§ 3. Проблеми кодифікації законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки : Екологічне право – Авто невідомий : Книги по праву, правоведение

§ 3. Проблеми кодифікації законодавства у сфері забезпечення екологічної безпеки

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 
РЕКЛАМА
<

Поширення екологічної небезпеки в різних регіонах держави зумовлює пошук активних й творчих сил та конкретних заходів щодо її відвернення. Тому важливе значення в системі протидій ре­альній екологічній небезпеці має державно-правовий механізм га­рантування екологічної безпеки, зокрема регулятивні засоби сучас­ного екологічного законодавства.

Проведений аналіз нормативно-правового регулювання у цій сфері дозволяє констатувати, що регламентація відносин щодо забезпечення екологічної безпеки здійснюється сьогодні за допо­могою різних за формою законодавчих та підзаконних актів. Найбільш структуровано вони врегульовані Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», який закріплює найважливіші засади, принципи та положення забез­печення екологічної безпеки у деяких сферах діяльності: право громадян на екологічну безпеку; принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки; нормативи екологічної безпеки; заходи що­до її забезпечення, зокрема вимоги до розміщення, проектуван­ня, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд, інших об'єктів; вимоги щодо застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних речовин та інших препаратів з метою уникнення неконтрольова-ного і шкідливого біологічного та іншого впливу фізичних фак­торів; захист від радіоактивного впливу; від забруднення вироб­ничими, побутовими, іншими відходами, а також вимоги щодо безпеки транспортних засобів; захист у процесі проведення на" укових досліджень, впровадження відкриттів, винаходів, застосу­вання нової техніки, імпортного устаткування, технологій, сис­тем; діяльності військових, оборонних підприємств та експлуатації аналогічних об'єктів; під час розміщення і розвитку населе­них пунктів.

Проте ці норми Закону базуються на різних підходах, їм бракує логічності, завершеності в регулюванні цих відносин, у законо­давстві відсутні конкретні і ефективні важелі та механізми досяг­нення екологічної безпеки.

Достатньо зазначити, що у спеціальному розділі «Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки» сформульовано три різновиди законодавчих правил:

а) екологічні вимоги;

б) вимоги щодо охорони навколишнього природного середови­ща;

в) власне вимоги щодо екологічної безпеки.

У той же час реальна ситуація вимагає дійових процедур та спе­цифічних функцій щодо забезпечення екологічної безпеки на рівні різних органів управління у цій сфері з позиції реалізації та захис­ту права громадян на екологічну безпеку; регулювання екологічної безпеки у системі національної безпеки; гарантування безпечності існування народу України з точки зору впливу явищ і факторів природного та техногенного походження; досягнення виконання нормативно-правових вимог державою та її інституціями щодо га­рантування безпеки від природної стихії, юридичними та фізични­ми особами щодо експлуатації, застосування, використання еко­логічно небезпечних об'єктів та видів діяльності; виконання вимог міжнародно-правових принципів та норм.

Отже логічно, щоб ці та інші питання знайшли конкретизацію в спеціальному законодавчому акті — законі про екологічну (при­родно-техногенну) безпеку. За юридичною формою пропонується саме закон, беручи до уваги, що в ньому бажано зосередити пра­вові норми, які б були спрямовані на забезпечення основної мети екологічної політики України — гарантування екологічної безпеки для життєдіяльності громадян України на національному, регіональному, місцевому і локальному рівнях; створення належ­них матеріальних, процедурних, інституційних, інших забезпечу­вальних заходів щодо її регулювання та створення організаційно-юридичних умов для реалізації і захисту природного і консти­туційного (юридичного) права людини на безпечне для життя і здо­ров'я довкілля.

Орієнтовна структура цього законодавчого акта могла б бути та­кою:

Преамбула

РОЗДІЛ 1. Терміни та визначення, які застосовуються в законі про екологічну безпеку.

Стаття 1. Терміни та визначення.

РОЗДІЛ 2. Загальні положення.

Стаття 2. Завдання закону про екологічну безпеку.

Стаття 3. Законодавство України про екологічну безпеку.

Стаття 4. Екологічна безпека.

Стаття 5. Принципи екологічної безпеки.

Стаття 6. Пріоритети екологічної безпеки.

Стаття 7. Державна політика у галузі екологічної безпеки.

Стаття 8. Норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки.

Стаття 9. Форми участі громадськості.

Стаття 10. Співвідношення екологічного законодавства та зако­нодавства у галузі екологічної безпеки.

Стаття 11. Дія закону у просторі, часі та за колом осіб.

РОЗДІЛ 3. Право громадян на екологічну безпеку.

Стаття 12. Право громадян на екологічну безпеку.

Стаття 13. Форми реалізації права громадян на екологічну без­пеку.

