5.5. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ДОГОВОРИ ДЖЕРЕЛА ПРАВА У СФЕРІ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ : Міжнародне приватне право - О.Х. Юлдашев : Книги по праву, правоведение

5.5. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІ ДОГОВОРИ ДЖЕРЕЛА ПРАВА У СФЕРІ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 
РЕКЛАМА
<

Найважливішими джерелами права, що регулюють відносини між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, є:

Господарський кодекс України.

Цивільний кодекс України.

Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність", прийня­

тий Верховною Радою Української РСР 16 квітня 1991р. № 959-ХІІ

(до закону неодноразово вносилися зміни та доповнення).

Закон України "Про режим іноземного інвестування", прий­

нятий Верховною Радою України 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР

(закон змінювався і доповнювався).

278

 

Указ  Президента України  "Про додаткові заходи щодо

збільшення надходжень інвестицій в економіку України" від 22

лю-того 2001 р. № 108/2001 (Офіційний вісник України. - 2001.

- № 9).

Положення "Про порядок державної реєстрації договорів

(контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іно­

земного інвестора". Затверджене Постановою Кабінету Міністрів

України від 30 січня 1997 р. № 112 (Офіційний вісник України. —

1997. - № 6).

Розпорядження Президента України "Про впорядкування

контролю за зовнішньоекономічною діяльністю резидентів України"

від 21 лютого 2000 р. № 90/2000-рп.  Код нормативного акта

14704/2000 (Офіційний вісник України. - 2000. - № 8).

Положення "Про форму зовнішньоекономічних договорів

(контрактів)". Затверджене наказом Міністерства економіки та з пи­

тань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201

(Офіційний вісник України. — 2001. — № 39).

Порядок реєстрації та обліку зовнішньоекономічних договорів.

Затверджений наказом Міністерства економіки України від 29 червня

2000 р. № 136. Зареєстрований у Міністерстві юстиції України 17 лип­

ня 2000 р. за № 420/4641.

Зазначеним наказом було також затверджено такі документи :

Інструкція про порядок заповнення інформаційної картки

зовнішньоекономічного договору (контракту);

Інструкція   про   заповнення   картки   реєстрації   обліку

зовнішньоекономічного договору (контракту);

Перелік товарів (текстильних виробів) за кодами ТН ЗЕД

(походженням з України), щодо яких міжнародними дого­

ворами передбачено добровільні обмеження експорту;

Перелік товарів походженням з України, на імпорт яких

введено односторонні кількісні обмеження (квотування,

контингентування і ліцензування) деякими державами, еко­

номічними угрупованнями, митними союзами;

Перелік товарів, експорт яких здійснюється відповідно до

конкретних заходів з метою запобігання антидемпінговим

процедурам;

Офіційний вісник України. — 2000. — № 30.

279

 

Перелік країн, у разі експорту в які товарів зовнішньоеко­

номічні договори (контракти) підлягають обліку (реєс­

трації);

Розрахунок вартості витрат Міністерства економіки Укра­

їни, пов'язаних з оформленням та видачею карток реєс­

трації обліку зовнішньоекономічних договорів.

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійснен­

ням господарської діяльності. Підписана у Києві 20 березня 1992 р.

урядами держав — учасниць СНД.

Вашингтонська конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвес­

тиційних спорів між державами та іноземними особами (Convention on

the Settlement of Investment Disputes Between States and Nationals of

Other States).

Верховна Рада України 16 березня 2000 p. прийняла Закон Укра­їни № 1547-ІП "Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішен­ня інвестиційних спорів між державами та іноземними особами". У ньому зазначається: "Верховна Рада України постановляє: Кон­венцію про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, підписану від імені України 3 квітня 1998 р. у м. Вашингтоні, ратифікувати" (Відомості Верховної Ради України. -2000.-№21).

Сеульська Конвенція 1985 р. про заснування багатосторон­

нього агентства з гарантій інвестицій (Seoul Multilateral Investment

Agency Convention).

Конвенція ООН 1980 p. про договори міжнародної купівлі-про-

дажу товарів (United Nations Convention on the Contracts for the

International Sale of Goods). Україна є учасницею Конвенції з 1 лютого

1991 р. Конвенція відома ще як "Віденська" за місцем укладення.

Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-про-

дажу товарів від 14 червня 1974 p. (Convention on the Limitation

Period in the International Sale of Goods). Набула чинності 1 серпня

1988 p., для України — 1 квітня 1994 р. Ратифікована Постановою

Верховної Ради України від 14 липня 1993 р. № 3382-ХП.

280

 

ФОРМА, ЗМІСТ І ПОРЯДОК УКЛАДАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОГО ДОГОВОРУ (КОНТРАКТУ)

Зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є гос­подарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою (ч. 1 ст. 377 ГКУ). При цьому під майном у Господарському кодексі визнається су­купність речей та інших цінностей (у тому числі нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їхньому ба­лансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів (ч. 1 ст. 139 ГКУ). Зовнішньоекономічна діяльність є різновидом економічних зв'язків, які охоплюють і внутрішньоеко-номічну діяльність. Принципи і методи здійснення останньої визнача­ють організацію зовнішньоекономічних відносин.

Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється на принципах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених зако­нодавством, та рівності суб'єктів перед законом. Реалізується вона на рівні як державних органів влади і управління, так і господарсь­ких організацій та інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є: 1) суб'єкти гос­подарювання; 2) підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів господарювання, які не є юридичними особами за законо­давством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом. Крім того, у зовнішньоекономічній діяль­ності можуть брати участь зовнішньоекономічні організації, що ма­ють статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до зако­ну органами державної влади або органами місцевого самовряду­вання. Держава гарантує однаковий захист усіх суб'єктів зовнішньо­економічної діяльності (ст. 378 ГКУ).

На рівні державних органів влади та управління зовнішньоеко­номічна діяльність спрямована на визначення міждержавних засад співробітництва, створення правових і торговельно-політичних ме­ханізмів, які стимулюють розвиток і зростання ефективності еко-

281

 

номічних зв'язків. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, як підкреслюється у ст. 380 ГКУ, спрямоване на захист економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних умов для роз­витку усіх видів підприємництва у сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяль­ності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції та обмеження монополізму. Органи державної влади та місцевого самоврядуван­ня не мають права втручатися в оперативну діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності крім випадків, передбачених за­коном.

Перелік і повноваження органів державної влади, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, а також форми її державного регу­лювання та контролю визначаються Господарським кодексом, Зако­ном про зовнішньоекономічну діяльність та іншими законами. Згідно зі ст. 379 ГКУ "Види зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічні операції" усі суб'єкти мають право на здійснен­ня будь-яких видів зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньое­кономічних операцій, якщо інше не передбачено законом. Види цієї діяльності, перелік операцій, що здійснюються на території України, умови та порядок їх виконання, а також перелік товарів (робіт, пос­луг), заборонених для експорту та імпорту, теж визначаються зако­ном [9].

На рівні господарських організацій та інших суб'єктів зовнішньо­економічна діяльність виявляється при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів. Суб'єкти цієї діяльності, як зазна­чено у ст. 382 ГКУ, мають право укладати будь-які зовнішньоеко­номічні договори (контракти), крім заборонених законодавством України. Договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не передбачено законом або чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України. Форма такого договору (контракту) регламентована правом місця його укладання (яке визначається відповідно до законів України), щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна, роз­ташованого на території України, — українським законодавством. Права та обов'язки сторін договору визначаються правом місця його укладання, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору в разі недосягнення згоди

282

 

сторін встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяль­ність.

Держава надає чіткі гарантії захисту зовнішньоекономічних дого­ворів. Так, згідно з ч. 6 ст. 382 договір може бути визнаний недійсним лише у судовому порядку і тільки тоді, якщо він не відповідає вимо­гам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Водночас за­коном може бути встановлено особливий порядок укладання, вико­нання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (ч. 7 ст. 382).

Статтею 383 ГКУ передбачено державну реєстрацію зовнішньо­економічних договорів. У ній йдеться про те, що Кабінет Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджува­ти їх державну реєстрацію. Види договорів, що підлягають дер­жавній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються Зако­ном про зовнішньоекономічну діяльність та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього. Виконання зо­бов'язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів, не за­реєстрованих в установленому законом порядку, тягне за собою зас­тосування до суб'єктів господарювання, які порушили цю вимогу, адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом.

