6. Недійсність правочинів

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 
102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 
119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 
136 137 138 139 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 
153 154 155 156 157 158 159 160 161 162 163 164 165 166 167 168 169 
170 171 172 173 174 175 176 177 178 179 180 181 182 183 184 185 186 
187 188 189 190 191 192 193 194 195 196 197 198 199 200 201 202 203 
204 205 206 207 208 209 210 211 212 213 214 215 216 217 218 219 220 
221 222 223 224 225 226 227 228 229 230 231 232 233 234 235 236 237 
238 239 240 241 242 243 244 245 246 247 248 249 250 251 252 253 254 
РЕКЛАМА
<

Недійсними правочинами є дії суб'єктів цивільного права, щоовані  на  встановлення,  зміну або  припинення  цивільнихсПРв і обов'язків, але не породжують бажаних сторонами юридич-Пра

підстав виникнення цивільних прав і обов'язків, положення, за* ріплені в ст.214 ЦК, слід розглядати у комплексі з правилами, aJ містяться у главах, присвячених зобов'язанням взагалі і договірним зобов'язанням (ст.ст.615, 651, 653, 1149, 1153 та інші). Наслідки від, мови від правочину залежать від того, чи є він одностороннім пра„ вочином, чи договором.

Так, особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом.

Відмовитися від одностороннього правочину досить просто. Це пояснюється тим, що за особою, яка вчинила правочин, зберігається свобода правочину, у тому числі свобода (право) відмовитися від одностороннього правочину, але за умови, що ця відмова не порушує права інших осіб (ст.13 ЦК). Порушені відмовою від одностороннього правочину цивільні права іншої особи підлягають захисту на загальних підставах, встановлених ст.ст.15-23 ЦК.

Особи, які уклали договір (вчинили дво- або багатосторонній правочин), мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані (ч.2 ст.214 ЦК).

Крім того, згідно зі ст.651 ЦК відмова від договору (розірвання договору) можлива й з інших підстав. Зокрема в самому договорі можуть бути передбачені підстави, за яких договір може бути припинений і в односторонньому порядку за ініціативою однієї з сторін. Наприклад, у договорі може бути передбачено право особи відмовитися від договору, якщо він не виконується відповідно до встановлених строків, боржник не викопує окремих умов договору тощо. У разі розбіжностей оцінки достатності підстав для односторонньої відмови від договору спір вирішується судом (див., коментар до ст.651 ЦК). Слід звернути увагу на те, що свобода відмови від договору зберігається навіть у тому разі, якщо його умови повністю виконані.

Закон передбачає процедурні (процесуальні) та матеріальні гарантії для усіх учасників відносин, пов'язаних з відмовою від правочину.

Процедурною гарантією інтересів учасників правовідносин, що виникають у зв'язку з правочином, є вимога вчинення відмови від правочину у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

На матеріальні гарантії інтересів учасників цивільних правовідносин у випадках відмови від правочину вказує ч.4 ст.214 ЦК, яка передбачає, що правові наслідки відмови від правочину встановлюються законом або домовленістю сторін.

Отже, по-перше, сторони можуть самі визначити наслідки відмови від договору (це має місце зазвичай у випадках припинення договору за взаємною згодою).

По-друге, наслідки відмови від договору можуть визначатися безпосередньо у законі. Це насамперед має місце при відмові від одностороннього правочину, а також у випадках, якщо у договорі, що припиняється (розривається), немає вказівки на наслідки його припинення (ст.653 ЦК).

К°Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, на перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відпо-я. є вимогам, що висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З іншого боку, такий правочин не є й юри-шчно байдужим фактом, бо з його укладенням закон пов'язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення обов'язку компенсації збитків тощо).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах, що закріплюють особливі підстави І конкретні наслідки визнання правочинів недійсними.

Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності правочину (ст.ст.203, 215 ЦК).

Зокрема це можуть бути:

дефекти суб'єктного складу (укладення правочину особою,що не має необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатностІ);

дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);

дефекти (недотримання) форми;

дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку укладення правочину.

Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом. Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою показань свідків зробити цс у випадку порушення письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази, аудіо-, відео-записи тощо.

Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та оспорювані правочини.

Нікчемним (абсолютно недійсним) визнається правочин, якщо й°го недійсність безпосередньо встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК).

Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосеред-Ньо У законі, вони вважаються недійсними з моменту їх укладення Незалежно від пред'явлення позову та рішення суду (іноді такі пра-в°чини називають "мертвонародженими"). Отже, визнання судом Такого правочину недійсним   не вимагається.

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випад-Ках за поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч.2 ст.219 Цк можливість визнання судом дійсним правочину, укладеного з порушенням нотаріальної форми.

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані. їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорю, вані правочини припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою заінтересованою особою у судовому порядку. Тобто хоча безпосередньо нормою закону їх недійсність не передбачається, але водночас у сторони правочину або заінтересованої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, шо обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати (ст.223 ЦК).

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе й в інших випадках порушення правочином особистих немаЙнових або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ст.236 ЦК).

Оскільки при встановленні моменту, з якого правочин є недійсним, вирішальне значення має момент його вчинення, слід звернути увагу на ті труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину.

Ці труднощі пов'язані з тим, що ЦК не містить загального правила щодо визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний аналіз його окремих норм та змісту і сутності правочину.

Зокрема деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст.2Ю ЦК передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст.212 ЦК правочини, укладені під відкладальною або скасувадьною вимогою, набувають чинності з моменту настання відповідної умови.

Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу.

Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний У сз* мому правочині чи законі, а також не випливає з його змісту, допускається, шо права і обов'язки у сторін виникають одразу  вЧинення правочину (наприклад, у договорі купівлі-продажу

*е бути достатньо сплати покупної ціни і передачі речі, щоб у м°   пиЯ виникло право власності на продану річ). П° Якшо за недійсним правочином права та обов'язки мали наста-

яише у майбутньому, правочин припиняється судом на майбут-Т-й час- Це пов'язано з тим, що на момент вчинення правочину і н' -ть на момент розгляду судом справи про визнання правочину Недійсним правовідносини між сторонами ще не виникли. ' Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний лише вже укладений правочин.

У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому допустили порушення закону, питання про юридичне значення їх дій вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся, компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним. Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання укладеного правочину має значення для визначення наслідків визнання його недійсним, але не для самого визнання його недійсним.

Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч.2 ст.236 ЦК). Іншими словами, якщо із змісту правочину випливає, шо він може бути припинений лише на майбутнє, його дія припиняється на майбутнє.