Стаття 14. Державні гарантії реалізації права громадян на еко­логічну безпеку.

Стаття 15. Система гарантій захисту прав громадян на еко­логічну безпеку.

Стаття 16. Обов'язки юридичних та фізичних осіб щодо забез­печення екологічної безпеки.

РОЗДІЛ 4. Державне регулювання відносин у галузі екологічної безпеки.

Стаття 17. Мета державного регулювання в галузі екологічної безпеки.

Стаття 18. Система органів державного регулювання.

Стаття 19. Державне управління у галузі екологічної безпеки.

Стаття 20. Права і обов'язки державних органів у галузі забез­печення екологічної безпеки.

РОЗДІЛ 5. Механізми забезпечення екологічної безпеки.

Стаття 21. Державні програми щодо забезпечення екологічної безпеки.

Стаття 22. Завдання стандартизації та нормування у галузі забез­печення екологічної безпеки.

Стаття 23. Нормативи внутрішньої та зовнішньої екологічної безпеки.

Стаття 24. Стандарти екологічної безпеки.

Стаття 25. Сертифікація та ліцензування діяльності у галузі еко­логічної безпеки.

Стаття 26. Екологічна експертиза як засіб забезпечення еко­логічної безпеки.

Стаття 27. Екологічне страхування та екологічний аудит як засіб забезпечення екологічної безпеки.

Стаття 28. Ліцензування екологічно небезпечної діяльності.

Стаття 29. Інформування про здійснення екологічно небезпеч­ної діяльності.

Стаття 30. Вимоги щодо розміщення екологічно небезпечних об'єктів.

Стаття 31. Економічний механізм забезпечення екологічної без­пеки.

Стаття 32. Державне фінансування у галузі екологічної безпеки.

Стаття 33. Контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки.

РОЗДІЛ 6. Особливості забезпечення екологічної безпеки в окре­мих сферах суспільної діяльності.

Стаття 34. Забезпечення екологічної безпеки в законотворчій та виконавчій діяльності.

Стаття 35. Забезпечення екологічної безпеки в науково-технічній діяльності.

Стаття 36. Забезпечення екологічної безпеки в інвестиційній діяльності.

Стаття 37. Забезпечення екологічної безпеки в підприємницькій та господарській діяльності.

Стаття 38. Особливості забезпечення екологічної безпеки в зовнішньоекономічній діяльності.

Стаття 39. Забезпечення екологічної безпеки при розміщенні та розвитку населених пунктів.

Стаття 40. Забезпечення екологічної безпеки при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в дію та експлу­атації підприємств, споруд та інших об'єктів.

РОЗДІЛ 7. Заходи реагування на прояви екологічної небезпеки (надзвичайної екологічної ситуації).

Стаття 41. Система заходів реагування на прояви екологічної небезпеки.

Стаття 42. Нормативно-режимні заходи.

Стаття 43. Програмно-ліквідаційні заходи.

Стаття 44. Реабілітаційні заходи.

РОЗДІЛ 8. Особливості правового режиму використання та збе­реження екологічно небезпечних зон та територій.

Стаття 45. Види (класифікація) зон надзвичайних екологічних ситуацій.

Стаття 46. Правовий режим зон екологічної катастрофи.

Стаття 47. Правовий режим зон підвищеної екологічної небез­пеки.

Стаття 48. Правовий режим зон обмеженої екологічної небез­пеки.

РОЗДІЛ 9. Відповідальність за порушення законодавства про еко­логічну безпеку.

Стаття 49. Відповідальність за порушення вимог законодавства про екологічну безпеку.

Стаття 50. Особливості застосування цивільної відповідальності.

Стаття 51. Відшкодування державою шкоди, заподіяної грома­дянину порушенням його права на екологічну безпеку.

Стаття 52. Адміністративна та кримінальна відповідальність.

РОЗДІЛ 10. Міжнародне співробітництво у галузі екологічної без­пеки.

Стаття 53. Участь України у міжнародному співробітництві що­до забезпечення екологічної безпеки.

Стаття 54. Обов'язок іноземних юридичних осіб і громадян та осіб без громадянства щодо додержання вимог законодавства про екологічну безпеку.

РОЗДІЛ 11. Заключні положення.

Стаття 55. Порядок введення в дію закону про екологічну (при­родно-техногенну) безпеку.

У преамбулі цього Закону доцільно відзначити важливість та не­обхідність правового регулювання відносин щодо забезпечення екологічної безпеки як важливого напряму державної екологічної політики і визначити, що він має встановлювати правові, еко­номічні та соціальні засади організації й забезпечення екологічної безпеки в Україні.

