§ 4. Правовий режим окремих територій та об'єктів природно-заповідного фонду : Екологічне право – Авто невідомий : Книги по праву, правоведение

§ 4. Правовий режим окремих територій та об'єктів природно-заповідного фонду

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 
РЕКЛАМА
<

Досягнення мети, задля якої створюються території та об'єкти природно-заповідного фонду, можливе лише за умови забезпечення збереження заповідних територій та необхідної поведінки усіх уста­нов, організацій та громадян, що вступають у відносини з приводу природно-заповідного фонду. Це досягається шляхом встановлення спеціального правового режиму, який в юридичній літературі іме­нується заповідним. Заповідний режим можна визначити як закріплений у правових нормах порядок збереження і використан­ня заповідних комплексів відповідно до їх цільового призначення.

Заповідний режим включає в себе закріплення в правових нор­мах правил двоякого характеру:

1) умови, від яких залежить збереження природних територій та об'єктів у стані, необхідному для виконання покладених на них за­вдань і цілей — правові умови заповідного режиму;

2) умови користування територіями та об'єктами природно-за­повідного фонду — правові вимоги заповідного режиму, що зво­дяться до встановлення правил необхідної поведінки осіб, які всту­пають у відповідні відносини2.

Особливістю цього режиму є те, що, з одного боку, він залежить від необхідності забезпечення збереження заповідного об'єкта у природному стані, а з іншого — у цільовому його використанні. Характерною рисою режиму є те, що він відображає як загальні ри­си, притаманні охороні території чи об'єкта природно-заповідного фонду як єдиного цілого, так і специфіку охоронного режиму кож­ного з елементів цього комплексу (земель, лісів, вод, тваринного світу тощо), але з урахуванням їх взаємозв'язку та взаємообумовле-ності.

Особливість режиму полягає також у тому, що межі його дії не збігаються з територіальними межами заповідника. Значною мірою цей режим поширюється на суміжні із заповідниками ділянки зе­мель, відведені під охоронні зони'.

Законодавче визначення режиму територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду таке: це сукупність науково обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяль­ності в них, порядок охорони, використання і відтворення їх при­родних комплексів (ст. 14 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).

Заповідний режим регулюється вимогами розділу III Закону, а також положеннями про конкретні території та об'єкти природно-заповідного фонду, які розробляються відповідно до законодавства із зазначенням у них завдань, наукового профілю, особливостей природоохоронного режиму та характеру функціонування.

Положення про території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення затверджуються Міністерст­вом екології та природних ресурсів України, а положення про те­риторії та об'єкти природно-заповідного фонду місцевого значен­ня — його органами на місцях (ст. 5 Закону).

Правовий режим природних заповідників. Природними за­повідниками є природоохоронні, науково-дослідні установи загаль­нодержавного значення, що створюються з метою: збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зо­ни природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів; вив­чення природних процесів і явищ, що відбуваються в них; розроб­ки наукових засад охорони навколишнього природного середови­ща; ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.

Природні заповідники є юридичними особами. В Україні їх налічується 12; їх територія становить 0,2 відсотки від території країни.

Основними завданнями природних заповідників є збереження природних комплексів та об'єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього при­родного середовища, розробка на їх основі природоохоронних ре­комендацій, поширення екологічних знань, сприяння у підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони навколишнього при­родного середовища та заповідної справи (ч. З ст. 15 Закону). На них покладається також координація і проведення наукових досліджень на територіях заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ у регіоні.

З метою створення природних заповідників з господарського використання повністю вилучаються ділянки землі та водного про­стору з усіма природними ресурсами і надаються заповідникам у порядку, визначеному чинним законодавством України. Зокрема, порядок створення і оголошення природних заповідників визна­чається загальними нормами (ст.ст. 51, 52 Закону), рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідни­кам приймаються Президентом України (ст. 53 Закону).

З метою охорони природних комплексів та об'єктів природних заповідників на їх території встановлюється широке коло заборон­них вимог до усіх осіб, які відвідують територію заповідника (ст. 16 Закону). На території заповідника забороняється будь-яка госпо­дарська та інша діяльність, шо суперечить його цільовому призна­ченню, порушує природний розвиток процесів та явищ або ство­рює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти.

На території природного заповідника категорично заборонено:

— будівництво споруд, шляхів сполучень, лінійних та інших об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю заповідника;

— розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку населен­ня, стоянок транспорту;

— геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порушення ґрунтового покриву та гідрологічного режиму, руйну­вання геологічних відслонень, застосування хімічних засобів;

— усі види лісокористування;

— вилов і знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселен­ня, гніздування;

— інші види користування рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів тощо.

На території природного заповідника забороняється мисливст­во, рибальство, інтродукція нових видів тварин і рослин, проведен­ня заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму науково обгрунтовану ємкість угідь, збирання ко­лекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень.

