зробив будь-яке нове відкриття, то в цьому разі король із власної прихильності та милості для компенсації його коштів і зусиль може встановити, що тільки він матиме право користува­тися цим виробництвом або торгівлею протягом певного часу, оскільки людям у королівстві ще не відомо про нього і вони не мають знань і майстерності для його використання. Проте, коли патент припинить дію, король не може надати його знову»1.

Положення про монополії. Зловживання з приводу надання особливих прав мали місце до 1628 p., коли було прийнято Поло­ження про монополії. Воно оголосило недійсними всі монополії, винятки і надання прав, окрім «усіх патентних грамот і привілеїв строком на 14 або менше років, які будуть надані пізніше, на вик­лючне виробництво або створення нових виробництв у цьому королівстві справжньому та першому винахіднику цих вироб­ництв, якими не мають права користуватися інші особи на час дії таких патентних грамот і надання прав»2.

Надання прав виключно на процесуальних умовах. Систе­ма привілеїв розвивалася в Англії завдяки діяльності судів у на­прямку системи надання прав, ґрунтованої виключно на проце­суальних умовах. Деякі з них, наприклад надання детального опису, який вимагали з 1711 p., були провісниками сучасних патентів.

3.4. Національні патенти

Перші патентні закони. США (1790) і Франція (1791) майже одночасно прийняли закони про видачу патентів усім винахідни­кам, за дотримання певних об'єктивних умов. Ст. 1 французького закону відзначала: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора, внаслідок цього закон має гарантувати йому всебічне і повне користування ним відповідно до умов і на строк, який буде встановлений далі»1.

Законодавець опікувався і національними інтересами. Так, прийнята в 1793 р. поправка до закону США дозволяла надавати патенти лише громадянам цієї країни, а у Франції особу, яка впро­ваджувала зарубіжну техніку, прирівнювали до справжнього ви­нахідника. Винахідник, який одержував патент за рубежем, одер­жавши його до того у Франції, втрачав право користуватися ос­таннім.

Нова патентна система. Нова патентна система набула поши­рення на початку XIX ст. в результаті застосування французько­го права у країнах, завойованих Наполеоном. Проте в монархіч­них державах, які збереглися або були відновлені після 1815 p., принцип привілеїв зберігся, хоча на практиці право на патент ви­знавали скрізь.

З поширенням промислової революції на інші країни відбуло­ся стрімке зростання кількості патентів. Якщо в 1815—1820 ро­ках США, Франція та Британія разом видавали понад 100 патентів на рік, то в 1850-1854 роках кожна з цих країн щорічно видавала понад 1000 патентів.

Відбулися і якісні вдосконалення. Тих, хто просто ввозив тех­ніку, перестали розглядати як винахідників, було розроблено кон­цепцію новизни, переглянуто і в ряді випадків спрощено фор­мальні вимоги. Майже скрізь, за винятком США, де експертизу ввели в 1836 p., переважала реєстраційна система.

Хоча іноземці, як правило, мали право одержувати місцеві па­тенти, патентування одного й того самого винаходу в ряді країн залишалося ще рідкістю, переважно за відсутності необхідності або через складність процедури.

Патенти та міжнародна торгівля. За таких умов патенти сприй­мали як перешкоду на шляху міжнародної торгівлі. У державах -членах Митного союзу німецьких держав до заснування об'єдна-

ної імперії у XIX ст. патентоволоділець втрачав своє право пере­шкоджати імпорту товарів, що підпадали під його патент, якщо їх було виготовлена в іншій країні - члені Митного союзу.

Здавалося, з розвитком торгівлі патентну систему скасують разом із митними бар'єрами. Проте винахідники та промисловці плекали ідею міжнародної охорони винаходів. Так, під час Все­світньої промислової виставки 1873 р. у Відні Патентний конгрес представив різні пропозиції щодо цього. Тогочасна економічна криза не сприяла утвердженню ідей вільної торгівлі та відмови від патентів. Під час всесвітньої виставки у Парижі міжнародний конгрес розпочав підготовку рішення про міжнародну охорону промислової власності. Врешті-решт 20 березня 1883 р. на дипло­матичній конференції в Парижі була підписана конвенція, що зас­нувала Союз з охорони промислової власності.

3.5. Інтернаціоналізація промислової власності

Початок інтернаціоналізації промислової власності. З підпи­санням Паризької конвенції розпочався період інтернаціоналізації промислової власності, зокрема патентної системи. Паризький союз заклав підґрунтя, яке уможливило прогрес шляхом періо­дичних переглядів Конвенції, що сприяло одержанню та підви­щенню ефективності охорони винаходів, створюваних в одній із країн-членів, в інших країнах-членах.

•«Особливі угоди» в галузі патентного права. Від початку свого існування Паризька конвенція передбачала можливість укладен­ня між державами-членами «особливих угод» щодо промислової власності. Цю можливість було використано при укладенні До­говору про патентну кооперацію РСТ (1970) та Європейської па­тентної конвенції (1973). Зазначені спеціалізовані угоди сприя­ють розвитку патентного права.

3.6. Патентне право Російської імперії

Перший патентний закон. Патентне право Росії загалом по­вторило шлях, який пройшло патентне право інших європейсь­ких країн. Прийняттю в 1812 р. першого патентного закону пере­дував тривалий період привілеїв для окремих осіб. У 1723 р. з'я­вилися «Правила надання привілеїв на відкриття фабрик», які певною мірою впорядкували практику надання привілеїв.

Перший патентний Закон Російської імперії «Про привілеї на різні винаходи і відкриття у художествах і ремеслах» встановив строк дії привілеїв від 3,5 до 10 років. Привілеї надавав міністр

внутрішніх справ після розгляду питання Державною радою, без перевірки суті винаходу. Виданий привілей міг бути оспорений у судовому порядку в разі відсутності новизни винаходу. За вида­чу привілеїв стягували мито в розмірі 300, 500 або 1500 рублів. Було запроваджено публікацію опису винаходу, яку спочатку здійснювали за ініціативою самого винахідника. З 1814 р. вона стала обов'язковою.

У 1833 р. патентний закон зазнав суттєвих змін і доповнень. Нововведення були пов'язані з переходом до системи поперед­нього дослідження винаходів, покладенням на володільця при­вілею використати винахід, із забороною перевід ступати привілеї акціонерним товариствам. Проаналізувавши норму закону, мож­на зробити висновок, що винаходом вважали нове та корисне ви­рішення завдання.