Зовнішньоторговельні операції здійснюються на підставі дого­ворів, які укладають національні та іноземні суб'єкти зовнішньоеко­номічної діяльності. Міжнародна торговельна угода є правовою фор­мою, яка опосередковує комерційні операції. Статтею 381 ГКУ пе­редбачається можливість ліцензування і квотування зовнішньоеконо­мічних операцій. Як випливає зі змісту цієї статті, Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб'єктами зовнішньоекономічної діяль­ності лише за наявності ліцензії. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій регламентуються законом. Режим квотування таких операцій запроваджується у випадках, пе­редбачених законом, чинними міжнародними договорам України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або су­марної митної вартості товарів, які можуть бути ввезені (вивезені) за певний період. Порядок квотування та види квот визначаються законом. Інформація щодо введення режиму ліцензування або кво-

283

 

тування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановле­ному законом.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України в договірних відносинах з їх іноземними контрагентами використовують різні терміни: "угода", "договір", "контракт", "домовленість" тощо. У ст. 626 Цивільного кодексу України дається таке визначення договору: "...це є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків". Крім того, у ст. 202 ЦКУ зазначається, що правочином, зокрема, є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Отже, будь-який цивільно-правовий договір підпадає під поняття "угода". Практично при використанні терміна "угода" до відносин у зовнішньоекономічній сфері в більшості випадків мають на увазі до­говір. І в тих випадках, коли йдеться про угоду, яка виражає волю однієї особи (довіреність, вексель, чек), вона, як правило, тісно пов'язана із договірними відносинами партнерів. Терміни "конт­ракт", "домовленість" можуть розглядатися як синоніми поняття "договір" [25; 51; 65; 87; 88; 124; 133].

Основні вимоги щодо форми, змісту та порядку укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) містить також Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (зі змінами відповідно до Закону України від 21 жовтня 1999 p. № 1182-XIV). Такими змінами є:

Зовнішньоекономічний   договір   (контракт)   укладається

суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником

у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним

договором України чи законом. Повноваження представника на ук­

ладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випли­

вати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав,

які не суперечать цьому закону. Дії, які здійснюються від імені іно­

земного   суб'єкта   зовнішньоекономічної   діяльності   суб'єктом

зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це на­

лежним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право ук­

ладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (конт­

рактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені зако­

нами України.

284

 

Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визна­

но недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам

законів України або міжнародних договорів України.

Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом

місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути

визнана недійсною внаслідок недотримання форми, якщо додержано

вимог законів України.

Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна,

розташованого на території України, визначається законами України.

Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визна­

чаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше,

а місце укладання угоди — законами України.

Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів

(контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при

укладанні договору (контракту), або в результаті подальшого погод­

ження.

За відсутності погодження між сторонами стосовно права, яке

має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрак­

тів), використовується право країни, де заснована, має своє місце

проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:

продавцем — у договорі купівлі-продажу;

наймодавцем — у договорі майнового найму;

ліцензіаром — у ліцензійному договорі про використання

виключних або аналогічних прав;

охоронцем — у договорі зберігання;

комітентом (консигнантом) — у договорі комісії (консиг­

нації);

довірителем — у договорі доручення;

перевізником — у договорі перевезення;

експедитором — у договорі транспортно-експедиторського

обслуговування;

страхувачем — у договорі страхування;

кредитором — у договорі кредитування;

дарувальником — у договорі дарування;

поручителем — у договорі поруки;

заставником — у договорі застави.

9.             До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче

співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-

285

 

монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де одержано передбачені договором (контрактом) ре­зультати, якщо сторони не погодили інше.

До зовнішньоекономічного договору (контракту) про ство­

рення спільного підприємства застосовується право країни, на тери­

торії якої спільне підприємство створюється та офіційно реєс­

трується.

До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного

на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право

країни, на території якої провадяться аукціон, конкурс або знахо­

диться біржа.

До прав і обов'язків за зовнішньоекономічними договорами

(контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право

країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце

діяльності сторона, яка забезпечує виконання такого договору

(контракту), що має вирішальне значення для його змісту.

При прийнятті до виконання за зовнішньоекономічним дого­

вором (контрактом) береться до уваги право місця такого прийняття,

оскільки сторони не погодили інше.

Товарообмінні (бартерні) операції суб'єктів зовнішньоеко­

номічної діяльності, що здійснюються без розрахунків через банки,

підлягають ліцензуванню Міністерством економіки України у поряд­

ку, встановленому Законом про зовнішньоекономічну діяльність.

На території України діє Конвенція ООН 1980 р. про договори міжна­родної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція). 1Ця конвенція виходить з того, що немає потреби в укладанні чи підтвердженні дого­вору тільки в письмовій або іншій обов'язковій формі. Він може дово­дитися будь-якими засобами, у тому числі показаннями свідків. Але з цього загального правила є важливий виняток. На підставі ст. 96 Віденської конвенції держава, законодавство якої потребує, щоб дого­вори купівлі-продажу укладалися чи підтверджувалися в письмовій формі, може заявити, що у випадках, коли одна із сторін договору має своє комерційне підприємство в цій державі, положення Віденської конвенції, що допускають використання іншої форми, не застосову­ються. Такими заявами охоплюються як самі договори, їх зміна та при­пинення за погодженням сторін, так і оферта (пропозиція), акцепт та

1 Україна є учасницею Конвенції з 1 лютого 1991 р.

286

 

будь-яке інше вираження наміру. Уряд України скористався правом на таку заяву і у Постанові Верховної Ради Української РСР "Про приєднання Української РСР до Конвенції ООН про договори міжна­родної купівлі-продажу товарів" зазначив це.

Віденська конвенція також вказує способи укладання договорів у письмовій формі. Згідно зі ст. 13 для цілей Конвенції під "письмовою формою" розуміють також сповіщення телеграфом і телетайпом. Природно, що під час укладення договорів шляхом обміну повідом­леннями телеграфом чи телетайпом стає неможливим обговорення численних договірних умов. Здебільшого оферта та акцепт містять лише обмежене коло конкретних умов (найчастіше найменування товару, кількість, вимоги до якості, ціну і базис поставки, терміни поставки, порядок платежів). Але це зовсім не означає, що відпадає потреба в узгодженні кола інших питань.

У міжнародній торгівлі у вигляді єдиного документа укладають, як правило, великі та складні договори. В більшості ж випадків дого­вори оформляються шляхом обміну пропозиціями (оферта) та її підтвердженням (акцепт), які надсилають поштою, телеграфом і те­летайпом [28].

Від імені суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України, що є юридичними особами, договір можуть підписувати: особа, яка має таке право згідно з посадою, відповідно до установчих документів цього суб'єкта; особа, яку уповноважено на це дорученням, виданим за підпи­сом керівника суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності одноосібно чи в іншому порядку, передбаченому установчими документами; особа, яку уповноважено на це установчими документами безпосередньо.

У жодному нормативному акті України, які регламентують форму і порядок підписання зовнішньоекономічних договорів суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України, не зазначено, що підписи представників української сторони, поставлені під зовнішньоеко­номічним договором, повинні бути скріплені печаткою відповідної юридичної особи. Отже, скріплення підписів печаткою необов'язко­ве. Наявність чи відсутність відтиску печатки на договорі з боку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України жодним чином не впливає на юридичну чинність або дійсність самого зовнішньоеко­номічного договору.

Необхідно звернути увагу і на таку важливу вимогу чинного зако­нодавства України, як реєстрація зовнішньоекономічних договорів,

287

 

укладених суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України, предметом яких є окремі групи товарів. Такі вимоги було введено Указом Президента України "Про облік окремих видів зовнішньо­економічних договорів (контрактів) в Україні" від 17 листопада 1994 р. № 659/94. У ньому було запроваджено облік (реєстрацію) окремих видів зовнішньоекономічних договорів, укладених суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності, предметом яких є:

товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним зако­

нодавством України та міжнародними договорами України;

товари походженням з України, щодо яких міжнародними дого­

ворами України передбачено добровільні обмеження експорту з

метою запобігання демпінгу;

товари походженням з України, щодо яких здійснюються анти­

демпінгові процедури;

товари походженням з України, імпорт яких до інших держав

квотується, контингентується, ліцензується відповідно до зако­

нодавства цих держав або нормативних актів економічних угру­

повань, митних союзів;

товари походженням з України, експорт яких здійснюється у ме­

жах бартерних (товарообмінних) операцій або операцій із зус­

трічною торгівлею.

Переліки товарів додатково визначаються Міністерством еко­номіки та з питань європейської інтеграції України. Воно здійснює реєстрацію та облік зовнішньоекономічних договорів (Указ Прези­дента "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні" від 17 листопада 1994 р. № 659/94).

Хоча ці положення прямо не стосуються дотримання форми зовнішньоекономічного договору, і відсутність факту реєстрації цього договору не є підставою для визнання його недійсним, проте невико­нання таких вимог законодавства суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України унеможливлює реалізацію договору, оскільки митне оформлення товарів здійснюється лише за наявності картки реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору, яка видається у визначеному порядку.

Отже, законодавство України вимагає дотримання форми і по­рядку підписання зовнішньоекономічного договору під загрозою визнання його недійсним. Так, ст. 6 Закону України "Про зовнішньо-

288

 

економічну діяльність" вказує: "Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних дого­ворів України."

