§ 2. Правове регулювання здійснення земельної реформи : Екологічне право – Авто невідомий : Книги по праву, правоведение

§ 2. Правове регулювання здійснення земельної реформи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 
РЕКЛАМА
<

Земельна реформа є різновидом реформування економічних, соціальних та інших правовідносин. Термін «реформа» походить від латинського слова геГогте — перетворювати, змінювати що-небудь'.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу»2 остання є складовою частиною економічної реформи, яка здійснюється в Україні у зв'язку з пере­ходом економіки держави до ринкових відносин.

На мій погляд, це спрощене розуміння земельної реформи, оскільки будь-які зміни у використанні земель зачіпають низку інтересів людини і суспільства в цілому. А тому доцільно враховувати те, що земля виконує у житті людини не лише економічні, а й інші, не менш важливі функції — біологічні, екологічні, соціальні, життєзабезпечувальні.

Як зазначалося вище, земля — не тільки важливий елемент

довкілля, але й загальносоціальна цінність, оскільки вона є:

а) необхідною умовою, джерелом, засобом і місцем забезпечен­ня життєдіяльності людини;

б) матеріальною і біологічною основою формування сфери жит­тя для людини та інших живих організмів;

в) частиною довкілля, що задовольняє пізнавальні, естетичні, освітні, наукові, рекреаційні, оздоровчі, лікувальні, спортивні (зо­крема альпінізм, спелеологія тощо), туристичні та інші потреби

людини;

г) матеріальною базою територіальної цілісності, суверенітету і

національної безпеки держави;

д) засобом, який зачіпає правові інтереси та можливості люди­ни і громадянина.

З огляду на викладене, земельну реформу доцільно розглядати як складову економічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перетворень у суспільстві, державному устрої, політиці та ідеології.

Особливо зростає роль державно-правового забезпечення зе­мельної реформи, оскільки право:

1) створює належні юридичні засади кардинальних змін і пере­творень земельних правовідносин;

2) закріплює мету, завдання, принципи та межі реформування земельних правовідносин у просторі й часі (у межах держави, регіону, населеного пункту, тимчасово, постійно тощо);

3) визначає повноваження і зобов'язання органів держави щодо організації, координації, контролю за здійсненням земельної ре­форми та дотриманням встановлених нормативно-правових вимог;

4) окреслює напрями, шляхи та способи здійснення земельної реформи і форми діяльності органів держави;

5) регламентує права і обов'язки різних суб'єктів (фізичних і юри­дичних осіб), в інтересах яких впроваджуються відповідні новації;

6) передбачає відповідні юридичні процедури здійснення зе­мельної реформи, процесуально-правові можливості суб'єктів цих

правовідносин;

7) фіксує форми і методи реалізації та захисту прав суб'єктів ре­формування земельних правовідносин;

8) встановлює систему гарантій її здійснення.

а) підстави визначення легітимності заходів щодо перерозподілу земель у визначених організаційно-правових формах;

6) правові форми реформування земельних правовідносин;

в) порядок проведення відповідних заходів органами держави та діяльності інших суб'єктів реформування земельних правовідносин;

г) особливості виникнення та набуття різних титулів суб'єктив­них прав на землю (права власності, права на пай, права землеко­ристування тощо);

д) юридичну відповідальність за порушення вимог законодавст­ва у сфері реформування земельних правовідносин.

З урахуванням викладеного постають питання: чи є земельна реформа здійсненням революційних перетворень, визначених у часі і засобах реалізації кардинальних змін правових засад і прин­ципів правового регулювання та радикального коригування розвит­ку земельних правовідносин? Чи це еволюційний процес у формі поступового, логічного й послідовного реформування земельних правовідносин, запровадження нових правових ідей та інститутів, їх психологічного і нормативного сприйняття й усвідомлення доцільності досягнення поставленої мети та відповідного юридич­но-регулятивного й охоронювального забезпечення? Особливо це важливо для вирішення таких питань:

а) запровадження, розвитку і вдосконалення інституту права приватної та права комунальної власності на землю;

б) формування юридичних засад спільної (колективної) форми права власності;

в) доцільності правового регулювання плати за землю новими власниками;

г) подолання розуміння земельної реформи виключно як зміни форм права власності в інтересах селянина;

д) індивідуального та масового усвідомлення необхідності здійснення реальної, а не утопічної «націоналізації» землі в кон­кретно визначених правових формах;

е) визначення допустимих меж законодавчого та іншого норма­тивно-правового регулювання реформаційних правовідносин.

Очевидно, що земельна реформа має акумулювати деякі еле­менти «революційних» і, переважно, «еволюційних» перетворень земельних правовідносин, виключаючи однобокість їх змістової сторони і спростовуючи ідеологічне гасло, згідно з яким реформу­вання — це лише створення нових економічних умов для нового «середнього» власника.

