§ 1. Правосуддя, його ознаки та принципи

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 
РЕКЛАМА
<

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до Конституції України (ст. 126) судові органи виконують свою функцію неза­лежно від поділу влади, у встановлених Конституцією межах і згідно із законами України.

Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу вла­ди є самостійною, незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлума­чення норм права, з відповідними контрольними повноваження­ми спеціально уповноважених органів — судів.

Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повнова­ження; це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання владних суддівських повноважень1.

За даними соціально-правових досліджень, в Україні посту­пово відбувається трансформація ролі суду з органу примусу на гілку влади, яка покликана здійснювати державний захист прав і свобод людини. Так, з року в рік суд має найкращий рейтинг се­ред інших інститутів (засобів масової інформації, державних адміністрацій, у тому числі Адміністрації Президента, прокурату­ри) — найвищу загальну довіру і найнижчу недовіру2.

В незалежній Україні судова влада як складова державної влади почала формуватися із прийняттям таких актів політично­го характеру, як Декларація про державний суверенітет України (1990 р.) та Акт проголошення незалежності України (1991 p.).

1              Стефанюк В. С. Верховний Суд, судова влада і правосуддя в Україні //

Вісник ВСУ. - 1998. - № 3. - С. 7.

2              Стефанюк В. Правозахисна діяльність судів України // Право України. —

1999. - № 5. - С. 18.

 

28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово-право­вої реформи, яка передбачала вдосконалення судової системи: утворення Конституційного Суду, утворення спеціалізованих су­дів, введення апеляційних судів та побудову органів суддівського самоврядування. За цей проміжок часу неодноразово вносилися зміни в Закон України "Про судоустрій". Найбільш істотні відбу­лися 21 червня 2001 року, на основі яких стало можливим удос­коналення процесуальних кодексів, тобто тих нормативних актів, що регламентують процедуру розгляду справ. Вагомим внеском у розбудову судової системи України можна вважати прийнят­тя 7 лютого 2002 року нового Закону України "Про судоустрій України".

Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, ця влада може реалізовуватися тільки спеціально уповно­важеними органами (судами); по-друге, ці органи мають бути на­ділені притаманними тільки їм повноваженнями. Судова влада реалізується через такі повноваження:

здійснення правосуддя;

конституційний контроль;

контроль за додержанням законності та обгрунтованості рі­шень і дій державних органів та посадових осіб;

формування органів суддівського самоврядування;

роз'яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;

•               утворення державної судової адміністрації.

Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж

відправлення правосуддя. Судова влада реалізується у діях суду, які не пов'язані з розглядом справ. Це насамперед організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, внесення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про усунення порушень закону, ви­рішення скарг підозрюваних, обвинувачуваних, адвокатів тощо).

Правосуддя — це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримі­нальних, господарських та адміністративних справ. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загаль­ної юрисдикції (ст. 1 Закону "Про судоустрій України").

Кількість розглянутих справ щороку збільшується. Так, у 1998 році судовим провадженням було закінчено 1,7 млн. справ. У 2001 році кількість розглянутих справ збільшилася майже на половину.

 

60                            ■■    ■                    Розділ II. Суд України

Зміни, що відбуваються у правовій системі, демократизація суспільства в Цілому прямо впливають на якісний склад справ, що розглядаються судами. Останніми роками дедалі частіше роз­глядаються позови громадян до держави. Статистичні дані свід­чать, зокрема, що у 1991 році було зареєстровано всього 372 скарги громадян на неправомірні дії органів державного управ­ління і службових осіб, тоді як у 2000 році їх кількість збільши­лася до 23 тис. (у 85% таких справ позови задовольняються)1.

Правосуддя характеризується рядом ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.

По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчи­ненні злочину, або виправдовування невинних; вирішення госпо­дарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин.

По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивіль­них, кримінальних та інших справ грунтуються на конституцій­них засадах.

По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодав­ства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судо­вого розгляду і рішень, які виносить суд.

По-четверте, судові рішення ухвалюються судами іменем України, вони обов'язкові до виконання на всій території Украї­ни. Ці рішення є ніби законом у кожній конкретній справі.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і за­конних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому , участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відпові­дальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України).

Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та закон­них інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебіч­ного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чин­ного законодавства (ст. 2 ЦПК України).

Стефанюк В. Стратегическое направление видержали, тактических оши-бок избежать не удалось // Дзеркало тижня. — 2001. — 29 августа. — № 32—33.

 

 

61

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

Суди забезпечують захист і відновлення порушених прав громадян і юридичних осіб. Цивільне судочинство дедалі більш реально наповнюється новим змістом — захистом найважливі­ших прав людини.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, ор­ганізації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадя-ни,; які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ.

Так, у 2000 році усі господарські суди України розглянули 157 675 справ (для порівняння у 1999 році — 134 937 справ). Та­ке різке зростання кількості звернень суб'єктів господарювання др суду пояснюється здебільшого, по-перше, більшою довірою до суду, а по-друге, збільшенням правопорушень у господарській сфері1.

Угода ж про відмову від права на звернення за судовим захистом, як відомо, є недійсною.

Судовий захист прав має переваги перед вирішенням спорів у адміністративному порядку. У 1995 році до судів України на­дійшло всього 4 830 скарг на дії органів управління і посадових осіб. Але вже.у другій половині 1996 року, коли почала діяти Конституція України, кількість поданих до суду скарг збільши­лася до 7 726, у 1997 році їх було вже 11 033, у 1998 році -17 217, а у 1999 році — 28 847. Висновок очевидний: громадяни почали частіше ніж у п'ять разів звертатися за захистом до суду, що свідчить про неухильне зростання їхньої довіри до судової влади2.

Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя, на засадах вер-хЬвенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і дер­жави.

У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних принципах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади і суверенітету — народу — на право як

Див.: Притика Д. Ровесники незалежності //Дзеркало тижня. — 2001. —

9 липня. — № 22.

2

Стефанюк В. Судова влада як основна юридична гарантія захисту прав і

свобод людини і громадянина в Україні // Право України. — 2000. — № І. —

С. 18.

 

62

 

Розділ II. Суд України

 

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

 

63

 

 

 

соціальну цінність. Демократичність цих принципів полягає в то­му, що закріплені в нормах права вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед за­коном і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність су­дового процесу та його повне фіксування технічними засобами, державну мову судочинства. Широкі й реальні процесуальні пра­ва учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступ­ність і простота судочинства дають можливість кожній заінтере­сованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, дане Конституцією України. Отже, у прин­ципах відображені демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів.

Принципи здійснення судочинства мають важливе значення і для правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України по­винні реалізовуватися у завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних та господарських справах, його організаційній по­будові і правоохоронній діяльності.

Усі принципи тісно взаємопов'язані і в сукупності станов­лять єдину систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, ха­рактеризує галузь законодавства у цілому, але між ними існує взаємозв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань судочинства. Дія одного принципу зумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати відокремлено від принци­пів системи в цілому. Зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

За існуючою класифікацією у принципах судочинства вті­люються засади формування та існування власне права як специ­фічного соціального явища. Отже, ці принципи відображають су­купну дію як загальноправових, міжгалузевих, так і принципів цієї галузі1.

Система принципів у нормативному порядку не передбачена і в науці визначається по-різному.

До принципів правосуддя необхідно віднести: 1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) незалежність суддів і підкорення їх лише законові; 3) державна мова судочинства; 4) принцип закон­ності; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 6) колегіальність і одноособовість судового розгляду; 7) рівність усіх учасників судового процесу перед зако-

 

ном і судом; 8) забезпечення доведеності вини; 9) змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 10) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду; 11) обов'язковість рішень суду та інші1.

А Здійснення правосуддя тільки судомШравосуддя є однією з форм державної діяльності, яка здійснюється виключно судами шляхом розгляду і вирішення в судових засідання цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справ у вста­новленому законом порядку. Цей принцип, як було зазначено вище, закріплений у ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про судоустрій України" і відтворений у ст. 6 ЦПК України і ст. 16 КПК України. Захист цивільних прав може від­буватися також в адміністративній і громадській формах (ст. 6 ЦК України), але вирішення цивільних справ адміністративними органами, третейськими судами не є здійсненням правосуддя.