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВОРУ (КОНТРАКТУ) МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ТОВАРІВ. ВІДЕНСЬКА КОНВЕНЦІЯ

11 квітня 1980 р. у Відні було підписано договір під назвою "Кон­венція Організації Об'єднаних Націй про контракти на міжнародний продаж товарів". Конвенція набула чинності 1 січня 1988 р. Україна ратифікувала її 1 лютого 1991 р. Ця Конвенція стала одним з найваж­ливіших комплексів міжнародних норм у галузі приватного права. Учасниками Конвенції є такі країни: Австралія, Австрія, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Венесуела, Гана, Гвінея, Данія, Еквадор, Єгипет, Замбія, Ірак, Іспанія, Італія, Канада, Китай, Лесото, Мексика, Нідер­ланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Угорщина, Україна, Фін­ляндія, Франція, Швейцарія, Швеція, та Югославія.

Основні положення Конвенції. Конвенція є однією з "правових норм" міжнародного права і компонентом правових систем держав-учасниць . Отже, вона завжди має пріоритет перед іншими законами та нормами держав-учасниць щодо відносин контракту купівлі-про-дажу. Згідно зі ст. 1 Конвенції:

1)             Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу то­

варів між сторонами, комерційні підприємства яких розташовані в

різних державах:

а)             коли ці держави є учасницями Конвенції;

б)            коли норми міжнародного приватного права спричиняють

застосування права держави-учасниці (згідно з угодою

сторін або колізійною нормою);

2)             розташування комерційних підприємств сторін у різних дер­

жавах не береться до уваги, якщо це не випливає з договорів (тих що

мали місце до або під час укладання ділових відносин чи обміну

інформацією між сторонами);

289

 

3) ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговий статус, ні цивільний або торговий характер договору не беруться до уваги при визначенні застосування Конвенції.

Для застосування Конвенції насамперед необхідно, щоб ко­мерційні підприємства контрагентів були розташовані в різних дер­жавах. По суті, в п. 1 ст. 1 названо критерій, який дає змогу вважати купівлю-продаж міжнародною з позиції Конвенції. Відповідно, якщо комерційні підприємства сторін договору купівлі-продажу розташо­вані в одній і тій самій державі, такий договір не вважається міжна­родним і не підпадає під сферу застосування Конвенції.

Із п. 2 ст. 1 Конвенції випливає, що одного лише факту перебування сторін у різних державах для її застосування недостатньо. Важливе значення має і суб'єктивний фактор — поінформованість обох контра­гентів про цей факт не пізніше, ніж на момент укладання договору. Така поінформованість може випливати або безпосередньо з догово­ру, або з відносин між сторонами, або з повідомленої ними один одно­му інформації. Якщо такої поінформованості на цей момент не було, то Конвенція не застосовується.

Правозастосовчі органи держав-учасниць, незалежно від чинних у них колізійних норм, зобов'язані керуватися Конвенцією, коли підприємства продавця і покупця розташовані в різних країнах — учасницях Конвенції. Проте ситуація ускладнюється, якщо супереч­ку розглядає суд держави, що не є учасницею Конвенції, адже суд не зобов'язаний керуватися її нормами, у тому числі й правилами про сферу застосування Конвенції. Є підстави вважати, що Конвенція підлягає все ж таки застосуванню, якщо колізійні норми, якими керу­ватиметься суд такої держави, відсилають до права країни — учасниці Конвенції, оскільки розпорядження Конвенції і є правом застосуван­ня до подібного роду договорів у цій країні. У противному разі Кон­венція застосовуватися не буде.

Для визначення застосування Конвенції національна належність сторін значення не має. У такий спосіб підкреслюється, що для виз­нання актів купівлі-продажу міжнародними вирішальну роль відіграє не різна національна належність контрагентів, а факт перебу­вання їхніх підприємств у різних державах.

Якщо за різної національної належності сторін їхні підприємства розташовані в одній країні, такий договір купівлі-продажу не є міжнародним з позиції Конвенції і нею не регулюється. Навпаки,

290

 

коли згадані підприємства розташовані в різних державах за одна­кової національної належності контрагентів, купівля-продаж є міжнародною за умовами Конвенції. Договори осіб, які за своєю національною належністю не є громадянами держав-учасниць, але мають у них свої підприємства, можуть підпадати під дію Кон­венції.

Конвенція не застосовується до договорів продажу:

товарів, які купують для особистого, сімейного чи домашньо­

го використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який

час до чи на момент укладання договору не знав і не повинний був

знати, що товари придбають для такого використання;

з аукціону;

у порядку виконавчого виробництва чи іншим способом у силу

закону;

фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборот­

них документів і грошей;

суден водного і повітряного транспорту, а також суден на

повітряних подушках;

електроенергії.

Отже, із сфери дії Конвенції виключаються купівля-продаж то­варів, призначених для особистого, сімейного чи домашнього вико­ристання, тобто з метою, не пов'язаною з виробничою, торговою або іншою професійною діяльністю. Мається на увазі саме мета прид­бання товару, а не його звичайне призначення для споживчого вико­ристання. Так, наприклад, купівля-продаж фотоапарата фотографом, який використовує його у професійних цілях, якщо вона підпадає під ознаки ст. 1 Конвенції, належить до сфери застосування Кон­венції, а купівля такого самого апарата іноземним туристом для осо­бистого використання — ні.

Крім того, виключаються зі сфери застосування Конвенції право-чини, до яких належать продаж з аукціону, а також у порядку вико­навчого виробництва або іншим способом у силу закону. Внесення до Конвенції цих положень зумовлено тим, що за загальним прави­лом подібного роду договори регулюються спеціальними нормами національного законодавства.

Вилучення зі сфери застосування Конвенції, що містяться в пунктах "d"-P ст. 2, відображають особливості предмета купівлі-продажу:

291

 

договори з продажу акцій, фондових і забезпечувальних па­

перів, оборотних документів і грошей істотно відрізняються від дого­

ворів з купівлі-продажу звичайних товарів і в багатьох національних

законодавствах регулюються спеціальними нормами, здебільшого

імперативного характеру. У деяких правових системах подібні доку­

менти взагалі не визнаються товаром;

вилучення зі сфери дії Конвенції суден водного і повітряного

транспорту, а також суден на повітряній подушці зумовлено тим, що

в деяких правових системах їх продаж прирівнюється до продажу

нерухомості, а Конвенція регулює відносини з продажу рухомого

майна;

у багатьох правових системах електроенергія не розгля­

дається як товар, і її продаж має свої особливості. Цим було зумов­

лено вилучення зі сфери дії Конвенції договорів продажу електро­

енергії.

Договори на постачання товарів, що підлягають виготовленню чи виробництву, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо тільки сторона, що замовляє товари, не бере на себе зобов'язання поставити істотну частину матеріалів, необхідних для виготовлення чи вироб­ництва таких товарів. Конвенція не застосовується до договорів, у яких зобов'язання сторони, що постачає товари, полягає переважно у виконанні роботи чи в наданні послуг.

Загальне правило, яке встановлює, що договори на постачання товарів, які підлягають виготовленню чи виробництву, вважаються договорами купівлі-продажу, означає, що до сфери дії Конвенції належать договори не тільки на товари, які вже існують на момент їх укладання, а й на товари, які будуть виготовлені відповідно до умов договору. В таких договорах нерідко передбачається, що части­ну матеріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва товару, постачає сторона, яка його замовила. Щоб виключити можливі супе­речки, передбачено, що договором купівлі-продажу не визнається договір, за яким сторона-замовник постачає істотну частину ма­теріалів, необхідних для виготовлення чи виробництва предмета до­говору.

Конвенція регулює тільки укладання договору купівлі-продажу й тих прав і зобов'язань продавця і покупця, що випливають з нього. Зокрема, оскільки інше прямо не передбачено в Конвенції, вона не стосується:

292

 

дійсності самого договору, яких-небудь з його положень чи

будь-якого звичаю;

наслідків договору стосовно права власності на проданий товар.

Пункт "а" ст. 4 Конвенції, що вилучає зі сфери її дії питання дій­сності договору, якихось з його положень, а також будь-якого звичаю, потребує роз'яснення. По-перше, ст. 12 і 96 прямо передбачають мож­ливість для держав заявити про незастосування до договорів, одна зі сторін яких має своє підприємство в цій державі, тих положень Кон­венції, які допускають здійснення договору в іншій формі, ніж пись­мова. Але в цих державах, зокрема в Україні, дотримання письмової форми зовнішньоторговельної угоди є умовою визнання її дійсності. У ст.12 Конвенції, зазначено, що сторони договору не можуть відсту­пати від її положень або змінювати її дію, тим самим вирішується і питання про недійсність договорів, укладених у неписьмовій формі. По-друге, ст. 55 Конвенції допускає укладання договору без установ­лення ціни чи порядку її визначення, якщо він укладений згідно з ви­могами. По-третє, у Конвенції не міститься загальних вимог до дійсності договору і наслідків визнання його частково чи цілком недійсним, які передбачаються в національному законодавстві. Зок­рема, ці питання, пов'язані з дієздатністю сторін, представництвом, порушеннями свободи волевиявлення при укладанні договору (об­ман, омана, помилка та ін.). З цих питань, яких Конвенція не розгля­дає, відносини сторін регулюються нормами національного права.

