4.1. СУТНІСТЬ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ : Міжнародне приватне право - О.Х. Юлдашев : Книги по праву, правоведение

4.1. СУТНІСТЬ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 
РЕКЛАМА
<

Поняття "власність" і право власності. Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному аспекті — це присвоєння матеріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних засобів виробництва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому разі означає ставлення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб — як до чужих. Це ма­теріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.

Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні "мого" і "чужого". Сутність його поля­гає в пануванні власника над річчю та усуненні всіх інших суб'єктів від речі, тобто в недопущенні будь-яких перешкод власнику в пану­ванні над річчю з боку невласника [8; 112; 149].

Саме тому економічні відносини закріплюються, регламентують­ся і захищаються державою за допомогою норм права. Врегульовані

120

 

правовими нормами, економічні відносини здійснюються як пра­вовідносини і виступають у такій юридичній категорії, як право власності в сучасних державах.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут права власності. Праву власності належить головне місце у системі ре­чових прав. У свою чергу, речове право — це найбільш об'ємний і важ­ливий правовий інститут у всіх правових системах світу. Йому присвя­чено відповідні розділи цивільних кодексів, спеціальні закони країн.

Речові права характеризуються двома основними ознаками:

вони прямо передбачені законодавствами. Особа не може за

своїм бажанням створювати будь-які різновиди речових прав;

належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія

права відповідає обов'язок всіх інших осіб визнавати їх дію й утри­

муватися від їх порушення.

Право власності охоплює права: володіння, користування та роз­порядження майном.

Право володіння — надане законом право фактичного володіння річчю.

Право користування — заснована на законі можливість експлуа­тації майна, добування з нього корисних властивостей, одержання плодів і прибутків.

Право розпорядження — надана законом можливість на власний розсуд чинити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад продаж, дарування, знищення.

Право власності виникає на основі норм права й за наявності пев­них юридичних чинників та підстав, способів набуття цього права.

Способи набуття права власності:

1.  Первинні (право виникає вперше):

виробництво, переробка речі, придбання плодів, збільшення

кількості речей (наприклад, до будинку прибудували сау­

ну), присвоєння безгосподарних речей;

давність — факт тривалого володіння чужим майном. "Осо­

ба, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує

безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти

років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває

права власності на це майно (набувальна давність), якщо

інше не встановлено цим кодексом" (ч. І ст. 344 ЦКУ "Набу­

вальна давність").

121

 

2.  Похідні (у порядку правонаступництва):

із волі власника, наприклад договір і одностороння угода;

всупереч волі власника (націоналізація, конфіскація, рек­

візиція).

Для ринкової системи господарювання характерним є те, що в її основу покладено захист права власності, зокрема приватної, кому б вона не належала — вітчизняному чи іноземному суб'єкту права власності.

Захист права власності виявляється:

у захисті відносин власності за нормального, непорушеного стану;

у відновленні порушених відносин власності.

Способи захисту відносин власності:

1)             зобов'язально-правові:

позови із відшкодування, позадоговірної шкоди (танкер

розлив нафту і заподіяв величезний збиток рибному госпо­

дарству);

позови із відшкодування шкоди, заподіяної безпідставним

збагаченням (гроші надіслано за іншою адресою, а одержу­

вач їх не віддає);

2)             дії щодо відшкодування збитків, заподіяних під час порушен­

ня договірних зобов'язань.

Існують такі види позовів для захисту прав власності:

у праві континентальної Європи — речово-правові;

у країнах загального права — спеціальні види позовів.

У континентальній Європі (як і в Україні) застосовують вінди-каційні та негаторні позови.

Віндикаційний позов — вимагання неволодіючим власником від неправомірно володіючого невласника своєї речі (майна). Позива­чем виступає власник, який втратив володіння річчю (вкрали, загу­бив, передав іншій особі в тимчасове користування, а та відмов­ляється її повернути), але не втратив права власності на неї. Відповідачем за цим позовом є особа, яка неправомірно володіє чу­жою річчю.

Негаторний позов — позов про припинення неправомірних дій. Наприклад, ситуація, коли перед вашим гаражем виванта-жили купу цегли, і ви не можете виїхати, тобто користуватися своїм гаражем.

Щодо іноземних осіб практично у всіх державах застосовується національний режим захисту права власності.

122

 

Крім внутрішнього законодавства кожної держави питання регу­лювання прав власності розглядаються у міжнародних конвенціях і міждержавних угодах. Стосовно МПрП це такі міжнародні акти:

Конвенція про обмеження відповідальності власників суден

внутрішнього плавання від 1 березня 1973 р.;

Міжнародна конвенція про обмеження відповідальності влас­

ників морських суден від 10 жовтня 1957 р.;

Конвенція про заснування Організації інтелектуальної власності

від 14 липня 1967 р.;

Паризька конвенція про охорону промислової власності від

20 березня 1983 р. (Україна приєдналася до Конвенція 25 грудня

1991 р.)таін.

