ГЛАВА 1 Історія і еволюція авторського права

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 

Сферою застосування авторського права є права творчих працівників на ре­зультати їх праці. Це продиктовано необхідністю стимулювати процес творчої діяльності і довести її результати до максимально широкого кола осіб. Законодав­ство у сфері охорони авторських прав охоплює різні види творчого процесу, і пе­редусім ті з них, які так чи інакше пов'язані із засобами масової інформації — пре­сою, радіомовленням і телебаченням, кінематографом, електронними інформа­ційними системами,

Ідея охорони авторського права виникла з часу винаходу друкарського верста­та. Можливість тиражувати літературні твори за допомогою механічних процесів зумовила появу нових професій, які називаються в Англії «зіаііопеге» (торгівці дру­кованою продукцією). Ці підприємці вкладали значні суми в придбання паперу, у виробництво друкарських машин, а також в наймання робочої сили, що перед­бачало авансування коштів, які відшкодовуються від продажу друкованої про­дукції. У такій ситуації, за відсутності якої-небудь форми охорони від конкурентів, що продають незаконні копії, інвестування у видавничу справу було небезпечною і ризикованою справою, яка часто призводила до розорення підприємців. Йшов пошук забезпечення якої-небудь форми охорони; і вона з'явилася у формі приві­леїв, що надаються владою. Такі привілеї давали бенефіціаріям виняткові права відтворення і розповсюдження твору протягом певного часу і надавали засоби за­хисту для здійснення права книговидання за допомогою штрафів, арештів, кон­фіскацій підроблених копій і, можливо, стягнення збитків. У цьому вже прогляда­лися основні риси системи сучасного авторського права.

До кінця XVII ст. система привілеїв (надання монопольних прав королівською владою) дедалі частіше зазнавала критики і дедалі голосніше звучали голоси ав­торів, які відстоювали свої права. В Англії у 1709 році це призвело до появи Ста­туту Анни, визнаного першим положенням про авторське право. Предмет цього закону був відображений в його довгому заголовку як підтримка вчення і закріп­лення за управомоченими володільцями права власності на копії книжок. Закон закріплював за автором виняткове право на перевидання книжки протягом 14 ро­ків з часу першої її публікації; автор міг передавати це право Ізидавцеві, що звичай­но і робилося. Закон передбачав також повторний термін охорони на 14 років, який надавався автору за життя. Таким чином, загальний термін охорони авторсь­кого права становив 28 років з дати першої публікації. Відносно книжок, уже над­рукованих на момент прийняття Закону, передбачався єдиний термін охорони протягом 21 року. Особлива увага приділялася охороні від несанкціонованого ко­піювання опублікованих творів. На практиці найбільшу вигоду дістали видавці -книготоргівці. Закон встановлював умови реєстрації і депонування: опубліковані книжки повинні були реєструватися в Зіаііопегз Наїї (Центрі книговидавництв)

а копії депонуватися для користування в університетах і бібліотеках (кількість ко­пій в кінцевому підсумку досягла дев'яти).

У XVIII ст. неодноразово виникали тривалі спори і судові розгляди з питань співвідношення авторського права згідно із загальним правом і Статутом Анни. Остаточне рішення було прийняте в 1774 році Палатою лордів у справі Дональд-сон проти Беккета. Згідно із загальним правом за автором закріплювалося винят­кове право на видання творів, але після опублікування права на авторський твір регулювалися лише Статутом. Регулювання прав на неопубліковані твори на ос­нові загального права тривало до прийняття в 1911 році Закону про авторське пра­во, який його скасував. Існуюче авторське право в Англії грунтується на положен­нях цього закону.

У Франції перехід від системи привілеїв до системи авторського права був час­тиною загальних змін в житті країни, зумовлених революцією, що скасували при­вілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея прийняла два декрети, які заклали основу французької системи авторсь­кого права. Декретом 1791 року забезпечувалося право автора на публічні вико­нання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців і осіб, яким відступалося це право. Декретом від 1793 року автору надавалося виняткове право перевидання його творів протягом життя, а також 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правона­ступників. Як бачимо, таке вирішення питання відрізняється від норм Статуту Ан­ни. У Франції ці права розцінюються як «права автора» і використовуються про­тягом життя автора незалежно від опублікування і дотримання такої формальнос­ті, як реєстрація. Однак і в Англії, і у Франції ці права розглядалися, по суті, як права власності, забезпечуючи автору чи його спадкоємцеві або правонаступнику майнову цінність твору, що охороняється.

Подальшим етапом розвитку авторського права була поява в Німеччині фі­лософських концепцій, згідно з якими творча діяльність розглядалася як про­довження або відображення особистості автора, і відносно якої він мав право на охорону такої діяльності як частини його особистості внаслідок природної спра­ведливості. Ця концепція значно вплинула на розвиток авторського права в кон­тинентальній Європі і, зокрема, сприяла розвитку «гігоіі тогаї», або моральних прав (немайнових прав авторів).

На закінчення цього короткого історичного огляду слід звернутися до історії Сполучених Штатів Америки і відзначити, що до 1976 року, коли було прийнято чинний і в даний час Закон Сполучених Штатів про авторське право, авторське право в Сполучених Штатах базувалося значною мірою на первинних положеннях англійського Статуту Анни. Так, перший федеральний американський закон, прийнятий в 1790 році, передбачав термін охорони книжок, географічних карт і морських карт протягом 14 років з дати першої публікації, який міг бути продов­жений за життя автора і за умови дотримання суворих вимог реєстрації і депонування, Ці особли було прийнято чі автора і додатком вівши його у відп во. Однак Закон вимоги реєстрац: 1709 року.

Суть концепту ва полягає в тої фактично як фо[ юридичною осоЄ форма власності, ристування майї право автора таю во так само, як і власності.. Ці особливості зберігалися ц праві Сполучених Штатів до 1976 року, коли було прийнято чинний нині закон, що встановив термін охорони протягом життя ангора і додатково 50 років (нині — 75 років) після його смерті, тим самим при­вівши його у відповідність із законами практично всіх країн, де діє авторське пра­во. Однак Закон 1976 року (до приєднання СШАдо Бернської конвенції) зберігав вимоги реєстрації та депонування, джерелом походження яких був Статут Анни 1709 року.

Суть концептуальних відмінностей між системами загального і цивільного пра­ва полягає в тому, що країни загального права розглядають авторське право фактично як форму власності, яка може бути створена автором — фізичною або юридичною особою, і яка може використовуватися так само, як і будь-яка інша форма власності, при цьому складові його правомочності спрямовані лише на ко­ристування майновим потенціалом цієї власності. У країнах цивільного права право аізтора також розглядається як таке, що має риси власності. Авторське пра­во так само, як і система загального права, прагне охороняти майновий зміст цієї власності. Однак, і в цьому полягає відмінність, с додаткове вимірювання прав ав­тора, тобто інтелектуальна або філософська концепція, яка проголошує, що твір аізтора є вираженням його особистості, яке внаслідок природної справедливості вимагає охорони тією ж мірою, що і майновий потенціал твору.

Міжнародний період охорони авторських прав розпочався з підписання Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів у 1886 році. По­дальші перегляди Бернської конвенції вдосконалювали міжнародну систему охо­рони авторського права, враховуючи досягнення технологічного прогресу, що стосувався авторських і суміжних прав.