РозділІУ ДЕРЖАВА І ПРАВО СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 

1. Утворення держави

Стародавня Індія — країна, розташована у Південно-Східній Азії, на півострові Індостан. Тепер на цій території створено дві держа­ви — Індію і Пакистан. У стародавні часи вони становили єдине ціле в географічному, історичному й економічному відношеннях. Індія була заселена людьми ще у кам'яний вік, переважно негроавстралоїд-ної раси.

Розвиток суспільно-економічних відносин у різних регіонах краї­ни відбувався нерівномірно. Це пояснюється різноманітністю її при­родних умов і вторгненням більш розвинених племен іззовні. Родючі землі сприяли розвиткові землеробства, проте вимагали постійного зрошення. Виникає іригаційне будівництво. На півночі відбувалася боротьба з джунглями, які постійно наступали на поля. Крім земле­робства і садівництва, тут розвиваються ремесло, скотарство. Зарод­жуються міста — економічні й торговельні центри, зокрема у півден­ному Пенджабі. Виявлені їх рештки засвідчують високий рівень місто­будування. Вдосконалюються знаряддя і засоби виробництва, з'явля­ються вироби з металу, золота, перламутру. Виникає писемність.

Наприкінці IV—III тис. до н.е. швидкими темпами поширюється рабство. В результаті постають держави. Як вважають дослідники, це відбувалося приблизно у той час, що у Месопотамії та Єгипті. Мож­на припустити, що у Північно-Західній Індії існувало декілька силь­них рабовласницьких держав. їх політична історія, як і інших, що ви­никли у той час в Індії, нам невідома. Невідомі й деталі соціально-економічного розвитку цього найдавнішого в країні суспільства. Не­має відомостей про право. Розкопки в країні, зокрема в Мохенджо-Даро і Хараппі, проводять повільно, а отже, для будь-яких наукових тверджень не вистачає фактів, доказів. Наявний же археологічний матеріал є надто бідний.

Наступну епоху в індійській історії (II тис. до н.е.) часто називають ведичною, оскільки основним джерелом відомостей про неї є літера-

 

81

 

турна пам'ятка "Веди", що дійшла до нас з тих часів. Веди — це не істо­ричні твори. Вони містять релігійні гімни, молитви, заклинання, які не дають змоги відтворити детальну економічну і політичну історію Індії, однак певний матеріал для цього з них можна зачерпнути.

Починається ведична епоха з вторгнення в Індію з північного за­ходу кочових світлошкірих племен аріїв (староіндійською мовою "арія" означає "аристократ", "шляхетний" на противагу "анарії" — нижчий, гірший, яке застосовували до корінного населення). Звідки прийшли арії — науці достеменно невідомо. Існує припущення, що, можливо, прийшли вони з південної Європи — нинішньої України, Поволжя, а можливо, з Ірану. Є певні підстави для цих та інших припущень, зок­рема в результаті досліджень їх мови, побуту тощо.

Вторглися арії на територію Індії в середині II тис. до н.е. Місцеве населення було частково витіснене в гори, частково асимілювалось з чужоземцями.

Отже, з часу завоювання Індії аріями починається новий, більш відомий науці період розвитку суспільно-політичних відносин. Дослід­ники розділяють його на декілька етапів: 1) розклад первіснообщин­ного ладу і утворення рабовласницької держави (друга половина II тис. до н.е.); 2) рабовласницькі держави в долинах Гангу та Інду (II тис. до н.е.-ІУ ст. до н.е.); 3) централізована держава Маур'їв (IV—III ст. до н.е.); 4) криза і феодалізація держави (III ст. до н.е.-ІУ ст. н.е.).

На час вторгнення в Індію арії перебували на стадії первіснообщин­ного ладу з досить чіткою організацією суспільства. Найнижчою лан­кою цього суспільства була сімейна або родова община — гана (гр. §епо5, лат. §еп5 — рід). Общиною або громадою управляли народні збори, ради старійшин і військові вожді. Общини об'єднувались у племена з племінною радою (саміті) і вождем - раджою, а племена — у племінні союзи. У них вже існував поділ праці, почала виділятися племінна знать, а також жерці — брахмани. Військові вожді та верхівка дружини ста­новили привілейовану групу — кшатріїв. Це був прошарок заможної громадської аристократії. Прагнення зміцнити своє привілейоване становище згодом привело до появи особливої соціальної системи — системи варн, або каст.

Перехід від кочівництва до осілого землеробського життя, змішу­вання з корінним населенням мали своїм наслідком дальший розви­ток продуктивних сил і класову диференціацію, що прискорило роз­пад первіснообщинного ладу. Родова община перетворюється у сусід­ську, територіальну — "вішас" (старослов. — весь). Вона зберігається впродовж тривалого часу. Цьому сприяли особливості клімату і ґрунту (необхідність ведення громадських робіт — іригаційних, вирубування

 

лісу і боротьба з джунглями, будівництво храмів тощо). Декілька об­щин об'єднується у своєрідні центри, створюють свої міста, і таким чином виникає безліч маленьких, майже незалежних союзів. Общини були патріархальні з усеохоплюючою владою чоловіка у сім'ї. Залежність окремої людини від общини була цілковитою і охоплювала без винят­ку усі сторони життя.

