1. Право власності в системі речових прав : Цивільне право України - Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. : Книги по праву, правоведение

1. Право власності в системі речових прав

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 
204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 
221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 
238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 
РЕКЛАМА
<

Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері її господарського відання.

Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також захист майнових прав є одним з найважливіших завдань приватного (цивільного) права, то речові права є одним з центральних інститутів цієї галузі.

Речові права належать до абсолютних. Тобто юридична належність речі певній особі означає, що всі інші особи зобов'язані визнавати цю належність і не порушувати її. Тому речово-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи цим, що володілець речового права може отримати захист від будь-яких порушень.

Отже, особливості речово-правового захисту полягають насамперед у тому, що він забезпечується за допомогою так званих речових позовів.

Слід зазначити, що поява цих позовів належить іще до часів формування римського права. Оскільки розмежування прав на речові і зобов'язальні у Римі не провадилось, то розрізняли два види позовів: actio in rem (позов до речі) і actio in personam (позов до особи). Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншого права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можливість звернутися з позовом свідчила про наявність певного права. Відповідно можливість подання "позову до речі" свідчила про існування речового права (права на цю річ).

Сутність речового позову полягає в тому, що необхідною умовою його подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас не має значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знаходиться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: "Де знаходжу свою річ, там її І віндикую (витребую)". Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний з річчю і набагато менше — з особистістю порушника майнового блага.

у ст.313 проекту ЦК України 1996 р. це положення викладене у такий спосіб: "Речові позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або перешкоджає користуватися нею". Хоча в ЦК 2003 р. зазначена норма відсутня, але відлуння такого рішення відчувається в ст.ст.388, 391, 396 ЦК.

Слід зазначити, що речово-правовий захист може бути наданий будь-якому речовому праву, що певною мірою обмежує навіть право власності. Так, ст.396 ЦК встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна. Тобто в тому разі, якщо власник своїми діями чинить перешкоди здійсненню речових прав, що обтяжують її право власності, до нього можуть бути заявлені позови особами, які є суб'єктами цих речових прав.

Протилежністю речовим правам є зобов'язання, які належать до прав відносних, оскільки правомочній особі (кредитору) захист надається лише від порушень з боку конкретної особи — боржника.

Отже, суть протиставлення речових і зобов'язальних прав полягає в тому, що у першому випадку вирішальне значення для задоволення потреб правомочної особи мають її власні дії, у той час як У сфері зобов'язань задоволення потреб правомочної особи відбувається насамперед внаслідок дій зобов'язаної особи.

Залежно від значимості і характеру виникнення речові права можуть бути поділені на: 1) основні (первинні); 2) вторинні.

Основні речові права є визначальними у системі відносин щодо речей. їх властивості випливають із характеру привласнення майна і необхідності забезпечення його використання.

До них належать:

а)         право власності, яке дає власнику повну владу над майном(речами) І абсолютний захист — право подання позову проти будь-якого порушника прав власника;

б)         права на чужі речі, які мають місце у випадку, коли правоМасності належить одній особі, у той час як інша має на те самемайно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Вторинні речові права мають підґрунтям основні речові права, вони виникають, оскільки існують перші, і не можуть існувати Ьез них.

До вторинних речових прав належать:

а)         право повного господарського відання — можливість володіння, користування і розпорядження майном у своїх інтересах, алепа підставі надання цих повноважень власником;

б)         право оперативного управління — право володіння, яке грун,туеться на праві власності іншої особи, що надала це повноваження. Обмежені право користування і розпорядження майном з метою і у межах, встановлених власником.

Особливе місце в системі відносин з приводу речей займає володіння (посідання). Відносити його до речових прав не зовсім коректно. Хоча гл.31 ЦК називається "Право володіння чужим майном" однак згідно зі ст.397 ЦК володільцем чужого майна визнається особа, яка фактично тримає його у себе, тобто йдеться про фактичний стан, а не про право на річ. У той час як "право володіння" є елементом права власності, "володіння чужим майном на законних підставах" означає, що особа, яка не є власником, фактично володіє річчю.

Таким чином, володіння (посідання) не є речовим правом. З практичних міркувань воно може бути віднесене до відповідного розділу цивільного права, а відтак розглянуте у відповідній главі цього підручника.

Концепція регулювання речових відносин зазнала у новому ЦК змін, відображаючи загальну зміну концепції речових прав в українській ЦИВІЛІСТИЦІ.

Водночас у проекті ЦК України від 26 серпня 1996 р. структура книги третьої ЦК була логічнішою. Проте її остаточний варіант за своєю структурою є проміжним між концепцією проекту ЦК 1996 р. та Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

У ЦК 2003 р. книга третя побудована за принципом протиставлення Інституту права власності та всіх інших речових прав, хоча й не достатньо послідовно. Це відтворено в її назві — "Право власності та інші речові права" (замість колишньої назви — "Речове право").

Позиція протиставлення праву власності всіх інших речових прав призвела до того, що у розд.ІІ книги третьої "Речові права на чуже майно" нелогічно включено інститут володіння.

До недоліків книги третьої ЦК слід віднести також відмову від викладу загальних положень про речові права. Це певною мірою позбавило її цілісності первісного задуму.

Структурно книга третя ЦК поділяється на норми інституту права власності і норми про права на чужі речі та володіння, які увійшли до розд.ІІ книги третьої — "Речові права на чуже майно".

Право власності відповідно до обраної концепції розглядається як основне речове право і є основним інститутом книги третьої ЦК, який грунтується на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції.