Додаток : Статус суддів - І.Є. Марочкін, Ю.І. Крючко, Л.М. Москвич та ін : Книги по праву, правоведение

Додаток

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 
РЕКЛАМА
<

ПРОЦЕДУРИ ЕФЕКТИВНОГО ЗАПРОВАДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ

 

Процедура 1 Усі Держави приймають і запроваджують у своїх системах відправи правосуддя Основні принципи незалежності судової влади у відповідності до свого конституційного процесу та вітчизняної практики.

Процедура 2 Жодний суддя не призначається або не обирається в цілях, або від нього не вимагається виконання функцій, несумісних з Основними принципами. Жодний суддя не заступає на свою посаду на підставі призначення чи обрання, або не виконує функцій, несумісних з Основними принципами.

Процедура 3 Основні принципи поширюються на всіх суддів, у тому числі, залежно від ситуації, на непрофесійних суддів, якщо вони є.

Процедура 4 Держави гарантують широку публікацію Основних принципів, як мінімум, головною чи офіційною мовою або мовами відповідної країни. Судді, юристи, представники виконавчої влади, законодавці та широкий загал у найбільш відповідний спосіб інформуються про зміст і значення Основних принципів з тим, аби вони мали змогу сприяти їхньому ефективному впровадженню в структуру системи відправи правосуддя. Зокрема, Держави забезпечують текстом Основних принципів усіх членів судової гілки влади.

Процедура 5 При впровадженні принципів 8 і 12 Держави приділяють особливу увагу забезпеченню функціонування судової системи адекватними ресурсами, в тому числі призначенню достатньої кількості суддів з урахуванням завантаженості справами, що розглядаються; забезпеченню судових органів необхідним допоміжним персоналом та обладнанням, а також гарантуванню суддям належної особистої безпеки та оплати праці.

Процедура 6 Держави сприяють або заохочують проведення на національному та регіональному рівнях семінарів або курсів з питань ролі судової влади в суспільстві та необхідності її незалежного статусу.

Процедура 7 Згідно з розділом V резолюції Економічної та Соціальної Ради ООН 1986/10 Держави-члени кожні п'ять років, починаючи з 1988 р., інформують Генерального Секретаря про хід проведення в життя Основних принципів, у тому числі про їх розповсюдження, інкорпорування до національного законодавства, про проблеми, що постали при їх запровадженні на національному рівні, та допомогу, що може бути необхідною з боку міжнародного співтовариства,

Процедура 8 Кожні п'ять років Генеральний Секретар складає незалежні звіти Комітету з питань профілактики та боротьби зі злочинністю про хід проведення в життя Основних принципів на основі інформації, одержаної від Урядів згідно з процедурою 7, а також іншої наявної в системі ООН інформації, в тому числі інформації про технічне співробітництво та навчання, проведене інститутами, експертами, регіональними та міжрегіональними радниками. При підготовці цих звітів Генераіьний Секретар залучає до співпраці спеціалізовані установи та відповідні міжурядові й неурядові організації, зокрема професійні асоціації суддів і юристів зі статусом консультантів при Економічній та Соціальній Раді, та враховує інформацію, надану цими установами та організаціями.

Процедура 9 Генеральний Секретар розповсюджує Основні принципи, ці процедури та періодичні звіти про хід їх запровадження, про які йде мова у процедурах 7 і 8, максимально можливою кількістю мов і надає їх усім Державам та всім відповідним міжурядовим і неурядовим організаціям з метою якнайширшого розповсюдження цих документів.

Процедура 10 Генеральний Секретар забезпечує максимально широке посилання на текст Основних принципів і цих процедур та його застосування Організацією Об"єднаних Націй в усіх її відповідних програмах, а також якнайскоріше включення Основних принципів до публікації ООН під назвою ''Права людини: Збірка міжнародних документів" відповідно до розділу V резолюції Економічної та Соціальної Ради 1986/10.

Процедура 11 У порядку реалізації програми технічного співробітництва Організація Об'єднаних Націй, зокрема Департамент технічного співробітництва для розвитку та Програма розвитку ООН:

(а) Надають допомогу Урядам на їхнє прохання у створенні та зміцненні незалежних та ефективних судових систем; (b) Надають Урядам на їхнє прохання послуги експертів, регіональних і міжрегіональних радників з правових питань з метою допомоги в запровадженні Основних принципів; (с) Активізують дослідження з метою пошуку ефективних шляхів запровадження Основних принципів, приділяючи особливу увагу новим тенденціям у цій сфері; (d) Сприяють проведенню національних і регіональних семінарів, а також інших зустрічей на професійному та непрофесійному рівнях, присвячених ролі судової влади в суспільстві, необхідності її незалежного статусу та важливості запровадження Основних принципів задля досягнення цих цілей; (е) Посилюють підтримку регіональних і міжрегіональних науково-дослідницьких і навчальних інститутів ООН, що спеціалізуються в питаннях профілактики злочинності та карного правосуддя, так само як інших установ системи ООН, пов'язаних із запровадженням Основних принципів.

Процедура 12 Регіональні та міжрегіональні науково-дослідницькі й навчальні інститути ООН. що спеціалізуються в питаннях профілактики злочинності та карного правосуддя, так само як інші відповідні установи в системі Організації Об'єднаних Націй надають допомогу в процесі запровадження Основних принципів. Особливу увагу вони приділяють шляхам і засобам активізації застосування Основних принципів у своїх науково-дослідницьких і навчальних програмах, а також наданню технічної допомоги на прохання Держав-членів. З цією метою інститути ООН у співпраці з національними установами, а також із відповідними міжурядовими та неурядовими організаціями розробляють на базі Принципів і цих процедур навчальні програми та матеріали, придатні для використання в програмах юридичної освіти на всіх рівнях, а також у спеціальних курсах з проблем прав людини та з іншої відповідної тематики.

Процедура 13 Регіональні комісії, спеціалізовані агентства та інші установи, що входять до системи ООН. а також інші відповідні міжурядові організації беруть активну участь у процесі запровадження Основних принципів. Вони інформують Генерального Секретаря про зусилля, скеровані на розповсюдження Основних принципів, про заходи, вжиті з метою проведення їх у життя, а також про будь-які перешкоди та недоліки в цій роботі. Генеральний Секретар вживає заходів з метою забезпечення активної участі міжурядових організацій з консультативним статусом при Економічній та Соціальній раді ООН у процесі запровадження принципів і відповідних процедурах звітування.

Процедура 14 Комітет з питань профілактики та боротьби зі злочинністю надає допомогу Генеральній Асамблеї та Економічній і Соціальній Раді 00Н у відстеженні виконання цих процедур, включаючи періодичне звітування, передбачене процедурами 6 і 7 вище. З цією метою Комітет виявляє перешкоди або недоліки у запровадженні Основних принципів і причини їх виникнення. Залежно від ситуації Комітет подає Асамблеї, Раді та будь-яким іншим відповідним органам ООН, що займаються питаннями прав людини, конкретні рекомендації щодо заходів необхідних для ефективного запровадження Основних принципів.

Процедура 15 Комітет з питань профілактики та боротьби зі злочинністю надає допомогу Генеральній Асамблеї, Економічній і Соціальній Раді та, залежно від ситуації, будь-яким іншим відповідним органам ООН, що займаються питаннями прав людини, своїми рекомендаціями у справах, пов'язаних із застосуванням та запровадженням Основних принципів.

 

Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року,

Перший протокол та протоколи N 2, 4, 6, 7, 9, 10, 11 до Конвенції

Рим, 4.XI.1950

(Конвенцію ратифіковано Законом N 475/97-ВР від 17.07.97)

 

Уряди, які підписали цю Конвенцію, будучи членами Ради Європи,

беручи до уваги Загальну декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року,

беручи до уваги, що ця Декларація має на меті забезпечити загальне і ефективне визнання і дотримання прав, які в ній проголошені,

беручи до уваги, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами і що одним із методів, за допомогою якого цієї мети буде досягнуто, є дотримання і подальше здійснення прав і основних свобод людини,

знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основні свободи, які складають підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином здійснюються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого — завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать,

сповнені рішучості, як уряди європейських країн, що дотримуються спільної думки і мають спільну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, свободі та верховенстві права, зробити перші кроки на шляху колективного забезпечення реалізації певних прав, проголошених в Загальній декларації,

дійшли згоди про таке:

Стаття 1

Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Розділ I

Стаття 2

1. Право кожної людини на життя захищається законом. Жодна людина не може бути умисне позбавлена життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, коли воно є наслідком неминучої потреби застосувати силу:

а) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;

b) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;

с) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

Стаття 3

Жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Стаття 4

1. Жодна людина не може перебувати в рабстві або в підневільному стані.

2. Жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов’язкової праці.

3. Для цілей цієї статті термін “примусова чи обов’язкова праця” не охоплює:

а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час ув’язнення, призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції, або під час умовного звільнення з-під такого ув’язнення;

b) будь-яку службу військового характеру або, у разі відмови від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова визнається, службу, визначену замість обов’язкової військової служби;

с) будь-яку іншу службу, яка має виконуватись на випадок надзвичайного стану або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка становить собою звичайні громадянські обов’язки.

Стаття 5

1. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, в таких випадках, як:

а) законне ув’язнення людини після її засудження компетентним судом;

b) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;

с) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти скоєнню нею злочину або її зникненню після його вчинення;

d) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом;

e) законне затримання людей для запобігання поширенню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в’їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

2. Кожна заарештована людина негайно сповіщається зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї.

3. Кожна людина, заарештована або затримана згідно з положеннями пункту 1(с) цієї статті, має постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явлення до суду.

4. Кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання у порушення положень цієї статті, має право вимагати та отримати компенсацію.

Стаття 6

1. Кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Судова постанова оголошується прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися до залу засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини з метою збереження моральних засад, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, коли того вимагають інтереси малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або у разі неминучої потреби, коли, на думку суду, в особливих випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, вважається невинуватою доти, доки її вину не буде доведено згідно з законом.

3. Кожна людина, звинувачена у вчиненні кримінального злочину, має щонайменш такі права:

а) бути негайно і детально проінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї;

b) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту;

с) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї; е) отримувати безоплатну допомогу перекладача, якщо вона не розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується у суді.

Стаття 7

1. Жодна людина не може бути обвинувачена у вчиненні кримінального злочину на підставі будь-якої дії або бездіяльності, які на час їх вчинення не становили кримінального злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання більш тяжке ніж те, яке застосовувалося на час вчинення кримінального злочину.

2. Ця стаття не виключає судового розгляду і покарання будь-якої людини за будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальний злочин згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями.

Стаття 8

1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла і таємниці листування.

2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Стаття 9

1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей.

Стаття 10

1. Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кінопідприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з правами та обов’язкам, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Стаття 11

1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і свободу асоціації з іншими людьми, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державної адміністрації.

Стаття 12

Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на одруження і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

Стаття 13

Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи.

Стаття 14

Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.

Стаття 15

1. Під час війни або інших надзвичайних ситуацій у суспільстві, що загрожують життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, які не відповідають її зобов’язанням за цією Конвенцією, виключно в тих межах, які зумовлені гостротою становища, якщо такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням за міжнародним правом.

2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок законного застосування сили, або за статтями 3, 4 (пункт 1) і 7.

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка використовує це право відступу від своїх зобов’язань, повною мірою інформує Генерального секретаря Ради Європи про всі вжиті нею заходи і про причини їхнього вжиття. Вона також інформує Генерального секретаря Ради Європи про те, коли такі заходи було припинено і з якого часу положення Конвенції знову виконуються повністю.

Стаття 16

Ніщо в статтях 10, 11 і 14 не розглядається як перешкода до запровадження Високими Договірними Сторонами обмежень на політичну діяльність іноземців.

Стаття 17

Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі осіб або особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на ліквідацію будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на обмеження їх в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції.

Стаття 18

Обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо згаданих прав і свобод, можуть застосовуватися лише з тією метою, з якою вони передбачені.

Розділ II

Стаття 19

Для забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за цією Конвенцією створюються:

а) Європейська комісія з прав людини, далі “Комісія";

b) Європейський суд з прав людини, далі “Суд”.

Розділ III

Стаття 20

1. Комісія складається із такої кількості членів, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін. Серед членів Комісії не може бути двох громадян однієї і тієї самої держави.

2. Комісія проводить свою діяльність на пленарних засіданнях.

Однак вона може створювати палати у складі не менше семи членів кожна. Палати можуть розглядати подані згідно зі статтею 25 цієї Конвенції заяви, які можуть розбиратися на основі встановленого прецедентного права або які не порушують серйозних питань щодо тлумачення або застосування Конвенції. За винятком цього обмеження та положень пункту 5 цієї статті, створені палати виконують усі функції, якими Конвенція наділяє Комісію.

Член Комісії, обраний за поданням Високої Договірної Сторони, проти якої подано заяву, має право брати участь у засіданнях палати, на розгляд якої цю заяву надіслано.

3. Комісія може створювати комітети, кожний з яких складається щонайменше з трьох членів, — із повноваженнями, дійсними при одностайному голосуванні, ухвалювати рішення про неприйнятність або виключення з реєстру справ заяви, поданої згідно зі статтею 25, коли таке рішення може бути прийняте без подальшого розгляду.

4. Палата або комітет можуть у будь-який час відмовитися від своєї юрисдикції на користь пленарного засідання Комісії, яка також має право віддати розпорядження про передачу на її розгляд будь-якої заяви, надісланої на розгляд палати або комітету.

5. Виключною компетенцією пленарного засідання Комісії є:

а) розгляд заяв, поданих згідно зі статтею 24;

b) передача справи до Суду згідно зі статтею 48 (а);

с) встановлення правил процедури згідно зі статтею 36.

Стаття 21

1. Члени Комісії обираються Комітетом міністрів абсолютною більшістю голосів із списку осіб, що складає Президія Консультативної асамблеї; кожна група представників Високих Договірних Сторін у Консультативній асамблеї висуває трьох кандидатів, з яких принаймні два повинні бути її громадянами.

2. Тією мірою, наскільки це можливо, така сама процедура застосовується при довиборах до Комісії у разі подальшого приєднання до Конвенції інших держав, а також при заповненні вакансій, що виникли.

3. Кандидати повинні мати високі моральні якості, а також кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, або визнаний авторитет у галузі внутрішньодержавного чи міжнародного права.

Стаття 22

1. Члени Комісії обираються строком на шість років. Вони можуть бути переобрані. Однак строк повноважень семи із тих членів, які були обрані на перших виборах, спливає по закінченні трьох років.

2. Члени, повноваження яких мають закінчитися в кінці першого трирічного строку, визначаються Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу ж після перших виборів.

3. З метою забезпечення поновлення кожні три роки, за можливості, половини членів Комісії Комітет міністрів може до початку будь-яких наступних виборів вирішити, що тривалість строку або строків повноважень одного чи більше членів, які мають бути обрані, становитиме строк, інший ніж шість років, але не більший ніж дев’ять і не менший ніж три роки.

4. На випадок, коли йдеться про більш ніж один строк повноважень і коли Комітет міністрів застосовує викладений вище пункт, розподіл строків повноважень здійснюється Генеральним секретарем за жеребом одразу ж після виборів.

5. Член Комісії, обраний для заміщення члена, строк повноважень якого не минув, обіймає посаду протягом решти частини строку повноважень свого попередника.

6. Члени Комісії обіймають свої посади до їх заміщення. Після заміщення вони продовжують займатися тими справами, які вже прийняли до розгляду.

Стаття 23

1. Члени Комісії беруть участь у засіданнях Комісії у своїй особистій якості. Упродовж строку своїх повноважень вони не можуть обіймати посади, які є несумісними з їх незалежністю та неупередженістю як членів Комісії або не відповідають вимогам цього органу.

Стаття 24

Будь-яка Висока Договірна Сторона через Генерального секретаря Ради Європи може передати на розгляд Комісії питання про будь-яке порушення положень цієї Конвенції іншою Високою Договірною Стороною.

Стаття 25

1. Комісія може приймати заяви, адресовані Генеральному секретареві Ради Європи будь-якою особою, неурядовою організацією або групою осіб, про порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у цій Конвенції за умови, що Висока Договірна Сторона, на яку подано скаргу, заявила, що визнає компетенцію Комісії приймати такі заяви. Ті з Високих Договірних Сторін, які заявили про це, зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.

2. Високі Договірні Сторони можуть робити такі заяви на конкретно визначений строк.

3. Ці заяви здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи, який надсилає копії Високим Договірним Сторонам і опубліковує їх.

4. Комісія виконує функції, передбачені в цій статті, лише в тому випадку, якщо не менше шести Високих Договірних Сторін зробили заяви згідно з попередніми пунктами.

Стаття 26

Комісія може приймати питання до розгляду лише після того, як згідно із загальновизнаними нормами міжнародного права були вичерпані всі національні засоби, і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.

Стаття 27

1. Комісія не розглядає заяви, подані відповідно до статті 25, якщо вони:

а) анонімні, або

b) за своєю суттю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Комісією, або вже було вирішене шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять відповідної нової інформації.

2. Комісія вважає неприйнятною будь-яку заяву, подану згідно зі статтею 25, якщо ця заява, на її думку, несумісна з положеннями цієї Конвенції, явно необгрунтована або є зловживанням права на оскарження.

3. Комісія відхиляє будь-яку подану їй заяву, якщо вона вважає цю заяву неприйнятною на підставі статті 26.

Стаття 28

1. Коли Комісія приймає подану їй заяву:

а) вона з метою встановлення фактів проводить разом з представниками сторін розгляд заяви і, за необхідності, розслідування, у ефективному здійсненні якого заінтересовані держави створюють усі необхідні умови після обміну думками з Комісією;

b) водночас вона надає свої послуги заінтересованим сторонам з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поважання прав людини, визначених у цій Конвенції.

2. Якщо Комісії вдається досягти дружнього врегулювання, вона складає доповідь, яка надсилається заінтересованим державам, Комітетові міністрів і Генеральному секретареві Ради Європи для опублікування. Ця доповідь містить стислий виклад фактів і рішення, що було досягнуте.

Стаття 29

Після того як Комісія прийняла заяву, подану відповідно до статті 25, вона, однак, може більшістю у дві третини голосів своїх членів відхилити цю заяву, якщо у ході розгляду вона встановила наявність однієї з підстав відхилення заяви, передбачених у статті 27.

У цьому випадку рішення доводиться до відома сторін.

Стаття 30

1. Комісія може на будь-якій стадії розгляду виключити заяву із реєстру справ, якщо обставини дозволяють зробити висновок, що:

а) заявник не має наміру і далі підтримувати свою заяву, або

b) спір уже вирішено, або

с) на будь-якій іншій підставі, встановленій Комісією, подальший розгляд заяви невиправданий.

Однак Комісія продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає поважання прав людини, визначених у цій Конвенції.

2. Якщо Комісія вирішує виключити заяву зі свого реєстру після її прийняття, вона складає доповідь, яка містить виклад фактів і рішення про виключення заяви з реєстру, а також виклад причин такого рішення. Доповідь надсилається сторонам і Комітету міністрів для інформації. Комісія може опублікувати її.

3. Комісія може вирішити знову внести заяву до свого реєстру справ, якщо вважає, що обставини це виправдовують.

Стаття 31

1. Якщо розгляд заяви не був доведений до кінця відповідно до статей 28 (пункт 2), 29 або 30, Комісія складає доповідь про факти і робить свій висновок стосовно того, чи свідчать встановлені факти про порушення відповідною державою своїх зобов’язань за Конвенцією. Ця доповідь може містити особисту точку зору членів Комісії з цього питання.

2. Доповідь надсилається Комітетові міністрів. Вона також надсилається заінтересованим державам, які, однак, не мають права публікувати її.

3. Коли доповідь надсилається Комітетові міністрів, Комісія може робити такі пропозиції, які вона вважає за необхідне.

Стаття 32

1. Якщо питання не передається у Суд відповідно до статті 48 цієї Конвенції протягом тримісячного строку від дати передачі доповіді до Комітету міністрів, Комітет міністрів вирішує більшістю у дві третини голосів членів, які мають право брати участь в засіданнях Комітету, чи мало місце порушення Конвенції.

2. За позитивного рішення Комітет міністрів визначає строк, протягом якого відповідна Висока Договірна Сторона повинна вжити заходів, що їх вимагають рішення Комітету міністрів.

3. Якщо відповідна Висока Договірна Сторона не вжила задовільних заходів протягом встановленого строку, Комітет міністрів вирішує більшістю голосів, що визначено в пункті 1 вище, які дії належить вжити на виконання його першого рішення, та опубліковує відповідну доповідь.

4. Високі Договірні Сторони зобов’язуються вважати обов’язковим для них будь-яке рішення, яке Комітет міністрів може прийняти на виконання попередніх пунктів.

Стаття 33

Комісія проводить свої засідання за закритими дверима.

Стаття 34

За винятком положень статей 20 (пункт 3) і 29, Комісія приймає свої рішення більшістю голосів присутніх і голосуючих членів.

Стаття 35

Комісія проводить свої засідання в міру необхідності.

Засідання скликаються Генеральним секретарем Ради Європи.

Стаття 36

Комісія встановлює свої власні правила процедури.

Стаття 37

Секретаріат Комісії підпорядковується Генеральному секретареві Ради Європи.

Розділ IV

Стаття 38

Європейський суд з прав людини складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості членів Ради Європи. Серед членів Суду не може бути двох громадян однієї й тієї самої держави.

Стаття 39

1. Члени Суду обираються Консультативною асамблеєю більшістю поданих голосів із списку осіб, висунутих членами Ради Європи; кожний член Ради висуває трьох кандидатів, з яких принаймні два повинні бути його громадянами.

2. Тією мірою, наскільки це можливо, така сама процедура застосовується при довиборах до Суду у разі прийому нових членів до Ради Європи, а також при заповненні вакансій, що виникли.

3. Кандидати повинні мати високі моральні якості, а також кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, або бути юристами з визнаним авторитетом.

Стаття 40

1. Члени Суду обираються строком на дев’ять років. Вони можуть бути переобрані. Однак строк повноважень чотирьох з тих членів, які були обрані на перших виборах, спливає по закінченні трьох років, а строк повноважень решти чотирьох членів — по закінченні шести років.

2. Члени Суду, повноваження яких мають завершитися в кінці першого трирічного і шестирічного строків, визначаються Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу ж після перших виборів.

3. З метою забезпечити поновлення кожні три роки, за можливості, однієї третини членів Суду Консультативна асамблея може до початку будь-яких наступних виборів вирішити, що тривалість строку або строків повноважень одного чи більше членів Суду, які мають бути обраними, становитиме строк, інший ніж дев’ять років, але не більший ніж дванадцять і не менший ніж шість років.

4. У випадках, коли йдеться про більше ніж один строк повноважень і коли Консультативна асамблея застосовує викладений вище пункт, розподіл строків повноважень здійснюється Генеральним секретарем за жеребом одразу ж після виборів.

5. Член Суду, обраний для заміщення члена, строк повноважень якого не сплив, обіймає посаду протягом решти частини строку повноважень свого попередника.

6. Члени Суду обіймають свою посаду до їх заміщення. Після заміщення вони продовжують займатися тими справами, які вже прийняли на розгляд.

7. Члени Суду засідають у ньому в своїй особистій якості.

Упродовж строку своїх повноважень вони не можуть обіймати посади, несумісні з їхньою незалежністю і неупередженістю як членів Суду або які не відповідають вимогам цього органу.

Стаття 41

Суд обирає свого Голову і одного або двох заступників Голови строком на три роки. Вони можуть бути переобрані.

Стаття 42

Члени Суду за кожний день виконання своїх обов’язків одержують винагороду, розмір якої визначається Комітетом міністрів.

Стаття 43

Для розгляду кожної справи, переданої до Суду, Суд створює палату із дев’яти суддів. Членом палати ex-officio засідає суддя — громадянин будь-якої держави, яка є стороною в спорі, або, за його відсутності, особа, яка визначається на вибір такої держави і засідає як суддя; решта суддів визначаються Головою Суду за жеребом перед початком розгляду справи.

Стаття 44

Право передавати справу до Суду мають лише Високі Договірні Сторони і Комісія.

Стаття 45

Юрисдикція Суду поширюється на всі справи, які стосуються тлумачення та застосування цієї Конвенції і які Високі Договірні Сторони або Комісія передають йому на розгляд відповідно до статті 48.

Стаття 46

1. Будь-яка Висока Договірна Сторона може в будь-який час заявити, що вона визнає обов’язковою ipso facto і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду з усіх питань, які стосуються тлумачення та застосування цієї Конвенції.

2. Згадані вище заяви можуть робитися безумовно, або на умовах взаємодомовленості з боку кількох чи деяких Високих Договірних Сторін, або на визначений строк.

3. Ці заяви здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи, який надсилає копії Високим Договірним Сторонам.

Стаття 47

Суд може прийняти справу до провадження лише після того, як Комісія визнає марність зусиль щодо дружнього врегулювання справи і протягом тримісячного строку, передбаченого статтею 32.

Стаття 48

За умови, якщо заінтересована Висока Договірна Сторона, коли вона одна, або заінтересовані Високі Договірні Сторони, коли їх більше однієї, визнають юрисдикцію Суду обов’язковою або, у разі невизнання юрисдикції Суду, за згодою заінтересованої Високої Договірної Сторони, коли вона одна, або заінтересованих Високих Договірних Сторін, коли їх більше однієї, справу на розгляд Суду можуть передати:

а) Комісія;

b) Висока Договірна Сторона, громадянин якої здогадно є жертвою порушення прав;

с) Висока Договірна Сторона, яка передала справу до Комісії;

d) Висока Договірна Сторона, на яку подано скаргу.

Стаття 49

У разі виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір розв’язується рішенням Суду.

Стаття 50

Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід юридичного або будь-якого іншого органу Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечать зобов’язанням за цією Конвенцією, а також якщо внутрішнє законодавство цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, ухвалює про справедливе відшкодування стороні, що постраждала.

Стаття 51

1. Рішення Суду повинні бути умотивованими.

2. Якщо рішення в цілому або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти свою думку окремо.

Стаття 52

Рішення Суду є остаточним.

Стаття 53

Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами.

Стаття 54

Рішення Суду надсилається Комітетові міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.

Стаття 55

Суд встановлює свої власні правила і визначає свою процедуру.

Стаття 56

1. Перші вибори членів Суду проводяться після того, як кількість заяв Високих Договірних Сторін, згаданих у статті 46, досягне восьми.

2. Жодна справа не може бути передана у Суд до початку виборів.

Розділ V

Стаття 57

На запит Генерального секретаря Ради Європи будь-яка Висока Договірна Сторона дає роз’яснення щодо того, яким чином її внутрішнє законодавство забезпечує ефективне виконання будь-якого з положень цієї Конвенції.

Стаття 58

Витрати Комісії та Суду оплачуються Радою Європи.

Стаття 59

Члени Комісії та Суду під час виконання своїх обов’язків користуються привілеями та імунітетами, передбаченими в статті 40 Статуту Ради Європи і в угодах, укладених згідно з цією статтею.

Стаття 60

Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як обмеження або порушення будь-яких прав і основних свобод людини, які гарантуються законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, в якій вона бере участь.

Стаття 61

Ніщо в цій Конвенції не завдає шкоди повноваженням Комітету міністрів, наданим йому Статутом Ради Європи.

Стаття 62

Високі Договірні Сторони домовляються, що вони — за винятком укладення спеціальної угоди — не користуватимуться підписаними між ними чинними договорами, угодами або деклараціями з метою шляхом оскарження вирішити спір, який виник внаслідок тлумачення або застосування цієї Конвенції, засобами врегулювання спорів, не передбаченими цією Конвенцією.

Стаття 63

1. Будь-яка держава може під час ратифікації або в будь-який інший час після цього заявити повідомленням на ім’я Генерального секретаря Ради Європи про те, що дія цієї Конвенції поширюється на всі або деякі з територій, за міжнародні відносини яких вона несе відповідальність.

2. Дія Конвенції поширюється на територію або території, зазначені у повідомленні, на тридцятий день після одержання цього повідомлення Генеральним секретарем Ради Європи.

3. Положення цієї Конвенції застосовуються до таких територій, однак з належним урахуванням місцевих вимог.

4. Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 цієї статті, може в будь-який час після цього заявити від імені однієї або кількох територій, яких стосується ця заява, що вона визнає компетенцію Комісії приймати скарги від окремих осіб, неурядових організацій або груп осіб згідно зі статтею 25 цієї Конвенції.

Стаття 64

1. Будь-яка держава під час підписання цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти може зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення Конвенції з огляду на те, що той чи інший закон, чинний у цей час на її території, не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно з цією статтею не дозволяються.

2. Будь-яке застереження, заявлене згідно з цією статтею, повинно містити короткий виклад відповідного закону.

Стаття 65

1. Висока Договірна Сторона може денонсувати цю Конвенцію тільки після спливу п’яти років з дня приєднання до неї і через шість місяців після направлення відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря Ради Європи, який інформує про це інші Високі Договірні Сторони.

2. Така денонсація не звільняє відповідну Високу Договірну Сторону від її зобов’язань за цією Конвенцією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов’язань і могло бути вчиненим нею до дати, з якої денонсація набрала чинності.

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом Ради Європи, перестає бути й учасницею цієї Конвенції на таких самих умовах.

4. Відповідно до положень попередніх пунктів Конвенція може бути денонсована стосовно будь-якої території, на яку було поширено її дію згідно з заявою, зробленою на підставі статті 63.

Стаття 66

1. Цю Конвенцію відкрито для підписання членами Ради Європи.

Вона підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

2. Ця Конвенція набирає чинності після здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот.

3. Для тих держав, які ратифікуватимуть цю Конвенцію після набрання нею чинності, вона набирає чинності з дня здачі на зберігання їхніх ратифікаційних грамот.

4. Генеральний секретар Ради Європи повідомляє всіх членів Ради Європи про набрання Конвенцією чинності, про Високі Договірні Сторони, які її ратифікували і про здачу на зберігання надалі всіх ратифікаційних грамот.

Вчинено в Римі четвертого дня листопада місяця 1950 року англійською і французькою мовами, причому, обидва тексти є цілком автентичні, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цієї Конвенції кожній державі, що її підписала.

 

Перший протокол

(Париж, 20.III.1952)

 

Уряди, які підписали цей Протокол, будучи членами Ради Європи,

сповнені рішучості зробити кроки до забезпечення колективного здійснення деяких прав і свобод, які не передбачені в розділі I Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція"),

дійшли згоди про таке:

Стаття 1

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, жодним чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків, чи інших зборів, чи штрафів.

Стаття 2

Жодна людина не може бути позбавлена права на освіту.

Виконуючи функції, які вона взяла на себе в галузі освіти та навчання, держава поважає право батьків забезпечувати освіту і навчання дітей відповідно до їхніх власних релігійних і філософських переконань.

Стаття 3

Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням за умов, які забезпечують народові вільне виявлення своєї думки при виборі законодавчої влади.

Стаття 4

Будь-яка Висока Договірна Сторона може під час підписання або ратифікації, або в будь-який інший після цього час надіслати Генеральному секретареві Ради Європи заяву, в якій визначаються межі застосування нею положень цього Протоколу до територій, які названі в цій заяві, і за міжнародні відносини яких вона несе відповідальність.

Будь-яка Висока Договірна Сторона, що надіслала заяву згідно з попереднім пунктом, може час від часу робити інші заяви, які змінюють умови будь-якої попередньої заяви або припиняють застосування положень цього Протоколу щодо будь-якої території.

Заява, зроблена згідно з цією статтею, розглядається як така, що зроблена відповідно до пункту 1 статті 63 Конвенції.

Стаття 5

Високі Договірні Сторони розглядають положення статей 1, 2, 3 і 4 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідним чином.

Стаття 6

Цей Протокол відкрито для підписання членами Ради Європи, що підписали Конвенцію; він підлягає ратифікації одночасно з ратифікацією Конвенції або після її ратифікації. Протокол набирає чинності після здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Для тих держав-учасниць Конвенції, які ратифікуватимуть Протокол після набрання ним чинності, він набирає чинності з дня здачі на зберігання їхніх ратифікаційних грамот.

Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи, який повідомляє всіх членів Ради про всі ратифікації.

Вчинено в Парижі двадцятого дня березня місяця 1952 року англійською та французькою мовами, причому, обидва тексти є цілком автентичні, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожному урядові, що його підписав.

 

Протокол N 2 про надання Європейському суду з прав людини повноважень робити консультативні висновки

 

Держави - члени Ради Європи, які підписали цей Протокол,

беручи до уваги положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі "Конвенція"), і зокрема статтю 19, яка передбачає створення, в числі інших органів, Європейського суду з прав людини (далі "Суд" ),

вважаючи доцільним надати Судові повноваження робити консультативні висновки за певних умов,

дійшли згоди про таке:

Стаття 1

1. На запит Комітету міністрів Суд може робити консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї.

2. Такі висновки не поширюються на питання, які стосуються змісту та обсягу прав і свобод, визначених у розділі I Конвенції та протоколах до неї, або на будь-яке інше питання, яке Комісія, Суд або Комітет міністрів можуть розглядати внаслідок будь-якого такого провадження, яке може бути розпочате відповідно до Конвенції.

3. Рішення Комітету міністрів щодо запиту консультативного висновку Суду приймається більшістю у дві третини голосів представників, які мають право брати участь у засіданнях Комітету.

Стаття 2

Суд вирішує, чи відповідає його компетенції щодо консультативних висновків, яка визначена в статті 1 цього Протоколу, запит Комітету міністрів щодо консультативного висновку.

Стаття 3

1. Для розгляду запитів щодо консультативного висновку Суд збирається на пленарне засідання.

2. Консультативні висновки Суду мають бути умотивовані.

3. Якщо консультативний висновок цілком або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти свою думку окремо.

4. Консультативні висновки Суду надсилаються Комітетові міністрів.

Стаття 4

Повноваження Суду згідно зі статтею 55 Конвенції поширюються на встановлення таких правил і визначення такої процедури, які Суд може вважати необхідними для цілей цього Протоколу.

Стаття 5

1. Цей Протокол відкрито для підписання державами-членами Ради Європи, які підписали Конвенцію і які можуть стати його учасниками шляхом:

а) підписання без застереження щодо ратифікації або прийняття;

b) підписання із застереженням щодо ратифікації або прийняття з подальшою ратифікацією або прийняттям.

Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

2. Цей Протокол набирає чинності, як тільки всі держави-учасниці Конвенції стануть учасницями Протоколу відповідно до положень пункту 1 цієї статті.

3. Із дати набрання цим Протоколом чинності статті 1-4 становлять складову частину Конвенції.

4. Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави-члени Ради про:

а) будь-яке підписання без застереження щодо ратифікації або прийняття;

b) будь-яке підписання із застереженням щодо ратифікації або прийняття;

с) здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти або будь-якого документа про прийняття;

d) дату набрання чинності цим Протоколом згідно з пунктом 2 цієї статті.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче належним чином на те уповноважені представники, підписали цей Протокол.

Вчинено у Страсбурзі шостого дня травня місяця 1963 року англійською та французькою мовами, причому, обидва тексти мають однакову силу, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі, що його підписала.

 

Протокол N 4,

який гарантує деякі права і свободи, не передбачені Конвенцією і

Першим протоколом до неї

Страсбург, 16.IX.1963

 

Уряди, які підписали цей Протокол, будучи членами Ради Європи,

сповнені рішучості зробити кроки до забезпечення колективного здійснення деяких прав і свобод, які не передбачені в розділі I Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція"), і в статтях 1-3 Першого протоколу до Конвенції, підписаного в Парижі 20 березня 1952 року,

дійшли згоди про таке:

Стаття 1

Жодна людина не може бути позбавлена волі лише на підставі неспроможності виконання свого договірного зобов’язання.

Стаття 2

1. Кожна людина, яка законно перебуває на території будь-якої держави, має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання в межах цієї території.

2. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

3. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

4. Права, викладені в пункті 1, у певних районах можуть також підлягати обмеженням, які запроваджуються згідно з законом і які виправдовуються в демократичному суспільстві державними інтересами.

Стаття 3

1. Жодна людина не може бути вислана з території держави, громадянином якої вона є, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів.

2. Жодна людина не може бути позбавлена права в’їзду на територію держави, громадянином якої вона є.

Стаття 4

Колективне вислання іноземців забороняється.

Стаття 5

1. Будь-яка Висока Договірна Сторона може під час підписання або ратифікації цього Протоколу, або в будь-який інший після цього час надіслати Генеральному секретареві Ради Європи заяву, в якій визначаються межі застосування нею положень цього Протоколу до територій, які названі в цій заяві і за міжнародні відносини яких вона несе відповідальність.

2. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка надіслала заяву згідно з попереднім пунктом, може час від часу робити інші заяви, які змінюють умови будь-якої попередньої заяви або припиняють застосування положень цього Протоколу щодо будь-якої території.

3. Заява, зроблена згідно з цією статтею, розглядається як така, що зроблена відповідно до пункту 1 статті 63 Конвенції.

4. Територія будь-якої держави, до якої цей Протокол застосовується на підставі його ратифікації або прийняття цією державою, і кожна територія, до якої цей Протокол застосовується на підставі заяви, зробленої такою державою згідно з цією статтею, розглядаються як окремі території для цілей, що стосуються посилань на територію держави у статтях 2 і 3.

Стаття 6

1. Високі Договірні Сторони розглядають положення статей 1-5 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідним чином.

2. Проте, право на індивідуальний позов, яке визнається на підставі статті 25 Конвенції, або визнання юрисдикції Суду як обов’язкової статті 46 Конвенції не матиме чинності щодо цього Протоколу доти, доки відповідна Висока Договірна Сторона не зробить заяви про визнання такого права або прийняття такої юрисдикції щодо всіх або деяких із статей 1-4 цього Протоколу.

Стаття 7

1. Цей Протокол відкрито для підписання членами Ради Європи, які підписали Конвенцію; він підлягає ратифікації одночасно з ратифікацією Конвенції або після її ратифікації. Протокол набирає чинності після здачі на зберігання п’яти ратифікаційних грамот. Для тих держав-учасниць Конвенції, які ратифікуватимуть Протокол після набрання ним чинності, він набирає чинності з дати здачі на зберігання їхніх ратифікаційних грамот.

2. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи, який повідомляє всіх членів Ради про всі ратифікації.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче належним чином на те уповноважені представники, підписали цей Протокол.

Вчинено у Страсбурзі шістнадцятого дня вересня місяця 1963 року англійською та французькою мовами, причому обидва тексти мають однакову силу, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі, яка його підписала.

 

Протокол N 6,

який стосується скасування смертної кари

Страсбург, 28.IV.1983

 

Держави-члени Ради Європи, які підписали цей Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція"),

вважаючи, що розвиток подій, який мав місце в різних державах-членах Ради Європи, відображає загальну тенденцію до скасування смертної кари,

дійшли згоди про таке:

Стаття 1

Смертна кара скасовується. Жодна людина не може бути засуджена до такого покарання або страчена.

Стаття 2

Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава сповіщає Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення такого закону.

Стаття 3

Жодні відступи від положень цього Протоколу на підставі статті 15 Конвенції не дозволяються.

Стаття 4

Жодні застереження щодо положень цього Протоколу на підставі статті 64 Конвенції не дозволяються.

Стаття 5

1. Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання свого документа про ратифікацію, прийняття або схвалення може визначити територію або території, до яких застосовуватиметься цей Протокол.

2. Будь-яка держава може надалі в будь-який час надіслати на ім’я Генерального секретаря Ради Європи заяву про поширення дії цього Протоколу на будь-яку іншу територію, визначену у цій заяві. Щодо такої території Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати отримання такої заяви Генеральним секретарем.

3. Будь-яка заява, зроблена на підставі двох попередніх пунктів, може бути відкликана щодо будь-якої території, визначеної в цій заяві, шляхом надіслання повідомлення на ім’я Генерального секретаря. Відкликання набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати отримання такого повідомлення Генеральним секретарем.

Стаття 6

Держави-учасниці розглядають положення статей 1-5 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідним чином.

Стаття 7

Цей Протокол відкрито для підписання державами-членами Ради Європи, які підписали Конвенцію. Він підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню. Держава-член Ради Європи не може ратифікувати, прийняти або схвалити цей Протокол, якщо вона — одночасно або раніше — не ратифікувала Конвенцію. Документи про ратифікацію, прийняття або схвалення здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

Стаття 8

1. Цей Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати, на яку п’ять держав-членів Ради Європи висловили свою згоду взяти на себе зобов’язання за цим Протоколом згідно з положеннями статті 7.

2. Для будь-якої держави-члена, яка надалі висловить свою згоду взяти на себе зобов’язання за цим Протоколом, Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати здачі на зберігання документа про ратифікацію, прийняття або схвалення.

Стаття 9

Генеральний секретар Ради Європи сповіщає держави-члени Ради про:

а) будь-яке підписання;

b) здачу на зберігання будь-якого документа про ратифікацію, прийняття або схвалення;

с) будь-яку дату набрання чинності цим Протоколом згідно зі статтями 5 і 8;

d) будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або сповіщення, які стосуються цього Протоколу.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче належним чином на те уповноважені представники, підписали цей Протокол.

Вчинено у Страсбурзі двадцять восьмого дня квітня місяця 1983 року англійською та французькою мовами, причому, обидва тексти є цілком автентичні, в одному примірнику, зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі-членові Ради Європи.

 

Протокол N 7

Страсбург, 22.XI.1984

 

Держави-члени Ради Європи, які підписали цей Протокол,

сповнені рішучості зробити нові кроки до забезпечення колективного здійснення деяких прав і свобод за допомогою Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі "Конвенція"),

дійшли згоди про таке:

Стаття 1

1. Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше як на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і йому повинна бути надана можливість:

а) наводити аргументи проти свого вислання;

 b) вимагати перегляду своєї справи; і

 с) бути представленим з цією метою перед компетентним органом, особою чи особами, призначеними цим органом.

2. Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених в пунктах 1.а, b та с цієї статті, коли таке вислання необхідне в інтересах суспільного порядку або мотивується міркуваннями національної безпеки.

Стаття 2

1. Кожна людина, визнана судом винною у вчиненні кримінального злочину, має право на перегляд вищою судовою інстанцією винесеного їй вироку і призначеної міри покарання. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійсненим, регулюється законом.

2. Це право може бути об’єктом винятків, передбачених законом щодо малозначних злочинів, або у справах, у яких судом першої інстанції, що притяг до відповідальності відповідну особу, був найвищий суд, або в справах, у яких відповідна особа була засуджена після апеляції на виправдальний вирок.

Стаття 3

Якщо якась особа була остаточно визнана винною у вчиненні кримінального злочину, і якщо винесений їй вирок був потім скасований або вона була помилувана на тій підставі, що якась нова чи нововиявлена обставина незаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання внаслідок такого засудження, одержує відшкодування згідно з законом або практикою відповідної держави, — якщо тільки не буде доведено, що зазначена невідома обставина не була свого часу виявлена повністю або частково з вини цієї особи.

Стаття 4

1. Жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або покарана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона уже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і кримінально-процесуального права цієї держави.

2. Положення попереднього пункту не перешкоджають перегляду судового рішення — згідно з законом і кримінально-процесуальним правом відповідної держави — за новими або нововиявленими обставинами чи внаслідок грубої помилки в попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати процесу.

3. Жодні відступи від положень цієї статті на підставі статті 15 Конвенції не дозволяються.

Стаття 5

Члени подружжя мають рівні громадянські права і обов’язки в стосунках між собою, зі своїми дітьми, а також щодо одруження, перебування в шлюбі та його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, що в інтересах дітей є необхідними.

Стаття 6

1. Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання свого документа про ратифікацію прийняття або схвалення може визначити територію або території, на які поширюватиметься дія цього Протоколу, і встановити межі застосування нею його положень до такої території або таких територій.

2. Будь-яка держава може в подальшому в будь-який час надіслати на ім’я Генерального секретаря Ради Європи заяву про поширення дії цього Протоколу на будь-яку іншу територію, визначену в цій заяві. Щодо такої території Протокол набирає чинності в перший день місяця, що наступає після спливу двомісячного строку з дати отримання такої заяви Генеральним секретарем.

3. Будь-яка заява, зроблена на підставі двох попередніх пунктів, може бути відкликана щодо будь-якої території, визначеної в цій заяві, або змінена шляхом надіслання повідомлення на ім’я Генерального секретаря. Відкликання або зміна заяви набирає чинності в перший день місяця, що наступає після спливу двомісячного строку з дати отримання такого повідомлення Генеральним секретарем.

4. Заява, зроблена згідно з цією статтею, розглядається як така, що зроблена відповідно до пункту 1 статті 63 Конвенції.

5. Територія будь-якої держави, до якої цей Протокол застосовується на підставі його ратифікації, прийняття або схвалення цією державою, і кожна територія, до якої цей Протокол застосовується на підставі заяви, зробленої такою державою згідно з цією статтею, можуть розглядатися як окремі території для цілей, що стосуються посилання на територію держави у статті 1.

Стаття 7

1. Держави-учасниці розглядають положення статей 1-6 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідним чином.

2. Проте право на індивідуальний позов, яке визнається на підставі статті 25 Конвенції, або визнання юрисдикції Суду як обов’язкової на підставі статті 46 Конвенції, не матиме чинності щодо цього Протоколу доти, доки відповідна держава не зробить заяви про визнання такого права або прийняття такої юрисдикції щодо статей 1-5 цього Протоколу.

Стаття 8

Цей Протокол відкрито для підписання державами-членами Ради Європи, які підписали Конвенцію. Він підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню. Держава-член Ради Європи не може ратифікувати, прийняти або схвалити цей Протокол, якщо вона — одночасно або раніше — не ратифікувала Конвенцію. Документи про ратифікацію, прийняття або схвалення здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

Стаття 9

1. Цей Протокол набирає чинності у перший день місяця, що наступає після спливу двомісячного строку з дати, на яку сім держав-членів Ради Європи висловили свою згоду взяти на себе зобов’язання за цим Протоколом згідно з положеннями статті 8.

2. Для будь-якої держави-члена, яка надалі висловить свою згоду взяти на себе зобов’язання за цим Протоколом, Протокол набирає чинності у перший день місяця, що настає після спливу двомісячного строку з дати здачі на зберігання документа про ратифікацію, прийняття або схвалення.

Стаття 10

Генеральний секретар Ради Європи сповіщає всі держави-члени Ради Європи про:

а) будь-яке підписання;

b) здачу на зберігання будь-якого документа про ратифікацію, прийняття або схвалення;

с) будь-яку дату набрання чинності цим Протоколом згідно зі статтями 6 і 9;

d) будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або будь-яку заяву, які стосуються цього Протоколу.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче належним чином на те уповноважені представники, підписали цей Протокол.

Вчинено у Страсбурзі двадцять другого дня листопада місяця 1984 року англійською та французькою мовами, причому, обидва тексти є цілком автентичні, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі-членові Ради Європи.

 

Протокол N 9

Рим, 9.XI.1990

 

Держави-члени Ради Європи, які підписали цей Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція"),

сповнені рішучості удосконалювати процедуру, передбачену Конвенцією,

дійшли згоди про таке:

Стаття 1

Для тих учасників Конвенції, які беруть на себе зобов’язання за цим Протоколом, в Конвенцію вносяться поправки, викладені в статтях 2-5.

Стаття 2

У пункті 2 статті 31 Конвенції мовиться:

"2. Доповідь надсилається Комітетові міністрів. Вона також надсилається заінтересованим державам і, якщо стосується заяви, поданої на підставі статті 25, — заявникові. Заінтересовані держави і заявник не мають права оприлюднити її”.

Стаття 3

У статті 44 Конвенції мовиться:

"Право передавати справу до Суду належить лише Високим Договірним Сторонам, Комісії та особам, неурядовим організаціям або групам осіб, які подали заяву на підставі статті 25”.

Стаття 4

У статті 45 Конвенції мовиться:

"Юрисдикція Суду поширюється на всі справи, які стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції і які передаються йому на розгляд відповідно до статті 48”.

Стаття 5

У статті 48 Конвенції мовиться:

"1. За умови, якщо заінтересована Висока Договірна Сторона, коли вона одна, або заінтересовані Високі Договірні Сторони, коли їх більше однієї, визнають обов’язковою юрисдикцію Суду, або, у разі невизнання юрисдикції Суду, за згодою заінтересованої Високої Договірної Сторони, коли вона одна, або заінтересованих Високих Договірних Сторін, коли їх більше однієї, справу на розгляд Суду можуть передати:

а) Комісія;

b) Висока Договірна Сторона, громадянин якої здогадно є жертвою порушення прав;

с) Висока Договірна Сторона, яка передала справу до Комісії;

d) Висока Договірна Сторона, на яку подано скаргу;

е) особа, неурядова організація або група осіб, які подали заяву до Комісії.

2. Якщо справу передано на розгляд Суду виключно на підставі пункту 1.е, вона спочатку розглядається журі у складі трьох членів Суду. Членом журі ex-officio засідає суддя, обраний за поданням тієї Високої Договірної Сторони, на яку подано скаргу, або, за його відсутності, особа, яка визначається на вибір такої Сторони і засідає як суддя. Коли скарга подається на більше ніж одну Високу Договірну Сторону, кількісний склад журі відповідно збільшується.

На випадок, коли подана до розгляду справа не порушує серйозного питання щодо тлумачення або застосування Конвенції і коли за будь-якою іншою обставиною її розгляд Судом буде невиправданий, журі може одностайним голосуванням ухвалити рішення про недоцільність її розгляду Судом. У цьому разі Комітет міністрів згідно з положеннями статті 32 вирішує, чи мало місце порушення Конвенції”.

Стаття 6

1. Цей Протокол відкрито для підписання державами-членами Ради Європи, які підписали Конвенцію і які можуть висловити свою згоду шляхом:

а) підписання без застереження щодо ратифікації, прийняття або схвалення; чи

b) підписання, яке підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню, — з подальшою ратифікацією, прийняттям або схваленням.

2. Документи про ратифікацію, прийняття або схвалення здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

Стаття 7

1. Цей Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після спливу тримісячного строку з дати, коли десять держав-членів Ради Європи висловили свою згоду взяти на себе зобов’язання за цим Протоколом згідно з положеннями статті 6.

2. Для будь-якої держави-члена, яка надалі висловить свою згоду взяти на себе зобов’язання за цим Протоколом, Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після спливу тримісячного строку з дати підписання або здачі на зберігання документа про ратифікацію, прийняття або схвалення.

Стаття 8

Генеральний секретар Ради Європи повідомляє всі держави-члени Ради Європи про:

а) будь-яке підписання;

b) здачу на зберігання будь-якого документа про ратифікацію, прийняття або схвалення;

с) будь-яку дату набрання чинності цим Протоколом згідно зі статтею 7;

d) будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або будь-яку заяву, які стосуються цього Протоколу.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче належним чином на те уповноважені представники, підписали цей Протокол.

Вчинено в Римі шостого дня листопада місяця 1990 року англійською та французькою мовами, причому, обидва тексти є цілком автентичні, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі-члену Ради Європи.

 

Протокол N 10

Страсбург, 25.III.1992

 

Держави-члени Ради Європи, які підписали цей Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція"),

вважаючи за доцільне внести поправку до статті 32 Конвенції з метою зменшення більшості у дві третини голосів, передбаченої в цій статті,

дійшли згоди про таке

Стаття 1

У пункті 1 статті 32 Конвенції слова “у дві третини” вилучаються.

Стаття 2

1. Цей Протокол відкрито для підписання державами-членами Ради Європи, які підписали Конвенцію і які можуть висловити свою згоду шляхом:

а) підписання без застереження щодо ратифікації, прийняття або схвалення; чи

b) підписання, яке підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню, з подальшою ратифікацією, прийняттям або схваленням.

2. Документи про ратифікацію, прийняття або схвалення здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

Стаття 3

Цей Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після спливу тримісячного строку з дати, коли всі учасники Конвенції висловили свою згоду взяти на себе зобов’язання за цим Протоколом згідно з положеннями статті 2.

Стаття 4

Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави-члени Ради Європи про:

а) будь-яке підписання;

b) здачу на зберігання будь-якого документа про ратифікацію, прийняття або схвалення;

с) дату набрання чинності цим Протоколом згідно зі статтею 3;

d) будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або сповіщення, які стосуються цього Протоколу.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче належним чином на те уповноважені представники, підписали цей Протокол.

Вчинено в Страсбурзі двадцять п’ятого дня березня місяця 1992 року англійською та французькою мовами, причому, обидва тексти є цілком автентичні, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі-членові Ради Європи.

 

Протокол N 11,

який передбачає перебудову контрольного механізму, створеного

Конвенцією про захист прав і основних свобод людини

11.05.1994

 

Держави-члени Ради Європи, які підписали цей Протокол до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція"),

враховуючи нагальну необхідність перебудови контрольного механізму, створеного Конвенцією для забезпечення та підвищення ефективності захисту прав і основних свобод людини, головним чином у зв’язку із збільшенням кількості заяв та членів Ради Європи,

вважаючи за доцільне з цією метою внести поправки у деякі положення Конвенції для того, щоб, зокрема, замінити існуючі Європейську комісію та Європейський суд з прав людини новим постійним Судом,

враховуючи резолюцію N 1, ухвалену Європейською конференцією з прав людини на рівні міністрів, що відбулася у Відні 19 та 20 березня 1985 року,

враховуючи рекомендацію 1194 (1992), прийняту Парламентською Асамблеєю Ради Європи 6 жовтня 1992 року,

враховуючи рішення про перебудову контрольного механізму Конвенції, ухвалене главами держав та урядів держав-членів Ради Європи у Віденській декларації 9 жовтня 1993 року,

погодились про таке:

Стаття 1

Існуючий текст розділів II — IV Конвенції (статті 19 — 56) і Протокол N 2, який надає Європейському суду з прав людини повноваження робити консультативні висновки, замінюються нижченаведеним розділом II Конвенції (статті 19 — 51):

Розділ II Європейський суд з прав людини

Стаття 19 Створення Суду

Для забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини (далі “Суд"), який функціонує на постійній основі.

Стаття 20 Склад суддів

Суд складається з такого числа суддів, яке відповідає кількості Високих Договірних Сторін.

Стаття 21 Критерії добору суддів

1. Судді повинні мати високі моральні якості та кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, або бути юристами з визнаним авторитетом.

2. Судді засідають в Суді у своїй особистій якості.

3. Впродовж терміну їхніх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, несумісною з їх незалежністю, неупередженістю або вимогами, що пред’являються до штатних посадових осіб; усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Стаття 22 Вибори суддів

1. Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної Сторони більшістю поданих голосів із трьох кандитатів, висунутих Високою Договірною Стороною.

2. Така ж процедура застосовується під час довиборів до Суду у випадку приєднання нових Високих Договірних Сторін, а також при заповненні вакансій, що виникли.

Стаття 23 Термін повноважень

1. Судді обираються терміном на шість років. Вони можуть бути переобраними. Однак термін повноважень половини суддів, обраних на перших виборах, спливає по закінченні трирічного періоду.

2. Судді, повноваження яких мають спливти по закінченні першого трирічного періоду, визначаються Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу ж після їх обрання.

3. З метою забезпечення, по можливості, поновлення кожні три роки, повноважень половини суддів, Парламентська Асамблея може до початку будь-яких наступних виборів вирішити, що тривалість терміну або термінів повноважень одного або декількох суддів, які мають бути обраними, становитиме період, інший ніж шість років, але не більше дев’яти і не менше трьох років.

4. У випадках, коли йдеться про більше ніж один термін повноважень і коли Парламентська Асамблея застосовує попередній пункт, розподіл термінів повноважень здійснюється Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу ж після виборів.

5. Суддя, обраний для заміщення судді, термін повноважень якого не минув, обіймає посаду на протязі решти частини терміну повноважень свого попередника.

6. Термін повноважень суддів спливає, якщо вони досягають 70-річного віку.

7. Судді обіймають свою посаду до їх заміщення. Після заміщення вони продовжують, однак, займатися тими справами, які вже знаходяться у них на розгляді.

Стаття 24 Звільнення

Жоден суддя не може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам не буде ухвалене іншими суддями більшістю у дві третини голосів.

Стаття 25 Канцелярія та судові секретарі

Суд має канцелярію, функції та організація якої визначаються у правилах процедури Суду. Суду у його діяльності надають допомогу судові секретарі.

Стаття 26 Пленарні засідання Суду

На пленарних засіданнях Суду:

a) обирається його Голова та один або два заступника Голови терміном на три роки; вони можуть бути переобраними;

b) створюються палати на визначений термін;

c) обираються голови палат Суду; вони можуть бути переобраними;

d) приймаються правила процедури Суду; та

e) обираються Секретар Суду та один або декілька заступників Секретаря.

Стаття 27 Комітети, палати та Велика палата

1. Суд розглядає подані йому справи в комітетах із трьох суддів, палатах із семи суддів та Великій палаті із сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на визначений термін.

2. Як член палати та Великої палати ex officio засідає суддя, обраний від зацікавленої держави-учасниці або, у його відсутність чи у разі його неспроможності взяти участь у засіданні, особа, яка визначається за вибором такої держави і засідає як суддя.

3. До складу Великої палати входять також Голова Суду, заступники Голови, голови палат та інші судді, які визначаються відповідно до правил процедури Суду. Якщо справа передається на розгляд Великої палати згідно зі статтею 43, у Великій палаті не може засідати жоден суддя з палати, яка ухвалила судове рішення, за винятком голови палати та судді, який засідав від зацікавленої держави-учасниці.

Стаття 28 Заяви комітетів про неприйнятність

Комітет може, одностайним голосуванням, визнати неприйнятною або вилучити із свого реєстру справ індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо таке рішення може бути ухвалене без подальшого розгляду. Рішення Комітету є остаточним.

Стаття 29 Рішення палат про прийнятність та суть заяв

1. Якщо згідно зі статтею 28 ніякого рішення не ухвалюється, палата вирішує про прийнятність та суть індивідуальних заяв, поданих згідно зі статтею 34.

2. Палата приймає рішення про прийнятність та суть державних заяв, поданих згідно зі статтею 33.

3. Рішення про прийнятність ухвалюється окремо, якщо Суд, у виняткових випадках, не прийме іншого рішення.

Стаття 30 Передача юрисдикції Великій палаті

Якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, ухваленим Судом раніше, палата може у будь-який час до прийняття свого рішення передати свою юрисдикцію Великій палаті, якщо жодна із сторін у справі не заперечує проти цього.

Стаття 31 Повноваження Великої палати

Велика палата:

a) приймає рішення щодо заяв, поданих згідно зі статтею 33 або статтею 34, якщо палата передала свою юрисдикцію згідно зі статтею 30 або якщо справа була передана їй на розгляд згідно зі статтею 43; та

b) розглядає запити про надання консультативних висновків, подані згідно зі статтею 47.

Стаття 32 Юрисдикція Суду

1. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47.

2. У випадку виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір вирішується Судом.

Стаття 33 Міждержавні справи

Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду будь-яке, на її думку, порушення положень Конвенції та протоколів до неї іншою Високою Договірною Стороною.

Стаття 34 Індивідуальні заяви

Суд може приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви про порушення однією з Високих Договірних Сторін її прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права.

Стаття 35 Критерії прийнятності

1. Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.

2. Суд не розглядає індивідуальні заяви, подані згідно зі статтею 34, якщо вони:

а) анонімні; або

b) по своїй суті порушують питання, що вже було розглянуте Судом або вже розглядалось шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять ніякої нової відповідної інформації.

3. Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо ця заява, на його думку, несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необгрунтована або є зловживанням правом на оскарження.

4. Суд відхиляє будь-яку заяву, якщо він вважає її неприйнятною згідно з цією статтею. Він може ухвалити таке рішення на будь-якій стадії судового розгляду.

Стаття 36 Участь третьої сторони

1. У всіх справах, які розглядаються палатою або Великою палатою, Висока Договірна Сторона, громадянин якої є заявником, має право викладати свої міркування у письмовій формі і брати участь у слуханнях.

2. Голова Суду може, в інтересах належного відправлення правосуддя, запропонувати будь-якій Високій Договірній Стороні, яка не є стороною у судовому розгляді, або будь-якій відповідній особі, яка не є заявником, викласти свої міркування у письмовій формі або взяти участь у слуханнях.

Стаття 37 Вилучення заяв із реєстру справ

1. Суд може на будь-якій стадії судового розгляду вилучити заяву із свого реєстру справ, якщо обставини дозволяють зробити висновок, що:

а) заявник не має наміру продовжувати підтримувати свою заяву; або

b) спір уже вирішено; або

с) на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.

Однак Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає дотримання прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї.

2. Суд може знову внести заяву у свій реєстр справ, якщо, на його думку, обставини це виправдовують.

Стаття 38 Розгляд справ та процедура дружнього врегулювання

1. Якщо Суд визнає заяву прийнятною:

а) він проводить разом із представниками сторін розгляд справи і, у разі необхідності, розслідування, для ефективного здійснення якого зацікавлені держави створюють всі необхідні умови;

b) він надає свої послуги зацікавленим сторонам з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поважання прав людини, визначених в Конвенції та протоколах до неї.

2. Судовий розгляд, який здійснюється згідно з пунктом 1b, є конфіденційним.

Стаття 39 Дружнє врегулювання

У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу із свого реєстру, прийнявши відповідне рішення, в якому міститься стислий виклад фактів і досягнутого між сторонами рішення.

Стаття 40 Слухання у відкритому засіданні та доступ до документів

1. Слухання проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд у виняткових випадках не ухвалить іншого рішення.

2. Документи, які подаються Секретарю, мають бути доступними для публіки, якщо Голова Суду не ухвалить іншого рішення.

Стаття 41 Справедлива сатисфакція

Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

Стаття 42 Рішення палат

Рішення палат стають остаточними відповідно до пункту 2 статті 44.

Стаття 43 Передача справ на розгляд Великої палати

1. Впродовж трьох місяців від дати ухвалення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з проханням про передачу справи на розгляд Великої палати.

2. Колегія із п’яти суддів Великої палати задовольняє таке прохання, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення.

3. Якщо колегія задовольняє прохання, Велика палата вирішує справу шляхом ухвалення судового рішення.

Стаття 44 Остаточні судові рішення

1. Рішення Великої палати є остаточним.

2. Рішення палати стає остаточним:

a) якщо сторони заявляють про те, що вони не вимагатимуть передачі справи на розгляд Великої палати; або

b) через три місяця від дати постановлення рішення, якщо прохання про передачу справи на розгляд Великої палати не було заявлене; або

c) якщо колегія Великої палати відхиляє прохання про передачу справи на розгляд Великої палати згідно зі статтею 43.

Стаття 45 Мотивування рішень

1. Судові рішення та рішення про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути мотивованими.

2. Якщо судове рішення цілком або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти свою думку окремо.

Стаття 46 Обов’язкова сила судових рішень та їх виконання

1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду надсилається Комітету міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.

Стаття 47 Консультативні висновки

1. Суд може, на запит Комітету міністрів, робити консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї.

2. Такі висновки не поширюються на питання, які стосуються змісту чи обсягу прав і свобод, визначених у розділі I Конвенції та протоколах до неї, або на будь-яке інше питання, яке Суд чи Комітет міністрів можуть розглядати внаслідок будь-якого провадження, що може бути порушене відповідно до Конвенції.

3. Рішення Комітету міністрів про подання запиту щодо консультативного висновку Суду ухвалюється більшістю голосів представників, які мають право засідати в Комітеті.

Стаття 48 Консультативна юрисдикція Суду

Суд вирішує, чи відповідає його консультативній компетенції, визначеній у статті 47, запит Комітету міністрів про надання консультативного висновку.

Стаття 49 Мотивування консультативних висновків

1. Консультативні висновки Суду мають бути мотивованими.

2. Якщо консультативний висновок цілком або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти свою думку окремо.

3. Консультативні висновки Суду надсилаються Комітету міністрів.

Стаття 50 Витрати Суду

Витрати Суду сплачуються Радою Європи.

Стаття 51 Привілеї та імунітети суддів

Судді під час виконання своїх обов’язків користуються привілеями та імунітетами, передбаченими у статті 40 Статуту Ради Європи і в угодах, укладених згідно з цією статтею Статуту.

Стаття 52

1. Розділ V Конвенції стає розділом III Конвенції; стаття 57 Конвенції стає статтею 52 Конвенції; статті 58 та 59 Конвенції вилучаються, а статті 60 — 66 Конвенції стають відповідно статтями 53-59 Конвенції.

2. Розділ I Конвенції озаглавлюється “Права і свободи”, а новий розділ III Конвенції — “Інші положення”. Статтям 1-18 і новим статтям 52-59 Конвенції даються заголовки, зазначені у Додатку до цього Протоколу.

3. У пункті 1 нової статті 56 після слова “поширюється” додаються слова “з урахуванням пункту 4 цієї статті"; у пункті 4 слова “Комісії приймати скарги” та “згідно зі статтею 25 цієї Конвенції” замінюються відповідно словами “Суду приймати скарги та згідно зі статтею 34 Конвенції”. У пункті 4 нової статті 58 слова остатті 63 замінюються словами остатті 56”.

4. У Перший протокол до Конвенції вносяться такі поправки:

a) статтям даються заголовки, зазначені у Додатку до цього Протоколу; і

b) в останньому реченні статті 4 слова “статті 63” замінюються словами “статті 56”.

5. У Протокол N 4 вносяться такі поправки:

a) статтям даються заголовки, зазначені у Додатку до цього Протоколу;

b) у пункті 3 статті 5 слова “статті 63” замінюються словами “статті 56"; додається новий пункт 5, який гласить:

"Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 чи 2 цієї статті може в будь-який інший час після цього заявити від імені однієї або декількох територій, яких стосується заява, що вона визнає компетенцію Суду приймати скарги від окремих осіб, неурядових організацій або груп осіб згідно зі статтею 34 Конвенції стосовно всіх або деяких із статей 1-4 цього Протоколу"; і

c) пункт 2 статті 6 вилучається.

6. У Протокол N 6 вносяться такі поправки:

a) статтям даються заголовки, зазначені у Додатку до цього Протоколу; і

b) у статті 4 слова “на підставі статті 64” замінюються словами “на підставі статті 57”.

7. У Протокол N 7 вносяться такі поправки:

a) статтям даються заголовки, зазначені у Додатку до цього Протоколу;

b) у пункті 4 статті 6 слова “статті 63” замінюються словами “статті 56"; додається новий пункт 6, який гласить:

"Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 чи 2 цієї статті, може в будь-який інший час після цього заявити від імені однієї або декількох територій, яких стосується заява, що вона визнає компетенцію Суду приймати скарги від окремих осіб, неурядових організацій або груп осіб згідно зі статтею 34 Конвенції стосовно статей 1-5 цього Протоколу"; і

c) пункт 2 статті 7 вилучається.

8. Протокол N 9 скасовується.

Стаття 53

1. Цей Протокол відкрито для підписання державами-членами Ради Європи, які підписали Конвенцію і які можуть висловити свою згоду про обов’язковість для них цього Протоколу шляхом:

а) підписання без застереження щодо ратифікації, прийняття чи затвердження; або

b) підписання, яке підлягає ратифікації, прийняттю чи затвердженню, з подальшою ратифікацією, прийняттям чи затвердженням.

2. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття чи затвердження здаються на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи.

Стаття 54

1. Цей Протокол набирає чинності в перший день місяця, що наступає після закінчення дванадцятимісячного періоду від дати, на яку всі держави-учасниці Конвенції висловлять свою згоду про обов’язковість для них цього Протоколу згідно з положеннями статті 3. Вибори нових суддів можуть проводитися і будь-які подальші необхідні кроки можуть здійснюватися з метою створення нового Суду, відповідно до положень цього Протоколу, від дати, на яку всі держави-учасниці Конвенції висловлять свою згоду про обов’язковість для них цього Протоколу.

Стаття 55

1. Без шкоди для положень пунктів 3 і 4 нижче, термін повноважень суддів, членів Комісії, Секретаря Суду та заступника Секретаря Суду закінчується з набранням чинності цим Протоколом.

2. Заяви, які знаходяться на розгляді Комісії і які ще не будуть визнані прийнятними на дату набрання чинності цим Протоколом, розглядаються Судом відповідно до положень цього Протоколу.

3. Заяви, які будуть визнані прийнятними на дату набрання чинності цим Протоколом, продовжують розглядатися членами Комісії впродовж одного року після набрання чинності цим Протоколом. Будь-які заяви, розгляд яких не буде закінчений впродовж зазначеного терміну, передаються в Суд, який розглядає їх як прийнятні справи відповідно до положень цього Протоколу.

4. Стосовно заяв, у зв’язку з якими Комісія, після набрання чинності цим Протоколом, склала доповідь відповідно до колишньої статті 31 Конвенції, доповідь перепроваджується сторонам, які публікувати її не можуть. Згідно з положеннями, діючими до набрання чинності цим Протоколом, справа може бути передана на розгляд Суду. Колегія Великої палати визначає, хто має вирішувати справу: одна з палат чи Велика палата. Якщо справа вирішується однією з палат, рішення цієї палати є остаточним. Справи, що не були передані в Суд, розглядаються Комітетом міністрів, який діє відповідно до положень колишньої статті 32 Конвенції.

5. Справи, розгляд яких Суд не закінчив на дату набрання чинності цим Протоколом, передаються у Велику палату Суду, яка розглядає їх відповідно до положень цього Протоколу.

6. Справи, які на дату набрання чинності цим Протоколом не будуть вирішені Комітетом міністрів згідно з колишньою статтею 32 Конвенції, вирішуються Комітетом міністрів відповідно до тієї статті.

Стаття 56

Якщо Висока Договірна Сторона зробила заяву про визнання компетенції Комісії або юрисдикції Суду згідно з колишньою статтею 25 чи 46 Конвенції стосовно справ, які виникли у зв’язку з фактами або грунтуються на фактах, що мали місце після будь-якої такої заяви, це обмеження застосовується до юрисдикції Суду, визначеної цим Протоколом.

Стаття 57

Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави-члени Ради про:

а) будь-яке підписання;

b) здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти або будь-якого документа про прийняття чи затвердження;

с) будь-яку дату набрання чинності цим Протоколом або будь-якими його положеннями відповідно до статті 4; і

d) будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або сповіщення, які стосуються цього Протоколу.

На посвідчення чого нижчепідписані належним чином на те уповноважені представники підписали цей Протокол.

Вчинено у _________ _________________ дня ______ місяця ____ року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі-члену Ради Європи.

 

Минимальные стандартные правила

Организации Объединенных Наций, касающиеся отправления

правосудия в отношении несовершеннолетних

("Пекинские правила")

 

Часть первая. Общие принципы

 

1. Основные цели

1.1. Государства-участники должны стремиться, в соответствии со своими общими интересами, способствовать благополучию несовершеннолетнего и его или ее семьи.

1.2. Государства-члены должны стремиться к созданию условий, позволяющих обеспечить содержательную жизнь подростка в обществе, которая, в тот период жизни, когда она или он наиболее склонны к неправильному поведению, будет благоприятствовать процессу развития личности и получения образования, в максимальной степени свободному от возможности совершения преступлений и правонарушений.

1.3. Следует уделять достаточное внимание осуществлению позитивных мер, предполагающих полную мобилизацию всех возможных ресурсов, включая семью, добровольцев и другие группы общества, а также школы и другие общественные институты, с целью содействия благополучию подростка, с тем чтобы сократить необходимость вмешательства со стороны закона, и эффективного, справедливого и гуманного обращения с подростком, находящимся в конфликте с законом.

1.4. Правосудие в отношении несовершеннолетних должно являться составной частью процесса национального развития каждой страны в рамках всестороннего обеспечения социальной справедливости для всех несовершеннолетних, одновременно содействуя таким образом защите молодежи и поддержанию мирного порядка в обществе.

1.5. Настоящие Правила будут осуществляться в контексте экономических, социальных и культурных условий, существующих в каждом государстве-члене.

1.6. Следует систематически развивать и координировать службы правосудия в отношении несовершеннолетних в целях повышения и поддержания на должном уровне квалификации персонала этих служб, включая их методы, подходы и отношение.

 

Комментарий

Эти широкие основные цели касаются всеобъемлющей социальной политики в целом и направлены на оказание максимального содействия обеспечению благополучия несовершеннолетних, что сведет до минимума необходимость вмешательства со стороны системы правосудия в отношении несовершеннолетних и, в свою очередь, уменьшит ущерб, который может быть нанесен каким-либо вмешательством вообще. Такие меры заботы в отношении молодежи, принимаемые до совершения правонарушений, являются основным содержанием политики, направленной на устранение необходимости применения настоящих Правил.

В правилах 1.1-1.3 указано на важную роль, которую будет играть конструктивная социальная политика в отношении несовершеннолетних, в частности в предотвращении преступлений и правонарушений, совершаемых несовершеннолетними. В правиле 1.4 правосудие в отношении несовершеннолетних определяется как составная часть системы обеспечения социальной справедливости для несовершеннолетних, а в правиле 1.6 указывается на необходимость постоянного совершенствования системы правосудия в отношении несовершеннолетних, принимая одновременно меры для разработки прогрессивной социальной политики в отношении несовершеннолетних в целом и учитывая необходимость постоянного улучшения работы персонала этой системы.

Цель правила 1.5 заключается в том, чтобы отразить существующие в государствах-членах условия, от которых могут зависеть формы применения конкретных правил; эти формы неизбежно будут отличаться от форм, применяемых другими государствами.

 

2. Сфера применения Правил и используемые определения

2.1. Следующие Минимальные стандартные правила применяются к несовершеннолетним правонарушителям беспристрастно, без каких бы то ни было различий в отношении, например, расы, цвета кожи, пола, языка, вероисповедания, политических или иных убеждений, национального или социального происхождения, имущественного, сословного или иного положения.

2.2. Для целей настоящих Правил государства-члены применяют следующие определения таким образом, чтобы это отвечало их соответствующим правовым системам и концепциям:

а) несовершеннолетним является ребенок или молодой человек, который в рамках существующей правовой системы может быть привлечен за правонарушение к ответственности в такой форме, которая отличается от формы ответственности, применимой к взрослому;

b) правонарушением является любой проступок (действие или бездействие), наказуемый по закону в рамках существующей правовой системы;

с) несовершеннолетним правонарушителем является ребенок или молодой человек, который подозревается в совершении правонарушения или, как установлено, совершил его.

2.3. В рамках каждой национальной юрисдикции следует предпринять усилия для принятия комплекса законов, правил и положений, которые относятся непосредственно к несовершеннолетним правонарушителям и учреждениям и органам, в функции которых входит отправление правосудия в отношении несовершеннолетних и которые призваны:

а) удовлетворять различные потребности несовершеннолетних правонарушителей, защищая при этом их основные права;

b) удовлетворять потребности общества;

с) проводить в жизнь следующие правила неукоснительно и беспристрастно.

 

Комментарий

Минимальные стандартные правила специально сформулированы таким образом, чтобы они могли применяться в рамках различных правовых систем и в то же время устанавливать некоторые минимальные стандарты в обращении с несовершеннолетними правонарушителями при любом существующем определении несовершеннолетнего и при любой системе обращения с несовершеннолетним правонарушителем. Правила во всех случаях должны применяться беспристрастно и без каких-либо различий. Поэтому в правиле 2.1 подчеркивается важность применения Правил беспристрастно и без каких бы то ни было различий. Это правило следует формулировке принципа 2 Декларации прав ребенка.

В правиле 2.2 дано определение понятий "несовершеннолетний" и "правонарушение" в качестве компонентов понятия "несовершеннолетний правонарушитель", являющегося основным предметом настоящих Минимальных стандартных правил (см., однако, также правила 3 и 4). Следует отметить что возрастные пределы будут зависеть и будут прямо представлены в зависимость от положений каждой правовой системы, тем самым полностью учитывая экономические, социальные, политические, культурные и правовые системы государств-членов. Поэтому понятие "несовершеннолетний" охватывает широкий возрастной диапазон от 7 до 18 лет или старше. Столь широкий диапазон представляется неизбежным ввиду значения настоящих Минимальных стандартных правил.

В правиле 2.3 говорится о необходимости разработки конкретного национального законодательства, направленного на оптимальное воплощение в жизнь настоящих Минимальных стандартных правил как в законодательстве, так и на практике.

 

3. Расширение сферы применения Правил

3.1. Соответствующие положения Правил применяются не только к несовершеннолетним правонарушителям, но и к несовершеннолетним, которые могут быть привлечены к ответственности за любой конкретный поступок, не наказуемый в случае его совершения взрослым.

3.2. Следует прилагать усилия для распространения действия принципов, изложенных в Правилах, на всех несовершеннолетних, в отношении которых принимаются меры по социальному обеспечению и установлению опеки.

3.3. Следует прилагать также усилия для распространения действия принципов, изложенных в Правилах, на молодых совершеннолетних правонарушителей.

 

Комментарий

В правиле 3 предусматривается распространение действиясредств защиты, предусмотренных в Минимальных стандартных правилах, касающихся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних, на следующие случаи:

а) предусмотренные в различных национальных правовых системах так называемые "статусные нарушения", когда круг действий, рассматриваемых в качестве правонарушений для несовершеннолетних, шире, чем для взрослых (например, прогулы, плохое поведение в школе и в семье, появление в нетрезвом состоянии в общественных местах и т.д.) (правило 3.1);

b) принятие мер по социальному обеспечению несовершеннолетних и установлению опеки (правило 3.2);

с) процедуры обращения с молодыми совершеннолетними правонарушителями в зависимости, несомненно, от конкретного возрастного предела (правило 3.3).

Представляется оправданным распространение Правил на эти три категории. Правило 3.1 предусматривает минимальные гарантии в этих областях, а правило 3.2 рассматривается в качестве желательного шага в направлении более справедливого, равноправного и гуманного правосудия для всех несовершеннолетних, находящихся в конфликте с законом.

 

4. Возраст уголовной ответственности

4.1. В правовых системах, в которых признается понятие возраста уголовной ответственности для несовершеннолетних, нижний предел такого возраста не должен устанавливаться на слишком низком возрастном уровне, учитывая аспекты эмоциональной, духовной и интеллектуальной зрелости.

 

Комментарий

Минимальные пределы возраста уголовной ответственности весьма различны в зависимости от исторических и культурных особенностей. Использование современного подхода заключается в определении способности ребенка перенести связанные с уголовной ответственностью моральные и психологические аспекты, то есть в определении возможности привлечения ребенка, в силу индивидуальных особенностей его или ее восприятия и понимания, к ответственности за явно антиобщественное поведение. Если возрастной предел уголовной ответственности установлен на слишком низком уровне или вообще не установлен, понятие ответственности становится бессмысленным. В целом существует связь между понятием ответственности за правонарушение или преступное поведение и другими социальными правами и обязанностями (такими, как семейное положение, гражданское совершеннолетие и т.д.). Поэтому следует приложить усилия для установления разумного низшего возрастного предела, который мог бы применяться в международном масштабе.

 

5. Цели правосудия в отношении несовершеннолетних

5.1. Система правосудия в отношении несовершеннолетних направлена в первую очередь на обеспечение благополучия несовершеннолетнего и обеспечение того, чтобы любые меры воздействия на несовершеннолетних правонарушителей были всегда соизмеримы как с особенностями личности правонарушителя, так и с обстоятельствами правонарушения.

 

Комментарий

В правиле 5 отражены две важнейшие цели отправления правосудия в отношении несовершеннолетних. Первой целью является содействие благополучию несовершеннолетнего. Это - главная цель тех правовых систем, в которых делами несовершеннолетних правонарушителей занимаются суды по семейным делам или административные власти, но в то же время благополучию несовершеннолетнего должно уделяться особое внимание н в тех правовых системах, которые придерживаются модели уголовного преследования, что поможет избежать чисто карательных санкций. (См. также правило 14).

Второй целью является соблюдение "принципа соразмерности". Этот принцип широко известен как средство ограничения использования карательных санкций, выражающихся в основном в использовании принципа воздаяния по заслугам в соответствии с тяжестью правонарушения. Реакция на действия молодых правонарушителей должна основываться на учете не только тяжести правонарушения, но и особенностей личности. Индивидуальные особенности правонарушителя (например, социальный статус, положение в семье, ущерб, нанесенный правонарушителем, и прочие факторы, связанные с личностью правонарушителя) должны оказывать влияние на соразмерность ответных действий (например, принятие во внимание желания правонарушителя компенсировать ущерб, нанесенный жертве, или ее или его желание вести полноценную и полезную жизнь).

Аналогично, ответные действия, направленные на обеспечение благополучия молодого правонарушителя, могут выходить за рамки необходимого я тем самым наносить ущерб основным правам конкретного молодого человека, как это наблюдается в некоторых системах правосудия в отношении несовершеннолетних. В этом случае следует также обеспечить соразмерность ответных действий с учетом особенностей обстоятельств правонарушения и личности правонарушителя, а также жертвы.

По сути, в правиле 5 предусматриваются всего лишь справедливые ответные действия на любое конкретное правонарушение или преступление, совершаемое несовершеннолетним. Многообразие аспектов, которые сочетает в себе это правило, может способствовать применению двух подходов: новые и новаторские виды ответных действий столь же желательны, как и меры предосторожности в отношении любого неоправданного расширения сети официальногосоциального контроля над несовершеннолетними.

 

6. Объем дискреционных полномочий

6.1. Ввиду различных особых потребностей несовершеннолетних, а также многообразия имеющихся мер, следует предусмотреть соответствующий объем дискреционных полномочий на всех этапах судебного разбирательства и на различных уровнях отправления правосудия в отношении несовершеннолетних, в том числе при расследовании, рассмотрении дела в суде, вынесении судебного решения и осуществлении контроля за выполнением судебных решений.

6.2. Вместе с тем следует прилагать усилия для обеспечения соответствующей отчетности на всех этапах и уровнях при осуществлении любых дискреционных правомочий.

6.3. Лица, использующие дискреционные полномочия, должны обладать соответствующей квалификацией или подготовкой для их благоразумного применения в соответствии со своими функциями и полномочиями.

 

Комментарий

В правилах 6.1, 6.2 и 6.3 охватывается несколько важных аспектов эффективного, справедливого и гуманного отправления правосудия в отношении несовершеннолетних: необходимость разрешить применение дискреционных полномочий на всех основных уровнях отправления правосудия, с тем чтобы принимающие решения лица могли действовать в зависимости от каждого конкретного случая; и необходимость предусмотреть меры контроля и противодействия для предотвращения случаев неправильного использования дискреционных полномочий и для защиты прав молодого правонарушителя. Подотчетность и профессионализм являются наиболее важными средствами ограничения широкого использования дискреционных полномочий. Таким образом, в данном случае подчеркивается значение профессиональных навыков и подготовки как ценных средств обеспечения благоразумного использования дискреционных полномочий в делах несовершеннолетних правонарушителей. (См. также правила 1.6 и 2.2). В этом контексте подчеркивается значение разработки конкретных руководящих принципов использования дискреционных полномочий и обеспечения систем пересмотра дел, апелляций и т. п., с тем чтобы обеспечить проверку решений и подотчетность. Подобные механизмы конкретно не оговариваются ввиду определенных трудностей, связанных с их включением в международные Минимальные стандартные правила, в которых невозможно учесть все различия в системах правосудия.

 

7. Права несовершеннолетних

7.1. Основные процессуальные гарантии, такие, как презумпция невиновности, право быть поставленным в известность о предъявленном обвинении, право на отказ давать показания, право иметь адвоката, право на присутствие родителей или опекуна, право на очную ставку со свидетелями и их перекрестный допрос и право на аппеляцию в вышестоящую инстанцию должны быть гарантированы на всех этапах судебного разбирательства.

 

Комментарий

В правиле 7.1 подчеркиваются некоторые важные аспекты, которые являются существенными элементами справедливого и беспристрастного суда и признаны на международном уровне в существующих документах о правах человека. (См. также правило 14.)

Положение о презумпции невиновности, например, содержится также в статье 11 Всеобщей декларации прав человека и в статье 14.2 Международного пакта о гражданских и политических правах.

В правиле 14 и далее настоящих Минимальных стандартных правил конкретно определяются вопросы, которые являются важными, в частности, при рассмотрении в суде дел несовершеннолетних, а в правиле 7.1 в общем виде подтверждаются самые основные процессуальные гарантии.

 

8. Обеспечение конфиденциальности

8.1. Право несовершеннолетнего на конфиденциальность должно уважаться на всех этапах, чтобы избежать причинения ей или ему вреда из-за ненужной гласности или из-за ущерба репутации.

8.2. В принципе не должна публиковаться никакая информация, которая может привести к указанию наличность несовершеннолетнего правонарушителя.

 

Комментарий

В правиле 8 подчеркивается важность обеспечения права несовершеннолетнего на конфиденциальность. Молодежь особенно болезненно реагирует на нанесение ущерба репутации. Результаты криминологических исследований по вопросу о нанесении ущерба репутации свидетельствуют об отрицательных последствиях (различного рода), связанных с постоянным применением по отношению к молодым лицам таких определений, как "правонарушитель" или "преступник".

В правиле 8 подчеркивается важность обеспечения права несовершеннолетнего от негативных последствий опубликования в средствах массовой информации сообщений об их делах (например, имена подозреваемых или осужденных молодых правонарушителей). Интересы личности следует защищать и гарантировать, по крайней мере в принципе. (Общие положения, содержащиеся в правиле 8, конкретизируются далее в правиле 21.)

 

9. Защитительная оговорка

9.1. Ничто в настоящих Правилах не должно толковаться как исключающее применение Минимальных стандартных правил обращения с заключенными, принятых Организацией Объединенных Наций, и других документов и стандартов в отношении прав человека, которые признаны международным сообществом и касаются защиты молодых лиц и заботы о них.

 

Комментарий

Правило 9 предназначено для устранения любого недопонимания при толковании и претворении в жизнь настоящих Правил в соответствии с принципами, содержащимися в соответствующих существующих или разрабатываемых международных документах и стандартах о правах человека, таких как Всеобщая декларация прав человека, Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах и Международный пакт о гражданских и политических правах. Декларация прав ребенка и проект конвенции о правах ребенка. Следует учитывать, что применение настоящих Правил не наносит ущерба никаким аналогичным международным документам, которые могут содержать положения имеющие более широкую сферу применения. (См. также правило 27.)

 

Часть вторая. Расследование и судебное разбирательство

 

10. Первоначальный контакт

10.1. При задержании несовершеннолетнего ее или его родители или опекун немедленно ставятся в известность о таком задержании, а в случае невозможности такого немедленного уведомления, родители или опекун ставятся в известность позднее в кратчайшие возможные сроки.

10.2. Судья или другое компетентное должностное лицо или орган незамедлительно рассматривают вопрос об освобождении.

10.3. Контакты между органами по обеспечению правопорядка и несовершеннолетним правонарушителем осуществляются таким образом, чтобы уважать правовой статус несовершеннолетнего, содействовать благополучию несовершеннолетнего и избегать причинения ей или ему ущерба, с должным учетом обстоятельств дела.

 

Комментарий

Правило 10.1 в принципе содержится в правиле 92 Минимальных стандартных правил обращения с заключенными.

Вопрос об освобождении (правило 10.2) рассматривается незамедлительно судьей или другим компетентным должностным лицом. Под последним понимается любое лицо или учреждение в самом широком смысле этого понятия, включая органы общины или полицейские власти, имеющие полномочия на освобождение арестованного лица. (См. также Международный пакт о гражданских и политических правах статья 9.3.)

Правило 10.3 касается некоторых основных аспектов процедуры и поведения полицейских и других должностных лиц по обеспечению правопорядка в уголовных делах несовершеннолетних. Выражение "избегать причинения ущерба", по общему признанию, является весьма гибкой формулировкой и охватывает многие стороны возможных действий (например, грубые формы словесного обращения, физическое насилие, осуждение окружающих). Уже само участие в процессах правосудия в отношении несовершеннолетних может "причинять ущерб" несовершеннолетним, поэтому термин "избегать причинения ущерба" следует толковать широко как причинение прежде всего наименьшего ущерба несовершеннолетним, а также любого дополнительного или излишнего ущерба. Это особенно важно при первоначальном контакте с органами по обеспечению правопорядка, который может оказать весьма значительное влияние на отношение несовершеннолетнего к государству и обществу. Кроме того, успех любого дальнейшего вмешательства во многом зависит от подобных первоначальных контактов. При этом весьма важное значение имеет сострадание и мягкий, но требовательный подход.

 

11. Прекращение дела

11.1. При рассмотрении дел несовершеннолетних правонарушителей следует по возможности не прибегать к официальному разбору дела компетентным органом власти, указанным в правиле 14.1, ниже.

11.2. Полиция, прокуратура или другие органы, ведущие дела несовершеннолетних, должны быть уполномочены принимать решения по таким делам, по своему усмотрению, без проведения официального слушания дела, согласно критериям, установленным для этой цели в соответствующей правовой системе, а также согласно принципам, содержащимся в настоящих Правилах.

11.3. Любое прекращение дела, связанное с его передачей в соответствующие общинные или другие службы, требует согласия несовершеннолетнего или его или ее родителей или опекуна, при условии, что такое решение о передаче дела подлежит пересмотру компетентным органом власти на основании заявления.

11.4. В целях содействия обеспечению дискреционного характера рассмотрения дел несовершеннолетних необходимо предусмотреть такие программы в рамках общины, как осуществление временного надзора и руководства, реституция и компенсация потерпевшим.

 

Комментарий

Прекращение дела, в том числе изъятие его из ведения уголовного правосудия и часто передача вспомогательным службам общины, обычно практикуется на официальной и неофициальной основе во многих правовых системах. Эта практика позволяет ограничить негативные последствия процедуры отправления правосудия в отношении несовершеннолетних (например, клеймо судимости и приговора). Во многих случаях наилучшие результаты дает невмешательство со стороны компетентных органов власти. Таким образом, прекращение дела в самом начале без передачи его альтернативным (социальным) службам может дать оптимальный результат. Это особенно касается дел, не связанных с серьезным нарушением, и когда семья, школа или другие институты, осуществляющие неофициальный социальный контроль, уже приняли или намерены принять надлежащие конструктивные меры воздействия.

Как указывается в правиле 11.2, прекращение дела может быть осуществлено на любом этапе принятия решения - полицией, прокуратурой или другими учреждениями, например, судами, трибуналами, советами или комиссиями. Оно может быть осуществлено одним, несколькими или всеми органами власти, в соответствии с правилами и политикой соответствующих систем и с настоящими Правилами. Прекращение дела не должно ограничиваться лишь мелкими делами, и поэтому оно может быть важным средством.

В правиле 11.3 подчеркивается важное значение обязательного согласия несовершеннолетнего нарушителя (или его родителей, или опекуна) на рекомендованную форму прекращения дела. (Без такого согласия прекращение дела с передачей его службам общины противоречило бы Конвенции об упразднении принудительного труда). Однако такое согласие не должно восприниматься как нечто неоспоримое, поскольку оно может иногда быть дано несовершеннолетним в состоянии отчаяния. В правиле подчеркивается, что следует свести к минимуму возможность принуждения и запугивания на всех уровнях процесса прекращения дела. Несовершеннолетние не должны чувствовать, что на них оказывается давление (например, чтобы избежать судебного процесса), или подвергаться давлению с целью получения согласия на ту или иную форму прекращения дела. Поэтому предлагается разработать положение об объективной оценке уместности вынесения решений, касающихся молодых правонарушителей, "компетентным органом власти на основании заявления" ("компетентный орган власти" может быть иным, нежели тот, о котором говорится в правиле 14).

В правиле 11.4 рекомендуется положение, содержащее эффективные альтернативы отправлению правосудия в отношении несовершеннолетних в форме прекращения дела с передачей его в общину. Особенно рекомендуются программы, в которых предусматривается урегулирование посредством реституции потерпевшему и принятия мер с целью исключения в будущем нарушений закона посредством осуществления временного надзора и руководства. С учетом конкретных обстоятельств прекращение дела было бы уместным даже в случае совершения более серьезных правонарушений (например, первое правонарушение, деяние, совершенное под давлением приятелей и т.д.).

 

12. Специализация полиции

12.1. Для выполнения своих функций наилучшим образом служащие полиции, которые часто или исключительно занимаются несовершеннолетними или которые главным образом занимаются предупреждением преступности несовершеннолетних, должны пройти специальный инструктаж и подготовку. Для этой цели в крупных городах должны быть созданы специальные подразделения полиция.

 

Комментарий

В правиле 12 обращается внимание на необходимость специальной подготовки всех должностных лиц по обеспечению правопорядка, участвующих в отправлении правосудия в отношении несовершеннолетних. Поскольку полиция является для несовершеннолетних первым контактом с системой правосудия, крайне важно, чтобы она действовала квалифицированно и должным образом. Хотя связь между урбанизацией и преступностью, несомненно, является сложной, рост преступности несовершеннолетних связывается с ростом крупных городов, в частности, с их быстрым и непланируемым ростом. Поэтому специализированные подразделения полиции являются необходимыми не только для обеспечения соблюдения конкретных принципов, изложенных в настоящем документе (например, правило 1.6), но в более общем плане для обеспечения эффективного предупреждения преступности несовершеннолетних и борьбы с ней, а также улучшения обращения с несовершеннолетними правонарушителями.

 

13. Содержание под стражей до суда

13.1. Содержание под стражей до суда применяется лишь в качестве крайней меры и в течение кратчайшего периода времени.

13.2. Содержание под стражей до суда по возможности заменяется другими альтернативными мерами, такими, как постоянный надзор, активная воспитательная работа или помещение в семью или в воспитательное заведение или дом.

13.3. Несовершеннолетние, содержащиеся под стражей до суда, пользуются всеми правами и гарантиями Минимальных стандартных правил обращения с заключенными, принятых Организацией Объединенных Наций.

13.4. Несовершеннолетние, содержащиеся под стражей до суда, должны содержаться отдельно от взрослых, а также в специальном учреждении или в специальном отделении учреждения, где содержатся также и взрослые.