Маю зазначити, ЩО еволюційність реформування земельних правовідносин — найбільш логічний, послідовний, безболісний і соціальне виправданий процес удосконалення правового регулю­вання у сфері земельної реформи. Забезпечуючи шляхом ефектив­ного, ощадливого і безпечного використання земель економічні, екологічні та інші нагальні життєві інтереси наших громадян, та­кий процес здатний гарантувати прогрес суспільства і держави.

З аналізу чинного законодавства в цій сфері також випливає, що земельна реформа є не тільки чинником, що продукує форму­вання нових економічних умов для нового власника, як це інколи обмежено подається в спеціальній літературі. Адже нормативно-правовим порядком визначено, що земельна реформа спрямована на перерозподіл земель одночасно з передачею їх у приватну і ко­лективну власність, надання у користування юридичним і фізич­ним особам з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання, формування багатоукладної еко­номіки, раціонального використання і охорони земель.

Водночас земельна реформа — це процес створення ор­ганізаційно-правових, процедурних, економічних, наукових та інших соціальне орієнтованих засад для здійснення різних форм господарювання на землі, спрямованих на:

а) найбільш ефективне, економне й ощадливе використання, відтворення та захист грунтів;

б) підвищення продуктивності праці на землі;

в) захист грунтів, особливо на землях сільськогосподарського призначення;

г) охорону земель як специфічних екосистем, природних і ант­ропогенних ландшафтів;

д) отримання оптимального економічного зиску від їх викорис­тання;

е) територіальне планування і просторове зонування з урахуван­ням розміщення на землях різних об'єктів, техногенних систем і природних комплексів;

є) захист прав суб'єктів земельних правовідносин;

ж) задоволення пізнавальних, естетичних, оздоровчих, лікуваль­них, духовних та інших життєво необхідних потреб людини шля­хом реалізації права загального використання земель.

Нарешті, доцільно врахувати також, що земельна реформа — це процесуально-правова форма опосередкування земельних пра­вовідносин, у яких:

а) реалізуються організаційні, координаційні, консультативні, аудиторські, експертні, виконавчі, розпорядчі та санкціонуючі функції;

б) здійснюється спеціальна земельна правосуб'єктність юридич­них, фізичних осіб та держави щодо здійснення уповноважуючих обов'язків;

в) відбувається зміна (трансформація), тобто виникнення, зміна земельних прав у одних суб'єктів та припинення цих прав у інших суб'єктів;

г) відбувається наповнення новим змістом земельних пра­вовідносин;

д) задовольняються матеріальні, духовні, естетичні, виховні, пізна­вальні, рекреаційні, оздоровчі та інші інтереси уповноважених осіб;

е) фіксується правовий режим різних категорій земель та зе­мельних ділянок у земельно-кадастрових та інших земельно-право­вих документах;

є) легалізуються юридичні титули прав на земельні ділянки кон­кретних осіб, які посвідчуються визначеними законодавством пра-вовстановлюючими документами.

Отже, земельна реформа може розглядатися як врегульована спеціальним земельним законодавством система дій різних суб'єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, землевпорядних та державно-правових засобів, спрямованих на докорінне перетворення (зміну) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних потреб розвитку суспільства і держави, забезпечення земельних інтересів і прав лю­дини і громадянина України, держави та юридичних осіб.

Очевидно, що земельна реформа в Україні здійснюється в ме­жах правового механізму, який включає сукупність державно-пра­вових, інституційних та забезпечувальних засобів, які сприяють ре­формуванню земельних правовідносин.

Основними блоками правового механізму земельної реформи виступають:

а) правові норми, які спрямовані на регулювання і забезпечен­ня земельних перетворень в Україні;

б) земельні реформаційні правовідносини як особливий різно­вид земельно-правових зв'язків різних уповноважених і зо­бов'язальних суб'єктів, у яких реалізується їх спеціальне право та дієздатність (правосуб'єктність);

в) юридичні гарантії, тобто правові регулятори, засоби, спрямо­вані на вдосконалення земельних правовідносин, реалізацію та за­хист земельних прав уповноважених осіб.

.Правові засади (підстави) здійснення земельної реформи скла­дають нормативні акти, прийняті з метою запровадження земель­ної реформи та спрямовані на її здійснення.

Правові норми таких нормативних актів виступають як юри­дичні підстави виникнення земельних правовідносин у цій сфері, їх зміни та припинення.

До них, зокрема, доцільно віднести:

1. Норми Конституції України (ст.ст. 13, 14), які передбачають особливості виникнення прав на землю та їх гарантованість.

2. Норми Земельного кодексу України, які визначають законо­давчі засади приватизації як процесу безоплатної передачі земель­них ділянок громадянам та їх об'єднанням із земель держави.

3. Закон України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва»'.

4. Постанову Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу»2 — базовий нормативно-правовий акт, який визначає вихідні організаційно-правові та інституційні заходи здійснення земельної реформи в Україні.

5. Постанову Верховної Ради України від 13 березня 1992 р. «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»3, яка передбачає додаткові заходи щодо ефективного реформування земельних правовідносин.

6. Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, схвалена Верховною Радою України 31 жовтня ; 1991 р.', що визначає основні принципи і напрями реформування | земельних правовідносин шляхом приватизації та відчуження зе-; мель у держави в комплексі демонополізації майна державних ' підприємств та об'єктів житлового фонду.

7. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок»2, який передбачає форми безоплат­ної передачі земельних ділянок у приватну власність громадян.

8. Укази Президента України:

а) «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню» від 29 грудня 1993 р.';

б) «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної рефор­ми у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада

1994 р.4;

в) «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.5;

г) «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільсько-господарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р.";

|    д) «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 : квітня 1998 р.7;

е) «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування '• аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р.8, яким передба-г чено подальше реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю;

є) «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського І призначення» від 19 січня 1999 р.9;

 ж) «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель на-; селених пунктів, інших земель несільськогосподарського призна­чення» від 4 лютого 2000 р.'" та ін.

9. Інші підзаконні акти, спрямовані на реформування земельних правовідносин:

а) постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р. «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну част­ку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земель­ну частку (пай)»';

б) Порядок передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України, затверджений наказом Держкомзему України від 15 лютого 1993 р. № 102;

в) Тимчасовий порядок проведення робіт по видачі державних актів  колективним  сільськогосподарським  підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств на право колективної власності на землю, затверджений наказом Держкомзему України від 15 березня 1995 р.3;

г) Порядок відмічення в паспорті громадян України факту пе­редачі безоплатно у приватну власність земельних ділянок, затвер­джений наказом МВС України та Держкомзему України від 12 липня 1993 р.4;

д) Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, затверджене наказом Держкомзему, Держкоммістобудування, Держкомжитлокомунгос-пу, ФДМУ від 5 квітня 1996 р.5 та інші.

'Аналіз наведених нормативно-правових актів дозволяє конста­тувати:

а) наявність значної низки різних за юридичною силою норма­тивних актів свідчить про підвищений інтерес різноманітних про­шарків населення, органів держави і юридичних осіб до питань зе­мельної реформи;

б) у чинному ЗК України відсутній концептуально завершений блок правових норм щодо регулювання відносин у сфері земельної реформи і передбачені лише окремі норми щодо регулювання цих відносин;

в) земельна реформа за своїм характером і строками правового забезпечення передбачається лише як чергова економічна кам­панія. Тож не випадково, що терміни її завершення періодично змінюються;

г) не досить чітко визначені напрями приватизації й відповідальність органів держави за її проведення;

д) наявність значної сукупності норм фіксує реальне існування специфічних правовідносин щодо реформування земельного уст­рою та особливого стану розвитку земельних правовідносин у сфері земельної реформи;

е) практика нормотворчої діяльності в цій сфері свідчить про доцільність прийняття спеціального закону про земельну реформу в Україні з урахуванням потреб суспільства та кожного громадяни­на України на землю.

І    Земельні реформаційні правовідносини відзначаються особли-; вим предметним, об'єктним, суб'єктним складом, змістом та ха-' рактеризуються такими рисами:

1) за своїм походженням носять абсолютний характер;

2) підставою їх запровадження є норми земельно-правового ха­рактеру;

3) мають переважно процесуально-(процедурно-)правовий ха­рактер;

4) реалізуються у формі перерозподілу земель шляхом:

а) передачі земельних ділянок у приватну власність громадян;

б) передачі земельних ділянок у колективну власність;

в) передачі земельних ділянок прибудинкових територій у спільну сумісну власність (або користування);

г) надання земельних ділянок у користування, в т.ч. на умовах оренди;

д) інші форми набуття права власності або права користування земельними ділянками;

5) планувалися як тимчасово перманентні правовідносини, що не виправдало себе практикою;

6) обов'язковою стороною у них є органи держави (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві ради, Держком-зем тощо), в яких вони мають переважно односторонній зо­бов'язальний характер щодо здійснення конкретних дій у процесі реформування земельних правовідносин;

7) уповноваженими сторонами земельних правовідносин визнані громадяни, їх об'єднання та визначені нормативно-правовим по­рядком юридичні особи стосовно конкретних земельних ділянок.

Земельні реформаційні правовідносини характеризуються також особливим предметом, який відповідно до чинного законодавства передбачає:

І. Формування земельно-правових засад з метою прогресивного господарювання на землі, зокрема:

1) зміну та створення нових форм права власності на землю відповідно до Закону України від ЗО січня 1992 р. «Про форми власності на землю»' і господарювання; згідно із цим Законом поряд із державною формою запроваджено колективну та приватну форми власності на землю, які є рівноправними*;

2) проведення перерозподілу земель відповідно до порядку, виз­наченому законом (тобто ЗК України), іншими словами, демоно­полізацію державної власності на землю шляхом її поділу на відповідні частки, що передаються іншим фізичним та юридичним особам;

3) реалізацію принципу — «земля передається тому, хто її об­робляє», тобто політико-соціального гасла, за яким здійснюється вже не перша земельна реформа;

4) створення дієвих організаційно-правових форм (виробничих структур) на землях сільськогосподарського призначення:

