2. Критичний аналіз Закону України : Законодавство України про інтелектуальну власність - О.О. Підопригора : Книги по праву, правоведение

 2. Критичний аналіз Закону України

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 
РЕКЛАМА
<

<Про авторське право і суміжні права>

 

Загальна позитивна оцінка Закону, про який йде мова, зовсім

не виключає його недоліків, певної недосконалості, нечіткості

формулювань окремих норм, прогалин тощо. Сам факт прийняття

цього закону є важливим позитивним явищем, про що уже йшлося.

 

Проте, закон не позбавлений окремих і істотних помилок і

похибок. Передусім звертає на себе увагу назва Закону: <Про ав-

торське право і суміжні права>. Із назви випливає, що є авторське

право (лише одне) і суміжні права (їх багато). Проте, авторське

право складається із комплексу суб'єктивних авторських прав, про

які йдеться в самому Законі. Так, наприклад, ст. 13 Закону гово-

рить про особисті (немайнові) права і дає перелік цих прав. Ст. 14

цього ж Закону наводить перелік 9 видів майнових прав, підкрес-

люючи при цьому, що цей перелік не є вичерпним. Отже, авторсь-

ке право в об'єктивному значенні є сукупність суб'єктивних прав.

 

-71-

 

 

 

авторів на відтворення, використання і розповсюдження своїх

творів. Тому, на наш погляд, не можна говорити про авторське

право як про щось одиничне і про суміжні права як чисельні. Нам

видається краще в такому разі говорити про авторські і суміжні

права. Не можна розглядати зазначену назву закону і в площині і

правових інститутів, мовляв, авторське право - це один цивіль-

но-правовий інститут, а суміжні права - це інший або кілька інших

інститутів. На наш погляд, це один єдиний цивільно-правовий

інститут, який об'єднує в собі як авторські, так і суміжні права.

В них надто багато спільного, щоб їх поділяти на два окремі інсти-

тути.

 

Проф. Ю. Г. Матвеев наводить грунтовий аналіз умов, які спри-

яли прояві нових цивільно-правових відносин, що одержали назву

<суміжних прав>. Науково-технічний прогрес істотно розширив

можливості використання творів шляхом звуко- і відеозаписів,

програм мовлення. В принципово нових умовах опинилися арти-

сти (мається на увазі будь-які виконавці), розробники фонограм,

організації мовлення, які одержали сучасні засоби прийому і пе-

редачі звуку і зображення. Постало питання про правовий захист

їх інтересів. Такі можливості породили цілий комплекс правових

проблем - яким чином надати надійний захист їх інтересів. Все

це об'єктивно створило такі умови, за яких законодавство багать-

ох країн обрало основним методом охорони інтересів зазначених

категорій суб'єктів систему прав, яка потім одержала назву <сумі-

жних прав>(*168).

 

Ця нова категорія прав фактично аналогічна авторським пра-

вам. Їх основний зміст полягає в тому, що використання третіми

особами фонограм, радіо і телепрограм, а також творчих резуль-

татів виконавців потребує згоди або артиста-виконавця, або осіб,

які здійснили звуко- чи телезапис, або організації мовлення. Термін

<суміжні права> вживається у правових системах романо-германсь-

кої орієнтації. Англо-саксонська система, зокрема право США

і Англії, цим терміном не користуються. В них воно замінено за-

гальним поняттям <монопольне використання> усіх видів влас-

ності, включаючи й ту, яка належить артистам-виконавцям, орган-

ізаціям мовлення(*169). Отже, як видно із наведеного аналізу принци-

пової різниці між авторським правом і суміжними правами немає (*170).

В доповнення можна було б навести додаткові аргументи. Вико-

нання артистів, звуко- і відеозаписи програми мовлення - це все

об'єктивовані результати інтелектуальної діяльності, які за зако-

нодавством США та інших країн є об'єктами права власності і

потребують правової охорони. Діяльність артистів-виконавців,

розробників фонограм, складачів програм мовлення безумовно

 

(**168) Див.: Матвеев Ю.Г. Международная охрана авторских прав. С. 138.

(**169) Див.: Матвеев Ю.Г., вказ. праця, с. 139.

 

(**170) Див.: Закони Сполучених Штатів Америки. Розділ 17. авторське право. Ма-

теріали міжнародного симпозіуму. К., 1993.

 

-72-

 

носить творчий характер. Все це дає підставу вважати, що суміжні

права є однорідними з авторськими правами і складають єдиний

цивільно-правовий інститут.

 

Якщо це так, то з цього випливає неспростовний висновок,

що суміжні права і є авторські права. Виконання артиста-вико-

навця - це творчий процес, і його зафіксований результат є

власність артиста-виконавця. Здійснення звукозапису (фоногра-

ма) також творчість, результат якої є власністю автора цього запи-

су. Складання програм мовлення має той же характер, а сама про-

грама, безумовно, є результатом творчої діяльності, і її автор (ав-

тори) мають виключне право на її використання. Отже, суб'єкти

суміжних прав є ті ж самі суб'єкти авторських прав, а артисти-

виконавці (а їх ціла група), розробники фонограм є ті ж автори

результатів творчої діяльності. Мають своїх авторів і програми

мовлення, їх же складають живі люди, хоча виключне право на їх

використання належить організаціям мовлення.