Поділ на племінну військову знать, жерців і простих общинників, що відбувся раніше, дістав у аріїв після завоювання спадкове закріп­лення. Це виявилося в утворенні стародавніх станів — каст. Першу касту становили жерці (брахмани); другу — світська і військова знать (кшатрії); третю — прості общинники: селяни, ремісники, скотарі (вайші); четверту становило підкорене, але вільне місцеве населен­ня — шудри. Раби, яких було багато, в касти не входили. Спочатку відмінності між кастами, особливо першими трьома, не були надто виразними, але згодом вони все більше поглиблюються. Касти отри­мують релігійне освячення, стають спадковими і перехід з однієї касти в іншу був вже майже неможливий.

Релігійна система вірувань Стародавньої Індії обґрунтовувала цю соці­альну систему і привілеї трьох вищих каст, що нібито були утворені "пра­батьком усіх живих істот" Пуруші: жерці утворені з його вуст; кшатрії — з його рук; вайші — зі стегон; шудри — ступень. Зважаючи на це, жерці — над усіма найвищі, бо вони служать богам, кшатрії керують суспільством і ведуть війни, вайші займаються землеробством, скотарством, ремес­лом і торгівлею, а шудри служать трьом вищим кастам.

Отже, завоювання Індії аріями, перетворення значної кількості підкореного населення в рабів, розвиток приватної власності і майно­вої нерівності призводять до швидкого перетворення родового ладу в аріїв у організацію для завоювань, грабунку і пригнічення інших на­родів, для тримання під контролем власного народу. З органів народ­ної волі органи управління аріїв перетворюються в органи панування, насильства, пригнічення — отож, знову виникає державність, край існу­ванню якої у попередній період саме арії і поклали.

Відсутність джерел не дає змоги і в цей період простежити процес утворення індійської державності. Деякі письмові джерела засвідчують, що починаючи з кінця II тис. до н.е. в Індії існувало декілька держав, які носили назви племен, що їх заснували: це Куру на заході, Панчала на схід від Куру, Кошала, Каші, Ватса, Магадха та ін. У V ст. до н.е. Ма-гадха (в долині Гангу) об'єднала навколо себе низку областей і держав, розташованих між Гангом і Гімалаями, але єдиної, централізованої держави утворено не було. В басейні ріки Інду в цей період існувало багато дрібних держав, які вели постійні міжусобні війни і цим себе

 

 

 

82

 

83

 

взаємно послаблювали. Вони перші в Індії зіткнулися з персами, які в той час почали похід на схід. Перським царям вдалось захопити більшість держав басейну ріки Інд і ввести їх до складу своєї держави. Та незабаром сама Персія зазнала нищівної поразки від військ Алек-сандра Македонського. В 327 р. до н.е. він завоював значну частину те­риторії Індії. Після смерті Александра Македонського (помер у 323 р. до н.е. в м. Вавилоні) його держава розпалася.

Визвольну боротьбу в Індії очолили цар Магадхи Чандрагупта Ма-ур'я (321-297 рр. до н.е.) та його наставник брахман Каутілья, якого вважають автором трактату "Артхашастра". Цей цар та його наступ­ники об'єднали під своєю владою значну частину території Індії, а та­кож Афганістану та Белуджистану. В історії ця держава відома як імпе­рія Маур'я. Найбільшого розвитку вона досягла у роки панування царя Ашоки (272-232 рр. до н.е.), коли було об'єднано майже всю Індію. Держава мала значний міжнародний авторитет, буддизм був визнаний державною релігією. Після смерті Ашоки держава розпалася. На півночі утворилося величезне індо-грецьке (Бактрійське) царство, в Магадсі утвердилася нова династія, на півдні ж виникло декілька дрібних дер­жав, наймогутнішою з яких була Андхара. В усіх цих державах і надалі продовжувалася постійна міжусобна боротьба. Скориставшись цим, у Північну Індію в кінці II ст. до н.е. вторглися скіфські племена саків, які створили тут індо-скіфську (Кушанську) державу. У І ст. до н.е.-II ст. н.е. в Індії йде процес інтенсивного розкладу рабовласницького спосо­бу виробництва. Зароджуються і розвиваються нові, феодальні відно­сини. В IV ст. тут виникає величезна держава Гуптів, яка була вже ран­ньофеодальною.

2. Суспільний лад

У УІ-ІУ ст. до н.е. економіка Стародавньої Індії досягла чи не най­більшого розвитку. Долини рік були перетворені у важливі землеробські райони країни; збудовано розгалужену мережу іригаційних споруд; у джунглів відвойовано великі території і перетворено в орні землі та пасовища. Вдосконалюються землеробство, знаряддя виробництва. Розвивається садівництво і городництво. Високого рівня досягає ре­месло, яке остаточно відокремлюється від сільського господарства. В джерелах того часу згадується багато різних, невідомих раніше професій: ювеліри, майстри по перламутру, ковалі, кушніри та ін.

Товарне виробництво почало відігравати основну роль у тогочасній економіці Індії. Йде процес поступового перетворення патріархальної

 

системи рабства, націленої на виробництво предметів споживання, в розвинену рабовласницьку систему, скеровану на виробництво додат­кової вартості, прибутку.

Успіхи у розвитку сільського господарства, ремесла зумовили інтенсивний розвиток торгівлі, зростання старих і виникнення но­вих міст. Між містами прокладаються дороги, будуються заїжджі дво­ри. Індійські купці ведуть обширну міжнародну торгівлю, зокрема з Китаєм, Персією, Єгиптом. Індійські товари щораз більше з'являються в Європі.

Розвиток продуктивних сил зумовлював встановлення тісних еко­номічних зв'язків між окремими регіонами країни, державами Індії, сприяв їх об'єднанню. Водночас значно поширюється експлуатація рабів і вільних общинників, загострюються соціальні протиріччя.

