Розділ II ДЕРЖАВА ТА ПРАВО СТАРОДАВНЬОГО ВАВИЛОНУ

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 

1. Утворення Вавилонської держави

Країну, розташовану між ріками Євфратом і Тигром, стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям), хоча правильніше на­звати її Дворіччям, оскільки населення селилося не тільки між ріками, а й уздовж течій цих рік.

До XIX ст. історична та історично-правова наука не мали вичерп­них джерел, на основі яких можна було б скласти правдиву історію ста­родавнього Межиріччя. Основним джерелом знань про цю країну була Біблія, де поряд з міфами і легендами містилося немало правдивих, достовірних фактів. Щоправда, у розпорядженні дослідників були ще твори греко-римських авторів, які порівняно багато писали про краї­ни Сходу (Геродот — V ст. до н.е., Діодор Сицилійський — І ст. до н.е., Страбон — І ст. до н.е.). Однак не всі ці свідчення збереглись до наших днів, та й не завжди вони заслуговують безоглядного довір'я.

Достовірні джерела з історії Межиріччя, у тому числі з історії дер­жави і права, виявлені у XIX ст., коли на Близькому Сході розпочали широкі археологічні дослідження. Розкопували цілі міста, знаходили численні письмові джерела — глиняні таблички, написи на каменях, скелях тощо. Знайдено, зокрема, знамениту бібліотеку ассирійського царя Ашурбаніпала, а на початку XX ст. — збірник законів вавилонсь­кого царя Хаммурапі та фрагменти давньошумерських законів. Кли­нописне письмо, яким усі ці знахідки написані, розшифрував німець­кий дослідник Георг Гротефенд (1775-1853). Продовжили і поглиби­ли його дослідження француз Ежен Бюрнуф і норвежець Христіан Лас-сен. їхні праці опубліковані в 40-х роках XIX ст.

Історія Межиріччя постала перед сучасниками у новому, значно повнішому вигляді.

Отже, в цій країні люди селилися з давніх часів. Євфрат і Тигр, які беруть початок у горах Вірменії і впадають у Перську затоку, регуляр­но зрошували і удобрювали навколишні землі, які давали багаті вро­жаї. Достатньо було вкинути насіння у грунт після спаду води, пусти-

14

 

ти туди табун овець чи свиней, які втоптували насіння в землю, і після цього через певний час можна було збирати багатий врожай. У ріках водилося багато риби, в лісах і горах — різна дичина. Особливо час­то вживали сушену рибу. Нею харчувалися люди, а в розмеленому вигляді годували худобу. Полювання на диких звірів давало м'ясо і одяг зі шкур. Очерет використовували для будування жител і для ви­готовлення різного посуду, який обмазували глиною, а також пред­метів широкого вжитку. За браком каміння, металу й дерева широко використовували глину. З неї робили майже все: будували хати, пала­ци, оборонні стіни і башти, статуї богів, серпи з кам'яними зубцями, бочки і глечики, на ній писали.

Найдавнішим населенням на території південного Межиріччя були, найімовірніше, шумерійці. На північ від них жили семіти, яких в науці називають аккадцями — за назвою їх першої об'єднаної держа­ви Аккад. Вони прийшли сюди, очевидно, з Аравії, яку вважають бать­ківщиною всіх семітських племен. Уже в У-ІУ тис. до н.е. шумерійці перейшли до осілого способу життя і землеробства, заснованого на штучному зрошенні. Займатися землеробством у постійно затоплю­ваній і заболочуваній долині можна було лише за умов проведення дуже трудомістких іригаційних робіт. Регулювання розливів рік вима­гало об'єднаних зусиль, низки спеціальних робіт.

Однак таке об'єднання грунтувалося вже не на кровній спорідне­ності^ а на територіальній близькості, на сусідстві людських колективів. Унаслідок цього відбувається процес розкладу первіснообщинного ус­трою, і на зміну родової приходить територіальна (сусідська) община.

Наступний крок у соціальному розвитку суспільства — поява раб­ства. Поштовхом до цього був достатньо високий рівень розвитку про­дуктивних сил, коли безпосередній виробник міг виробляти продуктів більше, ніж це необхідно для забезпечення потреб своєї родини.

У стародавній Месопотамії завдяки кліматичним умовам дуже рано, вже в IV тис. до н.е., йшов неухильний процес зростання продуктив­них сил, соціального розшарування, і це тоді, коли в Європі всюди ще панував первіснообщинний лад.

Іншою важливою обставиною, що сприяла швидкій появі рабства, була потреба у виконанні великого обсягу тяжких робіт, пов'язаних з освоєнням нових площ під землеробські культури, для спорудження нових каналів і дамб, транспортних шляхів та ін. Спочатку кількість рабів ще була обмежена, і праця їх переважно застосовувалась для до­машніх потреб, а основний тягар так званих царських робіт лягав на плечі вільних общинників. Потім щораз більше рабів змушували пра­цювати власне на цих громадських, публічних роботах.

15

 

Особливістю природних умов Межиріччя була майже повна відсутність дуже важливих видів технічної сировини — каменю, лісу, металу, без якої немислиме виготовлення знарядь праці, зброї тощо. її природну нестачу компенсувала торгівля, обмін. Утворився числен­ний прошарок купців, торговців-тамкарів.

Усі ці фактори прискорили розвиток приватної власності, майно­вої нерівності, класів — отже, відбувався процес розкладу родоплемін­ного ладу. Постала потреба в утворенні апарату управління, держави, яка тримала б у покорі рабів, відстоювала нові порядки, захищала приватну власність тощо. На території Межиріччя, зокрема на півдні, тобто у Шумері, виникло чимало невеликих держав, центрами яких були великі міста, що стали осередками ремесла, торгівлі, культури. їх називали патесіати — за назвою їх правителів — патесі ("служитель бога") або ісаку ("намісник бога"). Це Ур, Урук, Лагаш, Кіш, Ассур таін. Патесіати вели між собою постійні війни, що, зокрема, давало мож­ливість за рахунок військовополонених збільшувати кількість рабів. Водночас швидко розвивалися продуктивні сили, культура тощо.

Серед інших свідчень археологів і геологів знаходимо цікаве по­відомлення про те, що у південній Месопотамії в давні часи трапилась катастрофічна повінь, яка відображена в стародавніх літературних джерелах Сходу—"Епосі про Гільгамеша". У цьому творі, набагато дав­нішому, ніж Біблія, є епізод, де зображено "всесвітній потоп" з такими самими найточнішими подробицями, як потім описує Біблія.

Але ще до "потопу" в Шумері відбувався процес централізації, ке­рівна роль переходила від одного патесіату до іншого. Джерела нази­вають вісім династій царів ("до потопу"), котрі царювали 241 тис. років. Після "потопу" змінилося ще вісім династій царів, які правили двома народами — шумерійцями на півдні й аккадцями на півночі — ще декілька десятків тисяч років. За цей час процес централізації знач­но поглибився. Зокрема, довгі століття домінувало аккадське місто — патесіат Кіш, потім гегемонія переходить до Лагаша (початок III тис. до н.е.). Шумер і Аккад досягли високого рівня розвитку матеріальної культури. Керівництво справою створення і впорядкування іригацій­ної системи вже потрапляє до центральної влади. Посилюється вплив і влада жерців. Будують великі храми і палаци царів. Далі триває сус­пільний поділ праці, а на його основі — подальше зростання багат­ства знаті та майнової нерівності. Збільшується кількість рабів, поси­люється їх експлуатація.