 

З наведеного можна зробити висновок, що істотної різниці

між авторськими правами і суміжними правами немає. Тому за-

кон України <Про авторське право і суміжні права> можна було б

назвати <Про авторські і суміжні права>, але, на нашу думку, ця

назва також не задовільна. Оскільки суміжні права нічим принци-

повим не відрізняються від авторських прав, то не було б ніякої

помилки, якби у назві закону йшлося лише про авторське право.

Ми приходимо до висновку, що поняттям <авторське право> охоп-

люються і суміжні права(*171).

 

Нам видається, що найліпшою назвою зазначеного Закону була

б така: Закон України <Про охорону авторських прав>. Коротко,

чітко і ясно. Так названі патентні закони України, і названі дуже

влучно. Видається не дуже вдалим і вислів чи словосполучення,

яке прийнято в Законі: <автор або інша особа, творчою працею

якої створено твір. У словосполученні <автор або інша особа, яка

має авторське право> дійсні автор твору і ця інша особа ніби при-

рівнені. Але ж це не так. Автор і інша особа - це різні особи. Під

іншою особою можна розуміти і фізичну особу, але не автора, і

юридичну особу, до яких авторські права перейшли за законом чи

за договором. Отже, за правовим становищем це різні суб'єкти

права: автор - це первісний суб'єкт авторського права, а інша

особа, яка має авторське право, - це особа, яка має похідне ав-

торське право, яке перейшло до неї в силу закону чи договору.

Вже не кажучи про те, що суб'єктами авторських особистих не-

майнових прав ці так звані інші особи взагалі не можуть. В за-

гальній теорії цивільного права, суб'єктів, до яких перейшли певні

цивільні права прийнято називать правонаступниками.

 

Тому краще було б вживати саме це словосполучення. Воно

більш чітке і більш точно передає зміст цього поняття. Особливо

 

(**171) Варто підкреслити, що так називається і Закон РФ <Об авторском праве и

смежных правах> від 9 липня 1993 р.

 

-73-

 

важко сформулювати це словосполучення, коли мова йде про ав-

торів і суб'єктів суміжних прав. Це має звучати приблизно так:

<Автори та інші особи, які мають авторське право, суб'єкти сумі-

жних прав та інші особи, які мають суміжні права>. Цей же зміст

можна передати більш чіткою фразою: <Суб'єкти авторських і су-

міжних прав та їх правонаступники>. Якщо ж погодитися з тим,

що суміжні права це і є авторські права також, то в такому разі

можна було взагалі відмовитися від терміна <суміжні права> і го-

ворити лише про авторів та їх правонаступників.              

 

В Законі України <Про авторське право і суміжні права>, безу-

мовно, є ще багато нечітких термінів, понять, словосполучень тощо.

Про них мова йтиме трохи пізніше. Зараз же мова йде лише про

назване словосполучення, оскільки воно досить часто вживається

в Законі і є досить громіздким. Якщо ж виходити з того розумін-

ня, що виконавська діяльність, фонограми та програми мовлення

є не що інше як об'єкти авторського права, то ту ж саму фразу

можна було б ще більше скоротити і викласти, таким чином: <Ав-

тори та їх правонаступники>. На наш погляд, ця фраза охоплює

собою поняття авторів в точному розумінні слова, суб'єктів сумі-

жних прав, правонаступників перших і других. Під правонаступ-

никами варто розуміти усіх тих, до кого авторські (суміжні) права

переходять в силу закону чи договору. Маємо на увазі і спадкоємців,

оскільки до них авторські (суміжні) права переходять в силу зако-

ну чи заповіту.                     .

 

На підставі викладеного в проекті нового Цивільного кодексу

варто запустити в науковий цивільно-правовий оборот такий вислів,

як <Автор та його правонаступники>. Спрощення вживаної терм-

інології набагато полегшило б користування законодавчими акта-

ми, зробило б їх більш доступними для широкого читача, для яко-

го, власне кажучи, і створюють законодавчі та інші нормативні

акти.

 

Потребує критичного аналізу ст. 12 Закону. У ній йдеться про

співавторство. Відповідна ст. 479 чинного Цивільного кодексу

України (відмінена) визначала, що кожному із співавторів нале-

жить авторське право на створену ним частину колективного тво-

ру, яка має самостійне значення. Тобто, ЦК України 1963 р. роз-

різняв співавторство - роздільне і нероздільне. Якщо у колектив-

ному творі частина його, написана одним із співавторів, має

самостійне значення, то це буде роздільне співавторство. Якщо ж

колективний твір представляє собою єдине нероздільне ціле, то

маємо нероздільне співавторство. Такий поділ мав важливе прак-

тичне значення, оскільки при роздільному співавторстві кожен із

співавторів зберігав за собою авторське право на створену ним ча-

стину і міг ним розпорядитися на свій розсуд. Авторське право на

колективний твір в цілому належить співавторам спільно неза-

лежно від того, становить такий твір одно нерозривне ціле чи скла-

дається з частин, кожна із який має також самостійне значення. В

цій статті підкреслюється, що відносини між авторами можуть

 

-74-

 

визначатися угодою. Якщо ж такої угоди немає, то авторське пра-

во на колективний твір (підкреслено автором - О. П.) здійснюється

усіма співавторами спільно. З цієї норми робимо висновок, що

кожний із співавторів при роздільному співавторстві має право

використати написану ним частину на свій розсуд незалежно від

волі інших співавторів(*172). Тобто, він може укласти видавничий до-

говір чи договір про інше використання створеної ним частини

колективного твору. Ця точка зору була панівною в радянській

спеціальній літературі, проте не одностайною(*173).