В ч. 1 ст. 124 Конституції також зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Не допускається також створення^надзвичайних та особливих судів (ч. 5 ст. 125 Кон-ституції)/^

Незалежність суддів і підкорення їх лише законові. Згідно зі ст. 126 Конституції та ст. З Закону України "Про статус суд­дів", ст. 14 Закону України "Про судоустрій України" судді вирі­шують справи на основі закону, в умовах, що виключають сто­ронній вплив на них.

Незалежність суддів при здійсненні правосуддя обов'язково передбачає підкорення їх лише законові, бо інакше воно призве­де до сваволі й беззаконня. Тому чим повніше й точніше у законі регламентовано діяльність суддів з розгляду і вирішення справ, тим більше гарантій від сваволі.

Так, Пленум Верховного Суду України у постанові "Про за­стосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів" від 12 квітня 1996 року № 4 вказує на те, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості. Суддя, підкоряючись лише законові при здійсненні правосуддя та приймаючи рішення у судовій справі, повинен керуватися тільки законом, виходити з власного його розуміння та переко-

 

 

 

Колодій А. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — С. 39 і далі.

 

Докладніше див.: Молдован В.В., Молдован А.В. Судоустрій України. — К., 2000. - С. 80 і далі.

 

64

 

Розділ II. Суд України

 

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

 

65

 

 

 

нання, які грунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від право­вої позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізич­них осіб1.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, збері­гання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне за собою передба­чену законом відповідальність (п. 5 ст. 14 Закону України "Про судоустрій України".

Принцип незалежності суддів має кілька значень.

По-перше, незалежність їх від впливу різних органів держав­ної влади і управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалеж­ність від впливу так званого правосуддя на замовлення.

По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування і прокуратури, а також від висновків і думки учас­ників судового засідання.

По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду. Ці параметри незалежності визна­чають професійність і стабільність суду як надійної державної інституції.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу при здійсненні ними своєї діяльності є: встановлений за­коном порядок їх призначення і звільнення; їх недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця на-радчої кімнати при винесенні рішень; відповідальність за непова­гу до суду або втручання у вирішення конкретних справ; ство­рення необхідних умов для діяльності судів, а також матеріальне і соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддів­ського самоврядування; визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також інші засоби їх правового захисту (ст. 14 Закону України "Про судоустрій України").

Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс Ук­раїни. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судо­вої діяльності та в кримінальних справах. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 378.

 

Цей принцип проголошений у Конституції та законах Украї­ни. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затри­маний чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (частини 2 і 3 ст. 126 Конституції). Судді обираються на посаду Верховною Радою України безстроково, але перше при­значення на посаду професійного судді строком на 5 років здій­снює Президент України (ч. 1 ст. 128 Конституції). На посаду суддя рекомендується кваліфікаційною комісією суддів. Профе­сійні судді не можуть належати до політичних партій та проф­спілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані по­сади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викла­дацької та творчої (ч. 2 ст. 127 Конституції).

Державна мова судочинства. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова. Закон України "Про судоустрій України" (ст. 10) передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і в порядку, визначених законом. Зокрема, відповідно до ст. 9 ЦПК України та ст. 19 КПК України судочинство проводиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості.

Пленум Верховного Суду у постанові "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року № 9 вніс роз'яснення, що судочинство має проводити­ся українською мовою. Лише за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Суд має суворо додержуватися вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи відповідно до встановленого цим кодексом порядку вручаються обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє1.

Серйозною проблемою є спілкування у процесі з глухими, ні­мими та глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення їх права чути про те, що відбувається в про­цесі, й бути почутими. Відповідно до ст. 144 КПК України пред'явлення обвинувачення глухим і німим та їх допит прово­дяться за правилами статей 140—143 КПК у присутності захис­ника, а також особи, яка розуміє їх знаки. Статтею 169 КПК пе-

Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс Ук­раїни. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судо­вої діяльності та в кримінальних справах. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 387.