При вирішенні питання про наслідки договору стосовно права власності на проданий товар (п. "b" ст. 4) необхідно враховувати, що у Конвенції містяться деякі розпорядження. Так, у ст. 41 і 42 вста­новлено обов'язок продавця передати покупцю товар, не обтяжений правами чи вимогами третіх осіб, а ст. 43 і 44 визначають наслідки допущеного продавцем порушення. Передбачено в Конвенції також окремі правила, пов'язані у деяких національних законодавствах безпосередньо з переходом права власності, наприклад обов'язок покупця сплатити вартість.

Конвенція не застосовується щодо відповідальності продавця за заподіяну товаром шкоду здоров'ю чи смерть якої-небудь особи. Во­на охоплює випадки, коли таке питання виникає у відносинах між продавцем та покупцем, а також коли предметом вимоги є наслідки заподіяних товаром третій особі ушкоджень здоров'я чи смерть. Вод­ночас її положення не виключають відповідальності продавця перед

293

 

покупцем на підставі Конвенції за недоліки товару, які мають для покупця інші наслідки (крім ушкодження здоров'я чи смерть), нап­риклад за шкоду, заподіяну дефектним товаром іншим товарам або іншій власності покупця.

Передбачене ст. 5 обмеження в застосуванні Конвенції зумовлене тими самими причинами, що й стосовно купівлі-продажу товарів, призначених для особистого, сімейного чи домашнього використання. В українському законодавстві відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю громадянина, регулюється окремо.

Крім того в Конвенції проголошено принцип договірної волі сторін (практично нічим не обмежена автономія волі при укладанні договору). По-перше, сторони можуть цілком виключити застосу­вання Конвенції до договору, що підпадає під її сферу регулюван­ня. Це право сторін не обмежене ніякими умовами. По-друге, навіть якщо договір регулюється Конвенцією, сторони можуть відступити від кожного з її положень або змінити його дію. Перед­бачено тільки один виняток — щодо дотримання вимог ст. 12 Кон­венції до форми договору. Отже, усі положення Конвенції (крім зазначеного винятку) є диспозитивними, тобто від них можна вільно відступити на розсуд сторін. Мета цієї статті, що виходить із пріоритету договору стосовно Конвенції, — надати сторонам мож­ливість самим вирішувати питання, пов'язані з укладанням, вико­нанням договору і відповідальністю за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що найбільше відповідає практиці міжна­родної тор-гівлі.

Оскільки норми Віденської конвенції мають спеціальний харак­тер (призначені для регулювання певних видів відносин), їх застосу­вання за узгодженням сторін як норм національного права неприпус­тиме. Водночас немає перешкод до того, щоб до договору, регульова­ного нормами внутрішньодержавного права, залучити положення Конвенції як його умови. Але чинність такої угоди щодо конкретних положень Конвенції залежатиме від того, чи не суперечать вони імпе­ративним розпорядженням внутрішньодержавного права, застосова­ного до даного договору.

Зобов'язання сторін за договором (контрактом) міжнародної купівлі4продажу товарів. Зобов'язання продавця викладено у розділі З глави 2 ч. З Конвенції. Передбачені в ст. 46-52 права, що надають­ся покупцеві при порушенні договору продавцем, не вичерпують

294

 

усіх засобів захисту порушених інтересів покупця (засоби захисту, надані покупцеві, зазначено також у ст. 71 і наступних статтях).

Стаття 45, що регулює відповідальність продавця у разі порушен­ня ним своїх зобов'язань, єдиною правовою підставою для такої відповідальності називає порушення продавцем якого-небудь зі своїх зобов'язань за договором і Конвенцією. Ніяких інших підстав відповідальності продавця Конвенція не передбачає.

Відповідальність продавця виникає не тільки при порушенні пря­мо виражених у договорі зобов'язань. Він відповідає і за порушення зобов'язань, які не зафіксовані безпосередньо в договорі, але виника­ють із самої Конвенції. Так, якщо в договорі немає вказівки щодо якості товару, що поставляється, продавець нестиме відповідальність у разі порушення положення Конвенції стосовно відповідності товару (ст. 3540), зокрема, коли товар непридатний для цілей, для яких заз­вичай використовується товар того самого опису. Важливе положен­ня ст. 45 — закріплення права покупця на відшкодування збитків і ре­гулювання співвідношення цього права з іншими засобами правового захисту покупця. У п. 2 підкреслено, що здійснення покупцем свого права на інші засоби правового захисту не позбавляють його права вима­гати відшкодування збитків. У цій статті йдеться лише про матеріальне право покупця на компенсацію збитків: правила нарахування збитків, що вправі вимагати покупець, містяться в ст. 74–77.

Конвенція виключає можливість втручання у взаємини продавця і покупця суду чи арбітражу, якщо покупець вже використовував який-небудь засіб правового захисту з приводу порушення договору. За даною нормою продавцю не може бути надано відстрочки, пов'язаної з виконанням ним своїх зобов'язань, якщо він звертається за цим до суду чи арбітражу.

З огляду на диспозитивний характер положень Конвенції (ст. 6) сторони в договорі можуть передбачити й інші засоби правового за­хисту, розширити їх кількість або вилучити які-небудь з них. Зокре­ма, у міжнародній комерційній практиці поширене використання таких договірних санкцій за порушення договору, як неустойка, тобто узгодження визначеної суми, що підлягає сплаті при пору­шенні договору. Регулювання таких засобів правового захисту зали­шилося за межами Конвенції. У разі виникнення щодо цього питан­ня, яке сторони не врегулювали в договорі, їхнє рішення може виз­начатися насамперед відповідно до загальних принципів Конвенції,

295

 

а за відсутності таких принципів — відповідно до права, застосова­ного у силу норм міжнародного приватного права. Іншими словами, питання про наслідки договірних штрафів і неустойок у багатьох випадках зважуватиметься на основі норм застосованого національ­ного права.

Невиконання продавцем своїх зобов'язань, передбачених догово­ром чи Конвенцією, дає покупцю право жадати від продавця реаль­ного виконання того, що становить предмет договору. Право покупця вимагати реального виконання договору продавцем означає, що про­давець повинен доставити відповідно або весь товар, або його відсут­ню частину, усунути наявні в товарі дефекти чи вчинити будь-які інші дії, необхідні для того, щоб договір було виконано так, як передбачалося.

Реалізація права покупця на виконання договору в натурі не поз­бавляє його права вимагати відшкодування збитків, як це передбачено п. 2 ст. 45. Якщо п. 1 даної статті застосовується до будь-якого виду порушення договору, то п. 2 регулює взаємини контрагентів при конкретному порушенні — коли поставлений товар не відповідає до­говору. У цьому випадку покупець може зажадати заміни товару, але за певних умов. Перша умова пов'язана з тим, що витрати продавця з відправлення покупцю другої партії товарів і реалізації вже поставле­ного товару, який не відповідає договору, можуть значно перевищу­вати збитки покупця через постачання йому невідповідного товару. У Конвенції здійснено спробу збалансувати інтереси контрагентів у цьому випадку зазначенням того, що покупець може зажадати заміни товару тільки в тому разі, якщо ця невідповідність становить істотне порушення договору.

Покупець, вимагаючи заміни товару, повинен пам'ятати, що згідно зі ст. 82 таке право втрачається, якщо він не може повернути товар продавцю (крім випадків, передбачених п. 2) у тому стані, в якому він його одержав. Якщо поставлений товар не відповідає дого­вору, покупець на підставі п. 3 ст. 46 Конвенції вправі жадати від продавця усунення цієї невідповідності шляхом виправлення. На від-міну від права покупця вимагати заміни невідповідного товару ця правомочність реалізується незалежно від того, чи є невідповідність істотним порушенням договору. Іншими словами, характер порушення договору не впливає на право покупця вимага­ти усунення невідповідності.

296

 

Водночас Конвенція вводить іншу істотну умову реалізації даного права: покупець не може зажадати від продавця усунути невідпо­відність товару шляхом виправлення, якщо це є недоцільним з ураху­ванням усіх обставин. Критерієм доцільності вимоги про виправлен­ня буде не рівень порушення договору, а передусім характер товарів, що постачаються, та інші супровідні обставини. Природно, що деякі види товарів узагалі не піддаються виправленню або їх виправлення пов'язане з непропорційними витратами. При цьому необхідно вра­ховувати інтереси обох сторін договору, тобто збитки і вигоди від та­ких заходів стосуються як продавця, так і покупця.

У Конвенції передбачено випадки непостачання товару у вста­новлений термін, хоча не виключено й інші порушення зобов'язань, що випливають з договору. Так, надання додаткового терміну може забезпечити постачання усіх частин чи всього товару, виправлення будь-якої невідповідності шляхом усунення дефектів товару або постачання замість вчинення будь-якої іншої дії, що становитиме ви­конання зобов'язань продавця.

Цілком логічним і доцільним у даному зв'язку є підхід, відпо­відно до якого від покупця можна очікувати надання продавцеві можливості у додатковий термін виконати своє зобов'язання, якщо прострочення в постачанні не розглядається як істотне порушення договору. Додатковий термін може встановлюватися у вигляді заз­начення або певної календарної дати, наприклад "1 квітня", або пев­ного періоду часу (у днях, тижнях, місяцях тощо).