У розділі «Терміни та визначення, які застосовуються в законі про екологічну безпеку» доцільно навести поняття та категорії, що відтворюють специфіку відносин, які регламентовані цим законом, у відповідності з Конституцією України та міжнародно-правовими угодами і конвенціями, зокрема, «екологічна безпека», «система екологічної безпеки», «екологічний ризик», «екологічна небезпека», «екологічно небезпечна речовина», «екологічно небезпечна діяльність», «протокол екологічної безпеки», «вимоги екологічної безпеки», «норми екологічної безпеки», «нормативи екологічної безпеки», «внутрішня екологічна безпека», «зовнішня екологічна безпека», «джерела підвище­ної екологічної небезпеки», «екологічно небезпечні об'єкти», «страху­вання екологічного ризику», «відповідальність за екологічний ризик», «система міжнародної екологічної безпеки» та можливі деякі інші.

У розділі «Загальні положення» бажано зафіксувати завдання цього закону та предмет його регулювання, обсяг законодавства про екологічну безпеку, дати розширене визначення екологічної безпеки, викласти систему принципів та пріоритетів екологічної безпеки, положення про норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки, норми про державну політику в галузі екологічної безпе­ки, про форми участі громадськості у процесі забезпечення еко­логічної безпеки.

З огляду на вищевикладене варто передбачити в цьому розділі відповідні статті, у яких, зокрема, викласти, що завданням закону про екологічну безпеку є регулювання кола суспільних відносин у галузі забезпечення екологічної безпеки, спрямованих на досягнен­ня мети державної екологічної політики, забезпечення права гро­мадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, дотримання пра­вопорядку у цій сфері.

Норми цього закону передбачають створення правових умов для реалізації суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здо­ров'я довкілля та захист його у разі порушення, а також регулюван­ня відносин щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності з метою попередження погіршення екологічного стану, виникнення не­безпеки для природних систем, населення, інтересів держави і юри­дичних осіб та здійснення системи заходів у разі виникнення еко­логічної небезпеки щодо ліквідації негативних наслідків, визначення режиму використання екологічно небезпечних територій і об'єктів, встановлення особливого статусу осіб, потерпілих від шкідливих наслідків природної стихії чи техногенного впливу, досягнення режи­му безпечного існування населення і стану довкілля на місцевому, регіональному, національному і транснаціональному рівнях.

Цей закон бажано визнати спеціальним у галузі екологічної без­пеки, який базується на нормах Конституції України, Закону Ук­раїни «Про охорону навколишнього природного середовища», інших актів законодавства України.

У контексті закону необхідно визначити співвідношення зако­нодавства про екологічну безпеку та екологічного законодавства, яким доцільно присвятити окрему статтю закону.

Серед принципів правового забезпечення екологічної безпеки слід виокремити:

— гласність та демократизм у процесі прийняття рішень у галузі екологічної безпеки;

— компенсаційність шкоди, заподіяної навколишньому природ­ному середовищу, життю та здоров'ю людей порушеннями законо­давства про екологічну безпеку;

— поєднання засобів стимулювання і юридичної відповідаль­ності за порушення вимог законодавства про екологічну безпеку;

— міжнародне співробітництво у галузі забезпечення еко­логічної безпеки.

Поряд із загальноюридичними принципами доцільно закріпити галузеві принципи екологічної безпеки, якими визнати:

— гармонізацію законодавства України з міжнародними норма­ми і принципами в цій сфері;

— ліцензування та регулювання здійснення екологічно небез­печних видів діяльності;

— попередження виникнення аварій та катастроф;

— попередження виникнення небезпеки внаслідок природної стихії;

— реагування держави на наслідки аварій і катастроф;

— запровадження правового режиму зон надзвичайних еко­логічних ситуацій;

— відповідальність держави за настання надзвичайних еко­логічних ситуацій внаслідок стихійних природних явищ та юридич­них і фізичних осіб за небезпечний техногенний вплив на стан на­вколишнього природного середовища і здоров'я людей.

Пріоритетна вимога щодо забезпечення безпечного для життя і здоров'я довкілля має досягатися завдяки:

— поліпшенню екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

— стабілізації та поліпшенню екологічного стану в містах і про­мислових центрах України;

— формуванню збалансованої та безпечної системи природоко­ристування, здійсненню адекватних структурних реформ виробни­чого потенціалу економіки, екологізації технологій у промисло­вості, енергетиці, будівництві, агропромисловому секторі еко­номіки, на транспорті, в інших галузях господарювання;

— запобіганню збільшення рівня небезпечного забруднення та виснаження природних об'єктів;

— здійсненню перебудови техногенного середовища, технічного переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих техно­логій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних про­цесів, застосуванню відновлювальних джерел енергії, вирішенню проблем знешкодження і використання всіх видів небезпечних відходів;

— налагодженню ефективного екологічного контролю за на­уково-дослідними роботами щодо створення небезпечних об'єктів штучного походження, їх проектуванням, будівництвом та функціонуванням з метою управління техногенними наванта­женнями, раціональним використанням ресурсного і енергетич­ного потенціалу і розміщенням екологічно ризикованих продук­тивних сил;

— проведенню класифікації регіонів України за рівнями техно­генно-екологічних навантажень, створенню карт техногенно-еко­логічного ризику територій;

— розробці методології визначення ступеня екологічного ризи­ку для довкілля, зумовленого техногенними об'єктами та природ­ною стихією;

— проведенню досліджень з метою створення системи моделей моніторингу і контролю за небезпечними об'єктами у промисло­вості, енергетиці, будівництві, транспорті, сільському господарстві, інших галузях господарювання тощо.

Окрему норму доцільно присвятити державній політиці у галузі екологічної безпеки, яка формується та реалізується відповідно до ст. 16 Конституції України, згідно з якою забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського на­роду є обов'язком держави.

Варто зазначити, що державна політика в галузі екологічної без­пеки реалізується шляхом розробки, погодження та виконання міждержавних, державних, регіональних, місцевих та інших про­грам, які спрямовані на втілення в життя пріоритетів екологічної безпеки, чіткого дотримання вимог законодавства у цій сфері.

Окрема стаття про норми, нормативи та вимоги екологічної безпеки має забезпечувати їх чітке визначення, закріплювати їх систему з точки зору зовнішньої та внутрішньої екологічної безпеки, передбачити місце у системі екологічного законодавства України. Сьогодні екологічне законодавство як нормативи екологічної без­пеки виділяє:

а) граничне допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі (ГДК);

б) граничне допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного, іншого шкідливого впливу на нього (ГДР);

в) граничне допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування (ГДВ).

Однак практично виявити порушення нормативів екологічної безпеки, особливо на рівні ГДК, ГДР, стає проблематичним через відсутність оптимальних технічних пристроїв та приладів, автома­тизованих систем контролю за персоніфікованим джерелом підвищеної екологічної небезпеки та синкретичним характером концентрації забруднюючих небезпечних речовин у довкіллі. Звідси — поширення латентності, порушення зазначених норма­тивів, ускладнення процесу притягнення винних осіб до юридич­ної відповідальності. Тому видається виправданим у системі нор­мативів екологічної безпеки передбачити простий показник — «рівні екологічно безпечної діяльності», які б відображали наявні кількісні характеристики рівнів екологічного ризику для конкрет­ної діяльності, виходячи із реальної наявності екологічно небез­печної речовини, або джерела іншої екологічної небезпеки і фіксування їх у відповідних документах (декларації, протоколі безпеки тощо). Це б, у свою чергу, значно спростило процедуру фіксації, контролю за вказаними рівнями і прийняття необхідних юридичних заходів до осіб, що допускають перевищення цих нор­мативів.

Належне місце слід відвести нормам про форми участі гро­мадськості у забезпеченні екологічної безпеки, співвідношення екологічного законодавства і закону про екологічну безпеку та дію останнього у просторі, часі та за колом осіб.

У розділі «Право громадян на екологічну безпеку» бажано підкрес­лити провідне місце цього права у системі екологічних прав грома­дян та його особливості:

а) належність до конституційних прав людини;

б) відображення докорінного, доленосного, загальнолюдського природного права людини;

в) це право є показником формування реальної правової і еко­логічної політики держави;

г) право на екологічну безпеку є важливою цінністю людини, юридичною можливістю її безпечного існування в сучасних при­родно-техногенних умовах;

д) забезпечення рівних юридичних можливостей для будь-якої особи як людини і громадянина;

е) тісний зв'язок із захистом права на життя і здоров'я;

є) доцільність міжнародно-правового захисту у межах конвенцій і угод 00Н, ЄС, інших міжнародних, регіональних організацій і

об'єднань.

Поряд із цим варто відзначити, що:

1) це галузеве суб'єктивне право, яке знайшло своє відображен­ня в екологічному законодавстві;

2) воно тісно пов'язане із системою екологічних прав;

3) характеризує гуманістичну спрямованість екологічного права;

4) має переважно немайновий характер і передбачає охорону благ людини як біологічної та соціальної цінності, які зобов'язана захищати держава;

5) це обов'язковий правовий атрибут, який забезпечує спосіб життя людини у відповідній екологічній обстановці;

6) воно є елементом екологічного добробуту громадян України;

7) його  персоніфікація  зумовлена  закономірностями взаємодії людини і навколишнього природного середовища, яке виконує роль місця, джерела і умови її біологічного існування і розвитку;

8) це інтегрована правова категорія, що синтезує у своїй основі низку складових екологічних галузевих прав:

а) право на стабільну якісну і безпечну екологічну обстановку;

б) право на екологічний добробут;

в) право на якісне, сприятливе, здорове й безпечне для здоров'я навколишнє природне середовище;

г) право на використання корисних властивостей природи — безпечних і необхідних для задоволення життєзабезпечувальних фізіологічних і духовних потреб;

д) право на захист життя і здоров'я від небезпечних природних умов і природно-антропогенних факторів;

е) право на інформацію про заходи екологічної безпеки.

