§ 1. Поняття та зміст оцінки доказів

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 

На всіх етапах розвитку кримінально-процесуальної науки оцінка зібраних у справі доказів провадилася різними способами, за допомогою яких встановлювалася істина.

Так, відповідно до § 63 Зібрання законів Російської імперії 1832 р. відзначалося, що джерелом, з якого можна взяти історичну істину, або відомість про яку-небудь обставину може полягати або у власному безпосередньому переконанні в предметі, причому той, хто повинен одержати переконання в ньому, визнає істинним тільки те, про що він довідується або з допомогою своїх почуттів, або за шляхом умовиводу, або він набуває це переконання опосередковано, коли відомості про яку-небудь обставину надходять від інших, котрі щодо неї мають безпосереднє переконання... На цій підставі джерела, з яких може бути добута істина в справах кримінальних, розділяються на два головних класи: 1) такі, котрі безпосередньо залежать від судді або слідчого і такі 2) які дають йому переконання в дійсності чого-небудь опосередковано1.

1 Ворщев Я. И. Основания уголовного судопроизводства с применением к российскому уголовному судопроизводству. — Лекс-Зст, 2001. —С. 52.

 

Оцінка доказів

Аналізуючи кримінально-процесуальне право, зокрема формальну або легальну, теорію доказів кінця XVIII і початку XIX століть І. Я. Фойницький відносив до досить важливих умов правильного правосуддя попередження суддівської сваволі в оцінці доказів і забезпечення такого положення речей, при якому ця оцінка провадилася б по всіх справах однаково і мала би якість стабільності. До вирішення цієї задачі, істотно важливої для всякого процесуального устрою, прагнули прийти різними шляхами.

За приватно-позовним устроєм кримінального провадження, як відзначав І. Я. Фойницький, — коли справа суду зводилася до урочистого посвідчення поразки однієї сторони від іншої, весь розгляд мав характер судової боротьби сторін; результат її безпосередньо вирішував справу; вона була обставлена вкрай формальними вимогами, відхилення від яких було рівнозначне поразці. Докази бралися не зі справи, а зовсім поза нею; вони зводилися до поля, ордалій і присяги; суд не оцінював доказів за зв'язком зі справою, а лише засвідчував наявність і правильність їх представлення. Для всіх справ докази були однакові, а сила їх визначалася не зв'язком зі справою, а зовсім сторонніми їй зовнішніми ознаками і якостями.

Дореформений інквізиційний порядок руйнує цю систему доказів, що спрямовувалася не на переконання суду, а на подолання супротивника, і на її місце ставить іншу, що скерована на переконання суду шляхом офіційного дослідження, до істини матеріальної замість істини формальної1.

Згодом формальна теорія2 розпалася на позитивну і негативну. Назва позитивної засвоєна тією, котра зобов'язувала за наявності визначеного виду і числа доказів постановляти обвинувальний вирок: така була теорія, що панувала до кінця XVIII в. Назва негативної засвоюється системою, яка турбується лише про те, щоб при відсутності доказів наперед визначеного виду і числа не був постановлений обвину-

1          Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — СПб.,

1996. — Т. 2. — С. 180.

2          Формальна, або легальна, теорія доказів полягає в тому, що

підстави для оцінки доказів дає сам законодавець загальним чином

для всіх справ, і яка у своєму історичному розвитку пройшла два по

слідовних етапи, що відрізнялися наявністю катування в процесі.

 

254

 

Глава 8

 

Оцінка доказів

 

255

 

 

 

вальний вирок, і що пропонувала в цьому випадку виправдувати підсудного або залишати його в підозрі; вона була продуктом гуманітарного протесту школи природничого права й енциклопедистів проти суддівської сваволі1.

Формальна теорія заміняє особисту логічну оцінку доказів законною їх оцінкою наперед установленими правилами, що мають значення обов'язкових догм. Усі докази вона розділяла на досконалі, коли вони виключають будь-яку можливість визнати невинність засудженого, у тому сенсі, що вони цілком заміняють собою власне зізнання, і недосконалі; одного досконалого доказу досить для засудження, з декількох недосконалих може утворитися досконалий доказ.