З 1870 р. надавали привілеї за підписом самого лише міністра фінансів. Відтоді привілей перетворився на документ, який кон­статував наявність передбачених законом прав у будь-кого, хто створював відповідно до вимог закону технічні нововведення.

Другий патентний закон. Другий патентний закон Російської імперії — Положення про привілеї на винаходи і вдосконалення -був прийнятий 20 травня 1896 р. За новим законом винахід мав належати до галузі промисловості та мати суттєву новизну. Не підлягали патентуванню наукові відкриття й абстраговані теорії, хімічні, смакові та харчові речовини, ліки і способи їх приготу­вання тощо. Привілеї на винахід видавав міністр торгівлі та про­мисловості на підставі перевірної системи експертизи заявок. Привілей діяв не більше 15 років. Володілець міг вільно відчужу­вати його, видавати ліцензії та передавати привілей у спадщину. Володілець був зобов'язаний реалізовувати свій винахід протя­гом 5 років під загрозою припинення дії привілею.

3.7. Охорона промислових зразків у Російській імперії

Першим законом Російської імперії, який детально регулював питання охорони промислових зразків, був Закон «Про право власності на фабричні рисунки і моделі» (1864), відповідно до якого об'єктом охорони міг бути рисунок або модель, призначені для відтво­рення в заводських, фабричних або ремісницьких виробах.

Моделі та рисунки охороняли за принципом права власності, а їх відтворення припускало всі відомі способи: промисловий, мануфактурний або ручний.

Під фабричним (технічним) рисунком або моделлю мали на увазі будь-яке поєднання ліній, форм і кольорів, призначене для відтворення у промислових виробах з метою надання їм нового вигляду.

Правову охорону забезпечували тільки новим рисункам або моделям, які на момент подання заявки не були відомі загалу. Закон визначав, які рисунки або моделі не є новими. Право на промисловий зразок цей документ гарантував автору або його правонаступнику. Проте право на промисловий зразок, створе­ний рисувальниками й орнаментувальниками фабрики або заво­ду, належало підприємству (службовий промисловий зразок).

Для реєстрації рисунків або моделей необхідно було подати заявку (прохання) з додатком - двома примірниками рисунку або моделі. Допускали також додавання креслень. Заохочували до­дання до заявки опису промислового зразка із зазначенням того, що автор вважає новим і на що запитує охорону.

Закон визначав строк охорони - 10 років. При цьому на виро­бах, виготовлених із використанням зареєстрованого промисло­вого зразка, вимагали робити на видному місці відмітку про це (маркування). За порушення права володільця зареєстрованого промислового зразка порушника штрафували.

Порушенням права на промисловий зразок (ст. 10) вважали відтворення його у вигляді певного зразка з наданням інших розмірів або кольору чи з непомітними за звичайного огляду ви­дозмінами, а також відтворення для іншої галузі промисловості. Відтворення ж рисунку на поверхні у вигляді виробу об'ємної форми і навпаки не вважали порушенням права на промисловий зразок.

3.8. Патентне право СРСР

Положення про патенти на винаходи. 12 вересня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв Положення про патенти на винаходи, за яким па­тент знову став єдиною формою охорони винахідницьких прав. Закон встановлював, що патенти видають на нові винаходи, які допускають промислове використання. Патент на винаходи ви­давали на 15 років, його можна було вільно відчужувати та переда­вати для використання іншій особі на розсуд патентоволодільця. Держава залишила за собою право, у разі неможливості отрима­ти добровільну згоду патентоволодільця, примусово відчужува­ти патент на свою користь у межах потреб державних підприємств і установ із виплатою патентоволодільцеві певної винагороди.

Патент можна було передавати у спадщину, але він не входив до розміру спадщини, оскільки тодішнє чинне цивільне законодав­ство обмежувало його сумою 10 тис. крб. золотом.

Постанова про введення в дію закону про патенти оголосила анульованими всі видані до більшовицького перевороту патенти (ст. 2), але передбачала можливість їхнього відновлення (статті 3-4). Для цього володільцям дорадянських патентів надавали право протягом одного року з дня виходу закону про патенти клопота­ти перед Комітетом у справах винаходів про видачу їм відповід­ного радянського патенту. Новий патент видавали не на 15 років, а з відрахуванням часу, протягом якого патентоволоділець кори­стувався старим патентом. Закон про патенти 1924 р. був набли­женим до тогочасних зразків зарубіжних патентних законів.

Положення про винаходи та технічні вдосконалення. У 1931 р. закон про патенти на винаходи був замінений Положенням про винаходи і технічні вдосконалення, а патенти - авторськими свідоц­твами як основною формою охорони винахідницьких прав. Вони засвідчували визнання заявленого технічного рішення винаходом, підтверджували пріоритет винахідника та його авторство на ви­нахід, служили підставою надання винахідникові прав і пільг, встановлених чинним законодавством. Винагороду автору ви­плачували не конкретні підприємства, які використовували його винахід, а галузеві органи з винахідництва, які враховували розмір річної економії, одержаної від впровадження винаходу. Винаго­рода становила 20 % річної економії від 1 до 5 тис. крб. і знижу­валася до 2 % за річної економії від 500 тис. крб. до 1 млн крб. і більше.

Закон про промислові зразки 1924 р. відмінили в 1936 р. Яко­гось нового акта прийнято не було. Охорону промислових ри­сунків здійснювали в межах законодавства про авторське право. Нові ж моделі здебільшого підпадали під поняття «технічне вдос­коналення», яке було запроваджене до радянського законодавства для позначення особливого об'єкта правової охорони в 1932 р.

Перегляд законодавства про винаходи. Радянське законо­давство про винаходи зазнавало суттєвих змін тричі - у 1941, 1959 і 1973 роках, коли приймали нові базові акти про винахід­ництво й акти, що доповнювали перші. Загалом вони мали єдину основу: передбачали дві форми охорони прав винахідників (ав­торське свідоцтво та патент), систему експертизи заявок, до­звільний порядок патентування винаходів за кордоном, мож­ливість примусового викупу патенту державою. Зміни в основ-

ному стосувалися уточнення критеріїв охороноздатності вина­ходів, кола прав, які надавали авторам винаходів, порядку про­ведення експертизи заявок.

3.9. Охорона промислових зразків у СРСР

Постанова про промислові зразки (рисунки і моделі).