Утворення великих держав з розгалуженим апаратом управління, всевладдя знаті зумовлюють розшарування серед общинників. Ма­ломіцні господарства общинників занепадають, втрачають землю, яка

 

поступово стає об'єктом купівлі-продажу. Збіднілі общинники, обплу­тані боргами, потрапляють у кабалу до багатіїв, жерців. Непосильни­ми для общинників стають зростаючі податки, побори і повинності. Поширюються невдоволення, бунти, заворушення.

На початку XXIV ст. до н.е. царем Лагаша став Урукагіна. Він провів

низку реформ, які мали на меті полегшити становище общинників,

^   міських низів, дрібних жерців. Урукагіна повернув храмам їх землі,

\^  худобу, рабів, що в них забрали багатії. Водночас заборонив храмам

>ч   чинити насильство над власністю і особою селян, ремісників. Утричі

Ні   скоротив винагороду жерцям при похованні померлих, познімав на-

Л^   глядачів з полів, колодязів, місць ловлі риби та інших, скоротив чи-

\. новницький апарат, зменшив розміри податків і поборів тощо.

^\,            Реформи Урукагіни підбурили проти нього не тільки власну знать,

^ а й родову аристократію сусідніх держав. Коли проти Лагаша пішов X. війною цар Умми, Лагаш зазнав поразки і був спустошений. Незаба-V ром гегемонія переходить до семітського міста Аккаду. Його цар Сар-ч\ гон створив у Межиріччі єдину централізовану державу, територія якої 'ї4 простяглася від нинішнього Іраку аж до Егейського моря. Існувала .^ вона понад 200 років. Потім її завоювали дикі гутейські племена. Че-рез 120-130 років гутейці були вигнані або асимілювалися. Гегемонія у Межиріччі знову перейшла до шумерійців — царства Ур. Урські царі впродовж тривалого часу правили країною. В цей період дуже ви­сокого рівня досягає розвиток матеріальної і духовної культури. До­нині збереглися залишки храмової вежі, відомої нам під назвою Ва­вилонської. Вона стояла на прямокутній основі, сторони якої мали 62,5 і 43 м. Вежа мала багато поверхів, а на вершині стояв храм. Вави­лонська вежа була побудована значно раніше, ніж найстаріша єгипетська

піраміда.

У царстві Ур розвивається приватна власність на землі, запровад­жується боргове рабство. Ще більше активізується внутрішня і зовніш­ня торгівля. Будуються великі, розкішні споруди — палаци царів і знаті, храми, вдосконалюється іригаційна система, створюється постійна професійна армія, вперше формуються загони лучників.

Однак на початку XIX ст. до н.е. на Урську державу напали кочові племена амореїв та еламітів, і могутня колись держава розпалась. Але і ці завойовники згодом пішли геть, а їх залишки асимілювалися. Зно­ву великі міста-держави Межиріччя почали вести між собою бороть­бу за владу. В кінці III—на початку II тис. до н.е. на передній план висту­пають аккадці. Поступово набуває все більшої сили і могутності їх но­вий центр — місто Вавилод^%орота Бога"). З того часу це місто на багато століть стає центраи^щ^^ої держави.

 

 

 

16

 

 

 

Вавилон, зміцнившись, захоплює і підпорядковує собі все більше сусідніх міст-держав. Одинадцять царів Першої Вавилонської династії (від 1893 до 1594 рр. до н.е.) неухильно зміцнювали державу. Найвиз­начнішим і найвідомішим з них був Хаммурапі, що правив приблизно у 1791-1749 рр. до н.е.

За часів Хаммурапі Давньовавилонське царство досягнуло вершин своєї могутності й розвитку. В результаті впертої і тривалої бороть­би йому вдалось витіснити еламітян з південного Межиріччя, завою­вати конкуруючі з ним держави-міста Ларсу, Марі. Підкоривши собі увесь Шумер, Хаммурапі завоював Аккад і велику Ассирійську держа­ву. Отже, він зумів перетворити невелику Вавилонську державу в могутню обширну імперію, яка охоплювала майже все Межиріччя. Хаммурапі оголосив себе "найбільшим між царями", "царем царів", намісником бога на землі. Він наказав спорудити високий базальто­вий стовп, на верхівці якого велів зобразити себе разом з богом сон­ця Шамашем. "Щоб дужий не кривдив слабого, щоб закон захищав сиріт і вдів,... щоб скривдженому виправити кривду", — написав він на цьому стовпі, назвавши себе "царем справедливості". Він велів скласти великий звід законів, кодифікацію, чим уславився значно більше, ніж завоюваннями і створенням великої централізованої дер­жави.

Вавилон став могутнім, великим містом, столицею всього Межи­річчя. Його окружність, за Геродотом, мала близько 90 км. Місто було оточене трьома стінами висотою близько 22 м, шириною 6-8 м кож­на. Воно було забудоване розкішними палацами, храмами, 4-5 повер­ховими будинками тощо. Одним з семи чудес світу вважали висячі сади вавилонської цариці Семіраміди. Великого розвитку тут досягла на той час економіка, наука, культура, мистецтво, медицина та ін.

Розглянемо питання держави і права Вавилону — суспільний лад країни, державний устрій та основні риси права.

2. Суспільний лад

Як уже зазначалося, в общинах Межиріччя процес майнового і сус­пільного розшарування розпочався ще наприкінці IV тис. до н.е. В умовах штучного зрошення успішно розвивалось землеробство, вдос­коналювалась і розширялась система іригаційних споруд. Значного розвитку досягли ремесло, скотарство, садівництво. З виникненням товарно-грошових відносин срібні і мідні монети або шматки срібла на вагу почали використовувати як гроші. Зерно і худоба теж виступа-

 

ли платіжними засобами. Вдосконалювалися знаряддя праці, поглиби­лись людські знання у різних сферах життя.

В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних і невільників, або рабів. Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини сто­яли так звані авілум (у перекладі "людина, син людини"). Це була вер­хівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях — в областях, містах тощо. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я, майно авілум охоронялися

дуже суворо.

Другу групу вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену ("дрібний люд"). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж аві­лум. Нерівноправність їхнього становища стверджували правові акти. Наприклад, винних, якщо потерпілим був авілум, карали су­воріше, ніж за скривдженого мушкену. За тілесні пошкодження, коли обидві сторони належали до групи авілум, винний відповідав за принципом таліону ("око за око", "зуб за зуб"). Якщо авілум вчи­нив такий злочин проти мушкену, то платив штраф (статті 196, 197, 198, 206 законів Хаммурапі). Винного ж мушкену карали значно су­воріше і навіть за ляпас, завданий знатній особі, били публічно ба­тогом (ст. 202). При випадковому, ненавмисному вбивстві (у бійці) за мушкену платили менший штраф, ніж за авілум. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікареві за лікування, а також дружині при розлу­ченні (су. 139,140). При одруженні раба мушкену з вільною жінкою діти від цього шлюбу ставали вільними. Коли ж власником раба був авілум чи жерці, то діти від подібного шлюбу ставали рабами.