Крім правил про силу доказів формальна теорія пропонувала ряд правил про допустимість доказів і способів доказування. Вона відсікала багато обставин, не допускаючи їх як докази; кількість підозрілих осіб, які не допускалися до пояснень перед судом, при ній була досить значна. Певні події могли доказуватися тільки деякими визначеними в законі доказами (наприклад, зґвалтування); такі докази називалися наперед встановленими, що усували всі інші2.

Поряд з формальною теорією доказів у зазначений період існувала й англо-американська теорія доказів, зміст якої зводився не до правил про оцінку доказів, що заміняють розумову логічну діяльність, а до правил процесуального типу щодо заходів забезпечення вірогідності доказів, допустимості їх як способів доказування. Зрештою, англо-американська доказова система зводилася до системи вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням. Вона набула подальшого розвитку і в даний час використовується в теорії і практиці кримінально-процесуального доказування3.

Оцінка доказів — одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доказування4. Це цілком обґрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини

1          Фойницкий И. Я. Зазнач, праця. — С. 181.

2          Там само. — С. 182—183.

3          Там само. — С. 180.

іАрсеньев В.Д. Вопросьі общей теории судебньїх доказательств. — М., 1964. — С. 102.

 

злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, відрізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити обґрунтовані висновки в справі.

У літературі є дуже різні визначення поняття оцінки доказів.

П. Ф. Пашкевич зазначає: «Оцінити докази — означає визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв'язку зі справою та іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для справи, він встановлює чи спростовує, і це означає у сукупності всі зібрані по справі докази»1. Це визначення охоплює практично всі елементи поняття оцінки доказів, проте і в ньому відсутня така важлива ознака, як допустимість доказів.

На думку Г. М. Рєзніка, оцінка доказів — це розумова діяльність, що входить складовою частиною в процес доказування і здійснюється в процесуальних формах діяльності органів розслідування і суду по збиранню, закріпленню, перевірці й оцінці фактичних даних, необхідних для встановлення об'єктивної істини в справі2. Відомо, що одержання знань у будь-якій галузі науки і практики протікає як взаємодія почуттєвих і раціональних моментів, прямо або опосередковано зв'язаних з досвідом. Кримінальне судочинство — сфера практики. Мислення тут вплетене в практичну діяльність, постійно співвідноситься з провадженням різних слідчих і судових дій і спрямовано на вирішення практичних задач — розкриття злочину і викриття винних.

Тому оцінка доказів не тільки завершує доказування в кожній стадії судочинства, але і пронизує весь процес доказування, направляючи практичні дії по збиранню доказів.

Відштовхуючись у визначенні оцінки доказів як самостійного етапу процесу доказування стосовно окремого

1 Пашкевич ТІ. Ф. Об-ьективная истина в уголовном судопроизвод-стве. — М., 1961. — С. 59.

Резник Г. М. Оценка доказательств по внутреннему убеждению в советском уголовном процессе: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — М., 1969. — С. 2.

 

 


256

Глава 8

«вузлового» моменту розслідування (наприклад, судового розгляду) і як самостійної процесуальної категорії від характеру і значення прийнятих на її основі рішень у справі, Г. М. Рєзнік виходить з того, що пізнання у кримінальному судочинстві здійснюється не тільки відповідними процесуальними засобами. Він підкреслює, що знання по справі можуть бути здобуті з непроцесуальних джерел (оперативні матеріали, повідомлення преси і т. д.), придбані оцінкою даних, що характеризують поведінку обвинуваченого і свідків при проведенні слідчих і судових дій. Ця пізнавальна діяльність відіграє важливу роль, іноді вирішальну, у розкритті злочину. На основі інформації, отриманої непроцесу-альним шляхом, можуть висуватися версії, визначатися тактика проведення слідчих дій, намічатися шляхи і засоби виявлення нових доказів. Однак використання непроцесуальної інформації, пише автор, неприпустимо для обґрунтування процесуальних рішень у справі.

Звертаючись до задач, що вирішуються в процесі оцінки доказів, автор виходить із загальноприйнятого в науці кримінально-процесуального права розрізнення таких задач: а) належність доказів; б) допустимість доказів; в) вірогідність доказів; г) сила доказів і їх достатність для визнання доказу-ваності шуканих фактів1.