Відбувається дальше зміцнення і остаточне відокремлення каст. Важливо пам'ятати, що їх не можна ототожнювати з класами. Серед вищих каст — брахманів і кшатріїв були й бідні люди. Багато брах­манів, особливо дервіші, постійно подорожували по країні, навчаючи людей релігії, не маючи ніякого майна, крім одягу та посоха. І навпа­ки, серед вайшів чи навіть шудрів були досить заможні, навіть багаті люди. Водночас поділ на касти прискорив розклад родоплемінних відносин, відкриваючи можливість для об'єднання всіх тих, що при­ходять з різних племен, у рамках однорідних соціальних верств і однієї держави.

Як уже зазначалося, керування суспільством і державою було при­вілеєм тільки перших двох каст, які становили групу "благородних" або "двічі народжених". Брахмани — найвища каста, не займалися фізичною працею: вони жили з пожертв, які відігравали у пізньове-дичну епоху значну роль, будучи основним джерелом існування чис­ленних жерців. Наявність цієї дуже могутньої касти накладає знач­ний відбиток на весь соціальний, державно-політичний та правовий розвиток країни. Світські правителі — князі-магараджі та інші були змушені поділяти з брахманами політичну владу. Без погодження з брахманами не можна було вирішити жодних важливих питань. Князі Стародавньої Індії не мали, зазвичай, навіть законодавчої влади. Вони не могли самочинно видавати закони — їх складали брахманські шко­ли в кожній місцевості, князівстві. Закони діставали релігійне освя­чення, і князь повинен був тільки стежити за їх виконанням. Ця об­ставина сповільнювала державно-правовий розвиток у Стародавній Індії. Крім того, наявність такої могутньої жрецької касти робила неможливим підпорядкування релігії інтересам держави. Радше було навпаки.

 

 

 

84

 

85

 

Брахмани мали монопольне право тлумачити закони, давали вка­зівки і поради людям інших каст щодо їх застосування. їх обов'язком було постійно вивчати Веди (священні книги) і навчати їх інших, при­носити жертви за себе і за інших, дарувати і приймати подарунки. Жер­твопринесення, як і інші явища соціального буття, що не обходилися без участі брахманів (шлюб, народження, смерть), супроводились склад­ними обрядами, ритуалами. За їх виконання брахмани брали велику плату.

За вченням брахманів, між ними і кшатріями повинна існувати тісна співпраця і взаємодопомога: "Без брахмана не процвітає кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і в цьому і в потойбічному світі".

Брахманів вважали володарями усього живого і мертвого на землі, усі їхні бажання виконували безвідмовно. Особу і майно брахмана вва­жали недоторканими, а будь-яка образа, поранення, вбивство тягнули за собою суворі покарання, здебільшого мученицьку смерть. Винятко­ве становище брахманів, постійні дорогі жертвопринесення, яких ви­магав брахманізм від усього населення, освячений ним кастовий устрій, вчення про переродження душ, згідно з якими душі померлих не по­трапляють у загробний світ, а відразу відроджуються в іншому тілі (за­лежно від суми позитивних і негативних вчинків, здійснених за життя, особливо щодо брахманів — отже, після смерті людина за заслуги пе­ред богами і брахманами може народитися представником іншої, ви­щої касти) — усе це викликало у суспільстві рух протесту, який знай­шов відображення, зокрема, в нових релігійних течіях — буддизмі та джайнізмі. Обидві ці течії відкидали авторитет Вед, заперечували кас­товий поділ. Вони твердили, що всі люди рівні, а долю людини визна­чає сума добрих і поганих справ предків. Способом для досягнення щасливого життя і потомства є не дотриманя законів і наказів кож­ної з каст, а чернечий спосіб життя, незаподіяння зла живим істотам тощо.

Другій касті, кшатріям, ставили в обов'язок управляти країною, за­хищати її, охороняти підданих, здійснювати жертвопринесення і вивчати Веди, пильнувати, щоб усі люди дотримували законів і релі­гійних обрядів та ритуалів. Кшатрід — це була світська знать, наділена державною, політичною і військовою владою. Проте діяла вона не на свій розсуд, а під постійним контролем брахманів. Упродовж життя, аж до самої смерті, вчителями, опікунами, наставниками чи порадни­ками кшатріїв були брахмани. Економічне становище кшатріїв було різним. Більшість з них були багатими, проте траплялись і незаможні, а дехто за борги навіть потрапляв у кабалу.

 

Найчисленнішою була каста вайшів — це безпосередні виробники, трудяще населення — селяни, ремісники, торговці та ін. Люди цієї кас­ти були зобов'язані вправно і добросовісно працювати, примножувати своє майно, своєчасно і регулярно робити жертвопринесення, бути покірними волі брахманів, своєчасно сплачувати податки, забезпечу­вати всім необхідним себе і членів вищих каст.

Каста шудрів повинна була "смиренно служити" трьом першим кастам. Вона займала третьорядне становище. Дослідники зазначають, що шудри — це люди особисто вільні, вони не були рабами, мали пра­во володіти майном, вільно ним розпоряджатися. Вони мали свої сім'ї, свої права і обов'язки. Як свідчать документи, шудра не повинен на­громаджувати багатство, навіть маючи таку можливість, оскільки, на­буваючи багатство, він тим самим утискав брахманів. Цей припис, од­нак, не ставав на перешкоді деяким шудрам збагачуватись.

Оскільки переходи з касти в касту були суворо заборонені, катего­рично забороняли і мішані шлюби. Коли ж такий шлюб відбувався, то чоловік і дружина втрачали приналежність до каст, потрапляли у кате­горію "чандалів" — людей поза суспільством, відщепенців, які не мали жодних прав, не мали майна, їх усі зневажали і вони навіть не могли проживати в середовищі вільних людей.