 

З    2—174

 

66

 

Розділ II. Суд України

 

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

 

67

 

 

 

редбачено, що допит німого або глухого свідка проводиться за правилами ст. 167 КПК за участю особи, яка його розуміє.

У випадках коли громадяни іншої національності, які станов­лять більшість населення зазначених адміністративно-територі­альних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно прожи­ває кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, вони мають право користуватися рід­ною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. Дер­жава в окремих випадках, передбачених процесуальними закона­ми гарантує оплату послуг перекладача (п. З ст. 10 Закону України "Про судоустрій України").

Виходячи зі змісту ст. 6 Закону України "Про мови", всі суд­ді, секретарі судових засідань і адвокати повинні володіти укра­їнською і російською мовами, а в разі потреби — іншою націо­нальною мовою в обсязі, необхідному для виконання їх профе­сійних обов'язків.

Принцип законності. У Конституції України послідовно обґрунтовується принцип законності (ст. 129 Конституції) як невід'ємний елемент демократичної правової держави.

Суть цього принципу полягає у тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно засто­совувати норми матеріального права до конкретних правовідно­син; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному зако­нодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано у національному законодавстві, то за­стосовуються правила міжнародного договору.

Якщо немає норм закону, які регламентують спірні відноси­ни, суд застосовує норми права, якими вирішуються такі відно­сини, якщо немає останніх, спір вирішується виходячи з загаль­них принципів права.

Реалізація принципу законності забезпечується такими га­рантіями: 1) можливістю перегляду судових постанов (в апеля­ційному, касаційному та виключному провадженні); 2) дією санкцій захисту і відповідальності за неповагу до суду.

Гласність судового процесу та його повне фіксування тех­

нічними засобами. У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України

"Про судоустрій України" серед засад судочинства проголошу­

ється гласність судового процесу та його повне фіксування тех­

нічними засобами.             ..... :. ..     у

 

Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випад­ків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню ві­домостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до су­ду, у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини та в разі коли цього потребують ін­тереси безпеки осіб, взятих під захист (ст. 20 КПК), а також та­ємниці усиновлення (ст. 10 ЦПК). У господарських судах — ко­ли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банків­ської таємниці або коли сторони чи одна зі сторін обгрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи і подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті (ст. 10 ЦПК, ст. 20 КПК, ст. 44 ГПК України). Рішення і вирок судів у всіх ви­падках проголошуються публічно, крім рішень про усиновлення (ст. 112 КпШС України, ст. 212 ЦПК). їх зміст може бути дове­дений до відома населення і засобами масової інформації. Однак у вироках і рішеннях у справах, які слухалися у закритих судо­вих засіданнях, не повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду.

Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші при­сутні у відкритому судовому засіданні мають право робити пи­сьмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому процесуаль­ним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України "Про судоуст­рій України").

Колегіальність та одноособовість розгляду справ. Судочин­ство проводиться суддею одноособово, колегією суддів або суд­дею і народними засідателями чи судом присяжних (статті 127 і 129 Конституції України, а також статті 7 і 124і ЦПК України, ст. 13 Закону України "Про судоустрій України).

Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядаються у суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті. Так, зокрема кримінальні справи про злочини, за які законом перед­бачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше де­сяти років, розглядає суд у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд.

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного ув'яз­нення, в суді першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів

з*

 

6"            _^            Розділ II. Суд України

і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя ко­ристуються всіма правами судді. Розгляд справ у апеляційному та касаційному порядку проводиться тільки колегіально у складі трьох суддів.

Судді місцевих господарських судів розглядають справи од­ноособово. Але залежно від складності справи будь-яку справу може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розгляда­ються колегіально у складі трьох суддів і більше.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Цей принцип передбачений ст. 129 Конституції, а також відображений у ст. 7 Закону України "Про судоустрій України", ст. 6 ЦПК України та ст. 16 КПК України.

Усім суб'єктам правовідносин гарантується доступність судо­вого захисту їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відмова від звернення до суду за захис­том порушеного права є недійсною.

Правова рівність полягає у тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального похо­дження, майнового стану, місця проживання, за мовними або ін­шими ознаками.