 

Але повернемося до ст. 12 Закону України <Про авторське право

і суміжні права>. Вона дає визначення поняття <співавтори>. Ними

визнаються особи, спільною працею який створено твір. Вона не

розрізняє видів співавторства- роздільного і нероздільного. Заз-

начена стаття своїм основним змістом має лише визначення відно-

син між співавторами. Залишається в силі норма, відповідно до

якої відносини між співавторами визначаються угодою, укладе-

ною між ними. А якщо такої угоди не було укладено, як бути у

такому випадку, - стаття відповіді не містить. Проте, вона декла-

рує, що право опублікування та іншого використання твору нале-

жить однаковою мірою усім співавторам. Але ця ж норма знеси-

люється попереднім приписом, що усі питання розв'язуються лише

угодою між співавторами. Якщо ж такої угоди не досягнуто, то

кожний із співавторів може доводити своє право в судовому по-

рядку. Правда, стаття містить припис, за яким один співавтор не

може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублі-

кування, інше використання або зміну твору. З цього припису

випливає, ще раз, що жоден із співавторів самостійно використа-

ти свою частину у колективному творі без згоди інших співавторів

не може. А якщо такої згоди хоча 6 один із співавторів не дає, то

в такому разі спір може бути розв'язаний тільки судом. А це, між

іншим, не так просто. У цьому ми і вбачаємо істотне обмеження

прав співавтора у його праві використання належної йому части-

ни колективного твору незалежно від волі інших співавторів. За

ст. 12 жоден із співавторів цього зробити не може.

 

Тому видається, що редакція ст. 479 чинного ЦК України

(відмінена), а також ст. 1079 (ч. 2) Модельного кодексу більш вдалі.

Обидві статті визнають роздільне і нероздільне співавторство. Отже,

право будь-кого із співавторів при роздільному співавторстві ви-

користати свою частину у колективному творі на свій розсуд, не-

залежно від волі інших співавторів. Необгрунтованою є норма,

викладена в п. 2 цієї статті. У ній йдеться про розподіл винагоро-

 

(**172) Див.: Антимонов Б.С., Флесйшиц Е.А. Авторське право. М., 1957, с. 70; Гор-

дон М.В. Советское авторское право. М., 1955, с. 43, 45; Серебровский В.И.

Вопросы советского авторского права. М., 1956, с. 64; Сутулов Д.М. Автор-

ское право. Издательские договоры. Авторский гонорар. М., 1974, с. 19;

Гаврилов З.П. Авторское право. Издательские договоры. М., 1988, с.7.

 

(**173) Див.: Гаврилов З.П. Советское авторское право. Основные положения. Тен-

денции развития. М., 1984, с. 118 и сл.

 

-75-

 

ди між співавторами. Відповідно до цієї норми, винагорода за ви-

користання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в

угоді не передбачено інше. Очевидно, мова йде про рівні частки за

певну одиницю виміру обсягу твору. Інше тлумачення просто не-

припустиме, оскільки не може ж бути так, що один співавтор на-

писав 2/3 твору, інший 1/3 і їм буде виплачена однакова винаго-

рода. Але редакція цього пункту дає підставу саме для такого вис-

новку. Тому й також необхідно сформулювати більш чітко. На

нашу думку, в проекті нового Цивільного кодексу України цю стат-

тю можна було б сформулювати так:

 

< 1. Співавторами є особи, спільною творчою працею яких ство-

рено спільний твір. Авторське право на цей твір належить співав-

торам незалежно від того, становить такий твір одно нерозривне

ціле чи складається із частин, кожна із яких має також самостійне

значення. Частина спільного твору визначається такою, що має

самостійне значення, якщо вона може бути використана незалеж-

но від інших частин твору. Кожний із співавторів зберігає своє

авторське право на створену ним частину спільного твору, яка має

самостійне значення, і може використовувати на свій розсуд неза-

лежно від волі інших співавторів.

 

2. Відносини між співавторами визначаються угодою, укладе-

ною між ними. Право опублікування та іншого використання тво-

ру належить однаковою мірою всім співавторам. Жоден із співав-

торів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на

опублікування. Інше використання або зміну твору. В разі пору-

шення спільного авторського права кожний із співавторів може

доводити своє право в судовому порядку.

 

3. Винагорода за використання твору належить співавторам

пропорційно відповідно до обсягу часток, створених ними, якщо

в угоді не передбачається інше>.

 

Проте уточненням статті про співавторство проблема не ви-

черпується. Справа в тому, що ЦК України 1963 р. у ст. 479, яку

ми вже наводили, вживає такий термін, як колективний твір> в

значенні твору, створеного спільною творчою працею співавторів.

Між тим в міжнародно-правовій практиці під цим терміном розу-

міють дещо інше. І тому нам видається, що такі поняття, як <твір,

створений спільною працею співавторів> і <колективний твір> по-

требують уточнення.