Право на екологічну безпеку є абсолютним, виходячи з того, що всі повноваження щодо його належності і реалізації належать гро­мадянину, якому кореспондує обов'язок держави та всіх інших осіб утримуватися від його порушення.

Важливою особливістю закону має стати закріплення конкрет­них форм його реалізації.

Реалізація права громадян на екологічну безпеку має базувати­ся на загальному обов'язку законодавчих, управлінських, госпо­дарських та інших владних і неурядових структур забезпечувати у процесі їх діяльності екологічну безпеку шляхом:

а) здійснення законодавчої та іншої нормотворчої діяльності за вимогами державної екологічної політики та міжнародно-правових зобов'язань;

б) підтримання належного правопорядку в цій сфері з боку уповноважених правоохоронних органів держави;

в) ефективного здійснення функцій спеціально уповноважени­ми органами управління у сфері забезпечення екологічної безпеки;

г) активної участі громадськості у здійсненні загальнодержав­них, регіональних та місцевих заходів щодо попередження настан­ня екологічного ризику та виникнення надзвичайних екологічних ситуацій;

д) неухильного виконання державою та юридичними і фізични­ми особами положень і вимог екологічної безпеки, що містяться у міжнародних, національних та інших екологічних програмах та політико-правових документах (Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки);

е) створення державної системи оцінки екологічного ризику джерел підвищеної екологічної небезпеки та запобігання і реагу­вання на надзвичайні екологічні (природно-технічні) ситуації.

Важливою формою реалізації права громадян на екологічну без­пеку має стати суворе дотримання (виконання) громадянами Ук­раїни, іншими фізичними особами юридичних можливостей, зафіксованих у чинному законодавстві про екологічну безпеку.

Гарантіями реалізації зазначеного права доцільно законодавче визнати засоби політико-правового, організаційного, науково-технічного, економічного та власне юридичного спрямування.

Юридичними гарантіями доцільно визнати наявність розвине­ного законодавства у галузі екологічної безпеки, яке б базувалося на нормах Конституції України, міжнародно-правових документів;

наявність інституційного та функціонального забезпечення; врегу­лювання правових процедур для реалізації думки громадськості та консультацій щодо забезпечення оцінки екологічного ризику та рівня безпеки у процесі прийняття рішень, які можуть викликати чи створити екологічну небезпеку та виконання нормативно-пра­вових можливостей громадянами у галузі екологічної безпеки, включаючи право на захист у органах різної юрисдикції, у тому числі в системі судових органів.

Серед гарантій важливо передбачити засоби інформаційного, реєстраційно-дозвільного, запобіжно-заборонного, інспекційно-контролюючого та примусово-забезпечувального характеру, які у поєднанні створять систему державно-правового гарантування ре­алізації і захисту права на екологічну безпеку.

У наступному розділі — «Державне регулювання відносин у галузі екологічної безпеки» бажано визначити межу державного регулюван­ня відносин у цій сфері; систему та повноваження органів держа­ви, інших структур, на які покладається регулювання цих відносин. Тут же можна викласти сферу законодавчого регулювання Верхов­ної Ради України, повноваження Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, делеговані повноваження органів місцевого само­врядування у системі нормативно-правового регулювання відносин у галузі екологічної безпеки.

Далі доцільно викласти функціональні повноваження Кабінету Міністрів України, постійно діючої комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та підпорядкованих їй структур на місцях, цен­тральних органів виконавчої влади — Мінекоресурсів України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства охорони здоров'я, інших органів центральної вико' навчої влади, уряду Автономної Республіки Крим та регіональних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення ними вимог, норм і нормативів екологічної безпеки.

У центральному розділі — «Механізми забезпечення екологічної безпеки» — бажано сконцентрувати правові норми, які б визначали основні організаційні та економіко-правові важелі оцінки еко­логічного ризику різних об'єктів діяльності і спрямовувалися на його попередження й забезпечення екологічної безпеки. Такі ва­желі бажано орієнтувати, насамперед, на здійснення заходів пре­вентивного (попереджувального) характеру щодо відвернення еко­логічної небезпеки та реагування на аварії, катастрофи, інші над­звичайні екологічні ситуації з метою проведення невідкладних ліквідаційних та реабілітаційних заходів.

У системі запобігання екологічному ризику та настанню еко­логічної небезпеки особливе місце слід надати державним програ­мам забезпечення екологічної безпеки (програмам попередження і ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій), веденню державно­го реєстру (кадастру) екологічно небезпечних територій і об'єктів та регулюванню екологічно небезпечних видів діяльності.