13.5. Во время пребывания под стражей несовершеннолетним должен обеспечиваться уход, защита и вся необходимая индивидуальная помощь - социальная, психологическая, медицинская, физическая, а также помощь в области образования и профессиональной подготовки, - которые им могут потребоваться ввиду их возраста, пола и личности.

 

Комментарий

Нельзя недооценивать опасности "уголовного влияния" на несовершеннолетних, содержащихся под стражей до суда. Поэтому важно подчеркнуть необходимость применения альтернативных мер. В связи с этим в правиле 13.1 поощряется разработка новых и новаторских мер, с тем чтобы избежать такого содержания под стражей до суда в интересах благополучия несовершеннолетнего.

Несовершеннолетним, содержащимся под стражей до суда, должны предоставляться все права и гарантии, предусмотренные Минимальными стандартными правилами обращения с заключенными, а также Международным пактом о гражданских и политических правах, в частности в статье 9 и пунктах 2Ь и 3 статьи 10.

Правило 13.4 не препятствует принятию государствами иных мер против отрицательного влияния взрослых правонарушителей, которые по крайней мере столь же эффективны, как и меры, упомянутые в данном правиле.

Различные виды помощи, которые могут потребоваться, перечислены с тем, чтобы привлечь внимание к широкому кругу особых потребностей молодых людей, содержащихся под стражей (например, юношей или девушек, наркоманов, алкоголиков, умственно больных, психологически травмированных, например в связи с арестом, и т.п.). Различные физические и психологические особенности молодых людей, содержащихся под стражей, могут служить основанием для классификации мер, на основании которых некоторые молодые люди содержатся под стражей до суда отдельно, что дает возможность избежать нанесения им ущерба и успешнее оказать необходимую помощь.

Шестой Конгресс Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями в своей резолюции 4 о стандартах правосудия в отношении несовершеннолетних указал, что Правила, в частности, должны отражать основной принцип, заключающийся в том, что содержание под стражей до суда должно использоваться лишь в качестве крайней меры, что несовершеннолетних правонарушителей нельзя содержать в учреждении, где они могут подвергаться отрицательному влиянию со стороны взрослых лиц, находящихся под арестом, и что следует постоянно учитывать потребности, характерные для их уровня развития.

 

Часть третья. Вынесение судебного решения и выбор мер воздействия

 

14. Компетентный орган власти для вынесения судебного решения

14.1. Если дело несовершеннолетнего правонарушителя не было прекращено (согласно правилу 11), ею или им занимается компетентный орган власти (суд, трибунал, совет, комиссия и т.д.) в соответствии с принципами справедливого и беспристрастного суда.

14.2. Судебное разбирательство должно отвечать интересам несовершеннолетнего и осуществляться в атмосфере понимания, что позволит несовершеннолетнему участвовать в нем и свободно излагать свою точку зрения.

 

Комментарий

Трудно дать определение компетентного органа или лица, в котором бы универсально описывался орган власти, выносящий судебное решение. Под компетентным органом власти подразумеваются и те лица, которые руководят судом или трибуналом (один судья или несколько членов), включая судей-профессионалов и лиц, не являющихся юристами, а также административные комиссии (например, в шотландской и скандинавской системах) или другие менее официальные органы общин и учреждения судебного характера, занимающиеся разрешением конфликтов.

Процедура обращения с несовершеннолетними правонарушителями должна в любом случае следовать минимальным стандартам, которые применимы почти повсеместно ко всем обвиняемым в соответствии с процедурой, известной как "надлежащая законная процедура". В соответствии с надлежащей процедурой, понятие "справедливый и беспристрастный суд" включает такие основные гарантии, как презумпция невиновности, представление и изучение доказательств, общеправовая защита, право на отказ давать показания, право ни последнее слово во время слушания дела, право на апелляцию и т.д. (см. также правило 7.1).

 

15. Адвокат, родители и опекуны

15.1. В ходе всего судебного разбирательства несовершеннолетний имеет право быть представленным его или ее адвокатом или право на обращение за бесплатной правовой помощью, если предоставление такой помощи предусмотрено в этой стране законодательством.

15.2. Родители или опекун имеют право участвовать в судебном разбирательстве, и компетентный орган власти может потребовать их присутствия в интересах несовершеннолетнего. Однако компетентный орган власти может отказать им в таком участии, если имеются основания полагать, что это необходимо в интересах несовершеннолетнего.

 

Комментарий

В правиле 15.1 используется терминология, аналогичная терминологии правила 93 Минимальных стандартных правил обращения с заключенными. Если положение об адвокате и бесплатной правовой помощи необходимо для обеспечения несовершеннолетнему правовой помощи, то право родителей или опекуна на участие, как указывается в правиле 15.2, следует рассматривать как оказание общей психологической и эмоциональной поддержки несовершеннолетнему, как функцию, которая должна выполняться в течение всего разбирательства.

Для компетентных органов власти, которые стремятся надлежащим образом рассмотреть дело видимо было бы полезным, в частности, сотрудничество со стороны юридических представителей несовершеннолетнего (или какого-либо другого помощника, которому несовершеннолетний может верить и действительно верит). Это положение может утратить свое значение в том случае, когда присутствие родителей или опекунов при слушании дела оказывает отрицательное влияние, например, если они проявляют враждебное отношение к несовершеннолетнему; поэтому должна быть предусмотрена возможность отказа им в таком участии.

 

16. Доклады о результатах социального обследования

16.1. Во всех случаях, за исключением мелких правонарушений, до вынесения компетентным органом власти окончательного решения, предшествующего приговору, необходимо тщательно изучить окружение и условия, в которых живет несовершеннолетний, или обстоятельства, при которых было совершено правонарушение, с тем чтобы содействовать вынесению компетентным органом власти разумного судебного решения по делу.

 

Комментарий

Доклады о результатах социального обследования (социальные заключения или доклады до вынесения приговора) оказывают незаменимую помощь в большинстве случаев, связанных с судебным разбирательством дел несовершеннолетних. Компетентные органы должны знать о соответствующих фактах, касающихся несовершеннолетнего, например, о социальном и семейном окружении несовершеннолетнего, его учебе в школе, воспитании п т.д. Для этой цели в некоторых судебных системах используются специальные социальные службы или сотрудники, выполняющие эти функции для судов или комиссий. Эти функции могут выполняться другими сотрудниками, в том числе должностными лицами системы пробации. Поэтому в данном правиле указывается на необходимость соответствующих социальных служб для квалифицированной подготовки докладов о результатах социального обследования.

 

17. Руководящие принципы вынесения судебного решения и выбор мер воздействия

17.1. При выборе мер воздействия компетентный орган должен руководствоваться следующими принципами:

а) меры воздействия всегда должны быть соизмеримы не только с обстоятельствами и тяжестью правонарушения, но и с положением и потребностями несовершеннолетнего, а также с потребностями общества;

b) решения об ограничении личной свободы несовершеннолетнего должны приниматься только после тщательного рассмотрения вопроса и ограничение должно быть по возможности сведено до минимума;

с) несовершеннолетнего правонарушителя не следует лишать личной свободы, если только он не признан виновным в совершении серьезного деяния с применением насилия против другого лица или в неоднократном совершении других серьезных правонарушений, а также в отсутствие другой соответствующей меры воздействия;

d) при рассмотрении дела несовершеннолетнего вопрос о его или ее благополучии должен служить определяющим фактором.

17.2. Ни за какое преступление, совершенное несовершеннолетним, смертный приговор не выносится.

17.3. Несовершеннолетние не подвергаются телесным наказаниям.

17.4. Компетентный орган власти должен иметь право в любой момент прекратить судебное разбирательство.

 

Комментарий

Главная трудность в разработке руководящих принципов для вынесения судебного решения в отношении молодых людей проистекает из неразрешенных противоречий философского характера между:

а) перевоспитанием и воздаянием по заслугам;

b) помощью и пресечением и наказанием;

с) мерой воздействия с учетом исключительных обстоятельств конкретного дела и мерой воздействия в интересах защиты общества в целом;

d) общим предупреждением и индивидуальным наказанием.

Противоречие между этими подходами четче проявляется в отношении дел несовершеннолетних, чем в отношении дел взрослых. В силу разнообразия причин и следствий, являющихся отличительной чертой дел несовершеннолетних, между этими альтернативами возникает сложная взаимозависимость.

Минимальные стандартные правила отправления правосудия в отношении несовершеннолетних не предписывают применение какого-либо подхода, а скорее указывают на подход, в наибольшей степени отвечающий международно признанным принципам. Поэтому основные положения, изложенные в правиле 17.1, в частности в подпунктах а) и с), следует воспринимать главным образом как практические руководящие принципы, которые должны служить общей отправной точкой; при учете их соответствующими органами (см. также правило 5) они могли бы в значительной степени способствовать обеспечению защиты основных прав несовершеннолетних правонарушителей, в особенности основных прав на развитие личности и образование. В подпункте b) правила 17.1 указывается, что подход, имеющий чисто карающий характер, является неприемлемым, если в делах взрослых и также, возможно, в случае серьезных правонарушений несовершеннолетних заслуженное наказание и карающие санкции могут рассматриваться как в определенной степени обоснованные, то в делах несовершеннолетних над такими соображениями должны всегда преобладать интересы обеспечения благополучия и будущего молодых людей.

Согласуясь с резолюцией 8 шестого Конгресса Организации Объединенных Наций, подпункт b) правила 17.1 способствует максимально широкому применению альтернатив заключению, учитывая необходимость удовлетворения конкретных потребностей молодежи.

Поэтому следует полностью использовать весь диапазон существующих альтернативных мер и разрабатывать новые альтернативные меры с учетом требований безопасности общества. Максимально широко должна применяться система пробации путем вынесения условных приговоров, отсрочки их исполнения, постановлений советов и других видов решений.

Подпункт с) правила 17.1 отвечает одному из руководящих принципов резолюции 4 шестого Конгресса, направленного на то, чтобы избегать заключения несовершеннолетних в тюрьму, за исключением тех случаев, когда нет другой соответствующей меры, которая обеспечивала бы безопасность общества.

Положение о запрещении смертной казни в правиле 17.2 отвечает статье 6.5 Международного пакта о гражданских и политических правах.

Положение о запрещении телесных наказаний отвечает статье 7 Международного пакта о гражданских и политических правах и Декларации о защите всех лиц от пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания, а также Конвенции против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания и проекту конвенции о правах ребенка.

Право на прекращение в любой момент судебного разбирательства (правило 17.4) является отличительной чертой, присущей практике обращения с несовершеннолетними правонарушителями в отличие от взрослых. В любое время компетентному органу власти могут стать известны обстоятельства, которые позволят считать полное прекращение вмешательства наилучшим решением по делу.

 

18. Различные меры воздействия

18.1. В целях обеспечения большей гибкости и во избежание по возможности заключения в исправительные учреждения компетентный орган власти должен располагать при разрешении дела широким комплексом мер воздействия. Такими мерами, которые могут осуществляться в сочетании друг с другом, являются:

а) постановления об опеке, руководстве и надзоре;

b) пробация;

с) постановления о работе на благо общины;

d) финансовые наказания, компенсация и реституция;

е) постановления о принятии промежуточных и других мер;

f) постановления об участии в групповой психотерапии и других подобных мероприятиях;

g) постановления, касающиеся передачи на воспитание, места проживания или других воспитательных мер;

h) другие соответствующие постановления.

18.2. Ни один несовершеннолетний не может быть изъят из-под надзора родителей, частично или полностью, если это не оправдано обстоятельствами ее или его дела.

 

Комментарий

В правиле 18.2 делается попытка перечислить некоторые важные меры воздействия и санкции, которые успешно применяются в различных правовых системах. В целом они перспективны и заслуживают применения и дальнейшего развития. В этом правиле не указываются какие-либо требования в отношении персонала, поскольку соответствующего персонала может не быть в некоторых регионах; в этих регионах можно разрабатывать и применять меры, для осуществления которых требуется меньше персонала.

Для примеров, указанных в правиле 18.1, общим является, прежде всего, опора на общину как на инструмент эффективного осуществления альтернативных решений. Перевоспитание с привлечением общины представляет собой традиционную меру, которая заключает в себе многие аспекты. В связи с этим соответствующим властям следует поощрять предоставление общинами своих услуг.

В правиле 18.2 указывается на важную роль семьи, которая, в соответствии со статьей 10.1 Международного пакта об экономических, социальных и культурных правах, является "естественной и основной ячейкой общества". В рамках семьи родители имеют не только право, но и обязаны обеспечить уход и надзор за своими детьми. Поэтому в соответствии с правилом 18.2 разлучение детей и родителей является крайней мерой. К ней можно прибегать лишь в тех случаях, когда факты дела оправдывают этот серьезный шаг (например, жестокое обращение с детьми).

 

19. Минимальное использование мер, предусматривающих заключение в исправительные учреждения

19.1. Помещение несовершеннолетнего в какое-либо исправительное учреждение всегда должно быть крайней мерой, применяемой в течение минимального необходимого срока.

 

Комментарий

Прогрессивная криминология выступает за предпочтительное использование мер, не предусматривающих содержания в исправительных учреждениях. Установлено, что в лучшем случае имеется незначительная разница в результатах, достигнутых посредством содержания в исправительных учреждениях по сравнению с результатами, достигнутыми без применения этой меры. Многочисленные неблагоприятные последствия для личности, которые, по-видимому, являются неизбежными при любом помещении в исправительное учреждение, совершенно очевидно не могут быть компенсированы исправительной работой. Это особенно справедливо в отношении несовершеннолетних, которые подвержены отрицательным влияниям. Кроме того, негативные последствия, связанные не только с лишением свободы, но и с изоляцией от общества, сказываются на несовершеннолетнем в большей степени, чем на взрослом, поскольку они затрагивают несовершеннолетнего на начальной стадии его развития.

Цель правила 19 заключается в ограничении содержания в исправительных учреждениях в двух отношениях: количественном ("крайняя мера") и временном ("минимального срока"). В правиле 19 отражен один из руководящих принципов резолюции 4 шестого Конгресса Организации Объединенных Наций 63: несовершеннолетний нарушитель не должен заключаться в тюрьму, за исключением тех случаев, когда не имеется других соответствующих мер. Поэтому в данном правиле содержится призыв к тому, чтобы в тех случаях, когда несовершеннолетний должен быть помещен в исправительное учреждение, лишение свободы должно быть ограничено минимально необходимым сроком и при этом должны быть осуществлены специальные организационные мероприятия по содержанию несовершеннолетнего и учтены различные типы правонарушителей, правонарушений и учреждений. Фактически, предпочтение должно отдаваться "открытым" учреждениям перед "закрытыми". Кроме того, все учреждения должны быть исправительного или образовательного типа, а не тюремного.

 

20. Устранение ненужных задержек

20.1. Любое дело несовершеннолетнего с самого начала следует вести быстро, не допуская каких-либо ненужных задержек.

 

Комментарий

Быстрое осуществление официального судопроизводства по делам несовершеннолетних является первоочередной задачей. В противном случае все положительное, что могло бы быть достигнуто в ходе разбирательства и вынесения решения, может оказаться под угрозой. Со временем несовершеннолетнему будет все труднее, а иногда и невозможно логически и психологически увязать процедуру судебного разбирательства и вынесение решения с самим правонарушением.

 

21. Протоколы

21.1. Материалы дел несовершеннолетних правонарушителей должны храниться строго конфиденциально и не должны передаваться третьим лицам. Доступ к таким материалам должен быть ограничен кругом лиц, непосредственно занимающимся разбором данного дела, или других лиц, имеющих соответствующие полномочия.

21.2. Материалы дел несовершеннолетних правонарушителей не должны использоваться при разборе дел взрослых правонарушителей в последующих случаях, связанных с тем же правонарушителем.

 

Комментарий

В этом правиле делается попытка установить равновесие между конфликтующими интересами в связи с протоколами или материалами дел, а именно: интересами органов полиции, прокуратуры и других органов с целью совершенствования выполнения функций надзора и интересами несовершеннолетнего правонарушителя (см. также правило 8). Выражение "другие лица, имеющие соответствующие полномочия" обычно подразумевает, среди прочих лиц, исследователей.

 

22. Необходимость профессионализма и подготовки

22.1. Для обеспечения и поддержания необходимой профессиональной компетентности всего персонала, занимающегося делами несовершеннолетних, следует использовать профессиональную подготовку, обучение в процессе работы, курсы переподготовки и другие соответствующие виды обучения.

22.2. Персонал органов правосудия по делам несовершеннолетних должен подбираться с учетом различных категорий несовершеннолетних, которые вступают в контакт с системой правосудия по делам несовершеннолетних. Следует приложить усилия для обеспечения справедливого представительства женщин и национальных меньшинств в органах правосудия по делам несовершеннолетних.

 

Комментарий

Лица, в компетенцию которых входит принятие решения в отношении несовершеннолетних, могут иметь самую различную квалификацию (магистры в Соединенном Королевстве Великобритания и Северной Ирландии и в регионах, находящиеся под влиянием системы общего права; судьи, имеющие юридическое образование, в странах, использующих римское право, и в регионах, на которые распространяется их влияние; выборные или назначаемые лица, не являющиеся профессионалами-юристами, или юристы в других странах, члены общинных советов и т.д.). Все эти лица должны иметь минимальную подготовку в области права, социологии, психологии, криминологии и наук о поведении. Это требование имеет столь же важное значение, как и организационная специализация и независимость компетентного органа власти.

Вряд ли возможно требовать от работников социального сектора и должностных лиц системы пробации профессиональной специализации в качестве предварительного условия для передачи им любых функций в отношении несовершеннолетних правонарушителей. Поэтому профессиональный инструктаж в ходе их работы является минимальной необходимой квалификацией.

Профессиональная квалификация является необходимым элементом для обеспечения беспристрастного и эффективного отправления правосудия в отношении несовершеннолетних. Поэтому необходимо улучшить набор, продвижение и профессиональную подготовку персонала и обеспечить его необходимыми средствами, которые позволяли бы ему соответствующим образом выполнять свои функции. В целях достижения беспристрастности при отправлении правосудия в отношении несовершеннолетних следует избегать любой дискриминации на политической, социальной, половой, расовой, религиозной, культурной или любой другой основе в отношении отбора, назначения и продвижения персонала в системе правосудия по делам несовершеннолетних. Такова была рекомендация шестого Конгресса. Кроме того, шестой Конгресс призвал государства-члены обеспечить справедливое и равноправное положение женщин-сотрудников в системе уголовного правосудия и рекомендовал принять специальные меры для набора, подготовки и содействия продвижению женщин-сотрудников в системе правосудия отношении несовершеннолетних.

 

Часть четвертая. Обращение с правонарушителями

вне исправительных учреждений

 

23. Эффективное исполнение решения

23.1. Необходимо предусмотреть соответствующие положения об исполнении постановлений компетентного органа, указанного в правиле 14.1 выше, самим этим органом или каким-либо другим органом, в зависимости от обстоятельств.

23.2. Такие положения должны включать право компетентного органа периодически вносить, по мере необходимости, изменения в постановления при условии, что характер таких изменений будет определяться в соответствии с принципами, содержащимися в этих Правилах.

 

Комментарий

Решение по делам несовершеннолетних, в большей степени чем по делам взрослых, может оказать влияние на жизнь правонарушителя в течение длительного периода времени. Поэтому важное значение имеет надзор за исполнением решения со стороны компетентного органа власти или независимого органа (комиссии по делам поручительства, службы системы пробации, учреждения социального обеспечения молодежи и других), полномочия которого аналогичны полномочиям компетентного органа власти, принявшего первоначальное решение по делу. С этом целью в некоторых странах учреждена должность juge de l'excution des peines.

Состав, полномочия и функции этого органа власти должны носить гибкий характер; в правиле 23 дано их общее описание, с тем чтобы обеспечить их широкую приемлемость.

 

24. Предоставление необходимой помощи

24.1. Следует прилагать усилия для предоставления несовершеннолетним на всех этапах судебного разбирательства необходимой помощи, такой как обеспечение жильем, получение образования или профессиональной подготовки, трудоустройство или любая другая помощь, которая может оказаться полезной и практичной, в целях содействия процессу перевоспитания.

 

Комментарий

Содействие благополучию несовершеннолетних имеет первостепенное значение. Поэтому в правиле 24 подчеркивается важность создания необходимых условий и предоставления услуг и другой необходимой помощи для обеспечения интересов несовершеннолетних в течение всего процесса перевоспитания.

 

25. Мобилизация добровольцев и других общинных служб

25.1. Следует привлекать добровольцев, добровольные организации, местные учреждения и другие общинные службы, с тем чтобы они внесли свой действенный вклад в перевоспитание несовершеннолетних в рамках общины и, насколько это возможно, в рамках семьи.

 

Комментарий

Это правило отражает необходимость ориентации всей работы с несовершеннолетними правонарушителями на перевоспитание. Для эффективного выполнения указаний компетентных органов власти сотрудничество с общиной имеет исключительно важное значение. В частности, добровольцы и добровольные службы оказывают чрезвычайно ценные услуги, однако в настоящее время их возможности используются недостаточно. В некоторых случаях значительную помощь могут оказывать бывшие правонарушители (в том числе бывшие наркоманы).

Правило 25 строится на принципах, которые изложены в правилах 1.1-1.6, и аналогично соответствующим положениям Международного пакта о гражданских и политических правах.

 

Часть пятая. Обращение с правонарушителями

в исправительных учреждениях

 

26. Цели обращения с правонарушителями в исправительных учреждениях

26.1. Целью воспитательной работы с несовершеннолетними, содержащимися в исправительных учреждениях, является обеспечение опеки, защиты, образования и профессиональной подготовки с целью оказания им помощи для выполнения социально-полезной и плодотворной роли в обществе.

26.2. Несовершеннолетним в исправительных учреждениях должен обеспечиваться уход, защита и вся необходимая помощь - социальная, психологическая, медицинская, физическая, а также помощь в области образования и профессиональной подготовки - которые им могут потребоваться с учетом их возраста, пола и личности, а также интересов их полноценного развития.

26.3. Несовершеннолетние в исправительных учреждениях должны содержаться отдельно от взрослых, а также в специальном исправительном учреждении или в специальном отделении исправительного учреждения, где содержатся также и взрослые.

26.4. Молодым женщинам-правонарушителям, помещенным в исправительное учреждение, должно уделяться особое внимание с учетом их личных нужд и проблем. Им должен обеспечиваться такой же уход, защита, помощь, обращение и профессиональная подготовка, как и молодым мужчинам-правонарушителям. Следует обеспечить справедливое обращение с ними.

26.5. В интересах благополучия несовершеннолетних, помещенных в исправительные учреждения, их родители или опекуны должны иметь право посещать их.

26.6. Необходимо поощрять межминистерское и межведомственное сотрудничество с целью обеспечения соответствующей академической или, по возможности, профессиональной подготовки находящихся в исправительных учреждениях несовершеннолетних, с тем чтобы после их выхода из исправительного учреждения они имели полноценное образование.

 

Комментарий

Цели обращения с правонарушителями в исправительных учреждениях, сформулированные в правилах 26.1 и 26.2, должны быть приемлемы для любой системы и культуры. Однако они не были достигнуты повсеместно, и в связи с этим предстоит еще очень большая работа.

В частности, оказание медицинской и психологической помощи имеет исключительно важное значение для помещенных в исправительные учреждения наркоманов, агрессивных и психически больных молодых людей.

Необходимо избегать отрицательного влияния взрослых правонарушителей и охранять благополучие несовершеннолетних в условиях исправительного учреждения; как предусмотрено в правиле 26.3, что соответствует одному из основных руководящих принципов этих Правил, как он изложен шестым Конгрессом в его резолюции 4. Это правило не препятствует принятию государствами иных мер против отрицательного влияния взрослых правонарушителей, которые по крайней мере столь же эффективны, как и меры, упомянутые в данном правиле. (См. также правило 13.4.)

Правило 26.4 связано с тем обстоятельством, что женщинам-правонарушителям, как отмечалось на шестом Конгрессе, уделяется обычно меньше внимания, чем мужчинам. В частности, в резолюции 9 шестого Конгресса* содержится призыв к справедливому обращению с женщинами-правонарушителями на каждом этапе процесса уголовного правосудия, а также к рассмотрению с особым вниманием их конкретных проблем и нужд в период лишения свободы. Кроме того, это правило должно рассматриваться в свете Каракасской декларации шестого Конгресса, которая, в частности, призывает к равноправному обращению при отправлении уголовного правосудия, и в свете Декларации о ликвидации дискриминации в отношении женщин и Конвенции о ликвидации всех форм дискриминации в отношении женщин".

Право посещения заключенных (правило 26.5) вытекает из положений правил 7.1, 10.1, 15.2 и 18.2. Межминистерское и межведомственное сотрудничество (правило 26.6) имеет особо важное значение для общего повышения качества обращения с правонарушителями в исправительных учреждениях и их профессионального обучения.

 

27. Применение Минимальных стандартных правил обращения с заключенными, принятых Организацией Объединенных Наций

27.1. Минимальные стандартные правила обращения с заключенными и соответствующие рекомендации используются по мере их применимости к обращению с несовершеннолетними правонарушителями в исправительных учреждениях, включая тех, которые находятся под стражей в ожидании судебного решения.

27.2. Необходимо прилагать усилия для возможно более полного выполнения соответствующих принципов, изложенных в Минимальных стандартных правилах обращения с заключенными, в целях удовлетворения различных нужд несовершеннолетних с учетом их возраста, пола и личности.

 

Комментарий

Минимальные стандартные правила обращения с заключенными явились одним из первых документов Организации Объединенных Наций. По всеобщему признанию, их воздействие ощущается во всем мире. Хотя до сих пор имеются страны, в которых их осуществление остается пожеланием, а не фактом, эти Минимальные стандартные правила продолжают являться важным фактором гуманного и справедливого использования исправительных учреждений.

В Минимальных стандартных правилах обращения с заключенными отражены некоторые основные обращения с несовершеннолетними правонарушителями в исправительных учреждениях (помещения и их оборудование, спальные принадлежности, одежда, рассмотрение заявлений и жалоб, контакты с внешним миром, питание, медицинское обслуживание, отправление религиозных обрядов, разбивка по возрастным категориям, требования к персоналу, труд и т.д.), а также положения, касающиеся наказаний, дисциплины и средств усмирения опасных правонарушителей. Было бы нецелесообразно изменять эти Минимальные стандартные правила обращения с заключенными, чтобы отразить особые характерные черты исправительных учреждений для несовершеннолетних правонарушителей в сфере действия Минимальных стандартных правил, касающихся отправления правосудия в отношения несовершеннолетних.

В правиле 27 изложены необходимые требования в отношении несовершеннолетних, находящихся в исправительных учреждениях (правило 27.1), а также об удовлетворении их различных конкретных нужд с учетом их возраста, пола и личности (правило 27.2). Поэтому цели и содержание данного правила в некоторых отношениях совпадают с соответствующими положениями Минимальных стандартных правил обращения с заключенными.

 

28. Регулярное применение условного освобождения на ранних этапах

28.1. Условное освобождение из исправительного учреждения применяется соответствующими организациями в возможно более широких масштабах и в возможно более ранние сроки.

28.2. Несовершеннолетние, условно освобожденные из исправительного учреждения, получают помощь и находятся под надзором соответствующего органа и должны получать поддержку со стороны общины.

 

Комментарий

Право принимать решение об условном освобождении может быть предоставлено компетентному органу власти, указанному в правиле 14.1, или какому-либо другому органу власти. Поэтому в данном случае целесообразно использовать определение "соответствующий", нежели "компетентный" орган власти.

Если позволяют обстоятельства, следует отдать предпочтение условному освобождению, не заставляя молодого правонарушителя полностью отбывать свой срок. При наличии данных, свидетельствующих об удовлетворительном ходе перевоспитания, даже нарушители, которые считались опасными в момент их помещения в исправительное учреждение, могут быть, если позволяют обстоятельства, освобождены условно. Подобно установлению испытательного срока, такое освобождение может быть обусловлено выполнением условий, поставленных соответствующими органами на срок, указанный в решении, например условия "хорошего поведения" правонарушителя, участия в общинных мероприятиях, проживании в исправительных учреждениях с ослабленным режимом и т.д.

В случае условного освобождения правонарушителей из исправительного учреждения необходимо предусмотреть помощь и надзор со стороны должностного лица системы пробации или другого должностного лица (в частности в странах, где система пробации еще не применяется), а также поощрять оказание поддержки со стороны общины.

 

29. Промежуточные формы работы

29.1. Следует прилагать усилия для использования промежуточных форм работы, таких как исправительные учреждения с ослабленным режимом, воспитательные дома, центры дневной подготовки и другие аналогичные им соответствующие формы, которые могут способствовать надлежащей реинтеграции несовершеннолетних в жизнь общества.

 

Комментарий

Не следует недооценивать важность опеки после освобождения из исправительного учреждения. В данном правиле особо указывается на необходимость создания сети учреждений промежуточного типа.

В этом правиле подчеркивается также необходимость создания разнообразных учреждений и служб, рассчитанных на удовлетворение различных нужд молодых правонарушителей, возвращающихся в общество, и обеспечения руководства и структурной поддержки как важной меры для их успешной реинтеграции в жизнь общества.

 

Часть шестая. Исследования, планирование,

разработка и оценка политики

 

30. Исследования как основа планирования, разработки и оценки политики

30.1. Следует прилагать усилия для организации и поощрения необходимой исследовательской работы, являющейся основой эффективного планирования и разработки политики.

30.2. Следует прилагать усилия для периодического обзора и оценки тенденций, проблем и причин правонарушений и преступности среди несовершеннолетних, а также различных конкретных нужд несовершеннолетних, находящихся в заключении.

30.3. Следует прилагать усилия для создания механизма регулярных оценочных исследований в рамках системы отправления правосудия в отношении несовершеннолетних и для сбора и анализа соответствующих данных и информации в целях надлежащей оценки и последующего совершенствования и реформы системы отправления правосудия.

30.4. Предоставление услуг при отправлении правосудия в отношении несовершеннолетних следует систематически планировать и осуществлять в качестве неотъемлемой части мероприятий по национальному развитию.

 

Комментарий

Использование исследований как основы для рациональной политики в области правосудия в отношении несовершеннолетних широко признается в качестве важного механизма для поддержания соответствия практики уровню научных достижений и постоянного развития и совершенствования системы правосудия в отношении несовершеннолетних. Взаимная обратная связь между исследовательской работой и политикой имеет особо важное значение в области правосудия в отношении несовершеннолетних. В условиях быстрых и часто радикальных изменений в стиле жизни молодежи, а также формах и масштабах преступности несовершеннолетних, реакция общества и правосудия на правонарушения и преступность со стороны несовершеннолетних быстро становится устаревшей и неадекватной.

Поэтому в правиле 30 указаны стандарты для включения исследовательской деятельности в процесс разработки политики и ее применения при отправлении правосудия в отношении несовершеннолетних. В данном правиле особое внимание обращается на необходимость регулярных обзоров и оценки существующих программ и мер, а также планирования в более широком контексте общих задач развития.

Постоянная оценка нужд несовершеннолетних, а также тенденций и проблем правонарушений среди несовершеннолетних является предварительным условием для улучшения методов разработки соответствующей политики и надлежащих мер вмешательства как на официальном, так и неофициальном уровнях. В этом контексте ответственные учреждения должны оказывать содействие исследованиям, осуществляемым независимыми лицами и организациями, и видимо было бы целесообразно получать и учитывать мнение самих несовершеннолетних, и не только тех, которые вступают в контакт с системой правосудия.

В процессе планирования на первый план, в частности, должна выдвигаться задача создания более эффективной и справедливой системы обеспечения необходимых услуг. В этих целях должен проводиться комплексный и регулярный анализ разнообразных конкретных нужд и проблем несовершеннолетних и выявление первоочередных задач. В этой связи необходимо также координировать использование имеющихся ресурсов, в том числе альтернатив и общественной поддержки, которые способствовали бы разработке конкретных процедур для осуществления и контроля над результатами разработанных программ.

 

Рекомендація N (94) 12

"Незалежність, дієвість та роль суддів"

(ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи

на 518 засіданні заступників міністрів 13.10.94 р.)

 

Комітет міністрів, згідно статті 15 b Статуту Ради Європи,

Враховуючи статтю 6 Конвенції про захист прав та основних свобод людини (далі - Конвенція), у якій визначено, що "кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеному відповідно до закону";

Враховуючи Основні принципи Організації Об'єднаних Націй щодо незалежності правосуддя, які були ухвалені Загальною Асамблеєю ООН у листопаді 1985 року;

Відзначаючи важливість ролі суддів та інших осіб, що здійснюють судочинство, у забезпеченні захисту прав та основних свобод людини;

Бажаючи забезпечити незалежність суддів з тим, щоб посилити верховенство права в демократичних державах;

Усвідомлюючи необхідність зміцнити положення та владу суддів з тим, щоб було встановлено дієву та справедливу правову систему;

Розуміючи, що бажано було б забезпечити виконання суддівських обов'язків, які спрямовані на захист інтересів кожної особи,

Рекомендує урядам держав-членів ужити всіх необхідних заходів або зробити їх більш ефективними з тим, щоб піднести роль як кожного окремого судді, так і всього суддівського корпусу в цілому, та зміцнити їхню незалежність і дієвість, зокрема, через застосування таких принципів:

Сфера застосування рекомендації

1. Ця рекомендація застосовується по відношенню до кожної особи, яка здійснює судочинство; до кола цих осіб належать ті, на кого покладено вирішення питань конституційного, кримінального, цивільного, комерційного та адміністративного права.

2. Викладені у цій рекомендації принципи застосовуються також по відношенню до громадських суддів (непрофесіоналів) та до інших осіб, що здійснюють судочинство, якщо тільки з контексту не стає очевидним, що ці принципи застосовуються виключно до суддів-професіоналів, як це виявляється у випадках, коли йдеться про оплату та професійну суддівську кар'єру.

 

Принцип I - Загальні принципи, що мають відношення до незалежності суддів

1. Необхідно вжити всіх належних заходів для забезпечення, захисту та посилення незалежності суддів.

2. Необхідно, зокрема, вжити таких заходів:

а. Незалежність суддів має бути гарантована відповідно до положень Конвенції та конституційних принципів, наприклад, через запровадження відповідних положень до конституцій чи інших законодавчих актів, або через включення положень цієї рекомендації до системи внутрішнього права. Відповідно до правових традицій кожної із держав, ці положення можуть передбачати, наприклад, таке:

i. рішення суддів не повинні переглядатись інакше, ніж через визначену законом процедуру апеляцій;

ii. строк перебування суддів на посаді та оплата їхньої праці повинні забезпечуватись законом;

iii. ніякий інший орган, окрім самих судів, не може приймати рішення щодо компетенції суду, яка визначається законом;

iv. за винятком рішень про амністію, помилування чи інших подібних рішень, уряд чи адміністрація не повинні мати права приймати рішення, які скасовують попередні рішення суду.

b. Виконавча та законодавча влади повинні забезпечити, щоб судді були незалежними і щоб не вживались заходи, які можуть поставити під загрозу незалежність суддів.

c. Всі рішення стосовно професійної кар'єри суддів повинні мати в основі об'єктивні критерії; як обрання, так і кар'єра суддів повинні базуватись на заслугах, з урахуванням їхньої кваліфікації, чеснот, здібностей та результатів їхньої праці. Орган, який є уповноваженим приймати рішення щодо обрання та кар'єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів. Для гарантії незалежності цього органу мають бути запроваджені такі положення, як, наприклад, нагляд за тим, щоб його члени призначались судовою владою, і щоб орган самостійно приймав рішення про власні правила процедури.

Однак, якщо конституція, законодавство чи традиції дозволяють урядові брати участь у призначенні суддів, то необхідні гарантії того, щоб на такі процедури призначення не впливали інші мотиви, аніж ті, що пов'язані з викладеними вище об'єктивними критеріями. Гарантами цього можуть бути, наприклад:

i. спеціальний незалежний та компетентний орган, від якого уряд отримує поради і втілює їх на практиці; або

ii. право особи подавати до незалежного органу апеляцію з метою оскаржити рішення; або

iii. орган влади, який приймає рішення про заходи запобігання будь-якому неправомочному та незаконному впливу.

 d. Судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов'язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади.

e. На розподіл судових справ між суддями не повинно впливати бажання однієї із сторін у справі або будь-якої особи, яка є зацікавленою в результатах цієї справи. Такий розподіл може здійснюватись, наприклад, шляхом жеребкування, через систему автоматичного розподілу за алфавітним порядком або через іншуподібну систему.

f. Суддя не може бути увільнений від провадження у справі без поважних на те причин, якими є важке захворювання або особиста заінтересованість цього судді у справі. Кожна із причин, так само як і порядок увільнення, повинні бути визначені законом, і на них ніяк не можуть впливати інтереси уряду чи адміністративних органів. Рішення щодо увільнення когось із суддів від провадження у справі повинно прийматись уповноваженим органом, який наділений такою ж незалежністю в плані судочинства, як і самі судді.

3. Судді - незалежно від того, чи було їх призначено, чи обрано - беззмінно перебувають на посаді до часу досягнення ними віку обов'язкового виходу на пенсію або до закінчення строку їхніх повноважень.

 

Принцип II - Повноваження суддів

1. Юрисдикція судді повинна поширюватись на будь-яку особу, що пов'язана зі справою, включаючи також державні органи або їхніх представників.

2. Для виконання суддівських функцій, обстоювання авторитету суддів та поваги до суду судді повинні бути наділені достатніми повноваженнями та бути в змозі їх здійснювати.

 

Принцип III - Відповідні умови праці

Для створення відповідних умов праці, які дозволять суддям ефективно працювати, необхідно, зокрема:

a. укомплектувати штати достатньою кількістю суддів та забезпечити їм перед їхнім призначенням та протягом їхньої кар'єри необхідну професійну підготовку, прикладом якої може бути стажування у судах та, за можливості, в інших органах та інстанціях влади. Судді не повинні оплачувати таку професійну підготовку; ця підготовка має бути спрямована на вивчення нового законодавства та судової практики. У разі необхідності така підготовка повинна включати навчальні візити до органів влади та судів в європейських та інших зарубіжних країнах;

b. забезпечити те, щоб статус і винагорода суддів відповідали гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе;

c. запровадити чітко означену структуру з тим, щоб комплектувати штати кваліфікованими суддями та закріплювати їх;

d. надати в розпорядження суддів допоміжний персонал та відповідне обладнання, зокрема, засоби для діловодства та зв'язку, з тим, щоб вони могли діяти ефективно та без невиправданих затримок;

e. ужити відповідних заходів з тим, щоб доручити виконувати несудові завдання іншим особам, відповідно до Рекомендації N R (86) 12 щодо заходів, які спрямовані зменшити перевантаження у роботі судів.

2. Для гарантії безпеки суддів мають бути вжиті всі належні заходи, зокрема, в приміщенні суду має бути присутня охорона, або правоохоронні органи мають охороняти суддів, яким можуть серйозно погрожувати або вже погрожують.

 

Принцип IV - Об'єднання

Судді повинні бути вільними у створенні об'єднань, які самостійно або спільно з іншим органом оберігають незалежність суддів та захищають їхні інтереси.

 

Принцип V - Зобов'язання суддів

1. У процесі судочинства судді мають право захищати права та свободи будь-якої особи.

2. Судді мають право і повинні мати повноваження виконувати свої суддівські обов'язки для забезпечення належного застосування закону та для справедливого, ефективного і швидкого розгляду судових справ.

3. Судді, зокрема, зобов'язані:

a. діяти у кожній справі цілком незалежно та бути захищеним від будь-якого стороннього впливу;

b. проводити справу неупереджено, спираючись на власну оцінку фактів та власне витлумачення закону; забезпечити, щоб кожна сторона мала однакові можливості бути заслуханою, і щоб процедурні права кожної із сторін дотримувались відповідно до положень Конвенції;

c. утримуватись від винесення вироку у справі чи відмовитись від розгляду справи, коли на те існують достатні причини, і лише в цьому випадку. Такі причини повинні бути визначені законом і можуть стосуватись, наприклад, серйозних захворювань, суперечності інтересу або інтересів правосуддя;

d. роз'яснити, у разі необхідності, неупереджено кожній із сторін окремі процедурні питання;

e. заохочувати сторони, якщо це необхідно, до дружнього врегулювання;

f. за винятком випадків, коли закон або практика, що має місце, передбачають інше, чітко та повністю вмотивовувати своє рішення, користуючись легкозрозумілою термінологією;

g. проходити будь-яку необхідну перепідготовку з тим, щоб виконувати суддівські функції ефективно та неупереджено.

 

Принцип VI - Невиконання обов'язків і дисциплінарні порушення

1. Коли судді не виконують своїх обов'язків ефективно та неупереджено або коли мають місце дисциплінарні порушення, мають бути вжиті всі необхідні заходи, за умови, що вони не впливають на незалежність правосуддя. Відповідно до конституційних принципів та правової традиції кожної із держав, можуть бути вжиті, наприклад, такі заходи:

a. усунення судді від провадження у справі;

b. доручення судді виконання інших завдань в межах суду;

c. штрафні санкції, як, наприклад, зменшення розміру винагороди протягом якогось періоду часу;

d. тимчасове призупинення суддівських функцій.

2. Судді, яких було призначено безстроково, не можуть бути відкликані без достатніх на те причин до досягнення ними пенсійного віку. Такі причини повинні бути закріплені в чітко визначених законом положеннях і можуть мати застосування у країні, в якій суддя обирається на визначений строк; вони можуть стосуватись випадків, коли суддя не в змозі відправляти судочинство, або ж він здійснив кримінальний злочин чи серйозно порушив дисциплінарні правила.

3. Коли необхідно застосовувати положення, які передбачені в пунктах 1 та 2 цієї статті, держава має розглянути можливість створення - відповідно до закону - спеціального повноважного органу, який повинен накладати санкції та вживати дисциплінарні заходи, якщо такі заходи не вживає суд. Рішення такого органу повинні контролюватись судовим органом найвищої інстанції, або ж він сам може бути таким органом найвищої інстанції. У законі повинна бути передбачена відповідна процедура для того, щоб суддя, якого це стосується, міг скористатись, по меншій мірі, гарантованою судовою процедурою, яка передбачена у Конвенції. Йдеться, зокрема, про розгляд справи упродовж розумного строку та право відповіді на будь-яке висунуте обвинувачення.

 

Рекомендация R (95) 12

Комитета министров государствам-членам относительно

управления системой уголовного правосудия

11 сентября 1995 года

 

Комитет министров, в соответствии с положениями статьи 15 b) Устава Совета Европы,

учитывая, что справедливое и эффективное уголовное правосудие является необходимым условием существования любого демократического общества, основанного на принципе господства права;

учитывая, что в последние годы системы уголовного правосудия во всей Европе сталкиваются с растущим числом и нередко усложнением дел, неоправданными задержками, бюджетными ограничениями и растущими ожиданиями со стороны общества и персонала;

напоминая, что такая политика в области уголовного правосудия, как декриминализация, депенализация или замена уголовной ответственности альтернативными видами исправительного воздействия, посредничество и упрощение уголовного судопроизводства, может способствовать преодолению этих трудностей;

учитывая, что специальные принципы, стратегии и методы управления, изложенные в докладе об управлении системой уголовного правосудия, подготовленном Европейским комитетом по проблемам преступности, могут внести существенный вклад в повышение эффективности и действенности уголовного правосудия;

подчеркнув, что любые действия, предпринимаемые с целью повышения эффективности и действенности уголовного правосудия, должны отражать требования, закрепленные в Европейской конвенции по правам человека, в особенности права обвиняемых, правовые гарантии для сторон и независимость судебного органа;

ссылаясь на рекомендацию N R (87) 18 об упрощении системы уголовного правосудия и рекомендацию N R (94) 12 о независимости, эффективности и роли судей, рекомендует правительствам государств-членов:

1) при пересмотре своего законодательства и практики руководствоваться принципами, стратегиями и методами управления, изложенными в добавлении к настоящей рекомендации;

2) довести рекомендацию и доклад об управлении системой уголовного правосудия, подготовленный Европейским комитетом по проблемам преступности, до сведения своих компетентных органов и предложить им принять эти документы во внимание при проведении анализа функционирования органов уголовного правосудия и при рассмотрении возможностей улучшения их деятельности.

 

Дополнение к рекомендации R (95) 12

I. Определение задач

1. Принципы, стратегии и методы управления могут внести значительный вклад в повышение эффективности и действенности функционирования системы уголовного правосудия. Поэтому соответствующим учреждениям следует определить задачи в области управления своей рабочей нагрузкой, финансами, инфраструктурой, людскими ресурсами и средствами связи.

2. Повышению эффективности и действенности системы уголовного правосудия в значительной степени будет способствовать согласование задач различных учреждений в более широких рамках политики в области борьбы с преступностью и в области уголовного правосудия.

II. Управление рабочей нагрузкой

3. Следует ввести в действие процедуры периодического и непрерывного контроля, направленного на анализ функционирования учреждений системы уголовного правосудия, оценку их эффективности и действенности и содействие полезному совершенствованию их деятельности. Прогресса в этих областях можно достичь с помощью либо создания внутренних консультационных органов, либо использования услуг внешних консультантов.

4. Ввиду изменения обстоятельств в отношении управления системой уголовного правосудия не всегда и не везде могут применяться одни и те же нормы. Поэтому при планировании рабочей нагрузки и ресурсов следует учитывать такие факторы, как демографические, социальные, экономические и другие условия и изменения.

5. Следует определить критерии эффективного управления рабочей нагрузкой и надлежащего рассмотрения различных категорий дел. Они должны вырабатываться в сотрудничестве с соответствующими работниками судебных и других органов. Следует обеспечить надлежащую поддержку учреждениям, с тем чтобы они могли следовать этим стандартам.

6. В этой связи следует выработать методы отбора, с тем чтобы позволить судьям и прокурорам с первых этапов судопроизводства рассматривать дела на дифференцированной основе.

7. В целях улучшения использования людских ресурсов следует освободить судей и прокуроров от выполнения задач, которые можно возложить на других агентов, включая административных сотрудников, и, тем самым, дать им возможность разнообразить свою работу.

III. Управление инфраструктурой

8. Решения относительно инвестиций в новые здания, их географического положения, обновления оборудования в старых зданиях и ремонта зданий должны приниматься на основе систематической инвентаризации имеющихся активов, оценки потребностей и долгосрочного планирования. Следует также учитывать потребности и ожидания различных пользователей услуг системы уголовного правосудия из числа юристов и неюристов.

9. Особый упор следует делать на мобилизацию любых скрытых или недоиспользованных материальных ресурсов и получение возможной экономии за счет эффекта масштаба. Например, можно перенести ряд слушаний на периоды, когда высвобождаются резервные мощности, сконцентрировать большее число учреждений в одном месте или реорганизовать схему размещения имеющихся средств.

IV. Управление людскими ресурсами

10. При введении в действие принципов, стратегий и методов управления следует учитывать культурные особенности и условия, характеризующие данную судебную систему, и их следует вводить не директивным путем, а путем убеждения.

11. В целях содействия эффективному управлению людскими ресурсами и установлению оптимального соответствия кадров тем задачам, которые надлежит выполнять, следует ввести систему периодически обновляемых досье на юристов (отражающих уровень квалификации, подготовку и т. д.). Эти досье, хранимые в компетентных органах, должны быть доступны для сотрудников, которых они касаются.