Декларація про державний суверенітет України проголошує також забезпечення рівності перед законом і судом усіх громадян держави незалежно від їх політичних поглядів. Рівноправність громадян забезпечується в усіх галузях економічного, політично­го, соціального і культурного життя.

Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які входять до єдиної судової системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаю­чи ніяких обмежень. Наявність правил про підсудність кримі­нальних, цивільних, адміністративних і господарських справ не суперечить цьому принципу, бо громадяни не дістають ніяких привілеїв (наприклад, у тих випадках, коли справа розглядається у першій інстанції обласним, а не районним судом).

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними перед законом і судом як і громадяни України та ко­ристуються правом на судовий захист, за винятками, встановле­ними законом (ст. 26 Конституції, ст. 6 Закону України "Про су-доустг ".'■ України").

 

Глава 1. Основи здійснення правосуддя       69

Забезпечення доведеності вини. Цей принцип закріплений у qt. 129 Конституції України і означає, що особа вважається неви­нуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана криміналь­ному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).

Конкретним формулювання цього принципу є норма кримі-нального-процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бу­ти визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кри­мінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону (ст. 15 КПК України).

Юридичний зміст цього принципу становлять такі поло­ження: а) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції); б) обвинувачення не можуть грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. З ст. 62 Конституції); в) всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь(ч. З ст. 62 Конституції); г) ви­сновок про винність особи у вчиненні злочину не може грунту­ватися на припущеннях; д) з обвинуваченим не можна поводити­ся як з винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що дана особа є злочинцем (ч. 2 ст. 15, ст. 22, ч. 1 ст. 237, частини 2 і 4 ст. 327 КПК України).

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідстав­ним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).

Змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цей прин­цип полягає у тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві — сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочин­стві — позивач і відповідач.

Цей принцип є багатоплановим і має кілька складових, а са­ме: а) ініціювання судового процесу заінтересованою особою; б) надання сторонами у судовому розгляді доказів як самостійно, так і шляхом звернення за допомогою у державні органи; в) сто­рони самостійно доводять судові переконливість доказів, аргу­ментів, мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз; г) сторони зобов'язані повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів і джерела їх надходження; д) сторони відпові-

 

70

 

Розділ II. Суд України

 

Глава 1. Основи здійснення правосуддя

 

71

 

 

 

дають перед судом за порушення у разі попереднього неповідом­лення суду та іншої сторони про наявність доказів тощо1.

Кожна із сторін відстоює свою правову позицію за допомо­гою тих засобів, які передбачені процесуальним законом. Так, зокрема, в цивільному судочинстві кожна із сторін повинна дока­зати ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. ЗО ЦПК України). У кримінальному су­дочинстві суд, прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнан­ня, не мають права перекладати обов'язок доказування на обви­нуваченого.

Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учас­ників процесу щодо подання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи і винесення законно­го, обгрунтованого і справедливого рішення.

У процесі реалізації принципу змагальності завжди постає питання про доступність правосуддя. Конституцією України (ст. 124) передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції судів може належати будь-яка справа. Велика кількість справ та складність процедури впливають на тривалість їх розгляду. Крім того, існуюча процедура звернення до суду і розгляду справи у фінансовому відношенні є досить обтяжли­вою: за загальним правилом, необхідно попередньо сплатити дер­жавне мито, оплачувати проведення експертизи, виклик свідків2. Труднощі, які виникають під час проведення судово-правової ре­форми, свідчать, що є нагальна потреба у вдосконаленні існую­чих процедур, спрямованих на більш ефективне відправлення правосуддя і реальне забезпечення права кожного громадянина на правову допомогу, в тому числі й безплатну.

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, зміцнен­ня законності і правопорядку, утвердження принципу справедли-

Шишкін В. Диспозитивність — принцип судочинства // Право України. - 1999.-№ 6.-С. 10-16.

Шевчук П. І. Питання про доступність правосуддя та правової допомоги потребує законодавчого вирішення // Вісник Верховного Суду України. — 2000.-№2(18).-С. 39.