Також важливо закріпити положення про те, що з метою забез­печення та локалізації надзвичайних екологічних ситуацій, змен­шення їх негативного впливу на стан довкілля і здоров'я населен­ня відповідно до умов і характеру екологічної небезпеки техноген­ного впливу чи прояву стихійних природних явищ, можуть розроб­лятися відповідно до Державної екологічної політики національні, регіональні та місцеві (локальні) програми забезпечення еко­логічної безпеки (попередження надзвичайних екологічних ситу­ацій) чи комплексні програми попередження і ліквідації (усунення) надзвичайних екологічних ситуацій.

Ці програми могли б запроваджуватися з урахуванням карто­графічних даних про небезпечні природні та небезпечні техногенні впливи та відомостей державного реєстру (кадастру) про еко­логічно небезпечні території і об'єкти.

Відповідно державний реєстр (кадастр) екологічно небезпечних територій і об'єктів (джерел підвищеної екологічної небезпеки) доцільно запровадити для забезпечення попередження надзвичай­них екологічних ситуацій, здійснення системи запобіжних заходів, у якому б відображалися достовірні й необхідні відомості про тери­торії та об'єкти підвищеного екологічного ризику внаслідок прояву природних стихійних явищ, розміщення особливо небезпечних об'єктів та видів діяльності чи місць захоронення (складування) ви­сокотоксичних шкідливих і небезпечних речовин, спроможних викликати чи ускладнювати процеси надзвичайних ситуацій при­родного чи техногенного походження та негативний вплив на стан довкілля і здоров'я людей.

У системі механізмів забезпечення екологічної безпеки важливе місце мало б бути відведено нормам про основні вимоги щодо по­передження екологічної небезпеки, тобто нормам-заборонам на здійснення окремих видів діяльності у місцях потенційного еко­логічного ризику, нормам визначення екологічно небезпечних видів робіт, що можливі допускатися тільки за наявності спеціаль­них дозволів, які надаються органами спеціального управління у зазначеній сфері.

Ефективність такого закону може бути позитивною за умови закріплення гарантій держави щодо попередження настання еко­логічної загрози внаслідок природної стихії та встановлення зо­бов'язань юридичних і фізичних осіб, які експлуатують екологічно небезпечні об'єкти чи проводять відповідні види діяльності, спро­можні викликати надзвичайні екологічні ситуації.

До таких зобов'язань можна віднести:

а) запровадження досягнень вітчизняної та світової науки і техніки у галузі екологічно небезпечних виробництв, передових технологій, устаткування, пристроїв та приладів, які виключають ймовірність виникнення техногенних (виробничих) аварій і катаст­роф та поглиблення (розширення, ускладнення) процесів природ­них стихійних явищ;

б) дотримання вимог та порядку транспортування, складування, знешкодження та утилізації токсичних і шкідливих відходів вироб­ництва, які можуть посилювати наслідки негативного впливу над­звичайних екологічних ситуацій;

в) забезпечення ведення систематичного первинного обліку ви­користання природних ресурсів, шкідливих викидів і скидів у на­вколишнє природне середовище і здійснення контролю за джере­лами підвищеної екологічної небезпеки та їх впливом на еко­логічну обстановку і здоров'я людей;

г) інформування органів управління в галузі попередження і ліквідації надзвичайних екологічних ситуацій про будь-які відхи­лення у діяльності екологічно небезпечних виробництв, що здатні спричинити аварію чи ускладнити процеси інших надзвичайних екологічних ситуацій;

д) підготовка і передача необхідних матеріалів спеціально упов­новаженим органам для проведення паспортизації екологічно не­безпечних підприємств і сертифікації продукції, що здатні викли­кати настання надзвичайних екологічних ситуацій;

е) забезпечення отримання працівниками екологічно небезпеч­них виробництв необхідного рівня екологічних знань та спеціаль­ної підготовки у галузі використання екологічно небезпечних ви­робництв та виконання функцій у разі техногенних аварій та інших надзвичайних екологічних ситуацій;

є) створення системи локального нормативно-правового забез­печення екологічно шкідливих видів діяльності, спроможних вик­ликати техногенні аварії чи ускладнити процеси надзвичайних еко­логічних ситуацій природного походження;

ж) здійснення системи організаційних, матеріально-технічних, фінансових заходів щодо попередження надзвичайних екологічних ситуацій;

з) настання юридичної відповідальності та відшкодування шко­ди, заподіяної внаслідок негативного впливу екологічно небезпеч­ної діяльності.