12. Программы первоначальной подготовки и подготовки без отрыва от производства, предназначенные для судей и прокуроров, должны учитывать принципы и практику современного управления в контексте судопроизводства.

13. Следует активно осуществлять планирование продвижения по службе, в частности путем поощрения специализации, отказа, когда это целесообразно, от увязки ранга с должностью и создания других возможностей для сотрудников в области освоения новых навыков и приобретения нового опыта. Условия труда должны подлежать специальной проверке, особенно когда они являются особо сложными.

V. Управление информацией и связью

14. Следует ввести в действие более надежные и эффективные системы сбора, хранения, использования и распространения данных. Они должны обеспечивать необходимую степень защиты личных данных.

15. Следует адаптировать информационные технологии к работе и требованиям соответствующих учреждений системы уголовного правосудия и потребностям конечных пользователей информации. Следует консультироваться у конечных пользователей относительно их потребностей в этой области.

16. В сфере управления системой уголовного правосудия особый упор следует делать на эффективную внутреннюю связь в каждом учреждении системы уголовного правосудия.

17. Учреждения системы уголовного правосудия должны быть в большей степени привержены политике распространения информации. Управленческому аппарату системы уголовного правосудия различных уровней (центральному, региональному и местному), судебным органам и другим учреждениям, занимающимся борьбой с преступностью, следует ускорить потоки информации и увеличить объем поступающей от них информации относительно результатов рассмотрения ими дел.

18. Следует делать больший упор на совершенствование отношений с общественностью, особенно на удовлетворение особых потребностей и запросов пользователей системы уголовного правосудия, средств массовой информации, добровольных организаций (например, ассоциаций пострадавших), отдельных граждан и их демократических институтов (парламентов, местных органов власти).

 

Рекомендация № R (87) 18

Комитета министров государствам-членам

относительно упрощения уголовного правосудия

17 сентября 1987 года

 

Вводная часть

Комитет министров, в соответствии с условиями статьи 15 b) Устава Совета Европы,

напоминая, что цель Совета Европы заключается в достижении более прочного единства его членов;

учитывая, что совместные действия по ускорению и упрощению уголовного правосудия должны соответствующим образом учитывать требования, изложенные, в частности, в статьях 5 и 6 Европейской конвенции о защите прав человека;

принимая во внимание увеличение количества уголовных дел, передаваемых на рассмотрение судов, и особенно дел, влекущих мягкие наказания, проблемы, вызываемые продолжительными сроками уголовного разбирательства;

учитывая, что промедление в борьбе с преступлениями умаляет авторитет уголовного права и влияет на надлежащее отправление правосудия;

учитывая, что задержки в отправлении уголовного правосудия можно устранить не только благодаря выделению конкретных ресурсов и способам их использования, но и также более четкому установлению приоритетов в проведении уголовной политики, с точки зрения как формы, так и существа, путем:

 — применения принципа дискреционного судебного преследования;

 — использования следующих мер, когда речь идет о наказании за малозначимые и массовые преступления:

 — так называемых суммарных процедур,

 — внесудебного урегулирования органами, компетентными в уголовных делах, и другими правоприменяющими органами, в качестве возможной замены уголовному преследованию,

 — так называемых упрощенных процедур;

 — упрощения обычных судебных процедур;

принимая во внимание выводы совещания министров юстиции европейских стран, состоявшегося в Монтрё 10 сентября 1981 года, рекомендует правительствам государств-членов, с учетом собственных конституционных принципов или правовых традиций, принять все необходимые меры для применения изложенных ниже принципов:

I. Дискреционное судебное преследование

а) Принцип дискреционного судебного преследования

1. Следует внедрить принцип дискреционного судебного преследования или расширить его применение, когда это позволяет историческое развитие и конституция государств-членов; в противном случае для этой цели следует разработать соответствующие меры.

2. Полномочия отказаться от судебного преследования и прекратить его по дискреционным причинам должны быть закреплены в законе.

3. Решение об отказе от уголовного преследования в соответствии с этим принципом принимается только тогда, когда судебные власти имеют достаточные свидетельства вины.

4. Этот принцип должен применяться на определенной общей основе, такой, как общественные интересы.

5. Компетентный орган при осуществлении этих полномочий должен руководствоваться, исходя из своего внутреннего права, в частности, принципом равенства всех граждан перед законом и индивидуальным подходом в уголовном правосудии, и особенно:

 — тяжестью, характером, обстоятельствами и последствиями преступления;

 — личностью обвиняемого;

 — возможным приговором суда;

 — воздействием приговора на обвиняемого; и

 — состоянием потерпевшего.

6. Отказ от судебного преследования или его прекращение могут быть безусловными и ограничиваться предупреждением или внушением или иметь место при соблюдении подозреваемым определенных условий, таких как примерное поведение, выплата денежных сумм, компенсация потерпевшему или прохождение испытательного срока.

7. Когда рассматривается вопрос об условном отказе от судебного преследования или его условном прекращении, должно быть получено согласие подозреваемого. При отсутствии такого согласия судебный орган должен в обязательном порядке возбудить уголовное дело против подозреваемого, если только этот орган, по различным причинам, не вынесет решение отказаться от обвинения.

Отказ опротестовать решение о принятой мере или выполнение необходимого условия по смыслу пункта 6 могут рассматриваться как согласие. Следует установить правила, обеспечивающие, чтобы такое согласие давалось свободно, со знанием фактов, и не подлежало никаким ограничениям.

8. В целом отказ от судебного преследования или его прекращение может быть временным до истечения сроков, установленных законом для преследования, или окончательным.

9. В случае условного прекращения прекращение преследования может быть окончательным, если соответствующее лицо выполнило свои обязательства.

Это решение должно квалифицироваться как осуждение и приниматься по обычным правилам, касающимся, в частности, включения в криминологическое досье, только тогда, когда подозреваемый признает свою вину.

10. Когда это возможно, решение об отказе от судебного преследования или его прекращении должно доводиться до сведения потерпевшего.

11. Потерпевший должен иметь возможность добиваться возмещения причиненного ему вреда со стороны правонарушителя в гражданском или уголовном суде.

12. В уведомлении подозреваемого нет необходимости, если решение принимается в виде простого постановления о невозбуждении уголовного дела.

b) Меры, преследующие ту же цель, что и дискреционное судебное преследование

Государства, которые в силу своего исторического развития и своей конституции применяют принцип обвинения публичного характера, должны внедрить или расширить использование мер, которые, хотя и отличаются от дискреционного судебного преследования, тем не менее преследуют аналогичную цель, и прежде всего:

i) количество дел, в которых возбуждение судебного преследования оговаривается определенными условиями, должно быть увеличено, в частности, когда общественные интересы не являются доминирующим фактором, а основанием для судебного преследования может быть просьба или согласие потерпевшего;

ii) закон должен предоставлять судьям право условно приостанавливать судебное преследование или прекращать его в случаях и в соответствии с процедурами, аналогичными тем, которые применяются судебными органами в рамках системы дискреционного преследования.

II. Суммарные процедуры, внесудебное урегулирование и упрощенные процедуры

a) Исключение из категории уголовных преступлений правонарушений, не носящих по своей сути опасного характера, и применение к ним суммарных процедур

1. Страны с правовыми системами, в которых проводятся различия между административными правонарушениями и уголовными преступлениями, должны принять меры с целью исключить из категории уголовных преступлений правонарушения, особенно массовые правонарушения, затрагивающие дорожное движение, налоговое и таможенное законодательства, при условии, что они по своей сути не носят опасного характера.

2. При рассмотрении правонарушений, в которых фактический элемент преобладает над моральным (умысел совершить правонарушение), все государства должны прежде всего применять суммарные процедуры или письменное судопроизводство, не прибегая к услугам судьи.

3. При этом не должны применяться меры физического принуждения, особенно заключение под стражу.

4. Назначаемые таким образом меры наказания должны носить прежде всего материальный характер, а их определяемый законом размер должен обычно фиксироваться или устанавливаться в виде единовременной выплаты. Мера наказания, влекущая за собой ограничение или лишение прав, за исключением меры в виде лишения свободы, может назначаться в случаях, предусмотренных законом.

5. Такие материальные санкции могли бы исполняться на месте чиновником, зарегистрировавшим правонарушение, или впоследствии доводиться до сведения подозреваемого компетентным административным или судебным органом, а с учетом большого количества подобных правонарушений для исполнения санкций могли бы применяться методы автоматизированной обработки данных.

6. Подобная процедура, которую следует трактовать как предложение, должна применяться при условии явно выраженного или молчаливого согласия, причем оплата штрафа или иное исполнение санкции равносильно соглашению. В случае молчаливого согласия при уведомлении должны недвусмысленно гарантироваться все права уведомляемого лица.

7. Согласие с таким предложением или его соблюдение должно исключать любое судебное преследование за совершение одних и тех же правонарушений (ne bis in idem).

8. Такая процедура не должна нарушать права подозреваемого на передачу его дела для рассмотрения в судебном органе.

b) Внесудебное урегулирование

1. В зависимости от своих конституционных положений государства-члены должны пересматривать свое законодательство, касающееся внесудебного урегулирования, для того чтобы орган, компетентный в уголовных вопросах, и другие правоприменяющие органы могли на этой стадии обеспечивать возможность внесудебного урегулирования споров, особенно при малозначимых правонарушениях, исходя из следующих принципов:

2. Законом должны предусматриваться условия, которые соответствующие органы могут поставить перед подозреваемым, а именно:

i) выплата денежной суммы государству или государственной или благотворительной организации;

ii) возмещение причиненного в результате уголовного правонарушения вреда и восстановление прав потерпевшего;

iii) предоставление потерпевшему соответствующей компенсации либо до урегулирования, либо в качестве его составной части.

3. Компетенция соответствующих органов относительно внесения такого предложения и категории правонарушений должны определяться законом. Соответствующий орган должен иметь право, в интересах подозреваемого, пересматривать свое предложение, если он будет уведомлен о возможных возражениях подозреваемого.

4. Соответствующие органы должны определить обстоятельства, при которых они имеют право на внесудебное урегулирование, разработать руководящие принципы и составить таблицы тарифов за внесудебное урегулирование для того, чтобы обеспечить максимальное соблюдение принципа равенства перед законом. Для этого целесообразно опубликовать в каком-либо печатном издании указанные обстоятельства, руководящие принципы и таблицы тарифов.

5. Подозреваемый правонарушитель, который не хочет принимать предложение о внесудебном урегулировании, всегда должен иметь полную свободу пренебречь данным предложением или отказаться от него.

6. Согласие подозреваемого правонарушителя на внесудебное урегулирование и соблюдение им соответствующих условий делает окончательным отказ от права на судебное преследование.

7. Органы должны публиковать ежегодные доклады об осуществлении ими своих полномочий в области внесудебного урегулирования споров, не раскрывая при этом личности подозреваемых правонарушителей.

с) Упрощенные процедуры во второстепенных случаях, признанных таковыми с учетом обстоятельств дела

1. В случае правонарушений, которые признаны второстепенными ввиду обстоятельств дела, когда относящиеся к делу факты представляются установленными и нет сомнений в том, что обвиняемый является лицом, совершившим правонарушение, можно прибегать к упрощенным процедурам, т. е. к письменному производству, осуществляемому судебным органом, который, минуя этап слушания дела, принимает решения, равнозначные приговорам, например, выносит постановление об административном наказании.

2. Постановление об административном наказании должно содержать положения, обеспечивающие надлежащее уведомление обвиняемого о последствиях его согласия с этим постановлением. Оно должно ясно и со всей определенностью доводиться до его сведения, причем обвиняемому должно предоставляться достаточно времени, чтобы проконсультироваться с адвокатом, если он того пожелает.

3. Санкции, предусматриваемые процедурой вынесения постановления об административном наказании, должны ограничиваться денежным штрафом и лишением прав и должны исключать тюремное заключение.

4. Согласие обвиняемого на такую процедуру может быть ясно выраженным или молчаливым и, как таковое, должно означать, что постановление равносильно приговору, вынесенному в обычном порядке со всеми вытекающими отсюда юридическими последствиями (применение принципа ne bis in idem, возможность принудительных санкций, внесение соответствующих записей в уголовное досье).

5. Несогласие обвиняемого с постановлением об административном наказании, не требующее мотивировки, должно в силу самого факта несогласия делать постановление недействительным и означать необходимость применения обычной процедуры, при этом не запрещается применение принципа reformatio in peius.

6. Помимо процедуры вынесения постановления об административном наказании есть и другая возможность избежать слушания дела. Она возникает тогда, когда правонарушитель просит о применении альтернативной меры наказания, при этом государственный обвинитель не должен иметь возражений против такой процедуры, а судья должен признать удовлетворение такой просьбы целесообразным.

III. Упрощение обычных судебных процедур

a) Судебное расследование до и в ходе слушания дела

1. Расследование, проводимое судебным органом до передачи дела в суд, когда такое расследование имеет место, служит своего рода гарантией для подзащитного, но не является общепринятой или обязательной практикой.

2. Такое предварительное судебное расследование должно проводиться тогда, когда оно представляется целесообразным для завершения дела и последующего установления виновности или невиновности подозреваемых.

3. Целесообразность предварительного следствия определяется судебным органом с должным учетом расследования, проведенного полицией, серьезности и сложности дела и того обстоятельства, оспаривает ли установленные факты обвиняемый.

4. Предварительное расследование должно проводиться в таком порядке, чтобы исключить все излишние формальности и, в частности, избежать официального заслушивания показаний свидетелей в случаях, когда обвиняемый не оспаривает факты.

5. Если соответствующий судебный орган не считает целесообразным проведение предварительного расследования, то дело должно быть передано непосредственно в суд.

6. В правовых системах, предусматривающих судебное расследование, возможность непроведения такого расследования должна подкрепляться соответствующими гарантиями на трех этапах:

 — на этапе полицейского расследования судебный орган должен руководить действиями полиции и контролировать их, а права подозреваемого должны учитываться в более полной мере;

 — на этапе возвращения подозреваемых под стражу по завершении полицейского расследования и до того, как они предстанут перед судом, все действия подобного рода во всех случаях должны контролироваться одним или несколькими независимыми судьями;

 — на этапе слушания дела в суде судьи должны иметь возможность проводить во время слушания окончательные расследования для подтверждения обоснованности предъявленных обвинений и в случае необходимости поручать независимому судебному органу доследование.

7. Когда это допускается конституционно-правовой традицией, должна применяться процедура "признания вины", согласно которой подозреваемый правонарушитель должен в начале процесса выступить в суде с публичным заявлением о том, признает ли он обвинения против себя, или аналогичные процедуры. В таких случаях суд должен иметь возможность полностью или частично отказываться от следствия и непосредственно рассматривать личные качества правонарушителя, приговор и, когда это уместно, решать вопрос о компенсации.

8. i) Процедура "признания вины" должна осуществляться в суде на открытом слушании;

ii) правонарушитель должен признать обвинение против него;

iii) до вынесения приговора правонарушителю согласно процедуре "признания вины" судья должен иметь возможность выслушать обе стороны в деле;

9. В случаях, когда расследование в ходе слушания дела продолжается, оно, назависимо от желания обвиняемого признать свою вину, должно ограничиваться теми действиями, которые абсолютно необходимы для установления фактов с учетом действий, уже произведенных до суда. В частности, по мере возможности следует избегать заслушивания свидетелей, которые уже дали свои показания в судебном органе.

b) Процедура слушания в суде

1. Законодательство каждого государства-члена должно поощрять объединение уголовного судопроизводства против одного и того же обвиняемого, независимо от факта совершения преступления во избежание вынесения нескольких решений различными судами.

2. Процедура слушания должна предусматривать возможность отмены всех излишних формальностей. В частности, необходимо предусмотреть, что объявление разбирательства недействительным по процедурным основаниям возможно только при строго определенных обстоятельствах, когда процедурные требования могут причинить реальный ущерб интересам защиты или обвинения.

3. Государства-члены должны рассмотреть вопрос о предоставлении своим судам возможности, по крайней мере в случае нетяжких преступлений и с учетом возможной меры наказания, слушать дела и выносить по ним решения в отсутствие обвиняемого, при условии, что он должным образом информирован о дате слушания и о своем праве иметь адвоката или иное лицо, представляющее его интересы.

с) Отчеты о судебном разбирательстве и упрощенная процедура вынесения судебных решений

1. Решения суда должны приниматься в пределах строго ограниченных сроков, если подзащитный возвращен под стражу для рассмотрения конкретного дела.

2. Если все выступления в ходе разбирательства записываются на магнитную ленту или если они не дают никаких новых фактов в дополнение к тем, что уже зафиксированы в деле, протоколы дела должны ограничиваться минимумом и состоять только из кратких отчетов.

3. Если это разрешается конституцией и если решение суда касается второстепенных дел или если стороны согласны с этим, суд следует освободить от требования выносить письменное решение, и он должен лишь зафиксировать свое постановление в материалах дела.

4. В остальных случаях, когда необходимо письменное решение, такое решение должно содержать только ту информацию, на которой настаивают стороны, а также информацию, предназначенную для апелляционного суда и иностранных властей, которым, возможно, придется приводить решение в исполнение, а именно: основания дела, определение вины и, если необходимо, меры наказания и компенсации пострадавшим сторонам. Что касается процедуры расследования фактов и заявлений сторон, то в приговоре должны просто упоминаться страницы дела, письменные заключения, представленные сторонами, письменное резюме или материалы процесса, записанные на магнитную ленту.

5. Если существуют правила зачитывания приговоров in extenso на публичных слушаниях, то эти правила должны быть гибкими, например они должны разрешать судебному присутствию, а если суд заслушивается коллегией судей, то одному из последних, даже в отсутствие непредседательствующих судей, оглашать только ту часть решения, которая касается определения вины, меры наказания и компенсации.

6. Уведомления о письменных решениях и судебных повестках должны вручаться простым и быстрым способом, в том числе по почте; при необходимости этот порядок должен предусматривать требование о том, чтобы в начале разбирательства обвиняемый указал свой официальный адрес, на который ему могли бы высылаться все сообщения и уведомления до завершения процесса.

d) Состав и специализация судов

1. Как правило, состав суда, насколько это позволяют конституционно-правовые традиции государств-членов, должен определяться с надлежащим учетом тяжести, характера, юридико-технических деталей и сложности вменяемого в вину правонарушения.

2. Когда в слушании участвует коллегия профессиональных судей, количество судей должно быть сведено к минимуму, а если сложность дела позволяет, то в слушании должен участвовать один судья.

3. Если речь идет о суде присяжных, то такой суд должен проводиться только в случае тяжких преступлений определенного типа. Процесс должен быть организован таким образом, чтобы облегчить задачу присяжных, а в начале их совещания судья обязан предельно ясно объяснить им вопросы, требующие решения, и закон, касающийся рассматриваемого дела.

4. Когда присяжными заседателями или коллегией адвокатов или же заседателями-непрофессионалами вместе с профессиональными судьями определяется степень вины, решение должно приниматься простым или квалифицированным большинством без каких бы то ни было требований в отношении единогласия.

5. К делам, связанным с экономическими преступлениями, при которых получение доказательств является технически весьма сложной задачей, должны привлекаться должностные лица и судьи, имеющие соответствующую подготовку, знания и опыт.

6. Если это допускается конституцией, то при необходимости такие дела должны рассматриваться теми прокурорскими, следственными, а, возможно, и судебными органами, которые специально учреждены или организованы для решения трудных вопросов, вызванных внутренней природой и сложностью этих дел.

7. Прокурорские, следственные и судебные органы, нуждающиеся в помощи экспертов, должны пользоваться помощью специалистов в таких областях, как психология, медицина, психиатрия, бухгалтерский учет, экономика, финансы и судебная медицина в достаточном объеме для того, чтобы противостоять растущей технической изощренности преступлений и обеспечивать сбор доказательств.

 

Рекомендация № R (84) 5

Комитета министров государствам-членам

относительно принципов гражданского судопроизводства,

направленных на совершенствование судебной системы

28 февраля 1984 года.

 

Комитет министров, в соответствии с положениями статьи 15 b) Устава Совета Европы,

учитывая, что право на публичное разбирательство, гарантированное в статье 6 Европейской конвенции о защите прав человека, является важнейшей чертой любого демократического общества;

учитывая, что осуществление мер и принципов, изложенных в резолюциях (76) 5 и (78) 8 относительно правовой помощи, и рекомендации № R (81) 7 относительно мер, облегчающих доступ к правосудию, упростило бы гражданам осуществление их права на публичное разбирательство;

учитывая, однако, что некоторые нормы гражданского судопроизводства, принятые в государствах-членах, могут стать препятствием в эффективном отправлении правосудия, потому что, во-первых, они могут уже не отвечать потребностям современного общества и, во-вторых, что ими могут иногда злоупотреблять или манипулировать для затягивания судебного разбирательства;

учитывая, что гражданское судопроизводство необходимо упростить и сделать более гибким и оперативным, одновременно сохранив гарантии, предоставляемые участникам процесса традиционными процессуальными нормами, и сохранив высокий качественный уровень правосудия, требующийся в демократическом обществе;

учитывая, что для достижения этих целей необходимо обеспечить доступ сторон к упрощенным и более быстрым формам судопроизводства и защитить их от злоупотреблений или задержек, в частности, наделив суд полномочиями вести судопроизводство более эффективно;

принимая во внимание результаты обсуждений и резолюции, принятые министрами юстиции европейских стран на их двенадцатой конференции, проведенной в мае 1980 года в Люксембурге, рекомендует правительствам государств-членов принять или усилить, в зависимости от обстоятельств, любые меры, которые, по их мнению, необходимо принять для совершенствования гражданского судопроизводства, руководствуясь при этом принципами, изложенными в добавлении к настоящей рекомендации.

 

Дополнение к рекомендации № R (84) 5

Принципы гражданского судопроизводства,

направленные на совершенствование судебной системы

 

Принцип 1

1. Судопроизводство обычно должно состоять не более чем из двух судебных заседаний: первое заседание может быть предварительным слушанием подготовительного характера, а в ходе второго заседания могут представляться доказательства, заслушиваться доводы сторон и, если возможно, приниматься решение. Суд должен принимать меры для того, чтобы все действия, необходимые для проведения второго заседания, принимались своевременно и чтобы, в принципе, не допускались задержки.

2. В отношении любой стороны должны применяться санкции, если она, получив судебное уведомление, не предпримет процессуальных действий в сроки, установленные законом или судом. В зависимости от обстоятельств к таким санкциям могут относиться лишение права на процессуальные действия, решение о возмещении ущерба и покрытии издержек, наложение штрафа и оставление заявления без рассмотрения.

3. Суд должен иметь возможность вызывать свидетелей, а при неявке свидетелей без уважительных причин на таких свидетелей должны накладываться соответствующие санкции (в виде штрафов, возмещения ущерба и т.д.). В случае неявки свидетеля суд самостоятельно решает вопрос о продолжении разбирательства без заслушивания его свидетельских показаний.

Чтобы облегчить порядок заслушивания свидетельских показаний, следует предусмотреть в соответствующих случаях использование таких современных технических средств, как телефонная связь или видеоаппаратура.

4. Если эксперт, назначенный судом, не представит свой доклад или без уважительных причин задержит его представление, против него должны применяться соответствующие санкции. Они могут состоять в уменьшении размера гонорара, решении об оплате издержек или возмещении ущерба, а также принятии дисциплинарных мер судом или профессиональной организацией, в зависимости от обстоятельств.

Принцип 2

1. Когда сторона возбуждает явно необоснованный иск, суд должен обладать полномочиями принимать решения по делу на основе упрощенной процедуры и, если это необходимо, налагать на эту сторону штраф или выносить решение о возмещении убытков другой стороне.

2. Когда сторона в ходе судебного разбирательства ведет себя недобросовестно и явно нарушает процедуру с очевидной целью затянуть разбирательство, суд должен обладать полномочиями либо немедленно принять решение по существу, либо применить такие санкции, как, например, наложить штраф, обязать возместить ущерб или лишить права на процессуальные действия; в особых случаях он должен взыскивать с адвоката судебные издержки.

3. Профессиональным ассоциациям юристов следует предложить применять дисциплинарные меры в случаях, когда поведение одного из их членов носило характер, описанный в предыдущих пунктах.

Принцип 3

Суд должен, по крайней мере в ходе предварительного заседания, а если возможно, и в течение всего разбирательства, играть активную роль в обеспечении быстрого судебного разбирательства, уважая при этом права сторон, в том числе и их право на беспристрастность. В частности, он должен обладать полномочиями proprio motu, чтобы требовать от сторон предъявления таких разъяснений, которые могут быть необходимыми; требовать от сторон личной явки, затрагивать вопросы права; требовать свидетельские показания, по крайней мере в тех случаях, когда речь идет не только об интересах сторон, участвующих в деле; контролировать допрос свидетелей, исключать из участия в разбирательстве свидетелей, чьи возможные показания не имеют отношения к данному делу, ограничивать количество свидетелей по конкретному обстоятельству, когда такое количество может оказаться излишним. Такие полномочия должны осуществляться в пределах предмета разбирательства.

Принцип 4

Суд, по крайней мере в качестве суда первой инстанции, должен иметь полномочия принимать решения с учетом характера дела, проведения письменного или устного судопроизводства, или их объединения, за исключением случаев, однозначно предусмотренных законом.

Принцип 5

За исключением случаев, когда закон предписывает иное, иски сторон, исковая давность или возражения по делу и, в принципе, их объяснения должны представляться на максимально ранней стадии производства и в любом случае до окончания его предварительного этапа, если таковой имеется. При рассмотрении дела по жалобе в суде второй инстанции суд обычно не учитывает обстоятельства, которые не были представлены суду первой инстанции, если только:

а) о них не было известно при рассмотрении дела судом первой инстанции;

b) лицо, представляющее их, не являлось участником разбирательства в суде первой инстанции;

с) есть некоторые особые причины для их признания.

Принцип 6

Решение должно выноситься на заключительном заседании суда или в максимально короткие сроки после его окончания. Решение должно быть максимально коротким. В нем может содержаться ссылка на любую норму права, однако в нем, безусловно, должны быть решены, явно или неявно, все вопросы, связанные с жалобами сторон.

Принцип 7

Должны приниматься меры для того, чтобы предотвратить злоупотребление мерами правовой защиты после принятия судебного решения.

Принцип 8

1. Кроме того, должны быть предусмотрены конкретные правила или свод правил, ускоряющих разрешение спора:

а) в случаях, не терпящих отлагательств;

b) в случаях, связанных с неоспоримым правом, заранее оцененным ущербом, а также в случаях, связанных с исками на небольшие суммы;

с) в связи с дорожно-транспортными происшествиями, трудовыми спорами, вопросами, касающимися отношений между арендодателем и арендатором жилища, и некоторыми вопросами семейного права, в частности установлением и пересмотром размера алиментов.

2. С этой целью можно было бы использовать одну или несколько следующих мер: упрощенные методы начала разбирательства; проведение судебного разбирательства без заседаний, или проведение только одного заседания, или, в зависимости от обстоятельств, проведение предварительного подготовительного заседания; проведение исключительно письменного или устного судопроизводства, в зависимости от обстоятельств; запрет или ограничение некоторых возражений и объяснений; более гибкие правила дачи показаний; осуществление производства без перерывов или лишь с небольшими перерывами; назначение судебного эксперта, либо ex officio либо по просьбе сторон, если это возможно, до начала судебного процесса; активное участие суда в ведении дела и вызове свидетелей и заслушивание показаний.

3. Эти конкретные правила или свод правил могут, в зависимости от обстоятельств, быть обязательными, применяться при соответствующей просьбе любой из сторон или с согласия всех сторон.

Принцип 9

Судебные органы должны иметь в своем распоряжении самые современные технические средства для того, чтобы они могли отправлять правосудие самым эффективным образом, в частности, путем облегчения доступа к различным

 

Рекомендация № R (86) 12

Комитета министров государствам-членам

относительно мер по недопущению и

сокращению чрезмерной рабочей нагрузки на суды

16 сентября 1986 года.

 

Комитет министров, в соответствии с положениями статьи 15 b) Устава Совета Европы,

учитывая возрастающее количество дел, направляемых на рассмотрение судов, что может препятствовать праву каждого гражданина на публичное разбирательство в разумные сроки, закрепленные в статье 6.1 Европейской конвенции о защите прав человека;

учитывая, в связи с этим, большое количество не относящихся к судопроизводству задач, которые должны выполнять судьи и количество которых в ряде стран имеет тенденцию к увеличению;

будучи убежден в необходимости ограничить количество не относящихся к судопроизводству задач, выполняемых судьями, а также сократить любую излишнюю рабочую нагрузку на суды для улучшения качества отправления правосудия;

будучи также убежденным в необходимости постоянно обеспечивать равноправное распределение дел между судами и наиболее оптимальное использование их людских ресурсов,

предлагает правительствам государств-членов, кроме выделения судебным органам необходимых средств для эффективного рассмотрения возрастающего количества дел, находящихся в судах, и уменьшения круга не относящихся к судопроизводству задач, изучить целесообразность включения одной или нескольких следующих задач в их судебную политику:

I. Содействовать, где это необходимо, примирению сторон, как вне судебной системы, так и до или в ходе судебного разбирательства.

С этой целью можно было бы рассмотреть следующие меры:

a) предусмотреть, вместе с соответствующими стимулами, процедуры примирения до судебного разбирательства или иные способы урегулирования споров вне его рамок;

b) возложить на судей в качестве одной из основных задач ответственность добиваться примирения сторон и заключения мирового соглашения по всем соответствующим вопросам до начала или на любой соответствующей стадии судебного разбирательства;

c) считать этическим долгом адвокатов или предложить компетентным органам признать в качестве такового принцип, согласно которому адвокаты должны добиваться примирения сторон до начала судебного разбирательства или на любой соответствующей стадии такого разбирательства.

II. Не увеличивать, а постепенно уменьшать количество не имеющих отношения к судебному разбирательству задач, возложенных на судей, поручая такие задачи другим лицам или органам.

В Дополнение к настоящей рекомендации содержатся примеры не относящихся к судебному разбирательству задач, которые в некоторых странах в настоящее время выполняют судьи и от которых их можно было бы освободить, учитывая конкретные особенности каждой страны.

III. Определить соответствующие органы, не входящие в судебную систему, в которые могут обращаться стороны для разрешения исковых споров на небольшие суммы и по вопросам некоторых конкретных областей права.

IV. С помощью необходимых средств и в соответствующих случаях принять меры для упрощения доступа к альтернативным способам разрешения споров и повышения их эффективности в качестве процедуры, заменяющей судебное разбирательство.

V. Шире практиковать, если это еще не сделано, передачу дел на рассмотрение одного судьи в первой инстанции по всем соответствующим вопросам.

VI. Пересматривать через регулярные промежутки времени компетенцию различных судов в отношении подсудности и характера различных исков с целью равномерного распределения рабочей нагрузки.

VII. Оценивать возможное воздействие страхования судебных издержек на увеличение количества дел, передаваемых на рассмотрение судов, и принимать соответствующие меры, если будет установлено, что страхование судебных издержек поощряет возбуждение необоснованных исков.

 

Дополнение к рекомендации № R (86) 12

Примеры не относящихся к судопроизводству задач, от которых должны быть избавлены судьи в некоторых странах, с учетом конкретных особенностей каждой страны:

Заключение браков

Составление договоров о семейной собственности

Разрешение на публикацию извещений о браке

Разрешение одному супругу представлять другого: взамен согласия супруга, который лишен возможности дать такое согласие

Смена фамилии - смена имени

Признание отцовства или материнства

Управление собственностью недееспособных лиц

Назначение законного представителя недееспособных совершеннолетних и отсутствующих лиц

Согласие на приобретение собственности юридическими лицами

Проверка бухгалтерских книг коммерсантов

Ведение коммерческих списков: коммерсантов, компаний, торговых марок, транспортных средств, судов, катеров и самолетов

Выдача лицензий на ведение коммерческой деятельности

Судебное вмешательство в выборы и референдумы, не предусмотренные конституцией

Назначение судьи в качестве председателя или членом комитетов, в которых его присутствие необходимо с целью обеспечить беспристрастность комитета

Сбор налогов и таможенных пошлин

Сбор судебных гонораров

Выполнение функций государственного нотариуса

Принятие мер в отношении собственности умерших лиц

Составление документов и актов гражданского состояния

Земельный кадастр (контроль за регистрацией передачи собственности, ипотек)

Назначение арбитров, когда такое назначение требуется по закону

 

Рекомендация № R (81) 7

Комитета министров государствам-членам

относительно путей облегчения доступа к правосудию

14 мая 1981 года

 

Комитет министров, в соответствии с положениями статьи 15 b) Устава Совета Европы,

учитывая, что право на доступ к правосудию и справедливому разбирательству судом, гарантированное статьей 6 Европейской конвенции по правам человека, является одним из основных признаков любого демократического общества;

учитывая, что судопроизводство нередко носит настолько сложный, длительный и дорогостоящий характер, что частные лица, особенно находящиеся в экономически неблагоприятном положении, испытывают трудности в осуществлении своих прав в государствах-членах;

учитывая, что эффективная система юридической помощи и юридических консультаций, как предусмотрено резолюцией (78) 8 Комитета министров, может внести значительный вклад в устранение таких препятствий;

учитывая, вместе с тем, что желательно также принять все необходимые меры по упрощению процедуры во всех возможных случаях в целях облегчения доступа частных лиц к судам, при одновременном соблюдении должного порядка отправления правосудия;

учитывая, что для облегчения доступа к правосудию желательно упростить судебные документы, рекомендует правительствам государств-членов принять или усилить, в зависимости от обстоятельств, все меры, которые они сочтут необходимыми, с целью постепенной реализации принципов, изложенных в приложении к настоящей рекомендации.

 

Дополнение к рекомендации № R (81) 7

Принципы

Государствам-членам следует принять все необходимые меры, чтобы информировать граждан о средствах защиты своих прав в суде, а также упростить, ускорить и удешевить судебное разбирательство по гражданским, торговым, административным, социальным или налоговым делам. В этих целях государствам-членам следует учитывать, в частности, нижеизложенные принципы.

А. Информирование общественности

1. Следует принять надлежащие меры по информированию общественности о месте нахождения и компетенции судов, а также о порядке обращения в суд или же защиты своих интересов в судебном разбирательстве.

2. Необходимо, чтобы информация общего характера могла быть получена либо в самих судах, либо в иной компетентной службе или органе по следующим вопросам:

 — процессуальные нормы, при условии, что данная информация не содержит юридических советов по существу дела;

 — порядок обращения в суд и сроки, в течение которых также обращение возможно, а также процессуальные требования и необходимые в этой связи документы;

 — средства выполнения решения суда и, по возможности, издержки по его выполнению.

В. Упрощение

3. Следует принять меры по облегчению или поощрению, где это уместно, примирения сторон или дружественного урегулирования спора до принятия его к производству или же в ходе разбирательства.

4. Ни одна из сторон не должна быть лишена возможности пользоваться услугами адвоката. Следует избегать обязательного обращения какой-либо из сторон к услугам нескольких адвокатов по одному и тому же спору, когда участие нескольких адвокатов не является необходимым. В тех случаях, когда в силу характера спора в целях облегчения доступа граждан к правосудию было бы целесообразно, чтобы они сами изложили свое дело в суде, участие адвоката не должно быть обязательным.

5. Государствам следует принять меры, чтобы все процессуальные действия носили простой характер, используемый язык был понятен публике, а судебные решения были понятны сторонам.

6. Когда одна из сторон процесса не обладает достаточным знанием языка, на котором ведется судопроизводство, государство должно обратить особое внимание на проблему устного и письменного перевода и обеспечить, чтобы неимущие и малоимущие лица не находились в неблагоприятном положении с точки зрения доступа к суду или участия в судебном процессе в силу их неспособности говорить или понимать используемый в суде язык.

7. Следует принять меры, с тем чтобы число экспертов, назначенных для участия в суде самим судом или же по просьбе сторон, было как можно более ограниченным.

С. Ускорение разбирательства

8. Следует принять все возможные меры по максимальному сокращению сроков вынесения решений. В этих целях следует отменить устаревшие и не имеющие практического значения процедуры, предоставить судам достаточный персонал, облегчить их эффективную работу и разработать механизмы, позволяющие контролировать ход разбирательства с самого его начала.

9. Следует разработать меры в отношении неопротестованных или бесспорных исковых требований, с тем чтобы окончательное решение выносилось быстро, без ненужных формальностей, личных явок в суд или излишних расходов.

10. С тем чтобы право обжалования не использовалось недобросовестно или для получения отсрочки, следует обратить особое внимание на возможность временного выполнения решений, по которым возможно обжалование, а также на банковский процент, выплачиваемый по присужденной решением суда сумме до выполнения решения.

D. Судебные издержки

11. Принятие к судопроизводству не должно оговариваться уплатой стороной государству какой-либо денежной суммы, размеры которой неразумны применительно к рассматриваемому делу.

12. В той степени, в которой судебные издержки являются явным препятствием для доступа к правосудию, их следует, по возможности, сократить или аннулировать. Следует пересмотреть систему судебных расходов с точки зрения ее упрощения.

13. Особое внимание следует уделить вопросу гонораров адвокатов и экспертов, поскольку они являются препятствием для доступа к правосудию. Необходимо обеспечить ту или иную форму контроля за размером этих гонораров.

14. За исключением особых обстоятельств, сторона, выигравшая дело, должна в принципе получать от проигравшей стороны возмещение издержек и расходов, включая гонорары адвокатов, которые она обоснованно понесла в связи с разбирательством.

Е. Особые процедуры

15. Для споров по исковым требованиям на незначительную сумму должна быть установлена процедура, позволяющая сторонам обратиться в суд, не неся издержек, несоразмерных денежной сумме, являющейся предметом спора. В этих целях возможно было бы предусмотреть упрощенное судопроизводство, избегать ненужных судебных заседаний и ограничить право обжалования.

16. Государствам следует обеспечивать, чтобы судебное разбирательство по делам семейного права было быстрым, недорогим и уважающим личностный характер рассматриваемых споров. Судебные прения по этим спорам должны, по возможности, носить непубличный характер.

 

Рекомендация № R (93) 1

Комитета министров государствам-членам

об эффективном доступе к закону и правосудию

для беднейших слоев населения

8 января 1993 года

 

Комитет министров, согласно положениям статьи 15 b) Устава Совета Европы,

напоминая, что в соответствии с Европейской конвенцией о правах человека государства-члены заявили о своей приверженности правам человека и основным свободам;

ссылаясь на резолюцию (76) 5 о юридической помощи в гражданских, коммерческих и административных вопросах и резолюцию (78) 8 о юридической помощи и консультациях, рекомендацию № R (81) 7 Комитета министров государствам-членам о мерах содействия доступу к правосудию и резолюции Организации Объединенных Наций по правам человека и крайней нищете, в частности, резолюцию 46/121 Генеральной Ассамблеи от 17 декабря 1991 года и резолюцию 1992/11 Комиссии по правам человека от 18 февраля 1992 года, а также на исследование, подготовленное Международным движением АТД-четвертый мир и озаглавленное "На пути к общедоступному правосудию: механизм правовой помощи и некоторые местные инициативы с точки зрения семей, страдающих от крайней нищеты";

будучи озабочен положением беднейших слоев населения, т. е. лиц, особо нуждающихся, маргинализированных или исключенных из общества в экономическом, социальном и культурном отношениях;

считая, что крайняя нищета по-прежнему лишает мужчин и женщин возможности практически осуществлять права человека, которые должны обеспечиваться без каких бы то ни было различий в соответствии со статьей 14 Европейской конвенции о правах человека;

будучи убежден, что усилия по расширению доступа к закону и правосудию будут полностью эффективными только как часть всеобъемлющей, последовательной и перспективной политики, направленной на ликвидацию крайней нищеты в сотрудничестве с заинтересованными группами населения;

ссылаясь на принцип неделимости прав человека, который подразумевает, что осуществление гражданских и политических прав, в частности тех, которые закреплены в пункте 3 с) статьи 6 и в статье 13 Европейской конвенции о правах человека, утрачивает свою эффективность, если экономические, социальные и культурные права не пользуются равной защитой;

вновь подтверждая, что приверженность правам человека связана с уважением к человеческому достоинству, особенно в отношении доступа к закону и правосудию для беднейших слоев населения;

напоминая, что помимо права доступа к закону и правосудию, предусмотренного в статье 6 Европейской конвенции о правах человека, другие положения Конвенции, и в частности статьи 2, 3 и 8, также применимы к беднейшим слоям населения, равно как и иные правовые документы Совета Европы, например Европейская социальная хартия;

считая, что настоящая рекомендация направлена на совершенствование существующих систем юридической консультации и правовой помощи, особенно применительно к беднейшим слоям населения, и, следовательно, на дополнение механизма, действующего в отношении других категорий населения, для которых эти системы были разработаны, рекомендует правительствам государств-членов:

1. Содействовать доступу беднейших слоев населения к закону ("право на защиту со стороны закона") путем:

а) поощрения, там где это необходимо, действий по повышению осведомленности юристов о проблемах беднейших слоев населения;

b) поощрения развития служб юридической консультации для беднейших слоев населения;

с) покрытия стоимости юридических консультаций для беднейших слоев населения посредством оказания юридической помощи, не исключая внесения небольшого взноса лицами, пользующимися такой помощью там, где того требует внутреннее законодательство;

d) поощрения создания, когда это представляется необходимым, консультационных центров в районах проживания бедноты.

2. Содействовать эффективному доступу беднейших слоев населения к внесудебным методам разрешения конфликтов путем:

а) расширения участия неправительственных организаций или добровольных организаций, оказывающих помощь беднейшим слоям населения, в таких квазисудебных формах разрешения конфликтов, как посредничество и примирение;

b) оказания юридической или любых других форм помощи в применении таких методов разрешения конфликтов.

3. Содействовать эффективному доступу беднейших слоев населения к судам, в особенности путем:

а) оказания юридической или любых других форм помощи всем судебным инстанциям (гражданским, уголовным, коммерческим, административным, общественным и т.д.) и всем состязательным или несостязательным процессам независимо от того, в каком качестве выступают заинтересованные лица;

b) оказания юридической помощи беднейшим слоям населения, которые являются лицами без гражданства или иностранцами, и в любом случае, когда они постоянно проживают на территории государства-члена, где должно состояться разбирательство;

с) признания права на помощь соответствующего адвоката, насколько возможно, по выбору обвиняемого, за надлежащее вознаграждение;

d) ограничения круга обстоятельств, при которых компетентные органы могут отказать в юридической помощи, главным образом теми случаями, когда основаниями для отказа являются неприемлемость, явно недостаточные перспективы выиграть дело, или случаями, когда юридическая помощь не является необходимой в интересах правосудия;

е) упрощения процедуры оказания юридической помощи беднейшим слоям населения и рассмотрения вопроса о немедленном предоставлении временной юридической помощи, когда такая возможность имеется;

f) рассмотрения вопроса о создании возможностей для неправительственных организаций или добровольных организаций, оказывающих поддержку беднейшим слоям населения, оказывать помощь в доступе к судам лицам, которые испытывают такую нужду и лишения, что не могут самостоятельно защитить себя; в ходе такого рассмотрения следует учитывать разбирательство в национальных судах, Европейской комиссии и Суде по правам человека, а также в других международных инстанциях судебного характера;

4. В рамках своей общей политики по ликвидации крайней нищеты, по возможности, консультироваться с неправительственными организациями, заинтересованными в вопросах, затрагиваемых настоящей рекомендацией, и с добровольными организациями, оказывающими поддержку беднейшим слоям общества.

 

Резолюция (78) 8

Комитета министров

о юридической помощи и консультациях

2 марта 1978 года

 

Комитет министров, учитывая, что право на доступ к правосудию и справедливому разбирательству, гарантированное статьей 6 Европейской конвенции по правам человека, является одним из основных признаков любого демократического общества;

учитывая, что важно, таким образом, принять все необходимые меры с целью устранения экономических препятствий для доступа к правосудию и что наличие соответствующих систем юридической помощи будет способствовать выполнению этой задачи, особенно в отношении лиц, находящихся в экономически неблагоприятном положении;

учитывая, что предоставление юридической помощи должно рассматриваться не как акт милосердия к неимущим, а как обязательство, лежащее на всем обществе в целом;

учитывая, что облегчение доступа к юридическим консультациям, помимо юридической помощи, для лиц, находящихся в экономически неблагоприятном положении, также способствует устранению препятствий для доступа к правосудию,

рекомендует правительствам государств-членов принять или усилить, в зависимости от обстоятельств, все меры, которые они сочтут необходимыми, с целью постепенной реализации принципов, изложенных в приложении к настоящей резолюции,

предлагает правительствам государств-членов периодически информировать Генерального секретаря Совета Европы о мерах, принятых во исполнение рекомендаций, содержащихся в настоящей резолюции.

Дополнение к резолюции (78) 8

Часть I. Юридическая помощь

1. Никто не может быть лишен в силу препятствий экономического характера возможности использования или защиты своих прав в любых судах, правомочных выносить решения по гражданским, торговым, административным, социальным или налоговым делам. С этой целью любое лицо должно иметь право на необходимую юридическую помощь в судебном разбирательстве. При рассмотрении того, является ли эта помощь необходимой, следует учитывать:

а) финансовые возможности и обязательства заинтересованного лица;

b) ожидаемую величину судебных расходов.

2. Юридическая помощь должна предоставляться даже в тех случаях, когда заинтересованное лицо способно оплатить часть судебных издержек. В этом случае юридическая помощь может быть предоставлена при финансовом участии лица, которому она предоставляется, при условии, что это участие не превышает его возможностей.

3. Юридическая помощь должна охватывать все расходы, понесенные лицом, которому она предоставляется, в ходе истребования или защиты своих прав, и в частности гонорары адвокатов, пошлины, расходы на экспертизу, возмещение расходов свидетелей и расходы на перевод. Желательно, чтобы предоставление юридической помощи освобождало от внесения залога или депозита на покрытие судебных расходов.

4. Необходимо, чтобы юридическую помощь можно было получить в ходе судебного разбирательства, если изменилось финансовое положение стороны или возникло иное обстоятельство, делающее эту помощь необходимой.

5. Юридическая помощь всегда должна осуществляться лицом, имеющим право практиковать в качестве адвоката в соответствии с юридическими нормами данного государства, как в случаях, когда система юридической помощи предусматривает участие защитника, так и в случаях, когда:

а) стороны должны быть представлены таким лицом в судебном органе данного государства в соответствии с законом этого государства;

b) орган, правомочный рассматривать просьбу о предоставлении юридической помощи, констатирует, что услуги адвоката необходимы ввиду конкретных обстоятельств рассматриваемого дела.

Лицо, которому предоставлена помощь, должно быть, по возможности, свободно в выборе квалифицированного защитника. Назначенное защитником лицо должно получить надлежащее вознаграждение за работу, проделанную в интересах пользующегося юридической помощью лица.

6. При рассмотрении вопроса о необходимости юридической помощи, власти могут:

а) учитывать, исходя из обстоятельств дела, целесообразна или нет подача иска или же участие в суде в качестве ответчика;

b) принимать во внимание характер разбирательства и, в случае необходимости, предоставлять помощь только в отношении иных расходов, чем те, которые связаны с помощью квалифицированного лица, упомянутого в принципе 5.