а) сільськогосподарських кооперативів;

б) сільськогосподарських колективних підприємств;

в) сільськогосподарських акціонерних товариств, у т.ч. створе­них на базі радгоспів, різних державних установ та інших інсти-туційних форм господарювання на землі;

5) передачу вищезазначеним землевласникам та садівницьким товариствам належних їм земель, що знаходилися раніше в них у користуванні на праві колективної власності;

6) паювання земель колективної власності, тобто їх виділення в умовних гектарах і кадастровій оціночній вартості — ідеальній ча­стині (сертифікація у формі права на земельну частку (пай);

7) подальшу ресертифікацію (розпаювання) земель як можливу організаційно-правову форму переходу до формування права при­ватної власності на землі пайовиків, що виділилися з різних колек­тивних форм права власності;

8) передачу громадянам земель для ведення селянського (фер­мерського) господарства та юридичне оформлення цих госпо­дарств з:

а) передачею їм земельних ділянок у власність;

б) наданням земель у користування;

в) наданням земельних ділянок в оренду у формі права тимча­сового землекористування (за рахунок земель запасу, резервного фонду та земель, виявлених у процесі інвентаризації).

II. Створення правових засад для ефективного використання зе­мель громадянами та їх юридичне оформлення у таких формах:

1) передача земель громадянам у власність:

а) для заняття особистим підсобним господарством;

б) для ведення присадибної ділянки;

в) для ведення садівництва;

г) для гаражного будівництва;

д) для дачного будівництва;

2) надання земель громадянам у користування:

а) для ведення городництва;

б) для сінокісних угідь;

в) для пасовищ;

г) для заняття традиційними народними промислами. III. Надання «перерозподільних» земель у користування, в тому числі на умовах оренди, та їх юридична легалізація:

1) різним юридичним особам України;

2) іншим державам;

3) сумісним (спільним) підприємствам;

4) дипломатичним представництвам (на умовах довгострокової оренди);

5) міжнародним організаціям.

IV. Передачу земельних ділянок та їх юридичне оформлення:

1) у спільну, сумісну власність прибудинкових територій (зе­мельних ділянок):

а) власникам приватизованих квартир;

б) громадянам для будівництва житлових будинків;

2) надання у спільне користування (або оренду) цих земель мешканцям квартир, що використовують їх на умовах майнового найму.

V. Зміну та набуття права власності та права користування, в тому числі оренди, на землю на інших юридичних засадах, не передбачених постановою Верховної Ради України «Про зе­мельну реформу» та актами, прийнятими на розвиток цієї по­станови.

Важливе значення мають об'єкти земельної реформи, які мож­на поділити на загальні та спеціальні.

Загальними об'єктами земельної реформи є усі землі України, які оголошені такими з 15 березня 1991 р. відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну ре­форму».

Спеціальними об'єктами земельної реформи варто вважати ок­ремі категорії земель та їх частини, зокрема:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі населених пунктів (міст, селищ, сільських населених пунктів);

в) частково землі промисловості, транспорту, зв'язку, ко­мунікаційного та іншого спеціального призначення;

г) деякі земельні ділянки земель природоохоронного, рекре­аційного, оздоровчого та історико-культурного значення;

д) землі водного фонду;

е) землі лісового фонду;

є) землі запасу;

ж) землі резервного фонду.

Певні особливості мають землі резервного фонду (ст. 5 ЗК Ук­раїни). Ці земельні ділянки знаходяться в державній власності і призначаються для подальшого перерозподілу і використання за цільовим призначенням (тобто з метою реформування).

Резервний фонд земель створюється сільськими і селищними радами за погодженням із землекористувачами в обсязі 15% від усіх сільськогосподарських угідь, в тому числі земель населених пунктів.

Спеціальними об'єктами земельної реформи визнаються також окремі земельні ділянки, що знаходяться в користуванні фізичних і юридичних осіб та підлягають передачі цим особам у власність або користування (присадибні земельні ділянки, призначені для особистого підсобного господарства, та ін.)

Невід'ємним елементом відносин у сфері земельної реформи є суб'єктний склад, який включає такі групи суб'єктів:

а) суб'єкти щодо організації здійснення земельної реформи та її забезпечення;

б) суб'єкти щодо здійснення контролю за проведенням земель­ної реформи;

в) суб'єкти, які забезпечують періодичне звітування про здійснення земельної реформи;

г) суб'єкти, в інтересах яких проводиться земельна реформа в Україні;

д) суб'єкти, уповноважені на прийняття нормативно-правових документів і роз'яснень з питань реформування земельних відно­син, які не суперечать земельному законодавству України;

е) суб'єкти, уповноважені на прийняття рішень щодо відчужен­ня земель для зайняття підприємницькою діяльністю та земельних ділянок, на яких знаходяться різні об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню.