Інша умова полягає в тому, що термін повинен мати доцільну три­валість. Використання Конвенцією поняття "термін доцільної трива­лості" є цілком виправданим, тому що заздалегідь установлювати та­кий термін не реально. Крім того, це позбавило б дане регулювання необхідної для комерційного обігу гнучкості. При визначенні вип­равданості певного терміну повинні враховуватися конкретні обста­вини. Зокрема, певну роль при цьому можуть відіграти характер, тривалість і наслідки прострочення, можливості продавця щодо як самого постачання, так і терміну його, а також будь-які обставини, що пояснюють зацікавленість покупця у швидкому постачанні.

Використання покупцем процедури встановлення додаткового терміну призводить до певних правових наслідків, пов'язаних з об­меженням свободи його дій. Пункт 2 ст. 47 передбачає, що покупець не може протягом установленого додаткового терміну застосовува-

297

 

ти заходи правового захисту від порушення договору, крім права вимагати відшкодування збитків за прострочення виконання. Такі збитки можуть виникнути і підлягають відшкодуванню, навіть як­що продавець виконав свої зобов'язання в межах встановленого до­даткового терміну. Заява про розірвання договору у всіх випадках подається у вигляді повідомлення (ст. 26). Варто послатися і на ст. 27, що регулює правові наслідки таких повідомлень. Отже, розірвання договору має місце (навіть за його істотного порушення) не автома­тично, а лише тоді, коли покупець прямо і неоднозначно заявив про це контрагенту.

Пункт 2 ст. 49 визначає умови, дотримання яких необхідно для реалізації права покупця розірвати договір. Іншими словами, неви­конання цих правил позбавляє покупця можливостей розірвання до­говору, навіть якщо в силу об'єктивних обставин він і має право на це. Передбачені в цьому пункті ситуації засновані на випадках, коли має місце істотне порушення договору через невиконання кожного із зобов'язань продавця. Проте таке регулювання не поширюється на розірвання договору внаслідок невиконання продавцем зобов'язань у встановлений додатковий термін, тобто на ситуацію, коли пору­шення виявилося в непостачанні товару. Тобто ці правила застосо­вуються, коли продавець вже доставив товари покупцеві.

Конвенцією визначаються умови застосування покупцем такого засобу правового захисту, як уцінювання товару. Використання його припускає, що продавець поставив невідповідні за договором товари, але покупець усе-таки віддав перевагу такому постачанню. Для цьо­го засобу правового захисту характерні такі моменти: уцінювання може застосовуватися незалежно від того, була ціна за товар уже сплачена чи ще підлягає сплаті. Саме в останньому випадку право­вий захист буде найефективнішим.

Основні проблеми, пов'язані із застосуванням на практиці уцінювання переважно стосуються визначення розміру уцінки. У Конвенції зазначено, що порівнянню повинні підлягати вартість фактично доставленого товару і товару, що відповідає договору. Ви­користовується об'єктивний підхід, що виключає орієнтацію на ціну, зафіксовану сторонами в договорі.

Конвенція передбачає засоби правового захисту покупця у разі невиконання продавцем своїх обов'язків стосовно лише частини договору. Зокрема, така ситуація має місце, коли продавець поста-

298

 

чає товар з нестачею або коли частина доставленого товару не від­повідає договору за якістю, тобто часткове невиконання договору не дає покупцеві права реалізувати засоби правового захисту, заз­начені у ст. 46-50 щодо всього договору. Часткове порушення дого­вору надає право покупцеві заявити про розірвання договору в цілому тільки за умови, що невідповідність товару за договором є істотним порушенням його умов. Ця норма може розглядатися як конкрети­зація права на розірвання договору в разі істотного порушення (п. 1а ст. 41).

Конвенція регулює два випадки невиконання договірних зо­бов'язань: дострокове постачання і постачання товару в кількості, що перевищує зафіксовану в договорі. Мета цієї норми, що у принципі не відрізняється від сформованої комерційної практики, — збалансу­вати права, а також відповідальність продавця і покупця. За достро­кового постачання Конвенція надає покупцю альтернативу: або прийняти товар, або відмовитися від нього.

Пункт 2 статті розглядає ще один випадок невідповідного вико­нання, а саме постачання товару в кількості, що перевищує погодже­ну в договорі. Обов'язок доставити товар у кількості, передбаченій договором, зазначено у п. 1 ст. 35. У даному випадку, як і в поперед­ньому, покупцю надано право вибрати між прийняттям усього това­ру чи його частини і відмовою від прийняття зайвої кількості. Якщо покупець приймає надлишок товару, то він зобов'язаний оплатити прийняту їм кількість товару повністю.

Якщо він зволів прийняти надлишок товару або був зобов'язаний це зробити в силу правових положень, товар оплачується не за рин­ковою, а за погодженою у договорі ціною. Якщо покупець відмов­ляється від зайвої кількості товару, він вправі вимагати відшкоду­вання заподіяних йому збитків, які переважно складатимуться з вит­рат із збереження зайвої кількості товару.

У ст. 53 визначено основні обов'язки покупця. При цьому за ст. 6 Конвенції у разі розбіжності між укладеним договором і Конвенцією пріоритет варто віддавати умовам договору. Крім основних обов'яз­ків на покупця, відповідно до Конвенції, можуть покладатися й інші зобов'язання, зокрема оглянути (ст. 38) і зберігати (ст. 86) товар, інформувати продавця про перешкоди до виконання (ст. 79). Інші зобов'язання покупця можуть виникати із самого договору, звичаїв ділового обороту (ст. 9) або наміру сторін (ст. 8).

299

 

Конвенція містить перелік засобів правового захисту, наданих продавцю на випадок порушення покупцем зобов'язань, покладе­них на нього договором чи Конвенцією. Продавець має такі засоби захисту:

право вимагати виконання умов договору (ст. 62);

право розірвати договір (ст. 64 і 63);

право скласти специфікацію, якщо покупець її не надав (ст. 65).

Продавець вправі вибрати відповідний засіб захисту, але не може

одночасно використовувати кілька заходів. Якщо продавець вирі­шив розірвати договір, він, природно, не може вимагати виконання за ним.

Використання продавцем кожного із засобів захисту, зазначених у ст. 62-65, не позбавляє його права вимагати відшкодування збитків. Стаття 62 підтверджує право продавця вимагати виконання покупцем своїх обов'язків за договором, особливо таких, як сплата ціни і прийняття постачання. Зі змісту статті видно, що невиконан­ня покупцем своїх обов'язків не спричиняє автоматичного припи­нення договору. Вимога виконання може бути виражена у вигляді звернення до покупця з претензією, а за відсутності погодженого претензійного порядку на розсуд продавця можна відразу подати по­зов у компетентний судовий чи арбітражний орган. Але не слід забу­вати, що компетенція суду й арбітражу щодо обов'язку покупця ви­конати зобов'язання в натурі в силу ст. 28 Конвенції залежить від внутрішнього права країни суду.

Конвенція також регулює підстави для розірвання договору про­давцем, причому автоматичне припинення не допускається, а заява продавця про розірвання діє з моменту її одержання покупцем і в од­носторонньому порядку не може бути відкликана.

Стаття 64 передбачає дві підстави для розірвання договору:

якщо невиконання покупцем своїх обов'язків становить

істотне порушення договору;

якщо покупець не виконує своїх обов'язків зі сплати ціни і

прийняття постачання протягом додаткового терміну, встановлено­

го продавцем за ст. 63.

Якщо покупець не сплатив ціни, право на розірвання договору виникає або наступного дня після того, як продавець виявив факт істотного порушення зобов'язань покупцем, або наступного дня після закінчення встановленого продавцем додаткового терміну, або

300

 

після одержання продавцем заяви покупця про невиконання своїх обов'язків у цей додатковий термін, причому використання продав­цем свого права в часі не обмежене.

БАРТЕРНІ ДОГОВОРИ

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язана переда­ти іншій стороні у власність один товар в обмін на інший (ст. 715 ЦКУ). Сторона договору вважається продавцем товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін (ч. 2 ст. 293 ГКУ). За погодженням сторін можлива грошова доплата за товар вищої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству (ч. З ст. 293 ГКУ). До дого­вору міни (бартеру) застосовуються правила, що регулюють дого­вори купівлі-продажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не суперечить законо­давству і відповідає сутності відносин сторін (ч. 5 ст. 293 ГКУ).

23 грудня 1998 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності". Відповідно до ч. 1 ст. 1 цьо­го закону товарообмінна (бартерна) операція у галузі зовнішньоеко­номічної діяльності — це один з видів експортно-імпортних операцій, а у ч. 3 цієї статті зазначено, що "усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право на здійснення товарообмінних (бар­терних) операцій відповідно до законодавства України". Водночас з метою зростання надходжень в Україну валютних коштів, стабілізації грошової національної одиниці та оздоровлення фінансово-банківсь­кої системи держави в цілому може бути заборонено здійснення това­рообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності з товарами (роботами, послугами), перелік яких визна­чається Кабінетом Міністрів України (ч. З ст. 1 вказаного закону). Та­кий перелік встановлено Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня № 756 "Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" (До­даток 2 цієї постанови).