Ефективним засобом попередження настання екологічної не­безпеки має стати процедура підготовки та подання особами, які здійснюють екологічно небезпечну діяльність, Протоколу еко­логічної безпеки (декларації), у якому на таких осіб покладається обгрунтування адміністративної системи забезпечення екологічної безпеки, проведення ідентифікації небезпеки виникнення еко­логічної загрози внаслідок великих аварій, заходів щодо поперед­ження її виявлення та обмеження настання негативних наслідків для людини та навколишнього природного середовища, застосу­вання засобів відвернення небезпеки. У Протоколі також має міститися інформація про розробку внутрішніх планів дій на випа­док надзвичайних екологічних ситуацій, інформація для складання зовнішніх планів дій на випадок великих аварій, відомості для прийняття рішень уповноваженим органом щодо розміщення до­вкола існуючих нових підприємств чи споруд, а також перелік еко­логічно небезпечних речовин, наявних на території їх підприємств з чітким визначенням порядку підготовки цих документів та подан­ня уповноваженому органу.

З метою попередження та стримування непередбачуваних ви­кидів, зменшення їх негативних наслідків і обмеження збитків для людей і навколишнього природного середовища, вжиття не­обхідних заходів для їх захисту від значних техногенних впливів, за­безпечення відновлення територій та доведення інформації гро­мадськості, місцевим органам влади та спеціально уповноваженим органам у законі доцільно передбачити зобов'язання осіб, які ек­сплуатують екологічно небезпечні об'єкти або здійснюють таку діяльність, щодо розробки внутрішніх та зовнішніх планів дій в надзвичайних екологічних ситуаціях з визначенням заходів, обов'язкових для здійснення у межах їх територій, щодо подання відповідної інформації у встановлений термін спеціально уповно­важеним органам та порядку проведення консультацій із зацікавле­ною громадськістю.

Далі бажано сформулювати норми про порядок та процедури інформування про заходи екологічної безпеки. Це стосується гро­мадськості та її права на отримання інформації про характер та рівні екологічної безпеки об'єктів, що знаходяться поблизу місця проживання людей, у разі настання надзвичайних екологічних ситуацій, зумовлених дією джерел підвищеної екологічної небезпеки;

оприлюднення Протоколу (декларації) екологічної безпеки у разі невиконання відповідними особами вимог такої безпеки; надання інформації про заходи екологічної безпеки спеціально уповноваже­ним органам держави, особливо у разі створення загрози еко­логічної небезпеки та проведення термінових і невідкладних за­ходів щодо усунення особливо тяжких наслідків, здійснення негай­ної евакуації населення, проведення рятувальних, ліквідаційних та реабілітаційних робіт.

Також мають бути норми, які б врегульовували всю систему пе­редачі та обміну інформацією з міжнародними організаціями та державами, що можуть зазнати негативних наслідків від екологічно небезпечної діяльності, з аналізом причини настання, здійснення ліквідаційних робіт та заходів щодо попередження наступних над­звичайних екологічних ситуацій. Поряд із викладеним у розділ вар­то включити і норми, які б передбачали процедури щодо стандар­тизації, нормування у галузі екологічної безпеки, ліцензування здійснення екологічно небезпечних видів діяльності, паспортизації екологічно небезпечних об'єктів, сертифікації аналогічної про­дукції та засобів пакування, здійснення аудиту такої діяльності, ек­спертизи відповідних об'єктів, екологічно небезпечних зон та тери­торій, застосування економічних та фінансових засобів, які б спря­мовувалися на попередження і реагування на аварії і катастрофи, проведення інспектування та різноманітних форм контролю (міждержавного, державного, громадського тощо), а також запро­вадження інституту страхування за шкоду, заподіяну здійсненням екологічно небезпечних видів діяльності та відповідальності за еко­логічний ризик.

Запропонований підхід до створення правових механізмів забез­печення екологічної безпеки кореспондуватиме з принциповими положеннями Конвенції про транскордонний вплив промислових аварій від 17 березня 1992 р. (місто Гельсінкі) та Директиви Ради Європейського Союзу від 9 грудня 1996 р. № 98/82 ЄС «Про стри­мування небезпеки великих аварій, пов'язаних з небезпечними ре­човинами».

У розділі «Особливості забезпечення екологічної безпеки в окремих сферах суспільної діяльності» передбачається зосередити норми, які б регламентували відносини щодо забезпечення екологічної безпе­ки з урахуванням характеру та умов здійснення різноманітної діяльності з використання, переробки екологічно небезпечних ре­човин чи експлуатації аналогічних об'єктів як джерел підвищеної екологічної небезпеки, започатковуючи дію специфічних ме­ханізмів у процесі їх створення, реалізації, починаючи від проекту і завершуючи стадією функціонування конкретних підприємств, установ, організацій. Зокрема, бажано встановити особливості до­держання вимог екологічної безпеки у законодавчій, виконавчій і правозастосовчій діяльності, інноваційній та інвестиційній діяль­ності, при здійсненні різноманітних видів підприємництва — ви­робництва та надання послуг, при проведенні приватизації майна державних і корпоратизованих підприємств, землі та об'єктів жит­лового фонду, у промисловості, на транспорті, в агропромислово­му секторі економіки, у сфері комунікації, енергетиці, зовнішньо­економічній діяльності, а також у процесі використання ядерної енергії та інших небезпечних фізичних факторів, у процесі викори­стання пестицидів, агрохімікатів, різних екологічно небезпечних речовин та їх сполук, у сфері поводження з відходами, у військовій діяльності та при експлуатації оборонних військових об'єктів.

