§ 2. Види функцій державного управління

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 

Функції виконавчої влади, як уже було зазначено, відносно самостійні та універсальні. Наявні різні підходи щодо їх кла­сифікації, їх поділяють на політичні та технічні функції або функції загального управління й спеціалізовані функції, функції здійснення суверенітету (зовнішнього та внутрішньо­го), економічні, соціальні, соціально-виховні функції тощо.

Найпоширенішою у вітчизняній літературі є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та до­поміжні.

Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основни­ми, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються. Загаль­ними функціями державного управління є прогнозування, пла­нування, організація, регулювання, координація, облік, конт­роль. Цю класифікацію побудовано на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

Функція прогнозування. Потреба в прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв'я­зувати як повсякденні завдання, так і перспективні проблеми. Прогнозування — це наукове передбачення, систематичне дос­лідження стану, структури, динаміки та перспектив управлін­ських явищ і процесів, властивих суб'єкту й об'єкту управлін-

 

ня. Прогнозування обумовлено також характером об'єкта уп­равління, що відрізняється значною динамічністю. Не можна здійснювати управлінські дії без знання їх наслідків. Тому уп­равлінська система повинна бути прогнозованою. Державне управління покликане вирішувати довгострокові, перспективні завдання, розв'язання яких відбуватиметься в умовах певної невизначеності, якщо органи виконавчої влади не матимуть прогнозів. В управлінському процесі прогнозування ви­користовують і як функцію, і як принцип, і як метод управлін­ня. Тому органи виконавчої влади повинні розробляти прогно­зи, управляти ними, розв'язувати свої завдання на їх підставі. Функція планування є на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних, культурних тощо), розробленні програм, за допомогою яких має бути досягнуто мети. Шлях реалізації функції планування має такий схематичний вигляд: необхідність — завдання — функція — рішення (мета). Методика планування ґрунтується на принци­пах науковості, комплексності, багатоваріантності рішень, ви­борі оптимального варіанту, нормативності тощо.

Функцію організаціїпов'язано зі створенням організаційного механізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керо­вані системи, а також зв'язки й відносини між ними. Особ­ливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'я­зок і ефективність усіх інших функцій управління. Зміст функції організації включає створення органів управління, побудову структури апарату управління, формування управ­лінських підрозділів, ланок, розроблення положень про орга­ни управління, встановлення взаємозв'язків між управ­лінськими структурами, підбір і розстановку кадрів тощо. Організація означає також реорганізацію та ліквідацію органів управління, підприємств, установ.

Завдяки функції регулювання досягають необхідного стану впорядкування та стійкості системи управління. Регулювання охоплює переважно поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань і заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об'єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбу-

 

128

 

ГЛАВА 11

 

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

 

129

 

 

 

ваються в заданому напрямі та відповідно до встановленої про­грами. Потребу оперативного регулювання обумовлено вик­лючно мобільністю самого управління. Здатність управлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулю­вання.

Координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджують дії керівників не тільки всередині управлінської ланки, а й дії ке­рівників інших управлінських структур.

Функцію обліку пов'язано зі збиранням, передачею, збері­ганням і переробленням даних, реєстрацією та групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність і ви­трати ресурсів тощо. Облік є передумовою контролю.

Функція контролю має свої особливості відносно інших функцій. Так, якщо планування ставить завдання, організація приводить систему управління в стан можливості виконання цього завдання, то контроль характеризується універсальністю стосовно управлінської системи. Контроль покликаний пос­тійно надавати інформацію про дійсний стан справи щодо ви­конання завдань.

Контроль починається з одержання інформації про дійсний стан керованого об'єкта та закінчується прийняттям рішень, які передбачають відповідну корекцію в системі управління для досягнення запланованої мети. Контроль ґрунтується на прин­ципі зворотних зв'язків, які існують за будь-якої взаємодії суб'єкта й об'єкта в системі управління. Кожна загальна функ­ція управління перебуває у взаємозв'язку з іншими.

Розглянуті загальні функції управління необхідні для здійснення державного управління як на загальнодержавному, так і на регіональних, місцевих, галузевих рівнях.

Спеціальні функції характеризують особливості конкрет­ного суб'єкта чи об'єкта управління.

До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), в системі органів виконавчої влади належать:

забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;

 

розроблення проекту Закону про Державний бюджет і забез­печення його виконання;

розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного роз­витку держави та інші, перераховані в ст. 116 Конституції України.