Одночасно із законом про патенти було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР від 12 вересня 1924 р. «Дро промислові зразки (рисунки і моделі)»-. За цим законом як промислові зразки охо­роняли:

нові за виглядом або формою художньо-промислові рисун­

 

ки, призначені для відтворення у відповідних виробах;

нові за виглядом, формою, будовою або розташуванням час­

 

тин моделі, призначені для промисловості, торгівлі, ремесла, до­

 

машнього вжитку і взагалі для будь-якої роботи.

Комітет у справах винаходів не реєстрував як промислові зразки такі об'єкти, як стаціонарна споруда, будинок, плавиль­на піч, а також друкарські шрифти та інші об'єкти, призначені для друкування. Реєстрації підлягали лише нові зразки в межах країни. Пріоритет заявки розраховували від моменту її подання до Комітету.

Якщо всі формальні вимоги до матеріалів заявки було вико­нано, Комітет протягом двохтижнів від дня прийняття заявки вно­сив зразок до реєстру. Заявникові видавали свідоцтво про реєст­рацію промислового зразка.

Особа, яка зареєструвала зразок, мала виключне право у виг­ляді промислу відтворювати в межах СРСР цей зразок загалом або його характерні частини, запроваджувати вироби, що відтворюють зразок, в обіг або іншим способом використовувати їх (ст. 7).

Строк охорони становив 3 роки від дня подання заявки до Комітету та міг бути подовжений на 3, а потім ще на 4 роки. За­гальний строк охорони промислового зразка становив 10 років.

Права на зразок могли бути передані за повною або обмеже­ною ліцензією як до, так і після реєстрації зразка. Розгляд спорів здійснювали в судовому порядку.

Постанова про промислові зразки. Охорона промислових зразків як самостійних об'єктів інтелектуальної власності була відновлена у зв'язку з приєднанням СРСР до Паризької конвенції про охорону промислової власності. 9 червня 1965 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову про промислові зразки, а Патентне відомство затвердило Положення про патентні зразки.

Як промислові зразки відтепер охороняли нові придатні для ви­готовлення промисловим способом художні рішення, пов'язані із зовнішнім виглядом промислового виробу, які демонструють єдність технічних та естетичних якостей.

Для визнання художнього рішення промисловим зразком за Положенням 1965 р. було достатньо його місцевої новизни, тобто новизни в межах СРСР. Не підлягали правовій охороні рішення, пов'язані із зовнішнім виглядом більшості виробів легкої промис­ловості. Положення передбачало дві форми охорони промисло­вих зразків - свідоцтво та патент. Останній діяв 5 років і міг бути подовжений ще на 5 років.

8 липня 1981 р. Кабінет Міністрів СРСР затвердив нове По­ложення про промислові зразки, яке містило досконаліші прави­ла, наближені до міжнародних стандартів. Так, від промислового зразка вимагали світової новизни, було взято під охорону зовнішній вигляд виробів легкої промисловості, строк дії патен­ту на промисловий зразок був збільшений до 10 років.

3.10. Останні законодавчі акти СРСР в галузі патентного права

Проблеми реформи винахідницького права в СРСР активно обговорювали у 80-ті роки XX ст. 31 травня 1991 р. Верховна Рада СРСР прийняла новий Закон «Про винаходи в СРСР», що на­брав чинності 1 липня 1991 р. 10 липня 1991 р. прийнято Закон СРСР «Про промислові зразки», який мав набрати чинності 1 січня 1992 р. Готували Закон СРСР «Про Патентний суд СРСР», По­ложення про патентних повірених, Статут Державного фонду ви­находів СРСР, ряд інших актів. Розпад СРСР як єдиної держави перешкодив їх втіленню у життя.

3.11. Становлення патентного права в Україні

З утвердженням України як самостійної держави дався взна­ки вакуум навколо забезпечення охорони об'єктів промислової власності. Адже законодавство про винаходи та інші результати науково-технічної творчості належало до часів колишнього СРСР.

Початком організації національної патентної системи можна вва­жати 1993 p., коли постанова Кабінету Міністрів України від 27 січ­ня 1993 р. за № 29 заснувала Державне патентне відомство Украї­ни (Держпатент України) - центральний орган виконавчої влади.

За короткий час було сформовано організаційну структуру Держпатетну, створено нормативно-правову базу для забезпечен-

ня правової охорони промислової власності на території Украї­ни, організовано систему реєстрації прав на використання об'єктів промислової власності.

Після створення Державного департаменту інтелектуальної власності на базі науково-дослідного центру патентної експерти­зи (НДЦЕ) було засновано Державне підприємство «Українсь­кий інститут промислової власності», підпорядковане першому.

15 грудня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила два закони про патентне право. Закон № 3687-ХІІ «Про охорону прав на вина­ходи і корисні моделі» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи та корисні моделі в України. Закон № 3688-ХИ «Про охорону прав на промис­лові зразки» регулює відносини, що виникають у зв'язку з набут­тям і здійсненням права власності на промислові зразки в Україні.

Глава 39 ЦК присвячена праву інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки.

S 4. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА

ПРО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСОБІВ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ТОВАРІВ

І ПОСЛУГ: СТАНОВЛЕННЯ ПРАВА НА ТОВАРНІ ЗНАКИ

4.1. Товарні знаки як знаки походження

Товарні знаки як знаки походження віддавна застосовували виробники цегли, шкіри, книжок, зброї та інших речей. Вони ста­вили клеймо у вигляді літер, зазвичай ініціалів, або інших симво­лічних позначень на товари для зазначення виготівника продукції.

Ці знаки не виконували сьогоднішню функцію полегшення розпізнавання товару в умовах розмаїття. Разом із тим вони по­значали аспект права на товарний знак, який не втратив значен­ня дотепер, а саме те, що знаки створюють зв'язок між товаром і його виробником.

Маркування використовували також для позначення володін­ня. Англійське слово brand (тавро), яке часто вживають навіть зараз як синонім товарного знака, засвідчує цю практику: брен­дом фермери називали маркування скоту клеймом за допомогою розжареного заліза.

4.2. Товарні знаки та виробництво товарів для експорту

Товарні знаки мали особливе значення для розвитку вироб­ництва товарів для експорту. Так, вироби з металу виготовляли в

Англії задовго до промислового століття, тому сталь, зброя, сто­лові прибори мали на собі традиційні позначення англійських виробників. Це стосувалося й дорогоцінних металів.

4.3. Товарні знаки та гільдії

Гільдії - основна форма ремісничого виробництва тих часів, коли міське життя зазнало перетворень, пов'язаних із виникнен­ням професій та об'єднань, очолюваних майстрами-ремісниками, які досягали цього статусу внаслідок учнівства та створення влас­норучного шедевру.