Водночас звертає на себе увагу дуже дієвий загалом захист влас­ності мушкену — його майно захищали, за правом, нарівні з майном царським і храмовим. Смертна кара загрожувала винним за крадіжку чи переховування раба царського чи мушкену (ст. 15,16). Якщо викра­дене інше майно мушкену, то злодій повинен відшкодувати його в 10-кратному розмірі, в іншому випадку винного засуджували до страти

(ст. 8).

Отже, мушкену — це теж рабовласники і землевласники, очевид­но, іноді люди достатньо багаті, але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні. Більшість дослідників вважає, що групу муш­кену становили двірцеві слуги, вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби та ін.

Світська знать жодних повинностей, окрім військових, не несла, жодних податків не сплачувала.

 

 

 

18

 

 

 

19

 

Ще одну велику групу рабовласників становили так звані тамка-ри— банкіри, купці, торговці, лихварі, тобто багаті люди вавилонсь­кого суспільства. Про них часто згадується в джерелах, у тому числі в законах Хаммурапі. Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу в суспільстві, значний вплив на державну політику. Це пояснюється високою питомою вагою торгівлі в житті вавилонсь­кого суспільства. Нагадаємо, що у Межиріччі через відсутність відпо­відних природних ресурсів не вистачало металів, каменю, лісу тощо. Все це завозили з інших країн купці й торговці. Грішми, які теж кар­бувалися з довізних дорогоцінних металів, забезпечували банкіри і лихварі. Саме вони фігурують у законах Хаммурапі в тих випадках, коли мова йде про кредиторів і боржників. Вони ж, мабуть, скупову­вали землі, причому закон дозволив їм купувати навіть вилучені з торгового обороту землі "ілку" (ст. 31). Цілком очевидно, що серед цієї верстви населення було багато землевласників і рабовласників. Значна кількість знайдених вавилонських ділових документів сто­сується власне торгівлі, ремесла і лихварства. Вони засвідчують, що існували великі торговельно-лихварські корпорації, котрі зосереджу­вали в себе величезні капітали. Торговельні доми займалися найріз­номанітнішими операціями: купівлею-продажем, обміном, видачею позик під відсотки, здаванням в оренду будинків, земельних ділянок, садів і навіть каналів, що згодом, як і земля, ставали приватною влас­ністю. Торговельні доми забрали у держави на відкуп збір мита і по­датків. Діяльність деяких з них можна простежити впродовж століть (дім Егібі і синів, дім Мурашу і синів та ін.).

Окрему, найвпливовішу і привілейовану групу суспільства стано­вили жерці. Вони володіли величезними багатствами. їм належали най­кращі землі, стада худоби, палаци і храми, зерносховища й склади, скарби, маси рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займа­лися лихварством і торгівлею. Закони надавали храмам привілеї нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували на свою ко­ристь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожер­твування царя, світської знаті, простих людей. Храми мали свою охо­рону, збройні сили. У Вавилоні серед жерців було дуже багато закли­нателів, ворожбитів, астрологів. Жерці контролювали юстицію і відігравали важливу роль в управлінні. Саме в їхньому середовищі існували, зберігались і розвивались різноманітні наукові знання, зок­рема математика, медицина, географія, астрономія. Завдяки цьому вони заздалегідь могли передбачати природні явища — повінь, посу­ху, затемнення сонця і використовували цю здатність у своїх цілях. Як згуртований, замкнений, привілейований клас, в умовах суцільної

 

неписьменності, сліпої віри широких верств населення в надпри­родні сили, богів, вони, по суті, визначали у багатьох випадках ос­новні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Вони мали тісні контакти й обмінювалися інформацією з жерцями сусідніх держав, неодноразово усували невигідних їм неслухняних монархів, призначали своїх. Недаремно у Вавилоні існувало свято, під час яко­го царі повинні були складати перед жерцями знаки своєї царської гідності (корону, скіпетр), щоб потім знову одержати їх від верхов­ного жерця.

Світська знать; на яку найчастіше опиралися царі, намагалася по можливості обмежити всевладдя жерців. Особливо це помітно в пері­оди централізації при енергійних, могутніх царях. Конкурентна бороть­ба між двома найпривілейованішими верствами тривала довго, зі

змінним успіхом.

Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники, ремісники, низи міського населення. Община (сусідська, територіаль­на), як було зазначено, зберігалась у Вавилоні, незважаючи на'утво­рення класового суспільства та держави. Це одна з характерних особ­ливостей соціально-економічного устрою всього Межиріччя. Общин­ники спільно володіли землями й рабами, виконували різні повинності й роботи на користь держави й храмів, платили певну суму податків. Вони обирали своїх старост та інше керівництво, які діяли під контро­лем державних урядовців, збирачів податків. Вони становили основ-1 ну масу війська — ополчення. Працю общинників, ремісників широ­ко використовували в східних деспотіях на так званих публічних робо­тах, тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, іригацій­них систем, громадських споруд, прокладанні доріг тощо. Виконання цих робіт та інших повинностей (сплата податків, служба у війську) належали до безумовних обов'язків общини. За виконання публічних робіт общинники одержували мізерну, суто символічну плату, іноді зовсім нічого, та дуже вбоге харчування. Від тяжкої праці і недоїдан­ня вони часто гинули.

Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби —,вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продажа дітей у рабство батьками, віддавання у рабство за злочини, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство мало так званий домашній характер, було обмежене. Рабоволодіння було пе­реважно колективним—храмів, царського дому, общин. "Домашнім", патріархальним рабство називалося тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях, у садах, домашньому господарстві, ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно

 

 

 

20

 

21

 

харчувалися. На відміну від пізнішого, класичного рабства, у Вавило-ні раби мали деякі права. Раб міг протестувати, коли його продавав власник, і тоді справа розглядалася судом. Раб міг мати своє майно, воло­діти і частково розпоряджатися ним — укладати угоди стосовно цього майна, продавати його, здавати в оренду, позичати тощо, тобто виступав суб'єктом права у цивільно-правових відносинах. Проте після смерті раба це майно переходило до рабовласника, отже, раб не був повно­правним власником свого майна. Для передачі майна рабом дітям у спа­док обов'язково треба було мати дозвіл рабовласника. За наявність майна чи грошей (при його продажу) раб ніс відповідальність перед господарем. Право володіти своїм майном мало на меті зацікавити раба в результатах його праці, підняти продуктивність цієї праці. Крім того, раб міг мати свою сім'ю, господарство.

Звичайно, не варто ідеалізувати становище рабів у Вавилоні. Раб залишався рабом у повному розумінні цього слова, його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно. За непослух шмагали батогами, могли покалічити. З метою запобігання втечі рабів таврували. Усунення цього знаку без дозволу власника раба підлягало покаранню — особі, яка це зробила, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж якась людина обдурила лікаря, заявивши, що раб належить їй, і розпорядилася ліквідувати рабське тавро, то таку людину належало вбити. Якщо лікар знав, що ця людина не є господа­рем раба, то йому відрізали пальці, якщо не знав, то звільнявся від відпо­відальності (ст. 227).