7. Система юридической помощи должна предусматривать возможность пересмотра решения об отказе в предоставлении юридической помощи.

8. Ответственность за финансирование юридической помощи должна быть возложена на государство.

9. Финансовые условия юридической помощи должны пересматриваться, в частности с учетом роста стоимости жизни.

10. Система юридической помощи должна предусматривать предоставление помощи в соответствии с принципами, изложенными в настоящей резолюции, в рамках любой другой процедуры, имеющей целью признание или выполнение в данном государстве судебного решения, вынесенного в другом государстве.

11. Государству следует принять необходимые меры, с тем чтобы довести порядок действия системы юридической помощи до сведения общественности и заинтересованных кругов, в частности тех государственных органов, к которым могут обращаться за помощью потенциальные соискатели.

Часть II. Юридические консультации

12. Государство должно обеспечивать лицам, находящимся в экономически неблагоприятном положении, возможность получения необходимой юридической консультации по всем вопросам, которые могут затрагивать их права и интересы и которые попадают в сферу действия принципа 1.

13. Юридические консультации должны предоставляться либо бесплатно, либо при условии уплаты лицом, обратившимся с просьбой о консультации, суммы, соответствующей его финансовым возможностям.

14. Государству следует обеспечить, чтобы информация о порядке предоставления юридических консультаций была доведена до сведения общественности и органов, в которые могут обращаться с просьбами о помощи лица, нуждающиеся в юридической консультации.

15. Государству следует принять соответствующие меры, с тем чтобы органы юридической консультации располагали информацией о действующем законодательстве.

16. Государству следует уделять особое внимание необходимости предоставления юридических консультаций в тех случаях, когда судебное разбирательство может быть возбуждено в другом государстве.

 

Конвенция о доступе к информации,

участии общественности в процессе принятия решений

и доступе к правосудию по вопросам,

касающимся окружающей среды

Орхус, Дания, 23-25 июня 1998 г.

 

Стороны настоящей Конвенции,

сылаясь на принцип 1 Стокгольмской декларации по проблемам окружающей человека среды,

ссылаясь также на принцип 10 Рио-де-Жанейрской декларации по окружающей среде и развитию,

ссылаясь далее на резолюции Генеральной ассамблеи 37/7 от 28 октября 1982 года о Всемирной хартии природы и 45/94 от 14 декабря 1990 года о необходимости обеспечения здоровой окружающей среды в интересах благосостояния людей,

ссылаясь на Европейскую хартию по окружающей среде и здравоохранению, принятую на первой Европейской конференции "Окружающая среда и здоровье" Всемирной организации здравоохранения во Франкфурте-на-Майне, Германия, 8 декабря 1989 года,

подтверждая необходимость защищать и сохранять окружающую среду, улучшать её состояние и обеспечивать устойчивое и экологически безопасное развитие,

признавая, что адекватная охрана окружающей среды необходима для обеспечения благосостояния человека и осуществления основных прав человека, включая само право на жизнь,

признавая также, что каждый человек имеет право жить в окружающей среде, благоприятной для его здоровья и благосостояния, и обязан как индивидуально, так и совместно с другими охранять и улучшать окружающую среду на благо нынешнего и будущих поколений,

считая, что в целях обеспечения возможности отстаивать это право и выполнять эту обязанность граждане должны иметь доступ к информации, право участвовать в процессе принятия решений и доступ к правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды, и признавая в этой связи, что гражданам может оказаться необходимой помощь для осуществления своих прав,

признавая, что в вопросах, касающихся окружающей среды, совершенствование доступа к информации и участия общественности в процессе принятия решений повышает качество принимаемых решений и процесса их осуществления, способствует улучшению информированности общественности об экологических проблемах, предоставляет общественности возможность выражать свою озабоченность и позволяет государственным органам обеспечивать должный учёт таких интересов,

стремясь, таким образом, способствовать подотчётности и открытости процесса принятия решений и усилению поддержки общественностью решений в области окружающей среды,

признавая желательность открытости во всех ветвях государственного управления и предлагая законодательным органам осуществлять принципы настоящей Конвенции в своей работе,

признавая также, что общественность должна быть осведомлена о процедурах участия в процессе принятия решений по вопросам, касающимся окружающей среды, иметь свободный доступ к ним и знать, каким образом пользоваться ими,

признавая далее важное значение соответствующих ролей, которые могут играть в охране окружающей среды отдельные граждане, неправительственные организации и частный сектор,

считая желательным способствовать экологическому просвещению в целях углубления понимания процессов, связанных с окружающей средой и устойчивым развитием, и поощрять широкое информирование общественности о решениях, оказывающих воздействие на окружающую среду и устойчивое развитие, и её участие в процессе принятия таких решений,

отмечая в этой связи важную роль использования средств массовой информации и электронных или других средств связи, которые появятся в будущем,

признавая важное значение полного учёта экологических соображений при принятии решений на правительственном уровне и вытекающую из этого необходимость того, чтобы государственные органы располагали точной, всеобъемлющей и новейшей экологической информацией,

признавая, что государственные органы располагают экологической информацией в интересах общественности,

считая, что эффективные судебные механизмы должны быть доступными для общественности, включая организации, с целью обеспечения защиты её законных интересов и применения закона,

отмечая важность предоставления потребителям надлежащей информации о продуктах, с тем чтобы обеспечить им возможность делать обоснованный выбор с учётом интересов охраны окружающей среды;

признавая обеспокоенность общественности в связи с преднамеренным высвобождением генетически изменённых организмов в окружающую среду и необходимость повышения открытости и большего участия общественности в процессе принятия решений в этой области,

будучи убеждены в том, что осуществление настоящей Конвенции будет способствовать укреплению демократии в регионе Европейской экономической комиссии (ЕЭК) Организации Объединённых Наций,

признавая ту роль, которую в этой связи играет ЕЭК, и ссылаясь, в частности, на Руководящие принципы ЕЭК по обеспечению доступа к экологической информации и участию общественности в процессе принятия решений в области охраны окружающей среды, одобренные в Декларации министров, принятой на третьей Конференции министров "Окружающая среда для Европы" 25 октября 1995 года в Софии, Болгария,

принимая во внимание соответствующие положения Конвенции об оценке воздействия на окружающую среду в трансграничном контексте, принятой в Эспо, Финляндия, 25 февраля 1991 года, Конвенции о трансграничном воздействии промышленных аварий и Конвенции по охране и использованию трансграничных водоток в и международных озёр, принятых в Хельсинки 17 марта 1992 года, а также других региональных конвенций,

сознавая, что принятие настоящей Конвенции будет способствовать дальнейшему укреплению процесса "Окружающая среда для Европы" и развитию итогов четвёртой Конференции министров в Орхусе, Дания, в июне 1998 года,

договорились о нижеследующем:

Статья 1

Цель

Для содействия защите права каждого человека нынешнего и будущих поколений жить в окружающей среде, благоприятной для его здоровья и благосостояния, каждая Сторона гарантирует права на доступ к информации, на участие общественности в процессе принятия решений и на доступ к правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды, в соответствии с положениями настоящей Конвенции.

Статья 2

Определения

Для целей настоящей Конвенции:

“Сторона” означает, если в тексте не содержится иного указания, Договаривающуюся Сторону настоящей Конвенции;

“Государственный орган” означает:

a) администрацию на национальном, региональном и другом уровне;

b) физических или юридических лиц, выполняющих государственные административные функции в соответствии с национальным законодательством, включая конкретные обязанности, деятельность или услуги, имеющие отношение к окружающей среде;

с) любых других физических или юридических лиц, выполняющих государственные обязанности или функции или оказывающих населению услуги, имеющие отношение к окружающей среде, под контролем органа или лица, указываемого в подпунктах а) или b) выше;

d) учреждения любой региональной организации экономической интеграции, указываемой в статье 17, которая является стороной настоящей Конвенции.

Это определение не включает органы или учреждения, действующие в судебном или законодательном качестве;

“Экологическая информация” означает любую информацию в письменной, аудиовизуальной, электронной или любой иной материальной форме о:

а) состоянии элементов окружающей среды, таких, как воздух и атмосфера, вода, почва, земля, ландшафт и природные объекты, биологическое разнообразие и его компоненты, включая генетически изменённые организмы, и взаимодействие между этими элементами;

b) факторах, таких, как вещества, энергия, шум и излучение, а также деятельность или меры, включая административные меры, соглашения в области окружающей среды, политику, законодательство, планы и программы, оказывающие или способные оказать воздействие на элементы окружающей среды, охватываемые в подпункте а) выше, и анализ затрат и результатов и другой экономический анализ и допущения, использованные при принятии решений по вопросам, касающимся окружающей среды;

с) состоянии здоровья и безопасности людей, условиях жизни людей, состоянии объектов культуры и зданий и сооружений в той степени, в какой на них воздействует или может воздействовать состояние элементов окружающей среды или, через посредство этих элементов, факторы, деятельность или меры, упомянутые в подпункте b) выше;

“Общественность” означает одно или более чем одно физическое или юридическое лицо и в соответствии с национальным законодательством или практикой их ассоциации, организации или группы;

“Заинтересованная общественность” означает общественность, которая затрагивается или может затрагиваться процессом принятия решений по вопросам, касающимся окружающей среды, или которая имеет заинтересованность в этом процессе; для целей данного определения неправительственные организации, содействующие охране окружающей среды и отвечающие любым требованиям, предъявляемым национальным законодательством, считаются организациями, имеющими заинтересованность.

Статья 3

Общие положения

Каждая Сторона принимает необходимые законодательные, регламентирующие и другие меры, включая меры по достижению совместимости положений, регламентирующих порядок осуществления положений настоящей конвенции, касающихся информации, участия общественности и доступа к правосудию, а также надлежащие меры по обеспечению их применения, для создания и поддержания чёткой, открытой и согласованной структуры для осуществления положений настоящей Конвенции.

Каждая Сторона стремится обеспечить, чтобы должностные лица и государственные органы оказывали общественности помощь и обеспечивали ей ориентацию в получении доступа к информации, в облегчении её участия в процессе принятия решений и в получении доступа к правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды.

Каждая Сторона способствует экологическому просвещению и повышению уровня информированности общественности о проблемах окружающей среды, особенно в отношении получения доступа к информации, участия в процессе принятия решений и получения доступа к правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды.

Каждая Сторона обеспечивает надлежащее признание объединений, организаций или групп, способствующих охране окружающей среды, и оказывает им соответствующую поддержку и обеспечивает соответствие своей национальной правовой системы этому обязательству.

Положения настоящей Конвенции не затрагивают право какой-либо Стороны продолжать осуществлять или вводить меры, предусматривающие более широкий доступ к информации, более активное участие общественности в процессе принятия решений и более широкий доступ к правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды, чем это предусмотрено в настоящей Конвенции.

Настоящая Конвенция не требует какого-либо ослабления существующих прав на доступ к информации, на участие общественности в процессе принятия решений и на доступ к правосудию по вопросам касающимся окружающей среды.

Каждая Сторона способствует применению принципов настоящей Конвенции в международных процессах принятия решений по вопросам, касающимся окружающей среды и в рамках международных организаций в вопросах, относящихся к окружающей среде.

Каждая Сторона обеспечивает, чтобы лица, осуществляющие свои права в соответствии с положениями настоящей конвенции, не подвергались за свою деятельность наказанию, преследованиям или притеснениям в любой форме.

Настоящее положение не затрагивает полномочий национальных судов выносить постановления о покрытии разумных расходов, связанных с судебными издержками. В рамках соответствующих положений настоящей конвенции общественность обладает доступом к информации, располагает возможностью участвовать в процессе принятия решений и имеет доступ к правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды, без дискриминации по признаку гражданства, национальной принадлежности или местожительства и, в случае юридического лица, без дискриминации по признаку его зарегистрированного местонахождения или фактического центра деятельности.

Статья 4

Доступ к экологической информации

Каждая Сторона обеспечивает, чтобы, при условии соблюдения последующих пунктов настоящей статьи, государственные органы в ответ на просьбу о предоставлении экологической информации предоставляли общественности, в рамках национального законодательства, такую информацию, включая, при наличии запроса и в соответствии с подпунктом b) ниже, копии фактической документации, содержащей или включающей такую информацию:

а) без необходимости формулировать свою заинтересованность;

b) в запрошенной форме, если только:

i) государственный орган не имеет оснований представить её в другой форме, при этом в данном случае должны быть указаны причины, оправдывающие представление информации в данной форме; или

ii) информация уже не была предоставлена общественности в другой форме.

Экологическая информация, о которой говорится в пункте 1 выше, предоставляется в максимально сжатые сроки, но не позднее одного месяца после подачи просьбы, если только объём и сложность соответствующей информации не оправдывают продления этого периода до двух месяцев после подачи просьбы. Податель просьбы информируется о любом продлении этого периода и о причинах, оправдывающих принятие такого решения.

В просьбе о предоставлении экологической информации может быть отказано, если:

а) государственный орган, в который направлена просьба, не располагает запрашиваемой экологической информацией;

b) просьба является явно необоснованной или сформулирована в слишком общем виде; или

с) просьба касается материалов, находящихся на заключительном этапе их подготовки, или внутренней переписки государственных органов, когда такое исключение предусматривается национальным законодательством или сложившейся практикой, при этом учитывается заинтересованность общественности в получении такой информации.

В просьбе о предоставлении экологической информации может быть отказано, если разглашение такой информации отрицательно повлияет на:

а) конфиденциальность работы государственных органов в тех случаях, когда такая конфиденциальность предусматривается национальным законодательством;

b) международные отношения. национальную оборону или государственную безопасность;

с) отправление правосудия, возможность для лиц подвергаться справедливому судебному разбирательству или способность государственных органов проводить расследование уголовного или дисциплинарного характера;

d) конфиденциальность коммерческой и промышленной информации в тех случаях, когда такая конфиденциальность охраняется законом в целях защиты законных экономических интересов. В этих рамках информация о выбросах, относящаяся к охране окружающей среды, подлежит раскрытию;

е) права интеллектуальной собственности;

f) конфиденциальность личных данных и/или архивов, касающихся физического лица, когда соответствующее лицо не дало согласия на предоставление такой информации общественности в соответствии с положениями национального законодательства;

g) интересы третьей стороны, представившей запрашиваемую информацию, если эта сторона не связана правовым обязательством поступать подобным образом или если на эту сторону не может быть возложено такого обязательства, и в тех случаях, когда эта сторона не даёт согласия на разглашение соответствующего материала; или

h) окружающую среду, к которой относится эта информация, например, местам размножения редких видов.

Вышеупомянутые основания для отказа толкуются ограничительно с учётом заинтересованности общественности в раскрытии этой информации и с учётом того, относится ли запрошенная информация к выбросам в окружающую среду.

В тех случаях, когда государственный орган не располагает запрашиваемой экологической информацией, этот государственный орган в максимально сжатые сроки информирует подателя просьбы о государственном органе, в который, как он считает, можно обратить с просьбой о предоставлении информации, или передаёт эту просьбу такому органу и соответствующим образом уведомляет об этом подателя просьбы.

Каждая Сторона обеспечивает, чтобы в тех случаях, когда информация, не подлежащая раскрытию в соответствии с пунктами 3 с) и 4 выше, может быть отделена от остальной информации без ущерба для конфиденциальности информации, не подлежащей раскрытию, государственные органы представляли остальную часть запрашиваемой экологической информации.

Если просьба о предоставлении информации была направлена в письменном виде или если податель просьбы просит об этом, то отказ также даётся в письменном виде. В отказе указываются его причины и приводится соответствующая информация о доступе к процедуре рассмотрения принятого решения в соответствии со статьёй 9. Отказ в просьбе о предоставлении информации даётся в максимально сжатые сроки, но не позднее, чем через один месяц, если только сложность информации не оправдывает продления этого срока до двух месяцев с момента подачи просьбы. Податель просьбы информируется о любом продлении этого срока и его причинах.

Каждая Сторона может разрешить своим государственным органам взимать плату за предоставление информации при условии, что эта плата не превышает разумного уровня. Государственные органы, намеревающиеся взимать плату за предоставление информации, сообщают подателям просьб тарифы ставок, по которым могут взиматься сборы, с указанием обстоятельств, предусматривающих взимание сборов или освобождающих от их уплаты, и случаев, когда информация представляется при условии предварительной оплаты такого сбора.

Статья 5

Сбор и распространение экологической информации

Каждая Сторона обеспечивает, чтобы:

а) государственные органы располагали экологической информацией, имеющей отношение к их функциям, и обновляли её;

b) были созданы обязательные системы для обеспечения надлежащего поступления в государственные органы информации о планируемой и осуществляемой деятельности, которая может оказывать значительное воздействие на окружающую среду;

с) в случае любой надвигающейся угрозы здоровью человека или окружающей среде, возникающей в результате деятельности человека или по причинам природного характера, вся информация, которая могла бы позволить общественности принять меры для предотвращения или смягчения последствий ущерба, возникающего в связи с такой угрозой, и которой располагает государственный орган, распространялась незамедлительно и без задержки среди потенциально затрагиваемых угрозой членов общества.

Каждая Сторона обеспечивает, чтобы в рамках национального законодательства процедуры предоставления экологической информации государственными органами общественности были понятными и экологическая информация была легко доступной путём, среди прочего:

а) предоставления общественности достаточной информации о виде и охвате экологической информации, находящейся в распоряжении соответствующих государственных органов, и об основных условиях, определяющих возможность предоставления такой информации и доступа к ней, и о процессе её получения;

b) организации и осуществления таких практических мер, как:

i) обеспечение для общественности доступности списков, регистров или архивов;

ii) установление обязанности для должностных лиц оказывать поддержку общественности в получении доступа к информации в соответствии с настоящей Конвенцией; и

iii) выделение пунктов связи; и

с) бесплатного предоставления доступа к содержащейся в списках, регистрах или архивах экологической информации в соответствии с подпунктом b) и i) выше.

Каждая Сторона обеспечивает постепенное увеличение объёма экологической информации в электронных базах данных, являющихся легкодоступными для общественности через публичные сети связи. Доступная в такой форме информация должна включать:

а) доклады о состоянии окружающей среды, упоминаемые в пункте 4 ниже;

b) тексты законодательных актов по вопросам окружающей среды или имеющим к ней отношение;

с) в соответствующих случаях, документы по вопросам политики, планы и программы в области окружающей среды или относящимся к ней, а также природоохранные соглашения; и

d) другую информацию в той степени, в которой наличие указанной информации в такой форме облегчит применение национального законодательства по осуществлению настоящей Конвенции, при условии, что такая информация уже имеется в электронной форме.

Каждая Сторона через регулярные интервалы, не превышающие три или четыре года, публикует и распространяет национальный доклад о состоянии окружающей среды, включая информацию о качестве окружающей среды и информацию о нагрузке на окружающую среду.

Каждая Сторона принимает в рамках своего законодательства меры с целью распространения, в частности:

а) законодательных актов и директивных документов, таких, как стратегии, документы по вопросам политики, программы и планы действий в области окружающей среды и доклады о ходе их осуществления, подготовленные на различных уровнях государственного управления;

b) международных договоров, конвенций и соглашений по вопросам, касающимся окружающей среды;

с) в соответствующих случаях других важных международных документов по вопросам, касающимся окружающей среды.

Каждая Сторона поощряет операторов, деятельность которых оказывает существенное воздействие на окружающую среду, регулярно информировать общественность о воздействии их деятельности и продуктов на окружающую среду, делая это, в соответствующих случаях, в рамках использования добровольных систем экомаркировки и экологической экспертизы или с помощью других средств.

Каждая Сторона:

а) публикует фактическую информацию и её анализ, которые она считает уместными и важными для разработки наиболее существенных предложений по вопросам экологической политики;

b) публикует или иным образом обеспечивает доступ к имеющемуся пояснительному материалу о своих контактах с общественностью по вопросам, входящим в сферу действия настоящей Конвенции; и

с) предоставляет в надлежащей форме информацию о выполнении государственными органами на всех уровнях государственных функций или о предоставлении услуг населению, имеющих отношение к окружающей среде.

Каждая Сторона разрабатывает механизмы с целью обеспечения предоставления общественности достаточной информации о продуктах таким образом, чтобы давать возможность потребителям производить обоснованный выбор с учётом интересов охраны окружающей среды.

Каждая Сторона принимает меры по постепенному развёртыванию, с учётом в надлежащих случаях осуществляемых на международном уровне процессов, согласованной общенациональной системы кадастров или регистров загрязнения с использованием структурированной, компьютеризованной и доступной для общественности базы данных, составляемой на основе стандартизованной системы представления отчётности. Такая система может включать данные о поступлении, выделении и переносе в результате осуществления конкретного круга видов деятельности определенного ряда веществ и продуктов, в том числе при использовании воды, энергии и ресурсов, в различные сферы окружающей среды, а также на находящиеся в пределах промышленных объектов или за их пределами участки обработки и сброса. Ничто в настоящей статье не может наносить ущерба праву Сторон отказывать в раскрытии определённой экологической информации в

соответствии с положениями пунктов 3 и 4 статьи 4.

Статья 6

Участие общественности в принятии решений по конкретным видам деятельности

Каждая Сторона:

а) применяет положения настоящей статьи в отношении решений по вопросу о целесообразности разрешения планируемых видов деятельности, перечисленных в приложении I;

b) в соответствии со своим национальным законодательством также применяет положения настоящей статьи к решениям по предлагаемым видам деятельности, не перечисленным в приложении I, которые могут оказывать значительное воздействие на окружающую среду. С этой целью Стороны определяют, охватывается ли такой планируемый вид деятельности этими положениями; и

с) может, если это предусматривается национальным законодательством, принимать в каждом конкретном случае решение не применять положения настоящей статьи к планируемой деятельности, служащей целям национальной обороны, если эта Сторона считает, что такое применение окажет отрицательное воздействие на эти цели.

Заинтересованная общественность адекватно, своевременно и эффективно информируется, в зависимости от обстоятельств, либо путём публичного уведомления, либо в индивидуальном порядке на самом начальном этапе процедуры принятия решений по вопросам, касающимся окружающей среды, среди прочего:

а) планируемом виде деятельности и заявке, по которой будет приниматься решение;

b) характере возможных решений или проекте решения;

с) государственном органе, ответственном за принятие решения;

d) предусматриваемой процедуре, включая то, каким образом и когда такая информация может быть предоставлена:

о начале осуществления процедуры;

о возможностях для участия общественности;

о времени и месте любого намечаемого публичного слушания;

о наличии государственного органа, в котором можно получить соответствующую информацию, и о том, куда соответствующая информация была передана для рассмотрения общественностью;

о наличии соответствующего государственного органа или любого другого официального органа, которому могут представляться замечания или

вопросы, и о сроках представления замечаний или вопросов; и

vi) о том, какая экологическая информация, касающаяся планируемого вида деятельности, имеется в наличии; и

е) охвате данного вида деятельности национальной или трансграничной процедурой оценки воздействия на окружающую среду.

Процедуры участия общественности предусматривают разумные сроки осуществления различных этапов, которые обеспечивают достаточное время для информирования общественности в соответствии с пунктом 2 выше и подготовки и эффективного участия общественности в процессе принятия решений по вопросам, касающимся окружающей среды.

Каждая Сторона обеспечивает участие общественности уже на самом раннем этапе, когда открыты все возможности для рассмотрения различных вариантов и когда может быть обеспечено эффективное участие общественности.

Каждой Стороне следует, в необходимых случаях, поощрять потенциальных заявителей перед подачей заявки на предмет получения разрешения определить заинтересованные круги общественности, провести обсуждения и представить информацию относительно целей их заявки.

Каждой Стороне следует, в необходимых случаях, поощрять потенциальных заявителей перед подачей заявки на предмет получения разрешения определить заинтересованные круги общественности, провести обсуждения и представить информацию относительно целей их заявки.

Каждая Сторона требует от компетентных государственных органов обеспечить заинтересованным кругам общественности по получении от них запроса, где это требуется в соответствии с национальным законодательством, бесплатный доступ ко всей информации, относящейся к процессу принятия решений, упоминаемому в этой статье, и имеющейся в распоряжении на момент осуществления процедуры участия общественности, в целях её изучения и по мере её поступления без ущерба для права Сторон отказывать в раскрытии определённой информации в соответствии с пунктами 3 и 4 статьи 4. Соответствующая информация должна, по крайней мере, и без ущерба положениям статьи 4, включать:

а) описание промышленного объекта и физических и технических характеристик предлагаемой деятельности, включая оценку предполагаемых остатков и выбросов;

b) описание значительного воздействия планируемой деятельности на окружающую среду;

с) описание мер, предусмотренных для предотвращения и/или уменьшения воздействия, включая выбросы;

d) нетехническое резюме вышеуказанного;

е) план основных альтернатив, рассмотренных подателем заявки; и

f) в соответствии с национальным законодательством основные доклады и рекомендации, направленные государственному органу, в то время когда заинтересованной общественности будет предоставляться информация в соответствии с пунктом 2 выше.

Процедуры участия общественности позволяют ей представлять в письменной форме или, в необходимых случаях, в ходе публичного слушания или рассмотрения вопроса с участием подателя заявки любые замечания, информацию, анализ или мнения, которые, как она считает, имеют отношение к планируемой деятельности.

Каждая Сторона обеспечивает, чтобы в соответствующем решении надлежащим образом были отражены результаты участия общественности.

Каждая Сторона обеспечивает, чтобы после принятия решения государственным органом общественность была незамедлительно информирована об этом решении в соответствии с надлежащими процедурами. Каждая Сторона предоставляет общественности текст решения вместе с указанием причин и соображений, положенных в основу этого решения.

Каждая Сторона обеспечивает, чтобы при пересмотре или обновлении государственным органом условий осуществления деятельности, о которой говорится в пункте 1, положения пунктов 2-9 настоящей статьи применялись mutatis mutandis, а также в тех случаях, когда это целесообразно.

Каждая Сторона в рамках своего национального законодательства применяет в возможной степени и надлежащим образом положения настоящей статьи к решениям, относящимся к выдаче разрешений на преднамеренное высвобождение генетически изменённых организмов в окружающую среду.

Статья 7

Участие общественности в решении вопросов, касающихся планов, программ и политики, связанных с окружающей средой

Каждая Сторона предусматривает соответствующие практические и/или другие положения в отношении участия общественности в рамках открытой и справедливой структуры в процессе подготовки планов и программ, связанных с окружающей средой, предоставляя общественности необходимую информацию. В рамках этой структуры применяются пункты 3, 4 и 8 статьи 6. Соответствующий государственный орган с учётом целей настоящей Конвенции определяет круги общественности, которые могут принимать участие в этом процессе. По возможности каждая Сторона прилагает усилия для обеспечения общественности возможностей для участия в разработке политики, связанной с окружающей средой.

Статья 8

Участие общественности в подготовке нормативных положений, имеющих непосредственную исполнительную силу, и/или общеприменимых юридически обязательных нормативных актов

Каждая Сторона прилагает усилия для содействия эффективному участию общественности на соответствующем этапе, пока остаются открытыми возможности для выбора, в подготовке государственными органами нормативных положений, имеющих непосредственную исполнительную силу, и других общеприменимых юридически обязательных правил, которые могут оказать существенное воздействие на окружающую среду. С этой целью принимаются следующие меры:

а) устанавливаются сроки, достаточные для обеспечения эффективного участия;

b) проекты правил публикуются или предоставляются общественности иным образом;

с) общественности предоставляется возможность представить свои замечания непосредственно или через представительные консультативные органы.

Результаты участия общественности учитываются в максимально возможной степени.

Статья 9

Доступ к правосудию

Каждая Сторона в рамках своего национального законодательства обеспечивает, чтобы любое лицо, считающее, что его просьба о доступе к информации, поданная в соответствии со статьёй 4, не рассмотрена, неправомерно отклонена, будь то частично или полностью, неадекватно удовлетворена или что в каком-либо ином отношении к этой просьбе проявлен подход, не соответствующий положениям указанной статьи, имело доступ к процедуре рассмотрения принятого решения в суде или в другом независимом и беспристрастном органе, учреждённом в соответствии с законом.

В тех случаях, когда предусматривается такое рассмотрение решение в суде, Сторона обеспечивает, чтобы такое лицо имело также доступ к установленной законом быстрой процедуре, не требующей или требующей в минимальном объёме оплаты, для повторного рассмотрения государственным органом или рассмотрения независимым и беспристрастным органом, не являющимся судом.

Окончательные решения, принимаемые в соответствии с настоящим пунктом 1, носят обязательный характер для государственного органа, располагающего соответствующей информацией. Причины указываются в письменной форме, по крайней мере, в тех случаях, когда просьба о предоставлении информации отклоняется в соответствии с настоящим пунктом.

Каждая Сторона в рамках своего национального законодательства обеспечивает, чтобы соответствующие представители общественности,

а) проявляющие достаточную заинтересованность, или в качестве альтернативного варианта,

b) считающие, что произошло нарушение того или иного права, когда это обусловлено в административных процессуальных нормах соответствующей Стороны, имели доступ к процедуре рассмотрения принятых решений в суде и/или другом независимом и беспристрастном органе, учреждённом в соответствии с законом, с целью оспаривать законность с правовой и процессуальной точки зрения любого решения, действия или бездействия при условии соблюдения положений статьи 6, и, где это предусматривается в соответствии с национальными законами и без ущерба пункту 3 ниже, других соответствующих положений настоящей Конвенции.

Наличие достаточной заинтересованности и нарушение того или иного права определяется на основании положений национального законодательства и в соответствии с целью предоставления заинтересованной общественности широкого доступа к правосудию в рамках настоящей Конвенции. В связи с этим для цели подпункта а) выше достаточно заинтересованности любой неправительственной организации, отвечающей требованиям, указанным в пункте 5 статьи 2. Для цели подпункта b) выше такая организация также имеет право заявлять о нарушении своих прав.

Положения настоящего пункта 2 не исключают возможности использования процедуры предварительного рассмотрения в административном органе и не затрагивают требования об исчерпании административных процедур рассмотрения до обращения к судебным процедурам рассмотрения в тех случаях, когда такое требование предусмотрено в национальном законодательстве.

Помимо и без ущерба для процедур рассмотрения, упомянутых в пунктах 1 и 2 выше, каждая Сторона обеспечивает, чтобы представители общественности, отвечающие предусмотренным в её национальном законодательстве критериям, если таковые существуют, обладали доступом к административным или судебным процедурам для оспаривания действий или бездействия частных лиц и государственных органов, которые нарушают положения национального законодательства, относящегося к окружающей среде.

Помимо и без ущерба для пункта 1 выше процедуры, упомянутые выше в пунктах 1, 2 и 3, должны обеспечивать адекватные и эффективные средства правовой защиты, включая при необходимости средства правовой защиты в виде судебного запрещения, и быть справедливыми, беспристрастными, своевременными и не связанными с недоступно высокими затратами. Решения, принимаемые в соответствии с настоящей статьей, выносятся или протоколируются в письменной форме. Общественность имеет доступ к решениям судов и при возможности других органов.

Для повышения эффективности положений настоящей статьи каждая Сторона обеспечивает, чтобы общественности предоставлялась информация о доступе к административным и служебным процедурам рассмотрения решений, и рассматривает вопрос о создании соответствующих механизмов оказания помощи для устранения или уменьшения финансовых или иных препятствий для доступа к правосудию.

Статья 10

Совещание сторон

Первое совещание Сторон созывается не позднее, чем через один год со дня вступления в силу настоящей Конвенции. Впоследствии очередные совещания Сторон проводятся, по крайней мере, каждые два года, если только Стороны не примут иного решения или же по письменной просьбе любой из Сторон при условии, что в течение шести месяцев со дня уведомления всех Сторон об этой просьбе Исполнительным секретарём Европейской экономической комиссии она будет поддержана не менее чем одной третью Сторон.

На своих совещаниях Стороны постоянно контролируют ход выполнения настоящей Конвенции на основе информации, регулярно поступающей от Сторон, и с этой целью:

а) осуществляют обзор политики и правовых и методологических подходов к доступу к информации, участию общественности в процессе принятия решений и доступу к правосудию по вопросам, касающимся окружающей среды, с целью дальнейшего их совершенствования;

b) обмениваются информацией, касающейся опыта, приобретённого в области заключения и выполнения двусторонних и многосторонних соглашений или других договоренностей, относящихся к целям настоящей Конвенции и участниками которых являются одна или более чем одна Сторона;

с) при необходимости прибегают к услугам соответствующих органов ЕЭК, а также других компетентных международных органов и специальных комитетов для рассмотрения всех аспектов, имеющих отношение к достижению целей настоящей Конвенции;

d) при необходимости учреждают любые вспомогательные органы;

е) в надлежащих случаях подготавливают протоколы к настоящей Конвенции;

f) рассматривают и утверждают предложения о внесении поправок в настоящую Конвенцию в соответствии с положениями статьи 14;

g) рассматривают и принимают любые дополнительные меры, которые могут потребоваться для достижения целей настоящей Конвенции;

h) на своём первом совещании рассматривают и принимают консенсусом правила процедуры своих совещаний и совещаний вспомогательных органов;

i) на своём первом совещании рассматривают накопленный ими опыт осуществления положений пункта 9 статьи 5 и решают вопрос о том, какие шаги необходимо предпринять с целью дальнейшего развития системы указываемой в этом пункте, с учётом процессов и изменений, протекающих на международном уровне, включая разработку соответствующего документа, касающегося поступления загрязнения в окружающую среду, и регистров или кадастров переноса, которые могли бы быть включены в приложение к настоящей Конвенции.

Совещание Сторон может, при необходимости, рассматривать вопрос об установлении на основе консенсуса финансовых положений.

Организация Объединённых Наций, её специализированные учреждения и Международное агентство по атомной энергии, а также любое государство или региональная организация экономической интеграции, которые имеют право в соответствии со статьёй 17 подписывать настоящую Конвенцию, но не являются Стороной настоящей Конвенции, и любая межправительственная организация, обладающая компетенцией в областях, к которым относится настоящая Конвенция, имеют право участвовать в совещаниях Сторон в качестве наблюдателей.

Любая неправительственная организация, обладающая компетенцией в областях, к которым относится настоящая Конвенция, и информировавшая Исполнительного секретаря Европейской экономической комиссии о своём желании быть представленной на совещании Сторон, имеет право на такое участие в качестве наблюдателя, если только против этого не возражает, по крайней мере, одна треть Сторон, присутствующих на совещании.

Для целей пунктов 4 и 5 выше правила процедуры, упомянутые в пункте 2 h) выше, предусматривают практические механизмы, касающиеся процедуры допуска, и другие соответствующие условия.

Статья 11

Право голоса

За исключением случаев, предусмотренных в пункте 2 ниже, каждая Сторона настоящей Конвенции имеет один голос.

Региональные организации экономической интеграции осуществляют своё право голоса по вопросам, входящим в их компетенцию, располагая числом голосов, равным числу их государств-членов, являющихся Сторонами настоящей Конвенции. Такие организации утрачивают своё право голоса, если их государства-члены осуществляют своё право голоса, и наоборот.

Статья 12

Секретариат

Исполнительный секретарь Европейской экономической комиссии выполняет следующие секретариатские функции:

а) созывает и подготавливает совещания Сторон;

b) передаёт Сторонам доклады и другую информацию, полученную в соответствии с положениями настоящей Конвенции; и

с) осуществляет такие иные функции, которые могут быть определены Сторонами.

Статья 13

Приложения

Приложения к настоящей Конвенции составляют её неотъемлемую часть.

Статья 14

Поправки к конвенции

Любая Сторона может предлагать поправки к настоящей Конвенции.

Текст любой предлагаемой поправки к настоящей Конвенции представляется в письменном виде Исполнительному секретарю Европейской экономической комиссии, который направляет его всем Сторонам, по меньшей мере, за девяносто дней до начала совещания Сторон, на котором предлагается принять эту поправку.

Стороны прилагают все усилия для достижения согласия в отношении принятия любой предложенной поправки к настоящей Конвенции путём консенсуса. Если все средства для достижения консенсуса исчерпаны, а согласия не достигнуто, то в качестве последней меры поправка принимается большинством в три четверти голосов Сторон, присутствующих на совещании и участвующих в голосовании.

Депозитарий доводит до сведения всех Сторон поправки к настоящей Конвенции, принятые в соответствии с пунктом 3 выше, для ратификации, утверждения или принятия. Поправки к настоящей Конвенции, помимо поправок к приложениям, вступают в силу для Сторон, которые их ратифицировали, утвердили или приняли, на девяностый день после получения Депозитарием уведомления об их ратификации, утверждении или принятии, по меньшей мере, тремя четвертями этих Сторон. В дальнейшем для любой другой Стороны поправки вступают в силу на девяностый день после сдачи данной Стороной на хранение документа о ратификации, утверждении или принятии этих поправок.

Любая Сторона, которая не может утвердить какую-либо поправку к приложению к настоящей Конвенции, уведомляет об этом Депозитария в письменном виде в течение двенадцати месяцев после даты получения сообщения о принятии поправки.

Депозитарий незамедлительно сообщает всем Сторонам о получении любого такого уведомления. Любая Сторона может в любое время принять поправки, отказавшись от своего предшествующего заявления, и после сдачи на хранение Депозитарию документа о принятии данные поправки к такому приложению вступают в силу для этой Стороны.

По истечении двенадцати месяцев после даты препровождения сообщения Депозитарием, как это предусмотрено в пункте 4 выше, поправка к приложению вступает в силу для тех Сторон, которые не представили уведомления депозитарию в соответствии с положениями пункта 5 выше, при условии, что не более чем одна третья часть числа Сторон представила такое уведомление.

Для целей настоящей статьи под “Сторонами, присутствующими и участвующими в голосовании” понимаются Стороны, присутствующие и голосующие “за” или “против”.

Статья 15

Рассмотрение соблюдения

Совещание Сторон определяет на основе консенсуса факультативные меры не конфронтационного, несудебного и консультативного характера для рассмотрения соблюдения положений настоящей Конвенции. Эти меры обеспечивают надлежащее участие общественности и могут включать возможность рассмотрения сообщений представителей общественности по вопросам, относящимся к настоящей Конвенции.

Статья 16

Урегулирование споров

При возникновении спора между двумя или более Сторонами относительно толкования или применения настоящей Конвенции они стремятся к отысканию решения путём переговоров или любым другим способом урегулирования споров, приемлемым для участвующих в споре сторон.

При подписании, ратификации, принятии, утверждении настоящей Конвенции или при присоединении к ней или в любой момент после этого Сторона может направить Депозитарию письменное заявление о том, что в отношении спора, который не был разрешён в соответствии с положениями пункта 1 выше, она признаёт одно или оба из следующих средств урегулирования спора в качестве обязательных в отношении любой Стороны, принимающей на себя такое же обязательство:

а) передача спора в Международный Суд;

b) арбитраж в соответствии с процедурой, установленной в приложении 11.

Если стороны спора приняли оба средства урегулирования спора, указанные в пункте 2 выше, то спор может быть передан только в Международный Суд, если только стороны не договорились об ином.

Статья 17

Подписание

Настоящая Конвенция открыта для подписания в Орхусе (Дания) 25 июня 1998 года, а затем в Центральных учреждениях Организации Объединённых Наций в Нью-Йорке до 21 декабря 1998 года государствами – членами Европейской экономической комиссии, а также государствами, имеющими консультативный статус при Европейской экономической комиссии в соответствии с пунктами 8 и 11 резолюции 36 (IV)

Экономического и Социального Совета от 28 марта 1947 года, и региональными организациями экономической интеграции, созданными суверенными государствами – членами Европейской экономической комиссии, которым их государства-члены передали полномочия в отношении вопросов, регулируемых настоящей Конвенцией, включая полномочия заключать договоры, касающиеся данных вопросов.

Статья 18

Депозитарий

В качестве Депозитария настоящей Конвенции выступает Генеральный секретарь Организации Объединённых Наций.

Статья 19

Ратификация, принятие, утверждение и присоединение

Настоящая Конвенция подлежит ратификации, принятию или утверждению подписавшими её государствами и региональными организациями экономической интеграции.

Настоящая Конвенция открыта для присоединения для государств и региональных организаций экономической интеграции, указываемых в статье 17, с 22 декабря 1996 года.

Любое другое государство, не указываемое в пункте 2 выше, которое является государством – членом Организации Объединённых Наций, может присоединиться к Конвенции с согласия Совещания Сторон.

Любая упомянутая в статье 17 организация, которая становится Стороной настоящей Конвенции, при том, что ни одно из государств – членов этой организации не является Стороной настоящей Конвенции, связана всеми обязательствами, предусмотренными настоящей Конвенцией. В случае, когда одно или большее число государств – членов такой организации являются Сторонами настоящей Конвенции, данная организация и её государства-члены принимают решение со своей соответствующей ответственности за выполнение своих обязательств по настоящей Конвенции. В таких случаях данная организация и её государства-члены не могут одновременно пользоваться правами, предусмотренными в настоящей Конвенции.

В своих документах о ратификации, принятии, утверждении или присоединении региональные организации экономической интеграции, упоминаемые в статье 17, заявляют о пределах своей компетенции в вопросах, регулируемых настоящей Конвенцией. Эти организации также информируют депозитария о любом существенном изменении пределов своей компетенции.

Статья 20

Вступление в силу

Настоящая Конвенция вступает в силу на девяностый день после сдачи на хранение шестнадцатого документа о ратификации, принятии, утверждении или присоединении.

Для целей пункта 1 выше любой документ, сданный на хранение какой-либо региональной организацией экономической интеграции, не рассматривается в качестве дополнительного к документам, сданным на хранение государствами – членами такой организации.

Для каждого государства или каждой организации, которые указаны в статье 17 и которые ратифицируют, принимают или утверждают настоящую Конвенцию или присоединяются к ней после сдачи на хранение шестнадцатого документа о ратификации, принятии, утверждении или присоединении, настоящая Конвенция вступает в силу на девяностый день после даты сдачи на хранение таким государством или организацией документа о ратификации, принятии, одобрении или присоединении.

Статья 21

Выход из конвенции

В любое время по истечении трёх лет со дня вступления в силу настоящей Конвенции в отношении какой-либо Стороны эта Сторона может выйти из Конвенции путём направления письменного уведомления Депозитарию. Любой такой выход приобретает силу на девяностый день после даты получения уведомления о нём Депозитарием.

Статья 22

Аутентичные тексты

Подлинник настоящей Конвенции, английский, русский и французский тексты которой являются равно аутентичными, сдаётся на хранение Генеральному секретарю Организации Объединённых Наций.

В удостоверение чего нижеподписавшиеся, должным образом на то уполномоченные, подписали настоящую Конвенцию.

Совершенно в Орхусе (Дания) двадцать пятого июня одна тысяча девятьсот девяносто восьмого года.

Приложение I

Перечень видов деятельности, упомянутых в пункте 1 а) статьи 6:

Энергетика:

 - нефтеперерабатывающие и газоперерабатывающие заводы;

 - установки для газификации и сжижения;

 - тепловые электростанции и другие установки для сжигания с подводимой тепловой мощностью 50 мегаватт (МВт) или более;

 - коксовые печи;

 - атомные электростанции и другие атомные реакторы, включая демонтаж или вывод из эксплуатации таких электростанций или реакторов 1/ (за исключением исследовательских установок для производства и конверсии, делящихся и воспроизводящих материалов, максимальная мощность которых не превышает 1 кВт постоянной тепловой нагрузки);

 - установки для переработки облученного ядерного топлива;

 - установки, предназначенные:

 - для производства или обогащения ядерного топлива;

 - для обработки облучённого ядерного топлива или высокорадиоактивных отходов;

 - для окончательного удаления облучённого ядерного топлива;

 - исключительно для окончательного удаления радиоактивных отходов;

 - исключительно для хранения (запланированного на период более чем 10 лет) облучённого ядерного топлива или радиоактивных отходов в других местах за пределами территории производственного объекта.

Производство и обработка металлов:

 - установки для обжига или агломерации металлических руд (включая сульфидную руду);

 - установки для производства передельного чугуна или стали (первичная или вторичная плавка), включая непрерывную разливку с производительностью, превышающей 2,5 т в час;

 - установки для обработки чёрных металлов:

i) станы горячей прокатки с мощностью, превышающей 20 т сырой стали в час;

ii) кузнечные молоты, энергия которых превышает 50 кДж на молот, а потребляемая тепловая мощность превышает 20 МВт;

iii) нанесение защитных распылённых металлических покрытий с подачей сырой стали, превышающей 2 т в час;

 - литьё чёрных металлов с производственной мощностью, превышающей 20 т в день;

 - установки для:

i) производства нераскислённых цветных металлов из руды, концентратов или вторичных сырьевых материалов посредством металлургических, химических или электролитических процессов;

ii) выплавки, включая легирование, цветных металлов, в том числе рекуперированных продуктов (рафинирование, литейное производство и т.д.), с плавильной мощностью, превышающей 4 т в день для свинца и кадмия или 20 т в день для всех других металлов;

 - установки для поверхностной обработки металлов и пластических материалов с использованием электролитических или химических процессов, при которых объём используемых для обработки чанов превышает 30 м3.

Промышленность по переработке минерального сырья:

 - установки для производства цементного клинкера во вращающихся обжиговых печах с производственной мощностью, превышающей 500 т в день, или извести во вращающихся обжиговых печах с производственной мощностью, превышающей 50 т в день, или в других печах с производственной мощностью, превышающей 50 т в день;

 - установки для производства асбеста и изготовления асбестосодержащих продуктов;

 - установки для производства стекла, включая стекловолокно, с плавильной мощностью, превышающей 20 т в день;

 - установки для плавления минеральных веществ, включая производство минеральных волокон, с плавильной мощностью, превышающей 20 т в день;

 - установки для производства керамических продуктов путём обжига, в частности, кровельной черепицы, кирпича, огнеупорного кирпича, керамической плитки, каменной керамики или фарфоровых изделий, с производственной мощностью, превышающей 75 т в день, и/или с мощностью обжиговых печей, превышающей 4 м3, и плотностью садки на обжиговую печь, превышающей 300 кг/м3.

Химическая промышленность: производство в пределах значения категорий деятельности, содержащихся в этом пункте, означает производство в промышленных масштабах с помощью химической обработки веществ или групп веществ, перечисленных в подпунктах а) –g):

а) химические установки для производства основных органических химических веществ, таких, как:

i) простые углеводороды (линейные или циклические, насыщенные или ненасыщенные, алифатические или ароматические);

ii) кислородсодержащие углеводороды, такие, как спирты, альдегиды, кетоны, карбоновые кислоты, сложные эфиры, ацетаты, простые эфиры, перекиси, эпоксидные смолы;

iii) сернистые углеводороды;

iv) азотные углеводороды, такие, как амины, амиды, соединения азота, нитросоединения или нитратные соединения, нитрилы, цианаты, изоцианаты;

v) фосфорсодержащие углеводороды;

vi) галогенизированные углеводороды;

vii) органо-металлические соединения;

viii) основные пластические материалы (полимеры, синтетические волокна и волокна на базе целлюлозы);

ix) синтетический каучук;

х) краски и пигменты;

хi) поверхностно-активные вещества;

b) химические установки для производства основных неорганических веществ, таких, как:

i) газы, такие, как аммиак, хлор или хлористый водород, фтор или фтористый водород, оксиды углерода, соединения серы, оксиды азота, водород, диоксид серы, хлорокись углерода;

ii) кислоты, такие, как хромовая кислота, фтористоводородная кислота, фосфорная кислота, азотная кислота, хлористоводородная кислота, серная кислота, олеум, сернистая кислота;

iii) щёлочи, такие, как гидроокись аммония, гидроокись калия, гидроокись натрия;

iv) соли, такие, как хлористый аммоний, хлорноватокислый калий, углекислый калий, углекислый натрий, перборат, азотнокислое серебро;

с) химические установки для производства фосфорных, азотных или калийных минеральных удобрений (простых или сложных удобрений);

d) химические установки для производства основных продуктов для растениеводства и биоцидов;

е) установки, на которых используются химические или биологические процессы для производства основных фармацевтических продуктов;

f) химические установки для производства взрывчатых веществ;

g) химические установки, в которых химические или биологические процессы используются для производства белковых кормовых добавок, ферментов и других белковых веществ.