Умови виробництва підтверджували інспектори гільдії. Вико­ристовували різні позначення: гільдії, позначення майстра-ремі-сника, яке останній вибирав раз і назавжди, отримуючи статус майстра. Іноді використовували позначення підмайстра або місце­вий знак. Позначення могли набувати форми печаток на виробах з дорогоцінних металів.

Товарні знаки вживали для того, щоб засвідчити, що профе­сійна організація дотримується як правил виробництва, так і своїх професійних завдань. Ці знаки, вживані, аби поглибити в реміс­ників почуття відповідальності, здебільшого були обов'язковими.

4.4. Покарання за використання чужого товарного знака

Забороняли використовувати знак, що належить іншому, і су­ворість покарань XVI ст. за підробки свідчить, що порушення правил частішали в міру того, як занепадали гільдії. Як приклади можна навести едикт Карла V (1544), який передбачав позбав­лення професії та відрубання правої руки, а також французький Королівський едикт (1564), що встановлював смертну кару за підробне маркування парчі.

4.5. Занепад гільдій

У Франції гільдії скасував закон від 17 березня 1791 p., а при­вілеї англійських гільдій було відмінено в 1835 р. Проте занепад гільдій розпочався задовго до цього, адже вони поступалися місцем нерегульованим професіям, міжнародній торгівлі, вели­комасштабним підприємствам. Порушення правил гільдій при­звело до зникнення їхньої символіки, яку замінили більш сучасні типи товарних знаків у XVIII ст.

4.6. Товарні знаки XIX ст.

Товарні знаки отримали свою сучасну функцію у XIX ст. По­ява масового виробництва, ускладнення системи надходження товарів від виготівника до покупця, розвиток торгівлі вимагали універсальної ідентифікації товарів. Останні одержали наймену­вання на додаток до родових найменувань, таких як інструменти, сірники, пиво тощо.

4.7. Необхідність захисту товарних знаків

Зі збільшенням використання товарних знаків зростало і їх копіювання. Зазвичай законні користувачі знаків не мали засобів зупинити підробників. Маркування товарів не надавало їм юри­дично визнаного права.

В Англії засіб захисту від цього порушення сформували суди по­чинаючи із середини XIX ст. Так народилася доктрина «видання за інше»: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

4.8. Формування законодавства США про товарні знаки

У США сформувалася сильна коаліція володільців товарних знаків, яка переконала федеральний законодавчий орган, Конг­рес, прийняти закон про товарні знаки. Це було зроблено у 1870 p., проте зазначений закон проіснував лише 7 років, адже його було визнано неконституційним. Лише 1905 р. був прийнятий новий всеоб'ємний закон про товарні знаки.

4.9. Перший європейський закон про товарні знаки

Однією з перших країн, яка прийняла всеоб'ємний закон про товарні знаки, була Франція, у якій закон від 1857 р. залишався чинним понад 100 років. Перший всеоб'ємний закон Німеччини про товарні знаки був прийнятий у 1896 р.

4.10. Розвиток права на товарний знак у XX ст.

Історію розвитку права на товарний знак у XX ст. можна ви­класти в кількох розділах: використання або реєстрація як осно­ва виникнення прав; визнання сучасних способів використання товарних знаків (відступлення, ліцензування); визнання нових те­орій охорони товарних знаків.

Цей розвиток відбувався не тільки законодавчим шляхом. Найважливіші підходи формували судові рішення.

Нові теорії охорони товарних знаків знайшли втілення у британському законі 1938 р. і законі Бенілюкса про товарні зна­ки 1970 р.

4.11. Британський закон і закон Бенілюкса про товарні знаки

Британський закон уперше запровадив право для володільця товарного знака, а саме право заперечувати проти будь-якого ви­користання товарного знака іншими особами, незалежно від того, чи існує ймовірність змішування, чи ні. Так, за британським пра­вом, якщо конкурент посилається на певну продукцію з товар­ним знаком для того, щоб підкреслити переваги власної продукції, суд може заборонити йому порушувати право на товарний знак.

Закон Бенілюкса запровадив право забороняти будь-яке ви­користання, здатне завдати шкоди володільцеві товарного знака, незалежно від подібності товарів.

4.12. Становлення міжнародної системи охорони товарних знаків

Розвиток права на товарні знаки всередині країн був значною мірою пов'язаний із розвитком його міжнародної охорони. На особливу увагу заслуговує Паризька конвенція про охорону про­мислової власності (1883), яка є основою міжнародних конвенцій у галузі промислової власності. її доповнюють Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків, підписана в 1891 p., що засну­вала Спеціальний союз для країн - членів Паризької конвенції, та інші міжнародні угоди.

§ 5. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА

ПРО ОХОРОНУ НЕТРАДИЦІЙНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

5.1. Історія охорони наукових відкриттів

Перші спроби охорони наукових відкриттів. Відкриття - це самостійний об'єкт права. Вперше питання про правову охорону наукових відкриттів було поставлено в 1879 р. на Лондонському конгресі Міжнародної літературної і художньої асоціації. Пізніше -у Венеції (1888), Берні (1896), Тунісі (1898), Гольдельберзі (1899). Проте до Першої світової війни жодна з пропозицій не призвела до конкретних результатів.

Після війни в Європі відновилися спроби врегулювати права авторів наукових відкриттів. У Франції були висунуті пропозиції винагороджувати вчених шляхом виділення їм частки прибутку, одержуваного від використання винаходів, ґрунтованих на нау­кових відкриттях.

У парламент Франції було направлено два проекти. Професор Ж. Бартельмі пропонував запровадити до патентного законодав­ства так званий патент на принцип, що дає право автору на участь у вигодах, одержуваних від використання відкриття. Проект Кон­федерації працівників розумової праці пропонував визнати само­стійне право власності на наукові відкриття. Автору мало б нале­жати виключне право на одержання вигоди від відкриттів. Про­понували не вважати це право правом виключного користування, оскільки не можна заборонити промисловий або комерційний обіг власних творінь. Для виникнення авторського права була необ­хідна публікація, від моменту якої відраховували строк його дії (50 років).

Обидва проекти були відкинуті на їх батьківщині, але пере­дані Комісії з інтелектуального співробітництва, створеній Лігою Націй, а також спеціальній підкомісії інтелектуальної власності.