Разом з перетворенням Вавилону у велику, могутню державу, роз­ширенням його зовнішньої експансії, завоюванням нових територій і народів численність рабів щораз зростала. Все більше рабів, як і зе­мель та інших засобів виробництва, переходило у приватну власність. Рабство охоплювало всі галузі виробництва, пронизувало всю госпо­дарську діяльність країни. Недаремно пізніший, халдейський Вавилон порівнюють за розвитком рабства зі Стародавнім Римом. Раби працю­вали на полях, у ремісничих майстернях, у домашньому господарстві, на рудниках і копальнях, у каменоломнях, на іригаційних спорудах, різноманітних будівельних роботах тощо.

У нововавилонську епоху не лише збільшилася кількість рабів, а й сталися значні зміни в їхньому становищі. Розвиток продуктивних сил, вдосконалення виробництва зробили попередню форму експлуатації рабів малоефективною. Відсутність зацікавленості в результатах праці позбавляла раба стимулу до підвищення її продуктивності. Це розумі­ли і самі рабовласники. Тому в нововавилонську епоху порівняно ши­роко практикується відпуск рабів на оброк. Звичайно щорічний об-

 

рок становив 20 відсотків ціни самого раба. При середній ціні раба 60 сиклів раб повинен був сплатити своєму панові 12 сиклів на рік. Крім того, раби повинні були робити панам "подарунки".

Відпущені на волю раби іноді ставали власниками великих підприємств — ремісничих майстерень, міняльних крамниць, торго­вельних і лихварських контор, земельних ділянок, рабів. Деякі з них так збагачувались, що давали у позику великі суми вільним і навіть наймали на роботу вільних. Так, в одному документі повідомляється, що якийсь раб Енкіль домовився з паном про віддачу йому в оренду зрошувального каналу і прилеглих до нього земель. Орендна плата передбачалася в розмірі 1700 гур, тобто близько 10 тис. пудів сільсько­господарських продуктів на рік.

Отже, з правового боку рабів, відпущених на оброк, було визнано право- і дієздатними. Вони вступали у договірні відносини, укладали різного роду угоди, вели судові процеси один проти одного і навіть проти вільних, діючи немовби від імені свого господаря. Проте об­рочний раб міг стати боржником і потрапити, таким чином, у боргове

ярмо.

Рабовласникам було вигідно відпускати на оброк рабів, оскільки оброчні раби, не потребуючи тепер нагляду, давали їм великі прибут­ки. До того ж юридично рабовласник у будь-який момент міг позба­вити раба волі, забрати в нього все майно, продати чи знову змусити працювати з-під батога.

Звичайно, кількість рабів, відпущених на оброк, була невелика, а основна їх маса продовжувала працювати під примусом та доглядом наглядачів.

3. Державний устрій

Монарх. На чолі перших державних організмів, якими були міста-держави у Межиріччі, стояли правителі з титулом патесі. їхня влада, як і назва, найімовірніше походили від назви вождів племен чи міжпле­мінних союзів, які осіли в Месопотамії. З виникненням держав родо­племінні вожді перетворилися в органи політичного панування, орга­ни держави, утворивши з допоміжним апаратом так звану публічну владу. Природні умови і спосіб виробництва потребували збереження общин, а великий обсяг іригаційних та інших робіт необхідно було чітко і централізовано регулювати. Цього можна було досягти вста­новленням міцної влади, тому державна влада набула характеру дес­потії.

 

 

 

??

 

23

 

Отже, влада правителя тут була абсолютною: патесі видавав від свого імені закони, мав вищу адміністративно-виконавчу владу, був верховним воєначальником, найвищим суддею. Дуже часто він був верховним жерцем, називаючи себе намісником місцевого бога. Насе­лення приписувало йому особливу могутність і надприродну силу. У знайдених документах зазначалось, що він повинен оберігати країну і народ від стихійних лих, гніву богів, нашестя ворогів, наповнювати ка­нали водою, забезпечувати високі врожаї, примножувати кількість риби у воді і звірів на землі, будувати храми, фортеці, громадські споруди, млини, загони для священних тварин тощо.

Між окремими патесіатами, за документальними свідченнями, по­стійно точилася боротьба за владу, війни. Підкоривши сусідні тери­торії, племена, патесіати, переможець присвоював собі титул лугаля ("велика людина"). Починаючи з аккадської династії, правителі півден­ного Межиріччя називають себе "царями Шумеру і Аккаду", а згодом "царями чотирьох частин світу". Водночас вони вже називають себе не намісниками бога, а власне богами, приписуючи собі божественну, магічну силу. Богами вважали і називали, зокрема, царів Саргона, На-рамсина та ін. Вони будують власні храми, де народ віддає їм почесті, як богам, молиться до них.

При Хаммурапі влада царя ще більше зміцнюється. Він розгорнув енергійну діяльність не тільки всередині країни, всіляко її зміцнюючи, розбудовуючи, впорядковуючи законодавство, консолідуючи всі сили держави, намагаючись згладити соціальні протиріччя, припинити внутрішні чвари, а й у галузі зовнішньої політики. З цією метою цар здійснює низку важливих дипломатичних і воєнних акцій, спрямова­них на підкорення всіх інших держав Межиріччя і об'єднання країни. Саме він зумів перетворити Вавилон з центра відносно невеликої дер­жави у столицю всього Межиріччя, включивши до складу своєї дер­жави всю Ассирію, Марі, Ісин, Ларсу, Ашшур та інші патесіати.

Хаммурапі вважав себе богом. Його закони проголошували, що він призначений правити Вавилоном як син і спадкоємець бога Мардука. Царя називають "сонцем Вавилону", "царем правди", якому ще один бог, Шамаш, доручив чинити правосуддя.

Якщо раніше міста і споруди мали імена богів, то починаючи з 1-ої Вавилонської династії спостерігається тенденція заміни імен богів іменами царів (стіна Аммізадуга, канал Хаммурапі тощо).

Отже, накази царя були не просто наказами світського правителя, а й наказами бога. Цар ставав божеством незалежно від способу, яким посів трон — за спадковістю, внаслідок державного перевороту чи за­гарбницької війни. Зайняття трону правителем, який одночасно був

 

богом, ставало незаперечним доказом того, що завойовник сильніший, могутніший від попередника, що боги переможців могутніші за богів переможених, які виявилися нездатними захистити своє населення, свою землю. Отже, підкореним народам марно чинити будь-який опір.

Зауважимо, що таке звеличування і обожнювання царів не завжди подобалося жерцям, які й самі претендували на перші ролі у державі. Поступове відпадання від Вавилонської держави захоплених раніше територій, поява там своїх могутніх царів призвело до послаблення царської влади. УII тис. до н.е. вавилонських царів уже не вважали бо­гами, а лише їх намісниками, обранцями на землі, тобто звичайними людьми. Однак влада царів і далі необмежена: вони мали право на життя й смерть підданих, визначали основні напрями і конкретні кро­ки внутрішньої і зовнішньої політики держави, будували розкішні па­лаци й усипальниці, вели війни й укладали мир, створювали й скасову­вали закони тощо.

Центральна і місцева адміністрація. Ще до утворення єдиної, цент­ралізованої держави у патесіатах при правителях існував цілий штат урядовців різних рангів і правового становища.