Отже, саме цей своєрідний кастовий устрій Стародавньої Індії, кастова приналежність були визначальними у встановленні правово­го становища людини у суспільстві, а не соціально-економічний стан, як це мало місце у більшості країн Стародавнього світу.

Рабство тривалий час мало патріархальний характер, його джере­лами, як відомо, були військовий полон, народження дітей від батьків-рабів, боргове рабство, перетворення вільного в раба за скоєння зло­чину. Водночас зазначимо, що раби-землероби часто жили громада­ми, мали свої сім'ї, а брахмани і кшатрії, забираючи у них більшу час­тину виробленої сільськогосподарської продукції, решту їм залишали, не втручаючись у їхнє повсякденне господарське життя. Таких рабів називали даса.

Раби в Індії були у приватній власності, храмовій, царській. Вони виконували різні роботи в домашньому та храмовому господарстві, у полі, в майстернях та ін. Багато рабів поруч з общинниками працюва­ли на будівництві іригаційних споруд, палаців, прокладанні доріг, ви­рубуванні лісів. Рабів продавали, купували, дарували.

 

 

 

86

 

87

 

3. Державний устрій

За формою правління індійські держави були монархічними. Рес­публік в Індії у стародавні часи не було. На думку деяких дослідників, влада царів, князів-магараджів тут не була деспотичною. Це припущен­ня вони мотивують, по-перше, тим фактом, що надто самоізольо-ваними, замкненими були общини, сільські громади; по-друге, тим, що правителі повинні були виконувати особливу дхарму — певні обов'яз­ки: захищати країну, охороняти підданих, здійснювати жертвоприне­сення, опікувати вдів, сиріт, хворих, організовувати роботу, спрямова­ну на ліквідацію наслідків стихійних лих, епідемій, запобігати голодові тощо. Треба пам'ятати і про те, що царі та князі управляли країною, по суті, за участю брахманів. Звичайно, ці обставини накладають відби­ток на характер і повноту царсько-князівської влади. Такою всеохоп-люючою, твердою, як у Єгипті чи Вавилоні, вона, напевне, не була, од­нак міцність її все-таки відчувалась у країні. Владу царів (раджів і кня­зів-магараджів) обожнювали. Брахмани вчили, що цар є бог або на­місник бога і його розпорядження треба виконувати як такі, що похо­дять від бога. У законах прямо сказано, що цар є "великим божеством з тілом людини". Цар мав "право життя і смерті" над своїми підданими (крім брахманів), володів величезними багатствами, численними па­лацами, маєтками, рабами. За будь-який непослух, особливо бунтар­ство чи підбурювання до нього, винних карали мученицькою смертю. Проте вищої релігійної влади він не мав.

В управлінні державою цар спирався на великий і розгалужений апарат урядовців — чиновників. Найважливішим з них був візир. Існу­вало також три відомства, три головні галузі управління, що здійсню­вали основні функції держави: фінансове, військове і відомство пуб­лічних (громадських) робіт.

При царі існувала рада (матрипарішад), що складалася з верхівки світської знаті, вищих урядовців. Для царя її рішення мали дорадчий характер. Зате рекомендації і поради брахманів були майже обов'язко­вими до виконання.

Безпосередньо допомагали цареві управляти його радники — ман-трини і магаматри та деякі вищі урядовці — свого роду міністри. Серед них були брахмани. Призначав їх усіх цар з числа "хоробрих, досвідче­них, шляхетного походження і випробуваних" людей. Саме вони ра­зом з представниками від більших міст входили у раду. На всі інші, дрібніші посади в центрі та на місцях призначення урядовців прово­дили ці радники і міністри.

Дуже важливим було фінансове відомство, на чолі якого стояв го-

 

ловний збирач податків. Він керував великим штатом чиновників, які або контролювали збір податків, або (дрібніші) самі їх збирали. По­датки сплачували всі вільні люди, крім брахманів та знаті. Ними були обкладені міста і села, рудники, ліси й сади, стада й торговельні шляхи, ринки й заїжджі двори та ін. Цареві належало віддавати п'ятдесяту частину кожного стада худоби, золота чи срібла, від шостої до десятої частини врожаю зернових культур, плодів саду, лікарських трав і ко­ріння та ін. Брахманські школи складали спеціальні збірники вказівок, де точно зазначали скільки і чого саме кожна людина повинна платити цареві і брахманам, які повинності виконувати. Наприклад, кожний се­лянин, кожний ремісник, крім сплати податків, повинен був щомісяця один день працювати на царя і т.п.

Значну суму становили й штрафи, які накладали суди на винних, що скоїли проступки чи злочини, а також судові мита та ін. Податки і побори стягували не тільки грішми, а й натурою — продуктами, які йшли на прогодування царського двору, війська, царських слуг і рабів, брахманів, чиновників. Чиновники за свою службу отримували плат­ню натурою або грішми, але частіше одержували в користування зе­мельні наділи з рабами.

Щодо військового відомства, то верховним головнокомандувачем військових сил був цар, його міг заступати візир. Існувала військова рада, що складалася з ЗО членів, розподілених на 6 колегій. Кожна колегія мала свого голову. Колегії відали різними родами військ, їх постачанням, транспортом.