Проекти міжнародних конвенцій Ф. Руффіні та Г. Гаріеля про охорону наукових відкриттів. За дорученням підкомісії іта­лійський вчений, сенатор Ф. Руффіні підготував доповідь і про­ект міжнародної конвенції про охорону наукових відкриттів. Ос­новний принцип проекта містила ст. 2, відповідно до якої автори відкриттів мають виключне право одержувати вигоду від своїх відкриттів.

Комісія з інтелектуальної власності схвалила проект Руффіні та передала його Раді Ліги Націй. Пленум схвалив проект «у прин­ципі» та розіслав його всім урядам держав - членів Ліги Націй для подання висновків.

Паралельно віце-директор Міжнародного бюро з охорони про­мислової власності Г. Гаріель підготував інший проект, у якому пропонував покласти виплату винагороди на промисловців, які використовують відкриття, і створити спеціальний фонд для та­ких виплат спочатку всередині окремих країн, а потім у міжна­родному масштабі. Розмір винагороди мала визначати спеціаль­на комісія.

Оскільки від урядів надходили відповіді, у яких вони вислов­лювали серйозні сумніви щодо проекту Руффіні, Міжнародному інституту інтелектуального співробітництва, створеному Лігою

Націй у 1925 р. у Парижі, було доручено продовжити вивчення цього питання.

Проект міжнародної конвенції Інституту інтелектуального співробітництва. Комісія експертів Інституту інтелектуального співробітництва запропонувала розробити новий Проект міжна­родної конвенції. У 1927 р. документ був поданий Міжнародній комісії з інтелектуального співробітництва.

Проект пропонував охороняти лише відкриття прикладного характеру, придатні для матеріального використання. Автор та­кого відкриття мав право на винагороду з боку осіб, які його ви­користовують.

Проект міжнародної конвенції був прийнятий Радою Ліги Націй і в 1930 р. представлений на розгляд урядам. Із 17 держав, уряди яких надіслали відповіді, тільки 6 у принципі підтримали проект. Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва в 1932 р. прийняв резолюцію, у якій наголосив на передчасності скликання дипломатичної конференції для розгляду цього проекту.

У 1933 р. Міжнародна комісія з інтелектуального співробіт­ництва повернулася до цього питання і дійшла того самого вис­новку. У 1937 р. директор Міжнародного інституту інтелектуаль­ного співробітництва відзначив у своїй доповіді, що обставини не дозволяють скликати дипломатичну конференцію для обговорен­ня проекту міжнародної конвенції.

Повоєнні спроби запровадження міжнародної охорони нау­кових відкриттів. Після закінчення Другої світової війни спроби запровадити міжнародне регулювання в галузі охорони наукових відкриттів відновилися спочатку в рамках неурядових, а потім і міжурядових організацій - ЮНЕСКО та Міжнародного об'єдна­ного бюро з охорони інтелектуальної власності.

Комітет експертів з питань прав учених, створений у 1953 р. Комісією з авторського права ЮНЕСКО, спробував юридично обґрунтувати права вчених. У його доповіді йшлося про специфі­ку охорони відкриттів трьох груп:

відкриття має суто академічний характер, автор не розробив

 

форм його практичного застосування;

автор відкриття запропонував шлях його практичного за­

 

стосування, але не розробив деталей;

автор відкриття може використовувати патентну форму охо­

 

рони.

У перших двох випадках автор має тільки моральне право пріо­ритету на відкриття. Відзначалося, що жодна з чинних систем за-

конодавства не встановлює спеціальної охорони прав авторів на­укових відкриттів і тільки премії, надані за відкриття, є підтверд­женням авторства.

Як можливий спосіб охорони була запропонована видача па­тентів на принцип, а також система свідків відкриття. Практичне ж вирішення проблеми, як було зазначено, залежить перш за все від юридичного визнання в міжнародному масштабі прав учених на охорону їхнього авторства.

Проте Комітет з авторського права ЮНЕСКО відмовився про­довжувати розробку цього питання, зваживши на те, що воно не належало до сфери авторського права в його тодішньому ро­зумінні.

Віднесення наукових відкриттів до інтелектуальної власності. У подальшому питання про міжнародно-правове регулювання відносин, пов'язаних із науковими відкриттями, виникло у зв'яз­ку зі створенням Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). На Стокгольмській дипломатичній конференції 14 лип­ня 1967 р. була підписана Конвенція про заснування ВОІВ, ст. 2 якої говорить, що інтелектуальна власність включає і права, які стосуються наукових відкриттів. Стокгольмська конвенція роз­глядає наукові відкриття як самостійний об'єкт охорони. Проте жодна з чинних міжнародних конвенцій не регулює питань охо­рони відкриттів.

Включення поняття відкриття до тексту Стокгольмської кон­венції слід розглядати як визнання того, що необхідно здійсню­вати спеціальну охорону прав авторів наукових відкриттів як на національному, так і на міжнародному рівні, незалежно від охо­рони наукових творів як об'єктів авторського права.

Договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів. Пропозиції укладення спеціальної конвенції в цій галузі вносили різні автори. Ще в 70-ті роки XX ст. Міжнародне бюро ВОІВ прий­няло рішення розробити проект спеціальної конвенції про охоро­ну пріоритету наукових відкриттів, вивчення питання про охоро­ну наукових відкриттів було включене до довгострокової програ­ми Міжнародної асоціації з охорони промислової власності.

На Дипломатичній конференції 1978 р. у Женеві був укладе­ний Договір про міжнародну реєстрацію наукових відкриттів, який досі не набув чинності (його підписали 5 країн, у тому числі колишній СРСР, а для введення в дію необхідне приєднання 10 країн). Цей документі містить визначення понять «наукове від­криття», «автор наукового відкриття», «міжнародна реєстрація»,

«заявка», «заявник», «дата відкриття» тощо. У Договорі окрес­лені сфера дії міжнародної реєстрації, порядок подання і оформ­лення заявочної документації, реєстрації, видачі свідоцтва, публі­кації відомості про реєстрацію.

ОХОРОНА НАУКОВИХ ВІДКРИТТІВ У СРСР Охорона наукових відкриттів у 40-50-ті роки XX ст. У СРСР

інститут правової охорони наукових відкриттів був створений у 1947 р. за ініціативою президента Академії наук СРСР академіка С. І. Вавілова і набув чинності відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 14 березня 1947 р. за № 525 «Про утворення при Раді Міністрів СРСР Комітету з винаходів і відкриттів».

У 1946-1950 роках було зареєстровано 25 пріоритетів науко­вих відкриттів.