Створення єдиної централізованої держави, ускладнення функцій управління зумовило розростання, розгалуження ієрархічного адміні­стративного апарату як у центрі, так і на місцях. Величезне значення при цьому відіграли реформи царя Хаммурапі. Саме цар очолював величезний чиновницько-бюрократичний апарат, верхівку якого він призначав особисто. Від нього всі вищі урядовці одержували вказівки і інструкції. Далі за ієрархією йшов нубанда — управитель царського палацу і маєтків. Він призначався царем з середовища людей замож­них, впливових, авторитетних. Нубанда керував великим штатом двірцевих урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, а згодом — усіма господарськими роботами, зокрема іригаційними, землероб­ством, фінансами. Йому підпорядковувались місцеві правителі й ад­міністрація. За дорученням царя він командував військом, чинив суд, а при потребі заступав царя в усіх інших державних справах.

Після нубанди йшли інші високі сановники: скарбник, начальник царської гвардії і охорони, порадники царя, полководці. Всі вони були не тільки царськими двірцевими урядовцями, а й вищими службови­ми особами у державі.

Держава була поділена на провінції. Спочатку її очолювали місцеві патесі, але вже як намісники царя, а потім царські урядовці — губерна­тори (ісакку). їх призначав цар зі своїх палацових або місцевих вель­мож. Провінції поділяли на округи або області на чолі з шакканаку. Міста очолювали рабіану, а общини — старійшини. Представляючи

 

 

 

24

 

25

 

на довіреній їм території царя, вони прибирали до своїх рук всю місце­ву адміністрацію, котру самі підбирали, призначали та звільняли, дог­лядали за порядком, збором податків, дбали про оборону, збирали й очолювали військо, виконували судові функції тощо.

Існували різні урядовці, які у супроводі воїнів і слуг роз'їжджали по країні, виконуючи різні доручення царя, нубанди та інших високих сановників. Немале значення у державі мали писці (дубсари), які офор­мляли відповідні правові документи, вели різні реєстраційні книги, записи про виконання повинностей, сплати податків та ін.

Судова організація. В ранню епоху всі спірні справи, конфлікти роз­глядали жерці. Вони ж акцептували угоди, регулювали правовідноси­ни на тій підставі, що лише їм надано вміння визначати волю богів, якій підпорядковано все людське життя. Отже, жерці й були у Ме­жиріччі першими суддями, а місцем суду — храми чи прилегла до них територія. Поступово судочинство набуває світського характеру і при Хаммурапі узаконено переходить до державних урядовців. Нещодав­но знайдені вавилонські документи засвідчують, що деяка участь жерців у судочинстві все ж зберігалася, хоч функції їх мали допоміжний ха­рактер (прийняття присяги, характеристика людей та ін.). Треба пам'я­тати, що суд у той час не був відокремлений від адміністрації, тобто судові функції виконували урядовці адміністрації. Це — старости в общинах, управителі міст, округів і областей, намісники в провінціях. Справи вони розглядали спільно з колегією нібито присяжних або асе­сорів, кількість яких коливалася від трьох до десяти осіб. Функції асе­сорів виконували представники місцевої рабовласницької знаті, впли­вові городяни та ін. Отже, судочинство було колегіальним.

Деякі документи згадують про ще одну судову колегію — так звану пухрум, але склад її і компетенція залишаються для нас невідомими.

В епоху Хаммурапі з'являються вже професійні судді (діану шар-рім), котрих переважно призначав цар. Поряд із судовими функціями вони виконували й інші — перевіряли правильність сплати податків, контролювали управління царськими маєтками тощо. Здійснювали судочинство колегіально: по три, чотири, вісім суддів і діяли в кожному окрузі, були підпорядковані безпосередньо цареві.

Судді мали помічників (рабішу). У кожному суді чи при урядовці (рабіану, шакканаку) їх налічувалося декілька. Вони готували справи до слухання, були консультантами, порадниками суддів. Вони мали самостійні контрольні функції: вимагали у сторін доказів, документи, перевіряли їх достовірність, самі збирали докази тощо. При судах слу­жили "воїни судді" — свого роду охоронці суду і виконавці рішень і доручень суддів. Існували також посади писців-секретарів, які оформ-

 

ляли судові рішення, зберігали їх, виготовляли копії. їхні функції зво­дились до обов'язків секретарів судів, архіваріусів і канцеляристів од­ночасно. Вони входили до складу корпорації судових писців, разом з тим виконували функції управління майном суду — будівлями, раба­ми, наймали робітників для різних робіт (наприклад, ремонту).

Найвищим суддею був цар. Він і сам міг розглядати будь-яку спра­ву, а також розглядав скарги (апеляції) на вироки всіх судів, тобто ви­ступав як перша і як апеляційна інстанція. Йому належало право по­милування.

Крім державних, світських судів, збереглися і жрецькі, храмові суди. Вони судили самих жерців та залежне населення, яке проживало і пра­цювало на храмових землях, у маєтках.

Судові функції над усім залежним населенням, передусім над раба­ми, мали й рабовласники.

Збройні сили. Основною збройною силою Вавилонської держави було ополчення. Воно складалось з усіх вільних людей (крім жерців, знаті, високопоставлених урядовців тощо) і збирали його при потребі за наказом царя. Спочатку основним озброєнням шумерійців були довгі списи, молоти й сокири. Потім у семітів вони запозичили луки, мечі, у єгиптян — колісниці. В епоху Хаммурапі виникло професійне військо — піше і кінне. Основний рід військ становила піхота (реду) і загони лучників (баїру). З'являються й найманці. У реєстри військово­зобов'язаних вільних громадян, з яких комплектували армію, не вно­сили жерців, великих рабовласників й землевласників, високих уря­довців, крупних банкірів, торговців, купців. За службу воїни отриму­вали від царя у володіння земельні наділи — ілку (разом з рабами, які мали обробляти землю). Усім, хто намагався присвоїти собі працю й майно воїна, загрожувала смертна кара. В період нововавилонської державності та частина населення, що не повинна була служити у війську, мусила сплачувати певний військовий податок на утримання збройних сил. У разі потреби скликали й ополчення.

4. Джерела та характерні риси права

Джерела права. Найдавнішим джерелом права у Вавилоні був зви­чай. Держава надавала деяким старим, первіснообщинним звичаям за­гальнообов'язковий характер і невиконання, недотримання їх вважали проступком, що підлягав покаранню. Ці звичаєві норми були неписані й писані. Вони вироблялись у суспільстві в результаті тривалого повто­рення однакових рішень у аналогічних випадках суспільного життя.

 

 

 

26

 

27

 

Отже, з часом вони стали діяти від імені держави як обов'язкові, а не просто бажані норми поведінки. Ці звичаї в умовах держави оброб­ляли і пристосовували до нових умов. їм надавали, скажімо, класово­го характеру, як і класовим було все тогочасне суспільство. Пристосо­вують до нових умов не тільки старі, попередні звичаї, але й в інтере­сах правлячих кіл суспільства створюють нові. Деякі старі звичаї, на­впаки, ліквідовують, дотримання забороняють. Наприклад, в одному документі, де мовиться про реформи царя Урукагіни, вказано на не­допустимість дотримання існуючого ще з часів матріархату звичаю поліандрії (мати жінці декількох чоловіків). За це жінку засуджували до смертної кари.

Іншим прикладом, протилежного характеру, є дозвіл держави засто­совувати стародавній звичай викрадення нареченої у батьків. Щоправ­да, зроблено застереження, щоб при цьому не допускали насильства.