Відносно відомства публічних (громадських) робіт, то відразу тре­ба зазначити, що воно не набуло такого розвитку і не мало такого зна­чення, як у Вавилоні чи Єгипті. В Індії протікає значно більше рік, ніж у названих країнах, отже, і потреба у системі іригаційних споруд була дещо меншою. Але й тут будували канали й водойми, осушували значні масиви заболочених земель. До того ж йшла боротьба з джунглями, які постійно наступали на поля; джунглі очищали і для здобуття нових плодоносних земель. Отже, відомство громадських робіт потрібне було для керування усіма вказаними роботами, які виконували раби, вайші та шудри. За освоєння нових земель землеробів і навіть цілі сільські общини звільняли на декілька років (3-5) від сплати податків.

Місцеве управління. Згідно з вченням брахманів, держава тоді про­цвітає, коли цар розумно і добре керує своїми підданими. Тому орга­нізації управління як в центрі, так і на місцях надавали великого зна­чення. Країна була поділена на провінції, на чолі яких стояли, як пра­вило, царевичі (сини правителя). Провінції ділили на округи на чолі з окружними начальниками, що "думають про всі справи". До складу ок-

 

 

 

88

 

89

 

ругів входили сільські поселення і міста. Сільські райони також були чітко поділені за кількістю господарств — на десятки, двадцятки, сотні, тисячі. На чолі цих адміністративних одиниць стояли відповідні упра­вителі (старости десяток і двадцяток, сотські, тисяцькі), що одержува­ли царську платню. Села теж мали своїх старост. їх основним обов'яз­ком було управляти життям поселення, наглядати за порядком, боро­тися з порушниками цього порядку і злочинцями. Найважливіші пи­тання сільської громади вирішували на сходках жителів. По селах існу­вали ще й ради старійшин. Старости й інші управителі збирали з підлег­лого населення продукти, які регулярно доставляли в столицю цареві. Грошові податки збирали відповідні царські урядовці.

У містах теж існувала чітка система управління. На чолі кожного міста стояв царський урядовець — управитель міста. При ньому ство­рювали колегіальний орган — міську раду, що складалась з шести ко­легій по п'ять членів у кожній. Кожна колегія мала чітко визначену сферу діяльності: 1) колегія, що керувала ремісничим виробництвом; 2) відала торгівлею; 3) вела облік населення; 4) забезпечувала місто во­дою і продовольством; 5) стягувала податки і мита; 6) організовувала і контролювала торгівлю іноземних купців.

Діяльність усіх місцевих органів управління контролювали спеці­альні урядовці на чолі з окремим міністром. У кожне село, міський ок­руг чи більше поселення призначали урядовців-контролерів, які нагля­дали за діяльністю службових осіб на місцях. Зловживання службовим становищем, згідно з законами, карали звільненням з посади та кон­фіскацією майна. Існував ще інститут секретних царських інформаторів та агентів, які наглядали за урядовцями різних рангів та за злочинця­ми, що відбули покарання.

Отже, апарат управління в Індії був великий, розгалужений, цент­ралізований. Нестійкі і неміцні економічні, торговельні зв'язки між окремими регіонами країни компенсувались, власне кажучи, центра­лізацією органів управління, їх чисельністю і чіткою організацією. І як тільки цю централізацію порушували, єдина держава розпадалася на відокремлені самостійні частини.

Судова система. Суд в Індії в стародавню епоху не був відокремле­ний від адміністрації. Правосуддя, згідно з вченням брахманів, вважа­ли одним з найважливіших обов'язків держави, царя. Отже, найвищим суддею був цар, який розглядав справи за участю вчених-брахманів. Зауважимо, що далеко не кожна людина могла звернутися зі скаргою безпосередньо до царя. Він же розглядав і скарги щодо рішень нижчих судових інстанцій, тобто водночас був найвищою апеляційною інстан­цією. Здійснювали судочинство і царські радники, міністри, кожному

 

з яких для розгляду справ виділяли для допомоги по три вчених-брах-мани. Судочинство на місцях здійснювали відповідні урядовці — пра­вителі провінцій, округів, міст спільно з брахманами, котрі добре зна­ли священні книги. Цар міг призначити, зазвичай із брахманів, і про­фесійних суддів, які виїжджали або постійно діяли на місцях. У сільських місцевостях по громадах діяли суди самих громад зі старостою на чолі. На кожні десять сіл призначали колегію у складі трьох суддів, яка була апеляційною інстанцією стосовно рішень громад.

Якщо рішення суду не задовольняло сторони, то вони могли звер­нутися у вищу інстанцію.

Збройні сили були надзвичайно важливою опорою держави. В Індії існувало професійне військо, поділене на різні види — піхоту, кінноту, колісниці, бойові слони. Існував і флот. Воїни отримували за службу платню або земельні ділянки (насамперед командири). При необхід­ності скликали ополчення, в яке йшли всі вільні люди, крім брахманів, високих урядовців і шудрів. За наказом царя кожен правитель провінції, округу, міста і т.д. повинен був поставляти певну кількість воїнів.

4. Джерела та характерні риси права

Джерела права. В найдавніші часи основним джерелом права в Індії був звичай. З розвитком державності дедалі більшого значення набу­ли закони, які створювали царі і брахманські школи. Характерною рисою джерел індійського права стародавньої епохи є його тісне по­єднання, переплетення з релігією. Релігія пронизувала все суспільне, державне, особисте і громадське життя та діяльність людей. Релігія зобов'язувала всіх дотримуватись певних правил поведінки — дхарм. Для кожної касти були свої окремі дхарми. Норми дхарм мали релі­гійний, моральний і правовий характер. Вони були створені брахмансь­кими школами на основі старовинних релігійних книг — Вед, норм звичайного права, судової практики, розпоряджень царів, законодав­ства. Брахмани привносили у дхарми і свої релігійно-етичні та мо­ральні погляди, уявлення, що відображали їх світогляд і переконання. Не забуваймо і того факту, що більшість суддів у Індії теж були брах­манами.

