4. Види права власності залежно від правового режиму

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 
204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 
221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 
238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 
РЕКЛАМА
<

4.1. Право власності на землю (земельну ділянку) Особливості права власності на землю полягають у тому, що згЩно зі ст. 14 Конституції земля є основним національним багатс-Тв°м і перебуває під особливою охороною держави, а право власності на неї гарантується Конституцією.

Особливості правового режиму землі полягають у тому, що від, повідно до ст.9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються д0 врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Отже, пріоритет при вирішенні конкретних питань здійснення права власності на землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосовуються субсвдіарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері) встановлюються ЦК. Таким чином, основними законодавчими актами, що регулюють земельні відносини, є ЗК та ЦК, норми гл.27 якого присвячені встановленню засад цивільно-правового режиму землі, що знаходиться у власності суб'єктів цивільного права.

Обсяг та об'єкти права власності на землю встановлені ст.373 ЦК, яка, зокрема, передбачає, що право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення жилих, виробничих та інших будівель і споруд.

Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення, а також може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Вказівка ч.4 ст.373 ЦК на те, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення містить певне внутрішнє протиріччя, оскільки йдеться про розсуд, обмежений цільовим призначенням земельної ділянки. Іншими словами, розсуд власника є вторинним щодо розсуду суб'єктів публічної влади, які визначають цільове призначення ділянки. Але це протиріччя пояснюється необхідністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природно, спричиняє певне обмеження права власності. Отже, розсуд власника тут є категорією приватного права, а цільове призначення — категорією права публічного.

Втім власник не є абсолютно і назавжди обмежений у своїх діях цільовим призначенням земельної ділянки: за його ініціативою органи виконавчої влади та місцевого самоврядування можуть змінити цільове призначення відповідної земельної ділянки (ст.20 ЗК).

Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є Ф*~ зичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади (ст.374 ЦК, ст.80 ЗК). Проте це положення, як випливає з наступних частин ст.374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально.

Зокрема іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами Населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого тайна, Що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю лише у випадках, встановлених законом. Так, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: у межах населених пунктів — у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних Із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; за межами населених пунктів — У разі набуття об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, також підлягають відчуженню протягом одного

року.

Отже, повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише громадяни України або юридичні особи України.

Проте й поміж них немає юридичної рівності щодо можливості бути власниками тих чи інших об'єктів.

Зокрема, не можуть передаватись у власність окремих фізичних та юридичних осіб землі комунальної власності: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначених ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Цим особам також не передаються у власність (так само як і у комунальну власність): землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної' академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язково) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Підстави набуття громадянами України та юридичними особами країни права власності на землю встановлені ст.81 та іншими ЗК. .   Відповідно до них громадяни України набувають права власнос-Т на землю на підставі:

а)         придбання за цивільно-правовими договорами;

б)         безоплатного передання із земель державної і комунальноївласності;

в)         приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм укористування;

г)         прийняття спадщини;

д)         виділення у натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності:

а)         на підставі придбання за цивільно-правовими договорами;

б)         в результаті внесення земельних ділянок засновниками юридичної особи до статутного фонду;

в)         шляхом прийняття спадщини;

г)         з інших підстав, встаноачених законом.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність шляхом:

а)         передания їм земель державної власності;

б)         примусового відчуження земельних ділянок у власників з мо-:тивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в)         прийняття спадщини;

г)         придбання за цивільно-правовими договорами;

д)         Іншими способами, передбаченими законом.Держава набуває права власності на землю шляхом:

а)         відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б)         набуття за цивільно-правовими договорами;

в)         прийняття спадщини;

г)         передання у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

д)         конфіскації земельної ділянки.

Згідно з чА ст.374 ЦК права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом.

Таким законом є ст.ст.90, 91 ЗК, які встановлюють: власники земельних ділянок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Водночас землевласники зобов'язані: забезпечувати використання ділянок за цільовим призначенням; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Крім того, на землевласників покладається низка обов'язків, зумовлених особливостями землі як об'єкта права: обов'язок додержуватися вимог за-В нодавства про охорону довкілля; сплачувати земельний податок

тошо.  ,

Хоча права та обовязки землевласників визначаються земельним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов'язані з правом власності на жилий будинок, спеціально регламентовані у ЦК.

Зокрема ст.375 ЦК встановлює, шо власник земельної ділянки має право на її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, власник ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Проте якшо жилий будинок, будівля, споруда, Інше нерухоме майно збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з Істотними порушеннями будівельних норм і правил, то таке будівництво вважається самочинним.

Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встаноаіюються ст.376 ЦК.

Загальне правило полягає у тому, шо особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

Проте це лише загальне правило, яке не може застосовуватися без врахування конкретних обставин справи.

Конкретні наслідки залежать від низки обставин: яким є цільове призначення ділянки; чи є забудовник власником ділянки; якщо ні, то чи є згода власника на забудову, чи порушуються забудовою права інших осіб тощо.