Вперше в Законі з'явилася норма, яка враховує положення Кон­венції ООН "Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів",

301

 

ратифікованої Україною ще у 1991 p., щодо форс-мажорних обста­вин. Так, якщо заборгованість за бартерними операціями виникла че­рез обставини непереборної сили або форс-мажору, то законодавчо встановлені терміни виконання цих операцій зупиняються і пеня за їх порушення протягом дії цих обставин не стягується. Настання та закін-чення дії обставин непереборної сили або форс-мажору повин­но бути підтверджено довідкою офіційного органу, уповноваженого державою, де такі обставини мали місце.

Закон ототожнив бартерні операції у сфері зовнішньоеко­номічної діяльності з експортно-імпортними розрахунками в грошо­вих коштах у частині призупинення нарахування пені за порушення законодавчо встановлених термінів розрахунків за такими опе­раціями на період розгляду справ у судах за позовами українських підприємств до своїх іноземних партнерів щодо незадовільного ви­конання останніми договірних зобов'язань.

Наведені вище обставини за певних умов можуть зробити вигідним заміну умов договору із розрахунків у грошовій формі на розрахунки на товарообмінній основі. Проте з різних мотивів підприємство може віддати перевагу виконанню договору з іноземним партнером, укладе­ного на бартерній основі, шляхом перерахування грошових коштів.

Якщо раніше зміна умов договору з бартерних на експортно-імпортні з розрахунками в грошовій формі та навпаки регулювалась відомчими листами Державної митної служби України та Державної податкової адміністрації України, то з прийняттям Закону ця проце­дура регламентується законодавчими нормами.

Так, у разі, коли замість поставок товарів (робіт, послуг), що імпортуються за бартерним договором, іноземний контрагент вико­нує свої зобов'язання шляхом перерахування коштів, підставою для зняття з контролю такої бартерної операції є подання до митного органу довідки уповноваженого банку про надходження коштів у рахунок договору в установлені законодавством України терміни на суму, еквівалентну вартості товарів (робіт, послуг), зазначених у до­говорі, та копій додаткових угод, які обумовлюють зміну характеру договору. У разі змін договору з оплати товару іноземним контра­гентом у грошовій формі на зобов'язання постачання товарів (робіт, послуг) на товарообмінній основі український партнер повинен по­дати копії договору та додаткових угод до Державної податкової служби України.

302

 

У Законі викладено певні обмеження на здійснення бартерних операцій:

Кабінет Міністрів України, як зазначалося вище, своїми

рішеннями може вводити заборону на здійснення бартерних (то­

варообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності з

деякими видами товарів (робіт, послуг);

скорочено терміни здійснення бартерних операцій з експор­

тування високоліквідних товарів, перелік яких визначається Кабіне­

том Міністрів України, з 90 до 60 днів. У разі переоформлення в ус­

тановленому порядку бартерного договору на експортний з розра­

хунками в грошовій формі термін грошової оплати високоліквідних

товарів продовжується до 90 днів.

Крім того, Закон регламентує абсолютно нову норму, що вводить своєрідну заявочну реєстрацію в податкових та митних органах робіт та послуг, які експортуються за бартерними договорами. Якщо згідно з бартерним договором експортовані роботи або послуги обмінюють­ся на товари, суб'єкти підприємницької діяльності, які експортували їх, повинні протягом п'яти робочих днів з дня підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт або надання послуг, повідомити про це органи Державної митної служби України.

Якщо згідно з бартерним договором експортовані роботи або послуги обмінюються на інші роботи або послуги, суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснили їх експорт, повинні протягом п'яти робочих днів з дня підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт чи надання послуг, повідомити про це органи державної податкової служби. Неподання або несвоєчасне подання такої інформації тягне за со­бою нарахування пені у розмірі одного відсотка вартості експортованих робіт або послуг за кожний день прострочення. Загальний розмір пені не може перевищувати вартості експортованих робіт або послуг.

ТОРГОВІ ЗВИЧАЇ

У практиці правового оформлення міжнародних договорів (конт­рактів) купівлі-продажу товарів та вирішення комерційних спорів у міжнародних комерційних арбітражних судах загальноприйнятим є застосування разом з іншими правовими джерелами і так званих торгових звичаїв.

303

 

Звичаї відіграють істотну роль у сфері правового регулювання міжнародної торгівлі. У конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яку було прийнято у Відні на конференції ООН, що відбувалася з 10 березня по 11 квітня 1980 p., звичаям присвя­чено ст. 9 такого змісту:

Сторони пов'язані будь-яким звичаєм, стосовно якого вони

домовилися, та практикою, запровадженою ними у своїх взаємо­

відносинах.

За відсутності домовленості про інше вважається, що сторони

мали на увазі застосування до їхнього договору або його укладення

звичаю, про який вони знали або повинні були знати, який у міжна­

родній торгівлі широко відомий та якого постійно дотримуються

сторони в договорах даного типу у відповідній галузі торгівлі.

У ст. 7 Європейської конвенції про зовнішньоторговий арбітраж передбачається, що разом із застосованим правом арбітри керувати­муться положенням контракту та торговими звичаями. Аналогічні положення є також в інших документах з арбітражу.

Оскільки в практиці міжнародної торгівлі сформувалося досить багато звичаїв, які по-різному "вписуються" в національні правові системи, міжнародні організації прикладають зусилля до їх уні­фікації. Так, Міжнародною торговою палатою розроблено уніфіко­вані правила з інтерпретації торговельних термінів "Інкотермс".

Торгові звичаї часто застосовуються при розв'язанні міжнарод­них економічних спорів. Стаття 28 російського закону "Про міжна­родний комерційний арбітраж", ст. 9 Віденської конвенції про уго­ди міжнародної купівлі-продажу товарів, п. З ст. 33 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, регламенти багатьох арбітражних зак­ладів, у тому числі Міжнародної торгової палати і Міжнародного комерційного арбітражного суду (далі в тексті роботи — МТП і МКАС) та інші вимагають від арбітрів розгляду спорів не тільки на підставі права, яке застосовується, а й з урахуванням торгових звичаїв.

Торгові звичаї можуть бути частиною національного права (на­приклад, норми Віденської конвенції інкорпоровані в українському законодавстві) або існувати незалежно від нього (правила "Інко­термс"). Відповідно можливі два варіанти їх застосування:

1) будучи частиною національного права, торгові звичаї застосо­вуються незалежно від зазначення їх сторонами;

304

 

2) торгові звичаї застосовуються тільки в тому разі, коли сторо­ни прямо передбачили це у своїй угоді.

В Україні зовнішньоторговельні операції різних рівнів та масш­табів здійснюють сотні тисяч підприємців. Водночас практика арбітражного розгляду спорів у частині порушення контрактних зобов'язань свідчить про те, що українські підприємства та індивіду­альні підприємці ще не завжди знають і враховують існуючі міжна­родно-правові норми і стандарти, які вже склалися, набули визнання та застосовуються в міжнародній торговій практиці. При розгляді господарських спорів виявляється , що сторони припускаються не­точностей у формулюванні умов угоди, викладених у контракті, різного тлумачення умов поставки, вказаних у контракті, застосову­ються терміни, які мають різне значення.

Крім суб'єктивних причин різночитань умов контракту (є зро­зумілим намагання кожної зі сторін тлумачити їх зміст на свою ко­ристь), мають місце і причини об'єктивні, існування яких зумовлено застосуванням специфічного джерела торгового права — звичаїв міжнародної торгівлі, під якими слід розуміти єдині стійкі правила, що склалися у практиці, але не мають обов'язкової юридичної сили. Використання цих звичайних правил стало повсюдним, тра­диційним при укладанні торгових контрактів та формулюванні їх базисних умов. Проте торгові звичаї — це правила неписані, й тому їх точне з'ясування та єдине застосування в арбітражному суді уск­ладнюються. Щодо звичаїв морської торгівлі, то вони можуть бути різними навіть у різних портах однієї країни. Одні й ті самі правила сприймаються учасниками торгової угоди по-різному. Різне тлума­чення однакових за назвою правил призводить до додаткових непо­розумінь між партнерами, невиправданих судових позовів.

У цих умовах важливим засобом забезпечення правової захище­ності суб'єктів комерційної діяльності є міжнародне співробітництво у створенні та втіленні в реальні торгові відносини єдиного правового режиму за допомогою схожих нормативних приписів. У процесі створення єдиних (уніфікованих) регуляторів у галузі міжнародної торгівлі важливу роль відіграє діяльність різноманітних міжнарод­них міжурядових та неурядових організацій, до яких належить всесвітньо відома Міжнародна торгова палата.