Кожний доказ по справі повинен бути оцінений щодо його допустимості, належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості полягає у вирішенні питання, чи є даний доказ засобом встановлення обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу, джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх допустимості.

Як правильно зазначає С. М. Сівочек, до змісту оцінки доказів необхідно віднести встановлення їх належності, достовірності, а сукупності доказів — їх достатності для вирішення справи. У свою чергу зміст оцінки процесуальних джерел доказів складається зі встановлення їх допустимості, автентичності (непідробності, оригінальності) та повноти2.

 

Оцінка доказів           257

Процесуальна ж діяльність — це різні процесуальні дії органів дізнання, слідчого і суду зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна ототожнювати з розумовою діяльністю людини.

Розглядаючи питання оцінки доказів на стадії наглядового провадження, В. Б. Алексєєв зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових (апеляційних) інстанціях ми розуміємо процес мислення суб'єктів наглядового судочинства, заснований на внутрішньому переконанні,.. .правосвідомості і ... законі і спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази, які містяться в матеріалах справи, і нові дані, розглянуті наглядовою інстанцією, для визнання рішення суду таким, що відповідає дійсності»1. Незважаючи на специфіку стадії апеляційного судочинства, навряд чи буде правильним звужувати оцінку доказів на цій стадії лише з'ясуванням їх достатності.

Колегія суддів Судової палати в кримінальних справах Верховного Суду України скасувала вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 листопаду 2003 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 29 січня 2004 року щодо Марциновського О. М.2, засудженого за ч. 2 ст. 307 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна за те, що він у невстановлений час, у не-встановленому місці та за невстановлених обставин придбав і незаконно зберігав з метою збуту наркотичний засіб — ацетил ьований опій об'ємом 4,5 мл, а справу направила на нове розслідування.

Як видно із матеріалів даної справи, у ній на порушення вимог ст. 22 КПК стосовно того, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, суд зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, при провадженні досудового розслідування справи, та й у судових інстанціях було допущено однобічність, неповноту, неправильну оцінку доказів з точки зору їх допустимості та

 

 

 

1          Резник Г. М. Зазнач, праця. — С. З—4.

2          Сівочек С. М. Оцінка джерел доказів у кримінальному процесі:

Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 2003. — С. 4.

 

Алексєєв В. Б. Оценка доказательств в стадии надзорного произ-водства. — М., 1971. — С. 27.

2 Архівна справа № 5-2351км04 за 2004 р. 9 Є. Г. Коваленко

 

 


258

Глава 8

належності. У цій справі були виявлені й інші серйозні порушення кримінально-процесуального законодавства, які не тільки не були усунуті в судовому засіданні, а й суд, у свою чергу, теж допустив неповноту дослідження обставин справи, що зробив неправосудними постановлені в справі судові рішення.

Розглянемо тепер деякі характерні порушення правила оцінки доказів на трьох стадіях цієї кримінальної справи. Із матеріалів справи вбачається, що висновки слідчих органів і суду про вчинення Марциновським О. М. зазначених дій ґрунтуються на даних оперативної закупівлі в нього наркотичної речовини та даних, одержаних під час обшуку його житла.

Оперативна закупівля, як випливає із матеріалів справи, була здійснена 13 червня 2003 року двома особами під псевдонімами Бондар та Козлов, які придбали в обвинуваченого по 1 мл опію ацетильованого по 7 грн. за 1 мл, а постанова про її проведення винесена 27 січня 2003 року. У той же час судово-хімічну експертизу вилученої в Бондар та Козлова речовини, якою встановлено що це є опій, проведено лише 29 липня 2003 року. У зв'язку з цим незрозумілим є те, на чому базувалась впевненість працівників ВБНОН Ленінського РВВС майже за 5 місяців до проведення оперативної закупівлі та за 6 місяців до проведення згаданої експертизи в тому, що Марциновський О. М. буде збувати саме опій і саме по 7 грн. за 1 мл. Крім того, відповідно до ст. 9 Закону України « Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. та згідно з п. 1.2 Інструкції «Про порядок оперативної закупівлі наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» від 15 червня 1995 р., у кожному випадку наявності підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності обов'язково заводиться оперативно-розшукова справа, а в матеріалах даної справи відсутні будь-які відомості про її заведення, тому в колегії суддів виникли певні сумніви в законності такої оперативної закупівлі.