Враховуючи ці обставини, слід розрізняти такі випадки самочинного будівництва: 1) будівництво з порушенням цільового призначення ділянки; 2) будівництво, здійснене особою, яка не є власником ділянки; 3) будівництво, здійснене власником землі з порушенням встановлених законодавством вимог.

У разі самочинного будівництва з порушенням цільового призначення ділянки право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила таке будівництво, за умови надання їй земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно ч.З ст.376 ЦК).

Наслідки здійснення самочинного будівництва особою, яка не є Гасником ділянки, залежать від суб'єктивних (волі власника) та об'єктивних обставин (порушення прав інших осіб).

По-перше, якщо власник (користувач) землі заперечує проти вИзнання права власності за самочинним забудовником, забудова підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво. Якщо забудовник не бажає виконувати цю вимогу, знесення провадиться за його рахунок.

По-друге, такі ж наслідки настають, якщо самочинне будівництво, здійснене невласником, порушує права інших осіб. При цьому згідно з 4.4 ст.376 ЦК воля власника ділянки значення не має. Якщо він навіть згоден на таке самочинне будівництво, але це порушує права інших осіб (наприклад, членів його сім'ї, які проживають разом з ним), питання про визнання права власності на самочинне будівництво судом позитивно вирішуватися не може.

Нарешті, на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, розміщене на його ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч.5 ст.376 ЦК).

При цьому особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат, зроблених нею іга таке будівництво.

У разі якщо будівництво, здійснене власником (користувачем) землі, але з порушенням встановлених законодавством вимог (істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотним порушенням будівельних норм і правил), суд за позовом відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування може постановити рішення, що зобов'язує особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (ч.7 ст.376 ЦК). Слід зазначити, що в нормі ЦК, де міститься це правило, не вказується прямо на те, що мається на увазі порушення правил забудови саме власником ділянки. Проте системний аналіз усіх частин ст.376 ЦК дозволяє зробити висновок, що зазначене може стосуватися лише власника, оскільки інші ситуації окремо передбачені відповідними нормами.

Ще однією важливою цивільно-правовою правомочністю у сфері відносин власності на земельну ділянку є перехід права на земельну ділянку при придбанні жилого будинку, будівлі або споруди, що розміщені на ній, до особи, яка придбала вказані речі.

При цьому право власності на земельну ділянку переходить без зміни її цільового призначення. Розмір ділянки, що переходить разом з придбаною нерухомістю, встановлюється договором. Якшо договором про відчуження жилого будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята відповідною нерухомістю, та на частину ділянки, що є необхідною для її обслуговування. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розшеНі на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх "пчуження до набувача переходить право користування тією часиною ділянки, на якій вони розміщені, та частиною земельної ді-пянки, необхідної для їх обслуговування (ст.377 ЦК).

На'відмІну від ст.377 ЦК ст.120 ЗК закріплює, по суті, самостійні правові режими земельної власності і власності на розташовані на земельній ділянці об'єкти нерухомості: перехід права власності на нерухомість не спричиняє автоматичного переходу права власності па земельну ділянку, на якій розташована будівля (споруда), а потребує укладення окремого договору (купівлІ-продажу, дарування, міни тощо). У спадкових відносинах земельна ділянка також є самостійним об'єктом І потребує самостійного оформлення переходу права власності на неї поряд із переходом права власності на будівлі (споруди).

Договором, що регламентує перехід права користування ділянкою до набувача будівлі (споруди), ч.і ст.120 ЗК визнає лише договір оренди земельної ділянки.

Частина 3 ст.120 ЗК передбачає єдиний випадок, коли перехід права на земельну ділянку до набувача будинку або його частини відбувається автоматично, без оформлення переходу прав на ділянку окремим договором. Єдиним договором, що є підставою переходу прав на земельну ділянку (як права власності, так і прав орендаря), є договір довічного утримування, навіть у тих випадках, коли він не містить умов переходу прав на земельну ділянку або містить умови про відсутність такого переходу.

Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене: добровільно (за волевиявленням власника), примусово (за рішенням суду) та з об'єктивних причин (смерть власника, припинення юридичної особи) у випадках, встановлених законом (ст.378 ЦК, гл.22 ЗК).

Припинення права власності на землю за волевиявленням землевласника можливе у випадках:

а)         добровільної відмови власника від земельної ділянки (яка може бути здійснена лише на користь держави або територіальноїгромади);

б)         добровільного відчуження земельної ділянки власником, утому числі надання згоди на вилучення ділянки для її наступногонадання іншій особі з правом одержання відповідної компенсації.

Примусове припинення права власності на землю охоплює:

а)         викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б)         вилучення не відчуженої у встановленому порядку земельноїДілянки іноземними особами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами;

в)         вилучення земельної ділянки, яка використовується не за цільовим призначенням або з порушенням законодавства;

г)         конфіскацію земельної ділянки як санкцію за вчинення кримінального злочину або адміністративного порушення;

д) звернення стягнення на земельну ділянку за зобов'язаннями її власника (наприклад, у разі невиконання власником земельної ділянки Іпотечних зобов'язань).