Одним із найважливіших документів МТП є збірник міжнарод­них правил інтерпретації комерційних термінів "Інкотермс", покли-

305

 

каний забезпечити єдине розуміння взаємних правил та обов'язків сторін договору купівлі-продажу. Залежно від умов "Інкотермс" між продавцем і покупцем розподіляються зобов'язання стосовно поставки товару та відповідальність за ризик щодо його пош­кодження чи втрати.

Структура та зміст "Інкотермс" відповідають меті їх створення — полегшенню міжнародної торгівлі та оптимізації процесу її право­вого оформлення. Правила єдиного тлумачення змісту торгових термінів систематизовані в положення, які створюють 13 фактич­но готових для розміщення їх в договорі наборів основних умов угоди. Відповідно сторони залежно від своїх інтересів можуть виб­рати одну з 13 найпоширеніших моделей розподілу обов'язків між продавцем та покупцем.

У вступі до правил "Інкотермс" підкреслюється, що вони не приз­начені для заміни умов угоди, необхідних для повного договору купівлі-продажу. Базис (базисні умови) поставки — це те, без чого договір не може бути визнаний оформленим юридично коректно, а відсутність у ньому посилань на "Інкотермс", хоч і знижує юридичну чіткість договірного тексту як вираження волевиявлення сторін, та­ких наслідків у світовій практиці не має. В цьому разі точніше було б характеризувати терміни "Інкотермс" як типові умови або форми постачання товару.

"Інкотермс" є недержавною і в цілому непублічною кодифікацією торгових звичаїв, які склалися у світовій комерційній практиці, здійсненою недержавною організацією. Тому ні окремі правила, які входять до "Інкотермс", ні документ в цілому самі по собі не наділені юридичною силою, що давало б можливість бути використаними в публічному примусовому порядку. Таку чинність вони матимуть тільки тоді, коли сторони погодяться надати їм обов'язковий для себе характер, що відображається в підписаному між ними конт­ракті. До такого контракту прирівнюється розділ "Інкотермс", на який сторони погодилися, і тільки в цьому разі правила можуть зас­тосовуватись та тлумачитися як норми, що мають юридичну силу. Це положення прямо закріплено в самому документі: "Торговці, які бажають використовувати "Інкотермс 2000", повинні чітко вказува­ти, що їх угода керується цими правилами".

Зміст "Інкотермс" не дає підстав для висновку, що у всіх випадках укладення контракту купівлі-продажу потрібно застосовувати пра-

306

 

вила "Інкотермс" й інкорпорація їх у договір є обов'язковою. Навпа­ки, в документі підкреслюється добровільний характер застосування тлумачних в ньому термінів, і вирішення цього питання надається сторонам договору.

Інший підхід до цієї проблеми в українському правовому полі. В Указі Президента України від 4 жовтня 1994 р. "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" зазначено: "З метою однакового тлумачення комерційних термінів суб'єктами підприємницької діяльності України при укладенні договорів, а та­кож учасниками відносин, які виникають у зв'язку з такими догово­рами, постановляю:

Встановити, що при укладенні суб'єктами підприємницької

діяльності всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньо­

економічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, зас­

тосовуються   Міжнародні   правила   інтерпретації   комерційних

термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою в 1959 році

(далі Правила "Інкотермс").

Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладенні

договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (конт­

рактів) дотримуватись правил "Інкотермс".

Органам державної виконавчої влади привести свої рішення

(нормативні акти) у відповідність до цього Указу".

Таким чином, Указ Президента України надає правилам "Інко­термс" юридичної сили, і вони стають юридично обов'язковими для українських суб'єктів підприємницької діяльності, незалежно від їх волевиявлення або бажання.

Основні принципи Міжнародних правил щодо тлумачення термінів "Інкотермс". На відміну від Інкотермс 1990 р. у статтях, що стосувалися обов'язку продавця надати докази поставки, було дозво­лено замінити паперовий документообіг електронним обміном даними (EDI-повідомленнями) за умови, що сторони заздалегідь домовилися спілкуватися за допомогою електронної пошти; змінено обов'язки щодо митного очищення товару та здійснення митних платежів за термінами FAS і DEQ, а також навантаження та розвантаження за терміном FCA. Нижче наведено приклади деяких позначень.

EXW — ex works (... named place), франко0завод (... назва місця). Продавець вважається таким, що виконав свої зобов'язання щодо поставки, в момент, коли він надав товар у розпорядження покупця

307

 

на площах свого підприємства або в іншому погодженому місці (на заводі, фабриці, складі тощо) без митного очищення товару для екс­порту та завантаження його на будь-який приймальний транспорт­ний засіб. Таким чином, цей термін покладає мінімальні обов'язки на продавця, а покупець несе всі витрати і ризики внаслідок переве­зення товару з площ продавця до місця призначення. Якщо сторони бажають покласти на продавця обов'язки щодо завантаження това­ру в місці відправлення та всі ризики й витрати, пов'язані з цим, то це має бути чітко обумовлено внесенням відповідного застереження до договору купівлі-продажу. Термін EXW не слід застосовувати, коли покупець не в змозі виконати експортні формальності прямо чи опосередковано. За таких обставин має застосовуватися термін FCA за умови, що продавець погоджується нести витрати й ризики, пов'язані із завантаженням товару.

FCA — free carrier (... named place), франко0перевізник (... назва місця). Продавець здійснює поставку товару, очищеного від мита для експорту, переданням призначеному покупцем перевізнику в погодженому місці. Вибір місця поставки впливає на зобов'язання щодо завантаження й розвантаження в ньому товару. Якщо постав­ка здійснюється на площах продавця, він відповідає за завантажен­ня; якщо в іншому місці, — не несе відповідальності за розвантажен­ня товару. Цей термін може бути застосований незалежно від виду транспорту, в тому числі за змішаних (мультимодальних) переве­зень. Під "перевізником" мають на увазі будь-яку особу, яка на підставі договору перевезення зобов'язується здійснити або забез­печити здійснення перевезення товару залізницею, автомобільним, повітряним, морським, внутрішнім водним транспортом або комбінацією цих видів транспорту. Якщо покупець призначає іншу особу, ніж перевізник, прийняти товар для перевезення, то вва­жається, що продавець виконав свої обов'язки щодо поставки това­ру з моменту його передання такій особі.

FAS — free alongside ship (... named port of shipment), франко вздовж борту судна (... назва порту відвантаження). Поставка вва­жається здійсненою продавцем, коли товар розміщено біля борту судна у призначеному порту відвантаження. Це означає, що з цього моменту всі витрати й ризики втрати чи пошкодження товару пови­нен нести покупець. Термін FAS зобов'язує продавця здійснити митне очищення товару для експорту (це правило є відхиленням від

308

 

попередніх версій "Інкотермс", які покладали обов'язки щодо мит­ного очищення товару для експорту на покупця). Проте, якщо сто­рони бажають, щоб покупець узяв на себе обов'язки з експортного митного очищення товару, вони повинні чітко зазначити це у дого­ворі купівлі-продажу. Термін FAS може застосовуватися тільки у разі перевезення товару морським або внутрішнім водним транс­портом.

FOB — free onboard (... named port of shipment), франко0борт (... назва порту відвантаження). Поставка вважається здійсненою продавцем, коли товар передано через поручні судна в погодженому порту відвантаження. З цього моменту всі витрати й ризики втрати чи пошкодження товару несе покупець. Термін FOB зобов'язує про­давця здійснити митне очищення товару для експорту. Він може застосовуватися тільки у разі перевезення товару морським або внутрішнім водним транспортом. Якщо сторони не мають наміру передавати товар через поручні судна, слід застосовувати термін FCA.

CFR — cost and freight (... named port of destination), вартість і фрахт (... назва порту призначення). Поставка вважається здійсне­ною продавцем, коли товар передано через поручні судна в порту відвантаження. На продавця покладаються витрати та оплата фрахту, необхідні для доставки товару до названого порту призна­чення, проте ризик втрати чи пошкодження товару, а також будь-які додаткові витрати, спричинені подіями, що виникають після здійснення поставки, переходять з продавця на покупця. Термін CFR зобов'язує продавця здійснити митне очищення товару для експорту. Він може застосовуватися тільки у разі перевезення това­ру морським або внутрішнім водним транспортом. Якщо сторони не мають наміру щодо здійснення поставки товару через поручні суд­на, слід застосовувати термін СРТ.

CIF — cost, insurance and freight (... named port of destination), вартість, страхування та фрахт (... назва порту призначення). Поставка вважається здійсненою продавцем, коли товар передано через поручні судна в порту відвантаження. Продавець зобов'яза­ний понести витрати та сплатити фрахт, необхідні для доставки то­вару до погодженого порту призначення, проте ризик втрати чи пошкодження товару, а також будь-які додаткові витрати, спричи­нені подіями, що виникають після здійснення поставки, переходять

309

 

з продавця на покупця. На продавця покладається також обов'язок забезпечення морського страхування на користь покупця проти ри­зику втрати чи пошкодження товару під час перевезення. Отже, продавець зобов'язаний укласти договір страхування та сплатити страхові внески. Покупець повинен мати на увазі, що за умовами терміна CIF від продавця вимагається забезпечення страхування лише з мінімальним покриттям. Якщо покупець бажає мати страху­вання з більшим покриттям, він повинен або прямо та недвозначно домовитися про це з продавцем, або самостійно вжити заходи для забезпечення додаткового страхування. Продавець має здійснити митне очищення товару для експорту. Термін С IF може застосову­ватися тільки у разі перевезення товару морським або внутрішнім водним транспортом. Якщо сторони не мають наміру щодо постав­ки товару через поручні судна, слід застосовувати термін С ІР.

