§ 6. Правовий режим земель несільськогосподарського призначення : Екологічне право – Авто невідомий : Книги по праву, правоведение

§ 6. Правовий режим земель несільськогосподарського призначення

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 
РЕКЛАМА
<

у

Значну групу земель складають землі несільськогосподарського призначення, тобто земельні ділянки, призначені для використан­ня переважно для несільськогосподарських потреб.

Аналіз чинного законодавства дозволяє констатувати:

а) це земельні ділянки для різноманітного цільового викорис­тання;

б) таке цільове використання переважно не пов'язане з сільськогосподарським виробництвом, хоча у їх складі можуть бу­ти земельні ділянки для обмеженого сільськогосподарського вико­ристання (ведення підсобних господарств, городництва, організації пасовищ, тепличного господарства тощо);

в) вказані земельні ділянки зазвичай виступають операційно-те­риторіальною основою для провадження різних видів соціальної, демографічної, економічної, природоохоронної, рекреаційної, оз­доровчо-лікувальної, пізнавальної, туристичної, спортивної, науко­во-дослідної, лісогосподарської, заготівельної діяльності, ведення мисливського господарства, водогосподарської та інших видів діяльності;

г) окремі земельні ділянки, зокрема лісового фонду, є в той же час і важливим засобом виробництва в процесі ведення лісового господарства, заготівлі деревини; живиці, другорядних лісових ма­теріалів, плодів, ягід, грибів тощо;

д) правові режими кожної з категорій земель визначені у Зе­мельному кодексі (ЗК) України і деталізуються в спеціальних законодавчих та підзаконних актах з урахуванням особливостей відповідної діяльності та цільового використання земель на праві власності або праві землекористування, в тому числі оренди;

е) правовідносини, які складаються з приводу використання зе­мель несільськогосподарського призначення, характеризуються різносуб'єктним складом, їх спеціальною правосуб'єктністю, підставами виникнення, зміни та припинення;

є) правові режими більшості з наведених земель поки що не ма­ють завершеності в правовій регламентації, а відтак, потребують свого вдосконалення з урахуванням власної історико-правничої спадщини, досвіду світового земельно-правового регулювання та потреб існуючої практики застосування земельного законодавства, вирішення спорів у цій сфері, що обумовлює, в свою чергу, не­обхідність юридичної легалізації судового прецеденту як гарантії сталості правової системи та захисту прав громадян, земельних інтересів держави та юридичних осіб.

А. Правовий режим земель населених пунктів.

Землями населених пунктів слід визнавати земельні ділянки, віднесені відповідно до земельно-містобудівної документації до зе­мель міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів у визначених межах, які підлягають використанню та охороні з ура­хуванням задоволення містобудівних, соціальних, культурно-побу­тових та інших функціональних потреб населених пунктів.

Землі населених пунктів включають:

1) землі міст;

2) землі селищ міського типу;

3) землі сільських населених пунктів.

Відповідно до земель міст, селищ міського типу, сільських на­селених пунктів відносяться землі, які знаходяться в межах відповідних міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів.

Межа населеного пункту — це зовнішня частина земель відповідного населеного пункту, яка відокремлює ці землі від інших категорій земель.

Межа міста встановлюється і змінюється в порядку, визначено­му Верховною Радою України.

Межі селищ міського типу встановлюються і змінюються Вер­ховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами або за їх дору­ченням відповідними районними, міськими радами. Межі сільських населених пунктів встановлюються і змінюються відповідно районними, міськими радами, в адміністративному підпорядкуванні яких є райони.

Використання земель населених пунктів здійснюється у відповідності до містобудівної документації, зокрема генерального плану населеного пункту, детального плану території відповідного населеного пункту, проекту забудови території та регіональних і міських правил забудови.

Нормативно-правове підґрунтя правового режиму земель насе­лених пунктів складають:

а) норми ЗК України (ст.ст. 63—67);

б) норми Закону України від 16 листопада 1992 р. «Про основи містобудування», зі змінами від 8 лютого 2001 р.' (ст.ст. 1, 2, 9—14, 20—24 та ін.);

в) Закон України від 20 квітня 2000 р. «Про планування і забу­дову територій»2;

г) інші акти законодавства України.

Особливості правового режиму земель населених пунктів:

1. Переважне використання земель населених пунктів як тери­торіальної бази розміщення міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів, шляхів сполучення та місць відпочинку і рекре­ації.

2. Поліфункціональне призначення земель для функціонування різних галузей господарства.

3. Пріоритет використання земель для розміщення об'єктів житлового, комунального та іншого будівництва, соціальної та інженерної інфраструктури.

4. Використання земель населених пунктів на праві власності та праві землекористування фізичними і юридичними особами.

5. Землі населених пунктів перебувають у віданні сільських, се­лищних та міських рад і належать до комунальної власності тери­торіальних громад. Тому виконавчо-розпорядчі функції поклада­ються на відповідні ради.

6. Зонування територій населених пунктів відповідно до функціонального призначення земельних ділянок:

а) земельні ділянки житлової і громадської забудови;

б) земельні ділянки загального користування;

в) земельні ділянки промисловості, транспорту, зв'язку, оборо­ни та іншого призначення;

г) землі природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних та істо-рико-культурних об'єктів;

д) землі об'єктів комунального господарства;

е) землі сільськогосподарського використання;

є) землі водогосподарського та лісогосподарського використання. 7. Переважне право територіальних громад в особі сільських, се­лищних, міських рад на викуп земельних ділянок, будинків і спо­руд для містобудівних потреб, визначених містобудівною докумен­тацією для громадських потреб.

8. Визначення територій та вибір земельних ділянок для місто­будівних потреб виключно за погодженням зі спеціально уповнова­женими органами з питань містобудування та архітектури.

9. Забудова земельних ділянок для містобудівних потреб здійснюється після виникнення права власності чи права користу­вання земельною ділянкою в порядку, передбаченому законодавст­вом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

10. Право на забудову (будівництво) виникає щодо земельних ділянок, визначених для містобудівних потреб містобудівною доку­ментацією та місцевими правилами забудови.

11. Складовою правового режиму земель населених пунктів є встановлення режиму забудови та іншого використання земель, призначених для містобудівних потреб:

а) встановлення цього режиму відповідною місцевою радою;

б) закріплення режиму забудови та іншого використання земель для містобудівних потреб у генеральних планах відповідних населе­них пунктів або місцевих правилах забудови;

в) врахування вказаного режиму при розробленні землевпоряд­ної документації;

г) узгодження питань щодо забудови та іншого використання земель для містобудівних потреб із заінтересованими суміжними територіальними громадами на підставі угод та їх відображення в схемах планування цих територій та генеральних планах населених пунктів;

д) встановлення режиму забудови та іншого використання зе­мель для містобудівних потреб не тягне припинення права влас­ності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до часу вилучення (викупу), надання цих ділянок для провадження запланованої містобудівної діяльності.

12. Реалізація вищезазначеного режиму земель населених пунктів для містобудівних потреб особами, яким належить право на забудову (будівництво), тобто юридичної можливості власника чи користувача земельної ділянки на здійснення на ній у порядку, встановленому законом, будівництва об'єкта, перебудови або зне­сення будинків і споруд.

13. Здійснення спеціальних функцій управління в сфері викори­стання і охорони земель населених пунктів:

а) планування і забудова території;

б) ведення містобудівного кадастру,

До основних завдань планування і забудови території належить обгрунтування розподілу земель за цільовим призначенням та ви­користання територій для містобудівних потреб.

Організаційно-правовими формами планування і забудови є:

а) генеральна схема планування території України',

б) схема планування території на регіональному і місцевому рівнях;

в) генеральний план населеного пункту;

г) детальний план території;

д) проект забудови території.

Розроблення та затвердження Генеральної схеми, схем плану­вання окремих частин території України здійснюється в системі планування територій на загальнодержавному рівні.

Генеральна схема розробляється Кабінетом Міністрів України з урахуванням показників схем планування територій на регіональ­ному рівні і затверджується Верховною Радою України.'

Вона, зокрема, містить:

а) аналіз стану використання території України та функціону­вання системи розселення;

б) напрями вдосконалення систем розселення та сталого роз­витку населених пунктів;

в) комплекс заходів щодо її реалізації в цій частині та ін. Органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади ви­користовують дані Генеральної схеми, зокрема, в процесі підготовки державної програми з питань охорони земель, довкілля, підготовки та розгляду висновків щодо містобудівної документації на регіонально­му і місцевому рівнях, створення резерву територій, призначених для перспективних містобудівних потреб загальнодержавного значення та визначення режиму використання цих земель тощо.

.Важлива роль належить схемам планування територій на місце­вому рівні, в яких визначаються:

а) потреби в зміні меж населених пунктів та в територіях, пе­редбачених для містобудівних потреб;

б) зонування територій для забудови та іншого використання тощо.

Генеральний план населеного пункту — земельно-містобудівний документ, у якому вирішуються питання щодо розвитку, плануван­ня, забудови та іншого використання території населеного пункту. В ньому визначаються:

а) потреби в територіях для забудови та іншого використання;

б) потреба в зміні межі населеного пункту, черговість і пріори­тетність забудови та іншого використання території;

в) межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види ви­користання та забудови територій;

г) загальний стан довкілля населеного пункту, основні фактори його формування, містобудівні заходи щодо поліпшення еко­логічного і санітарно-гігієнічного стану;

д) планувальна структура та просторова композиція забудови населеного пункту;

е) інші вимоги, встановлені нормами чинного законодавства. Відповідні ради та їх виконавчі органи, а також Київська та Се­вастопольська міські державні адміністрації в разі делегування їм повноважень на виконання вимог генеральних планів населених пунктів забезпечують:

а) підготовку обгрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів;

б) підготовку вихідних даних для розроблення планів земельно-господарського устрою території населеного пункту та іншої зем­левпорядної документації;

в) вирішення питання вибору, вилучення (викупу), передачі у власність чи надання в користування земельних ділянок, надання дозволу на будівництво об'єктів містобудування;

г) організацію проведення грошової оцінки земель;

д) встановлення на відповідних територіях режиму використан­ня земель, призначених для містобудівних потреб;

е) організацію розроблення та затвердження місцевих правил забудови, детальних планів території, планів червоних ліній, іншої містобудівної документації та проектів тощо.