 

Закон України <Про авторське право і суміжні права> не містить

поняття <колективний твір>. Немає в ньому і визначення твору,

створеного спільною працею співавторів. Між тим це різні твори і

вони потребують свого правового визначення. -

 

Твір, створений спільною творчою працею співавторів, варто

було б назвати <спільний твір співавторів>. Від нього належить

відрізняти колективний твір, яким визнаються збірники окремих

самостійних творів, що у своїй сукупності складають єдиний за-

вершений твір. Основними ознаками колективного твору є:

 

-76-

 

1) це збірники окремих, не пов'язаних між собою змістом,

самостійних творів;

 

2) кожний із них зберігає своє самостійне значення;

 

3) поєднання окремих творів в колективний твір здійснюється

на основі якоїсь ключової ідеї - інформування, освіта тощо;

 

4) в колективному творі беруть участь значно більше авторів,

ніж співавторів у спільному творі.

 

Авторське право на колективний твір належить фізичній чи

юридичній особі, за ініціативою і за завданням якої цей твір ство-

рено. До колективних творів відносяться енциклопедії, енцикло-

педичні словники, періодичні збірники наукових праць, газети,

журнали та інші періодичні видання тощо.

 

Суб'єкти авторського права на колективний твір вправі при

будь-якому використанні цього твору вимагати зазначення свого

найменування. При цьому автори творів, що включаються в ко-

лективний твір, зберігають за собою право на використання своїх

творів незалежно від колективного твору. Отже, відмінність між

твором, створеним спільною творчою працею співавторів, і ко-

лективним твором полягає передусім у тому, що авторське право

на колективний твір належить фізичній чи юридичній особі, за

ініціативою і завданням якої цей твір створено. Автори окремих

творів, включених до колективного, авторського права на твір в

цілому не мають. Авторське право на створений спільною твор-

чою працею співавторів твір в цілому належить усім співавторам.

З наведеного слід зробити два висновки:

1) між творами, створеними спільною творчою працею співав-

торів, і колективними творами є істотна відмінність;

 

2) підпунктом 13 п. 1 ст. 5 Закону поняття і особливості колек-

тивного твору не охоплюються, і тому варто цьому поняттю виді-

лити окрему статтю в проекті нового Цивільного кодексу України.

Зміст і редакція цієї статті могли б бути такими:

<Стаття. Aaoі?nuea право на колективний твір.

1. Колективний твір є збірник окремих самостійних творів,

об'єднаних певною метою, і створений за ініціативою і завданням

фізичної чи юридичної особи, якій належить авторське право на

колективний твір в цілому.

 

Така фізична чи юридична особа вправі при будь-якому вико-

ристанні колективного твору зазначити своє найменування або

вимагати такого позначення.

 

2. Автори творів, включених в колективний твір, зберігають

право на використання свого твору незалежно від колективного

твору в цілому, якщо інше не передбачено авторським догово-

ром>.

 

Такою ж невдалою вважаємо редакцію абзацу 2-го ст. 8 Зако-

ну. Вона сформульована таким чином, що ставить авторів-іно-

земців у більш вигідне становище, ніж авторів - власних грома-

дян. Так, відповідно до цієї норми <авторам, незалежно від грома-

дянства, твори яких вперше опубліковані або неопубліковані, але

 

-77-

 

вони знаходяться в об'єктивній формі на території іншої держави,

надається охорона відповідно до міжнародних договорів Украї-

ни>. Така редакція цієї норми викликає принаймні запитання, про

які міжнародні договори України йде мова? Поки що Україна та-

ких договорів не мас. Якщо мова йде про двосторонні міжнародні

договори, які України може укладати в майбутньому, то краще

було б це застерегти. Якщо ж мова йде просто про міжнародні

конвенції, учасником яких є Україна, то також варто було б це

підкреслити. Міжнародні конвенції, наприклад, Бернська конвен-

ція про охорону літературних і художніх творів, то це міжнарод-

ний договір не України, а просто міжнародна конвенція, учасни-

ком якої є Україна.

 

Тому, на нашу думку, зазначений абзац ст. 8 Закону варто сфор-

мулювати таким чином: <Авторські права іноземних громадян,

твори яких вперше опубліковані або не опубліковані, але вони

знаходяться в об'єктивній формі на території іншої держави, на

території України, охороняються відповідно до змісту міжнарод-

них договорів. Якщо міжнародним договором, у якому бере участь

України, встановлені інші правила, ніж ті, які викладені у цьому

Кодексі, то застосовуються правила міжнародного договору>.

 

Ще гірше ця норма викладена в проекті Цивільного кодексу

України: <У відповідності з міжнародними договорами України

авторське право поширюється на авторів незалежно від громадян-

ства, твори яких вперше опубліковані чи не опубліковані, але вони

знаходяться в об'єктивній формі на території Іншої держави>. З

редакції цієї норми випливає ,що відповідно до міжнародних до-

говорів України усі автори-іноземці, твори яких в будь-якій

об'єктивній формі знаходяться на території іншої держави, одержу-

ють захист своїх авторських прав на території України. Кожному

очевидно, що це нісенітниця, бо такий висновок протирічить са-

мому смислу авторського права.        