СРТ — carriage paid to (... namedplace of destination), фрахт/пере0 везення оплачено до (... назва місця призначення). Продавець здійснює поставку товару переданням його перевізнику, призначе­ному ним самим. Додатково до цього продавець зобов'язаний опла­тити витрати перевезення товару до погодженого місця призначен­ня. Це означає, що покупець бере на себе всі ризики та будь-які інші витрати, що можуть виникнути після здійснення поставки товару в зазначений спосіб. Під "перевізником" мають на увазі будь-яку осо­бу, яка на підставі договору перевезення зобов'язується здійснити або забезпечити перевезення товару залізницею, автомобільним, повітряним, морським, внутрішнім водним транспортом або комбінацією цих видів транспорту. У разі здійснення перевезення в узгоджений пункт призначення кількома перевізниками перехід ри­зику відбувається в момент передання товару першому з них. Термін СРТ зобов'язує продавця здійснити митне очищення товару для екс­порту. Може застосовуватися незалежно від виду транспорту, в тому числі за мультимодальних (змішаних) перевезень.

СІР — carriage and insurance paid to (... namedplace of destination), фрахт перевезення та страхування оплачено до (... назва місця призначення). Продавець здійснює поставку товару шляхом його передання перевізнику, призначеному ним самим. Додатково до цього він зобов'язаний оплатити витрати перевезення товару до погодженого місця призначення. Покупець бере на себе всі ризики та будь-які додаткові витрати,  що  можуть виникнути після

310

 

здійснення поставки у зазначений спосіб. На продавця покла­дається обов'язок забезпечення страхування на користь покупця проти ризику втрати чи пошкодження товару під час перевезення. Отже, продавець зобов'язаний укласти договір страхування та сплатити страхові внески. Покупець повинен мати на увазі, що за умовами терміна СЕР від продавця вимагається забезпечення страхування лише з мінімальним покриттям. Якщо покупець ба­жає мати страхування з більшим покриттям, він повинен або пря­мо та недвозначно домовитися про це з продавцем, або самостійно вжити заходи для забезпечення додаткового страхування. Під "пе­ревізником" мають на увазі будь-яку особу, яка на підставі догово­ру перевезення зобов'язується здійснити або забезпечити переве­зення товару залізницею, автомобільним, повітряним, морським, внутрішнім водним транспортом або комбінацією цих видів транс­порту. У разі здійснення перевезення в узгоджений пункт призна­чення кількома перевізниками ризик переходить у момент пере-дання товару у відання першого з них. Термін СІР зобов'язує про­давця очистити товар від мита для експорту. Може застосовуватися незалежно від виду транспорту, в тому числі за мультимодальних (змішаних) перевезень.

DAF — delivered at frontier (... named place), поставка до кордону (... назва місця поставки). Вважається, що продавець виконав свої обов'язки щодо поставки, коли товар, очищений від мита для екс­порту, але ще не для імпорту, наданий у розпорядження покупця нерозвантаженим на транспортному засобі в зазначеному місці та пункті на кордоні, перед митним кордоном суміжної країни. Під терміном "кордон" розуміють будь-який кордон, у тому числі країни експорту. Тому сторонам надзвичайно важливо завжди точ­но визначати відповідний кордон зазначенням конкретного місця та пункту. Проте, якщо сторони бажають покласти на продавця обов'язки щодо розвантаження товару з транспортного засобу та всі ризики й витрати, пов'язані з розвантаженням, це має бути чітко обумовлено внесенням відповідного застереження до догово­ру купівлі-продажу. Цей термін може застосовуватися незалежно від виду транспорту, за умови, що товар доставляється до сухопут­ної межі. Якщо поставка матиме місце в порту призначення, на борту судна або на причалі (набережній), слід застосовувати терміни DES або DEQ.

311

 

DES — delivered ex ship (... named port of destination), поставка із судна (,.. назва порту призначення). Вважається, що продавець вико­нав свої обов'язки щодо поставки, коли товар, який не пройшов мит­ного очищення для імпорту, надано у розпорядження покупця на борту судна в названому порту призначення. Продавець несе всі вит­рати та ризики, пов'язані з доставкою товару до порту призначення до розвантаження. Якщо сторони бажають покласти на продавця витрати й ризики розвантаження товару, слід застосовувати термін DEQ. Термін DES використовується виключно у разі доставки това­ру морським або внутрішнім водним транспортом або у змішаних пе­ревезеннях, коли товар прибуває в порт призначення на судні.

DEQ — delivered ex quay (... named port of destination), поставка з причалу (... назва порту призначення). Вважається, що продавець виконав свої обов'язки щодо поставки, коли товар, що не пройшов митного очищення для імпорту, надано у розпорядження покупця на причалі (набережній) у названому порту призначення. Прода­вець несе всі витрати та ризики, пов'язані з доставкою товару до порту призначення та розвантаженням його на причал (набережну). Покупець зобов'язаний здійснити митне очищення товару для імпорту та сплатити всі податки, мита та інші збори і витрати, пов'язані з імпортом товару (це правило є відхиленням від попе­редніх версій "Інкотермс", які покладали обов'язки щодо митного очищення товару для імпорту на продавця). Якщо сторони бажають покласти на продавця всі або частину витрат, що підлягають оплаті при імпорті товару, вони повинні чітко зазначити це у договорі купівлі-продажу. Термін DEQ може застосовуватися тільки у разі доставки товару морським або внутрішнім водним транспортом, а також у змішаних перевезеннях, коли товар вивантажується із суд­на на причал (набережну) в порту призначення. Якщо сторони ба­жають покласти на продавця витрати й ризики, пов'язані з пе­реміщенням товару з причалу до іншого місця (складу, терміналу, транспортної станції та ін.) у порту або за його межами, слід засто­совувати терміни DDU або DDP.

DDU — delivered duty unpaid (... named place of destination), постав0 ка без сплати мита (... назва місця призначення). Продавець здійснює поставку покупцеві товару без митного очищення для імпорту та без розвантаження з будь-якого транспортного засобу в обумовленому місці призначення. Продавець несе всі витрати та ризики, пов'язані з

312

 

доставкою товару до цього місця, за винятком (у відповідних випад­ках) будь-яких "мит" (під "митом" тут мають на увазі відповідальність за виконання та ризики виконання дій зі здійснення митних проце­дур, а також оплату витрат митного очищення, податків, митних та інших зборів) на імпорт до країни призначення. Обов'язки щодо та­кого "мита" покладаються на покупця, так само, як і будь-які витрати та ризики, зумовлені несвоєчасним митним очищенням ним товару для імпорту. Якщо сторони бажають покласти на продавця обов'язки щодо здійснення ввізних митних процедур, витрати і ризики, пов'язані з цим, або деякі витрати, якими супроводжується імпорт то­вару, вони повинні чітко обумовити про у договір купівлі-продажу. Термін DDU може застосовуватися незалежно від використовувано­го виду транспорту, але якщо поставка повинна мати місце на борту судна або на причалі (набережній) в порту призначення, слід застосо­вувати терміни DES або DEQ.

DDP — delivered duty paid (... named place of destination), постав0 ка зі сплатою мита, (... назва місця призначення). Продавець здійснює поставку покупцеві товару, очищеного від мита для імпор­ту, без розвантаження з будь-якого транспортного засобу в обумов­леному місці призначення. Продавець несе всі витрати та ризики, пов'язані з доставкою товару до цього місця, у тому числі (у відпо­відних випадках) сплату будь-яких "мит" (під "митом" тут мають на увазі відповідальність за виконання та ризики виконання митних процедур, а також оплату витрат митного очищення, податків, мит­них та інших зборів) на імпорт до країни призначення. Якщо термін EXW покладає на продавця мінімальний обсяг обов'язків, то DDP — максимальний. Цей термін не повинен застосовуватися, якщо про­давець прямо чи побічно не в змозі одержати імпортну ліцензію. Проте, якщо сторони бажають виключити із зобов'язань продавця оплату деяких витрат, пов'язаних з імпортом товару (таких, як ПДВ), це повинно бути чітко обумовлено у відповідному застере­женні в договорі купівлі-продажу. Якщо сторони бажають покласти на покупця всі ризики і витрати щодо імпорту товару, слід застосо­вувати термін DDU. Термін DDP може застосовуватися незалежно від використовуваного виду транспорту, але якщо поставка повин­на відбуватися на борту судна або на причалі (набережній) в порту призначення, слід застосовувати терміни DES або DEQ.

313

 


<