Відповідно до генерального плану території розробляється де­тальний план території, тобто містобудівна документація окремих районів, мікрорайонів, кварталів та районів реконструкції існуючої забудови населених пунктів.

Детальний план території розробляється згідно з генеральним планом населеного пункту, який визначає:

а) розташування червоних ліній, ліній регулювання забудови;

б) розташування окремих земельних ділянок та об'єктів місто­будування, вулиць, проїздів, пішохідних зон, щільність, повер­ховість, інші параметри забудови;

в) розташування інженерно-транспортної інфраструктури;

г) принципи формування архітектурно-просторової композиції забудови;

д) інші вимоги, визначені державними будівельними нормами. Рішення про розроблення детальних планів території прий­маються відповідними радами за поданням їх виконавчих ор­ганів, Київської та Севастопольської міських адміністрацій. Спеціально уповноважені органи з питань містобудування та архітектури відповідно до детального плану території надають висновки і пропозиції вказаним органам для наступного прий­няття рішень у межах визначених законодавством повноважень щодо:

а) визначення земельних ділянок для розташування і будівництва об'єктів містобудування та іншого використання;

б) вибору, вилучення (викупу), передачі у власність або корис­тування (оренду) земельних ділянок;

в) визначення поверховості та інших параметрів забудови тери­торії;

г) розроблення та затвердження місцевих правил забудови, про­ектів забудови території, проектів розподілу території мікрорайону (кварталу).

Чільне місце у системі містобудівної документації належить про­екту забудови території, що розробляється для будівництва ком­плексів будинків і споруд з метою розташування об'єктів містобу­дування, місцевих проїздів відносно червоних ліній, архітектурно-просторове вирішення, призначення, щільність та інші показники конкретних об'єктів містобудування тощо.

У разі необхідності в його складі може розроблятися проект роз­поділу території для конкретного мікрорайону (кварталу) чи його частини з метою розмежування земельних ділянок, зокрема визна­чення площ та меж:

а) прибудинкових територій існуючих і запроектованих жилих будинків;

б) земельних ділянок, на яких розміщують громадські споруди та інші об'єкти містобудування;

в) надлишків земельних ділянок, призначених для подальшого спорудження жилих і громадських будівель і споруд та іншого ви­користання;

г) територій загального користування;

д) територій обмеженого користування земельною ділянкою, встановленого згідно з договором, за рішенням суду або в іншому визначеному законом порядку.

Рішення про розроблення та затвердження проектів розподілу території приймаються відповідними радами. Такі проекти є осно­вою для визначення меж земельних ділянок на територіях існуючої забудови для розташування будинків і споруд, розроблення відповідної землевпорядної документації та оформлення відповідних правовстановлюючих документів власником, співвлас­ником, орендарем земельних ділянок і встановлення меж земель­них ділянок у натурі, площа яких визначається з урахуванням дер­жавних будівельних норм і детального плану території (проекту за­будови території).

Функція ведення містобудівного кадастру включає дані:

а) плану зонування або генерального плану чи детального плану;

б) про належність територій до відповідних зон;

в) про правовий режим, допустимі види забудови та інше вико­ристання земельних ділянок;

г) про єдині умови та обмеження забудови окремих земельних ділянок;

д) про функціональне призначення та характер будівництва, інженерних мереж тощо;

е) інші відомості відповідно до державних будівельних норм.

Відомості про землі мають базуватися на даних державного зе­мельного кадастру і використовуватися разом з іншими даними містобудівного кадастру в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

14. Здійснення державного контролю за використанням і забу­довою земель, призначених для задоволення містобудівних потреб, забезпечення можливості проведення на них запланованої місто­будівної діяльності покладається на органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, спеціально уповноважені на це державні органи та їх підрозділи на місцях.

15. Наявність спеціальних обов'язків власників земельних діля­нок і землекористувачів щодо озеленення і благоустрою від­повідних територій міст, селищ міського типу та сільських населе­них пунктів.

Використання земельних ділянок на землях населених пунктів може здійснюватися на праві власності або праві землекористування.

На титулі права власності можуть використовуватися:

а) присадибні земельні ділянки громадян для будівництва індивідуальних жилих будинків і господарських будівель;

б) земельні ділянки, передані громадянам для будівництва га­ражів;

в) земельні ділянки, передані громадянам для будівництва дач;

г) прибудинкові території та земельні ділянки, на яких розташо­вані приватизовані багатоквартирні будинки та передані у власність товариствам власників чи забудовників таких квартир;

д) придбані в установленому порядку земельні ділянки із земель населених пунктів для здійснення підприємницької діяльності або на яких розташовані об'єкти незавершеного будівництва та автоза­правні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключ­но населенню;

е) інші земельні ділянки на землях населених пунктів, придбані громадянами у приватну власність шляхом викупу, переходу прав власників на будівлі і споруди, купівлі-продажу, міни, спадщини тощо.

На праві загального та спеціального землекористування можуть використовуватися такі земельні ділянки на землях населених пунктів:

а) землі загального користування:

— майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, бульвари;

— парки, міські ліси, сквери;

— сінокоси, пасовища (неокультурені);

— кладовища, пантеони тощо;

— місця знешкодження та утилізації відходів;

б) землі спеціального користування:

— земельні ділянки, надані для розміщення будинків державної влади та державної виконавчої влади*;

~ земельні ділянки підприємств, установ, організацій для здійснення управлінських, господарських та інших видів діяльності в різних галузях народного господарства відповідно до їх функціонального призначення;

— земельні ділянки, на яких розміщені об'єкти соціальної, культурно-побутової та інженерної інфраструктури;

— земельні ділянки житлових, житлово-будівельних, гаражно-будівельних, дачно-будівельних та інших кооперативів;

— земельні ділянки, надані громадянам для індивідуального, га­ражного і дачного будівництва;

— земельні ділянки, передані в постійне та тимчасове користу­вання для зайняття підприємницькою діяльністю;

— орендовані земельні ділянки у зв'язку з придбанням об'єктів незавершеного будівництва та автозаправних станцій, що реалізу­ють пально-мастильні матеріали виключно населенню;

— земельні ділянки, надані в користування іншим юридичним і фізичним особам.

Б. Особливості правового режиму земель промисловості, транспор-" ту, зв'язку, оборони, іншого призначення.

Землі промисловості — землі, надані в користування або придбані у власність у встановленому порядку для зайняття підприємницькою діяльністю і  використовуються для розміщення та експлуатації основних підсобних та допоміжних будівель і споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та ' інших підприємств, розміщення їх під'їзних шляхів, адміністративно-побутових будинків, інженерних мереж та інших споруд.

Землі транспорту, зв'язку та іншого призначення — землі, надані в користування організаціям залізничного, автомобільного, морсь­кого, внутрішнього водного, повітряного та трубопровідного транс­порту, а також підприємствам та організаціям, що здійснюють ек­сплуатацію ліній електропередач і зв'язку.

Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військових навчальних закладів, підприємств та організацій Зброй­них Сил України та інших військових формувань і внутрішніх військ.

1. Склад цих земель та юридичні засади використання визнача­ються спеціальним законодавством:

а) Законом України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства»';

б) Законом України від ЗО червня 1993 р. «Про дорожній рух»2;

в) Повітряним кодексом України від 4 травня 1993 р.3;

г) Законом України від 10 листопада 1994 р. «Про транспорт»4;

д) Законом України від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт»';

е) Законом України від 15 травня 1996 р. «Про трубопровідний транспорт»2 та ін.

2. Особливості правового режиму використання та охорони зе­мель спеціального призначення:

а) багатогранність цільового використання земельних ділянок (для потреб промисловості, транспорту, зв'язку тощо);

б) множинність внутрішньогалузевого управління в сфері викори­стання та охорони вказаних земель (наприклад, Міністерство транс­порту України та його департаменти (адміністрації). Міністерство па­лива та енергетики України, Міністерство оборони України та ін.).

3. Наявність спеціального підзаконного нормативно-правового регулювання у вигляді норм відводу земель для відповідних потреб:

а) Норми відводу земель для автомобільних доріг (СН 407-74);

б) Норми відводу земель для залізниць (СН 468-74);

в) Норми відводу земель для аеропортів (СН 457-74);

г) Норми відводу земель для магістральних трубопроводів (СН 452-73);

д) Норми відводу земель для ліній зв'язку (СН 461-74);

е) Норми відводу земель для електричних мереж напругою 0,4— 5000 кВт (СН 465-74)3;

є) інші норми, які визначають особливості та порядок відведен­ня смуг відведення (смуг земель) для відповідних видів діяльності.

4. Чітка нормованість земельних ділянок, наданих для промис­лових потреб, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначен­ня, визначених нормами відведення, державними будівельними нормами.

5. Встановлення розміру земельних ділянок для промислових, транспортних та інших спеціальних потреб з метою розміщення відповідних об'єктів та їх обгрунтування відповідно до проектно-кошторисної документації.

6. Відведення вказаних земельних ділянок з урахуванням черго­вості їх освоєння (тобто, в міру розміщення і забудови різних ви­робничих, комунально-побутових та інших об'єктів із наступним використанням за цільовим призначенням).