 

Проте ключовою помилкою Закону України <Про авторське

право і суміжні права> є визнання за автором та його правонас-

тупниками лише виключного права на використання. Стаття 4 цього

Закону проголошує припис, за яким автору та його правонаступ-

никам належать виключні права на використання твору в будь-

якій формі і будь-яким способом. П. 2 цієї статті містить припис:

<Автору або іншій особі, яка має авторське право, належить вик-

лючне право дозволяти або забороняти:...> і далі наводиться неви-

черпний перелік способів можливого використання твору. Цей пе-

релік містить тільки способи використання твору. Тобто, Іншими

словами, усі майнові права авторів та їх правонаступників зво-

дяться лише до використання творів. Між тим майнові права ав-

торів та їх правонаступників не обмежується лише його викорис-

танням. Правда, варто відзначити, що п. 7 ст. 14 містить припис,

за яким автору чи його правонаступникам належить право роз-

повсюдження творів шляхом продажу, відчуженням іншим спосо-

бом або шляхом здачі в найом чи у прокат та іншої передачі до

 

-78-

 

першого продажу твору. Але варто звернути увагу на те, що в цій

нормі йдеться про розповсюдження чи відчуження не самого тво-

ру, а тільки його матеріальних носіїв (книг, фонограм тощо). Про

відчуження самого твору в цій статті мови немає. Тоді виникає

запитання, а чи може автор чи його правонаступники розпоряди-

тися належним їм твором на свій розсуд, тобто продати саме твір,

подарувати його чи будь-яким іншим способом відчужити, тобто

відмовитися від свого права власності на нього (чи будь-якого іншо-

го виключного права) назовсім, назавжди. Безумовно, розпоряди-

тися своїм твором на випадок смерті автор чи його правонаступ-

ники (в межах дії авторського права) можуть. А при житті автор

чи його правонаступники можуть, наприклад, продати твір іншій

особі? Закон України <Про авторське право і суміжні права> до-

пускає таку можливість.                            

 

Ст. 27 цього Закону проголошує: <Майнові права автора мо-

жуть бути передані (відступлені) автором або іншою особою, що

має авторське право, іншій особі... Передача (відступлення) авторсь-

кого права і видача ліцензії оформлюються авторським догово-

ром>.

 

Редакція цієї статті породжує ряд запитань. Перше,- чому

назва статті не відповідає ії змісту? Стаття 27 закону називається:

<Передача (відступлення) авторського права>, в наведеному нами

змісті статті мова йде про передачу (відступлення) майнових прав.

Звертає на себе увагу те, що в тексті Закону поняття <авторське

право> вживається і як сукупність особистих (немайнових) прав і

майнових прав, і як сукупність тільки майнових прав. При цьому

ніяких застережень в Законі не міститься. Не кажучи вже про те,

що поняття <авторське право> прийнято розуміти як в об'єктив-

ному, так і суб'єктивному значенні(*174). Зрозуміло, що коли мова

Йде про відчуження авторських прав, то йдеться саме про -

суб'єктивні авторські права. Продовжуючи ці міркування, прийдемо

до висновку, що відчужуватися можуть лише майнові права автора

чи його правонаступників, оскільки особисті (немайнові) права за

загальним правилом невідчужувані. І все ж в проекті Цивільного

кодексу України слід було б ці два різнозмістовні поняття <ав-

торське право> розрізняти. Не можна ж говорити про передачу

(відступлення) авторського права в цілому. Тому назву цієї статті

варто змінити.

 

Проте, суть дискусії з цього приводу полягає не в тому, які

права (майнові чи особисті і немайнові) відчужуються, а в тому,

чи вони взагалі відчужуються. За радянські часи це питання вза-

галі не піднімалося, воно вирішувалось однозначно - ніякі ав-

торські права взагалі не відчужувались(*175). Відчужувати не було кому

- ринку інтелектуальної власності взагалі не було. Не було і самої

Інтелектуальної власності. Тоді дискусія точилася з приводу того,

 

(**174) Див.: Серебровский В.И. Вопросы советского авторского права. С. 11.

(**175) Див.: Антимонов B.C., Флейшиц Е.А. Авторське право. С. 125.

 

-79-

 

чи право використання уступалось соціалістичному видавництву,

чи тимчасово передавалось(*176). З цього приводу виникло дві теорії

- теорія <дозволу> і теорія <уступки>(*177). Мови про відчуження ав-

тором чи його правонаступником своїх майнових прав взагалі не

було(*178).

 

Вперше норма про передачу авторського права іншим особам

появилась в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і рес-

публік від 31 травня 1991 р. Вона проголошувала: <Автор може

передати право на використання свого твору як на території СРСР,

так і за рубежем будь-яким громадянам і юридичним особам, в

тому числі іноземним>. Але чи можна тлумачити цю статтю так,

що вона дозволяє автору відчужувати свої майнові права іншій

особі, - це ще питання. В цій статті Основ йдеться лише про

передачу права на використання.

 

Більш близькою саме до відчуження майнових прав автора є

редакція статті 1085 Модельного кодексу. Ця стаття проголошує:

<Правоволоділець може за договором передати своє право на ви-

користання твору іншій особі - правонаступнику. За таким дого-

вором до правонаступника переходять усі права на використання

твору>.

 

Права на використання твору можуть переходити також й за

іншими підставами, встановленими законом (спадкування, про-

даж з публічних торгів тощо>)(*179). Отже, за цією нормою допус-

кається можливість відчуження майнових авторських прав, ос-

e?euee мода йде і про продаж. Не зрозуміло тільки, чому лише з

публічних торгів. А якщо автор просто захоче продати свої май-

нові права чи відчужити будь-яким іншим законним способом?