Поряд зі звичаєм дуже швидко з'являється у державі інше джерело права, яке стало основним — закон. Закони видавалися правителя­ми — патесі, лугалями, царями. Вони охоплювали все ширші сфери суспільних відносин, урегульовували їх в інтересах держави, правля­чих верств суспільства. В дуже давню епоху з'явилися у Межиріччі й перші збірники законів, написані клиновидним письмом. Ті їх фраг­менти, які збереглися до наших днів, дають можливість дійти виснов­ку, що вже в III тис. до н.е. право у Месопотамії досягло досить високо­го рівня розвитку. Ці збірники нібито виражали волю богів, яку дово­дили до відома населення через намісників богів — патесі, лугалів. Най­давніший відомий збірник законів — це законодавство Урукагіни, па­тесі Лагашу (бл. 2400 р. до н.е.). До нас дійшло тільки п'ять його статей.

Ще одним відомим нам збірником є фрагменти законника Ур-Нам-му, правителя Уру, засновника III династії Ур (III тис. до н.е.). Зберігся обширний пролог, у якому правитель оголошує, що він є намісником бога і обіцяє слабим і бідним захист від сильних і багатих, а також п'ять статей, які, крім усього іншого, передбачають грошову кару за тілесні пошкодження.

До першої половини XX ст. до н.е. належить збірник законів пра­вителя Ешнунна, написаний на аккадській мові. Він налічує 61 статтю. Тут є норми, які регулюють ціни і платню за послуги, сімейні відноси­ни, відносини батьків і дітей, зобов'язання, зокрема позику, поклажу, купівлю-продаж, кримінальні норми, правове становище повноправ­них вільних громадян (авілум), вільних неповноправних (мушкену), рабів (вардум).

З першої половини XIX ст. до н.е. зберігся законник Ліпіт-Уштара, правителя Ісіну, точніше, його вступ, епілог і близько 40 статей. Це

 

норми сімейного і спадкового права (визнає всі спадкові права за за­конними дітьми і усуває від спадкування дітей вільного і рабині), зобо­в'язального і кримінального права.

Закони царя Хаммурапі. Найвідомішим, найповнішим збірником законів усієї Месопотамії є кодифікація царя Хаммурапі, яку й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм у світі. Хам­мурапі склав свої закони вже на третьому році царювання — вони були записані на глиняних табличках. Згодом, на 35-му році царювання, коли йому вдалось перемогти всіх ворогів "зверху і знизу", за його наказом закони були висічені на чорному базальтовому стовпі. Тоді ж, очевид­но, складено вступ і закінчення до законів. Це видно з того, що тут перелічені всі великі міста-держави, включені Хаммурапі до складу своєї держави, в тому числі Ашшур, Ісін, Ларсу та інші, якими він не володів у момент запису законів на глиняних табличках.

Цей базальтовий стовп (висотою 2,25 м, об'ємом 1,9 м) знайдено наприкінці 1901 р. французькою археологічною експедицією на чолі з Ж. Морганом у м. Сузи в Ірані на місці колишньої столиці Еламського царства. Очевидно, стовп вивезено туди як трофей. Еламський прави­тель наказав у центрі стовпа очистити місце, ймовірно, для власного запису, але самого запису він не зробив. Стерту частину (близько 35 статей) частково вдалося відновити завдяки наступним знахідкам у тих же Сузах та інших місцях (знайдено уламки ще однієї подібної стели, глиняні таблички з текстом деяких статей законів). Отже, на сьогодні невідомі цілком або майже цілком 21 стаття, а в чотирьох статтях зали­шаються значні прогалини. Всього ж текст законів Хаммурапі, крім прологу і епілогу, налічує 282 статті.

Закони Хаммурапі становлять надзвичайно цікаву й обширну за­конодавчу пам'ятку. Це дуже важливе джерело з історії держави і пра­ва стародавньої Месопотамії взагалі. Перед нами при вивченні зако­нів виникає об'ємна картина суспільно-політичних, економічних і правових відносин у Вавилонській державі у II тис. до н.е. На проти­вагу іншим згаданим збірникам правових актів і законів Месопотамії кодифікація Хаммурапі не має характеру божественної волі, безпосе­редньо доведеної до відома населення. У пролозі Хаммурапі зазначає, що бог сонця і справедливості Шамаш з'явився цареві уві сні і розпо­рядився, щоб той встановив у країні "право і справедливість", причо­му розповів цареві, як це здійснити, і подарував йому свої закони. На стелі є таке зображення: цар стоїть у молитовній позі перед сидячим богом, який вручає йому закони. Бог, отже, дає права і закони цареві, а той оголошує їх уже від свого імені всьому народові. В епілозі цар ще раз наголошує на необхідності дотримуватись усіх цих законів,

 

 

 

28

 

29

 

погрожує суворими релігійними (божими) і царськими (світськи­ми) покараннями їх порушникам. Він також проголошує, що буде захищати усіх потерпілих, покривджених. У законах Хаммурапі регулюється спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно-сімей­ного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально-процесуального права. Це типова кодифікація рабовлас­ницької держави, де всі права і привілеї закріплені за рабовласни­ками, де їх життя, честь, гідність, майно охороняються дуже суво­рими засобами, а раб — особа безправна. Тут і вільні вирізняються між собою за правовим становищем — одні всевладні, повноправні, інші, — другорядні, люди гіршого, нижчого сорту. Зрештою, таки­ми були рабовласницькі суспільства не тільки у Вавилоні, айв інших державах.

Як відомо, основний текст законів Хаммурапі налічує 282 статті. Виникає питання — чи є якась система у викладенні цього правового матеріалу, певний порядок розміщення статей?

Наголосимо, що зовнішньої системи поділу на розділи, парагра­фи, які логічно розміщені і випливають одні з одних, немає. Навіть нумерація статей зроблена дослідниками в пізніші часи. Норми за­конника мають казуїстичний характер. Окрім цього, тут перемішані приписи з різних галузей права. Однак, коли прочитати увесь текст законів, то його можна поділити за змістом на певні групи. Отже, у зводі законів простежуємо певну внутрішню систему.

Перші п'ять статей присвячені суду і судочинству. Вони спрямо­вані проти пануючої в судах сваволі, тяганини, системи підкупу суддів і свідків. Суддям загрожують суворі покарання (штраф у 12-кратно-му розмірі суми позову і позбавлення посади) за зміну уже винесених судових рішень, обвинувачам — за фальшиве обвинувачення, свід­кам — за неправдиві свідчення (ст. 1-4).

..Роздід другий присвячений урегулюванню проблем власності (ст. 6-126). Сюди належать норми, що регулюють правове становище різних форм власності та розпорядження нею, користування чужою власністю, договірні й позадоговірні зобов'язання. Цей розділ також містить норми щодо захисту власності, володіння, які, зокрема, вста­новлюють покарання за грабунок, крадіжку чужого майна, потраву полів тощо.

Розділ третій присвячений шлюбу, сім'ї, спадкуванню (ст. 127-195). У ньому розглядаються питання про форми і умови укладання шлю­бу, умови допустимості багатоженства, розлучення, майнові особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей. Передбачені різні злочи-

 

ни і проступки, скеровані проти сім'ї, встановленого порядку сімейних стосунків. Тут також вміщені норми, які регулюють умови і порядок спадкування майна померлих.

Четвертий розділ — це норми, які передбачають злочини проти осо­би і відповідальність за них, тобто присвячені захисту особи, життя, честі, здоров'я (ст. 196-214).