7. Встановлення довкола земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони тощо санітарних, захисних, охоронних зон, у яких забороняється житлове будівництво та проживання населення. Розміри цих зон визначаються залежно від ступеня екологічної не­безпеки діяльності, що здійснюється, та поширення негативного впливу від експлуатації цих об'єктів відповідно до класифікації їх за п'ятьма класами небезпеки (1000 м; 500 м; 300 м; 100 м; 50 м).

 

 

8. Особливий склад об'єктів землекористування (будівельні майданчики, виробничі території, смуги відведення, смуги зе­мель, ділянки земель тощо, для яких притаманний відповідний режим використання (розміщення автомобільних шляхів, залізничних колій, трубопроводів, підземних ліній електропере­дач, зв'язку тощо).

9. Наявність обов'язків власників об'єктів землекористування з відшкодування збитків і втрат сільськогосподарського виробництва в разі надання їм у користування земель сільськогосподарського призначення, або в разі встановлення цих зон з виключенням з обороту земель сільськогосподарського і лісогосподарського вико­ристання чи переведення їх до менш цінних земель та в разі втра­ти якості земель внаслідок виробничої діяльності за межами цих зон, а також обов'язків щодо відновлення цих земель, зокрема, шляхом рекультивації (знесення, зберігання, нанесення, плануван­ня, біологічного поліпшення якості тощо).

10. Використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони здійснюється переважно юридичними особами на титулі права землекористування з обмеженою можливістю їх використан­ня громадянами України, іншими фізичними особами на титулі права землекористування, а також громадянами України на титулі права власності в разі зайняття ними підприємницькою діяльністю на землях промисловості.

11. Розташування цих земель за межами населених пунктів, оскільки включення їх до складу населеного пункту обумовлює зміну правового режиму земель населених пунктів відповідного функціонального призначення та зонування території.

12. Обмеження господарської та іншої діяльності суб'єктів пра­ва власності на землі та землекористувачів на суміжних земельних ділянках, на яких встановлено режим санітарної, захисної чи охо­ронної зони щодо розміщення господарських та інших об'єктів, складування виробничих та побутових відходів, будівництва висот­них будівель, споруд тощо.

13. Поєднання права тимчасового та постійного землекористу­вання на цих землях.

Використання земельних ділянок на праві тимчасового земле­користування допускається в разі необхідності проведення розвідувальних, будівельних, монтажних робіт, встановлення освітлювального, сигналізаційного, комунікативного обладнання, зведення окремих споруд, мережі підземних ліній зв'язку, електро­передач, монтажу підземних трубопроводів (нафтопроводів, газо­проводів, продуктопроводів), теплотрас тощо. В усіх інших випад­ках використання земельних ділянок для потреб промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого спеціального призначення здійснюється на праві постійного землекористування відповідно до вимог чинного земельного законодавства та проектно-кошто­рисної документації.

 

 

14. Відповідальність за порушення правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначен­ня визначається нормами ЗК України, спеціальним законодавст­вом, що регулює вказані види діяльності, а склади таких правопо­рушень передбачені відповідно Кодексом України про адміністра­тивні правопорушення. Кримінальним кодексом України, іншими актами законодавства України.

В. Правовий режим земель природоохоронного, рекреаційного, оз­доровчого, історико-культурного призначення.

Юридичні засади режиму вказаних земель визначаються:

а) нормами Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст.ст. 60—64);

б) Законом України від 16 червня 1992 р. «Про природно-за­повідний фонд України»';

в) Законом України від 5 жовтня 2000 р. «Про курорти»2;

г) нормами Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про туризм» (ст.ст. З, 12, 22, 26 та ін.)3;

д) нормами Закону України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини»4.

До земель природоохоронного призначення відносяться ділянки зе­мель, на яких розташовані об'єкти природно-заповідного фонду (заповідники, заказники, пам'ятки природи, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, дендро­логічні, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мис­тецтва), які мають особливу екологічну, наукову, естетичну, госпо­дарську та історико-культурну цінність.

У межах правового режиму земель природоохоронного призна­чення виділяються правові режими земель природних територій та об'єктів:

а) природних заповідників;

б) біосферних заповідників;

в) національних природних парків;

г) регіональних ландшафтних парків;

д) заказників;                <, е) пам'яток природи;

є) заповідних урочищ.

Правовий режим земель штучно створених територій і об'єктів природно-заповідного фонду притаманний для:

а) ботанічних садів;

б) дендрологічних парків;

в) зоологічних парків;

г) парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. Для правового режиму земель природоохоронного призначення характерно:

1. Заборона будь-якої діяльності, яка суперечить їх цільовому призначенню або яка може негативно впливати на їх якісний стан.

2. Встановлення довкола цих земель охоронних зон для забез­печення їх режимів і заборона будь-якої діяльності, яка порушує порядок їх використання та охорони.

3. Внутрішнє функціональне зонування земель природоохорон­ного призначення, в якому визначається диференційований режим охорони, використання і відтворення.

Так, у межах земель біосферного заповідника встановлюються такі режими функціональних зон:

а) заповідна зона — територія, призначена для збереження і відновлення найбільш цінних природних та мінімально порушених антропогенними факторами природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу та режим якої визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників;

б) буферна зона — включає території, виділені з метою за­побігання негативного впливу на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях; режим і порядок створення та­кої зони визначається відповідно до вимог, встановлених для охо­ронних зон природних заповідників;

в) зона антропогенних ландшафтів — включає території тра­диційного землекористування, лісокористування, водокористуван­ня, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяль­ності;

г) зона регульованого заповідного режиму — може виділятися в межах біосферних заповідників; до складу цієї зони включаються регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища з до­триманням вимог щодо їх охорони.

Зонування територій природоохоронних об'єктів і територій пе­редбачається і для інших земельних ділянок природоохоронного призначення. Скажімо, в межах національних природних парків визначається диференційований режим щодо охорони, відтворення та використання таких функціональних зон:

а) заповідної;

б) зони регульованої рекреації;

в) зони стаціонарної рекреації;

г) господарської зони.

4. Вилучення заповідних ділянок з господарського використання.

5. Встановлення підвищених санкцій за порушення режиму зе­мель природоохоронного призначення.

6. Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, дендрологічні, зоологічні парки є за статусом на­уково-дослідними природоохоронними установами з режимом особливої охорони природно-заповідної території.

Особливості правового режиму земель оздоровчого призначення.

Землями оздоровчого призначення визнаються земельні ділян­ки в межах курортів державного і місцевого значення, які перебу­вають на титулі права землекористування санаторно-курортних, спеціальних та інших санаторно-курортних закладів і мають при­родні лікувальні фактори, сприятливі для організації профілактики та лікування.

1. З метою охорони природних якостей та лікувальних факторів земель оздоровчого призначення, запобігання їх псуванню, забруд­ненню та виснаженню встановлюються округи їх санітарної охоро­ни, тобто території земної поверхні, зовнішній контур якої співпа­дає з межею курорту.

2. В межах земельних ділянок округу санітарної охорони забо­роняється:

а) здійснення будь-яких робіт, здатних призвести до забруднен­ня грунтів, повітря, вод;

б) діяльність, що може завдати шкоди лісу, іншим насадженням,

в) діяльність, що може сприяти розвитку ерозійних процесів і негативно впливати на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологічний стан природних територій курортів.

3. Поділ округу санітарної охорони на три зони:

а) зону суворого режиму;

б) зону обмежень;

в) зону спостережень.

Землі зони суворого режиму охоплюють місця виходу на поверх­ню мінеральних вод, території з родовищами лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, води яких використовуються для ліку­вання, пляжі та прибережну смугу моря, прилеглу до пляжів тери­торію шириною не менш як 100 метрів.

На землях цієї зони дозволяється:

а) здійснювати діяльність, пов'язану з використанням природ­них лікувальних факторів;

б) виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиоб­вальні, протикарстові, протиерозійні роботи за науково обгрунто^ ваними висновками державної санітарно-гігієнічної та екологічної

експертиз;

в) будувати хвилерізи, бони та інші гідротехнічні споруди;

г) влаштовувати причали.

У той же час на землях зони суворого режиму забороняється:

а) постійне і тимчасове проживання громадян, за винятком осіб, які безпосередньо забезпечують використання лікувальних

факторів;

б) проїзд автотранспорту, не пов'язаного з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або при­родоохоронною діяльністю;

в) прокладання кабелів, у тому числі підземних, високої напру­ги, трубопроводів, інших комунікацій;

г) спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів;

д) скидання дренажно-скидних та стічних вод;

е) влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування;

є) розорювання земель та здійснення будь-якої господарської діяльності й інших дій, що негативно впливають або можуть нега­тивно вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту, його екологічний баланс то­що.

До земель зони обмежень входить територія, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела, природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей.

Землі зони обмежень використовуються також для розміщення санаторно-курортних закладів та закладів відпочинку, розташуван­ня парків, лісів та інших зелених насаджень, використання яких має здійснюватися з дотриманням вимог екологічного законодав­ства та правил охорони округу санітарної охорони курорту з метою упередження погіршення його природних і лікувальних властивос­тей.

На землях зони обмежень забороняється:

'а) розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив;

б) здійснення промислової вирубки зелених насаджень, викори­стання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних якостей;

в) влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогиль­ників, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва та інших відходів, що призводять до забруднення грунту, водойм, повітря, ґрунтових вод;

г) будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які перебу­вають тимчасово на оздоровленні та лікуванні;

д) проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з цільовим використанням земель;

е) спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації, скидання у водні об'єкти сміття, стічних, підсланцевих і баластних вод, витікання цих, а також інших речо­вин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів та інша діяльність, що може порушувати вимоги правового режиму вказа­них земельних ділянок.