До першої групи суб'єктів у сфері земельної реформи відносяться:

а) Кабінет Міністрів України;

б) Уряд Автономної Республіки Крим;

в) місцеві ради (обласні, районні, міські, селищні, сільські). Здійснення контролю за проведенням земельної реформи в Ук­раїні покладається на Верховну Раду України та її профільні комітети, зокрема, з питань агропромислового комплексу, земель­ної реформи, з питань відродження і соціального розвитку села та з питань економічної реформи, які відповідно створюють суб'єктний склад другої групи.

Третю групу суб'єктів земельної реформи складають:

а) Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

б) обласні ради;

в) Київська та Севастопольська міські ради.

Чинне законодавство визначає найбільш поляризоване коло суб'єктів тих осіб, в інтересах яких запроваджена та проводиться земельна реформа:

1. Різні категорії громадян:

а) громадяни, які виявили бажання організувати селянське (фермерське) господарство;

б) громадяни, які використовують земельні ділянки для веден­ня особистого підсобного господарства;

в) громадяни, що використовують земельні ділянки для садівництва;

г) громадяни, що використовують земельні ділянки для дачного та гаражного будівництва;

д) громадяни, які набувають права на землі несільськогоспо-дарського призначення, зокрема для заняття підприємницькою діяльністю, та ін.

2. Об'єднання громадян:

а) садівницькі товариства;

б) об'єднання власників багатоквартирних жилих та нежилих приміщень.

3. Сільськогосподарські товаровиробники:

а) сільськогосподарські колективні підприємства;

б) сільськогосподарські кооперативи;

в) сільськогосподарські акціонерні товариства.

4. Значну частину суб'єктів складають підприємства, установи. організації, що набувають прав на земельні ділянки, на яких зна­ходяться об'єкти незавершеного будівництва, автозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню, на землі несільськогосподарського призначення, в тому числі для зайняття підприємницькою діяльністю, використовують земельні ділянки на умовах оренди тощо.

Уповноваженим суб'єктом на видання та тлумачення норматив­них актів з питань земельної реформи офіційно визнано Держком-зем України, який, реалізуючи надані повноваження, розробив та прийняв ряд нормативно-правових актів щодо здійснення земель­ної реформи, зокрема. Порядок передачі земельних ділянок у при­ватну власність громадян, затверджений наказом від 15 лютого 1993 р.'; Інструкцію про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю і право постійного користу­вання землею, договорів на право тимчасового користування зем­лею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, за­тверджену наказом від 4 травня 1999 р.2

Суб'єктами, уповноваженими на прийняття рішень щодо відчу­ження земель несільськогосподарського призначення для різних потреб, є:

а) сільські, селищні, міські ради або уповноважені ними органи — щодо земель комунальної власності;

б) районні, обласні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів Автономної Республіки Крим — щодо земель державної власності;

в) Фонд державного майна України, його регіональні відділен­ня та органи приватизації Автономної Республіки Крим спільно з Держкомземом України та його органами на місцях — щодо зе­мель, на яких знаходяться об'єкти незавершеного будівництва, ав­тозаправні станції, що реалізують пально-мастильні матеріали ви­ключно населенню.

Зміст реформування земельних правовідносин складають права та обов'язки різних суб'єктів щодо здійснення конкретних дій або виконання спеціально покладених функцій та доручень.

Чинне законодавство узагальнено закріплює права та обов'яз­ки вищезазначених суб'єктів земельних відносин у сфері земель­ної реформи, конкретизуючи переважно повноваження щодо здійснення конкретних дій, що дозволяє розкрити зміст цих пра­вовідносин шляхом виділення особливостей правосуб'єктності основних суб'єктів, задіяних у процесі здійснення земельної ре­форми.

Так, громадяни, підприємства, установи, організації, в інтересах яких запроваджено здійснення земельної реформи, мають право:

а) бути учасниками земельних перетворень в державі;

о) ініціювати перед уповноваженими органами вирішення пи­тань про зміну юридичного титулу на відповідні земельні ділянки в порядку, встановленому чинним законодавством України;

в) заявляти клопотання, звертатися до уповноважених органів про винесення рішень у встановлені терміни щодо набуття, зміни та припинення прав на відповідні земельні ділянки;

г) оскаржувати в установленому порядку до судових органів не­законні дії уповноважених осіб та третіх осіб, які порушують зе­мельно-правові інтереси, надані законодавством України, угодами сторін та іншими незабороненими правовстановлюючими доку­ментами;

д) на збереження наданих правомочностей щодо постійного во­лодіння та пожиттєвого успадкування (для громадян) відповідних земельних ділянок до оформлення права власності або права зем­лекористування;

е) вільного виходу з різних об'єднань громадян з виділенням відповідної частки землі в натурі і юридичним оформленням пра­вомочностей на вказану земельну ділянку;

є) набувати прав на земельні ділянки, що передаються безоплат­но визначеним у законодавстві категоріям громадян та фізичним особам;

ж) набувати прав на земельні ділянки, що відчужуються у дер­жави на компенсаційних засадах;

з) володіти, користуватися, а в передбачених законом випадках і розпоряджатися земельними ділянками, які відповідно перебува­ють у них на титулі права користування та права власності;

й) на першочергову пролонгацію угод щодо користування, в то­му числі й на умовах оренди, землями в порядку, визначеному за­конодавством України;

і) вимагати через відповідні юрисдикційні органи відновлення та захисту порушених прав, встановлених законодавством у сфері земельної реформи.