У лютому 1948 р. Комітет включили до складу Держтехніки СРСР. У 1949 р. була розроблена Інструкція про порядок прийо­му і реєстрації заявок на відкриття, яку майже не застосовували, оскільки в 1951 р. Держтехніку СРСР було ліквідовано, а функції керівництва винахідництвом були передані міністерствам та відомствам. Функції ж і права Держтехніки СРСР, що стосува­лися управління справами з охорони відкриттів, міністерствам та відомствам передані не були, тому реєстрацію наукових відкриттів не здійснювали.

23 лютого 1956 р. Рада Міністрів СРСР постановою № 274 надала чинності Положенню про Комітет у справах винаходів та відкриттів. Відтоді в СРСР почалася загальнодержавна реєстра­ція відкриттів та винаходів.

10 травня 1956 р. Комітет у справах винаходів та відкриттів при Раді Міністрів СРСР затвердив Порядок розгляду заявок на відкриття. Наказом Комітету від 2 вересня 1959 р. за № 163 за­тверджено Інструкцію про порядок прийому і розгляду заявок на відкриття. Відділ реєстрації науково-дослідних робіт спрямову­вав заявки про відкриття до Експертної ради Комітету, який після експертизи подавав відповідний висновок про можливість реєст­рації розглянутих відкриттів на затвердження голові Комітету.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 24 квітня 1959 р. за № 435 були затверджені Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції та Інструкція про винагороду за відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції.

Розділ V «Права на відкриття» Основ цивільного законодав­ства Союзу РСР і союзних республік містив статті: «Право на

відкриття» (107), «Право автора відкриття» (108), «Перехід прав автора відкриття за спадкоємством» (109).

Охорона наукових відкриттів у 60-70 ті роки XX ст. У 1960—

1965 роках у СРСР було зареєстровано 32 наукових відкриття.

Чинний у державі інститут реєстрації відкриттів мав певні недоліки, що спонукало у 1971 р. АН СРСР надіслати до Ради Міністрів СРСР доповідну записку з пропозицією розглянути подальшу доцільність здійснення охорони відкриттів. Урядова комісія рекомендувала Держкомвинаходів і АН СРСР вжити не­обхідних заходів для дальшого вдосконалення і розвитку чинної системи охорони відкриттів.

У Положенні 1973 р. уточнено визначення поняття «відкрит­тя». Чинне визначення («відкриттям визнається встановлення невідомих раніше об'єктивно існуючих закономірностей, власти­востей і явищ матеріального світу») доповнене ознакою: «які вно­сять докорінні зміни у рівень пізнання».

У Положенні 1973 р. були зафіксовані також наступні нововве­дення: службове відкриття, тобто відкриття, зроблене у зв'язку з виконанням службових завдань; можливість опротестування реє­страції відкриття та диплому, який був виданий на нього, незалеж­но від терміну, що сплинув з моменту його офіційного визнання.

Положення 1973 р. визначило розмір винагороди за відкрит­тя, яка становила 5 тис. крб.

З 1 січня 1974 р. набуло чинності нове Положення про від­криття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції, затвердже­не постановою Ради Міністрів СРСР від 31 серпня 1973 р. за № 584, яке передбачало уточнення, розробку та запровадження документів задля вдосконалення процедури охорони наукових відкриттів.

Спроби відновлення охорони наукових відкриттів. Система реєстрації наукових відкриттів і охорони прав їхніх авторів у СРСР мала ряд недоліків. Так, питання про розмір матеріальної винагороди авторам відкриттів вирішували в адміністративному порядку. До того ж правові відносини виникали лише з приводу наукових відкриттів у галузі природознавства. Постановою Пре­зидії АН СРСР від 14 травня 1991 р. було скасовано реєстрацію наукових відкриттів у СРСР. За період з 1947 по 1991 роки в СРСР було зареєстровано 403 наукові відкриття, при цьому були опубліковані відомості про 392 наукові відкриття.

У 1992 р. з ініціативи наукової громадськості Російської Фе­дерації при Російській Академії природничих наук (РАПН) була

створена Російська асоціація авторів наукових відкриттів. Згідно зі Статутом Російська асоціація почала здійснювати прийом зая­вок на відкриття, їхню попередню та розширену наукову експер­тизу, встановлення пріоритету, реєстрацію відкриттів, публіка­цію збірників відкриттів та видачу дипломів і нагород авторам.

У 1995 р. наукова громадськість України створила Асоціацію авторів наукових відкриттів України. У 1997 р. виникла Міжна­родна асоціація авторів наукових відкриттів, засновниками якої стали Російська асоціація авторів наукових відкриттів і Асоціа­ція авторів наукових відкриттів України.

Згідно з Наказом Російського агентства з патентів і товарних знаків від 10 грудня 1997 р. за № 203 «Про проведення заходів щодо завершення діловодства за заявками на відкриття» виключні права щодо експертизи заявок на наукові відкриття були офіцій­но передані РАПН та Міжнародній асоціації авторів наукових відкриттів.

У 1992-2003 роках було зареєстровано 220 відкриттів, у тому числі по Україні - ЗО.

Охорона наукових відкриттів в Україні. Право на наукове відкриття в Україні законодавчо закріплене як окремий цивіль­но-правовий інститут (глава 38 ЦК), наукові відкриття відокрем­лені як самостійний об'єкт інтелектуальної власності (ст. 41 За­кону України «Про власність»), про відкриття згадують Закон «Про авторське право і суміжні права» (п. 2 ст. 7), Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» (ст. 1).

Разом із тим відсутні правові механізми реалізації вказаного суб'єктивного права, що значною мірою пояснюється відсутністю єдиного погляду на природу права на наукове відкриття.

5.2. Історія охорони компонувань інтегральних мікросхем

Питання виду охорони, якій мають підлягати компонування інтегральних мікросхем, є порівняно новим. Інтегральні мікросхе­ми виготовляють відповідно до детальних схем, або компонувань.

Провідні виробники інтегральних мікросхем почали лобіюва-ти питання створення окремої системи охорони компонувань. їхні аргументи на користь запровадження спеціальної охорони поля­гали в тому, що розробку нового компонування, наприклад для високошвидкісного мікропроцесора, можна скопіювати з невели­кими затратами. До того ж новому компонуванню може не виста­чати ознаки новизни, необхідної для одержання патентної охоро-

ни, і воно може не вписатися в систему вимог, яким мають відпо­відати об'єкти, що їх охороняє авторське право.

Багато розвинених індустріальних країн запровадили спеціаль­ний правовий інститут охорони компонувань. Цим шляхом пішла й Україна, прийнявши 5 листопада 1997 р. Закон «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» за № 621/97-ВР.

Міжнародна охорона компонувань інтегральних мікросхем передбачена Угодою TRIPS (статті 35-38). У травні 1989 р. Дип­ломатична конференція у Вашингтоні ухвалила текст Договору про інтелектуальну власність відносно інтегральних мікросхем, який ще не набрав чинності.

5.3. Історія охорони сортів рослин, порід тварин (селекційних досягнень)

Перші спроби охорони сортів рослин. Хоча селекція як ціле­спрямована діяльність людей з перетворення об'єктів живої при­роди є одним із ранніх досягнень людства, правова регламентація суспільних відносин у цій галузі виникла лише у XX ст. Не­обхідність виключного права для селекціонерів рослин була ви­знана в США у 1930 p., коли почали видавати патент на рослини, що поширювався тільки на сорти із безстатевим розмноженням.

Становлення міжнародної системи охорони сортів рослин. У 1962 р. була прийнята Міжнародна конвенція про охорону се­лекційних досягнень, до якої в 1972 і 1978 роках вносили зміни. Акт 1978 р. охороняє всі сорти рослин незалежно від способу роз­множення або технології, використовуваної при їх виведенні. Акт 1978 р. засновує Міжнародний союз з охорони селекційних до­сягнень - скорочено UPOV (за першими літерами французької

назви).

У березні 1991 р. на Дипломатичній конференції в Женеві дер­жави - члени UPOV прийняли новий, переглянутий Акт Конвен­ції UPOV. Акт 1991 р. набуде чинності, коли до нього приєдна­ються 5 держав. Для нинішніх держав Союзу Акт 1991 р. стане обов'язковим лише після внесення змін до чинного законодавства і здавання на збереження документа про приєднання до нового

Акта.

Охорона сортів рослин у СРСР. У СРСР охорона деяких об'єктів селекції була запроваджена в 1937 р. у зв'язку з прийнят­тям постанови Ради Народних Комісарів СРСР «Про заходи по­дальшого поліпшення насіння зернових культур». Зазначена по­станова передбачала створення системи державних випробувань

сортів зернових культур і планове використання їх у народному господарстві, надання охоронних документів авторам нових сортів рослин і преміювання за їхнє впровадження у виробництво, реє­страцію та публікацію відомостей про нові сорти рослин, які прой­шли державні сортові випробування та районування у господар­ствах. Коло охоронних об'єктів селекції первинно обмежувалося лише виведеними або поліпшеними сортами зернових.

У 1941 р. нові сорти рослин були віднесені до об'єктів твор­чості, що охороняють норми винахідницького права. Положення про винаходи та технічні вдосконалення, затверджене постано­вою Ради Народних Комісарів СРСР від 5 березня 1941 p., зазна­чало, що на нові сорти насіння селекціонерам і селекційним стан­ціям видають авторські свідоцтва, аналогічні авторським свідоц­твам на винаходи.

У подальшому коло охоронюваних об'єктів селекції постійно розширювалося. Окремі постанови Уряду СРСР запровадили охо­рону результатів селекції цукрових буряків, бавовника, інших сільськогосподарських культур, а також нових і поліпшених порід сільськогосподарських тварин і птиці. У 1955 р. був запровадже­ний новий загальний порядок оформлення прав на селекційні досягнення, раніше регульований багатьма розрізненими відом­чими особами. Вирішенням усіх питань щодо проведення держав­них випробувань, визначення порядку районування та видачі охо­ронних документів селекціонерам займалося Міністерство сільського господарства СРСР.

Прирівнення результатів селекції до винаходів мало місце і під час подальшого розвитку законодавства (п. 22 Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 p.). Ви­рішення всіх питань експертного і юридичного характеру щодо селекційних досягнень, як і раніше, було покладено на Міністер­ство сільського господарства СРСР. Це міністерство затвердило ряд нормативних актів, що регламентували правову охорону се­лекційних досягнень, зокрема, Положення про правову охорону нових сортів рослин у СРСР від 13 серпня 1980 p., Положення про державне випробування і районування сортів сільськогоспо­дарських культур від 11 травня 1981 p., Положення про апроба­цію селекційних досягнень у тваринництві тощо.

Охорона сортів рослин і порід тварин в Україні. Питання про правомірність прирівнення селекційних досягнень до винаходів було дискусійним. Багато вчених доводили недоцільність такого прирівнення і висловлювалися за провадження самостійної пра-

вової охорони селекційних досягнень. Зазначений погляд відоб­ражено в Законі України «Про охорону прав на винаходи і ко­рисні моделі» від 15 грудня 1993 p., який вилучив сорти рослин і породи тварин з патентоздатних виробів. їхню правову охорону забезпечує спеціальний Закон України «Про охорону прав на сор­ти рослин» від 21 квітня 1993 р. Праву інтелектуальної власності на сорти рослин, породи тварин присвячена глава 42 ЦК (статті 485-488).

5.4. Історія охорони раціоналізаторських пропозицій

Перші програми раціоналізаторських пропозицій. Вже понад століття ідеї та пропозиції, висунуті працівниками підприємств і організацій, відіграють помітну роль у підвищенні ефективності економіки й управління.

Одну з перших програм висування пропозицій запровадили в США в 1896 р. на фірмі «Нешнл кеш режистер». План висування пропозицій надавав можливість людині, зайнятій певною робо­тою, представляти свої думки щодо її вдосконалення. Це забезпе­чувало ефективніше використання ресурсів, підвищення продук­тивності праці, зниження відходів виробництва, собівартості про­дукції та покращення її якості.

У 50-ті роки XX ст. японські фірми перейняли концепцію та програми висування раціоналізаторських пропозицій у США і почали активно їх запроваджувати.

У Німеччині «прості» пропозиції регулює колективна угода, а «складні» (від використання яких підприємець має такий самий доход, як і від винаходу) - Закон 1957 р. «Про винаходи пра­цівників».

Заслуговує на увагу практика стимулювання робітників-раціо-налізаторів у Франції. Понад ЗО років у цій країні організовують конкурси на кращу раціоналізаторську пропозицію.