Землі зони спостережень — це земельні ділянки, які є межею ок­ругу санітарної охорони курорту, .інших лікувально-оздоровчих те­риторій, що охоплюють усю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів та господарське використання яких має забезпечувати гідрологічний режим родовищ лікувальних вод і мінеральних грязей, ландшафтно-кліматичні умови цих територій, збереження їх природних та лікувальних якостей.

На землях цієї зони допускається здійснення робіт, які не впливають негативно на лікувальні і природні фактори, не погіршують їх ландшафтно-кліматичні, екологічні і санітарно-гігієнічні умови.

Однак v межах земель зони спостереження забороняється:

а) будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на режим використання природних і лікувальних властивостей курортних та лікувально-оздоровчих те­риторій;

б) скидання на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод;

в) проведення вирубки зелених насаджень (за винятком санітар­них рубок) тощо.

4. Надання земельних ділянок для потреб курортних або ліку­вально-оздоровчих зон здійснюється:

а) на підставі розроблених техніко-економічних обгрунтувань використання землі;

б) проектів відведення земельних ділянок;

в) з урахуванням затверджених округів і зон санітарної охорони;

г) схем медичного огляду;

д) з дотриманням вимог земельного законодавства.

5. Використання земельних ділянок курортів та лікувально-оз­доровчих зон здійснюється відповідно до вимог проекту організації використання цих територій та генерального плану їх забудови.

6. Наявність екологічних та санітарно-гігієнічних обмежень що­до параметрів та режиму використання природних лікувальних ре­сурсів і формування програм розвитку курортних і лікувально-оз­доровчих територій.

7. Поділ земель курортів та лікувально-оздоровчих зон на:

а) землі курортів місцевого значення;

б) землі курортів державного значення.

8. Рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймається Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, а курортними територіями місцевого значення — відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севасто­польською міськими радами за поданням Ради міністрів Автоном­ної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

9. Використання цих земельних ділянок можливе на титулі пра­ва загального та спеціального землекористування (постійного чи тимчасового).

Землями рекреаційного призначення визнаються земельні ділянки, які використовуються для організованого масового відпочинку і туризму населення та які розташовані поза межами земель оздоров­чого призначення.

До земель рекреаційного призначення належать:

а) земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, ди­тячих туристських станцій;

б) земельні ділянки парків;

в) земельні ділянки зелених зон навколо міст та інших населе­них пунктів;

г) земельні ділянки, на яких розташовані навчально-туристські стежки, марковані траси;

д) земельні ділянки дитячих і спортивних таборів. Особливості правового режиму земель рекреаційного призначення:

1. Землі рекреаційного призначення мають поліфункціональ-не територіальне розгалуження, оскільки можуть визначатися в межах будь-якої категорії земель, що придатні для потреб рекре­ації*:

а) на землях сільськогосподарського призначення — земельні ділянки загального користування (полезахисні лісосмуги, ґрунтоза­хисні споруди, території інших зелених насаджень);

б) на землях населених пунктів — земельні ділянки загального користування (парки, лісопарки, дендрологічні парки, гідропарки, сквери, бульвари, набережні, майдани тощо);

в) на землях промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого несільськогосподарського призначення — місця скупчення рослинності та зелених насаджень, смуги зелених насаджень впро­довж автомобільних шляхів, залізниць тощо;

г) на землях водного фонду — земельні ділянки прибережних захисних смуг вздовж річок, морів і навколо водойм та інші ділян­ки (акваторії) водойм, що використовуються для мети рекреації (ст. 64 Водного кодексу (ВК) України);

д) на землях лісового фонду — земельні ділянки (лісові угіддя), які використовуються для відпочинку (ст. 75 Лісового кодексу (ЛК) України);

е) на землях природоохоронного, історико-культурного призна­чення (землі національних природних парків, регіональних ланд­шафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоо­логічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва — ст.ст. 20—24, 32, 34, 36, 38 Закону України від 16 червня 1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»; ландшафтні об'єкти та об'єкти садово-паркового мистецтва культурної спадщини, окремі зони охорони пам'яток культурної спадщини, зокрема зона ланд­ шафту, що охороняється, — ст.ст. 1, 2, 12, 32 Закону України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини»).

2. Землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадження­ми за межами міст та інших населених пунктів, а також промисло­вих підприємств, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення, входять до складу зеле­ної зони зі спеціал-ьним режимом використання та регулювання.

Виділення зелених зон проводиться з урахуванням конкретних природних умов, розміщення промислових об'єктів, а також місць масового відпочинку населення, розташування приміських ліку­вально-профілактичних і оздоровчих закладів та поділу їх на лісо­паркову і лісогосподарську частини, земельні ділянки якої є найбільш сприятливі для масового відпочинку населення.

Розміри зелених зон і лісопаркових частин визначаються за встановленими нормативами.

3. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням, зокрема:

а) діяльність, яка спрямована на зміну природного ландшафту або інші дії, що унеможливлюють їх використання за прямим при­значенням;

б) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на стан довкілля у визначених рекреаційних зонах або може негатив­но вплинути на його якість.

4. Регулювання внутрішньої територіальної організації (зону­вання) земель рекреаційного призначення залежно від особливос­тей правового режиму об'єкта рекреації:

а) зона стаціонарної рекреації земель національних природних парків;

б) зона регульованої рекреації національних природних парків;

в) визначення аналогічних зон на землях регіональних ланд­шафтних парків для відпочинку та інших видів рекреаційної діяль­ності в природних умовах;

г) експозиційна зона на землях ботанічних садів;

д) рекреаційна зона на землях зоологічних парків з метою ор­ганізації відпочинку та обслуговування її відвідувачів;

е) рекреаційна або експозиційна зона парків-пам'яток садово-паркового мистецтва для проведення екскурсій та масового відпо­чинку населення.

5. Нормування рекреаційних навантажень на окремі частини те­риторій земель рекреаційного призначення з урахуванням сезон­ності їх використання та характеру масового відпочинку населення (будні, вихідні, святкові дні тощо).

6. Режим використання земель рекреаційного призначення виз­начається Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обла­сними та іншими місцевим радами відповідно до чинного законо­давства України.

7. Використання земель рекреаційного призначення здійсню­ється на титулі права загального та тимчасового спеціального зем­лекористування з дотриманням правил пожежної, екологічної без­пеки та санітарно-гігієнічних вимог.

Землями історико-культурного призначення визнаються земельні ділянки, які перебувають на титулі права власності або права зем­лекористування юридичних і фізичних осіб, та на яких розташовані об'єкти, які мають особливу історичну, наукову, архітектурну, ми­стецьку та культурну цінність.

До складу земель історико-культурного призначення можна віднести земельні ділянки зайняті:

а) історико-культурними заповідниками;

б) меморіальними пам'ятниками;

в) пантеонами (місцями поховань);

г) археологічними та архітектурними пам'ятками;

д) архітектурно-ландшафтними комплексами.

Особливості правового режиму земель історико-культурного при­значення:

1. За видами об'єктів культурної спадщини, які розміщені на землях історико-культурного призначення, земельні ділянки поділяються:

а) земельні ділянки археологічного призначення (городища, за­лишки стародавніх поселень, стоянки, укріплення, культові місця та споруди, наскальні зображення, поля давніх битв та ін.);

б) земельні ділянки історичного призначення (будинки, спору­ди, комплекси, поховання та некрополі, визначні місця історичних подій тощо);

в) земельні ділянки розташування об'єктів монументального мистецтва (твори образотворчого мистецтва, їх комплекси, ан­самблі тощо);

г) земельні ділянки архітектурного та містобудівного при­значення (історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітек­турні ансамблі, споруди, залишки давнього планування та забу­дови та ін.);

д) земельні ділянки розташування об'єктів садово-паркового мистецтва (поєднання паркового будівництва з природними або штучно створеними ландшафтами);

е) ландшафтні земельні ділянки (природні території, які мають історичну цінність).

2. Зонування прилеглих територій навколо окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) з метою захисту традиційного характеру се­редовища їх розташування шляхом встановлення зон охорони пам'яток:

а) охоронних зон;

б) зон регулювання забудови; '

в) зон ландшафту, що охороняється;

г) зон охорони археологічного культурного стану.

Визначення меж зон охорони пам'яток встановлюється цент­ральним органом державної виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини.

Межі та режими використання зон охорони пам'яток визнача­ються відповідною науково-проектною документацією та затверд­жуються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами в цій сфері.

3. Встановлення режиму археологічних територій, що охороня­ються та на яких розміщені об'єкти культурної спадщини, або мож­лива їх наявність за рішенням центрального органу виконавчої вла­ди в сфері охорони культурної спадщини, та внесення їх до Спис­ку, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

4. Встановлення правового режиму земельних ділянок розташу­вання історичних населених місць, внесення 'їх до відповідного Списку, який затверджується Кабінетом Міністрів України.

5. Заборона здійснення містобудівних, архітектурних та ланд­шафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, зем­ляних робіт на археологічних територіях, що охороняються, у ме­жах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, за­несених до Списку історичних населених місць України, без дозво­лу відповідного органу охорони культурної спадщини та без пого­дження з Інститутом археології НАН України.

6. Встановлення режиму заповідників чи музеїв-заповідників (історико-культурних, архітектурно-історичних, історико-ме-моріальних, історико-археологічних, історико-етнографічних) на територіях із наявними на них ансамблями, комплексами пам'яток, які становлять виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність, за рішенням Кабінету Міністрів України.

7. Приналежність територій пам'яток, охоронних зон, за­повідників, музеїв-заповідників, археологічних територій, що охо­роняються, до земель історико-культурного призначення фік­сується в державних земельних кадастрах, планах землекористуван­ня, проектах землеустрою, іншій проектно-планувальній докумен­тації та земельно-правовстановлюючих документах на право влас­ності на землю, право землекористування, договорах оренди зе­мельних ділянок.