З метою збереження і відтворення корінних природних ком­плексів, проведення науково-дослідних робіт та виконання інших завдань у природному заповіднику відповідно до проекту ор­ганізації його території та охорони природних комплексів Законом дозволяється виконання відновлювальних робіт на землях з пору­шеними корінними природними комплексами, а також відновлен­ня гідрологічного режиму, збереження та відновлення рослинних угруповань, що історично склалися, видів рослин і тварин, які зни­кають, тощо.

На території природного заповідника можуть також здійснюва­тись протипожежні і санітарні заходи, що не порушують режиму заповідника; спорудження у встановленому порядку будівель, інших об'єктів, необхідних для виконання поставлених перед ними завдань, збір колекційних та інших матеріалів, проведення науко­вих досліджень, екологічної освітньо-виховної роботи.

Проектом організації території заповідника та охорони його природних комплексів може бути передбачено виділення земельних ділянок для задоволення господарських потреб заповідників та їх працівників у сінокосінні, випасах, городах та паливі відповідно до встановлених нормативів. Проекти організації території природних заповідників та охорони їх природних комплексів розробляються спеціалізованими проектними організаціями і затверджуються Міністерством екології та природних ресурсів України.

В окремих випадках з дозволу Мінекоресурсів України на тери­торії заповідника можуть проводитися заходи, спрямовані на охо­рону природних комплексів, ліквідацію наслідків аварій, стихійно­го лиха, та інші цілі, не передбачені Проектом організації території заповідника та охорони його природних комплексів.

Природні заповідники очолюють спеціальні адміністрації, до складу яких входять дирекція природного заповідника, наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслугову­вання. Як об'єкти загальнодержавного значення природні за­повідники підпорядковуються Мінекоресурсів України.

Правовий режим біосферних заповідників визначається главою 2 розділу III Закону «Про природно-заповідний фонд України». Так, ст. 17 Закону визначає біосферні заповідники природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, що ство­рюються з метою збереження в природному стані найбільш типо­вих природних комплексів біосфери, здійснення фонового еко­логічного моніторингу, вивчення навколишнього природного сере­довища, його змін під дією антропогенних факторів.

Біосферні заповідники створюються на базі природних за­повідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об'єктів природно-заповідного фонду інших категорій та інших земель і належать до всесвітньої глобальної ме­режі біосферних заповідників.

В Україні біосферних заповідників є три. Вони, як і природні заповідники, є юридичними особами і мають статус загальнодер­жавних.

Для біосферних заповідників установлюється диференційований режим охорони, відтворення та використання природних комплексів згідно з функціональним зонуванням. Так, заповідна зона

включає території, призначені для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропоген­ними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу; її режим визначається відповідно до вимог, вста­новлених для природних заповідників.

Буферна зона біосферних заповідників включає території, виділені з метою запобігання негативному впливу на заповідну зо­ну господарської діяльності на прилеглих до неї територіях; її ре­жим та порядок створення визначаються відповідно до вимог, вста­новлених для охоронних зон природних заповідників.

Зона антропогенних ландшафтів включає території традиційно­го землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності.

У межах території біосферного заповідника можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з до­держанням вимог щодо їх охорони.

Наукові дослідження, спостереження за станом навколишнього природного середовища та інша діяльність біосферних за­повідників здійснюється з урахуванням міжнародних програм.

Значного розвитку останнім часом набула така форма охорони природи, як організація національних природних парків. Створення національних природних парків передбачає збереження, відтворен­ня'і ефективне використання природних комплексів і об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність (ст. 20 Закону).

Визнання природного комплексу або окремих природних об'єктів національними природними парками зумовлює вилучення їх з господарського використання і заборону на їх території будь-якої діяльності, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекре­аційної їх цінності, адже основною характерною рисою правового режиму національних природних парків є те, що їх територію доз­воляється відвідувати у культурно-освітніх та рекреаційних цілях.

За статусом національні природні парки визнаються природоохо­ронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідни­ми установами загальнодержавного значення, на які покладаються завдання: збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів; створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони природних заповідних ком­плексів та їх об'єктів; проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, роз­робка наукових рекомендацій з, питань охорони навколишнього природного середовища та ефективного використання природних ресурсів; проведення екологічної освітньо-виховної роботи.

З урахуванням різнопланових цінностей та особливостей національних природних парків на їх території встановлюється ди­ференційований режим щодо їх охорони, відтворення та викорис­тання. Згідно з функціональним зонуванням територія поділяється на заповідну зону, зону регульованої рекреації, зону стаціонарної рекреації та господарську зону.