 Може він це зробити? На нашу думку, може(*180). Раз можна прода-

вати з публічних торгів, то чому не можна просто продати? Проте,

ст. 30 і 31 Закону Російської Федерації <Про авторське право і

суміжних правах> абсолютно чітко визначають, що майнові права

 автора можуть переходити до інших осіб лише на певний строк,

тобто не можуть бути відчужені повністю.

 

Проект Цивільното кодексу РФ повністю відтворює норми,

закладені у відповідній (ст. 1085) Модельного кодексу. Відповід-

них статей проекти Цивільний кодексів Республіка Білорусь і Рес-

публіка Казахстан не містять(*182). Отже, аналіз наведених статей все

 

(**176) Див.: Серебровский В.И. Вопросы авторского права. С. 171.

(**177) Див.: Дозорцев В.Д. Авторский договор и его типы. Сов. государство и пра-

во, 1977, ?  2, с. 43-50; Чернышева С.А. Правоотношения в сфере художе-

ственного творчества. М., Наука, 1979, с. 109-115.

(**178) Див.: Ромовская З.В. Право aвторства. - В кн.:  Проблемы советского автор-

ского права. М.: ВААП, l977,n.122-127

(**179) Див.; Гpaждaнcкий Кодекс. Проект С. 2. Модель, С. Петербург, 1995.

(**180) Див.: Шершеневич, Г.Ф. Aвторское право на литературные произведения.

Казань 1891 С.32,146.

(**181) Див.: Закон Poccийской Федерации об авторском праве и смежных правах>.

(**182) Див.: Cpавнительная таблица проектов Гражданских кодексов.

 

-80-

 

ж не дає підстав говорити про відчуження майнових права автора

чи його правонаступників напевне.

 

Нам видається, що такий підхід до розв'язання цієї проблеми

є наслідком тяготіння застарілих поглядів на суб'єктивні авторські

права. Автори проектів названих законодавчих актів не змогли

пересклити в собі прагнення не визнавати за автором права влас-

ності на результат його творчої діяльності. Це інерційна сила, яка

ніяк не може рахуватися з реальністю і продовжує чинити опір

визнанню за результатами інтелектуальної діяльності товару. -

 

Тому, передусім, результати творчої діяльності авторів слід

визнати об'єктами права власності і, отже, товаром. І тоді ці про-

блеми відпадають самі по собі. Тому, на наш погляд, найкраще

вирішує це питання проект нового Цивільного кодексу України. У

відповідній статті проекту проголошується: <Майнові права мо-

жуть відчужуватися автором чи його правонаступниками>.

 

Друге запитання, що виникає у зв'язку з тлумаченням статті 27

Закону, - як слід розуміти <передачу (відступлення)>. Як було

показано вище, проаналізовані норми все ж мають на увазі тимча-

сову передачу права на використання іншим особам. Але ж стаття

27 Закону України <Про авторське право і суміжні права> все ж

дає підставу для висновку про те, що допускається передача май-

нових прав іншим особам повністю. Адже Закон (ця ж стаття 27)

дає роз'яснення, що слід розуміти під терміном <передачею>. В

дужках законодавець пояснює, що це <відступлення>. Цей термін

можна розуміти однозначно- відступлення від своїх прав. Відсту-

паються від своїх прав, коли їх передають іншим особам назовсім,

без будь-яких застережень, тобто, мова йде про продаж, даруван-

ня, обмін та інші способи відчуження(*183) в прямому значенні цього

слова, а це і є розпорядження своїм правом.

 

Нарешті, третє запитання, що виникає у зв'язку з тлумачен-

ням ст. 27 закону, до чого в цій статті норма про ліцензійні дого-

вори. Наступна стаття Закону (28) якраз і присвячена ліцензійним

договорам. Тому не було ніякої необхідності включати норми про

ліцензійні договори в статтю, в якій йдеться про відступлення

майнових прав. Проте, якраз це включення зіграло позитивну роль

в тому, що норма про ліцензійні договори доводить, що коли мова

йде про відступлення майнових прав, то мається на увазі їх повне

відступлення. Коли ж мова йде про тимчасове відступлення права

на використання твору, то така передача права оформляється у

формі ліцензійного договору.

 

Наступною проблемою, яка погребує іншого вирішення, ніж

вона знайшла у Законі, це проблема взаємовідносин автора і ро-

ботодавця.

 

(**183) З цього приводу див.: грунтовний аналіз: Юрченко А.К. Издательский дого-

вор. Л-д, 1988 с. 7 и сл.; Мусияка В.Л. Авторские договоры. Кисв, 1988, с. 14

и сл.

 

-81-

 

 

 

  Відповідна стаття також містить норми, які потребують більш

демократичного змісту. Стаття 20 Закону проголошує: <Виключне

право на використання такого твору належить особі, з якою автор

перебуває у трудових відносинах (роботодавець), якщо інше не

передбачено договором>. З такою редакцією статті погодитися аж

ніяк не можна. Багато авторів-початківців, безумовно, працюють

або заробити собі на хліб. Отже, якщо вони знаходяться у трудо-

вих відносинах з будь-якою фізичною чи юридичною особою, то

виключне право на використання твору такого автора в усіх ви-

падках належить його роботодавцеві. Але це ж нісенітниця> Прав-

да, ця стаття містить й іншу норму: <Авторське право на твір,

створений за договором з автором, який працює за наймом, нале-

жить його автору>. Ці дві норми, безумовно, суперечать одна одній.