Виходячи з аналізу чинного законодавства в цій сфері, можна сформулювати й обов'язки вищезазначених суб'єктів:

а) дотримуватися встановлених організаційно-правових форм участі в процесі реформування правовідносин у сфері земельної ре­форми;

б) оформляти у встановлені терміни право власності чи право користування земельними ділянками, які знаходилися у користу­ванні громадян та юридичних осіб;

в) дотримуватися офіційно легалізованих процедур щодо набут­тя прав на земельні ділянки залежно від їх цільового призначення та правового режиму;

г) використовувати приватизовані та набуті іншим легальним способом земельні ділянки у межах граничних розмірів загальної площі, встановлених нормами Земельного кодексу України;

д) не порушувати у процесі реформування земельних пра­вовідносин прав та законних інтересів інших осіб та держави;

е) дотримуватися законодавства в сфері земельної реформи та умов договорів, пов'язаних з використанням, відтворенням і охо­роною земельних ділянок як об'єктів земельної реформи;

є) відшкодовувати збитки, завдані незаконними діями під час проведення земельної реформи і реалізації спеціальної право­суб'єктності в цій сфері.

і     У той же час законодавством у сфері земельної реформи визна-I чаються повноваження та конкретні зобов'язання суб'єктів, на які І покладено функції організації, координації, контролю та забезпе-•• чення реформування земельних правовідносин. у    Зокрема, на першому етапі здійснення земельної реформи місцеві ради та Кабінет Міністрів України зобов'язувалися:

а) провести інвентаризацію земель усіх категорій, визначивши:

— використання земельних ділянок не за цільовим призначен­ням;

— нераціональне використання земель;

— використання їх небезпечними способами, що призводить до зниження родючості грунтів, хімічного, радіоактивного забруднен­ня, погіршення екологічної обстановки;

б) здійснити реєстрацію громадян, які бажають вести відповідне господарство та займатися відповідною діяльністю:

— організувати селянське (фермерське) господарство;

— розширити особисте підсобне господарство;

— займатися індивідуальним садівництвом;

— одержати в користування земельні ділянки для городництва, сінокосіння, пасовищ;

в) провести облік і аналіз клопотань підприємств, установ, ор­ганізацій щодо використання їх земель для:

— ведення підсобного сільського господарства;

— колективного садівництва;

— колективного городництва;

г) розглянути у встановлений термін обгрунтування потреб підприємств, установ, організацій, які використовували земельні ділянки для сільськогосподарських та несільськогосподарських цілей.

Кабінет Міністрів України, крім того, зобов'язувався:

а) вирішити питання про створення відповідного органу для здійснення земельної реформи;

б) виділити відповідні кошти і матеріально-технічні ресурси, не­обхідні для проведення земельної реформи;

в) забезпечити підготовку у вищих навчальних закладах не­обхідної кількості фахівців-землевпорядників з метою задоволення потреб у них місцевих рад, землевпорядних та природоохоронних органів.

Відповідні зобов'язання було покладено й на місцеві ради, зок­рема:

д) вирішення питань на підставі матеріалів інвентаризації зе­мель про припинення права користування земельними ділянка­ми, які:

— використовувалися не за цільовим призначенням з порушен­ням встановлених вимог;

— використовувалися нераціонально;

б) здійснення передачі вказаних земельних ділянок до складу земель запасу для першочергового надання громадянам:

— для організації селянських (фермерських) господарств;

— для ведення особистого підсобного господарства;

— для зайняття садівництвом і городництвом;

в) розробку пропозицій щодо перерозподілу земель у встановле­ному законом порядку з урахуванням потреб у земельних ділянках фізичних і юридичних осіб;

г) розгляд узагальнених пропозицій щодо перерозподілу земель на засіданнях постійних депутатських комісій та на сесіях рад.

Звісно, зобов'язання та відповідні права вказаних та інших ор­ганів періодично змінюються залежно від рівня досягнення мети і завдань земельної реформи.

У подальшому для Кабінету Міністрів України, Уряду Автоном­ної Республіки Крим, обласних. Київської та Севастопольської міських рад було передбачено такі зобов'язання:

а) розробити і затвердити відповідно державну, республіканську, обласні (міські) програми земельної реформи на відповідний період;

б) передбачити у цих програмах на кожний рік заходи щодо ор­ганізаційно-правового, кадрового, наукового, матеріально-технічного забезпечення земельної реформи, а також необхідний обсяг фінансування і джерела відповідних фінансових коштів;

в) визначити перелік сільськогосподарських підприємств та ор­ганізацій, землі яких підлягають передачі в колективну та приват­ну власність на рік. На наступні роки — визначати такі переліки не пізніше як за один місяць до початку наступного року з дотриман­ням вимог Земельного кодексу України щодо земель, які не підля­гають приватизації.