Обработка и удаление отходов:

 - установки для сжигания, рекуперации, химической обработки или захоронения опасных отходов;

 - установки для сжигания коммунально-бытовых отходов с производительностью, превышающей 3 т в час;

 - установки для удаления неопасных отходов с производительностью, превышающей 50 т в день;

 - свалки, на которые поступает более 10 т отходов в день, или с общей ёмкостью, превышающей 25000 т, исключая свалки инертных отходов.

Установки для очистки сточных вод с производительностью, превышающей эквивалент численности населения в размере 150000 человек.

Промышленные установки для:

а) производства целлюлозы из древесины или аналогичных волокнистых материалов;

b) производства бумаги и картона с производственной мощностью, превышающей 20 т в день.

а) Строительство железнодорожных линий дальнего сообщения и аэропортов 2/ с длиной основной взлётно-посадочной полосы в 2100 м или более;

b) строительство автомагистралей и скоростных дорог 3/;

с) строительство новых дорог, имеющих четыре или более полос движения, или реконструкция и/или расширение существующих дорог, имеющих две или менее полос движения, с целью создания четырёх или более полос для движения там, где такая новая дорога или реконструированный и/или расширенный участок дороги будут иметь непрерывную протяженность в 10 км или более.

а) Внутренние водные пути и порты для внутреннего судоходства, допускающие проход судов водоизмещением более 1350 т;

b) торговые порты, причалы для погрузки и разгрузки, связанные с береговыми и выносными портами (за исключением причалов паромных переправ), которые могут принимать суда водоизмещением более 1350 т.

Забор подземных вод или системы искусственного пополнения подземных вод с ежегодным объёмом забираемой или пополняемой воды, эквивалентным или превышающим 10 млн. м3.

а) Работы по переброске водных ресурсов между речными бассейнами, при которых такая переброска направлена на предотвращение возможной нехватки воды, и объём перемещаемой воды превышает 100 млн. м3/год;

b) во всех других случаях работы по переброске водных ресурсов между речными бассейнами с многолетним средним потоком забора воды из бассейна, превышающим 2000 млн. м3/год, при которых объём перебрасываемых вод, превышает 5% этого потока.

В обоих случаях исключается переброска водопроводной питьевой воды.

Добыча нефти и природного газа в коммерческих целях, при которой извлекаемое количество превышает 500 т в день в случае нефти и 500000 м3 в день в случае газа.

Плотины и другие объекты, предназначенные для удерживания или постоянного хранения воды, для которых новое или дополнительное количество задерживаемой или хранимой воды превышает 10 млн. м3.

Трубопроводы для транспортировки газа, нефти или химических веществ диаметром более 800 мм и протяжённостью более 40 км.

Установки для интенсивного выращивания птицы или свиней, рассчитанные на более чем:

а) 40000 мест для птицы;

b) 2000 мест для откормочных свиней (весом более 30 кг); или

с) 750 мест для свиноматок.

Карьеры и открытая добыча полезных ископаемых с поверхностью участка, превышающей 25 га, или добыча торфа, при которой поверхность участка превышает 150 га.

Строительство воздушных линий электропередачи с напряжением 220 Кв или более и протяжённостью более 15 км.

Установки для хранения нефти, нефтехимических или химических продуктов вместимостью в 200000 т или более.

Прочие виды деятельности:

- установки для предварительной обработки (такие операции, как промывка, отбеливание, мерсеризация) или окрашивания волокна или текстиля, на которых объём обрабатываемых материалов превышает 10 т в день;

- установки для дубления кож и шкур, на которых объём переработки, превышает 12 т обработанных продуктов в день;

а) бойни с мощностями по переработке туш, превышающими 50 т в день;

b) обработка и переработка с целью производства пищевых продуктов из: животного сырья (помимо молока) с мощностями по производству готовой продукции, превышающими 75 т в день; растительного сырья с производственными мощностями, превышающими 300 т готовой продукции в день (средний показатель на квартальной основе);

с) обработка и переработка молока, при которых количество получаемого молока превышает 200 т в день (средний показатель на ежегодной основе);

- установки для удаления или рециркуляции туш домашних животных или отходов животноводства с перерабатывающей мощностью, превышающей 10 т в день;

- установки для поверхностной обработки веществ, предметов или продуктов с использованием органических растворителей, в частности, для отделки, печати, покрытия, обезжиривания, гидроизолирования, калибровки, окраски, очистки или пропитки, с производственной мощностью более 150 кг в час или более 200 т в год;

 -установки для производства углерода (естественного кокса) или электрографита путём сжигания или графитизации.

Любой вид деятельности, не охватываемый пунктами 1-19 выше, в тех случаях, когда участие общественности предусматривается в рамках процедуры оценки воздействия на окружающую среду в соответствии с национальным законодательством.

Положение пункта 1 а) статьи 6 настоящей Конвенции не применяется ни к какому из вышеупомянутых проектов, осуществляемых исключительно или в основном в целях исследований, разработки и проверки новых методов или продуктов в течение менее двух лет, если только не существует вероятности оказания ими значительного вредного воздействия на окружающую среду или здоровье.

Любое изменение или расширение деятельности, которое само по себе отвечает критериям/пороговым величинам, установленным в этом приложении, подпадает под действие пункта 1 а) статьи 6 настоящей Конвенции. Любое другое изменение или расширение деятельности подпадает под действие пункта 1 b) статьи 6 настоящей Конвенции.

Примечания

1/ Атомные электростанции и другие атомные реакторы перестают быть такими установками, когда всё ядерное топливо и другие радиоактивно загрязнённые элементы окончательно удалены с промышленной площадки установки.

2/ Для целей настоящей Конвенции “аэропорт” означает аэропорт, который соответствует определению, содержащемуся в Чикагской конвенции 1944 года, учреждающей Международную организацию гражданской авиации (Приложение 14).

3/ Для целей настоящей Конвенции “скоростная дорога” означает дорогу, которая соответствует определению, содержащемуся в Европейском соглашении о международных автомагистралях от 15 ноября 1975 года.

 

 

 

 

 

 

ЗАКОНИ УКРАЇНИ

 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ (Витяг)

28.06.1996 р.

 

Розділ VIII ПРАВОСУДДЯ

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. (Офіційне тлумачення положення частини другої статті 124 див. в Рішеннях Конституційного Суду N 8-рп/2002 від 07.05.2002, N 15-рп/2002 від 09.07.2002)

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. (Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 124 див. в Рішенні Конституційного Суду N 8-рп/2002 від 07.05.2002)

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

(Офіційне тлумачення статті 124 див. в Рішенні Конституційного Суду N 9-зп від 25.12.97)

Стаття 125. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Стаття 126. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. (Офіційне тлумачення положення частини першої статті 126 див. в Рішенні Конституційного Суду N 19-рп/2004 від 01.12.2004)

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється. (Офіційне тлумачення положення частини першої статті 126 див. в Рішенні Конституційного Суду N 19-рп/2004 від 01.12.2004) Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Стаття 127. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.

Стаття 128. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

Стаття 129. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов’язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Стаття 131. В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

(Офіційне тлумачення пункту 1 частини першої статті 131 див. в Рішенні Конституційного Суду N 14-рп/2001 від 16.10.2001)

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури — двох членів Вищої ради юстиції.

До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Розділ XII КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

Стаття 147. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Стаття 148. Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.

Стаття 149. На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.

Стаття 150. До повноважень Конституційного Суду України належить:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

(Офіційне тлумачення положень абзацу другого пункту 1 частини першої статті 150 див. в Рішенні Конституційного Суду N 7-рп/2002 від 27.03.2002)

актів Президента України; (Офіційне тлумачення положень абзацу третього пункту 1 частини першої статті 150 див. в Рішенні Конституційного Суду N 7-рп/2002 від 27.03.2002) актів Кабінету Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України;

не менш як сорока п’яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

(Офіційне тлумачення положень частини другої статті 150 див. в Рішенні Конституційного Суду N 15-рп/2000 від 14.12.2000)

Стаття 151. Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.

За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Стаття 152. Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Стаття 153. Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

 

ЗАКОН УКРАЇНИ від 7 лютого 2002 року N 3018-III

Про судоустрій України

 

Цей Закон визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою.

Розділ I ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Глава 1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Судова влада

1. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України та законами.

2. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

3. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Стаття 2. Завдання суду

Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Стаття 3. Судова система України

1. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

2. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

3. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України та законами.

4. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

5. Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України встановлюється Конституцією України та законом про Конституційний Суд України.

Стаття 4. Законодавство про судоустрій України

Судоустрій в Україні визначається Конституцією України та цим Законом.

Глава 2 ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

Стаття 5. Здійснення правосуддя виключно судами

1. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

2. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність.

3. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов’язком.

Стаття 6. Право на судовий захист

1. Усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.

2. Для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

3. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.

4. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня.

5. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами та юридичними особами України.

Стаття 7. Рівність перед законом і судом

Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Стаття 8. Правова допомога при вирішенні справ у судах

1. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді.

2. Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.

Стаття 9. Гласність судового процесу

1. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи.

2. Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом.

3. Розгляд справи у закритому судовому засіданні допускається за рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом.

4. При розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом.

Стаття 10. Мова судочинства

1. Судочинство в Україні провадиться державною мовою.

2. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом.

3. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Стаття 11. Обов’язковість судових рішень

1. Судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України.

2. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Обов’язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом.

3. Судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

4. Невиконання судових рішень тягне передбачену законом відповідальність.

Стаття 12. Право на оскарження судового рішення

Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Стаття 13. Колегіальний та одноособовий розгляд справ

1. Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних.

2. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд.

3. Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Перегляд справ у зв’язку з винятковими обставинами здійснюється Верховним Судом України у складі, встановленому процесуальним законом. (Частина третя статті 13 із змінами, внесеними згідно з Кодексом N 1618-IV від 18.03.2004)

Стаття 14. Самостійність судів і незалежність суддів

1. Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону.

2. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами.

3. Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї.

4. Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом.

5. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність.

6. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що грунтується на вимогах закону.

7. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються:

особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;

незмінюваністю суддів та їх недоторканністю;

порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею постановлення судового рішення;

забороною втручання у здійснення правосуддя;

відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом;

особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом;

належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів;

функціонуванням органів суддівського самоврядування;

визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

8. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів.

Стаття 15. Недоторканність суддів

1. Недоторканність суддів гарантується Конституцією України, законом про статус суддів та іншими законами.

2. На народних засідателів і присяжних на час виконання ними у суді обов’язків, пов’язаних із здійсненням правосуддя, поширюються гарантії недоторканності суддів.

Стаття 16. Незмінюваність суддів

1. Професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

2. Судді, обрані безстроково, перебувають на посаді судді до досягнення ними шістдесяти п’яти років. До закінчення цього строку вони можуть бути звільнені з посади лише з підстав, зазначених у пунктах 3-9 частини п’ятої статті 126 Конституції України.

Стаття 17. Суддівське самоврядування

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування відповідно до цього Закону.

Розділ II СУДИ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Глава 3 ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ СИСТЕМИ

СУДІВ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

Стаття 18. Види судів загальної юрисдикції

1. Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності і спеціалізації.

2. Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

(Пункт 3 частини другої статті 18 втратив чинність, як такий, що визнаний неконституційним, на підставі Рішення Конституційного Суду N 20-рп/2003 ( v020p710-03 ) від 11.12.2003 )

4) вищі спеціалізовані суди;

5) Верховний Суд України.

3. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

4. Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:

єдиними засадами організації та діяльності судів;

єдиним статусом суддів;

обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;

обов’язковістю виконання на території України судових рішень;

єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;

вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Стаття 19. Спеціалізація судів загальної юрисдикції

1. Відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону.

2. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.

3. У судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.

Стаття 20. Порядок утворення судів

1. Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідуються Президентом України відповідно до цього Закону за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідного вищого спеціалізованого суду.

2. Місцезнаходження і статус суду визначаються з урахуванням принципів територіальності (адміністративно-територіального устрою) та спеціалізації.

3. Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної цим Законом системи судів, а також інші підстави, передбачені законом.

4. Кількість суддів у судах визначається Президентом України за поданням Голови Державної судової адміністрації України, погодженим із Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду, та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.

5. Голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду строком на п’ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів — голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів — рекомендації відповідної ради суддів). Призначення на інші адміністративні посади в судах, а також призначення (обрання) на адміністративні посади у Верховному Суді України та звільнення з цих посад здійснюється в порядку, встановленому цим Законом. Суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному цією статтею, також за ініціативою Вищої ради юстиції.

Призначення судді на адміністративну посаду без додержання вимог цієї статті не допускається.

6. Перебування судді на адміністративній посаді не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду, передбачених цим Законом.

7. Звільнення судді з адміністративної посади не припиняє його повноважень судді. Припинення повноважень судді припиняє здійснення ним повноважень на адміністративній посаді в суді.

Глава 4 МІСЦЕВІ СУДИ

Стаття 21. Види і склад місцевих судів

1. Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів.

2. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.

3. Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступника голови суду. У місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.

Стаття 22. Повноваження місцевого суду

1. Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.

2. Місцеві загальні суди розглядають цивільні, адміністративні та кримінальні справи, а також справи про адміністративні правопорушення.

(Частина друга статті 22 із змінами, внесеними згідно з Кодексом N 2747-IV від 06.07.2005)

3. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.

4. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління (справи адміністративної юрисдикції).

(Частина четверта статті 22 із змінами, внесеними згідно з Кодексом N 2747-IV від 06.07.2005)

5. Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.

Стаття 23. Суддя місцевого суду

Суддя місцевого суду здійснює:

1) правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи;

3) контроль відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, постановлених під його головуванням;

4) інші передбачені законом повноваження.

Стаття 24. Голова місцевого суду та його заступник (заступники)

1. Голова місцевого суду:

1) здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

2) визначає обсяг обов’язків заступника (заступників) голови суду;

3) на підставі акта про призначення на посаду судді чи обрання суддею безстроково або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;

4) приймає на роботу і звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця у встановленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення;

5) здійснює заходи щодо забезпечення формування складу народних засідателів;

6) організовує ведення судової статистики;

7) організовує роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату суду;

8) представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;

9) здійснює інші передбачені законом повноваження.

Голова місцевого суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази і розпорядження.

2. Голова місцевого суду має заступника (заступників).

Заступник голови місцевого суду відповідно до визначених головою суду обов’язків бере участь в організації діяльності суду. У разі відсутності голови суду виконання його обов’язків здійснюється відповідно до встановленого ним розподілу обов’язків щодо організації діяльності суду.

3. Голова місцевого суду та його заступники призначаються на посаду і звільняються з посади в порядку, встановленому статтею 20 цього Закону.

4. Голова і заступники голови місцевого суду можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.

Глава 5 АПЕЛЯЦІЙНІ СУДИ

Стаття 25. Види і склад апеляційних судів

1. У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.

2. Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України. У разі необхідності замість апеляційного суду області можуть утворюватися апеляційні загальні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області.

3. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.

4. До складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду судді безстроково, голова суду та його заступники.

5. В апеляційних судах утворюються судові палати. У складі загального апеляційного суду утворюються судова палата у цивільних справах та судова палата у кримінальних справах. У складі спеціалізованого апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

6. Апеляційний суд України діє у складі:

(Пункт 1 частини шостої статті 25 виключено на підставі Кодексу N 1618-IV (1618-15) від 18.03.2004 )

2) судової палати у кримінальних справах;

3) військової судової палати.

7. Судді апеляційного суду призначаються до складу відповідної судової палати розпорядженням голови апеляційного суду.

8. В апеляційних судах для вирішення організаційних питань діє президія апеляційного суду відповідно до вимог цього Закону.

Стаття 26. Повноваження апеляційних судів

1. Апеляційні суди:

1) розглядають справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;

2) розглядають по першій інстанції справи, визначені законом (крім апеляційних господарських судів);

3) ведуть та аналізують судову статистику, вивчають і узагальнюють судову практику;

4) надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим судам;

5) здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

2. Апеляційний суд України розглядає справи, віднесені до його підсудності, в апеляційному порядку відповідно до вимог процесуального закону.

Стаття 27. Суддя апеляційного суду

Суддя апеляційного суду здійснює:

1) правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи;

3) контроль відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання постановлених за його участі судових рішень;

4) інші передбачені законом повноваження.

Стаття 28. Голова апеляційного суду

1. Голова апеляційного суду:

1) здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

2) розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;

3) на підставі акта про обрання (призначення) суддею чи припинення повноважень судді видає відповідний наказ; утворює судові палати та вносить на затвердження президії суду їх персональний склад;

4) організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання і головує на засіданнях президії;

5) організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;

6) приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця у порядку, встановленому законом, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення;

7) організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату відповідного суду;

8) подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності;

9) представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;

10) вносить пропозиції Голові Верховного Суду України чи голові відповідного вищого спеціалізованого суду щодо кандидатур для призначення на посади голів місцевих судів та їх заступників;

11) здійснює інші передбачені законом повноваження.

Голова апеляційного суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази і розпорядження.

2. Голова апеляційного суду має першого заступника та заступників голови суду — голів судових палат.

3. Голова апеляційного суду призначається на посаду і звільняється з посади в порядку, встановленому статтею 20 цього Закону. Голова апеляційного суду може бути призначений на цю посаду повторно.

4. У разі відсутності голови апеляційного суду його обов’язки виконує перший заступник голови, а за його відсутності — старший за віком заступник голови апеляційного суду — голова судової палати.

Стаття 29. Заступники голови апеляційного суду

1. Перший заступник голови апеляційного суду відповідно до розподілу обов’язків здійснює організаційне керівництво роботою структурних підрозділів суду та виконує інші обов’язки, визначені головою суду.

2. Заступник голови апеляційного суду — голова судової палати:

1) організовує роботу відповідної судової палати;

2) формує колегії суддів для розгляду справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів;

3) організовує ведення судової статистики, аналіз та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати; має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;

4) інформує президію суду про діяльність судової палати;

5) здійснює інші передбачені законом повноваження.

3. Перший заступник та заступники голови апеляційного суду призначаються на посаду з числа суддів та звільняються з посади в порядку, встановленому статтею 20 цього Закону. Вони можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.

4. У разі необхідності голова апеляційного суду за погодженням з президією суду може з числа суддів цього суду призначити у складі судової палати заступника голови судової палати.

5. Заступник голови судової палати апеляційного суду виконує доручення голови судової палати щодо організації її діяльності та здійснює обов’язки голови судової палати у разі його відсутності. За відсутності заступника голови судової палати обов’язки голови судової палати виконує старший за віком суддя палати.

Стаття 30. Президія апеляційного суду

1. До президії апеляційного суду входять голова суду, його заступники, а також судді, кількісний склад яких визначається рішенням загальних зборів суддів цього суду. Судді обираються до складу президії загальними зборами суддів цього суду шляхом таємного голосування.

2. Президія апеляційного суду:

1) розглядає питання організації діяльності суду, судових палат та апарату суду;

2) за поданням голови апеляційного суду затверджує персональний склад судових палат, визначає кількість заступників голів судових палат;

3) заслуховує інформацію голів судових палат щодо діяльності судових палат;

4) розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації;

5) розглядає питання організаційного забезпечення діяльності суду та виробляє пропозиції щодо його поліпшення;

6) розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату суду та підвищення їх кваліфікації;

7) заслуховує інформацію голів місцевих судів щодо організації діяльності цих судів;

8) надає методичну допомогу місцевим судам з метою забезпечення правильного застосування ними законодавства;

9) забезпечує виконання рішень зборів суддів відповідного суду;

10) здійснює інші передбачені законом повноваження.

3. Засідання президії апеляційного суду проводяться не рідше одного разу на місяць. Засідання президії є повноважним, якщо на засіданні присутні не менше двох третин її складу. Постанови президії приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів її членів, які брали участь у засіданні, і підписуються головою суду чи його заступником, який головував на засіданні.

Стаття 31. Суд присяжних

1. Для розгляду справ, визначених процесуальним законом, у загальних апеляційних судах (крім Апеляційного суду України) діють суди присяжних.

2. Порядок формування складу присяжних встановлюється цим Законом, а порядок участі їх у здійсненні правосуддя — процесуальним законом.

Глава 6 КАСАЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

(Глава 6 втратила чинність, як  така, що визнана неконституційною, на підставі Рішення Конституційного  Суду N 20-рп/2003 ( v020p710-03 ) від 11.12.2003).

Глава 7 ВИЩІ СПЕЦІАЛІЗОВАНІ СУДИ

Стаття 38. Вищі судові органи спеціалізованих судів

1. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України, а також інші відповідні вищі спеціалізовані суди, що утворюються Президентом України в порядку, встановленому цим Законом.

2. Вищі спеціалізовані суди складаються з суддів, обраних на посаду безстроково, голови суду та його заступників.

3. У вищому спеціалізованому суді можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за визначеною спеціалізацією в межах відповідної спеціальної судової юрисдикції.

4. Склад судових палат вищого спеціалізованого суду формується за поданням голови суду в порядку, передбаченому пунктом 2 частини другої статті 43 цього Закону.

5. У вищому спеціалізованому суді для вирішення організаційних питань діє президія суду у складі голови суду, його заступників, заступників голів палат, а також суддів даного суду, обраних до складу президії відповідно до цього Закону.

6. Для вирішення загальних питань діяльності відповідних спеціалізованих судів у вищому спеціалізованому суді діє Пленум вищого спеціалізованого суду.

7. Вищі спеціалізовані суди можуть мати друковані органи.

8. При вищих спеціалізованих судах можуть утворюватися науково-консультативні структури.

9. Вищі спеціалізовані суди знаходяться у місті Києві.

Стаття 39. Повноваження вищого спеціалізованого суду

1. Вищий спеціалізований суд:

1) розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом;

2) веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;

3) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;

4) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

2. Розгляд справ у вищому спеціалізованому суді здійснюється колегіально.

Стаття 40. Суддя вищого спеціалізованого суду

1. Суддя вищого спеціалізованого суду:

1) здійснює правосуддя в порядку, визначеному процесуальним законом;

2) провадить процесуальні дії та здійснює організаційні заходи, необхідні для забезпечення своєчасного та якісного розгляду справ;

3) здійснює відповідно до закону контроль за своєчасним зверненням до виконання постановлених за його участю судових рішень;

4) здійснює інші передбачені законом повноваження.

2. Суддя вищого спеціалізованого суду має помічника.

Помічником судді може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту.

Стаття 41. Голова вищого спеціалізованого суду

1. Голова вищого спеціалізованого суду:

1) здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;

2) розподіляє обов’язки між заступниками голови суду;

3) на підставі акта про обрання суддею вищого спеціалізованого суду або припинення повноважень судді цього суду видає відповідний наказ; утворює судові палати та вносить на затвердження президії суду пропозиції щодо їх персонального складу;

4) організовує роботу президії суду, вносить на її розгляд питання та головує на її засіданнях; скликає Пленум вищого спеціалізованого суду, вносить на його розгляд питання та головує на його засіданнях; може головувати в судових засіданнях колегій суддів вищого спеціалізованого суду при розгляді будь-якої справи, що належить до юрисдикції даного суду;

5) керує організацією роботи судових палат, здійснює керівництво роботою апарату відповідного вищого спеціалізованого суду;

6) організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики, має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення в яких набрали законної сили;

7) приймає на роботу та звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця в порядку, встановленому законом, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення;

8) погоджує подання щодо утворення та ліквідації відповідних місцевих та апеляційних спеціалізованих судів;

9) вносить подання про призначення та обрання безстроково суддів відповідних місцевих і апеляційних спеціалізованих судів, вищого спеціалізованого суду, а також про звільнення їх з посад;

10) вносить подання про призначення суддів на адміністративні посади в порядку, встановленому цим Законом;

11) затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утримання відповідного вищого спеціалізованого суду;

12) організовує підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату вищого спеціалізованого суду;

13) подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування витрат на утримання суду та організаційного забезпечення його діяльності;

14) інформує Пленум Верховного Суду України про діяльність вищого спеціалізованого суду;

15) представляє вищий спеціалізований суд та відповідну систему спеціалізованих судів у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами і організаціями, органами влади та організаціями інших держав;

16) здійснює інші передбачені законом повноваження.

Голова вищого спеціалізованого суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази та розпорядження.

2. Голова вищого спеціалізованого суду призначається на посаду з числа суддів даного суду і звільняється з посади за поданням Голови Верховного Суду України в порядку, встановленому статтею 20 цього Закону.

3. Голова вищого спеціалізованого суду може бути призначений на цю посаду повторно.

4. Голова вищого спеціалізованого суду має першого заступника та заступників голови суду.

5. У разі відсутності голови вищого спеціалізованого суду його обов’язки виконує перший заступник голови суду, а за його відсутності — один із заступників голови цього суду відповідно до розподілу обов’язків.

Стаття 42. Заступники голови вищого спеціалізованого суду

1. Перший заступник і заступник голови вищого спеціалізованого суду здійснюють керівництво роботою структурних підрозділів суду відповідно до встановленого розподілу обов’язків та виконують інші обов’язки, визначені головою суду; можуть головувати у судових засіданнях колегій суддів відповідного вищого спеціалізованого суду.

2. Заступник голови вищого спеціалізованого суду — голова судової палати:

1) організовує роботу відповідної судової палати;

2) формує колегії суддів для розгляду судових справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів;

3) організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення й узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції судової палати; має право витребувати з відповідного суду справи, судові рішення щодо яких набрали законної сили;

4) інформує президію вищого спеціалізованого суду про діяльність судової палати;

5) надає методичну допомогу спеціалізованим судам з метою правильного застосування законодавства;

6) здійснює інші передбачені законом повноваження.

3. Перший заступник і заступники голови вищого спеціалізованого суду призначаються на посаду з числа суддів даного суду та звільняються з посади за пропозицією голови вищого спеціалізованого суду в порядку, встановленому статтею 20 цього Закону. Вони можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.

4. Голова вищого спеціалізованого суду за погодженням з президією суду може з числа суддів цього суду призначити у складі судової палати заступника голови судової палати.

5. Заступник голови судової палати вищого спеціалізованого суду виконує доручення голови судової палати щодо організації її діяльності та за його відсутності здійснює обов’язки голови судової палати. За відсутності заступника голови судової палати обов’язки голови судової палати виконує старший за віком суддя палати.

Стаття 43. Президія вищого спеціалізованого суду

1. До президії вищого спеціалізованого суду входять голова вищого спеціалізованого суду, його заступники, а також судді, кількісний склад яких визначається Пленумом вищого спеціалізованого суду. Судді обираються до складу президії загальними зборами суддів цього суду шляхом таємного голосування.

2. Президія вищого спеціалізованого суду:

1) розглядає питання організації діяльності суду, судових палат та апарату суду;

2) за поданням голови вищого спеціалізованого суду затверджує склад кожної з судових палат;

3) заслуховує інформацію голів судових палат про діяльність судових палат;

4) розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації;

5) розглядає питання організаційного забезпечення діяльності суду і виробляє пропозиції щодо його поліпшення;

6) розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату вищого спеціалізованого суду та підвищення їх кваліфікації;

7) заслуховує інформацію голів апеляційних та місцевих спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів;

8) опрацьовує пропозиції щодо кількості суддів у відповідних спеціалізованих місцевих та апеляційних судах;

9) надає методичну допомогу апеляційним та місцевим судам для забезпечення правильного застосування ними законодавства;

10) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

3. Засідання президії вищого спеціалізованого суду проводяться не рідше одного разу на два місяці. Засідання президії є повноважним за присутності не менше двох третин її складу. Постанови президії приймаються відкритим або таємним голосуванням більшістю голосів членів президії, присутніх на засіданні, і підписуються головою суду чи його заступником, який головував на засіданні.

Стаття 44. Пленум вищого спеціалізованого суду

1. Пленум вищого спеціалізованого суду діє у складі всіх суддів вищого спеціалізованого суду та голів апеляційних спеціалізованих судів.

2. Пленум вищого спеціалізованого суду:

1) дає роз’яснення з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції;

2) затверджує склад Науково-консультативної ради при вищому спеціалізованому суді та положення про неї; затверджує склад редакційної колегії друкованого органу вищого спеціалізованого суду;

3) визначає кількісний склад суддів — членів президії вищого спеціалізованого суду;

4) заслуховує інформацію голови вищого спеціалізованого суду про діяльність відповідних спеціалізованих судів, а також повідомлення заступників голови вищого спеціалізованого суду та голів апеляційних і місцевих спеціалізованих судів про практику вирішення судових справ;

5) вносить в установленому порядку пропозиції щодо необхідності змін чинного законодавства;

6) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо офіційного тлумачення Конституції України ;

7) розглядає та вирішує інші питання, віднесені законом до його повноважень.

3. Пленум вищого спеціалізованого суду скликається не рідше двох разів на рік. Про дату його скликання члени Пленуму повідомляються за десять днів до засідання. У цей же строк надсилаються матеріали щодо питань, які вносяться на розгляд Пленуму.

4. Засідання Пленуму вищого спеціалізованого суду є повноважним, якщо в ньому беруть участь не менше двох третин складу Пленуму. При розгляді Пленумом питань щодо роз’яснень про застосування законодавства у роботі Пленуму беруть участь Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.

5. Постанови Пленуму вищого спеціалізованого суду приймаються відкритим голосуванням більшістю голосів членів Пленуму і підписуються головуючим на його засіданні.

Стаття 45. Науково-консультативна рада вищого спеціалізованого суду

1. Науково-консультативна рада створюється при вищому спеціалізованому суді для опрацювання питань, пов’язаних з роз’ясненням законодавства, а також для надання висновків щодо проектів законів та інших нормативно-правових актів та з інших питань, пов’язаних з необхідністю наукового забезпечення діяльності вищого спеціалізованого суду.

2. Порядок організації та діяльності Науково-консультативної ради визначається положенням, що затверджується Пленумом вищого спеціалізованого суду.

Стаття 46. Друкований орган вищого спеціалізованого суду

Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган, в якому публікуються матеріали судової практики, рішення з організаційних питань діяльності вищого спеціалізованого суду та відповідних спеціалізованих судів, інші матеріали.

Глава 8 ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

Стаття 47. Верховний Суд України — найвищий судовий орган

1. Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.

2. Верховний Суд України:

1) переглядає справи у зв’язку з винятковими обставинами у порядку, встановленому процесуальним законом; переглядає справи у касаційному порядку у випадках, встановлених законом; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами; (Пункт 1 частини другої статті 47 із змінами, внесеними згідно з Кодексом N 1618-IV від 18.03.2004)

2) дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, зазначені в пункті 1 частини другої статті 44 цього Закону;

3) дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

4) звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;

5) веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства;

6) у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав;

7) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Стаття 48. Склад Верховного Суду України

1. Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України. До складу Верховного Суду України входять судді Верховного Суду України, обрані на посаду безстроково, кількість яких встановлюється указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. До складу судових палат, що здійснюють розгляд справ з питань юрисдикції спеціалізованих судів, призначаються судді, які мають стаж суддівської діяльності у відповідному вищому суді не менше трьох років, або відповідному апеляційному спеціалізованому суді не менше п’яти років.

2. У складі Верховного Суду України діють:

1) Судова палата у цивільних справах;

2) Судова палата у кримінальних справах;

3) Судова палата у господарських справах;

4) Судова палата в адміністративних справах.

У складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія.

3. Для вирішення внутрішніх організаційних питань діяльності Верховного Суду України діє Президія Верховного Суду України у складі та порядку, визначених цим Законом.

4. У Верховному Суді України діє Пленум Верховного Суду України для вирішення питань, визначених Конституцією України та цим Законом. Склад і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду України визначаються відповідно до цього Закону.

5. При Верховному Суді України утворюється Науково-консультативна рада, статус якої визначається відповідно до цього Закону.

6. Верховний Суд України має офіційний друкований орган та може бути співзасновником інших друкованих видань.

7. Верховний Суд України знаходиться у місті Києві.

Стаття 49. Суддя Верховного Суду України

1. Суддя Верховного Суду України:

1) здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) здійснює необхідні процесуальні та організаційні заходи з метою забезпечення своєчасного та якісного розгляду справ;

3) бере участь у розгляді питань, що вносяться на засідання відповідної Судової палати та Пленуму Верховного Суду України;

4) вивчає у судах нижчого рівня стан організації здійснення судочинства і надає їм методичну допомогу;

5) аналізує судову практику, вносить в установленому порядку пропозиції щодо її поліпшення та удосконалення законодавства;

6) здійснює інші передбачені законом повноваження.

2. Суддя Верховного Суду України має помічника. Помічником судді може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менше трьох років.

Стаття 50. Голова Верховного Суду України

1. Голова Верховного Суду України:

1) організовує діяльність Верховного Суду України;

2) розподіляє обов’язки між заступниками Голови Верховного Суду України;

3) організовує роботу Президії та скликає Пленум Верховного Суду України, вносить питання на їх розгляд і головує на їх засіданнях;

4) може головувати в судових засіданнях колегій суддів Верховного Суду України при розгляді будь-якої справи;

5) погоджує відповідно до цього Закону подання щодо утворення та ліквідації судів загальної юрисдикції;

6) вносить подання про призначення та обрання, а також звільнення з посади суддів відповідно до цього Закону; вносить подання про призначення суддів на адміністративні посади у випадках і порядку, передбачених цим Законом; вносить подання до відповідної кваліфікаційної комісії про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади;

7) на підставі актів про обрання суддею Верховного Суду України або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;

8) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пропозиції щодо кількості суддів у складі Президії Верховного Суду України та у складі судових палат Верховного Суду України; вносить пропозиції Президії Верховного Суду України щодо персонального складу судових палат;

9) вносить подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів;

10) вносить Президенту України подання про затвердження переліку штатних посад військових суддів та відповідних цим посадам військових звань, а також про присвоєння відповідно до закону військових звань військовим суддям;

11) організовує фінансування та здійснює керівництво організаційним забезпеченням діяльності Верховного Суду України, затверджує штатний розпис і кошторис витрат на утримання Верховного Суду України;

12) затверджує положення про структурні підрозділи Верховного Суду України;

13) керує організацією роботи судових палат; здійснює керівництво роботою апарату Верховного Суду України, приймає на роботу та звільняє працівників апарату, присвоює їм ранги державного службовця в установленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення відповідно до законодавства;

14) інформує Пленум та Президію Верховного Суду України про діяльність Верховного Суду України;

15) представляє Верховний Суд України та систему судів загальної юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади України, органами місцевого самоврядування, а також з судовими органами інших держав та міжнародними організаціями;

16) здійснює інші передбачені законом повноваження.

2. Голова Верховного Суду України з питань, що належать до його повноважень, видає накази та розпорядження.

3. Голова Верховного Суду України за посадою входить до складу Вищої ради юстиції.

4. Голова Верховного Суду України має Першого заступника та заступників Голови Верховного Суду України. У разі відсутності Голови Верховного Суду України його повноваження здійснює Перший заступник Голови, а за відсутності Першого заступника — заступник Голови Верховного Суду України згідно з розподілом обов’язків.

Стаття 51. Порядок обрання Голови Верховного Суду України

1. Голова Верховного Суду України обирається Пленумом Верховного Суду України строком на п’ять років шляхом таємного голосування. Голова Верховного Суду України вважається обраним, якщо за нього подано більшість голосів від загального складу Пленуму.

2. Процедура обрання Голови Верховного Суду України та звільнення його з посади встановлюється Регламентом Пленуму Верховного Суду України, затвердженим Пленумом. Не допускається зміна регламентної процедури пізніше шести місяців до закінчення строку повноважень Голови Верховного Суду України.

3. Голова Верховного Суду України не може бути обраний на цю посаду більш ніж на два строки підряд.

Стаття 52. Заступники Голови Верховного Суду України

1. Перший заступник Голови Верховного Суду України та заступники Голови Верховного Суду України здійснюють керівництво роботою структурних підрозділів Суду відповідно до встановленого розподілу обов’язків, можуть головувати у судових засіданнях колегій суддів Верховного Суду України, організовують роботу відповідних судових палат, виконують інші обов’язки, визначені розпорядженням Голови Верховного Суду України.

Перший заступник та заступники Голови Верховного Суду України з питань, що належать до їх повноважень, видають накази та розпорядження.

2. Перший заступник та заступники Голови Верховного Суду України призначаються на посаду з числа суддів Верховного Суду України строком на п’ять років та звільняються з посади Пленумом Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України, погодженим з Радою суддів України. Рішення Пленуму про призначення на посаду Першого заступника та заступника Голови Верховного Суду України приймається шляхом таємного голосування у строк не пізніше трьох місяців з дня утворення відповідної вакантної посади. Вони можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.

3. Перший заступник та заступники Голови Верховного Суду України можуть бути достроково звільнені з посади також за ініціативою Ради суддів України в порядку, встановленому Регламентом Пленуму Верховного Суду України.

Стаття 53. Судові палати Верховного Суду України

1. Судові палати Верховного Суду України:

1) здійснюють судочинство у справах, віднесених до їх відання, в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) аналізують судову статистику та вивчають судову практику;

3) готують проекти постанов Пленуму Верховного Суду України;

4) здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

2. Судова палата Верховного Суду України утворюється за рішенням Пленуму Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України. Судову палату Верховного Суду України очолює голова Судової палати.

3. Голова Судової палати:

1) організовує роботу відповідної Судової палати;

2) формує колегії суддів для розгляду судових справ, головує в судових засіданнях або призначає для цього суддів;

3) організовує ведення та аналіз судової статистики, вивчення і узагальнення судової практики у справах юрисдикції Судової палати; має право витребувати з відповідних судів справи, судові рішення в яких набрали законної сили;

4) інформує Президію Верховного Суду України про діяльність Судової палати;

5) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пропозиції щодо необхідності роз’яснення судам окремих питань застосування законодавства у судовій практиці;

6) забезпечує надання методичної допомоги відповідним судам нижчого рівня з метою правильного застосування законодавства;

7) здійснює інші передбачені законом повноваження.

4. Голова Судової палати Верховного Суду України призначається на посаду за рекомендацією Президії Верховного Суду України з числа суддів Верховного Суду України строком на п’ять років та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голосування.

5. Голова Судової палати має заступника, який забезпечує організацію розгляду справ у судових засіданнях, виконує інші доручення голови палати щодо організації діяльності Судової палати, а також виконує обов’язки голови Судової палати за його відсутності. Заступник голови Судової палати призначається на посаду з числа суддів Верховного Суду України та звільняється з посади в порядку, передбаченому для призначення голови Судової палати.

6. Пропозиція про звільнення судді з посади голови Судової палати чи його заступника може бути внесена Головою Верховного Суду України або не менш як половиною складу суддів відповідної палати за їх підписами.

7. Голова Судової палати та його заступник можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.

8. Військову судову колегію очолює голова колегії, який за посадою прирівнюється до заступника голови Судової палати.

9. При Судовій палаті діє група наукових консультантів Верховного Суду України.

Стаття 54. Президія Верховного Суду України

1. Президія Верховного Суду України діє у складі Голови Верховного Суду України, його заступників, голів судових палат, секретаря Пленуму Верховного Суду України та суддів Верховного Суду України, кількісний склад яких визначається Пленумом Верховного Суду України.

2. Судді Верховного Суду України обираються до складу Президії Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України чи за пропозицією суддів Верховного Суду України Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Обраним вважається суддя, за якого подано більшість голосів суддів, присутніх на засіданні Пленуму. У такому ж порядку судді звільняються достроково від обов’язків члена Президії.

3. Президія Верховного Суду України:

1) розглядає питання організації діяльності Верховного Суду України, судових палат та апарату Верховного Суду України;

2) затверджує персональний склад судових палат; заслуховує інформацію голів судових палат і Військової судової колегії про їх діяльність;

3) розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації;

4) розглядає питання фінансування та організаційного забезпечення діяльності Верховного Суду України і виробляє пропозиції щодо їх поліпшення; схвалює пропозиції до проекту Державного бюджету України щодо фінансування діяльності Верховного Суду України;

5) розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату Верховного Суду України та підвищення їх кваліфікації;

6) затверджує положення про преміювання суддів і працівників апарату Верховного Суду України, про надання матеріальної допомоги; встановлює надбавки до посадових окладів суддів, які займають адміністративні посади;

7) заслуховує інформацію голів апеляційних загальних судів, Касаційного суду України та вищих спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів;

8) виробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах на основі нормативів навантаження суддів у судах усіх рівнів;

9) вирішує питання щодо заснування друкованих видань Верховного Суду України та заслуховує звіти про роботу редакційних колегій цих органів; затверджує за поданням Голови Верховного Суду України положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді України та її персональний склад;

10) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України питання відповідно до його Регламенту;

11) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

4. Засідання Президії Верховного Суду України проводяться не менш як один раз на два місяці. Засідання Президії є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин її складу. Постанови Президії приймаються відкритим чи таємним голосуванням більшістю голосів членів Президії, присутніх на засіданні, і підписуються Головою Верховного Суду України або його заступником, який головував на засіданні. У засіданнях Президії, на яких розглядаються питання діяльності спеціалізованих судів, беруть участь голови вищих спеціалізованих судів.

5. Для підготовки проектів постанов Пленуму Верховного Суду України, вивчення окремих питань, пов’язаних із вдосконаленням здійснення правосуддя, Президія Верховного Суду України може створювати робочі групи з числа суддів та фахівців у відповідних галузях права.

Стаття 55. Пленум Верховного Суду України

1. Пленум Верховного Суду України є колегіальним органом, повноваження якого визначаються Конституцією України та цим Законом. До складу Пленуму Верховного Суду України входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники, голова Касаційного суду України та голова Апеляційного суду України.

2. Пленум Верховного Суду України:

1) відповідно до Конституції України обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Голову Верховного Суду України, а також здійснює призначення та звільнення суддів з інших адміністративних посад у Верховному Суді України в порядку, встановленому цим Законом;

2) утворює судові палати Верховного Суду України, визначає їх кількісний склад, призначає голів судових палат та їх заступників;

3) визначає кількісний склад суддів Президії Верховного Суду України та обирає їх в порядку, передбаченому цим Законом;

4) призначає на посаду з числа суддів Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України та звільняє з посади секретаря Пленуму Верховного Суду України;

5) заслуховує інформації Голови Верховного Суду України, голів судових палат Верховного Суду України, голів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та апеляційних судів щодо організації роботи судових палат та діяльності відповідних судів;

6) дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз’яснення вищих спеціалізованих судів;

7) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;

8) відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, а також ухвалює подання до Верховної Ради України про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

9) затверджує Регламент Пленуму Верховного Суду України;

10) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

3. Засідання Пленуму Верховного Суду України є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин складу Пленуму. У роботі Пленуму Верховного Суду України беруть участь Голова Вищої ради юстиції, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.

4. Пленум Верховного Суду України скликається за необхідністю, але не менш як один раз на три місяці. Про час скликання Пленуму та питання, що виносяться на його розгляд, учасники засідання Пленуму повідомляються не пізніш як за десять днів до засідання.

5. Проекти постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання роз’яснення з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ повинні бути надіслані Генеральному прокурору України та Міністру юстиції України не пізніш як за десять днів до засідання.

6. Засідання Пленуму веде Голова Верховного Суду України, а у разі його відсутності — Перший заступник або інший заступник Голови Верховного Суду України відповідно до Регламенту.

7. Порядок роботи Пленуму Верховного Суду України встановлюється цим Законом та прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного Суду України.

8. Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань постанови. Постанови Пленуму Верховного Суду України підписуються головуючим на засіданні Пленуму та секретарем Пленуму і публікуються в офіційному друкованому органі Верховного Суду України.

9. Секретар Пленуму Верховного Суду України організовує роботу секретаріату Пленуму, підготовку засідань Пленуму, забезпечує ведення протоколу та контролює виконання постанов, прийнятих Пленумом Верховного Суду України.

Стаття 56. Апарат Верховного Суду України

1. Організаційно-методичне та інформаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України здійснює апарат Верховного Суду України. Загальну чисельність і структуру апарату затверджує Президія Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України, а положення про апарат — Голова Верховного Суду України за погодженням з Президією Верховного Суду України.

2. Для забезпечення Верховного Суду України нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою, матеріалами судової практики діє бібліотека Верховного Суду України, положення про яку затверджується Головою Верховного Суду України.

3. Матеріали, пов’язані з діяльністю Верховного Суду України, зберігаються в архіві Верховного Суду України.

Стаття 57. Науково-консультативна рада та офіційне друковане видання Верховного Суду України

1. При Верховному Суді України діє Науково-консультативна рада, яка утворюється з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Верховного Суду України щодо роз’яснення законодавства, надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких потребує наукового забезпечення.

2. Порядок організації та діяльності Науково-консультативної ради Верховного Суду України визначається положенням, що затверджується Президією Верховного Суду України.

3. Верховний Суд України має офіційний друкований орган, у якому публікуються матеріали судової практики Верховного Суду України та інших судів загальної юрисдикції, матеріали з питань організації діяльності судів загальної юрисдикції та інші матеріали.

Розділ III ПРОФЕСІЙНІ СУДДІ,

НАРОДНІ ЗАСІДАТЕЛІ ТА ПРИСЯЖНІ

Глава 9 УЧАСТЬ ПРОФЕСІЙНИХ СУДДІВ

У ЗДІЙСНЕННІ ПРАВОСУДДЯ

Стаття 58. Здійснення правосуддя професійними суддями, народними засідателями та присяжними

1. Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

2. Розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді.

Стаття 59. Професійні судді

1. Професійними суддями є громадяни, які відповідно до Конституції України призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з судів, передбачених цим Законом.

2. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років і володіє державною мовою.

3. Суддями спеціалізованих судів крім осіб, зазначених у частині другій цієї статті, можуть бути також особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У цьому разі на посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою, має вищу освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менше п’яти років. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

4. Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни:

1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді;

3) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.

5. Порядок добору кандидатів у судді, їх призначення чи обрання суддею, а також додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня визначаються законом. (Частина п’ята статті 59 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1625-IV від 18.03.2004)

6. Вимоги до професійного судді, порядок захисту професійних інтересів суддів, умови і порядок забезпечення їх соціального захисту визначаються цим Законом та законом про статус суддів.