8. Встановлення режиму зон охорони пам'яток, визначення меж історичних ареалів населених місць не можуть бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб у разі дотримання ними пра­вил використання земель історико-культурного призначення.

9. Надання дозволу центральним органом виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт у межах території пам'яток, археологічних територій, що охороняються, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження ре­шток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею.

10. Заборона здійснення будь-якої діяльності юридичними і фізичними особами, що створює загрозу пам'ятці або порушує ви­моги чинного законодавства, державних стандартів, норм і правил у сфері охорони об'єктів культурної спадщини органами охорони культурної спадщини.

11. Обов'язок власника земельної ділянки або землекористува­ча не перешкоджати виконанню робіт особами, які мають дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок у межах території пам'ятки, археологічної території, що охороняється, в зонах охоро­ни та в історичних ареалах населених місць відповідно до розпоря­дження органу охорони культурної спадщини.

12. Обов'язок власників земельних ділянок та землекористу­вачів, на землях яких розташовані об'єкти культурної спадщини, укласти охоронний договір з відповідним органом охорони куль­турної спадщини та виконувати його умови щодо збереження, охорони, проведення ремонту та захисту від руйнування або зни­щення.

13. Право власника земельної ділянки або землекористувача на відшкодування в повному обсязі шкоди, заподіяної внаслідок про­ведення археологічної розвідки, розкопок та інших земляних робіт на належних йому земельних ділянках.

14. Застосування фінансових санкцій органами охорони куль­турної спадщини до осіб, які проводять будь-які незаконні роботи, що можуть завдати шкоди пам'ятці, її території, археологічній те­риторії, що охороняється, охоронним зонам, історичним ареалам населених місць, у розмірі від тисячі до десяти тисяч неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян.

Г. Особливості правового режиму земель водного фонду.

Землями водного фонду визнаються землі державної власності, земельні ділянки, які передані в користування та частково передані у власність селянських (фермерських) господарств, зайняті водни­ми об'єктами, болотами, гідротехнічними і водогосподарськими спорудами, та земельні ділянки, на яких встановлений режим зон і смуг з особливим режимом використання та охорони.

Відповідно до ст. 4 Водного кодексу (ВК) України' до складу зе­мель водного фонду відносяться земельні ділянки, на яких знахо­дяться:

а) моря, ріки, озера, водосховища, інші водойми, болота, а та­кож острови;

б) гідротехнічні та інші водогосподарські споруди, канали, землі під смуги відведення;

в) прибережні захисні смуги вздовж морів, річок та навколо во­дойм;

г) берегові смуги водних шляхів.

Специфічні риси правового режиму земель водного фонду:

1. Правове регулювання визначається переважно нормами ВК України як спеціального закону стосовно загальних норм ЗК Ук­раїни.

2. Використання вказаних земель для спеціальних водогоспо­дарських, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних, побутових, питних та інших потреб.

3. Обумовленість їх правового режиму приналежністю до загаль­нодержавної власності України (власності народу України за Кон­ституцією України), обмеженістю використання на праві власності — щодо невеликих земельних ділянок до 3 га у складі земель се­лянських (фермерських) господарств' та обмеженого права постійного землекористування водогосподарських підприємств і організацій.

4. Наявність особливого (спеціального) суб'єктного складу зем­лекористувачів, яким надаються землі в постійне користування — спеціальних юридичних осіб:

а) спеціалізовані водогосподарські підприємства і організації;

б) інші підприємства, установи, організації, в яких створені спеціалізовані служби з догляду за водними об'єктами, зонами та смугами з особливим режимом користування і охорони.

5. Можливість встановлення відповідно до ВК України спеціального режиму регульованої господарської діяльності на цих землях:

а) водоохоронних зон (ст. 87);

б) зон санітарної охорони (ст. 93);

в) прибережних захисних смуг (ст. 88);

г) смуг відведення (ст. 91);

д) берегових смуг водних шляхів (ст. 92).

6. Запровадження режиму обмеженої господарської діяльності у водоохоронних зонах, прибережних захисних смугах та інших зо­нах і смугах земель водного фонду.

7. Встановлення округів санітарної охорони на землях водного фонду з метою охорони водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, з особливим режимом використання (ч. 2 ст. 104 ВК України).

8. Встановлення у ВК України юридичної відповідальності за нецільове використання цих земель та порушення режиму госпо­дарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду (пункти 3, 11 ст. 110 ВК України).

9. Особливістю правового режиму земель водного фонду є вста­новлення на окремих земельних ділянках зон і смуг з особливим режимом використання та охорони.

Відповідно до ВК України (ст.ст. 87—93) до зон і територій з особливим режимом використання і охорони земель водного фон­ду належать земельні ділянки, на яких установлені:

1) водоохоронні зони (ст. 87);

2) зони санітарної охорони (ст. 93);

3) прибережні захисні смуги (ст. 88);

4) смуги відведення (ст. 91);

5) берегові смуги водних шляхів (ст. 92).

Водоохоронні зони — земельні ділянки вздовж річок, морів, на­вколо озер, водосховищ та інших водойм, на яких встановлюється особливий порядок використання і охорони з метою створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднен­ня, засмічення, вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин та зменшення коливань стоку вказаних водних об'єктів.

Водоохоронні зони є природоохоронною територією з регульо­ваною господарською діяльністю, на якій забороняється:

а) скидати неочищені стічні води, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також потічки;

6) використовувати сильнодіючі та стійкі пестициди;

в) розміщувати звалища, кладовища, поля фільтрації, скотомо­гильники.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та ре­жиму ведення господарської діяльності в них затверджено постано­вою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486'.

Розміри і межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами на основі нормативно-технічної доку­ментації, які розробляються на замовлення органів водного госпо­дарства, інших спеціально уповноважених органів, погоджуються з органами в галузі екології та природних ресурсів, земельних ре­сурсів, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами рад.

Водоохоронна зона має внутрішню та зовнішню межі. Внутрішня межа збігається з мінімальним рівнем води у водному об'єкті, а зовнішня прив'язується до наявних контурів сільського­сподарських угідь, шляхів, лісосмуг, меж заплав, надзаплавних те­рас, бровок, схилів, балок та ярів і визначається найбільш віддале­ною від водного об'єкта лінією на випадок відведення негативного впливу природних та антропогенних чинників.

У водоохоронній зоні в окремих випадках за відповідними доз­волами проводиться добування піску та гравію:

а) за межами земель водного фонду на сухій частині заплави;

б) у праруслах річок.

При цьому обов'язковими є погодження такої діяльності з ор­ганами виконавчої влади в сфері екології і природних ресурсів, водного господарства та ін.

Вжиття водоохоронних та інших заходів щодо впорядкування водоохоронних зон, за винятком земель водного фонду, покла­дається на виконавчі комітети рад, сільськогосподарські, водогос­подарські, рибогосподарські підприємства та інших власників зе­мель і землекористувачів.

У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захис­них смуг та смуги відведення з особливим режимом використання.

Прибережні захисні смуги — ділянки земель у межах водоохо­ронних зон, які виділяються з метою охорони поверхневих вод­них об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх вод­ності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм.

Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж зрізу води в таких розмірах:

а) для малих рік, струмків і потічків, ставків площею менше З га — 25 м;

б) для середніх річок, водосховищ, водойм, ставків площею по­над 3 га — 50 м;

в) для великих річок, водосховищ та озер — 100 м;

г) у населених пунктах прибережна захисна смуга встанов­люється з урахуванням конкретних умов, що склалися;

д) уздовж морів та навколо морських заток, лиманів ця смуга виділяється шириною не менше 2 км від зрізу води;

е) у разі перевищення крутизни схилів понад три градуси мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської відповідальності. Тому в прибе­режних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на остро­вах забороняється:

а) садівництво, городництво, розорювання земель;

б) зберігання та застосування пестицидів і мінеральних добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво баз відпочинку, дач, гаражів, стоянок автомобілів та інших споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних);

д) миття і обслуговування транспортних засобів і техніки;

е) влаштування звалищ, сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, полів фільтрації, скотомогильників тощо.

Об'єкти, які знаходяться в цій зоні, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим.

У прибережних захисних смугах морів, морських заток, ли­манів, островів, у внутрішніх морських водах забороняється:

а) застосування сильнодіючих та стійких пестицидів;

б) влаштування полігонів, побутових та промисловик відходів, накопичувачів стічних вод;

в) влаштування полів фільтрації та створення інших, споруд для приймання та знезаражування рідких відходів;

г) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побуто-вих стічних вод обсягом більше одного кубічного метра на добу.

Прибережна захисна зона входить до зони санітарної охорони моря і може використовуватися:

а) для будівництва санаторіїв;

б) лікувально-оздоровчих заходів з обов'язковим централізова­ним водопостачанням і каналізацією.

Смуги відведення — території, на яких запроваджується особли­вий режим використання земель з метою збереження та захисту від забруднення, пошкодження та руйнування магістральних, міжгос­подарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних сис­темах, гідротехнічних та гідрометричних спорудах, а також водойм і гребель на річках.

Розміри та режим використання смуг відведення визначаються проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з державними органами в сфері екології і природ­них ресурсів та водного господарства.

Земельні ділянки в межах цих смуг надаються:

а) органам водного господарства;

•б) іншим організаціям для спеціальних потреб.

Вони можуть використовуватися для:

а) створення водоохоронних лісонасаджень;

б) берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд;

в) будівництва переправ, виробничих приміщень.

Зони санітарної охорони — території, на яких запроваджується особливий режим для охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб.