У різні часи в Індії з'являлися збірники дхарм, які часто називали законами — закони Ману, Гаутами, Анастомби, Нарада, Артхашастра та ін. Вони становили собою творчість різних шкіл брахманів і були не тільки регулятором поведінки, діяльності звичайних людей та уря­довців, правителів, а й навчальними посібниками.

 

 

 

90

 

91

 

Одним з найдавніших збірників таких правил, етичних, моральних і правових норм стали "Закони Ману" (II ст. до н.е.-ІІ ст. н.є.).Вони з'явились у період гострої боротьби між брахманізмом і буддизмом. Буддизм, до речі, при царі Ашока став державною релігією. А брахманізм змушений був здавати свої позиції перед міцним союзом буддизму і держави. Але цей відступ проходив в умовах напруженої і гострої бо­ротьби, що й відбито в "Законах Ману". Вони складені брахманами і названі іменем "прабатька всіх людей" — Ману, від котрого нібито по­ходять ці закони й правила.

Збірник складається з 12 розділів. Кожен з них містить велику кількість віршованих повчань, норм і правил поведінки. Умовно зміст законів Ману можна поділити на три частини: 1) релігійні приписи брахманів; 2) норми, що регулюють організацію і діяльність держав­них властей та взаємовідносини їх з громадянами; 3) норми цивільно­го, шлюбно-сімейного та кримінального права.

Ще одним збірником правових і морально-етичних норм була так звана Нарада, складена у пізніші часи, ніж закони Ману. Тут чіткіше виявлені симптоми кризи рабовласницької системи, зародження но­вих елементів соціально-економічних, правових і морально-етичних відносин. Цей збірник більшою мірою нагадує трактат з права. У ньо­му міститься багато норм різних галузей права, зокрема цивільного і кримінального, дано детальний опис механізму організації і діяльності суду, здійснення судочинства.

Крім збірників правових норм і законів, в Індії було чимало полі-тико-економічних і юридичних трактатів. Один з найвідоміших — "Артхашастра" — "наука про політику". Цю пам'ятку відносять до IV ст. до н.е., періоду імперії Маур'їв. В ній висвітлені питання державного устрою, засад здійснення правителями внутрішньої і зовнішньої по­літики, засади їх правової діяльності. Тут містяться норми цивільного і кримінального права, процесуальні норми і правила.

Право власності. Оскільки головною галуззю економіки Стародав­ньої Індії було сільське господарство, то земля належала до основних засобів виробництва і була свідченням багатства. Формально майже вся вона належала цареві. Значна її кількість перебувала також у влас­ності сільських общин. У всякому разі, стародавні джерела згадують саме про царські і про общинні землі. Проте навряд чи можна сумніва­тися в тому, що існували й храмові землі.

Згодом виникла приватна власність на землю. Царські маєтки не були такі обширні, як у Вавилоні чи Єгипті. Ними управляли царські управителі, а працювали раби, засуджені злочинці, наймані робіт­ники.

 

Землі, які належали общині, були її колективною власністю. Общин­ники одержували для обробітку ділянки, але розпоряджатися ними не могли. В пізнішу епоху, можливо, мали право 'їх продавати чи заклада­ти, але документальних підтверджень цього немає. У законах Ману зга­дується тільки про те, що судові органи держави розглядають спори про земельні межі між общинами.

Як уже зазначалось, про приватну земельну власність у тогочасних пам'ятках права згадок немає.

Рухоме майно перебувало, поза всяким сумнівом, у повній при­ватній власності. Це підтверджується наявністю врегульованої правом великої кількості договорів, всіляких зобов'язань тощо. Правом пе­редбачено сім основних способів набуття власності: 1) купівля; 2) да­рування; 3) спадкування; 4) знахідка; 5) здобич; 6) оплата за виконану роботу; 7) позика під відсотки. Перший, третій і четвертий способи були законними для усіх каст; п'ятий — тільки для кшатріїв; шостий і сьомий — тільки для вайшів; другий — тільки для брахманів. Відоми­ми були й інші способи — виготовлення речі, набуття речі за давністю володіння (п'ять років, якщо володілець був сумлінним господарем, не звинувачувався у крадіжках). Виморочне, тобто безгосподарське, майно трьох нижчих каст переходило тільки цареві.

Зобов'язальне право. В законодавстві, у тому числі в законах Ману, нічого не сказано про форму укладення договорів. Однак при вирі­шенні спорів належало покликатися на свідків — отже, їх присутність була обов'язковою. Якщо свідків не було, то застосовували клятву й ордалії. З цього можна дійти висновку: єдиної, обов'язкової форми укладення договорів не існувало. Водночас були встановлені умови їх дійсності. Не вважали чинними (дійсними) договори, укладені з ду­шевнохворими, дітьми, рабами, нетверезими, за допомогою обману, насильства, а також договори, укладені всупереч законові і звичаєві.

Праву Індії були відомі зобов'язання з договорів і з причинення шкоди.

Купівля-продаж. Об'єкт цього договору становили будь-які речі — відповідної ваги, обсягу, якості. Продавцем міг бути тільки власник речі. Згідно з законами Ману, продаж або дарування речі, здійснені не її власни­ком, не можуть бути визнані дійсними. Коли ж все-таки річ була куплена не у власника, то покупець зазвичай притягувався до кримінальної відповідаль­ності як співучасник злодія і тільки наявність свідків при здійсненні покуп­ки звільняла його від відповідальності. Спірну річ повертали її власни­кові, збитки відшкодовували покупцеві, а продавця карали як злодія.