 

вості, забезпечення розвитку демократії. Вона має здійснюватися при суворому виконанні норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних, господарських справ у апеля­ційному та касаційному порядку. Касація (від лат. casso — розби­ваю, руйную) — форма перегляду судових постанов, що набра­ли чинності судами касаційної інстанції (Касаційним судом України, вищими спеціалізованими судами, Верховним Судом України).

Перевіряючи справу апеляційна та касаційна інстанції у кож­ному випадку повинні з'ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд визнав встановленими; чи відповідають викла­дені у рішенні висновки суду обставинам справи; чи не поруше­но норми матеріального або процесуального права; чи правильно ці норми застосовано. Разом з тим суд касаційної інстанції не мо­же проводити судове слідство.

Свою діяльність апеляційний суд розпочав тільки після прийняття змін до КПК, ЦПК та ГПК 21 червня 2001 р.

Апеляція (від лат. appellatio — звернення) — форма перегля­ду постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, судами вищої інстанції.

Інститут апеляції не є новим для вітчизняного права. Така система перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, існувала ще до 1917 року. Але 24 листопада (7 грудня) 1917 року з прийняттям Декрету РНК № 1 "О суде" апеляцію було лікві­довано. Так, зокрема, ст. 2 Декрету закріпила правило, за яким рішення місцевих судів були остаточними і оскарженню в апеля­ційному порядку не підлягали1.

Апеляційний суд наділено повноваженням проводити своє судове слідство або обмежитись тими матеріалами, які є у справі, тобто суть апеляції полягає в новому розгляді і перевирішенні справи судом апеляційної інстанції.

Обов'язковість рішень суду. Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими на всій території України. Рішення — найважли­віший акт здійснення правосуддя. Обов'язковість рішень суду підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню режиму законності і зміцненню правопорядку в державі. Процесуальне законодавство встановлює (ст. 403 КПК України, ст. 14 ЦПК Ук-

Декрети Советской власти. — М., 1957. — Т. 1. — С. 124.

 

72

 

Розділ II. Суд України

 

Глава 1- Основи здійснення правосуддя

 

73

 

 

 

раїни), що вирок, рішеення, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств і організацій, службових осіб та громадян і підляга­ють виконанню на всій території України.

Судові рішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України, від­повідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (п. З ст. 11 Закону України "Про судоустрій України").

Участь народу у здійсненні правосуддя- Відповідно до Кон­ституції України (статті 124 і 127) та статей 65—72 Закону Ук­раїни "Про судоустрій України" правосуддя відправляють про­фесійні судді та у визначених законом випадках — народні засі­дателі і присяжні.

Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах. Вони обираються з числа громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку і постійно прожива­ють на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного ві­ку. Законом України "Про судоустрій України" встановлено об­меження щодо осіб, які не можуть бути включені до списків на­родних засідателів або присяжних, а саме:

визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя;

щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи су­довий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;

депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, ад­вокати, нотаріуси (ст. 66).

Строк, на який народні засідателі закликаються до виконан­ня обов'язків у суді, визначається Законом України "Про судо­устрій України" і встановлюється не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлюється необхід­ністю закінчити розгляд судової справи, початої з їхньою участю (ст. 71 Закону).

На час виконання обов'язків у суді на народних засідателів поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів.

 

Суд присяжних — це вже абсолютно нова інституція. Проце­суальний закон надаватиме обвинуваченому у кримінальній справі право вибору — вимагати, щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно професійних суддів). Від­повідні питання будуть погоджуватися під час проведення попе­реднього засідання суду.

Коли справа слухається судом за участю народних засідате­лів, тоді суддя і народні засідателі разом розглядають справу від початку судового засідання і до винесення рішення по суті. Вони разом ідуть до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують проце­суальні акти, тобто діють як звичайний суд.

Натомість суд присяжних функціонує у зовсім інший спосіб.

"...Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюва­тимуть докази та виноситимуть вердикт про винуватість чи не­винуватість підсудного. Але перед видаленням присяжних до на­радчої кімнати суддя має дати їм настанови з приводу юридичної фабули справи та відповідних правових питань. Причому він має зробити це ненав'язливо, щоб не визначати наперед волевиявлен­ня присяжних"1.