Кабінет Міністрів, крім того, зобов'язувався розробити у вста­новлений термін рекомендації про складання проектів щодо роз­державлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій, а також пропозиції щодо змін і допов­нень, які випливають з положень ЗК України.

Обласні ради зобов'язувалися вирішити при необхідності пи­тання про передачу земель, а районні ради, відповідно, в установ­лений термін — питання щодо надання юридичним особам земель­них ділянок для колективного городництва за рахунок існуючих зе­мель запасу.

На Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні, Київську і Севастопольську міські ради покладаються обов'язки щодо:

а) визначення конкретних термінів закінчення передачі у при­ватну власність громадянам земельних ділянок, якими вони кори­стувалися до 15 квітня 1992 р.;

б) інформування Верховної Ради України щоквартально до 5 числа наступного за кварталом місяця про хід виконання вище­названих обов'язків.

Селищні і міські ради, відповідно, зобов'язувалися:

а) визначити потребу жителів міст і селищ міського типу в зе­мельних ділянках для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва;

б) подавати пропозиції з цих питань до обласних державних адміністрацій для розробки схем розміщення ділянок для вказаних потреб, враховуючи резервні території міст і селищ міського типу.

На наступному етапі здійснення земельної реформи Кабінет Міністрів України зобов'язувався:

а) розробити низку законопроектів щодо ставки державного ми­та, яке стягується при здійсненні купівлі-продажу земельних діля­нок; внести зміни та доповнення до актів земельного, цивільного законодавства, зокрема, щодо частини реалізації права на земель­ну частку (пай), передачі земельних часток у спадщину, дарування, міни, купівлі-продажу, застави (іпотеки) земельних ділянок та їх оренди;

б) підготувати низку указів Президента України з питань здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, створення єдиної державної землевпорядної служби, зону­вання земельного банку;

в) розробити та затвердити нормативні акти про паювання зе­мель, що перебувають у колективній власності, виходу громадян із відповідних об'єднань, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств;

г) забезпечити розробку методики грошової оцінки землі;

д) виділити кошти на здійснення робіт щодо паювання земель, придбання комп'ютерної техніки, геодезичних інструментів, транс­портних засобів, які б забезпечили проведення земельної реформи.

Відповідно місцевим радам за участю Держкомзему України бу­ло доручено спрямувати свою діяльність на прискорення передачі безоплатно у колективну власність земель колективним сільського­сподарським підприємствам, кооперативам та відповідно акціонер­ним товариствам, у тому числі, створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, трудові ко­лективи яких виявили бажання одержати землі у власність.

Надалі зміст правовідносин у сфері земельної реформи суттєво уточнювався, оскільки Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним. Київській та Севасто­польській міським державним адміністраціям було поставлено за­вдання подальшого реформування колективних сільськогоспо­дарських підприємств на засадах приватної власності на землю і виконання таких організаційних зобов'язань:

а) забезпечення всім членам колективних сільськогосподарсь­ких підприємств права вільного виходу з них із земельними част­ками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приват­них (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, інших суб'єктів господарювання, заснованих на при­ватній власності, яке не може бути обмеженим будь-якими рішен­нями;

б) запровадження обов'язкового укладання підприємствами, ус­тановами, організаціями, які використовують землю для сільсько­господарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток, паїв з виплатою орендної плати у натуральній або грошовій формах;

в) забезпечення встановлення сторонами договору оренди зе­мельної частки (паю), розміру плати за її оренду на рівні не менше' одного відсотка визначеної відповідно до законодавства вартості орендованої земельної ділянки;

г) збереження, за можливістю, цілісності господарського вико­ристання приватними формуваннями землі та майна колишніх ко­лективних сільськогосподарських підприємств на основі оренди зе­мельних часток (паїв) і майнових паїв;

д) запровадження спрощеного порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) та майнового паю органами місце­вого самоврядування;

е) виділення єдиним масивом земельних ділянок групі влас­ників земельних часток (паїв), яка звернулася із заявами про відве­дення земельних ділянок в натурі з метою спільного використання або надання в оренду цих ділянок;

є) забезпечення суворого додержання встановленого порядку відведення в натурі земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у разі їх виходу із колективних сільськогосподарських підприємств;

ж) зменшення вартості виготовлення документів, необхідних для одержання державного акта на право приватної власності на землю, для осіб, що виявили бажання одержати такий акт за пла­ту, до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Інша група організаційних заходів спрямовується на підтримку розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств, зокрема:

а) надання громадянам, яким із земель колективного сільсько­господарського підприємства відведено земельні ділянки в натурі на основі земельної частки (паю), можливості розширювати осо­бисті підсобні господарства без створення юридичної особи за ра­хунок цих ділянок та одержаних при виході з зазначених підприємств майнових паїв;

б) реалізації громадянами та селянськими (фермерськими) гос­подарствами права вільного викупу земельних ділянок, що надані їм у користування (понад норму, яка приватизується безкоштовно), за ціною не нижчою визначеної в установленому порядку грошової оцінки землі;

в) створення поблизу населених пунктів із земель запасу та ре­зервного фонду громадських пасовищ для випасання худоби;

г) забезпечення порядку видачі в установлені терміни дер­жавних актів на право приватної власності на землю усім бажа­ючим власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) та ін.'.