Межі зон санітарної охорони визначаються проектом землеуст­рою і встановлюються органами місцевого самоврядування за по­годженням з державними органами земельних ресурсів, санітарно-епідеміологічного нагляду, у сфері екології, природних ресурсів і водного господарства.

Режим зон санітарної охорони водних об'єктів визначений по­становою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів»'.

Зони санітарної охорони водних об'єктів входять до складу во­доохоронних зон і поділяються на три пояси особливого режиму:

Перший пояс — територія розміщення водозабору, майданчиків водопровідних споруд і водовідводного каналу — зона суворого ре­жиму.

Другий пояс — територія, на якій встановлюються певні обме­ження господарської діяльності з метою охорони джерел водопос­тачання від забруднення — зона обмеження.

Третій пояс — територія, що призначається для здійснення спо­стережень з метою охорони джерел водопостачання від забруднення.

У межах першого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони поверхневих джерел водопостачання здійснюється:

планування території для відведення поверхневого стоку за її межі, озеленення, огородження та забезпечення постійною охоро­ною або охоронною сигналізацією;

огородження акваторії буями, іншими попереджувальними зна­ками, встановлення над водоприймачами водозаборів бакенів з освітленням на судноплавних водних об'єктах;

проведення будівельних робіт з метою відведення стічних вод до найближчої системи побутової каналізації чи до місцевих очисних споруд;

встановлення водонепроникних приймачів для нечистот та по­бутових відходів з наступним їх вивезенням та дезінфікуванням у разі відсутності каналізації;

обладнання водозаборів рибозахисними пристроями.

У межах першого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів для поверхневих джерел водопостачання забороняється:

скидання будь-яких стічних вод, а також купання, прання білизни, вилов риби, водопій худоби та інші види водокористуван­ня, що впливають на якість води;

перебування сторонніх осіб, розміщення житлових та громадсь­ких будівель, організація причалів плаваючих засобів, застосування пестицидів, органічних і мінеральних добрив, прокладення трубо­проводів, видобування гравію чи піску, проведення днопоглиблю­вальних та інших будівельно-монтажних робіт, безпосередньо не пов'язаних з експлуатацією, реконструкцією чи розширенням во­допровідних споруд та мереж;

проведення головної рубки лісу.

У межах першого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони підземних джерел водопостачання здійснюється:

планування, огородження, озеленення та монтаж охоронної сигналізації;

каналізування будівель з відведенням стічних вод до найближ­чої системи побутової чи промислової каналізації або до місцевих очисних споруд, розміщених на території другого поясу зони санітарної охорони;

відведення стічних вод за межі цього поясу.

В той же час тут забороняється:

перебування сторонніх осіб, розміщення житлових та госпо­дарських будівель, застосування пестицидів, органічних і мінераль­них добрив, прокладення трубопроводів, видобування гравію чи піску та проведення інших будівельно-монтажних робіт, безпосередньо не пов'язаних з будівництвом, реконструкцією та експлуа­тацією водопровідних споруд та мереж;

скидання будь-яких стічних вод та випасання худоби;

проведення головної рубки лісу.

У межах другого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони поверхневих джерел водопостачання здійснюється:

виконання заходів щодо санітарного благоустрою території на­селених пунктів та інших об'єктів (каналізування, облаштування водонепроникних вигребів тощо);

купання, заняття туризмом, водним спортом та вилов риби ли­ше у встановлених місцях, погоджених з органами державної санітарно-епідеміологічної служби;

обладнання суден, дебаркадерів і брандвахт пристроями для збирання фанових та підсланевих вод і твердих відходів у разі здійснення судноплавства;

виконання протиерозійних заходів щодо охорони земель.

У межах цього поясу забороняється:

розміщення складів пально-мастильних матеріалів, накопичу-вачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопро-водів, що створюють небезпеку хімічного забруднення вод;

використання хімічних речовин без дозволу державної санітар­но-епідеміологічної служби;

розміщення кладовищ, скотомогильників, полів асенізації та фільтрації, зрошувальних систем, споруд підземної фільтрації, гноєсховищ, силосних траншей, тваринницьких і птахівничих підприємств та інших сільськогосподарських об'єктів, що створю­ють загрозу мікробного забруднення води, а також розміщення полігонів твердих відходів, біологічних та мулових ставків;

зберігання і застосування пестицидів та мінеральних добрив;

розорювання земель (крім ділянок для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

осушення та використання перезволожених і заболочених зе­мель у заплавах річок;

проведення головної рубки лісу;

здійснення видобутку з водного об'єкта піску та проведення інших днопоглиблювальних робіт, не пов'язаних з будівництвом та експлуатацією водопровідних споруд;

влаштування літніх таборів для худоби та випасання її ближче ніж за 300 метрів від берега водного об'єкта.

У межах другого поясу зон санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони підземних джерел водопостачання здійснюється:

регулювання відведення територій під забудову населених пунктів, спорудження лікувально-профілактичних та оздоровчих закладів, промислових і сільськогосподарських об'єктів, а також внесення можливих змін до технології виробництва промислових підприємств, пов'язаного з ризиком забруднення підземних вод стічними водами;

благоустрій промислових і сільськогосподарських об'єктів, насе­лених пунктів та окремих будівель, їх централізоване водопостачан­ня, каналізування, відведення забруднених поверхневих вод тощо;

виявлення, тампонування (або відновлення) всіх старих, недіючих, дефектних або неправильно експлуатованих свердловин та шахтних колодязів, що неправильно експлуатуються і створюють небезпеку забруднення використовуваного водоносного горизонту;

регулювання будівництва нових свердловин.

Однак у межах цього поясу забороняється:

забруднення територій покидьками, сміттям, гноєм, відходами промислового виробництва та іншими відходами;

розміщення складів пально-мастильних матеріалів, пестицидів та мінеральних добрив, накопичувачів, шламосховищ та інших об'єктів, які створюють небезпеку хімічного забруднення джерел водопостачання;

розміщення кладовищ, скотомогильників, полів асенізації, на­земних полів фільтрації, гноєсховищ, силосних траншей, тварин­ницьких і птахівничих підприємств та інших сільськогосподарських об'єктів, які створюють небезпеку мікробного зберігання, застосу­вання мінеральних добрив та пестицидів;

закачування відпрацьованих (зворотних) вод до підземних гори­зонтів, підземне складування твердих відходів та розробка надр землі;

проведення головної рубки лісу.

У межах третього поясу зони санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони поверхневих джерел водопостачання може здійснюватися:

регулювання, а у разі потреби і обмеження відведення території для забудови населених пунктів, спорудження лікувально-профілактичних та оздоровчих закладів, об'єктів транспорту, енер­гетики, промисловості і сільського господарства, а також внесення можливих змін до технології виробництва промислових і сільсько­господарських підприємств, пов'язаного з ризиком забруднення джерел водопостачання стічними водами;

виявлення об'єктів, що забруднюють джерела водопостачання;

розроблення планів впровадження конкретних водоохоронних заходів у терміни, погоджені з органами державної санітарно-епідеміологічної служби та водного господарства на місцях;

виконання заходів щодо санітарного благоустрою території на­селених пунктів та інших об'єктів (каналізування, обладнання во­донепроникних вигребів тощо).

У межах цього поясу забороняється:

відведення до водних об'єктів стічних вод, що не відповідають санітарним правилам і нормам (СанПіН 4630-88 «Охорона поверх­невих вод від забруднення») та нормам ВК України.

У межах третього поясу зони санітарної охорони водних об'єктів з метою охорони підземних джерел водопостачання здійснюється:

виявлення, тампонування (або відновлення) старих, недіючих свердловин та таких, які неправильно експлуатуються, що створю­ють небезпеку забруднення використовуваного водоносного гори­зонту;

буріння нових свердловин та проведення будь-якого нового будівництва з обов'язковим погодженням з органами державної санітарно-епідеміологічної служби на міс 'ях.

Разом з тим тут забороняється:

закачування відпрацьованих (зворотних) вод до підземних гори­зонтів з метою їх захоронення, підземного складування твердих відходів і розробки надр землі, що може призвести до забруднення водоносного горизонту;

розміщення складів пально-мастильних матеріалів, а також складів пестицидів і мінеральних добрив, накопичувачів промисло­вих стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створю­ють небезпеку хімічного забруднення підземних вод.

Берегові смуги водних шляхів — земельні ділянки поза межами міських поселень, які розміщуються уздовж судноплавних водних шляхів та призначені відповідно до затвердженого в установленому порядку проекту для проведення робіт, пов'язаних із судноплавством.

Розміри берегових смуг водних шляхів та порядок здійснення господарської діяльності визначається відповідним проектом.

Для розкриття особливостей правового режиму земель водного фонду суттєве значення має право землекористування, яке, по-пер­ше, є різновидом інституту права землекористування несільсько-господарських підприємств, установ, організацій.

По-друге, воно виникає виключно щодо земель водного фонду, визначених для цієї мети земельно-кадастровою документацією.

По-третє, для набуття такої суб'єктивної м"жливості має зна­чення дотримання загальних вимог щодо підстав його виникнення та спеціальної правосуб'єктності, пов'язаної зі здійсненням спе­цифічних видів діяльності — водогосподарської або пов'язаних із нею.

По-четверте, право землекористування на землях водного фон­ду — постійне та тимчасове — передбачає особливий об'єктний склад — земельні ділянки, на яких розташовані гідротехнічні та інші техногенні системи або відповідні водні об'єкти, водогоспо­дарські комплекси та водосховища.

По-п'яте, наявність певних обмежень щодо здійснення окремих видів господарської діяльності або прямих заборон на їх провад­ження.

Порядок користування землями водного фонду визначено по­становою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р. № 502.