Найбільш загальними рисами правоохоронного режиму національних природних парків є:

1) заборона рубок лісу головного користування, промислового рибальства й мисливства, іншої діяльності, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів;

2) обмеження будівництва споруд, шляхів сполучення, ліній електропередач, проведення меліоративних та інших робіт (а в за­повідній зоні — повна їх заборона);

3) розміщення в зоні стаціонарної рекреації готелів, мотелів, кемпінгів, інших об'єктів обслуговування відпочиваючих.

На території національних природних парків за спеціальними дозволами адміністрації допускається збір грибів, ягід, плодів ди­ких дерев, вилов риби та полювання.

У зв'язку з тим, що територією національних природних парків проходить велика кількість туристів і екскурсантів, за по­годженням з керівництвом парків визначаються маршрути для пішоходів, велосипедистів, автомобілістів і представників інших видів туризму.

Відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації його території, який затверджується Кабінетом Міністрів України, до складу адміністрації парку входять спеціальні підрозділи, які організовують рекреаційну діяльність, служби охо­рони парку, господарського та іншого обслуговування, а також інші підприємства, установи і організації, які на підставі угод з адміністрацією парку здійснюють рекреаційну діяльність.

Природоохоронними рекреаційними установами Закон (ст. 23) визначає регіональні ландшафтні парки, які можуть бути місцевого чи регіонального значення. Метою утворення їх є збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочин­ку населення. Як правило, регіональні ландшафтні парки організо­вуються без вилучення природних комплексів у їх власників чи ко­ристувачів.

Основними завданнями регіональних ландшафтних парків є збе­реження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів, створення умов для туризму, відпочинку, інших видів ре­креаційної діяльності з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об'єктів.

Особливістю правового режиму регіональних ландшафтних парків є те, що на їх території з урахуванням цінностей природних комплексів та об'єктів може провадитися функціональне зонування з урахуванням вимог, встановлених для територій національних природних парків.

Заказники — одна із форм охорони природи. Основна особ­ливість їх полягає в тому, що заказники є формою охорони не всього природного комплексу, а тільки окремих його елементів, видів тваринного світу, видів рослинного світу, окремих природних об'єктів: лісових масивів, водних, геологічних об'єктів тощо.

Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або ко­ристувачів (ст. 25 Закону).

Заказники можуть бути загальнодержавного та місцевого зна­чення. Кількість їх за останні роки зросла до 1936 (станом на 1994р.)'. Найбільш розповсюджені — мисливські заказники, де за­безпечується зберігання і відтворення окремих видів мисливської фауни. Лісові заказники мають на меті збереження, відтворення і покращення лісових угідь з цінними і рідкісними деревними поро­дами, реліктовою рослинністю. Гідрологічні або болотні заказники являють собою невеликі ділянки болотних масивів разом із водой­мами, які мають наукове значення. Геологічними заказниками ого­лошуються об'єкти з рідкісними або унікальними геологічними ут­вореннями. Ділянки природи, які становлять ботанічний інтерес, оголошуються ботанічними заказниками. Заказники можуть бути й інших видів (ч. З ст. З Закону).

На територіях заказників обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим поло­женням про заказник.

Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям та завданням заказника, проводиться з додержанням загаль­них вимог охорони навколишнього природного середовища.

Зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збере­ження за Законом (ст. 26) беруть на себе власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів.

Пам'ятки природи — це взяті під охорону держави окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохорон­не, наукове, естетичне і пізнавальне значення і оголошуються пам'ятками з метою збереження їх у природному стані (ст. 17 За­кону).

Пам'ятки природи не вилучаються у їх власників або користу­вачів, але останні беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

На території пам'яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує їх збереженню або призводить до дегра­дації чи зміни первісного стану (ст. 28 Закону).

Такий самий статус мають заповідні урочища, якими оголошу­ються лісові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають наукове, природоохоронне, естетичне значення і оголошу­ються з метою збереження їх у природному стані (ст.ст. 29, ЗО За­кону).

Заповідні урочища є об'єктами загальнодержавного значення, тоді як пам'ятки природи можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення.

Пам'ятки природи можуть поділятися на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні. У межах відповідних пам'яток природи установлюється відповідний режим використання та охо­рони природних утворень. Завдання, особливості природоохорон­ного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ визначають­ся у їх первинних облікових документах (ч. З ст. 5 Закону). Обліко­вими документами можуть бути паспорт, де міститься їх наукова характеристика, проекти організації територій пам'яток природи та заповідних урочищ, охоронні зобов'язання підприємств, установ, організацій щодо територій.

Особливій охороні підлягають зоологічні парки, які створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створен­ня експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збе­реження їх генофонду, вивчення дикої фауни та розробки науко­вих основ її розведення у неволі (ст. 35 Закону).

Зоологічні парки є культурно-освітніми установами загально­державного та місцевого значення. Під час їх створення земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарсь­кого використання і закріплюються за відповідними установами у порядку, визначеному Земельним кодексом України.