Особливості обмеження відповідальності власників суден розглянуто у підрозділі 5.7 цієї монографії; зміст Конвенції "Про охорону права інтелектуальної власності" — у підрозділі 5.2.

Регулювання права власності у законодавствах різних країн. Сам факт визнання права власності, зміст цього права, обсяг дієздат­ності та правоздатності власників можуть бути у різних країнах не­однаковими. Відомо, що питання дієздатності особи, пов'язані зі здійсненням нею операцій з рухомим майном, багато в чому зале­жать від законодавства країни, де знаходиться майно.

У кожній країні існує свій підхід до поділу майна (речей) на рухоме і нерухоме. У державах романо-германської (континентальної) пра­вової системи існує чітке визначення поняття власності. Йому і пи­танню речового права загалом присвячено окремі розділи цивільних кодексів країн: у французькому Цивільному кодексі 1804 р. з трьох книг — книга II "Про майно і різноманітні видозміни власності"; німецькому Цивільному укладенні 1896 р. з п'яти книг — книга III "Речове право"; у швейцарському Цивільному кодексі 1907 р. з чоти­рьох книг — книга IV "Право власності"; в австрійському Цивільно­му кодексі 1811 р. із трьох частин — друга частина "Речове право"; у шведському Кодексі 1734 р. з дев'яти розділів — четвертий "Про не­рухомість", значно оновлений в 1970 р. Отже, у країнах "родини кон­тинентального права" питанням прав власності приділяється багато уваги, і в них це право виступає як окремий правовий інститут [49; 53; 55; 56; 59].

Країни англосаксонської (загальної) системи права мають свої особливості. Це право залишається переважно судовим, правом су-

123

 

дового прецеденту. В Англії немає галузевих кодексів європейського типу, в англійському праві відсутній поділ права на публічне і при­ватне. Право США містить кодекси, невластиві праву Англії. В дея­ких штатах діють цивільні кодекси, в 25 штатах — цивільно-проце­суальні.

У цивільному законодавстві багатьох держав наявне досить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить нерухомість:

за природою — будинки, споруди, землю;

за призначенням:

речі, призначені для обслуговування нерухомості — машини,

інструменти, сировина, худоба в маєтку;

те, що належить до нерухомого майна, — земельні ділянки;

незібраний урожай;

предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для

обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для

оброблення землі, рільничі знаряддя);

речі, поєднані із землею назавжди;

узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із

присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження

суті речі) на нерухомі речі;

сервітути (право користування чужим майном) або зе­

мельні повинності (земельні сервітути);

•               позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості.

Рухомими за нормами цього кодексу вважаються речі, які можуть

змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зо­бов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торго­вельних та промислових компаніях; тимчасові чи довічні ренти, сплачувані державою або приватними особами (ст. 516-529 Цивіль­ного кодексу Франції).

У Федеративній Республіці Німеччині визначено вужче, ніж у Франції, поняття нерухомості: земля і складові частини земельної ділянки. До рухомого майна належить усе, що не є складовими зе­мельної ділянки. Такі самі визначення поняття рухомого та нерухо­мого майна існують в Італії та Японії. Відповідно до Цивільного ко­дексу Португалії до нерухомих речей належать міські й сільські

124

 

будівлі та споруди; води; дерева, куші, плодові насадження, якщо во­ни тісно пов'язані із землею; спадкові права на вказане майно; час­тини сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими (ст. 204-205) і обліковуються у спеціальних реєстрах (ст. 205). Приблизно таким самим за змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох інших державах.

У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до нерухомості є фізичний зв'язок об'єкта із землею. Тому неру­хомістю вважають землю, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема, цінні папери, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок, тоб­то ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить положення стосовно зазначених об'єктів.

У США та Англії класифікація майна на рухомість або неру­хомість застосовується тільки щодо суб'єктів іноземного права. Але існує розподіл на реальні та персональні речі, наприклад річ у во­лодінні та річ у вимозі є річчю персональною, а річ, що перебуває в оренді, — реальною, але нею не володіють.

Віднесення речей до рухомих і нерухомих має певні правові наслідки: неоднакова форма посвідчення права власності та укладання угод на ці види майна. Наприклад, у Німеччині обов'язковою є письмо­ва форма, що вимагає офіційної реєстрації в письмовому реєстрі. За за­конодавством ніяке речове право на нерухоме майно не може виникну­ти і припинитися без занесення його до Земельної книги. Для угод із рухомими речами не потрібно спеціальних формальностей.

Особливим типом правової системи є система мусульманського права. Оскільки в Корані питанням власності не приділено окремої уваги, то й у мусульманському праві власність ніколи не становила спеціального предмета досліджень.

Після розгляду інституту права власності у зарубіжних країнах перейдемо до аналізу цього інституту в праві України, зокрема в нових Цивільному та Господарському кодексах.

125

 


<