§ 1. Поняття природно-заповідного фонду : Екологічне право – Авто невідомий : Книги по праву, правоведение

§ 1. Поняття природно-заповідного фонду

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 
РЕКЛАМА
<

На Землі лишилося небагато місць, які не використовуються людиною для задоволення своїх численних і постійно зростаючих потреб і які зберегли свій первісний вигляд. Особливо актуально це для України, територія якої зазнала потужного антропогенного і техногенного навантаження. На сьогодні збереглося близько 30% природної рослинності, яка перебуває на різних стадіях трансфор­мації. Особливу тривогу викликає стан збереження генофонду рідкісних і таких видів рослин та тварин, що перебувають під за­грозою зникнення, унікальних та типових природних комплексів (ландшафтів).

З метою збереження і передачі прийдешнім поколінням ба­гатств генофонду природи України окремі ділянки суші та водного простору, природні комплекси й об'єкти, які мають особливу еко­логічну, наукову, естетичну і народногосподарську цінність, вилу­чаються з господарського використання повністю або частково і оголошуються відповідно до екологічного законодавства тери­торією чи об'єктом природно-заповідного фонду України.

Природно-заповідний фонд України розглядається як складова частина світової системи природних територій та об'єктів, що пе­ребувають під особливою охороною, і має 6100 територій та об'єктів загальною площею 1412,8 тис. га (2,34 відсотка території України, у більшості країн Європи цей показник сягає 5—7, а в північному регіоні — 11—12 відсотків)'.

Законодавством України природно-заповідний фонд охоро­няється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання (преамбула Закону України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»)2.

Сутність і зміст правового режиму природно-заповідного фонду визначається цільовим призначенням його територій та об'єктів. Саме воно повинно бути вихідним моментом для встановлення державою спеціального порядку створення таких територій та об'єктів і визначення умов їх збереження та використання у чітко визначених законом межах, а також засобів і способів охорони цих територій3.

До складу природно-заповідного фонду України входять при­родні заповідники, національні природні парки, заказники, пам'ят­ки природи, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, пар­ки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, заповідні урочища.

За соціально-екологічною спрямованістю заповідництво в Ук­раїні поділяється на два види: природні території та об'єкти (при­родні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки приро­ди, заповідні урочища) та штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).

Класифікація форм природного заповідництва базується на принципі унікальності природного об'єкта, його наукової, історич­ної або естетичної цінності і залежить від органів, які прийняли рішення про організацію охорони природних ресурсів. Так, при­родні заповідники створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для цієї ландшафтної зони природ­них комплексів з усією сукупністю їх компонентів тощо; біосферні заповідники створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фо­нового моніторингу навколишнього природного середовища та йо­го вивчення; національні природні парки створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оз­доровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

Залежно від унікальності, наукової, екологічної або естетичної цінності заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендро­логічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

У свою чергу, залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками та пам'ятками природи, мети і необхідності режиму охорони заказ­ники можуть поділятися на ландшафтні, лісові, ботанічні, загаль-нозоологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногео-логічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні; пам'ятки при­роди — на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та гео­логічні.

Законодавством Автономної Республіки Крим можуть бути встановлені додаткові категорії територій та об'єктів природно-за­повідного, фонду.

Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду за­безпечується шляхом здійснення правових заходів, передбачених ст. 8 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»:

встановленням заповідного режиму, тобто такої сукупності науко­во обгрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визнача­ють правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, ха­рактер допустимої діяльності в них, порядок охорони, використан­ня і відтворення їх природних комплексів; організацією система­тичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів (здійснення фонового моніторингу навколишнього природного середовища); проведенням комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного ви­користання (здійснення науково-дослідних робіт різного напрям­ку); додержанням вимог щодо охорони територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду під час здійснення господарської, уп­равлінської та іншої діяльності; розробки проектної, проектно-планувальної документації землевпорядкування, лісовпорядкуван­ня, проведення екологічної експертизи; запровадженням еко­номічних важелів стимулювання і охорони; здійсненням держав­ного та громадського контролю за додержанням режиму їх охоро­ни та використання; встановленням підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також зни­щення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів; проведенням широкого міжнародного співробітництва у цій сфері тощо.

Заповідна охорона природи є тим аспектом природоохоронної діяльності, який називають охороною природи у вузькому ро­зумінні, охороною природи в «чистому» вигляді, консервативною охороною, з якої, власне, і розвинувся нинішній інститут охорони природи'.

Тому на забезпечення зазначених вище заходів спрямоване законодавство України про природно-заповідний фонд України. Воно складається з основних положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (стосовно природних територій та об'єктів, що підлягають особливій охо­роні) та Закону України «Про природно-заповідний фонд Ук­раїни», який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об'єктів. Систему законодавства про природно-заповідний фонд доповнюють: За­кон України від 21 вересня 2000 р. «Про Загальнодержавну про­граму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки»2; постанова Верховної Ради України від 22 ве­ресня 1994 р. «Про Програму перспективного розвитку за­повідної справи в Україні (Заповідники)»3, метою якої є поліпшення умов для збереження територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду як національного надбання, забезпечен­ня подальшого науково обгрунтованого розвитку заповідної справи в Україні до 2005 р. на основі визнання її соціального, економічного та екологічного значення для усталеного розвит­ку держави та народу України; постанова Верховної Ради Ук­раїни від 29 жовтня 1992 р., якою затверджене Положення про Червону книгу України4.

Важливе значення для розвитку законодавства про природно-заповідний фонд мають укази Президента України про створення територій та об'єктів загальнодержавного значення — «Про збере­ження і розвиток природно-заповідного фонду України» від 8 ве­ресня 1993 р., «Про біосферні заповідники в Україні» від 26 листо­пада 1993 р., «Про резервування для наступного заповідання цінних природних територій» від 10 березня 1994 р., «Про створен­ня національного природного парку «Вижницький» від ЗО серпня 1995 р. та ін.

На виконання вимог Закону «Про природно-заповідний фонд України» Кабінет Міністрів України затвердив постановою від 21 квітня 1998 р. № 521 такси для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду Ук­раїни5, прийняв інші рішення.

У межах своєї компетенції Міністерство екології та природних ресурсів України прийняло ряд нормативних актів, обов'язкових до виконання всіма підприємствами, установами, організаціями та громадянами в частині забезпечення вимог законодавства про природно-заповідний фонд. Зокрема, наказом Мінприроди від 29 березня 1994 р. № ЗО затверджено Положення про єдині дер­жавні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-за­повідного фонду'; наказом від 26 лютого 1993 р. № 16 — Поло­ження про екологічні фонди природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків2, а наказом від 11 травня 1994 р. № 43 — Інструкцію про порядок встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного зна­чення3.

Завданням законодавства про природно-заповідний фонд Ук­раїни є регулювання суспільних відносин щодо організації, охоро­ни та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління у цій га­лузі.

Формування системи законодавства України про природно-за­повідний фонд дає можливість визначити, що у загальній системі права України формується самостійна галузь права — природно-за­повідне право. За своїм предметом та об'єктами воно тяжіє до сис­теми екологічного права, входить основним інститутом у природо­охоронне право.