На території зоологічних парків забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збе­реженню сприятливих умов для життя тварин цих парків (ст. 36 За­кону). Відповідно до мети територія зоологічних парків підлягає зонуванню. Так, експедиційна зона призначена для стаціонарного утримання тварин і використання в культурно-пізнавальних цілях. Наукова зона призначена для здійснення науково-дослідних робіт. Відвідання її дозволяється у порядку, визначеному адміністрацією парку. Рекреаційна зона призначена для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку. У господарській зоні розміщені допоміжні господарські об'єкти.

Зоологічні парки можуть організовувати пересувні експозиції тварин, мати у своєму складі підсобні господарства, які створюють­ся для забезпечення тварин кормами.

Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва — це найвиз­начніші та найцінніші зразки паркового будівництва. Згідно із за­конодавством (ст. 37 Закону) такі об'єкти підлягають особливій охороні та використанню в естетичних, виховних, наукових, при­родоохоронних та оздоровчих цілях.

Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути за­гальнодержавного та місцевого значення. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення є природоохо­ронними рекреаційними установами. Найвідомішими в Україні пар­ками-пам'ятками садово-паркового мистецтва є Софіївський парк в Умані Черкаської області, Білоцерківський та Прилуцький парки.

Оголошення парків-пам'яток садово-паркового мистецтва про­водиться з вилученням або без вилучення природних ресурсів у їх власників або користувачів.

Для забезпечення правового режиму парків-пам'яток садово-паркового мистецтва на їх території забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них за­вдань і загрожує їх збереженню.

На їх територіях забезпечується проведення екскурсій та масо­вий відпочинок населення, проводиться догляд за насадженнями, включаючи санітарні рубки, рубки реконструкції та догляду за підсадкою дерев і чагарників ідентичного видового складу замість загиблих, вживаються заходи щодо запобігання самосіву, збере­ження деревних, чагарникових і квіткових композицій, трав'яних газонів.

На територіях парків-пам'яток садово-паркового мистецтва мо­жуть проводитися наукові дослідження, а також можуть встановлю­ватись експозиційна, наукова, заповідна та адміністративно-госпо­дарська зони.

Утримання та реконструкція парків-пам'яток садово-паркового мистецтва проводиться за проектами, що розробляються спеціалізованими науковими та проектними установами і затверд­жуються органами, у підпорядкуванні яких перебувають парки, за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів і йо­го органами на місцях.

Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених парками-пам'ятками садово-пар­кового мистецтва, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Для забезпечення необхідного режиму охорони природних ком­плексів та об'єктів, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях установлюються охоронні зони (ст. 39 Закону).

Охоронні зони встановлюються на територіях природних за­повідників, на територіях, прилеглих до окремих ділянок національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також навколо заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва.

Розміри охоронних зон визначаються відповідно до їх цільово­го призначення на підставі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях.

Правовий режим охоронних зон територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду визначається з урахуванням характеру господарської діяльності на прилеглих територіях на основі оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище. Так, в охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших об'єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на території та об'єкти при­родно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, виз­наченому Закону України від 9 лютого 1995 р. «Про екологічну експертизу»'.

Правовий режим кожної з охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається положеннями, які за­тверджуються державними органами, що прийняли рішення про їх виділення. Охоронні зони територій та об'єктів природно-за­повідного фонду враховуються під час розробки проектно-плану­вальної та проектної документації.

Фінансування заходів щодо охорони територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду здійснюється відповідно до вимог ст. 46 Закону за рахунок державного та місцевого бюджетів, фондів охо­рони навколишнього природного середовища, цільових та бла­годійних фондів, коштів підприємств, установ, організацій та гро­мадян.

Об'єкти природно-заповідного фонду можуть мати власні кош­ти, отримані ними від наукової, природоохоронної, туристсько-екскурсійної, рекламно-видавничої та іншої діяльності в межах за­повідних територій, що не суперечить їх цільовому призначенню. Ці кошти не підлягають вилученню і використовуються виключно для охорони відповідних територій та об'єктів (ст. 47 Закону).

Цільові екологічні фонди об'єктів природно-заповідного фон­ду створюються відповідно до вимог ст. 48 Закону «Про природ­но-заповідний фонд України», Положення про ці фонди, затвер­дженого наказом Мінприроди України від 26 лютого 1993 р. № 162 та включають в себе частину штрафів та грошових стягнень за шкоду, заподіяну об'єктам природно-заповідного фонду у резуль­таті порушення законодавства про природно-заповідний фонд;

кошти, одержані від реалізації конфіскованого чи вилученого майна, яке було знаряддям або предметом екологічного правопо­рушення на їх території; частину платежів за забруднення довкілля в межах цих територій; цільові та добровільні внески юридичних та фізичних осіб.

Законодавством передбачено надання податкових та інших пільг об'єктам природно-заповідного фонду (ст.ст. 49—50 Закону).


<