При укладенні договору, крім присутності свідків, необхідно було показати куповану річ для виявлення всіх її вад. Якщо продавець нама­гався приховати недоліки речі, то він притягався до відповідальності.

 

 

 

92

 

93

 

Позика. Предметом цього договору були, зазвичай, гроші та про­дукти сільського господарства. їх передавали у повну власність людині, яка ^визначений час мала повернути кредитору позичену річ або іншу у тій же кількості чи тієї ж ваги і якості. Позику брали під відсотки або без них. Гарантією повернення позиченого служили майно боржника та його особа. При несплаті боргу кредитор міг пред'явити до боржни­ка позов у суді, і коли боржник не мав змоги віддати борг, то повинен був (чи його близькі, родина) його відпрацювати. Це не було боргове рабство, бо після відпрацювання позиченого боржник ставав знову вільним. Крім того, кредитор нижчої касти навіть через суд не міг зму­сити боржника з вищої касти відпрацьовувати борг. В "Артхашастрі", коли йдеться про заставу особи на певний час, тобто для відпрацюван­ня боргу, прямо пишеться, що для аріїв не може бути рабства, і якщо хтось з них потрапив у заставу, наприклад дитина, то його намагалися якнайшвидше викупити. Продаж вільних у рабство розглядали як кри­мінальний злочин. Під вільними розуміли аріїв, тобто людей перших трьох каст.

Зберігання. Цей договір був достатньо поширеним. На зберігання віддавали найрізноманітніші речі. Зберігання було безоплатним. У випадку, коли особа, що зберігала річ, не хотіла її повернути, а в потер­пілого не було свідків, то в суді проводили допит сторін, перевіряли чесність і порядність відповідача: у присутності свідків йому таємно підкидали золото чи якусь цінну річ. Якщо він повертав її, то справу припиняли, якщо ж присвоював, то силою змушували повернути і зо­лото, і віддану на зберігання річ чи її вартість.

Особа, котра зберігала чужу річ, не несла відповідальності, якщо річ була у неї вкрадена і було доведене її добросовісне зберігання, або якщо річ була знищена внаслідок стихійного лиха.

Законодавство передбачало й інші договори — наймання (особис­того і речового), дарування, обміну тощо.

Правові зобов'язання виникали між людьми не тільки в результаті договорів, а й з приводу заподіяння шкоди майну чи здоров'ю іншої людини. Пастух відповідав за втрату чужої худоби (якщо не міг довес­ти непричетність до цієї втрати); винні особи несли відповідальність за спаш чужого поля, вирубку дерев, кущів; за шкоду, завдану візником при порушеннях під час їзди по вулицях міста (відповідав не тільки кучер, а й його власник), та ін.

Шлюб та сім'я. У Стародавній Індії відомі декілька різних форм ук­ладення шлюбу. Найпоширенішою формою була купівля нареченої в її батьків, родичів чи опікунів. Друга форма — укладення шлюбного договору, де обумовлювались права й обов'язки сторін та ін. Передача

 

батьками дочки нареченому без договору давала йому повну владу над нею.

Хоч правове становище дружини у шлюбі й залежало від форми укладення шлюбу, проте, незважаючи на всі ці форми, дружина не мала повної правоздатності і дієздатності. Жінка, згідно з вченням брахманів, завжди потребувала опіки чоловіка, бо за своєю природою є особою неповноцінною, слабкою. Тому в дитинстві вона повинна перебувати під опікою батьків, потім — чоловіка, а у випадку його смерті — сина. Після укладення шлюбу майно, належне дружині (посаг, подарунки), повністю переходило в розпорядження чоловіка. Він мав і певні обов'язки щодо неї: піклуватися про житлові умови жінки, забезпечу­вати її всім необхідним, захищати і оберігати. Чоловіки могли вступати у шлюб при досягненні 24 років, дівчата — восьми років. Чоловікам дозволяли мати кілька дружин, найголовнішою з них була дружина з вищої касти.

Розірвання шлюбу мали право вимагати обидві сторони. Підста­вами для цього були: безпліддя сторін, подружня зрада, негідна пове­дінка, довга відсутність чоловіка, жорстоке поводження (доказом цьо­го служили опіки чи синці на тілі). Для чоловіка розлучення було про­стішою справою, ніж для жінки. Ось що написано з цього приводу у законах Ману: чоловік може розлучитися з дружиною, котра його не­навидить, через рік; яка не народжує дітей — через 8 років; якщо на­роджує мертвих дітей — через 10 років; через 11 років, якщо народ­жує тільки дівчат. Але коли дружина сварлива, то розлучитися можна негайно.

Законодавство і звичаї передбачали спадкування тільки згідно з за­коном. Про заповіт ніде не згадується.

Майно батьків спадкували лише сини. Спадок ділили порівну, і тільки найстарший син успадковував додатково 1/20 частину всього майна. Дочки батьківського майна не успадковували, однак брати були зобов'язані виділяти сестрам по 1/4 свого майна для посагу. Це майно поділяли між сестрами порівну.

Батько міг ввести у коло спадкоємців і внука — сина дочки, якщо він про це заздалегідь оголошував, видаючи її заміж. Сини від різних дружин спадкували не рівні частини, якщо дружини належали до різних каст.