П'ятий, останній, розділ присвячений праці, умовам праці і її опла­ти, знаряддям праці (ст. 2І5-282). Йдеться про винагороду і відпові­дальність за свою працю будівельника, судновласника, лікаря, ветери­нара, про сільськогосподарських робітників, ремісників, пастухів, про наймання різних речей, тварин, рабів, транспортних засобів, покаран­ня за крадіжку сільськогосподарських інструментів тощо. Отже, сис­тема зводу законів Хаммурапі виглядає так:

Суд і судочинство (5 статей).

Власність і володіння, їх захист (121 стаття).

Шлюб і сім'я (69 статей).

Захист особи (19 статей).

Праця і знаряддя праці (68 статей).

Яка ж була мета, причина видання зводу законів? Основну мету його видання пояснив сам Хаммурапі у вступі до зводу законів. Мета, як він вважав, полягала у тому, аби "дати сяяти справедливості в країні", "знищити беззаконня і зло, щоб сильний не гнобив слабшого". У за­ключній частині Хаммурапі знову повертається до мети укладання зво­ду законів і пише: "Щоб сильний не гнобив слабшого, щоб виявити справедливість до сироти і вдови, щоб чинити суд у країні, щоб до пригнобленого виявити справедливість, я вписав свої дорогоцінні слова до моєї стели..."

Насправді ж його закони не такі вже справедливі. Вони передусім були створені в інтересах рабовласників, землевласників, людей замож­них, знатних, і соціальна несправедливість проглядається у них чітко і часто, про що йтиметься далі.

Отож, нам здається, можна назвати такі причини появи законів Хам­мурапі:

На той час Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх держав, міст, народів. У зв'язку з цим, звичайно, ви­никла необхідність встановити єдині закони на території всієї держа­ви, які б врегульовували правові питання, правові відносини, дати уря­довцям і суддям єдине законодавство.

Прагнення рабовласників, знаті, людей заможних, жерців чітко визначити свої права і привілеї, забезпечити себе, своє майно від зазі­хань інших.

 

 

 

30

 

31

 

3. Прагнення самого царя згладити гострі соціальні протиріччя, що на той час виникли у суспільстві. Надто поглибилась прірва між рабовласницькою знаттю, жерцями, лихварями та простими людьми. Рабовласники збагачувались, займаючись лихварством, спекуляцією, скуповуванням будинків, земель, каналів, водоймищ тощо. Існувало боргове рабство. Неспроможні боржники ставали рабами, врешті, як їх сім'ї — дружина, діти. Часто нестатки змушували батьків продава­ти своїх дітей у рабство. Щораз більше вавилонян ставали рабами, до того ж у власній країні. З'явились торговці, які скуповували рабів-вавилонян і продавали їх у сусідніх країнах. Це призводило до розо­рення вільних селян, ремісників, що, у свою чергу, підривало обороно­здатність держави, зменшувало кількість війська. Це також зменшу­вало царські прибутки, оскільки саме селяни і міщани платили ос­новну масу податків. Отож Хаммурапі своїм законодавством хотів пом'якшити гостроту соціальних протиріч, затримати процес розо­рення трудівників, ліквідувавши, зокрема, боргове рабство, обмежи­ти апетити лихварів та знаті, ліквідувати або хоч дещо стримати сва­волю і корупцію урядовців і суддів.

Характерні риси права. Право власності. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. Розрізняють такі форми власності на землю:

Державна або царська.

Храмова.

Общинна.

Приватна.

Земля "ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або більші чи менші ділянки, що здавали в оренду за платню натурою чи грішми. Прибутки з неї йшли у державну скарб­ницю, якою теж розпоряджався цар. Він міг наділяти цією землею різних осіб — надавати її у власність чи на правах користування.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Цар міг наділяти храми землею і на правах користування. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу храми часто практикува­ли надання своєї землі в оренду великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність зберігалася поряд з самою общиною ще з по­передньої епохи. її збереженню сприяла необхідність спільного організованого користування водою для зрошування полів, прокла­дання по цій землі каналів, проведення різних іригаційних чи осушу­вальних робіт. Общинну землю розподіляли між поселеннями, де її поділяли на дрібні ділянки — парцелли, що надавали для обробітку

 

окремим сім'ям —"сусідам", як їх іменували у текстах документів. Роз­поділ земель відбувався, очевидно, за жеребкуванням, щорічно, щоб уникнути образ і заздрощів. Община могла забрати цю землю назад. Отже, користувачі-общинники користувалися цією землею тимчасо­во. Вони не могли її продати, дарувати, передати у спадок, заставляти чи віддавати за борги. Сама община за погодженням з усім колекти­вом могла свою землю продавати чи дарувати. Документи тих часів засвідчують, що найчастіше землю в общини купував цар, передаючи чи даруючи її, в свою чергу, комусь у приватну власність чи користу­вання. Община продавала землю за гроші чи за якісь привілеї, вигоди, або взамін отримувала землю в іншому місці.

Власність общини на землю була непорушною, як і на урожай об­щинних полів, садів. Ст. 53 зазначає, що коли вода проривала греблю і затоплювала врожай, то винний у цьому повністю відшкодовував об­щині завдану шкоду. Якщо ж він відмовлявся відшкодувати збитки або не міг цього зробити, то його разом з майном належало продати і ви­ручені за продаж гроші віддати общині (ст. 54).

Щодо приватної власності на землю, то вона існувала у Вавилоні ще задовго до Хаммурапі. Про продаж полів зазначалося ще у XXVI ст. до н.е. З епохи Хаммурапі збереглося особливо багато документів про продаж землі — полів, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі зазвичай ставили кудурру, тобто документи-камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони підтверджували право особи на дану землю. Копії цих кудурру зберігали у храмах. Згодом їх уже не ставили на полях, а зберігали тільки у храмі. Межі земель, як тоді вва­жали, оберігає спеціальний бог Нініб — "владика меж і межових ка­менів". На кудурру іноді писали цілі тексти, наприклад, такого змісту: цар дарує цю землю, яка раніше належала общині і за яку община от­римала винагороду, такій-то особі.

Земля, передана царем згідно з кудурру, ставала приватною спад­ковою власністю. На власника, однак, покладали виконання певних повинностей на користь царя (доглядати іригаційні споруди, будів­ництво доріг, мостів); на користь общини (платити збори лісом, тра­вою, соломою, зерном); на користь сусідів (дозволяти сусідам корис­тування пасовищем, криницею, проїзд через свою землю).

Водночас царські дарування землі іноді поєднувались з різними пільгами чи привілеями: звільнення від обов'язку наглядати за царсь­кими каналами, дорогами тощо, від робіт по будівництву нових ірига­ційних споруд, від реквізицій худоби і возів, від повинностей на ко­ристь храмів.

Землю дозволялось громадянам купувати один в одного без особ-

 

 

 

32

 

33

 

ливих ускладнень і формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, сторони ставили свої підписи. Кудурру у таких випадках не ста­вили, хіба що цього хотів покупець, передбачаючи якісь можливі пере­шкоди у користуванні землею.