Якщо автору належить авторське право, то твір створений за дого-

вором з ким? Очевидно, з роботодавцем. Про який договір йде

мова - про трудовий договір чи договір про створення твору?

Очевидно, в статті треба підкреслити, що мова йде про твір, ство-

рений на замовлення роботодавця. Але повернемося до нашого

міркування, "якшо за п. 1 ст.20 авторське право належить авто-

ру, незалежно від того, створений він за договором чи без догово-.

ру, то п. 2 проголошує, що виключне право на використання тво-

ру належить роботодавцеві. Але ж усім зрозуміло, що авторське

право, безумовно, включає в себе і викпючне право на викорис-

тання твору. Тому це ще один доказ на користь того, що ці понят-

тя необхідно уточнити в законодавчому акті. Адже, з одного боку,

авторське право ца твір, створений за договором з автором, нале-

жить автору (п. 1 ст. 20). Автору або його правонаступникам нале-

жать виключні права на використання твору (ст. 14 п. 1). А з

другого боку, виключне право на використання твору, створеного

за договором з роботодавцем, не надежить автору. Ось спробуй

розберися, кому що належить. Таке неоднозначне тлумачення цієї

норми зумовлене вживанням одного і того ж терміну, який має

неоднозначний зміст.          

 

Проте, у цих випадках мова йде про редакційні прорахунки.

Між тим, стаття 20 закону містити в собі і істотні проріхи, які не

можуть бути залишені поза увагою. Вище уже підкреслювалось,

що в такій беззастережній формі не можна формулювати норму,

за якою роботодавцю в усіх випадках належить виключне право на

використання твору, незалежно від того, за яких умов цей твір

створений. Необхідно чітко зазначити, що виключне право на ви-

користання твору належить роботодавцеві лише за певних умов.

Зазначені умови мають бути чітко визначені в законі, їх має бути

принаймні кілька: 1) автор справді знаходиться у трудових відно-

синах з роботодавцем; 2) у трудовому договорі при прийомі авто-

ра на роботу має бути чітко визначено, що створення творів вхо-

дить в його службові обов'язки; 3) авторська винагорода охоп-

люється заробітною платою автора; 4) якщо в трудовому договорі

немає умови про те, що створення твору входить в службові обо-

 

-82-

 

в'язки автора, то виключне право на використання твору має на-

лежати також лише за певних умов: а) за наявності договору між

роботодавцем і автором про створення твору; б) надання фінансо-

вої чи якої іншої матеріальної допомоги автору для створених твору;

в) штатним розкладом передбачено, що в коло обов'язків автора

входить створення творів (наприклад, штатний художник).

 

Лише за наявності цих або інших таких же за змістом умов

виключне право на використання твору може належати робото-

давцеві. Тут варто погодитися з Антимоновим Б. С. і Флей-

шиц К. А., які ще в п'ятидесятих роках писали: що <..викорис-

тання твору, яке або прямо передбачено в трудовому договорі, або

випливає із його смислу>(*184).

 

Отже, виключне право використання твору, створеного під час

виконання службових обов'язків, може належати роботодавцеві

лише за наявності визначених в законі умов. Але цим проблема не

вичерпується. За теперішньою редакцією статті 20 Закону, якщо

автор знаходиться у трудових відносинах з роботодавцем, то ос-

танньому належать усі майнові права, які можуть нялежати авто-

рові. Авторові залишаються лише особисті немайнові права. Таке

випливає із ст. 14 Закону.                          

 

Знову ж таки ми тут натикаємося на ту ж проблему, що варто

розуміти під поняттям <виключне право на використання> твору.

Уже не раз підкреслювалось, що в Законі часто словосполучення

<авторське право> і <виключне право на використання твору> вжи-

ваються як однозначні поняття. Це ми спостерігаємо і в порівнянні

статей 14 і 20 Закону. Між тим кожному зрозуміло, що виключне

право на використання твору охоплюється поняттям <авторське

право>. Отже, якщо роботодавцеві належать усі майнові права ав-

тора на створений <службовий> твір, то авторові залишається лише

задовольнятися тим, що він є автором неналежного йому oaі?o.

Наскільки це справедливо, добре було б запитати в самих авторів.

На нашу думку, авторові в усіх випадках має належати право влас-

ності(*185) на створений ним твір, незалежно від того, чи знаходиться

він у трудових відносинах з ким-небудь, чи ні. А роботодавцеві

має належати тільки виключне право на використання на певний

визначений законом строк. Такий характер взаємовідносин авто-

ра і роботодавця відомий уже давно(*186). Безумовно, що виключне

право на використання твору має належати роботодавцеві за на-

явності вищезгаданих умов.

 

У зв'язку з цим слід підкреслити й те, що заробітна плата іa

завжди в повній мірі компенсує авторові його зусилля на створен-

ня твору. Це також має бути враховано при визначенні прав авто-

ра і його роботодавця.                                  -

 

(**184) Див.: Антимонов B.C., Флейшиц Е.А. Авторское право, с. 129:

(**185) Див.: Кодекс законів США. Розділ 17. Авторське право. СТ. 201.

(**186) Див.: Серебровский В.И. Вопросі советского авторского права. С. 81.

 

-83-

 

Вище уже відзначалось, що в ст. 27 закону недоречно включе-

на норма про ліцензії, оскільки наступна - 28 стаття цього ж За-

кону якраз містить норми про ліцензійні договори. Тому більш

доцільно норми про ліцензійні договори викласти в одній статті,

якщо вони необхідні.