Спеціальні управлінські функції здійснює Президент Ук­раїни як глава держави. Серед них такі: керівництво зовніш­ньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших держа­вах і при міжнародних організаціях; призначення за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних організацій і припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів); прийняття в разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологіч­ної ситуації; присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак і нагородження ними тощо.

Розмежування функцій існує й на нижчих рівнях держав­ної виконавчої влади. Так, місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують здійснення таких основних функцій: виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів вико­навчої влади; підтримання законності та правопорядку; додер­жання прав і свобод громадян; виконання державних і регіо­нальних програм соціально-економічного та культурного роз­витку; програм охорони довкілля; підготовка та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконан­ня відповідних бюджетів; взаємодія з органами місцевого са­моврядування; реалізація інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами, повноважень.

Управлінські функції в АРК здійснюють на підставі розді­лу X Конституції України, особливо статей 134, 136,138. Роз­межування функцій здійснюється також на всіх рівнях галузе­вих систем управління.

Перелік основних спеціальних функцій виконавчої влади свідчить про те, що вони є численними та різноманітними, але

 

9 — 5-1757

 

130

 

ГЛАВА 11

 

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

 

131

 

 

 

разом з тим взаємопов'язаними як завдання, що розв'язують органи управління. Порівняння загальних функцій зі спеціаль­ними приводить до висновку, що перші пов'язані з процесами державного управління, тобто виявляються в будь-яких взає­модіях відповідних керуючих і керованих систем. Зміст же спеціальних функцій становлять не загальні закономірності, а особливості взаємодії конкретних суб'єктів і об'єктів держав­ного управління.

Спеціальні функції можна згрупувати за типами основних завдань (особливо на вищому рівні): це добір кадрів та їх роз­становка, складання бюджету, здійснення довгострокових цілей і подолання кризових ситуацій. Особливого значення в діяльності виконавчої влади надають прийняттю та здійснен­ню довгострокових цілей, тоді як кадрова й бюджетна політи­ка належить до категорії засобів, але не мети. Такий напрям діяльності виконавчої влади, як подолання кризових ситуацій, є особливим. Маються на увазі будь-які кризи — загальнона­ціональні чи місцеві, від стихійного лиха (землетруси, повені) до загального страйку, проблеми та події, які можуть поруши­ти громадський порядок, суспільну безпеку (наприклад, спо­ри про благоустрій у тій чи іншій місцевості, захоплення за­ручників терористами, викрадення літака, неприпустимий тиск з боку іншої держави на інтереси нашої держави та інші конфліктні ситуації). Особливість кризових ситуацій полягає в тому, що рішення повинні бути швидкими, оперативними, наочними, такими, що стосуються різних органів управління, установ, підприємств, які в цій ситуації координують свої дії. Функція координації (зовнішня) в подібних ситуаціях є домі­нуючою.

Спеціальні функції (як найчисленніші) поділяють на види залежно від сфер управління. Така специфічність функцій на­явна в сферах економіки, соціально-культурній, адміністратив­но-політичній.

Подальша диференціація функцій, обумовлена особливос­тями об'єктів управління, відбувається усередині цих сфер управління завдяки допоміжним функціям. Основне їх при­значення — забезпечення обслуговування процесів загальних і спеціальних функцій. За їх допомогою створюють необхідні умови для нормальної діяльності управлінських структур.

 

Така класифікація функцій найпоширеніша (хоча вона й суперечлива) не тільки в теорії, а й на практиці управління. За критерієм забезпечення потреб допоміжні функції класифіку­ють за наступними групами: а) у цілепокладаючій організації — прогнозування, стратегічне та поточне планування; б) у необ­хідних ресурсах — фінансування, матеріально-технічне поста­чання, транспортне обслуговування, стимулювання, трудові ресурси, кадрове забезпечення; в) у впорядкованості, погодже­ності в діях — керування, координація, організація, контроль та ін.; г) у постійному вдосконаленні самої системи управлін­ня — організація, діагностування, проектування, організацій­ний розвиток тощо.

Наведене розмежування функцій державного управління має умовний характер, оскільки в дійсності, на практиці вони переплітаються, взаємодіють між собою в єдиній системі впли­ву суб'єкта на об'єкт управління.

 

9*