Процесуальний порядок функціонування суду присяжних ще не визначений.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором

(п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України). Прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування з приводу засто­сування кримінального закону і міри покарання щодо підсуд­ного. Прокурор зобов'язаний, підтримувати обвинувачення, ке­руватися вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на розгляді всіх обставин справи (частини 1 і 2 ст. 264 КПК) (докладніше див. § 2 глави 1 розділу III).

Забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим Конституцією гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, така допомога надається безплатно. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Стефанюк Л.Історичний шанс для українського правосуддя // Юридич­ний вісник України. — 2002. — № 13(353). — ЗО березня—5 квітня.

 

74            Розділ II. Суд України

Закон зобов'язує особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суддю до першого допиту обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника (ст. 21 КПК).

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та на­дання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура (ст. 59 Конституції).

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчи­ненні злочину. Відмова від захисника не може бути прийнята:

у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, у віці до 18 років;

у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати своє право на захист;

у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство;

при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру;

коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, перед­бачає довічне ув'язнення (ст. 45 КПК).

Суд, слідчий та особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.

Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, по­гроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК).

Обвинуваченому гарантується право знати, в чому його обвинувачують; давати показання або відмовитися давати пока­зання; подавати докази, заявляти клопотання і відводи; подавати скарги; ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства з усіма матеріалами справи (ст. 43 КПК).

Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Суть презумпції невинуватості полягає у тому, що особа вва­жається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в за­конному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції).

Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідстав­ним засудженням.

Повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя. Відповідно до Конституції України кожен має

 

Глава 1. Основи здійснення правосуддя       75

право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та ін­шим дослідам (ст. 28 Конституції). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, перед­бачених законом.

Обшук особи, а також її освідування, коли воно пов'язане з необхідністю оголювати освідувану людину, може проводити лише слідчий тієї ж статі, що й обвинувачений чи освідуваний, у присутності понятих цієї самої статі (статті 184 і 193 КПК).

Відтворення обстановки і обставин події допускається лише за умови, коли виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ст. 194 КПК).

За ст. 185 КПК під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні.

Проте охорона особистого і сімейного життя громадян не поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших громадян, держави і суспільства або порушують їх. Критерієм втручання є негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його невідповідність державним та громадським інтере­сам, його антисуспільний характер. Суд може втручатися у сферу особистого і сімейного життя у разі виникнення потреби захищати права і законні інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

Право на свободу та особисту недоторканність. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). Кожна людина має право на свободу та особисту недо­торканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підста­вах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосу­вати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний за­хід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевіре­на судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом

 

76            Розділ II. Суд України

72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невід­кладно повідомлено про мотив арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захи­щати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожному затриманому гарантується право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно пові­домлено родичів заарештованого чи затриманого.

Недоторканність житла. Кожному гарантується недоторкан­ність житла. Не допускається проникнення до житла або до ін­шого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інак­ше як за вмотивованим рішенням суду (ст. ЗО Конституції). Цей принцип характеризує демократизм правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони матеріальних інтересів та осо­бистого життя громадян. Принцип недоторканності житла прита­манний як кримінальному, так і цивільному судочинству.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановле­ний законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Цей принцип закріплений в ст. 31 Конституції України. Кожному гарантується таємниця листуван­ня, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом (ч. 2 ст. 14і КПК).

Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.

Накладення арешту на кореспонденцію та виїмка її в пошто­во-телеграфних установах можуть проводитися лише на підста­вах і в порядку, встановлених законом (п. З ст. 14і КПК).

Листування, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона містить інформацію про обставини (фактичні дані), що мають значення для справи, належать до письмових доказів.

 

Глава 1. Основи здійснення правосуддя       77

У цивільному судочинстві вони оголошуються і пред'яв­ляються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, які бе­руть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 186 ЦПК).

Питання для самоконтролю

Назвіть ознаки, за якими судочинство відрізняється від діяльності інших правових органів.

Дайте характеристику основних принципів судочинства.