Наступна група зобов'язань суб'єктів реформаційних пра­вовідносин спрямована на здійснення заходів щодо розвитку та ре­гулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення2.

Так, Кабінету Міністрів України доручено, зокрема:

а) передбачити у Програмі його діяльності розроблення у відповідні терміни нормативно-правових актів у цій сфері;

б) розробити у встановлений термін механізм залучення коштів громадян та юридичних осіб України з метою придбання земель­них ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності та розрахунків за їх придбання і перед­бачити:

— використання прав на земельні ділянки як предмет застави, яким забезпечуються вимоги за договорами позики, кредитними договорами;

— використання важелів фондового ринку для проведення роз­рахунків за придбані земельні ділянки;

— залучення цільових позик на розвиток соціальної інфрас­труктури населених пунктів під гарантії продажу земельних діля­нок;

— внесення земельних ділянок та прав на них до статутних фондів підприємств та використання акціонерними товариствами коштів від емісій акцій для придбання земельних ділянок та прав на них;

— поширення дії законодавства про лізинг на відносини в сфері реалізації прав власності на земельні ділянки;

в) запровадити порядок відображення суб'єктами під­приємницької діяльності в системі обліку їх господарювання вар­тості придбаних земельних ділянок та прав на них;

г) забезпечити додержання конкуренції, визначення на ринко­вих засадах ціни продажу цих ділянок, прозорість ціни, надходжен­ня коштів до бюджету від їх продажу, справляння державного ми­та за нотаріальне посвідчення договорів, їх відчуження і за прове­дення прилюдних торгів;

' д) визначати при підготовці проекту Державної програми при­ватизації переліки об'єктів, які доцільно приватизувати разом із земельними ділянками, та перелік земельних ділянок, на яких розташовані приватизовані об'єкти, і подавати їх місцевим дер­жавним адміністраціям та органам місцевого самоврядування тощо.

Відповідні обов'язки покладаються і на Раду міністрів Автоном­ної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації щодо розвитку та регулювання ринку земель несільськогосподарського призначення'.

У той же час земельне законодавство в сфері земельної рефор­ми передбачає певні юридичні гарантії, тобто заходи юридичного забезпечення реалізації та захисту прав суб'єктів цих правовідно­син.

По-перше, у разі виникнення юридичних колізій (спорів) відповідні сторони мають право на судовий захист та вирішення зе­мельних спорів у судах.

По-друге, чинне законодавство передбачає можливість та проце­дури припинення права власності на землю та права землекористу­вання в судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) невикористання земельної ділянки, наданої для сільськогос­подарського виробництва, протягом одного року, або використан­ня її для несільськогосподарських потреб — протягом двох років;

в) систематичного невнесення земельного податку в установлені законодавством України строки та орендної плати в строки, визна­чені договором оренди;

г) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного за­бруднення, погіршення екологічної обстановки.

Право землекористування, крім вищенаведених випадків, може бути припинене в судовому порядку у разі:

а) нераціонального використання земельної ділянки;

б) вилучення або викупу земель для державних і громадських потреб.

По-третє, земельне законодавство передбачає комплекс заходів щодо відшкодування збитків власникам землі та землекористува­чам і втрат сільськогосподарського та лісогосподарського вироб­ництва (ст.ст. 88—93 ЗК України) та відшкодування збитків, завда­них порушенням земельного законодавства (ст. 117 ЗК України).

По-четверте, встановлено юридичну відповідальність за інші порушення земельного законодавства, за які може наступати цивільна, адміністративна, кримінальна та земельно-правова відповідальність (ст.ст. 114—116 ЗК України). Проте варто зазначи­ти, що досі в чинному земельному законодавстві та, зокрема, у за­конодавстві про земельну реформу немає норм, які б передбачали перелік порушень у цій сфері та прямої відповідальності за неви­конання вимог земельного реформаційного законодавства.

Викладене свідчить про те, що правове регулювання відносин у сфері земельної реформи ще не повністю відповідає соціально-еко­номічним потребам різних суб'єктів та не повною мірою забезпе­чує реалізацію правосуб'єктності і захист прав громадян, інтересів держави, юридичних осіб.

Беручи до уваги, що земельна реформа — постійно оновлюва­ний та змістовно змінюваний земельно-правовий процес, вважаю за доцільне на підставі існуючих наукових концепцій і моделей, чинного законодавства в цій сфері та існуючої практики його за­стосування розробити і прийняти спеціальний законодавчий акт — закон про земельну реформу в Україні, який б завершив та упоряд­кував регулювання реально існуючих правовідносин у сфері зе­мельної реформи в Україні.


<