 

Доцільність закладання окремих статей про передачу (відступ-

лення) майнових прав іншим особам і окремо про ліцензійні до-

говори в редакції Закону дуже сумнівна. Справа в тому, що в тій

інтерпретації, в якій вживаються словосполучення <право пере-

дачі майнових прав> і <право автора надавати іншій особі дозвіл

на використання твору одним або всіма відомими способами на

підставі невиключної чи виключної ліцензії>, - це одне і те ж

явище.

 

Раніше також відзначалось, що ст. 27 Закону хоча й не одно-

значно і нечітко, все ж дає підставу для висновку про можливе

відчуження автором своїх майнових прав. При більш чіткій ре-

дакції цієї статті, яка б давала підставу саме так ?? тлумачити, на-

явність ліцензійних договорів була б доцільною. Наступні статті

(29 і 30) також не містять обмежень щодо передачі (відступлення)

авторського права, що підтвержує наш висновок про можливість

відчуження автором своїх майнових прав. Але оскільки редакція

ст. 27 все ж викликає певний сумнів з цього приводу, то виникає

необхідність більш грунтовного аналізу зазначених статей.

 

Справа в тому, що ст. 31 Типового закону ВОІВ про авторське

право і суміжні права(*187) проголошує, що майнові права можуть

передаватися авторами та іншими володільцями авторських прав

по авторському договору. Передача майнових прав може здійсню-

ватися на підставі авторського договору про передачу виключних

прав (виключна ліцензія) або на підставі авторського договору про

передачу невиключних прав (невиключна ліцензія). Про які <не-

виключні права> йде мова-залишимо на сумлінні складачів цьо-

го типового закону. Проте, із цієї статті випливає, що передача

авторських прав здійснюється у формі ліцензійних договорів. Тобто,

передача (відступлення) авторських прав і видача ліцензій на ви-

користання творів це одне і те ж.

 

В радянській літературі тривала бурхлива дискусія з цього при-

воду. Е. П. Гаврилов писав: <Основну відмінність між договором

про використання і авторським ліцензійним договором звичайно

знаходять у тому, що на підставі першого автор передає твір орга-

нізації для використання, а на лідставі другого - автор надає орга- 

нізації право використати твір>(*188), Принагідно поставити запитан-  

 

(**187) Див.: Типовой Закон ВОИС об авторском праве и смежных правах. (при-

мерные положения об охране произведений науки, литературы и искусства,

исполнений, фонограм, передач организаций вещания).

(**188) Гаврилов Э. П. Советское авторское і?aaі. Основные положения. Тенден-

ции развития. М., 1984, с. 206.

 

-84-

 

ня, чи сам автор розбереться у цій відмінності. Видається, що

більшість авторів не зрозуміє цієї різниці...(*189).

 

Підтвердження висновку про те, що різниці між поняттям <пе-

редача авторських прав> і <ліцензійний договір> немає, знаходимо

в ст. 32 цього ж Типового закону. В ній зазначається, що авторсь-

кий договір має передбачати: способи використання твору (конк-

ретні права, що передаються за таким договором); строк і терито-

рію, на які передається право (підкреслено автором - О. П.). Отже,

цей припис не залишає сумніву в тому, що передача авторських

прав за авторськими договорами є передача прав на тимчасове

використання твору або ліцензійний договір. Зазначені норми

відтворені і в законі РФ <Про авторське право і суміжні права> і з

певними змінами і в Модельному кодексі.

 

Отже, проект нового Цивільного кодексу України повинен мати

статтю про право автора на відчуження своїх авторських прав (крім

особистих)(*190). При наявності такої статті буде доцільною стаття

про ліцензійні договори.

 

Статтю про відчуження авторських прав можна було б сфор-

мулювати таким чином: <1. Автор та його правонаступники на-

лежні їм майнові права можуть відчужувати будь-якій фізичній чи

юридичній особі, будь-яким способом, не забороненим законом.

Майнові права автора та його правонаступників можуть відчужу-

ватись як у своїй повній сукупності, так і окремими видами вико-

ристання твору. Не можуть відчужуватися майнові права автора

на твори, які будуть створені у майбутньому.

 

2. Особисті (немайнові) права автора не можуть передаватись

іншим особам>.

 

При наявності такої статті, як уже відзначалось, буде доціль-

ною і стаття про ліцензійні договори. Ця стаття (ст. 28 Закону), на

наш погляд, викладена вдало і не викликає будь-яких зауважень.

Проте, не можна погодитися з тим, що відповідно до Закону дого-

вори на передачу (відступлення) авторського права оформляються

авторським договором. Якщо законодавець визнає за можливе

прийняти запропоновану статтю про відчуження авторських май-

нових прав, то навряд чи можна згодитися з тим, що договір на

купівлю-продаж авторських майнових прав слід визнати авторсь-

ким договором. Договори про відчуження авторських майнових

прав (купівля-продаж, дарування, міна тощо) все ж відмінні від

звичайних авторських договорів. Авторські договори - це пере-

дусім договори про умови, обсяг, вид та характер використання

будь-якого твору(*191).

 

(**189) Див.: Там же, с. 209.

(**190) Див.: Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. М., 1995,

с. 257.

(**191) Див.: Юрченко А.К. Издательский договор. С.9.

 

-85-