Запровадження правової охорони раціоналізаторських про­позицій у СРСР. Особливу правову охорону раціоналізаторсь­ких пропозицій було запроваджено в СРСР у 1931 р. у зв'язку із прийняттям Положення про винаходи і технічні вдосконалення. Нарівні з винаходами об'єктом охорони були визнані інші технічні вдосконалення, які не могли мати таку характеристику, як новиз­на. Особи, які запропонували ті або інші технічні вдосконалення, що не були новими винаходами, одержували від підприємств і організацій, де останні було впроваджено, спеціальні свідоцтва.

Винагороду цим особам виплачували за особливою шкалою ста­вок, затвердженою Інструкцією Комітету у справах винахідниц­тва від 31 жовтня 1931 р. Зазначена Інструкція відокремила ще один особливий об'єкт охорони — організаційні вдосконалення, які називали також раціоналізаторськими пропозиціями. Перві­сно поняття «раціоналізаторська пропозиція» позначало лише пропозиції організаційного характеру, які не стосувалися вирі­шення технічних задач. Постанова Комітету у справах винахід­ництва від 2 жовтня 1932 р. передбачала однакові пільги для осіб, які запропонували технічні та організаційні вдосконалення.

Розширення поняття «раціоналізаторська пропозиція». Зго­дом поняття «раціоналізаторська пропозиція» отримало інше зна­чення. Так, в Інструкції про винагороду за винаходи, технічні вдос­коналення і раціоналізаторські пропозиції, затвердженій Радою Народних Комісарів СРСР 27 листопада 1942 p., було зазначено, що її дія не поширюється на раціоналізаторські пропозиції щодо поліпшення обліку і звітності, документації, постачання, збуту тощо. Тим самим суто організаційні пропозиції були вилучені з об'єктів, що їх охороняють норми винахідницького права. Проте, як і раніше, аж до 1973 р. визнавали раціоналізаторськими й охо­роняли нарівні із суто технічними вдосконаленнями і так звані організаційно-технічні пропозиції, тобто пропозиції щодо органі­зації виробництва, які не мають своїм безпосереднім об'єктом тех­ніку і технологію. Положення про відкриття, винаходи і раціона­лізаторські пропозиції 1973 р. обмежило тлумачення раціоналі­заторських пропозицій лише технічним вирішенням виробничих задач.

Специфіка радянського законодавства про раціоналіза­торські пропозиції. Радянське законодавство, присвячене раціо­налізаторській діяльності, від моменту свого зародження і протя­гом наступних років базувалося на принципі централізованого правового регулювання раціоналізаторських пропозицій. Єдиний союзний акт визначав не тільки поняття раціоналізаторської про­позиції, а й порядок оформлення прав на неї, саме коло цих прав, розміри належної раціоналізаторам винагороди та інші питання. Підприємства й організації, яким пропонували ці пропозиції, практично були позбавлені можливості заохочувати своїх праці­вників до творчої ініціативи, спрямованої на вдосконалення тех­ніки та технології.

Таке становище суперечило новим ринковим умовам госпо­дарювання. У кінці 80-х років XX ст. активно обговорювали

перспективи подальшого правового регулювання раціоналі­зації. Висловлювалися на користь доцільності регулювання раціоналізаторської діяльності як на державному рівні, так і на рівні підприємств; надання правової охорони як технічним, так і органі­заційним рішенням; можливості хоча б у рамках конкретних підприємств визнати раціоналізаторськими пропозиції праців­ників інженерно-технічної сфери; суттєвого спрощення процеду­ри оформлення прав на раціоналізаторські пропозиції і вдоско­налення системи матеріального стимулювання раціоналізаторів.

Становлення системи охорони раціоналізаторських пропо­зицій в Україні. Положення про охорону раціоналізаторських пропозицій знайшли відображення у Тимчасовому положенні про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналіза­торських пропозицій в Україні, затвердженому Указом Президен­та України від 18 вересня 1992 р. за № 479/92.

Правову охорону раціоналізаторських пропозицій передбачає глава 41 «Право інтелектуальної власності на раціоналізаторсь­ку пропозицію» ЦК (статті 481-484).

5.5. Історія охорони комерційної таємниці

Від секретів стародавніх майстрів до положень міжнародних угод. Комерційна таємниця - один із давніх методів охорони інте­лектуальної власності. Майстри стародавнього світу зберігали секрети своєї майстерності задовго до виникнення поняття інте­лектуальної власності. їхні виробничі секрети не мали письмової форми, а були знаннями і ноу-хау окремих людей.

На час промислової революції в Європі природа виробничих секретів змінилася. Складні виробничі процеси і система ділових відносин вимагали запровадження письмової документації й обу­мовили можливість для більшості найманих працівників вільно змінювати роботодавця.

З'явилися дві основні загрози секретам виробництва: нело­яльність працівника щодо колишнього роботодавця та крадіжка документації. Роботодавці почали включати до трудових кон­трактів умови, що вимагали від працівника збереження секретів виробництва, які становили комерційну таємницю.

Законодавці і судова влада відповіли на зазначену проблему посиленням переслідувань працівника за порушення умов кон­тракту, що було засобом захисту від нелояльності останнього та крадіжки секретів.

Правове регулювання на міжнародному рівні відносин, пов'я­заних із комерційною таємницею, з'явилося лише в XX ст. в рам­ках законодавства про недобросовісну конкуренцію. У 1900 р. до Паризької конвенції про охорону промислової власності було вве­дено ст. 10bls про недобросовісну конкуренцію. У 1994 р. була підписана Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода TRIPS), ст. 39 якої присвячена захисту нероз-голошуваної інформації.

Захист комерційної таємниці в Російській імперії. З кінця 80-х років XIX ст. Російська імперія, до складу якої входила й Украї­на, стає на шлях стимулювання державою капіталістичної індус­тріалізації. Конкуренція, боротьба за ринки збуту породжують промислове шпигунство. Положення, спрямовані на боротьбу з цим явищем, були включені до Уложення про покарання кримі­нальні і виправні в редакції 1885 р. і до Кримінального уложення 1903 р.

Для захисту промислової та торговельної таємниці Криміналь­не уложення передбачало главу 29 «Про розголошення таємниць», ст. 543 якої стверджувала: «Службовець заводу, фабрики або іншої промислової установи, їх робітник, винний у розголошенні особ­ливих вживаних на заводі, фабриці або в установі запропонова­них до впровадження прийомів виробництва, які доручені вин­ному як такі, що підлягають збереженню в таємниці, караються арештом або грошовим штрафом до 500 рублів.

Якщо цей вчинок здійснено з метою завдати майнової шкоди підприємству або одержати власну майнову вигоду, то винний карається тюремним ув'язнення строком до шести місяців»'.