Право користування земельними ділянками водного фонду ви­никає тільки після встановлення їх меж у натурі (на місцевості), одержання відповідного акта, що його посвідчує, та його реєстрації як правовстановлюючого документа.

Поширеними різновидами цього права є право постійного та тимчасового землекористування на землях водного фонду.

Суб'єктами права постійного землекористування на землях вод­ного фонду можуть бути:

а) спеціалізовані водогосподарські організації;

б) підприємства, установи, організації, в яких створено спеціалізовані служби догляду за водними об'єктами, прибережни­ми захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами

| водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтримання їх у на-

I- лежному стані.

І     Суб'єктами права тимчасового ^емлекористуванн;' на землях

І водного фонду є:

І     а) підприємства, установи, організації;

б) об'єднання громадян;

в) релігійні організації;

г) громадяни України;

д) іноземні юридичні особи;

е) іноземні фізичні особи.

Вказані фізичні і юридичні особи повинні володіти спеціальною земельною правосуб'єктністю і мати відповідні права щодо здійснен­ня рибогосподарської, культурно-оздоровчої, рекреаційної, спортив­ної, туристичної, науково-дослідної діяльності та сінокосіння.

Об'єктами пра^а землекористування на землях водного фонду

визнано:

а) землі водного фонду або їх частини відповідно до затвердже­ної в установленому порядку земельно-кадастрової документації;

б) земельні ділянки, зайняті водними об'єктами або болотами;

в) земельні ділянки, на яких встановлені:

— водоохоронні зони;

— прибережні захисні смуги;

— смуги відведення;

— берегові смуги водних шляхів;

— зони санітарної охорони;

г) земельні ділянки, на яких розміщені гідротехнічні (во-допідпірні, водопропускні, водозахисні, водозабірні) споруди водо­господарських систем;

д) земельні ділянки з водогосподарськими системами;

е) земельні ділянки зі штучно створеними лісонасадженнями та природними лісами в смугах відведення каналів, гідротехнічних споруд та спорудами міжгосподарського значення;

є) земельні ділянки дна річок, озер, водосховищ, морів та інших водних об'єктів, на яких провадяться роботи, пов'язані з будівництвом гідротехнічних споруд (поглибленням дна для судно­плавства, видобуванням корисних копалин (крім піску, гальки, гравію в руслах малих та гірських річок), прокладанням кабелів, трубопроводів, інших комунікацій, а також бурових та геолого­розвідувальних робіт.

Зміст права землекористування на землях водного фонду скла­дають права і обов'язки суб'єктів, які забезпечують:

а) догляд за ефективним використанням водних об'єктів та зе­мельних ділянок із особливим режимом використання та охорони;

б) підтримання в належному стані вказаних об'єктів;

в) дотримання вимог щодо охорони річок, озер та інших водойм від забруднення, засмічення, замулення;

г) додержання санітарних вимог та правил планування приміських зон у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України та ін.

10. Встановлення чотирьох зон ризику використання земель у межах території можливого затоплення:

а) перша зона — територія між межею можливого затоплення, що повторюється один раз на 2 роки (внутрішня межа) і межею можливого затоплення один раз на 4 роки (зовнішня межа);

б) друга зона — територія між зовнішньою межею першої зони ризику (внутрішня межа) і межею можливого затоплення, що по­вторюється один раз на 10 років (зовнішня межа);

в) третя зона — територія між зовнішньою межею другої зони ризику (внутрішня межа) і межею можливого затоплення, що по­вторюється один раз на 20 років (зовнішня межа);

г) четверта зона — територія між зовнішньою межею третьої зони ризику (внутрішня межа) і межею можливого затоплення, що повторюється один раз на 100 років (зовнішня межа)'.

11. Використання земель затоплення повинно здійснюватись без істотного зменшення пропускної спроможності заплав, розми­вання і руйнування берегів, забруднення і засмічення річок.

При цьому прибережні землі річок, що затоплюються внаслідок повеней та паводків один раз на два роки, можуть ви­користовуватись тільки як природні сінокоси та пасовища. На цих землях можуть здійснюватися заходи, спрямовані на поліпшення їх стану, а також на збільшення пропуску води під час повеней та паводків.

12. Розміщення за межами зон можливого затоплення госпо­дарських об'єктів, що мають важливе значення для суспільного ви­робництва, та тих, затоплення яких може призвести до погіршення стану річки, або здійснення комплексу заходів щодо їх захисту від затоплення.

13. Встановлення можливого режиму зміни або припинення господарської діяльності на землях зон можливого затоплення, спроможної завдати шкоди під час затоплення цих територій іншим землевласникам, землекористувачам та навколишньому природному середовищу.

14. Використання земель прибережних захисних смуг, водоохо­ронних зон, зон санітарної охорони, природно-заповідного фонду та інших територій зі спеціальним статусом у межах зон можливо­го затоплення з урахуванням вимог екологічного законодавства.

15. Мінімізація збитків у зонах можливого затоплення внаслідок повеней та паводків шляхом будівництва гідротехнічних споруд, винесення об'єктів, побудованих з порушенням норма­тивів і вимог законодавства, зміни або припинення господарської діяльності, переорієнтації використання земель тощо проводиться за рахунок коштів землевласників, землекористувачів та місцевого бюджету.

Д. Особливості правового режиму земель лісового фонду.

Землями лісового фонду визнаються землі, вкриті лісом, а та­кож не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства (ст. 76 ЗК України).

Землі лісового фонду використовуються за цільовим призначен­ням для ведення лісового господарства (ст. 77 ЗК України).

Землі лісового фонду поділяються:

а) на лісові землі;

б) нелісові землі. Лісові землі включають:

а) земельні ділянки, вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю;

б) земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, які підля­гають залісненню (зруби, згарища, пустирі, рідколісся тощо);

в) земельні ділянки, зайняті лісовими шляхами, просіками, про­типожежними розривами.

Нелісові землі охоплюють земельні ділянки, зайняті:

а) спорудами пов'язаними з веденням лісового господарства;

б) трасами ліній електропередач;

в) трубопроводами, підземними комунікаціями тощо;

г) сільськогосподарськими угіддями (ріллею, багаторічними на­садженнями, сіножатями, пасовищами, наданими для потреб лісо­вого господарства);

д) болотами і водоймами в межах земель лісового фонду, нада­них для потреб лісового господарства.

Віднесення земельних ділянок до складу цих земель, визначен­ня їх меж регулюється земельним законодавством України.

Структура правового режиму земель лісового фонду:

1. Вказаний режим визначається нормами ЗК України та здебільшого Лісового кодексу (ЛК) України', зокрема ст.ст. 5, 6, 9, 10, 22, 27, 39, 71—80 останнього та ін.

2. Землекористувачами цих земель можуть бути тільки лісокори-стувачі.

3. Надання вказаних земель у користування здійснюється ви­ключно за рішенням відповідних рад.

4. Правовий режим цих земель обумовлюється цільовим вико­ристанням земельних ділянок для:

а) ведення лісового господарства;

б) використання лісових ресурсів;

в) здійснення інших видів лісокористування:

— мисливського господарства;

— оздоровчих (культурно-оздоровчих);

— рекреаційних;

— спортивних;

— туристських;

— науково-дослідницьких потреб.

5. Використання земель лісового фонду здійснюється переваж­но на праві землекористування (постійного або тимчасового), за винятком частини земель лісового фонду, що входять до єдиного масиву земель селянських (фермерських) господарств розміром до 5 гектарів.

Право постійного землекористування посвідчується Держав­ним актом на право постійного користування землями лісово­го фонду.

Посвідчення права тимчасового землекористування на землях лісового фонду здійснюється шляхом укладення договору.

,6. Наявність спеціального об'єкта права землекористування лісових угідь.

7. Встановлення спеціальних вимог щодо використання і охоро­ни «особливо захисних» земельних ділянок лісового фонду з режи­мом обмеженого лісокористування, що пов'язано з поділом лісів на групи та категорії захищеності.

8. Здійснення управлінських функцій місцевими радами, зокре­ма надання та вилучення цих земель, проводиться за територіаль­ним принципом їх поширення, характеру, виду лісокористування, здійснення іншої діяльності.

Так, до відання Верховної Ради Автономної Республіки Крим належить, зокрема:

а) надання земельних ділянок лісового фонду за межами насе­лених пунктів у постійне користування та припинення права кори­стування ними;

б) надання земельних ділянок лісового фонду за межами насе­лених пунктів у тимчасове користування та припинення цього пра­ва для:

— проведення науково-дослідних робіт;

— потреб мисливського господарства.

Відповідно обласні ради забезпечують:

а) надання земельних ділянок лісового фонду за межами насе­лених пунктів у постійне користування та припинення права кори­стування ними;

б) надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у тимчасове користування та припинення цього права з метою:

— заготівлі деревини шляхом рубок головного користування та живиці;

— проведення науково-дослідних робіт;

— задоволення потреб мисливського господарства. Районні ради здійснюють надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у тимчасове користування для:

— культурно-оздоровчих цілей;

— рекреаційних потреб;

— спортивно-туристичного використання.

Міські ради у межах своєї юрисдикції забезпечують:

а) надання земельних ділянок лісового фонду в постійне кори­стування та припинення права користування ними;

б) надання земельних ділянок лісового фонду в тимчасове ко­ристування для:

— спеціального використання лісових ресурсів;

— культурно-оздоровчих цілей;

— рекреаційних потреб;

— спортивно-туристичного використання;

— проведення науково-дослідних робіт. Селищні, сільські ради, відповідно у межах своєї юрисдикції, здійснюють:

а) надання земельних ділянок лісового фонду в постійне кори­стування та припинення права користування ними;

Е    б) надання земельних ділянок лісового фонду в тимчасове ко-| ристування для:

'    — спеціального використання лісових ресурсів;

— культурно-оздоровчих цілей;

— рекреаційних потреб;

— спортивно-туристичного використання;

— проведення науково-дослідних робіт;

в) надання земельних ділянок лісового фонду в користування за межами селищ і сіл та припинення цього права з метою:

— заготівлі другорядних лісових матеріалів;

— здійснення побічного лісового користування.