Стаття 60. Добір кандидатів у професійні судді

1. Добір кандидатів у професійні судді здійснюється з числа осіб, які відповідають вимогам, встановленим частинами другою і третьою статті 59 цього Закону, за результатами проходження кваліфікаційної атестації відповідно до вимог цього Закону. Кандидат на посаду судді військового суду крім того повинен перебувати на військовій службі і мати військове звання офіцерського складу.

2. При доборі кандидатів забезпечується рівність їх прав незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань та інших обставин.

3. Кожен, хто відповідає встановленим вимогам до кандидата в судді, має право звернутися до відповідної кваліфікаційної комісії суддів із заявою про рекомендацію його для призначення чи обрання професійним суддею.

4. Суддя, строк повноважень якого закінчився, за його заявою має бути рекомендований для обрання суддею безстроково, якщо відсутні визначені законом обставини, що перешкоджають цьому.

Стаття 61. Порядок призначення (обрання) судді на посаду

1. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. Усі інші судді обираються безстроково Верховною Радою України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за поданням Голови Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду).

2. Порядок внесення подання про призначення судді на посаду встановлюється законом про Вищу раду юстиції.

3. Особа, призначена на посаду судді чи обрана суддею безстроково згідно з вимогами цього Закону, набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів: судді місцевого чи апеляційного загального або військового суду, судді Апеляційного суду України, судді Касаційного суду України, судді місцевого, апеляційного або вищого спеціалізованого суду або судді Верховного Суду України.

4. Посада судді та інші умови його праці згідно з законодавством про працю визначаються в наказі голови відповідного суду. Суддя може бути переведений до іншого суду в порядку, встановленому цим Законом.

5. Судді, призначеному на посаду, видається посвідчення встановленого зразка відповідно до цього Закону.

6. Підстави та порядок звільнення судді з посади, умови його відповідальності та інші питання статусу суддів визначаються відповідно до Конституції України законом про статус суддів.

7. Порядок обрання на посаду та звільнення з посади судді безстроково Верховною Радою України визначається Законом України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України. (Статтю 61 доповнено частиною сьомою згідно із Законом N 1625-IV від 18.03.2004)

Стаття 62. Порядок переведення судді до іншого суду

1. Суддя може бути переведений до іншого суду за його письмовою заявою.

2. Переведення судді за його заявою з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюється Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України або голови відповідного вищого спеціалізованого суду згідно з вимогами закону.

3. Усі інші переведення судді з одного суду до іншого суду здійснюються у порядку призначення чи обрання судді, встановленому законом. (Частина третя статті 62 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1625-IV від 18.03.2004)

Стаття 63. Особливості статусу військових суддів

1. Судді військових судів перебувають на військовій службі і входять до штатної чисельності Збройних Сил України.

2. Військові звання суддям військових судів присвоюються Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України, якщо інше не встановлено законом. Строки та порядок присвоєння військових звань, порядок звільнення з військової служби суддів визначаються законом.

3. Військовий суддя крім здійснення правосуддя не може залучатися до виконання інших обов’язків військової служби.

Стаття 64. Здійснення судочинства професійними суддями

Професійний суддя розглядає справи по першій інстанції одноособово або в складі колегії суддів відповідно до вимог процесуального закону.

Глава 10 УЧАСТЬ НАРОДНИХ ЗАСІДАТЕЛІВ

ТА ПРИСЯЖНИХ У ЗДІЙСНЕННІ ПРАВОСУДДЯ

Стаття 65. Народні засідателі

1. Народними засідателями є громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, вирішують у складі суду справи разом з професійними суддями, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

2. Народні засідателі під час здійснення правосуддя користуються усіма правами судді.

3. Список народних засідателів затверджується відповідною місцевою радою за поданням голови місцевого суду. До списку включаються у кількості, зазначеній у поданні голови суду, громадяни, які постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція даного суду, та відповідають вимогам статті 66 цього Закону і дали згоду бути народними засідателями.

4. Список народних засідателів місцевого військового суду за поданням голови цього суду затверджується начальником відповідного гарнізону. До списку включаються у кількості, зазначеній у поданні голови суду, військовослужбовці гарнізону, які відповідають вимогам, зазначеним у статті 66 цього Закону.

5. Списки народних засідателів затверджуються на строк чотири роки і переглядаються у разі необхідності, але не рідше, ніж через два роки. Список народних засідателів публікується в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

Стаття 66. Вимоги до народних засідателів

1. Народним засідателем може бути громадянин України, який досяг 25-річного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

2. Не підлягають включенню до списків народних засідателів громадяни:

1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків народного засідателя;

3) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;

4) депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси.

3. Особа, включена до списку народних засідателів, зобов’язана повідомити суд про обставини, що виключають можливість її участі у здійсненні правосуддя.

Стаття 67. Підстави та порядок звільнення від виконання обов’язків народного засідателя

1. Підлягають звільненню від виконання обов’язків народного засідателя за розпорядженням голови суду на їх прохання:

1) громадяни, старші 65 років;

2) жінки, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною, а також які мають дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку або утримують дітей-інвалідів, інших хворих або похилого віку членів сім’ї;

3) керівники та заступники керівників органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

4) особи, які не володіють державною мовою;

5) особи, які через свої релігійні переконання вважають для себе неможливою участь у здійсненні правосуддя;

6) інші особи, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вони посилаються.

2. Особи, зазначені в частині першій цієї статті, повинні подати заяву про звільнення від виконання обов’язків народного засідателя у конкретній справі до залучення їх для виконання цих обов’язків.

Стаття 68. Присяжні

1. Присяжними визнаються громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

2. Суд присяжних утворюється для розгляду по першій інстанції судових справ, визначених процесуальним законом.

3. Список присяжних за поданням голови апеляційного суду формується на підставі списків виборців комісією, склад якої затверджується відповідно Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, головою обласної ради, Київським та Севастопольським міськими головами. До складу комісії повинні входити уповноважені представники суду, органів юстиції та відповідної ради. До списків присяжних включаються громадяни, які постійно проживають на території відповідної області тощо і відповідають вимогам статті 69 цього Закону. Список присяжних затверджується рішенням відповідної ради.

4. Списки присяжних апеляційних військових судів за поданням голів цих судів формуються з числа військовослужбовців, рекомендованих зборами військових частин та військових установ військових гарнізонів, розташованих на території, на яку поширюється юрисдикція апеляційного військового суду. Від кожного гарнізону до списку присяжних включаються від п’ятнадцяти до двадцяти військовослужбовців, які відповідають вимогам статті 69 цього Закону. Список присяжних апеляційного військового суду затверджується рішенням відповідної ради, на території якої розташований гарнізон.

5. Списки присяжних затверджуються не пізніше одного місяця з дня одержання подання голови суду і в той же строк надсилаються до суду, а також публікуються в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

6. Списки присяжних затверджуються строком на чотири роки і переглядаються кожних два роки.

Стаття 69. Вимоги до присяжних

1. Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку.

2. Не можуть бути присяжними особи, зазначені в частині другій статті 66 цього Закону.

3. Одна й та сама особа не може бути одночасно включена до списку народних засідателів і списку присяжних.

4. Особа, включена до списку присяжних, зобов’язана повідомити голову апеляційного суду про обставини, що виключають можливість її участі у здійсненні правосуддя.

Стаття 70. Підстави і порядок звільнення від виконання обов’язків присяжного

1. Підлягають звільненню від виконання обов’язків присяжного за розпорядженням голови суду на їх прохання особи, зазначені в частині першій статті 67 цього Закону.

2. Особи, зазначені в частині першій цієї статті, повинні подати заяву про звільнення від виконання обов’язків присяжного у конкретній справі до залучення їх для виконання цих обов’язків.

Стаття 71. Залучення народних засідателів і присяжних до виконання обов’язків у суді

1. Народні засідателі залучаються до здійснення правосуддя в порядку черговості на строк не більше одного місяця на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд справи, розпочатої за їх участі. Народні засідателі у здійсненні правосуддя спеціалізованими судами участі не беруть.

2. Письмове запрошення для участі у здійсненні правосуддя має бути надіслано судом народному засідателю або присяжному не пізніше ніж за два тижні до початку судового засідання. У запрошенні зазначаються права та обов’язки відповідно народного засідателя та присяжного, перелік вимог щодо народних засідателів та присяжних, а також підстави для звільнення їх від виконання вказаних обов’язків.

3. Суд, який запрошує народного засідателя чи присяжного, повинен письмово повідомити про це керівництво підприємства, установи, організації за місцем його роботи не пізніш як у двотижневий строк до початку судового засідання.

4. Керівник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, зобов’язаний звільнити народного засідателя або присяжного від роботи на час виконання ним обов’язків у суді. Відмова у звільненні від роботи вважається неповагою до суду і тягне передбачену законом відповідальність винних посадових осіб.

5. Народний засідатель або присяжний зобов’язані вчасно з’явитися за запрошенням суду для участі в судовому засіданні. Неявка без поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду.

6. Порядок відбору присяжних для розгляду справи, порядок принесення ними присяги та її зміст визначаються процесуальним законом.

Стаття 72. Права народних засідателів і присяжних та гарантії їх захисту

1. При вирішенні всіх питань, пов’язаних з розглядом справи і постановленням судового рішення, народні засідателі мають такі самі права, як і професійний суддя.

2. Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов’язків по здійсненню правосуддя.

3. Народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов’язків у суді виплачується винагорода, виходячи з розміру їх середньомісячного заробітку чи пенсії, але не меншого, ніж посадовий оклад судді відповідного суду. Їм відшкодовуються витрати на проїзд і наймання житла, а також виплачуються добові. Зазначені виплати здійснюються судом за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України.

4. Звільнення народного засідателя чи присяжного з роботи або переведення на іншу роботу без його згоди під час виконання ним обов’язків у суді, а також з мотивів виконання обов’язків народного засідателя або присяжного визнається грубим порушенням законодавства про працю і тягне передбачену законом відповідальність винних осіб.

Розділ IV КВАЛІФІКАЦІЙНІ КОМІСІЇ СУДДІВ

Глава 11 СИСТЕМА КВАЛІФІКАЦІЙНИХ КОМІСІЙ СУДДІВ

Стаття 73. Статус кваліфікаційних комісій суддів

1. Кваліфікаційні комісії суддів є постійно діючими органами в системі судоустрою України, повноваження яких визначаються Конституцією України та цим Законом.

2. Завданнями кваліфікаційних комісій є забезпечення формування корпусу професійних суддів, здатних кваліфіковано, сумлінно і неупереджено здійснювати правосуддя, шляхом відбору і рекомендування осіб для зайняття посади професійного судді та визначення рівня фахової підготовленості професійних суддів, а також розгляд питань про дисциплінарну відповідальність суддів та щодо надання висновків про звільнення судді з посади.

3. Члени кваліфікаційних комісій суддів здійснюють свої повноваження на громадських засадах і на час роботи в комісіях звільняються від виконання службових обов’язків за основним місцем роботи із збереженням середнього заробітку.

Стаття 74. Види кваліфікаційних комісій суддів

1. У системі судоустрою України діють:

кваліфікаційні комісії суддів загальних судів; кваліфікаційна комісія суддів військових судів; кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів;

Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

2. Кваліфікаційні комісії суддів загальних судів здійснюють свою діяльність у центрах апеляційних округів, зазначених у частині третій статті 25 цього Закону. Усі інші кваліфікаційні комісії здійснюють свою діяльність у місті Києві.

3. Строк повноважень кваліфікаційних комісій суддів становить три роки з дня їх утворення.

Стаття 75. Склад кваліфікаційних комісій суддів

1. Кваліфікаційні комісії суддів діють у складі 11 членів, які мають вищу юридичну освіту. До складу кваліфікаційної комісії входять:

шість суддів, обраних до складу кваліфікаційної комісії відповідно до вимог цього Закону;

дві особи від Міністерства юстиції України;

дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською міською) радою за місцезнаходженням кваліфікаційної комісії суддів;

одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

2. Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє у складі 13 членів, які мають вищу юридичну освіту. До її складу входять:

сім суддів, обраних до Комісії відповідно до вимог цього Закону;

дві особи, призначені Верховною Радою України;

дві особи, призначені Президентом України;

одна особа від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

одна особа від Міністерства юстиції України.

Стаття 76. Порядок формування кваліфікаційних комісій суддів

1. Члени кваліфікаційних комісій з числа суддів обираються таємним або відкритим голосуванням конференціями суддів відповідних судів, а члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України — з’їздом суддів України відкритим або таємним голосуванням. У разі вибуття судді — члена кваліфікаційної комісії суддів до закінчення її повноважень замість нього на строк повноважень комісії, що залишився, Радою суддів України призначається інша особа з числа суддів.

До складу кваліфікаційних комісій суддів та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не можуть бути обрані Голова Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих та апеляційних судів, а також їх заступники, члени Вищої ради юстиції.

2. Верховна Рада України приймає постанову про призначення двох членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з числа осіб, які не є народними депутатами України.

3. Президент України призначає своїм указом двох членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

4. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначає членів кваліфікаційних комісій суддів своїм розпорядженням.

5. Міністр юстиції України призначає членів кваліфікаційних комісій суддів своїм наказом.

6. Відповідна рада, зазначена у частині першій статті 75 цього Закону, приймає рішення про призначення членів кваліфікаційної комісії в порядку, встановленому її регламентом.

7. Кваліфікаційна комісія суддів вважається повноважною за умови призначення (обрання) не менше дев’яти членів комісії, а Вища кваліфікаційна комісія суддів України — за умови призначення (обрання) не менше одинадцяти членів Комісії.

8. Повноваження нового складу кваліфікаційної комісії суддів починаються з дня закінчення повноважень попереднього складу комісії, а повноваження новоутвореної комісії — з дня призначення її повноважного складу відповідно до цієї статті.

Глава 12 ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ КВАЛІФІКАЦІЙНИХ КОМІСІЙ СУДДІВ

Стаття 77. Повноваження кваліфікаційної комісії суддів

1. Кваліфікаційна комісія суддів:

1) перевіряє відповідність кандидатів у судді вимогам, встановленим законом, проводить їх кваліфікаційне атестування і дає висновок про підготовленість до судової роботи кожного кандидата, який пропонується на посаду судді; дає висновки про звільнення з посади судді;

2) проводить кваліфікаційну атестацію суддів відповідних судів і присвоює суддям кваліфікаційні класи (не вище другого);

3) розглядає звернення та подання про дисциплінарну відповідальність суддів місцевих судів, проводить пов’язані з цим службові перевірки, за наявності підстав порушує дисциплінарне провадження і вирішує питання про дисциплінарну відповідальність судді;

4) припиняє перебування у відставці суддів місцевих судів;

5) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

2. Кваліфікаційна комісія суддів має право для здійснення своїх повноважень витребовувати та одержувати необхідну інформацію від голів судів, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, а також громадян та їх об’єднань. Посадові особи, які безпідставно відмовляють у наданні інформації чи ухиляються від її надання, несуть передбачену законом відповідальність.

Стаття 78. Організація роботи кваліфікаційної комісії суддів

1. Кваліфікаційна комісія суддів обирає зі свого складу відкритим або таємним голосуванням голову комісії, його заступника та секретаря комісії. Обраним головою комісії вважається кандидат, який одержав більшість голосів від загального складу комісії. Заступник голови комісії та секретар обираються більшістю від присутніх на засіданні членів комісії.

2. Голова кваліфікаційної комісії суддів організовує роботу комісії, розподіляє обов’язки між членами комісії, скликає засідання комісії та головує на них, несе відповідальність за організацію діловодства комісії.

3. Обов’язки голови кваліфікаційної комісії у разі його відсутності виконує заступник голови комісії, а за відсутності заступника — секретар комісії.

Стаття 79. Засідання кваліфікаційної комісії суддів

1. Кваліфікаційна комісія суддів проводить свої засідання в міру необхідності, але не пізніш як у двомісячний термін після надходження до комісії відповідної заяви чи подання.

2. Підготовку засідань кваліфікаційної комісії суддів забезпечує голова комісії або, за дорученням голови, секретар комісії. Голова кваліфікаційної комісії визначає час і місце проведення засідання комісії, перелік питань, що виносяться на засідання, і не пізніш як за десять днів до засідання повідомляє про це особу, щодо якої має розглядатися питання, суб’єктів подання, а також друковані засоби масової інформації відповідної місцевої ради.

3. Засідання кваліфікаційної комісії суддів є повноважним, якщо в ньому бере участь не менш як дві третини її складу.

4. Засідання кваліфікаційної комісії суддів проводяться відкрито і гласно, крім випадків, коли комісія приймає інше рішення.

5. Засідання кваліфікаційної комісії суддів веде її голова, а у разі його відсутності — заступник або секретар комісії. На засідання комісії можуть бути запрошені особи, присутність яких комісія визнає необхідною.

6. Розгляд питань, що підлягають вирішенню на засіданні кваліфікаційної комісії суддів, здійснюється в порядку, встановленому регламентом роботи кваліфікаційної комісії суддів, прийнятим комісією відповідно до Типового регламенту роботи кваліфікаційної комісії суддів, затвердженого Головою Верховного Суду України за погодженням з Радою суддів України та Міністерством юстиції України.

Стаття 80. Права члена кваліфікаційної комісії суддів

Член кваліфікаційної комісії суддів має право:

1) знайомитися з матеріалами, поданими на розгляд комісії, брати участь у їх дослідженні та перевірці;

2) заявляти клопотання, наводити свої мотиви та міркування, а також подавати додаткові документи з питань, що розглядаються;

3) вносити пропозиції щодо проекту рішення комісії з будь-яких питань та голосувати за або проти того чи іншого рішення;

4) підписувати рішення комісії;

5) висловлювати письмово окрему думку щодо рішення кваліфікаційної комісії суддів, що має бути додана до рішення.

Стаття 81. Відвід члена кваліфікаційної комісії суддів

1. Член кваліфікаційної комісії суддів не може брати участь у розгляді питання та прийнятті рішення і підлягає відводу (самовідводу), якщо будуть встановлені обставини, які викликають сумнів у його неупередженості. За наявності таких обставин член комісії повинен заявити самовідвід. З таких же підстав відвід члену комісії можуть заявити особи, щодо яких або за поданням яких розглядається питання.

2. Відвід повинен бути вмотивованим і поданим до початку розгляду питання у формі письмової заяви на ім’я комісії. Головуючий на засіданні зобов’язаний ознайомити з заявою про відвід члена комісії, якому заявлено відвід.

3. Рішення про відвід (самовідвід) члена комісії приймається більшістю голосів членів комісії, які беруть участь у засіданні, за відсутності члена комісії, щодо якого вирішується питання про відвід (самовідвід).

Стаття 82. Прийняття рішення кваліфікаційної комісії суддів

1. Рішення кваліфікаційної комісії суддів приймається більшістю голосів членів комісії, які беруть участь у засіданні. Голосування проводиться за відсутності особи, щодо якої вирішується питання, і запрошених осіб.

2. При розгляді питання щодо судді, який є членом кваліфікаційної комісії суддів, останній не може брати участь у його обговоренні та голосуванні.

3. Рішення (висновок) кваліфікаційної комісії суддів викладається в письмовій формі. У рішенні (висновку) зазначаються дата і місце прийняття рішення, склад комісії, питання, що розглядалися, мотиви прийнятого рішення. Рішення (висновок) підписується головуючим і членами комісії, які брали участь у засіданні.

4. За наявності окремої думки, вона викладається членом комісії у письмовій формі і приєднується до справи, про що головуючий повідомляє на засіданні, але зміст думки оголошенню в засіданні не підлягає.

5. Копія рішення (висновку) кваліфікаційної комісії суддів протягом семи днів надсилається особі, за поданням якої вирішувалося питання, та особі, щодо якої вирішувалося питання.

Стаття 83. Оскарження рішення кваліфікаційної комісії суддів

Особа, стосовно якої прийнято рішення кваліфікаційної комісії суддів, або особа, за поданням якої вирішувалося питання, у разі незгоди з цим рішенням мають право оскаржити його в порядку і строки, передбачені цим Законом.

Стаття 84. Повноваження Вищої кваліфікаційної комісії суддів України

1. Вища кваліфікаційна комісія суддів України:

1) дає висновок про можливість обрання суддів Верховного Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та суддів Апеляційного суду України, а також висновок про звільнення зазначених суддів з посади;

2) перевіряє додержання кандидатами на посади суддів, зазначених у пункті 1 цієї статті, а також суддями цих судів вимог Конституції України та законів щодо їх статусу;

3) відповідно до цього Закону проводить атестацію суддів Верховного Суду України, суддів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та Апеляційного суду України і присвоює їм відповідні кваліфікаційні класи;

4) розглядає звернення про дисциплінарну відповідальність суддів Касаційного суду України та суддів апеляційних судів; проводить пов’язані з цим службові перевірки, за наявності підстав порушує дисциплінарні провадження та вирішує справи про дисциплінарну відповідальність суддів зазначених судів;

5) розглядає скарги на рішення (висновки) кваліфікаційних комісій суддів;

6) дає дозвіл на складання та приймає повторний (додатковий) іспит у суддів, яким відмовлено в рекомендації до обрання суддею безстроково;

7) припиняє перебування у відставці судді (крім суддів місцевих судів);

8) здійснює інші повноваження, передбачені законом.

2. Вища кваліфікаційна комісія суддів України за результатами розгляду скарги має право залишити рішення (висновок) кваліфікаційної комісії суддів без змін, змінити рішення (висновок) або скасувати рішення і припинити провадження у дисциплінарній справі.

3. Порядок роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначається її Регламентом, прийнятим відповідно до Типового регламенту роботи кваліфікаційної комісії суддів більшістю голосів членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Стаття 85. Оскарження рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України

1. Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України може бути оскаржено до суду лише у випадках, передбачених цим Законом.

2. Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності судді, передбачене пунктом 4 частини першої статті 84 цього Закону, може бути оскаржено суддею до Вищої ради юстиції в порядку, передбаченому цим Законом та законом про Вищу раду юстиції.

Стаття 86. Забезпечення діяльності кваліфікаційних комісій суддів

1. Організаційне забезпечення діяльності кваліфікаційних комісій суддів і Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та їх фінансування здійснює державна судова адміністрація.

2. Для організаційного забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та кваліфікаційних комісій спеціалізованих судів може створюватися секретаріат відповідної комісії. Організаційне забезпечення діяльності інших кваліфікаційних комісій суддів здійснюють відповідні територіальні управління державної судової адміністрації.

Глава 13 КВАЛІФІКАЦІЙНА АТЕСТАЦІЯ

Стаття 87. Завдання та підстави кваліфікаційної атестації

1. Кваліфікаційна атестація проводиться кваліфікаційними комісіями і полягає в оцінці професійного рівня судді (кандидата на посаду судді) та прийнятті комісією рішення щодо присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу, рекомендації для зайняття посади судді, в тому числі у суді вищого рівня.

2. Підставами для призначення кваліфікаційної атестації судді є:

1) вимоги закону щодо присвоєння кваліфікаційного класу судді, призначеного на посаду вперше;

2) закінчення встановленого законом строку перебування судді у відповідному кваліфікаційному класі;

3) зайняття суддею посади в суді вищого рівня;

4) подання про дострокове присвоєння судді кваліфікаційного класу, про присвоєння більш високого кваліфікаційного класу, заява судді про обрання суддею безстроково або про переведення до суду вищого рівня;

5) рішення про застосування до судді дисциплінарного стягнення;

6) заява судді про поновлення кваліфікаційного класу.

Стаття 88. Кваліфікаційні класи суддів

1. Залежно від рівня професійних знань, посади, стажу та досвіду роботи встановлюється шість кваліфікаційних класів судді: вищий, перший, другий, третій, четвертий і п’ятий класи.

2. Кваліфікаційні класи присвоюються:

суддям Верховного Суду України — вищий і перший кваліфікаційні класи;

суддям вищих спеціалізованих судів — вищий, перший і другий кваліфікаційні класи;

суддям Касаційного суду України — перший і другий кваліфікаційні класи;

суддям апеляційних судів — перший, другий і третій кваліфікаційні класи;

суддям місцевих судів — другий, третій, четвертий і п’ятий кваліфікаційні класи.

Стаття 89. Строки перебування судді у кваліфікаційному класі

1. Особи, вперше призначені на посаду судді, проходять кваліфікаційну атестацію не пізніше шести місяців з дня призначення.

2. Мінімальний строк перебування судді у кваліфікаційному класі, який дає право на присвоєння наступного кваліфікаційного класу, становить: у п’ятому і четвертому класах — три роки, у третьому і другому класах — п’ять років. Строк перебування судді у першому кваліфікаційному класі не обмежується.

3. За суддею, який вийшов у відставку чи на пенсію, зберігається присвоєний йому кваліфікаційний клас.

4. З урахуванням рівня кваліфікації судді допускається дострокове присвоєння чергового кваліфікаційного класу.

5. З урахуванням досвіду роботи та професійного рівня судді допускається підвищення кваліфікаційного класу без додержання встановленої послідовності, але не більш як на два кваліфікаційні класи.

6. Пониження кваліфікаційного класу судді допускається лише в порядку дисциплінарного стягнення і не більш як на один клас.

7. Суддя позбавляється кваліфікаційного класу в разі його звільнення з посади з підстав, зазначених у пунктах 5, 6 частини п’ятої статті 126 Конституції України, в порядку, встановленому законом про статус суддів.

Стаття 90. Порядок і форми проведення кваліфікаційної атестації

1. Чергова кваліфікаційна атестація судді проводиться не пізніше одного місяця з дня закінчення строку його перебування у присвоєному йому кваліфікаційному класі. Дострокова кваліфікаційна атестація судді може бути проведена не раніш як через два роки з дня останньої його атестації.

2. Позачергова кваліфікаційна атестація суддів призначається безпосередньо при готовності кваліфікаційної комісії суддів розглянути відповідне звернення, але не пізніше двох місяців з дня його надходження.

3. На суддю, що підлягає кваліфікаційній атестації, голова відповідного суду складає характеристику, в якій відображаються ділові та моральні якості судді, дається оцінка його професійної діяльності. До характеристики може бути додано рішення зборів суддів суду, в якому працює суддя.

4. Характеристику на голову суду для кваліфікаційної атестації складає голова відповідного суду вищого рівня. До характеристики має бути додано рішення зборів суддів даного суду.

5. Суддя має бути ознайомлений з характеристикою і одержати її копію не пізніш як за п’ятнадцять днів до проведення кваліфікаційної атестації.

6. Кваліфікаційна атестація проводиться у присутності судді, який атестується. У розгляді питання про атестацію судді можуть брати участь голова суду, який склав характеристику судді, а також представники відповідного органу суддівського самоврядування за дорученням.

7. У разі неприбуття судді з поважних причин на засідання кваліфікаційної комісії він може бути атестований заочно, якщо комісія визнає це можливим і за умови, що питання атестації не пов’язане з дисциплінарним провадженням.

8. Кваліфікаційна атестація проводиться у формі кваліфікаційного іспиту, кваліфікаційної співбесіди або повторного (додаткового) іспиту.

Стаття 91. Кваліфікаційний іспит

1. Кваліфікаційний іспит є атестуванням особи, яка виявила бажання бути рекомендованою для призначення на посаду судді вперше.

2. Кваліфікаційний іспит полягає у виявленні знань та рівня професійної підготовки кандидата в судді, ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції відповідного суду.

3. Після виконання кандидатом письмового завдання, співбесіди з ним і постановки йому запитань в усній формі кваліфікаційна комісія залежно від результатів кваліфікаційного іспиту дає висновок про складення іспиту і підготовленість кандидата до судової роботи та рекомендацію для призначення його на посаду судді або вмотивований висновок про відмову в такій рекомендації. Хід складання кваліфікаційного іспиту повинен протоколюватися, а всі матеріали іспиту підлягають зберіганню в архіві як офіційні документи. Результати складеного кваліфікаційного іспиту дійсні протягом трьох років.

4. Кваліфікаційний іспит складають також особи, з часу звільнення яких з посади судді минуло більше п’яти років.

5. Особи, які склали кваліфікаційний іспит, але не рекомендовані кандидатами у професійні судді за браком вакантних посад, враховуються кваліфікаційною комісією як кандидати на наступні вакантні посади протягом трьох років, якщо за цей час вони не відкличуть свою заяву.

6. Особа, яка не склала кваліфікаційного іспиту, може бути допущена до його складання повторно не раніш як через рік. Документи, передбачені процедурою добору кандидатів для призначення на посаду судді, перед складанням кваліфікаційного іспиту повторно готуються з урахуванням інформації щодо особи кандидата за період, що минув з часу першого кваліфікаційного іспиту.

7. Особа, яка не склала кваліфікаційного іспиту повторно, може бути допущена до складання наступного кваліфікаційного іспиту не раніш як через два роки.

Стаття 92. Кваліфікаційна співбесіда

1. Кваліфікаційна співбесіда полягає у перевірці знань професійного судді, встановлення рівня кваліфікаційної підготовленості судді, його здатності підвищувати свій фаховий рівень і здійснювати правосуддя, в тому числі у судах більш високого рівня.

2. Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на присвоєння кваліфікаційного класу вперше, стосується фахової орієнтації цього судді в судовій роботі та засвоєння ним початкових навичок судді.

3. Кваліфікаційна співбесіда проводиться в усній формі щодо положень основних галузей права з одночасним дослідженням матеріалів, що стосуються фактичного здійснення суддею правосуддя і виконання ним посадових обов’язків.

4. Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на дострокове присвоєння кваліфікаційного класу, стосується питань підвищення суддею свого кваліфікаційного рівня, методів та форм удосконалення судочинства, засвоєння суддівських навичок.

5. Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на присвоєння більш високого кваліфікаційного класу, стосується значних успіхів, досягнутих суддею у виконанні своїх обов’язків, характеру та складності справ, які розглядає суддя, аналізу судової практики в межах його спеціалізації та пропозицій щодо її удосконалення.

6. Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на зайняття посади у суді вищого рівня, стосується знань у галузі законодавства, судової практики і правової аналітики, рівень яких є достатнім для забезпечення належного виконання суддею повноважень у суді вищого рівня.

7. Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на обрання безстроково, стосується оцінки його діяльності на посаді судді впродовж п’ятирічного строку, рівня вдосконалення професійної підготовки та інших обставин, пов’язаних з наступною судовою діяльністю.

Стаття 93. Повторний (додатковий) іспит

1. Повторний (додатковий) іспит — це складання кваліфікаційного іспиту особою, яка за рішенням кваліфікаційної комісії суддів не рекомендується до обрання суддею безстроково.

2. Повторний (додатковий) іспит може бути призначений Вищою кваліфікаційною комісією суддів України за скаргою судді, який не згоден з рішенням кваліфікаційної комісії суддів про відмову в рекомендації до обрання його суддею безстроково.

3. Повторний (додатковий) іспит складається суддею перед Вищою кваліфікаційною комісією суддів України в місячний строк з дня прийняття рішення про дозвіл на складання повторного іспиту.

4. Якщо суддя не склав повторний (додатковий) іспит, Вища кваліфікаційна комісія суддів України направляє до Вищої ради юстиції рекомендацію про його звільнення з посади судді.

Стаття 94. Рішення кваліфікаційної комісії суддів з питань кваліфікаційної атестації

1. Кваліфікаційна комісія суддів, залежно від рівня професійних знань, стажу, посади, досвіду роботи судді, який атестується, приймає рішення про:

1) присвоєння судді відповідного кваліфікаційного класу;

2) залишення судді у раніше присвоєному кваліфікаційному класі;

3) рекомендацію кандидата на посаду судді у відповідному суді або відмову в рекомендації для зайняття посади судді;

4) відкладення атестації (у разі недостатнього рівня професійних знань судді) на строк не більше шести місяців;

5) інші рішення відповідно до статті 87 цього Закону.

2. Вирішуючи питання про рекомендацію кандидата для призначення (обрання) на посаду судді, кваліфікаційна комісія суддів повинна враховувати як рівень його професійних знань, так і особисті та моральні якості кандидата.

3. Кваліфікаційна комісія суддів може дати висновок про невідповідність рівня професійних знань судді займаній посаді і звільнення його з посади, якщо після закінчення строку, наданого судді для набуття необхідних знань, кваліфікаційна комісія знову визнає їх недостатніми.

4. За наявності підстав кваліфікаційна комісія може прийняти рішення про присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу, ніж запропоновано у поданні, або ухвалити рекомендацію про інше заохочення судді.

5. При проведенні кваліфікаційної атестації судді та вирішенні питання про присвоєння йому кваліфікаційного класу враховується стаж його попередньої роботи на посадах судді, державного арбітра, прокурора, помічника прокурора, слідчого, адвоката, а також стаж іншої роботи за фахом на посадах, що підлягають заміщенню особами з вищою юридичною освітою.

Стаття 95. Оскарження рішень кваліфікаційних комісій суддів з питань кваліфікаційної атестації

1. Суддя або кандидат на посаду судді, не згодний з рішенням кваліфікаційної комісії суддів щодо його атестації, може оскаржити це рішення до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у п’ятнадцятиденний строк з дня одержання копії рішення.

2. Скарга подається через кваліфікаційну комісію суддів, яка постановила рішення. Кваліфікаційна комісія суддів, яка постановила рішення, одержавши скаргу, не пізніш як у триденний строк надсилає її разом з матеріалами справи до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

3. Вища кваліфікаційна комісія суддів України розглядає скаргу на рішення щодо кваліфікаційної атестації протягом місяця з дня подання скарги і матеріалів атестації. Розгляд скарги може проводитися з викликом на засідання комісії особи, яка подала скаргу.

4. Вища кваліфікаційна комісія суддів України має право:

1) залишити скаргу без задоволення;

2) змінити рішення і присвоїти судді відповідний кваліфікаційний клас;

3) залишити суддю в раніше присвоєному кваліфікаційному класі;

4) призначити повторний (додатковий) іспит.

5. Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України протягом десяти днів надсилається особі, яка подала скаргу, та голові суду, в якому працює суддя.

6. Рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з питань кваліфікаційної атестації може бути оскаржено до суду лише у разі порушення встановленого законом порядку розгляду питання.

Глава 14 ПОВНОВАЖЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЙНИХ КОМІСІЙ

ЩОДО ДИСЦИПЛІНАРНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУДДІВ

Стаття 96. Загальні умови дисциплінарної відповідальності суддів

Суддю може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності в порядку дисциплінарного провадження, з підстав, передбачених законом про статус суддів.

Стаття 97. Дисциплінарне провадження щодо судді

1. Дисциплінарне провадження — це процедура розгляду визначеним законом органом офіційного звернення, в якому містяться відомості про порушення суддею вимог щодо його статусу, посадових обов’язків чи присяги судді.

2. Право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність судді належить: народним депутатам України; Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини; Голові Верховного Суду України (голові вищого спеціалізованого суду — щодо судді відповідного спеціалізованого суду, за винятком ініціювання звільнення судді); Міністру юстиції України; голові відповідної ради суддів; членам Ради суддів України.

3. Не допускається зловживання правом, зазначеним у частині другій цієї статті, зокрема ініціювання питання відповідальності судді без достатніх підстав і використання вказаного права як способу тиску на суддю у зв’язку із здійсненням ним правосуддя.

4. Дисциплінарне провадження щодо судді не може бути порушено за заявою чи повідомленням, що не містять відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку судді або порушення суддею присяги, а також за анонімними заявами та повідомленнями.

Стаття 98. Органи, що здійснюють дисциплінарне провадження

Дисциплінарне провадження здійснюють:

1) кваліфікаційні комісії суддів — щодо суддів місцевих судів;

2) Вища кваліфікаційна комісія суддів України — щодо суддів апеляційних судів та Касаційного суду України;

3) Вища рада юстиції — щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України.

Стаття 99. Порядок дисциплінарного провадження щодо судді

1. Дисциплінарне провадження передбачає здійснення перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, відкриття дисциплінарної справи та розгляд дисциплінарної справи і прийняття рішення органом, що здійснює дисциплінарне провадження.

2. Вища рада юстиції здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів у порядку, встановленому законом про Вищу раду юстиції.

Стаття 100. Рішення у дисциплінарній справі судді

1. Рішення у дисциплінарній справі судді приймається більшістю голосів членів кваліфікаційної комісії суддів, присутніх на засіданні.

2. Рішення у дисциплінарній справі повинно містити назву комісії, прізвище, ім’я, по батькові і посаду судді, який притягається до дисциплінарної відповідальності, обставини дій, що тягнуть дисциплінарну відповідальність, пояснення судді і відомості, що характеризують його особу, мотиви прийнятого рішення з посиланням на докази, вказівку на міри дисциплінарної відповідальності, застосовані до судді, або підстави закриття справи, а також порядок і строк оскарження рішення.

3. При накладенні на суддю дисциплінарного стягнення враховуються характер проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, обставини, що впливають на обрання міри дисциплінарної відповідальності.

4. Якщо комісією прийнято рішення про відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, комісія закриває дисциплінарне провадження та повідомляє про це заінтересованих осіб.

5. Дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше шести місяців після виявлення дисциплінарного проступку, не враховуючи часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

6. Оскарження суддею рішення кваліфікаційної комісії суддів та рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення його до дисциплінарної відповідальності здійснюється відповідно до вимог цього Закону.

Стаття 101. Оскарження рішень у дисциплінарній справі судді

1. Суддя місцевого суду може оскаржити рішення кваліфікаційної комісії суддів про притягнення його до дисциплінарної відповідальності до Вищої ради юстиції не пізніше одного місяця з наступного дня після вручення йому копії рішення. Скарга подається через кваліфікаційну комісію, яка постановила рішення.

2. Кваліфікаційна комісія суддів не пізніш як у триденний строк після одержання скарги надсилає її разом з матеріалами дисциплінарної справи до Вищої ради юстиції.

3. Суддя, притягнутий до дисциплінарної відповідальності за рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, може оскаржити це рішення до Вищої ради юстиції в порядку, зазначеному в частині першій цієї статті. Вища кваліфікаційна комісія суддів України не пізніш як у триденний строк після одержання скарги судді надсилає її разом з матеріалами дисциплінарної справи до Вищої ради юстиції.

4. Розгляд скарг Вищою радою юстиції здійснюється відповідно до закону про Вищу раду юстиції.

Розділ V СУДДІВСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ

Глава 15 ЗАСАДИ СУДДІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Стаття 102. Суддівське самоврядування в Україні

1. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування, тобто самостійне колективне вирішення зазначених питань професійними суддями.

2. До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані із здійсненням правосуддя. Рішення з зазначених питань органами суддівського самоврядування приймаються відповідно до закону.

3. Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України цим Законом, законом про статус суддів, іншими законами, а також регламентами і положеннями, що приймаються органами суддівського самоврядування згідно з цим Законом.

Стаття 103. Завдання органів суддівського самоврядування

1. Суддівське самоврядування є однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів. Завданням органів суддівського самоврядування є вирішення питань внутрішньої діяльності судів, у тому числі щодо:

1) забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади; зміцнення незалежності судів, захист від втручання в їх діяльність;

2) участі у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додержанням встановлених нормативів вказаного забезпечення;

3) погодження призначення суддів на посади в судах загальної юрисдикції, призначення суддів Конституційного Суду України та суддів до складу Вищої ради юстиції і обрання до кваліфікаційних комісій суддів;

4) заохочення суддів та працівників апарату судів;

5) здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової влади.

2. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в судову діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів.

Стаття 104. Організаційні форми суддівського самоврядування

1. Організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, конференції суддів, з’їзд суддів України, ради суддів та їх виконавчі органи.

2. Суддівське самоврядування в Україні здійснюється через:

1) збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, Апеляційного суду України, Касаційного суду України, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України;

2) конференції суддів загальних (крім військових) місцевих та апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;

3) конференцію суддів військових судів;

4) конференції суддів спеціалізованих судів;

5) з’їзд суддів України.

Глава 16 ЗБОРИ СУДДІВ ТА КОНФЕРЕНЦІЇ СУДДІВ

Стаття 105. Збори суддів

1. Збори суддів — це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективне рішення з обговорюваних питань.

2. Збори суддів місцевого суду скликаються головою відповідного суду як за власною ініціативою, так і на вимогу не менш як третини від загальної кількості суддів даного суду. Збори суддів апеляційних судів та Касаційного суду України скликаються президією відповідного суду за власною ініціативою, або за пропозицією голови суду, або на вимогу не менш як однієї третини від загальної кількості суддів даного суду.

3. Збори суддів місцевого суду скликаються у міру необхідності, але не рідше одного разу на шість місяців. Збори суддів апеляційних судів та Касаційного суду України скликаються не рідше одного разу у три місяці.

4. Збори суддів місцевого суду є повноважними, якщо на них присутні не менш як дві третини від загальної кількості суддів даного суду. Збори суддів апеляційних судів та Касаційного суду України є повноважними, якщо на них присутні більше половини від загальної кількості суддів даного суду. На збори суддів можуть запрошуватися працівники апарату суду, інші особи. У голосуванні беруть участь лише судді даного суду.

5. Збори суддів обговорюють питання, що стосуються внутрішньої діяльності суду чи роботи конкретних суддів або працівників апарату суду, та приймають з цих питань рішення, що є обов’язковими для суддів даного суду. Збори суддів заслуховують звіти суддів, які займають адміністративні посади в даному суді, та керівників структурних підрозділів апарату суду. Збори суддів місцевих та апеляційних судів обирають делегатів на відповідні конференції суддів, а збори суддів Апеляційного суду України та Касаційного суду України — делегатів на з’їзд суддів України.

6. Збори суддів можуть звертатися з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності суду до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов’язані розглянути ці пропозиції і дати відповідь по суті пропозицій.

7. Збори суддів можуть обговорювати питання щодо практики застосування законодавства, виробляти відповідні пропозиції щодо удосконалення цієї практики та законодавства і вносити свої пропозиції на розгляд конференцій суддів та з’їзду суддів України.

Стаття 106. Збори суддів Верховного Суду України та збори суддів вищого спеціалізованого суду, їх повноваження

1. Збори суддів Верховного Суду України, збори суддів вищого спеціалізованого суду скликаються президією відповідного суду за власною ініціативою, на пропозицію голови суду або на вимогу не менш як однієї третини від загальної кількості суддів даного суду.

2. Збори суддів Верховного Суду України, збори суддів вищого спеціалізованого суду скликаються у міру необхідності, але не рідше одного разу у три місяці.

3. Збори суддів Верховного Суду України та збори суддів вищого спеціалізованого суду є повноважними, якщо на них присутні більше половини від загальної кількості суддів даного суду. На збори суддів можуть запрошуватися працівники апарату суду, інші особи. У голосуванні беруть участь лише судді даного суду.

4. Збори суддів обговорюють питання, що стосуються внутрішньої діяльності суду або роботи конкретних суддів чи працівників апарату суду, та приймають з цих питань рішення, що є обов’язковими для суддів даного суду. Збори суддів заслуховують звіти суддів, які займають адміністративні посади в даному суді, та керівників структурних підрозділів апарату суду.

5. Збори суддів вищого спеціалізованого суду обговорюють питання, що виникли у судовій практиці, та вносять пропозиції на розгляд конференції суддів відповідних спеціалізованих судів, а також обирають делегатів на ці конференції.

6. Збори суддів Верховного Суду України обговорюють питання застосування законодавства, що виникли в судовій практиці, та пропозиції суддів Верховного Суду України щодо необхідності роз’яснень з окремих питань судової практики, а також обирають делегатів від Верховного Суду України на з’їзд суддів України.

7. Збори суддів Верховного Суду України та суддів вищого спеціалізованого суду можуть звертатися з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності суду до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов’язані розглянути ці пропозиції і дати відповідь по суті пропозицій.

Стаття 107. Виконання рішень зборів суддів

1. Виконання рішень зборів суддів місцевого суду за дорученням зборів покладається на голову відповідного суду.

2. Виконання рішень зборів суддів у судах, в яких відповідно до цього Закону діють президії суду, покладається на ці президії.

Стаття 108. Конференції суддів

1. Конференція суддів — це зібрання представників суддів (делегатів) відповідних судів, на якому вони обговорюють питання діяльності цих судів та приймають колективне рішення з обговорюваних питань.

2. Конференція суддів відповідних судів:

1) обговорює і вирішує питання, що стосуються фінансування та організаційного забезпечення діяльності відповідних судів;

2) заслуховує звіти виконавчих органів конференції, інформації відповідних управлінь державної судової адміністрації;

3) визначає кількісний склад ради суддів та обирає її членів;

4) обирає членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів;

5) розробляє пропозиції на розгляд з’їзду суддів України;

6) звертається з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

7) обирає делегатів на з’їзд суддів України;

8) обговорює інші питання, віднесені до повноважень органів суддівського самоврядування.

3. Конференція суддів приймає рішення, що є обов’язковими для її виконавчих органів і суддів відповідних судів.

4. Конференція суддів обирає відкритим або таємним голосуванням з числа делегатів конференції раду суддів, яка є виконавчим органом конференції суддів.

Стаття 109. Порядок скликання конференцій суддів

1. Конференція суддів скликається не рідше ніж один раз на рік за рішеннями відповідної ради суддів. Конференція суддів може бути скликана також на вимогу не менш як однієї третини делегатів останньої конференції суддів. У разі невиконання радою суддів вказаної вимоги ініціатори скликання конференції (не менш як одна третина делегатів останньої конференції) утворюють організаційне бюро по скликанню конференції суддів, яке має повноваження ради суддів щодо скликання конференції.

2. Про час початку роботи конференції і питання, що виносяться на її обговорення, судді відповідних судів повідомляються не пізніш як за п’ятнадцять днів до початку конференції.

Стаття 110. Порядок проведення конференцій суддів

1. Конференція суддів вважається повноважною, якщо в її роботі беруть участь не менш як дві третини від загальної кількості делегатів відповідних судів. На конференції можуть бути присутні також судді, що не є делегатами конференції.

2. Делегати на конференцію обираються зборами суддів таємним або відкритим голосуванням на альтернативній основі при вільному висуненні кандидатур. Делегатами конференції військових судів є лише військові судді.

3. Конференцію суддів відкриває голова відповідної ради суддів, а у разі, якщо конференцію скликано не за рішенням ради суддів, — уповноважений представник організаційного бюро по скликанню конференції суддів.

4. Конференція суддів обирає відкритим голосуванням з числа делегатів конференції президію конференції у кількості, визначеній рішенням конференції, а також інші робочі органи конференції. Президія керує роботою конференції суддів.

5. Конференція суддів затверджує порядок денний конференції та визначає регламент її роботи.

6. У роботі конференції суддів можуть брати участь представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, навчальних та наукових закладів, правоохоронних органів, громадських організацій.

7. Рішення конференції суддів приймається більшістю голосів делегатів конференції відкритим або таємним голосуванням.

8. Інші питання порядку проведення конференції суддів регулюються регламентом відповідної конференції суддів.

Стаття 111. Ради суддів

1. У період між конференціями суддів функції суддівського самоврядування виконує відповідна рада суддів.