Якщо синів у померлого не було, то до спадкування залучали його родичів (чоловічої статі) за чергою аж до шостого коліна включно — батько, дід, брати рідні, двоюрідні та ін.

Земля спадкуванню не підлягала, оскільки тоді ще не була приват­ною власністю.

 

 

 

94

 

95

 

Кримінальне право. У кожному збірнику законів і правил, у кож­ній дхармі чимало норм стосується кримінального права. З одного боку, вони мають соціально нерівний, тобто класовий характер, а з іншого — в них багато пережитків, звичаїв, традицій ще з епохи перв­існообщинного ладу. До них, зокрема, належали: 1) відповідальність сільської общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинця не виявлено; 2) вигнання злочинця чи порушника з общини та ін. Вод­ночас індійське право містить норми, які засвідчували високий рівень розвитку правової думки і права. Так, розрізняли навмисність і необе­режність при скоєнні злочину, пом'якшувальні й обтяжувальні обста­вини, співучасть тощо.

У кримінальному праві була розроблена ціла система злочинів: проти релігії, державні злочини, проти особи, честі, проти сім'ї, мо­ралі та ін. За релігійні та державні злочини, зокрема богохульство, перехід в іншу віру, образу богів, бунт, антидержавну змову, повстан­ня, перехід на сторону ворога, зраду державної таємниці карали смер­тю. Вбивство теж здебільшого карали смертю, його розглядали ще й як релігійний злочин. Водночас брали до уваги такі фактори, як не­обхідна оборона, необережне вбивство — тоді покарання могло бути пом'якшене.

Суворо карали за тілесні пошкодження: побої, поранення, застосо­вуючи тілесні покарання, штрафи та ін. Тому, хто піднімав руку або палицю на людину вищої касти, відрізали руку, якщо вдарив ногою — відрубували ногу, якщо плював — відрізали губи, тягав за волосся — відрубували обидві руки. Якщо ж злочинець і потерпілий належали до однієї касти, то за поранення стягували штраф, за покалічення — крім штрафу, винного ще виганяли з поселення.

Суворими заходами охороняли честь і гідність осіб вищих каст. Кшатрій за наклеп на брахмана платив штраф у 100 пан (пан = 9,7 г срібла), вайшій — 150-200 пан, шудру били батогами. За наклеп на кшатрія брахман платив штраф у розмірі 50 пан, вайшій — 25, шуд-ра — 12. Але коли шудра лаяв кого-небудь з вищої касти, йому відріза­ли язик. За злослів'я на своїх рідних — батьків, братів, сестер, дружи­ну — карали штрафом.

Нещадно карали осіб, котрі вчинили злочин проти власності. Зло­дія, спійманого на місці крадіжки, карали смертю. За крадіжку з храмів, царських палаців, комор, арсеналів також засуджували до смертної кари, як і за крадіжку слонів, колісниць.

Рівноцінна кара, як і злочинців, чекала на співучасників у злочинах і за приховання злочину. Вигнання загрожувало особі, котра бачила крадіжку і не вчинила жодної протидії. Крадіжку вночі вважали обтяж-

 

ливою обставиною. Винному спочатку відрубували руку, потім садили

на палю.

Крадіжку зерна, тварин та інших речей вартістю понад 50 пан ка­рали грошовим штрафом у розмірі 11-кратної вартості вкраденого. За крадіжку худоби у брахмана відрізали частину ноги (ступню).

Велику увагу приділяли боротьбі зі злочинами проти сім'ї та мо­ралі. Навіть за розмову з чужою заміжньою жінкою карали штрафом, а людину з нижчої касти ще й били батогами. За статевий позашлюб­ний зв'язок з брахманкою вайшій втрачав усе майно, кшатрій платив 1 тис. пан, брахман також платив штраф або його виганяли з даної місце­вості; шудру ж карали смертю не тільки за зв'язок з брахманкою, а й з жінкою будь-якої вищої касти. Невірну дружину зацьковували собака­ми у людному місці, а її співучасника клали на розпечене залізне ліжко.

Отже, покарання були різноманітні та жорстокі. Однак про крива­ву помсту жодних згадок немає, хоч інші пережитки первіснообщин­ного ладу були тривкими. Ймовірно, вона була витіснена системою су­ворих державних покарань.

Найпоширенішими покараннями, отже, були: смертна кара — проста і кваліфікована (спалення, посадження на палю, четвертування, заливання горла розтопленою олією або сріблом, затоптування слона­ми та ін.). Поширеними були й калічницькі покарання (відрізання ніг, рук, пальців, язика, губ, виколювання очей). До тілесних покарань на­лежали побиття батогами, палицями тощо.

Ці покарання здебільшого застосовували до осіб, котрі вчинили злочин проти представників з вищих каст, і від них відкупитись було неможливо. Якщо злочин був учинений представником вищої касти, то покарання були м'якші (ув'язнення, штрафи).

Обтяжливими обставинами при винесенні вироку вважали насиль­ство, повторність, злочини і проступки стосовно осіб з вищих каст; пом'якшуючими — приналежність до вищих каст, необхідна оборона, ненавмисність тощо.

Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Справу починали з ініціативи потерпілого (крім державних і релігій­них злочинів). Він же і підтримував звинувачення. Доказами були власне зізнання, для чого до представників нижчих каст могли застосовувати тортури, документи, покази свідків (вартість свідчення залежала від касти свідка). За браком таких доказів вдавались до ордалій, яких було декілька видів: за допомогою води, вогню, отрути, зважування (якщо при повторному зважуванні звинувачений був легший, то вважали його невинним). Велике значення як доказ мали клятви.

 

 

 

96