9. Переведення лісових земель до нелісових з метою, не пов'яза­ною з веденням лісового господарства, здійснюється за рішенням органів, які надають їх у користування, відповідно до вимог зе­мельного законодавства (ч. 1 ст. 42 ЛК України).

10. Переведення лісових земель до нелісових з метою, пов'яза­ною з веденням лісового господарства, спеціальним використан­ням лісових ресурсів та їх використанням для інших потреб, здійснюється з дозволу відповідних органів лісового господарства Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, областей та відповідних органів охорони навколишнього природного середо­вища (ст. 43 ЛК України).

11. Встановлення плати за користування землями лісового фон­ду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристських та науково-дослідних цілей (ч: 2 ст. 89 ЛК України). При цьому плата встановлюється:

— за спеціальними таксами відпуску деревини на пню;

— у вигляді орендної плати;

— у вигляді доходу від реалізації лісових ресурсів. Такси та порядок внесення плати визначаються Кабінетом Міністрів України.

12. Порушення вимог використання, відтворення та охорони зе­мель лісового фонду встановлюється нормами ЛК України (ст. 98), зокрема, за:

а) розкорчовування земельних ділянок лісового фонду і викори­стання їх для спорудження будівель, переробки деревини, влашту­вання складів тощо без належного дозволу;

б) самовільну заготівлю сіна та випасання худоби на земельних ділянках лісового фонду;

в) невнесення плати за користування земельними ділянками лісового фонду в установлені строки;

г) порушення строків повернення земельних ділянок лісового фонду, що перебувають у тимчасовому користуванні, або невико­нання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для вико­ристання за призначенням;

, д) пошкодження сіножаті, пасовищ, ріллі на земельних ділянках лісового фонду;

е) знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дре­нажних систем і доріг на земельних ділянках лісового фонду, а та­кож полезахисних лісових смуг, захисних лісових насаджень на смугах відводу автомобільних доріг, захисних лісових насаджень на смугах відводу залізниць та каналів.

Складовою правового режиму земель лісового фонду є користу­вання ними. Підстави виникнення цього права залежать від виду користування — постійного чи тимчасового.

Право постійного землекористування виникає на підставі рішен­ня ради про надання в безстрокове використання земель лісового фонду, яке посвідчується Державним актом на право постійного користування.

Право тимчасового землекористування здійснюється шляхом:

а) надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове кори­стування без їх вилучення у постійних землекористувачів;

б) погодження з постійними лісокористувачами та землекорис­тувачами.

Право тимчасового користування вказаними землями оформ­ляється договором, форма якого визначається Кабінетом Міністрів України (в тому числі на умовах оренди).

Суб'єктами права постійного землекористування на землях лісового фонду є:

1) спеціалізовані лісогосподарські підприємства;

2) інші підприємства, установи, організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів, мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортив­них, туристичних потреб, проведення науково-дослідних робіт;

3) селянські (фермерські) господарства, члени яких мають спеціальну підготовку щодо догляду за ділянками, які входять до складу угідь цих господарств.

Суб'єктами права тимчасового землекористування на землях лісового фонду є:

1) підприємства, установи, організації;

2) об'єднання громадян;

3) релігійні організації;

4) громадяни України;

5) іноземні юридичні особи;

6) іноземні громадяни;

7) особи без громадянства.

Об'єкти права землекористування на землях лісового фонду мо­жуть бути:

а) загальні;

б) спеціальні.

Загальними об'єктами права землекористування на землях лісово­го фонду можна вважати:

землі лісового фонду;

лісові угіддя;

нелісові угіддя;

земельні ділянки лісового фонду;

орендовані земельні ділянки лісового фонду.

До спеціальних об'єктів права землекористування землями лісово­го фонду належать:

1) земельні ділянки лісового фонду права постійного користу­вання;

2) земельні ділянки лісового фонду тимчасового (в тому числі на умовах оренди) користування. Першу групу об'єктів складають:

а) земельні ділянки лісового фонду, які надаються в постійне користування спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим юридичним особам, у яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства, спеціального вико­ристання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних по­треб, проведення науково-дослідних робіт;

б) земельні ділянки лісового фонду площею до 5 гектарів, які входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств і пе­редаються в постійне користування.

До другої групи об'єктів можна включити:

а) земельні ділянки лісового фонду, які надаються в тимчасове користування громадянам та юридичним особам для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних по­треб, проведення науково-дослідн. робіт;

б) земельні ділянки лісового фонду, які надаються в тимчасове користування громадянам і юридичним особам на умовах оренди для короткострокового (до 3-х років) та довгострокового (від 3 до 25 років) користування.

Зміст права землекористування на землях лісового фонду скла­дають права і обов'язки постійних і тимчасових землекористувачів, визначених земельним та лісовим законодавством.

До спеціальних прав суб'єктів землекористування на землях лісового фонду можна віднести встановлені законодавством юри­дичні можливості щодо:

а) користування земельними ділянками лісового фонду для мисливських, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристських, науково-дослідницьких та інших потреб;

б) першочергового спеціального використання лісових ресурсів;

в) будівництва доріг (при тимчасовому землекористуванні за по­годженням з відповідними радами), складів, пожежно-хімічних станцій, господарських та інших об'єктів, необхідних для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів.

'Дп спеціальних обов'язків користувачів земель .гсового Фонду належать:

а) користування земельними ділянками способами, які забезпе­чують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів та створення сприятливих умов для їх охорони, захисту, використан­ня, відтворення;

б) виконання робіт, пов'язаних із відведенням у натурі земель­них ділянок для спеціального використання лісових ресурсів та інших потреб (культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних тощо);

в) дотримання науково обгрунтованих норм, порядку користу­вання земельними ділянками та ін.

Тимчасові землекористувачі, крім того. зобов'язані забезпечува­ти користування земельними ділянками лісового фонду відповідно до умов їх надання.

Припинення права користування землями лісового фонду залежить від різновиду цього права — постійного чи тимчасового права зем­лекористування.

Право постійного землекористування на землях лісового фонду може бути припинено відповідно до загальних умов, визначених ст. 27 ЗК України.

Право тимчасового користування землями лісового фонду при­пиняється в разі:

а) добровільної відмови від користування цими ділянками;

б) закінчення строку, на який було надано вказану земельну ділянку;

в) припинення діяльності землекористувачів, яким було надане це право;

г) користування екологічно небезпечними способами, які нега­тивно впливають на стан і відтворення лісів, призводять до погіршення довкілля на цих землях та за їх межами;

д) систематичного невнесення плати за спеціальне використан­ня лісових ресурсів на цих земельних ділянках;

е) вилучення земельної ділянки лісового фонду;

є) невикористання в установлені строки лісових ресурсів, пору­шення правил землекористування або використання їх не за цільо­вим призначенням.

Припинення права користування земельними ділянками лісо­вого фонду проводиться відповідними радами, які надавали їх у ко­ристування, а у разі незгоди користувачів, при порушенні правил землекористування — у судовому порядку.

Важливим чинником для розкриття особливостей їх правового режиму є види права користування землями лісового фонду.

За характером використання лісових ресурсів та його властиво­стей можна виділити такі види права користування землями лісо­вого фонду:

а) право постійного користування землями лісового фонду для ведення лісового господарства;

б) право користування землями лісового фонду з метою вико­ристання лісових ресурсів;

в) право користування землями лісового фонду з метою вико­ристання властивостей лісів;

г) право користування землями лісового фонду для виконання спеціальних завдань (громадських і державних).

1) Право постійного користування землями лісового фонду для ведення лісового господарства передбачає:

а) ведення державного обліку лісів;

б) поділ лісів за групами та віднесення їх до категорій захище­ності;

в) вилучення господарських частин (експлуатаційних, водоохо­ронних, захисних тощо); господарств (хвойних, твердолистяних, м'яколистяних тощо); господарських секцій (високопродуктивних, середньопродуктивних, низькопродуктивних тощо);

г) встановлення віку стиглості лісу, способів рубок, відтворення лісових насаджень, норм використання лісових ресурсів;

д) визначення системи заходів щодо охорони, захисту, викори­стання та відтворення лісу, здійснення інших заходів.

2) Право тимчасового користування землями лісового фонду для використання лісових ресурсів включає (ст.ст. 60—70 ЛК Ук­раїни):

а) заготівлю деревини;

б) заготівлю живиці;

в) заготівлю інших лісових матеріалів;

г) побічні лісокористування (випасання худоби, розміщення пасік, заготівлю сіна, деревних соків, збирання і заготівля дикорос­лих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин, технічної сиро­вини).

3) Право тимчасового користування землями лісового фонду для використання властивостей лісів (ст.ст. 71—76 ЛК України):

а) для потреб мисливського господарства;

б) для культурно-оздоровчих цілей;

в) для рекреаційних потреб;

г) для спортивних та туристських цілей;

д) для проведення науково-дослідних робіт.

4) Право користування землями лісового фонду для виконання спеціальних завдань (ст.ст. 77—80 ЛК України) включає викорис­тання земельних ділянок:

а) на природно-заповідних територіях;

б) у лісах населених пунктів;

в) у прикордонній смузі;

г) на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення;

д) для видобування корисних копалин, прокладання кабелю, трубопроводів та інших комунікацій, здійснення будівельних, підривних та інших робіт, не пов'язаних із веденням лісового гос­подарства.

Реалізація цього права здійснюється з дотриманням вимог зе­мельного та іншого законодавства.