У майбутньому законі повинен бути наявний блок правових норм, спрямованих на регламентацію порядку реагування на аварії, катастрофи та інші надзвичайні екологічні ситуації, які зумовлені явищами природної стихії чи небезпечними техногенними чинни­ками.

У розділі «Заходи реагування на прояви екологічної небезпеки (над­звичайної екологічної ситуації)» повинні міститися норми, які б врегульовували мету та завдання такого реагування, його правові форми та способи здійснення всього комплексу охоронно-віднов­люваних, нормативно-режимних, програмно-ліквідаційних та ре­абілітаційних заходів, спрямованих на встановлення особливого статусу потерпілих громадян від прояву екологічного ризику.

Зокрема, перша група норм могла б регламентувати порядок визначення ступеня екологічного ризику та наслідків прояву небез­пеки, підготовки матеріалів, їх передачі, експертизи, розгляду і прийняття відповідних рішень про оголошення режиму зон еко­логічної катастрофи, зон підвищеної екологічної небезпеки, зон обмеженої екологічної небезпеки та їх можливого використання, консервації та ізоляції.

Регулювання проведення програмно-ліквідаційних заходів доцільно спрямувати на здійснення невідкладних аварійно-ряту­вальних робіт, паспортизації екологічно небезпечних виробництв, виявлення та дослідження характеру і наслідків впливу екологічної небезпеки, оцінки рівня екологічного ризику.

Норми, які регламентуватимуть здійснення реабілітаційних за­ходів, могли б врегульовувати порядок визначення категорій осіб, які постраждали від наслідків прояву екологічної небезпеки, вста­новлення причинного зв'язку між настанням моральної та ма­теріальної шкоди чи ушкодженням здоров'я населення і таким впливом, реєстрації потерпілих, підготовки проходження доку­ментів, їх розгляду і прийняття рішень про видачу правоустановчих посвідчень.

Вважаємо, що у запропонований спосіб можливо гармонізувати зазначений блок законодавчого регулювання із законодавством, яке визначає правовий режим екологічно небезпечних зон і тери­торій та законодавством про соціальний захист потерпілих грома­дян від надзвичайних екологічних ситуацій.

У розділі «Особливості правового'режиму використання та збере­ження екологічно небезпечних зон та територій» доцільно закріпи­ти норми, які б регламентували види таких зон і територій, зокре­ма, встановлення режиму зон екологічної катастрофи, зон підви­щеної та обмеженої екологічної небезпеки.

Норми розділу «Відповідальність за порушення законодавства про екологічну безпеку» мають чітко зафіксувати підстави настання юри­дичної відповідальності, її види залежно від ступеня екологічної небезпеки, сутності заподіяння шкоди здоров'ю людини, довкіллю та пов'язаним з ними матеріальним об'єктам. До таких правопору­шень, враховуючи існуючу практику, можна віднести: систематич­не порушення прав громадян на екологічну безпеку; невиконання вимог, норм та нормативів екологічної безпеки; злісне ухилення від виконання вимог екологічної безпеки, зафіксованих у дозволах на здійснення екологічно небезпечної діяльності; невиконання вимог на проведення заходів попередження екологічно небезпечних ситу­ацій та реагування на них з порушенням термінів та вимог щодо якості виконання зазначених робіт; порушення вимог щодо підго­товки та своєчасної передачі спеціально уповноваженим органам протоколів (декларацій) екологічної безпеки; ухилення від інфор­мування громадськості та повідомлення спеціально уповноважених органів про характер екологічного ризику; зловживання у процесі проведення рятувальних, ліквідаційних та реабілітаційних заходів;

заподіяння шкоди здоров'ю людей та довкіллю. За перераховані та інші можливі порушення законодавства про екологічну безпеку доцільно встановити майнову, дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Норми розділу «Міжнародне співробітництво у галузі екологічної безпеки» бажано спрямувати на регламентацію форм такого співробітництва, особливості чинності міжнародних угод і кон­венцій у цій сфері, характер співробітництва на міждержавному, урядовому та неурядовому рівнях.

В останньому розділі — «Заключні положення» доцільно зосере­дити норми, які б визначали порядок набрання чинності таким за­коном та особливості застосування його нормативних приписів.

 


<