2. Рада суддів обирає зі свого складу голову ради, заступника голови і секретаря ради суддів. Голови апеляційних і вищих спеціалізованих судів та їх заступники, а також голова військової палати Апеляційного суду України та голова військової палати Касаційного суду України не можуть бути обрані головою відповідної ради суддів.

3. Рада суддів у період між конференціями суддів організовує виконання та контроль рішень конференції, а також вирішує питання про скликання конференції суддів. Повноваження і порядок роботи ради суддів визначаються цим Законом та положенням про неї, що затверджується конференцією суддів.

4. Рада суддів:

1) здійснює контроль за організацією діяльності відповідних судів та діяльністю відповідних структур державної судової адміністрації, заслуховує інформацію голів цих судів про їх діяльність;

2) розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту і побутового забезпечення суддів та їх сімей і приймає відповідні рішення;

3) вирішує відповідно до закону питання, пов’язані з призначенням суддів на адміністративні посади в судах;

4) заслуховує звіти членів відповідної кваліфікаційної комісії суддів про їх роботу у складі комісії;

5) звертається з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності відповідних судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

6) не менш як один раз на рік заслуховує інформацію державної судової адміністрації про забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції;

7) приймає інші рішення з питань, віднесених до її повноважень.

5. Рішення ради суддів є обов’язковими для суддів, які займають адміністративні посади у відповідних судах. Рішення ради суддів може бути скасовано лише конференцією суддів та зупинено рішенням Ради суддів України.

Глава 17 ВИЩІ ОРГАНИ СУДДІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Стаття 112. З’їзд суддів України

1. Найвищим органом суддівського самоврядування є з’їзд суддів України.

2. З’їзд суддів України:

1) заслуховує звіт Ради суддів України про виконання завдань органів суддівського самоврядування щодо забезпечення незалежності судів і суддів, стан фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів;

2) заслуховує інформацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та голови Державної судової адміністрації України про їх діяльність, може висловити недовіру голові Державної судової адміністрації України;

3) призначає та звільняє суддів Конституційного Суду України відповідно до Конституції України і закону;

4) призначає членів Вищої ради юстиції та приймає рішення про припинення їх повноважень відповідно до Конституції України і закону;

5) обирає членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

6) звертається з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності судів до органів і посадових осіб державної влади;

7) визначає кількісний склад Ради суддів України та обирає Раду суддів України;

8) розглядає інші питання суддівського самоврядування.

3. З’їзд суддів України приймає рішення, що є обов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування та всіх професійних суддів.

Стаття 113. Порядок скликання з’їзду суддів України

1. Черговий з’їзд суддів України скликається Радою суддів України один раз у три роки. Позачерговий з’їзд суддів України може бути скликаний також на вимогу не менш як однієї третини конференцій суддів загальних судів, або на вимогу конференції суддів спеціалізованих судів, або на вимогу зборів суддів Верховного Суду України.

2. Рада суддів України приймає рішення про скликання чергового або позачергового з’їзду, схвалює попередній перелік питань, що виносяться на обговорення з’їзду, та визначає дату, місце проведення з’їзду і норму представництва суддів.

3. Для участі в роботі з’їзду суддів України можуть бути запрошені Президент України, народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, члени Вищої ради юстиції, представники Уряду, інших центральних органів державної влади, представники навчальних і наукових закладів та установ, громадських організацій, інші особи.

4. У разі якщо Рада суддів України не скликає з’їзд суддів на вимогу конференцій чи зборів суддів відповідно до частини першої цієї статті, ініціатори скликання позачергового з’їзду утворюють організаційний комітет по скликанню з’їзду суддів України, що має повноваження Ради суддів України щодо скликання з’їзду. У цьому випадку організаційний комітет невідкладно публікує інформацію про його утворення в офіційних друкованих засобах масової інформації та призначає дату проведення позачергового з’їзду суддів не раніш як через два місяці з дня утворення організаційного комітету.

5. Судді усіх судів повідомляються про дату проведення з’їзду суддів України та питання, що вносяться на його розгляд, не пізніш як за 30 днів до початку роботи з’їзду.

Стаття 114. Обрання делегатів на з’їзд суддів України

1. Делегати на з’їзд суддів України обираються конференціями суддів, а делегати від Апеляційного суду України та Касаційного суду України — зборами суду, за нормою представництва, визначеною Радою суддів України. Збори суддів Конституційного Суду України обирають на з’їзд трьох делегатів з числа суддів цього суду.

2. Делегати на з’їзд суддів України обираються шляхом відкритого або таємного голосування на альтернативній основі, при вільному висуненні кандидатур для обрання.

Стаття 115. Порядок проведення з’їзду суддів України

1. З’їзд суддів України є повноважним, якщо в ньому бере участь не менш як дві третини від загальної кількості обраних делегатів.

2. З’їзд суддів України відкриває голова Ради суддів України, а у разі його відсутності — заступник голови чи секретар Ради суддів України.

3. З’їзд обирає шляхом відкритого голосування президію з’їзду у кількісному складі, який визначається рішенням з’їзду. Президія керує роботою з’їзду суддів України.

4. З’їзд обговорює і затверджує порядок денний та регламент своєї роботи, обирає мандатну комісію, секретаріат та інші робочі органи з’їзду.

5. Хід роботи з’їзду суддів України протоколюється.

6. Рішення з’їзду суддів України приймаються більшістю голосів делегатів, присутніх на з’їзді, відкритим або таємним голосуванням. Питання, зазначені у пунктах 3-5 частини другої статті 112 цього Закону, вирішуються з’їздом шляхом таємного голосування.

7. Інші питання порядку проведення з’їзду суддів України регулюються регламентом з’їзду суддів України, прийнятим з’їздом.

Стаття 116. Рада суддів України

1. У період між з’їздами суддів України вищим органом суддівського самоврядування є Рада суддів України.

2. Рада суддів України обирається з’їздом суддів України у кількісному складі, визначеному рішенням з’їзду. До складу Ради суддів України повинні бути обрані не менш як по одному представнику від суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України, конференції суддів військових судів, конференцій суддів відповідних спеціалізованих судів, суддів Верховного Суду України, а також суддів Конституційного Суду України. Представники суддів загальних місцевих та апеляційних судів повинні складати не менш як половину від загальної кількості членів Ради суддів України. Пропозиції щодо кандидатур до складу Ради суддів України можуть вносити делегації від конференцій чи зборів суддів, а також окремі делегати з’їзду.

3. Члени Ради суддів України на засіданні Ради обирають із свого складу голову Ради суддів України, його заступника та секретаря, а також президію Ради суддів України. Кількісний та персональний склад президії визначається Радою суддів України відповідно до положення про Раду суддів України.

4. Рада суддів України в період між з’їздами організовує виконання та контроль рішень з’їзду, а також вирішує питання про скликання з’їзду. Повноваження та порядок роботи Ради суддів України визначаються цим Законом та положенням про Раду суддів України, яке затверджується з’їздом суддів України.

5. Рада суддів України:

1) розробляє та організовує виконання заходів щодо забезпечення незалежності судів і суддів, поліпшення стану організаційного забезпечення діяльності судів;

2) розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту суддів та їх сімей і приймає відповідні рішення з цих питань;

3) здійснює контроль за організацією діяльності судів та діяльністю державної судової адміністрації, заслуховує інформацію голів судів і посадових осіб державної судової адміністрації про їх діяльність;

4) вирішує питання щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах у випадках і порядку, передбачених цим Законом;

5) заслуховує звіти про роботу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у складі Комісії;

6) звертається з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності судів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

7) має право зупиняти рішення рад суддів, що не відповідають Конституції України та закону чи суперечать рішенням з’їзду суддів України;

8) приймає інші рішення з питань, віднесених до її повноважень.

6. Рішення Ради суддів України є обов’язковими для всіх органів суддівського самоврядування. Рішення Ради суддів України може бути скасовано з’їздом суддів України.

Стаття 117. Забезпечення діяльності органів суддівського самоврядування

Забезпечення роботи з’їзду суддів України, діяльності Ради суддів України, конференцій суддів та рад суддів здійснюється державною судовою адміністрацією за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з вимогами розділу VI цього Закону.

Розділ VI ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СУДІВ ТА ІНШІ ПИТАННЯ СУДОУСТРОЮ

Глава 18 ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ДІЯЛЬНОСТІ СУДІВ

Стаття 118. Особливості забезпечення функціонування судової влади

1. Відповідно до Конституції України фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава.

2. Забезпечення функціонування судової влади передбачає:

1) окреме визначення у Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону;

2) законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів;

3) гарантування достатнього рівня соціального забезпечення суддів.

Стаття 119. Система забезпечення функціонування судової влади

1. В Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади — судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України.

2. Організаційне забезпечення діяльності судів покладається на державну судову адміністрацію, що утворюється і функціонує відповідно до вимог цього Закону. Організаційне забезпечення діяльності судів відповідно до цього Закону становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя.

3. Судові органи, інші органи державної влади беруть участь в організаційному забезпеченні діяльності судів у випадках і порядку, передбачених цим та іншими законами.

Порядок організаційного забезпечення діяльності Конституційного Суду України встановлюється цим Законом, законом про Конституційний Суд України та іншими законами.

Стаття 120. Засади фінансування судів

1. Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

2. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють:

1) Верховний Суд України, Конституційний Суд України, вищі спеціалізовані суди — щодо фінансового забезпечення діяльності цих судових установ;

2) Державна судова адміністрація України — щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції, а також діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування та державної судової адміністрації.

3. Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремими рядками по загальних судах і спеціалізованих судах, а також окремими рядками по місцевих судах, апеляційних судах (у тому числі Апеляційному суду України), військових судах (місцевих та апеляційних разом) та окремо по Касаційному суду України та кожному вищому спеціалізованому суду. Ці видатки не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році.

4. Державна судова адміністрація України розробляє і затверджує за погодженням з Радою суддів України єдині нормативи фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції. Нормативи доводяться до кожного суду і повинні переглядатися не рідше одного разу на три роки. Кошторис витрат на утримання кожного суду затверджується на підставі зазначених нормативів.

5. Відповідальність за фінансове забезпечення діяльності кожного суду згідно з затвердженими нормативами покладається на державну судову адміністрацію. Контроль за додержанням вимог цього Закону щодо фінансування судів здійснює Рада суддів України, а також органи державної влади, визначені законом.

Стаття 121. Порядок фінансування судів

1. Суди загальної юрисдикції фінансуються на підставі кошторисів і помісячних розписів видатків, затверджених відповідно до вимог цього Закону, в межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

2. Видатки на утримання судів не пізніше 10 числа кожного місяця перераховуються органами Державного казначейства України на рахунки Верховного Суду України, інших судових установ — головних розпорядників бюджетних коштів та на рахунки територіальних управлінь державної судової адміністрації — для фінансування органів та установ, передбачених пунктом 2 частини другої статті 120 цього Закону.

3. У разі якщо Державний бюджет України на поточний фінансовий рік не прийнято, суди фінансуються в порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Стаття 122. Матеріально-технічне забезпечення судів

1. Матеріально-технічне забезпечення місцевих судів покладається на державну судову адміністрацію і здійснюється на підставі замовлень відповідного суду, в межах кошторису на утримання даного суду. Щодо забезпечення військових судів державна судова адміністрація взаємодіє з відповідними установами Міністерства оборони України. Особовий склад військових судів користується всіма видами військового спорядження нарівні з особовим складом військових частин і установ Міністерства оборони України.

2. Суди та інші установи, що мають статус юридичної особи, забезпечують поточні потреби своєї діяльності самостійно або на підставі окремих замовлень через державну судову адміністрацію. Витрати на потреби капітального ремонту, реконструкції та нового будівництва приміщень судів, а також інші капітальні витрати здійснюються через державну судову адміністрацію.

Стаття 123. Заробітна плата, побутове забезпечення та соціальний захист суддів і працівників судів

1. Розмір заробітної плати (грошового забезпечення) судді повинен забезпечувати його фінансову незалежність, визначається відповідно до закону про статус суддів та інших нормативно-правових актів щодо умов оплати праці суддів і не може бути зменшений.

2. Розмір заробітної плати працівників апарату судів та працівників державної судової адміністрації, їх побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом про державну службу, іншими нормативними актами і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців апаратів законодавчої та виконавчої влади.

3. Державна судова адміністрація несе видатки на поховання та увічнення пам’яті суддів, у тому числі суддів у відставці.

Стаття 124. Представницькі витрати судів

У кошторисах Верховного Суду України, Конституційного Суду України та вищих спеціалізованих судів передбачаються кошти на представницькі витрати.

Глава 19 ДЕРЖАВНА СУДОВА АДМІНІСТРАЦІЯ

Стаття 125. Статус державної судової адміністрації

1. Державна судова адміністрація становить систему органів, що складається з Державної судової адміністрації України та територіальних управлінь державної судової адміністрації.

2. Державна судова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади, що здійснює організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, а також інших органів та установ судової системи відповідно до цього Закону. Організаційне забезпечення діяльності Верховного Суду України, Конституційного Суду України та вищих спеціалізованих судів здійснюється апаратами цих судів.

3. Територіальні управління державної судової адміністрації утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Територіальні управління державної судової адміністрації підпорядковуються Державній судовій адміністрації України. У структурі Державної судової адміністрації України утворюється структурний підрозділ по управлінню організаційним забезпеченням військових судів.

4. Посадові особи державної судової адміністрації є державними службовцями.

5. Державна судова адміністрація України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, самостійний баланс та рахунки в установах банку.

Стаття 126. Повноваження державної судової адміністрації

1. Державна судова адміністрація:

1) забезпечує належні умови діяльності судів загальної юрисдикції, кваліфікаційних комісій суддів, органів суддівського самоврядування, Академії суддів України;

2) вивчає практику організації діяльності судів, розробляє і вносить у встановленому порядку пропозиції щодо її вдосконалення;

3) вивчає кадрові питання апарату судів, прогнозує необхідну потребу у спеціалістах, здійснює через Міністерство юстиції України та інші органи замовлення на підготовку відповідних спеціалістів;

4) веде статистичний і персональний облік даних про кадри судів, готує матеріали щодо призначення, обрання та звільнення суддів;

4-1) оприлюднює інформацію щодо ініціювання питання про обрання суддів безстроково; (Частину першу статті 126 доповнено пунктом 4-1 згідно із Законом N 1625-IV від 18.03.2004)

5) забезпечує необхідні умови для підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату судів, створює систему підвищення кваліфікації;

6) організовує проходження навчальної практики в судових установах і розробляє відповідні програми;

7) організовує роботу по веденню судової статистики, діловодства та архіву; контролює стан діловодства в судах загальної юрисдикції;

8) готує матеріали для формування пропозицій щодо бюджету судів та здійснює заходи щодо їх фінансування відповідно до цього Закону;

9) виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів у випадках, передбачених цим Законом;

10) здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апарату судів;

11) забезпечує медичне обслуговування і санаторно-курортне лікування суддів та працівників апарату судів, вживає заходів щодо забезпечення їх благоустроєним житлом;

12) забезпечує у взаємодії з органами суддівського самоврядування, судами та іншими правоохоронними органами незалежність, недоторканність і безпеку суддів;

13) організовує та фінансує будівництво і ремонт будинків та приміщень судів, а також забезпечує їх технічне оснащення;

14) організовує впровадження в судах комп’ютеризації для судочинства, діловодства та інформаційно-нормативного забезпечення судової діяльності; забезпечує суди необхідними технічними засобами фіксування судового процесу;

15) здійснює зв’язки з відповідними органами та установами, в тому числі інших держав, з метою вдосконалення організаційного забезпечення діяльності судів;

16) організовує діяльність служби судових розпорядників;

17) разом з Радою суддів України визначає нормативи навантаження суддів у судах усіх рівнів та виробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах;

18) здійснює інші повноваження, визначені законом.

2. Державна судова адміністрація здійснює свої повноваження відповідно до Конституції України, цього та інших законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, положення про державну судову адміністрацію, рішень з’їзду суддів України та Ради суддів України.

Стаття 127. Голова Державної судової адміністрації України

1. Державну судову адміністрацію очолює Голова Державної судової адміністрації України.

2. Голова Державної судової адміністрації України призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України в порядку, встановленому для призначення керівників центральних органів виконавчої влади, за поданням Прем’єр-міністра України, погодженим з Радою суддів України. Голова Державної судової адміністрації України може бути звільнений з посади також за рекомендацією з’їзду суддів України.

3. Голова Державної судової адміністрації України не має права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої діяльності у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради господарської організції, що має на меті одержання прибутку.

4. Голова Державної судової адміністрації України:

1) керує діяльністю державної судової адміністрації, несе персональну відповідальність за виконання покладених на неї завдань;

2) організовує роботу Державної судової адміністрації України;

3) призначає на посади та звільняє з посад працівників державної судової адміністрації відповідно до закону та положення про державну судову адміністрацію;

4) затверджує положення про структурні підрозділи Державної судової адміністрації України та визначає службові обов’язки працівників Державної судової адміністрації України;

5) встановлює посадові оклади працівникам державної судової адміністрації, присвоює їм ранги державного службовця відповідно до закону, застосовує заохочення та накладає дисциплінарні стягнення відповідно до законодавства;

6) інформує про діяльність державної судової адміністрації Раду суддів України;

7) бере участь у підготовці пропозицій до проекту Державного бюджету України щодо фінансування судової влади.

8) здійснює інші передбачені законом повноваження.

5. Голова Державної судової адміністрації України з питань, що належать до його повноважень, видає накази та розпорядження.

6. Голова Державної судової адміністрації України має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України, погодженим з Радою суддів України. Обов’язки заступників визначаються Головою Державної судової адміністрації України.

Стаття 128. Територіальні управління державної судової адміністрації

1. Територіальні управління державної судової адміністрації є територіальними органами Державної судової адміністрації України.

2. Територіальне управління державної судової адміністрації очолює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади Головою Державної судової адміністрації України за погодженням з Радою суддів України.

3. Структуру і штатний розпис територіального управління державної судової адміністрації затверджує Голова Державної судової адміністрації України за поданням начальника територіального управління державної судової адміністрації.

4. Територіальне управління державної судової адміністрації є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, самостійний баланс і рахунки в установах банку.

5. Територіальні управління державної судової адміністрації здійснюють свою діяльність на основі положення про державну судову адміністрацію, яке затверджується указом Президента України за поданням Прем’єр-міністра України, погодженим із Радою суддів України.

Глава 20 ІНШІ ПИТАННЯ СУДОУСТРОЮ УКРАЇНИ

Стаття 129. Академія суддів України

1. З метою вирішення питань забезпечення судів кваліфікованими кадрами суддів та працівників апарату при Державній судовій адміністрації України функціонує Академія суддів України. Академія суддів України є державним вищим навчальним закладом, що здійснює підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату судів.

2. Завданнями Академії суддів України є:

1) підготовка кадрів на посади суддів із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту та відповідають вимогам, встановленим законом до кандидатів на посаду судді;

2) підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів;

3) проведення наукових досліджень з питань вдосконалення організації та діяльності судів;

4) вивчення світового досвіду організації діяльності судів;

5) науково-методичне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України.

3. Академія суддів України здійснює свою діяльність відповідно до статуту, який затверджується Головою Державної судової адміністрації України та Головою Верховного Суду України за погодженням з Радою суддів України.

4. Академія суддів України є юридичною особою, має свою печатку та рахунки в установах банку.

Стаття 130. Апарат суду

1. Організаційне забезпечення роботи суду здійснює його апарат, який очолює керівник апарату (завідуючий секретаріатом). Завідуючий секретаріатом підпорядковується голові суду і координує свою діяльність з відповідним територіальним управлінням державної судової адміністрації.

2. Правовий статус службовців, які працюють в апараті суду, визначається законом про державну службу. За умовами оплати праці, матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного та транспортного забезпечення працівники апарату суду прирівнюються до відповідних категорій службовців апарату вищого, центральних або місцевих органів виконавчої влади.

3. Структура і штатна чисельність апаратів місцевого суду, апеляційних судів та Касаційного суду України затверджуються в установленому порядку за поданням голови суду, в межах видатків на утримання відповідного суду.

4. Структура і штатний розпис апарату Верховного Суду України та апарату вищого спеціалізованого суду затверджуються президією відповідного суду за поданням голови цього суду, в межах видатків на утримання даного суду.

5. В апараті Верховного Суду України та апараті вищого спеціалізованого суду можуть створюватися управління, відділи, інші структурні підрозділи, що здійснюють свої функції на підставі положення про відповідний підрозділ, затвердженого Головою Верховного Суду України або головою вищого спеціалізованого суду.

6. До штату апарату судів входять також помічники суддів, наукові консультанти та судові розпорядники.

7. Суди є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, самостійний баланс і рахунки в установах банку.

Стаття 131. Бібліотеки судів

1. Для забезпечення судів нормативно-правовими актами, науковою спеціальною літературою, матеріалами судової практики в кожному суді створюється бібліотека суду. Фонди бібліотеки становлять друковані видання та комп’ютерні бази даних.

2. Положення про бібліотеку суду затверджується Головою Верховного Суду України.

Стаття 132. Служба судових розпорядників

1. У кожному суді діє служба судових розпорядників. Судові розпорядники забезпечують додержання особами, що знаходяться в суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому засіданні.

2. Судові розпорядники призначаються на посаду і звільняються з посади головою відповідного суду.

3. Судові розпорядники забезпечуються форменим одягом, зразки якого затверджуються Головою Державної судової адміністрації України за погодженням з Радою суддів України.

4. Судові розпорядники керуються у своїй діяльності цим Законом, вимогами процесуального закону, відповідними правилами та інструкціями, розпорядженнями голови суду та судді.

5. Порядок створення та діяльності служби судових розпорядників визначається положенням, яке затверджується Головою Державної судової адміністрації України за погодженням з Радою суддів України.

Стаття 133. Забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах

1. Підтримання громадського порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорону приміщень суду, виконання функцій щодо державного захисту суддів, працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу здійснює судова міліція.

2. Повноваження судової міліції та порядок її діяльності визначаються законом.

3. Охорона приміщень військових судів здійснюється військовими частинами гарнізону, на території якого знаходиться відповідний військовий суд.

Стаття 134. Символи судової влади

1. Символами судової влади є державні символи України — Державний Герб України та Державний Прапор України, порядок використання яких у приміщеннях судів встановлюється законом відповідно до вимог статті 20 Конституції України.

2. Суддя відправляє правосуддя в мантії, на якій закріплюється суддівський нагрудний знак встановленого зразка. Зразки мантії та нагрудного знака затверджує Рада суддів України.

Стаття 135. Посвідчення судді, народного засідателя, присяжного

1. Професійні судді, а також народні засідателі і присяжні мають посвідчення встановленого зразка.

2. Зразки посвідчення судді, посвідчення народного засідателя та посвідчення присяжного затверджуються Головою Верховного Суду України за погодженням з Радою суддів України.

3. Посвідчення суддів, обраних безстроково, підписує Голова Верховної Ради України. Посвідчення голів судів та їх заступників, призначених на посаду Президентом України, підписує Президент України. Посвідчення суддів загальних судів, призначених на посаду вперше, підписує Голова Верховного Суду України, а суддів спеціалізованого суду, призначених на посаду вперше, — голова відповідного спеціалізованого суду.

4. Посвідчення народних засідателів і посвідчення присяжних підписує голова суду, в якому здійснюють правосуддя народний засідатель або присяжний.

Розділ VII ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності і вводиться в дію з 1 червня 2002 року, крім положень, зазначених у пункті 2 цього розділу.

2. Положення цього Закону, що стосуються організації та здійснення повноважень спеціалізованих адміністративних судів, а також суддівського самоврядування щодо вказаних судів вводяться в дію після утворення системи адміністративних судів відповідно до цього Закону.

3. Після набрання чинності цим Законом:

1) районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів продовжують діяти як місцеві загальні суди і здійснюють судочинство у кримінальних і цивільних справах, а також у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесених процесуальним законом до їх підсудності, у встановленому законом порядку, до введення в дію відповідних процесуальних законів, якими встановлюється новий порядок судочинства, відповідно до цього Закону;

2) Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційні військові суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України продовжують діяти як апеляційні загальні суди та здійснювати судочинство у кримінальних і цивільних справах, а також у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесених процесуальним законом до їх підсудності, у встановленому законом порядку, до введення в дію відповідних процесуальних законів, якими встановлюється новий порядок судочинства відповідно до цього Закону;

3) президії апеляційних судів формуються відповідно до вимог цього Закону у тримісячний строк і здійснюють передбачені ним повноваження президії апеляційного суду;

4) Апеляційний суд України утворюється відповідно до вимог цього Закону у шестимісячний строк і здійснює повноваження щодо розгляду в апеляційному порядку справ, віднесених до його підсудності процесуальним законом, з моменту, визначеного відповідним процесуальним законом;

(Підпункт 5 пункту 3 розділу VII втратив чинність, як такий, що визнаний неконституційним, на підставі Рішення Конституційного Суду N 20-рп/2003 ( v020p710-03 ) від 11.12.2003);

6) Господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди, Вищий господарський суд України продовжують діяти відповідно як місцеві спеціалізовані суди, апеляційні спеціалізовані суди, вищий спеціалізований суд і здійснюють судочинство у господарських справах, віднесених до їх підсудності Господарським процесуальним кодексом України, у встановленому законом порядку;

7) президія та Пленум Вищого господарського суду України формуються у тримісячний строк відповідно до вимог цього Закону і здійснюють передбачені ним повноваження президії та Пленуму вищого спеціалізованого суду;

8) судді всіх судів загальної юрисдикції здійснюють повноваження судді відповідного суду, передбачені цим Законом, до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.

Щодо суддів, переведених на посади до судів нижчого рівня, які утворюються відповідно до цього Закону, зберігаються існуючі на момент переведення умови матеріального, соціально-побутового та медичного забезпечення судді — до внесення відповідних змін до закону про статус суддів.

Голови всіх судів та їх заступники (крім Голови Верховного Суду України та його заступників), обрані чи призначені на посаду голови суду або заступника голови суду до набрання чинності цим Законом, здійснюють повноваження, визначені цим Законом, до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені, але не довше п’яти років;

9) Верховний Суд України здійснює передбачені цим Законом повноваження Верховного Суду України. До законодавчого визначення суду, який буде здійснювати повноваження касаційної інстанції у цивільних справах, його утворення і початку діяльності перегляд цих справ у касаційному порядку здійснює Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України. (Абзац перший підпункту 9 пункту 3 розділу VII із змінами, внесеними згідно з Кодексом N 1618-IV від 18.03.2004).

Судові палати Верховного Суду України утворюються та називаються відповідно до вимог цього Закону;

10) Президія Верховного Суду України формується відповідно до вимог цього Закону у тримісячний строк і здійснює передбачені ним повноваження Президії Верховного Суду України;

11) Пленум Верховного Суду України здійснює передбачені цим Законом повноваження Пленуму Верховного Суду України у складі та в порядку, визначених цим Законом;

12) Голова Верховного Суду України, обраний на посаду до набрання чинності цим Законом, здійснює передбачені ним повноваження Голови Верховного Суду України до обрання Голови Верховного Суду України в порядку, встановленому цим Законом, але не довше двох років;

13) Перший заступник та заступники Голови Верховного Суду України, обрані (призначені) на зазначені посади до набрання чинності цим Законом, здійснюють повноваження відповідно Першого заступника та заступників Голови Верховного Суду України, передбачені цим Законом, до призначення на ці посади в порядку, встановленому цим Законом, але не довше трьох років;

14) Голови судових палат Верховного Суду України, призначені на посади до набрання чинності цим Законом, здійснюють повноваження голови судової палати Верховного Суду України, передбачені цим Законом, до закінчення строку, на який вони призначені, але не довше трьох років. Заступники голів судових палат, призначені на посаду до набрання чинності цим Законом, здійснюють повноваження заступника голови судової палати Верховного Суду України, передбачені цим Законом, до закінчення строку, на який вони призначені, але не довше п’яти років;

15) судові палати Верховного Суду України з питань юрисдикції спеціалізованих судів утворюються у складі не більше дванадцяти суддів кожна.

Формування Судової палати в господарських справах Верховного Суду України здійснюється в межах його штатної чисельності протягом трьох місяців. Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України формується в межах його штатної чисельності після утворення Вищого адміністративного суду України відповідно до вимог цього Закону.

Протягом п’яти років до складу судових палат Верховного Суду України у справах спеціалізованих юрисдикцій можуть бути призначені судді, стаж роботи яких у відповідних апеляційних судах становить менше п’яти років;

16) (Абзац перший підпункту 16 пункту 3 розділу VII виключено на підставі Кодексу N 2747-IV від 06.07.2005)

Формування системи адміністративних судів здійснюється протягом трьох років;

17) формування списків народних засідателів відповідно до цього Закону здійснюється не пізніше шести місяців, а формування списків присяжних — у строк, визначений процесуальним законом, що передбачає участь присяжних у здійсненні правосуддя;

18) кваліфікаційні комісії суддів і Вища кваліфікаційна комісія суддів України здійснюють передбачені цим Законом повноваження до сформування цих комісій відповідно до вимог цього Закону, але не довше шести місяців (Вища кваліфікаційна комісія суддів України — не довше одного року);

19) ради суддів та Рада суддів України формуються та здійснюють повноваження відповідно до вимог цього Закону;

20) державна судова адміністрація утворюється згідно з цим Законом до 1 січня 2003 року. До утворення державної судової адміністрації зберігається існуючий порядок організаційного забезпечення та фінансування діяльності судів.

До 1 січня 2003 року фінансування і матеріально-технічне забезпечення місцевих та апеляційних судів здійснюються в обсязі, передбаченому Законом України “Про Державний бюджет України на 2002 рік”.

4. Кабінету Міністрів України:

до 1 вересня 2002 року забезпечити Апеляційний суд України, Державну судову адміністрацію України та територіальні управління державної судової адміністрації службовими приміщеннями, транспортом, іншими необхідними для їх функціонування матеріально-технічними ресурсами;

щорічно передбачати у проекті закону про Державний бюджет України окремим рядком виділення коштів на здійснення судово-правової реформи до завершення формування системи судів відповідно до цього Закону та запровадження в повному обсязі нового порядку судочинства згідно з вимогами Конституції України ;

у тримісячний строк після набрання чинності цим Законом привести у відповідність з ним свої нормативно-правові акти та забезпечити перегляд відомчих нормативних актів; затвердити положення про порядок оплати праці народних засідателів і присяжних; внести на розгляд Верховної Ради України протягом трьох місяців після набрання чинності цим Законом проекти законів про внесення змін до відповідних законів з метою їх узгодження з цим Законом.

5. Комітету Верховної Ради України з питань правової політики у тримісячний строк після набрання чинності цим Законом підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України проект закону про внесення змін до Закону України “Про статус суддів”, що випливають із цього Закону.

6. Визнати такими, що втратили чинність з дня набрання чинності цим Законом:

Закон України “Про судоустрій” (Відомості Верховної Ради УРСР, 1981 р., додаток до N 24, ст. 357; Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 35, ст. 508; 1994 р., N 26, ст. 204; 1999 р., N 4, ст. 35; 2000 р., N 50, ст. 436; 2001 р., N 9, ст. 38, N 40, ст. 191);

Закон України “Про господарські суди” (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 36, ст. 469; Відомості Верховної Ради України, 1992 р., N 32, ст. 455, N 48, ст. 661; 1993 р., N 33, ст. 348; 1997 р., N 18, ст. 124; 2001 р., N 40, ст. 194), крім пункту 8 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення";

Закон України “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., N 22, ст. 140; 2001 р., N 40, ст. 192);

Закон України “Про органи суддівського самоврядування” (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., N 22, ст. 138; 2001 р., N 33, ст. 181).

 

ЗАКОН УКРАЇНИ від 16 жовтня 1996 року N 422/96-ВР

Про Конституційний Суд України

 

Розділ I Основи конституційного судоустрою

Глава 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Статус Конституційного Суду України

Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Стаття 2. Завдання Конституційного Суду України

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Стаття 3. Нормативне регулювання діяльності Конституційного Суду України

Організація, повноваження та порядок діяльності Конституційного Суду України визначаються Конституцією України та цим Законом.

Конституційний Суд України приймає акти, що регламентують організацію його внутрішньої роботи у відповідності з цим Законом.

Стаття 4. Основні принципи діяльності Конституційного Суду України

Діяльність Конституційного Суду України грунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обгрунтованості прийнятих ним рішень.

Стаття 5. Склад Конституційного Суду України

Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.

Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Стаття 6. Порядок призначення суддів Конституційного Суду України Президентом України

Президент України проводить консультації з Прем’єр-міністром України та Міністром юстиції України щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України.

Призначеною на посаду судді Конституційного Суду України вважається особа, про призначення якої видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем’єр-міністра України та Міністра юстиції України.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Президентом України, Президент України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

Стаття 7. Порядок призначення суддів Конституційного Суду України Верховною Радою України

Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.

Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України вносить Голова Верховної Ради України, а також може вносити не менш як 1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України; при цьому депутат має право поставити підпис під пропозицією про висунення лише однієї кандидатури і ці підписи депутатів не відкликаються. Відповідний Комітет Верховної Ради України подає Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду судді Конституційного Суду України, внесеної у встановленому порядку.

Призначеними на посади суддів Конституційного Суду України вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідне для призначення число суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався Верховною Радою України, Верховна Рада України у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування Головою Верховної Ради України підписуються постанови Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Стаття 8. Порядок призначення суддів Конституційного Суду України з’їздом суддів України

З’їзд суддів України за пропозицією делегатів з’їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів з’їзду визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду України для включення в бюлетені для таємного голосування.

Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість голосів від числа обраних делегатів з’їзду суддів України.

Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту для призначення на посади суддів Конституційного Суду України, призначеними вважаються кандидати, які за умов, визначених у частині другій цієї статті, набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався з’їздом суддів України, з’їзд суддів України у тримісячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування головуючим і секретарем з’їзду підписуються рішення з’їзду суддів України про призначення суддів Конституційного Суду України.

Стаття 9. Строк повноважень суддів Конституційного Суду України

Суддя Конституційного Суду України призначається строком на дев’ять років без права бути призначеним повторно.

Стаття 10. Форма одягу та нагрудний знак судді Конституційного Суду України

Суддя Конституційного Суду України при відправленні своїх обов’язків на пленарному засіданні, на засіданні Конституційного Суду України та в Колегії суддів Конституційного Суду України повинен бути одягнений у мантію.

Суддя Конституційного Суду України має нагрудний знак, опис і форма якого затверджуються Верховною Радою України.

Стаття 11. Атрибути Конституційного Суду України

Невід’ємними атрибутами Залу засідань Конституційного Суду України є Державний Герб України та Державний Прапор України.

Стаття 12. Місцезнаходження Конституційного Суду України

Конституційний Суд України знаходиться у місті Києві.

Глава 2. ПОВНОВАЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Стаття 13. Повноваження Конституційного Суду України

Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України ;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Стаття 14. Межі повноважень Конституційного Суду України

До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Стаття 15. Підстави для визнання правових актів неконституційними

Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є:

невідповідність Конституції України;

порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;

перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

Глава 3. СУДДІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Стаття 16. Вимоги до судді Конституційного Суду України

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років.

Судді Конституційного Суду України не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Стаття 17. Вступ на посаду судді Конституційного Суду України

Суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги судді Конституційного Суду України.

Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає присягу такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов’язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина”.

Суддя Конституційного Суду України складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України, не пізніш як через місяць після призначення суддею Конституційного Суду України.

Стаття 18. Статус судді Конституційного Суду України

Статус судді Конституційного Суду України визначається Конституцією України, цим Законом та законами України про статус суддів.

Повноваження судді Конституційного Суду України та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені при введенні воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Стаття 19. Повноваження судді Конституційного Суду України

Суддя Конституційного Суду України здійснює попередню підготовку питань для їх розгляду Колегією суддів Конституційного Суду України, Конституційним Судом України, бере участь у розгляді справ.

Суддя Конституційного Суду України має право витребувати від Верховної Ради України, Президента України, Прем’єр-міністра України, Генерального прокурора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань громадян, окремих громадян необхідні документи, матеріали та іншу інформацію з питань, що готуються до розгляду Колегією суддів Конституційного Суду України, Конституційним Судом України.

Ухилення від дачі пояснень або відмова від надання документів, матеріалів, інформації судді Конституційного Суду України тягне за собою відповідальність винних осіб згідно з законом.

Суддя Конституційного Суду України має право публічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються провадження у Конституційному Суді України лише щодо тих справ, у яких Конституційним Судом України прийнято рішення чи дано висновок.

Стаття 20. Вибори Голови Конституційного Суду України

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів з будь-яким числом кандидатур, запропонованих суддями Конституційного Суду України. У бюлетені може бути залишено не більше однієї кандидатури.

Головою Конституційного Суду України вважається обраний кандидат, за якого проголосувало більше половини конституційного складу суддів Конституційного Суду України.

У разі якщо запропоновано більше двох кандидатів на посаду Голови Конституційного Суду України і жодного з кандидатів не було обрано, проводиться повторне голосування щодо двох кандидатів, які отримали більшість голосів.

У разі якщо запропоновано не більше двох кандидатів на посаду Голови Конституційного Суду України і жодного з кандидатів не було обрано або Голову Конституційного Суду України не було обрано при повторному голосуванні, проводяться нові вибори з висуванням інших кандидатур на посаду Голови Конституційного Суду України.

Конституційний Суд України обирає з числа суддів Конституційного Суду України комісію для організації та проведення виборів Голови Конституційного Суду України.

Стаття 21. Повноваження Голови Конституційного Суду України

Голова Конституційного Суду України очолює Конституційний Суд України та організовує його діяльність.

До повноважень Голови Конституційного Суду України належить:

організація роботи колегій суддів Конституційного Суду України, комісій та Секретаріату Конституційного Суду України;

скликання і проведення засідань, пленарних засідань Конституційного Суду України;

розпорядження бюджетними коштами на утримання і забезпечення діяльності Конституційного Суду України відповідно до кошторису, затвердженого Конституційним Судом України;

здійснення інших повноважень, передбачених цим Законом і актами Конституційного Суду України, що регламентують організацію його внутрішньої роботи.

Стаття 22. Заступники Голови Конституційного Суду України

Голова Конституційного Суду України має двох заступників Голови Конституційного Суду України.

Заступники Голови Конституційного Суду України виконують за дорученням Голови Конституційного Суду України окремі його повноваження. У разі відсутності Голови Конституційного Суду України або неможливості здійснення ним своїх повноважень його обов’язки виконує заступник, який є старшим за віком.

У разі відсутності обох заступників обов’язки Голови Конституційного Суду України виконує найстарший за віком суддя Конституційного Суду України.

Заступники Голови Конституційного Суду України обираються за пропозицією Голови Конституційного Суду України лише на один трирічний строк таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів у порядку, визначеному статтею 20 цього Закону.

Стаття 23. Припинення повноважень судді Конституційного Суду України

Повноваження судді Конституційного Суду України припиняються у разі:

1) закінчення строку призначення;

2) досягнення суддею шістдесятип’ятирічного віку;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

4) порушення суддею вимог, передбачених частиною другою статті 16 цього Закону;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припинення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Рішення про припинення повноважень судді Конституційного Суду України у випадках, передбачених пунктами 1-3, 6-9, приймається на засіданні Конституційного Суду України, а у випадках, передбачених пунктами 4, 5, — Верховною Радою України.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Стаття 24. Дострокове звільнення з посади Голови Конституційного Суду України, заступника Голови Конституційного Суду України за їх заявами

Голова Конституційного Суду України, заступник Голови Конституційного Суду України звільняються з посади за їх заявами Конституційним Судом України.

Рішення про дострокове звільнення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини конституційного складу суддів Конституційного Суду України.

Звільнення з посади Голови Конституційного Суду України, заступника Голови Конституційного Суду України не позбавляє їх повноважень судді Конституційного Суду України.

Стаття 25. Наукові консультанти і помічники суддів Конституційного Суду України

Суддя Конституційного Суду України має наукового консультанта і помічника.

Науковий консультант і помічник виконують доручення судді Конституційного Суду України зі справ конституційного провадження. Науковий консультант і помічник судді Конституційного Суду України є державними службовцями.

Стаття 26. Позасудова діяльність суддів Конституційного Суду України

Судді Конституційного Суду України мають право брати участь у конференціях, симпозіумах, бути у складі делегацій Конституційного Суду України.

Рішення про службові відрядження суддів Конституційного Суду України приймає Голова Конституційного Суду України, а у разі його відсутності — заступник Голови Конституційного Суду України.

Глава 4. ГАРАНТІЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУДДІВ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Стаття 27. Незалежність суддів Конституційного Суду України

Судді Конституційного Суду України при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються цим Законом, іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду України.

Стаття 28. Недоторканність особи судді Конституційного Суду України

Особа судді Конституційного Суду України є недоторканною.

Суддя Конституційного Суду України не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом.

Судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Конституційному Суді України та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України.

Стаття 29. Соціальне і побутове забезпечення суддів Конституційного Суду України

Судді Конституційного Суду України одержують заробітну плату та користуються іншими видами матеріального забезпечення, встановленими законами України про статус суддів.

У разі коли повноваження судді Конституційного Суду України були припинені відповідно до пунктів 1 і 3 частини першої статті 23 цього Закону, за ним зберігається до виходу на пенсію за віком вісімдесят відсотків грошового утримання та інші види матеріального забезпечення, якими користується суддя Конституційного Суду України.

Глава 5. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Стаття 30. Організація діяльності Конституційного Суду України

Питання провадження у справах та діяльності Конституційного Суду України, його Секретаріату, порядок діловодства, правила внутрішнього розпорядку Конституційного Суду України визначаються Конституцією України, цим Законом та актами Конституційного Суду України, що встановлюють порядок організації внутрішньої роботи Конституційного Суду України.

Стаття 31. Фінансування Конституційного Суду України

Фінансування Конституційного Суду України передбачається в Державному бюджеті України окремим рядком.

Пропозиції щодо обсягу фінансування Конституційного Суду України і проект відповідного кошторису подаються Головою Конституційного Суду України до Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України при складанні проекту Державного бюджету України на кожний наступний рік.

Стаття 32. Секретаріат Конституційного Суду України

Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду України здійснює Секретаріат Конституційного Суду України на чолі з керівником Секретаріату Конституційного Суду України.

Положення про Секретаріат Конституційного Суду України, його структура і штати затверджуються Конституційним Судом України.

Керівник Секретаріату Конституційного Суду України призначається Конституційним Судом України за поданням Голови Конституційного Суду України з числа громадян, які мають право на зайняття посади професійного судді.

Керівник Секретаріату Конституційного Суду України не може належати до політичних партій, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Керівник та інші посадові особи Секретаріату Конституційного Суду України є державними службовцями.

Стаття 33. Постійні комісії Конституційного Суду України

Конституційний Суд України на своєму засіданні утворює з числа суддів Конституційного Суду України постійні комісії Конституційного Суду України, що є його допоміжними робочими органами з питань організації його внутрішньої діяльності.

Положення про постійні комісії Конституційного Суду України затверджується Конституційним Судом України на пленарному засіданні.

Голови постійних комісій призначаються Головою Конституційного Суду України на строк своїх повноважень.

Стаття 34. Тимчасові комісії Конституційного Суду України

Конституційний Суд України може утворювати на своїх пленарних засіданнях тимчасові комісії для додаткового дослідження питань, пов’язаних з конституційним провадженням у справі, за участю фахівців у відповідних галузях права.

Стаття 35. Архів Конституційного Суду України

Матеріали діяльності Конституційного Суду України зберігаються в Архіві Конституційного Суду України.

Матеріали справ, щодо яких Конституційним Судом України прийнято рішення або дано висновок, зберігаються в Архіві Конституційного Суду України сто років.

Оригінали рішень та висновків Конституційного Суду України зберігаються в Архіві Конституційного Суду України безстроково.

Інші матеріали щодо діяльності Конституційного Суду України зберігаються в Архіві Конституційного Суду України на загальних підставах, визначених законодавством України.

Положення про Архів Конституційного Суду України затверджується Конституційним Судом України.

Стаття 36. Бібліотека Конституційного Суду України

Для забезпечення Конституційного Суду України нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється Бібліотека Конституційного Суду України.

Положення про Бібліотеку Конституційного Суду України затверджується Конституційним Судом України.

Стаття 37. Друкований орган Конституційного Суду України

Друкованим органом Конституційного Суду України є “Вісник Конституційного Суду України”.

Розділ II КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

Глава 6. ЗВЕРНЕННЯ ДО КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Стаття 38. Форми звернення до Конституційного Суду України

Формами звернення до Конституційного Суду України є конституційне подання та конституційне звернення.

Стаття 39. Конституційне подання

Конституційне подання — це письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта (його окремих положень) неконституційним, про визначення конституційності міжнародного договору або про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Конституційним поданням є також звернення Верховної Ради України про дачу висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

У конституційному поданні зазначаються:

1) повне найменування органу, посадової особи, які направляють конституційне подання згідно з правом, наданим Конституцією України та цим Законом;

2) відомості про представника за законом або уповноваженого за дорученням;

3) повне найменування, номер, дата прийняття, джерело опублікування (у разі публікації) правового акта, конституційність якого (окремих його положень) оспорюється чи який потребує офіційного тлумачення;

4) правове обгрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта (його окремих положень) або необхідності в офіційному тлумаченні;

5) дані щодо інших документів і матеріалів, на які посилаються суб’єкти права на конституційне подання (копії цих документів і матеріалів додаються);

6) перелік документів і матеріалів, що додаються.

Конституційне подання, документи та інші матеріали до нього подаються у трьох примірниках.

Стаття 40. Суб’єкти права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України

Суб’єктами права на конституційне подання з питань прийняття рішень Конституційним Судом України у випадках, передбачених пунктом 1 статті 13 цього Закону, є Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Стаття 41. Суб’єкти права на конституційне подання з питань дачі висновків Конституційним Судом України

Суб’єктами права на конституційне подання з питань дачі висновків Конституційним Судом України у випадках, передбачених пунктами 2, 3, 4 статті 13 цього Закону, є:

за пунктом 2 — Президент України, Кабінет Міністрів України;

за пунктом 3 — Верховна Рада України;

за пунктом 4 — Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Стаття 42. Конституційне звернення

Конституційне звернення — це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

У конституційному зверненні зазначаються:

1) прізвище, ім’я, по батькові громадянина України, іноземця чи особи без громадянства, адреса, за якою особа проживає, або повна назва та місцезнаходження юридичної особи;

2) відомості про представника особи за законом або уповноваженого за дорученням;

3) статті (окремі положення) Конституції України або Закону України, тлумачення яких має бути дано Конституційним Судом України;

4) обгрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень Конституції України або законів України;

5) дані щодо інших документів і матеріалів, на які посилаються суб’єкти права на конституційне звернення (копії цих документів і матеріалів додаються);

6) перелік документів і матеріалів, що додаються.

Конституційне звернення, документи та інші матеріали до нього подаються у трьох примірниках.

Стаття 43. Суб’єкти права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України

Суб’єктами права на конституційне звернення з питань дачі висновків Конституційним Судом України у випадку, передбаченому пунктом 4 статті 13 цього Закону, є гро