Звертає на себе увагу і той факт, що за матеріалами цієї кримінальної справи оперативна закупівля наркотичного засобу в Марциновського О. М. була здійснена рано-вранці, а обшук його житла пізно ввечері, і за придбаний опій Бондар і Козлов розраховувалися міченими грошовими купю-

 

Оціякадоказів 259

рами, то незрозумілим є те, чому ж Марциновського О. М. не було затримано відразу після проведення оперативної закупівлі.

Крім того, дивує і той факт, що Бондар і Козлов були допитані як свідки не слідчим, а сержантом міліції помічником оперуповноваженого ВБНОН Ленінського РВВС Молча-ном В. Н. — особою, причетною до проведення цієї оперативної закупівлі.

Із наведеного прикладу із слідчої та судової практики вбачається, що як слідчим, так і судом першої та апеляційної інстанцій були порушені правила оцінки зібраних по справі доказів стосовно їх належності, допустимості, достовірності та достатності.

В. Д. Арсеньєв, розкриваючи поняття оцінки доказів, акцентує увагу на визначенні сили і значення кожного доказу1. О. І. Трусов звертає увагу на встановлення достовірності свідчень про факти, що містяться в доказі, оскільки слідство і суд повинні вирішити, правильні чи ні показання свідка, пояснення обвинуваченого, висновки експерта тощо, чи відповідають відомості, що повідомляються ними, дійсним фактам або ж ці відомості є певною мірою неправдивими, помилковими. Практично це основне питання оцінки доказів, тому що встановлювані за допомогою джерел доказів факти кладуться в основу всіх висновків у справі2.

А. Р. Бєлкін визначає оцінку доказів як логічний процес встановлення наявності і характеру зв'язків між доказами, визначення ролі, значення, достатності і шляхів використання доказів для встановлення істини3.

Пропоноване визначення поняття оцінки доказів, на думку А. Р. Бєлкіна, дозволяє чітко встановити його зміст і мету. Ця оцінка починається із з'ясування:

а) в якому зв'язку знаходиться даний доказ з іншими зібраними в справі доказами, який характер і значення цього зв'язку;

Арсеньєв В. Д. Вопросм общей теории судебньїх доказательств. — М., 1960. — С. 87.

Трусов А. И. Основи теории судебньїх доказательств. — М., 1960. — С. 87.

3 Велкин А. Р. Теория доказьівания. — М., 1999. — С. 190.

 

260

 

Глава 8

 

Оцінка доказів

 

261

 

 

 

б)         яке значення даного доказу і сукупності доказів для

виявлення істини, чи є сукупність доказів достатньою

підставою для визнання доказаними тих або інших обста

вин справи, для прийняття того або іншого процесуального

рішення в справі;

в)         як може бути використаний даний доказ у процесі по

дальшого доказування1.

Зміст оцінки доказів залежить від того, на якій стадії (при вирішенні питання про порушення кримінальної справи, досудовому слідстві, попередньому розгляду справи суддею, судовому розгляді справи по першій інстанції, в апеляційній інстанції тощо) вона проводиться. Оцінка визначається: кількістю оцінюваних доказів і, отже, обсягом оцінюваної інформації; повнотою оцінюваної доказової інформації; характером і важливістю тих процесуальних рішень, що приймаються на основі результатів оцінки; характером і складністю тактичних рішень, що передбачаються за результатами оцінки, особливо в ситуації тактичного ризику; обсягом і характером майбутньої роботи по справи2.

Отже, оцінка доказів та їх процесуальних джерел охоплює досить широке коло питань про всю сукупність обставин, що підлягають доказуванню по кримінальній справі і становлять її предмет доказування. Виходячи з наведеного оцінку доказів та їх процесуальних джерел можна визначити таким чином.

Оцінка доказів та їх процесуальних джерел — це розумова діяльність особи, яка проводить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора і судді (суду), яка спрямована на пізнання фактів для встановлення істини по справі і що здійснюється в певних логічних формах відповідно до закону і право-розуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їх сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доказування.

1          БелкинА. Р. Зазнач, праця. — С. 190.

2          Там само. — С. 190.