Земля "ілку" — це різновид державної царської землі. Власне, це не тільки сама земля, а цілий маєток — з будівлями, рабами, полями і, можливо, садами. Такі ділянки (маєтки) цар давав у нагороду за служ­бу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась не у власність, а в користу­вання — на час служби. її могли передавати у спадок синові, якщо він несе таку ж службу цареві. Все майно "ілку", а також земля були вилу­чені з цивільного обороту. їх не можна ні продавати, ні купувати, ні заповісти дружині чи дітям, батькам, ні використовувати для викупу воїна з полону чи сплати боргів. Якщо хтось насмілився купити майно чи землю "ілку", то угода вважалась недійсною, табличку з текстом уго­ди розбивали, покупець втрачав все заплачене (ст. 37), а "ілку" повер­тали його користувачеві. У ст. 40 передбачено, однак, два винятки: "ілку" можна все-таки продати тамкарам (купцям) або людині, яка буде виконувати таку ж саму службу, що і попередній володілець "ілку".

Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і щоб уникнути пошуку шляхів її обходу, закон забороняв також обмін ділянки, саду чи будинку "ілку" на інші. Сторони, які здійснили такий обмін, повер­талися до попереднього стану.

Володілець "ілку" був зобов'язаний особисто виконувати держав­ну службу. Якщо воїн наймав когось іншого, щоб той замість нього пішов у військовий похід, то він був приречений до страти. Найнятий воїн міг забрати собі його будинок (ст. 26). Якщо воїн потрапив у по­лон, а майно "ілку" було передане на умові несення такої ж служби іншій людині, то в разі повернення воїна з полону йому повертали й "ілку" (ст. 27). Якщо ж воїн, що потрапив у полон, мав дорослого сина, який міг нести службу замість батька, то майно передавали синові (ст. 2 8). Коли ж син малолітній, то його матері виділяли третину поля і саду на виховання дитини.

Якщо воїн покидав свої поле, сад і дім і не господарював там, а хтось інший заволодів цим майном і став нести ту ж саму службу протягом трьох років, то навіть у випадку повернення воїна майно йому вже не повертали. "Ілку" залишали тій особі, котра господарювала там упро­довж трьох років (ст. ЗО).

Закон захищав майно "ілку" від сваволі командирів воїна. Якщо командир забирав собі будь-яку частину майна "ілку", причиняв воїну шкоду, віддавав його комусь у найми, то такого командира, згідно з ст. 34, належало стратити.

 

Стосовно власності на рабів, то тут існували такі ж її форми, що і на землю. Отже, відповідно були царські раби, храмові, приватні, у ко­лективній власності общини, прикріплені до майна"ілку". Рабів у епоху Хаммурапі було багато, їх вільно продавали й купували на ринках. Вартість раба становила в середньому 13 сиклів срібла (сикль = 8,4 г).

Приватну власність охороняли у Вавилоні суворо. Винному у крадіжці раба загрожував смертний вирок (ст. 15). Того, хто сховав у своєму домі раба-утікача або допомагав рабові втекти, теж страчува­ли (ст. 16). Людина, яка затримала раба-утікача, повинна повернути його власникові. їй за це належала винагорода у розмірі 2 сиклі срібла

(ст. 17).

Злодія, що викрав майно богів (храмів) чи царя, чекав смертний вирок, як і того, хто приймав з його рук вкрадене (ст. 6). Якщо ж вкра­дено вола, вівцю, осла, свиню чи човен, що належали храмам чи ца­реві, то винний повинен повернути вартість вкраденого у 30-кратно-му розмірі; якщо ж вкрадене належало мушкену — то в 10-кратному. За несплату вартості вкраденого злодія страчували (ст. 8).

Згідно зі ст. 9 власнику надавали можливість вимагати повернення втраченої речі у будь-якої людини, якщо ця річ у неї перебувала неза­конно. Посилання на те, що річ куплена, повинно бути підтверджене продавцем і свідками купівлі. Власник речі, в свою чергу, повинен був мати свідків, які б підтвердили, що спірна річ справді належить йому. Якщо допит свідків і їх присяга в присутності жерця або у храмі дово­дили правдивість позивача, то власнику повертали його річ, а продав­ця карали як злодія. Покупець мав право одержати назад свою платню від продавця. Якщо покупець не міг назвати продавця і привести свідків, то його вважали злодієм і засуджували до страти. Власника речі, який не мав свідків для підтвердження своїх прав на дану річ, за брех­ню і наклеп страчували (ст. 11).

Коли людина купувала або принаймні брала на зберігання що-не-будь у дитини чи раба, до того ж без свідків і договору, то її вважали злодієм і засуджували до страти (ст. 7).

Зобов'язальне право. Зобов'язання у Вавилоні виникали з договорів (угод) і правопорушень. Договірне право було достатньо розвиненим. Існувала чітко регламентована ціла система договорів, що свідчать про високий ступінь розвитку обігу, товарно-грошових відносин, а також про значну роль лихварства, банків у тогочасному суспільстві. Для ук­ладення договорів не вимагали дотримуватись якоїсь обрядовості, складних процедур та ін. Вони укладались просто, без зайвих формаль­ностей в усній або письмовій формі, обов'язково при свідках. Перева­жала письмова форма, коли чітко, в певній послідовності викладали

 

 

 

34

 

35

 

суть та умови угоди. Очевидно, були вироблені певні формуляри як для угод, так і для інших ділових паперів. При укладенні деяких з них вимагали ще й присяги, яка підкріплювала непорушність угоди. На­приклад, при купівлі-продажу раба, обміні повинно бути два-три, а іноді значно більше свідків. Вони не ставили своїх підписів, але їхні імена зазначались у тексті угоди. Поряд з ними в документі називали і писця, який склав його. Сторони стверджували угоду прикладанням своїх пе­чаток або підписами. Договори та інші ділові документи Вавилону пи­сали на глиняних табличках грифелем з тростини клиновидним пись­мом. Таблички висушували на сонці або обпалювали у вогні, надаючи їм твердості. Чимало їх було потім знайдено у землі і піску різними ек­спедиціями і зберігається у багатьох музеях світу. Іноді виготовляли таблички з конвертом (теж глиняним). На конверті повторювали увесь текст угоди і теж прикладали печатку. Очевидно, це робили для надій­ності зберігання і, крім того, уникнення підробок. Копії (або основні тексти) договорів зберігали у храмах.

За невиконання договорів передбачалась різна відповідальність. У ранню епоху боржник, зазвичай, відповідав своєю особою і у випадку невиконання умов втрачав волю, ставав рабом. Така відповідальність в епоху Першої Вавилонської династії збереглась тільки стосовно до­говору позики. В інших випадках невиконання договору передбачало лише майнову відповідальність, щоправда, іноді дуже важку. Перед­бачалося відшкодування втрати контрагента у три- і навіть шестикрат­ному розмірі.

Беручи до уваги надзвичайно відповідальні, важкі для боржника наслідки невиконання договору позики, кредитори нерідко намагались й інші договори (особистого наймання, поклажі тощо) поєднувати саме з цим договором.

Окремі договори. Купівля-продаж і обмін. Договору купівлі-продажу в законах Хаммурапі присвячено небагато статей. Угода укла­далася в присутності свідків, зазвичай у письмовій формі. Пеівнйх де­тальних зобов'язань сторін не передбачалось. У договорі лише фіксу­вали волю сторін про передання права власності. Акт передачі супро­воджувався символічним доторком палички, про що зазначено у дого­ворі. Подібне набагато пізніше з'явилось і у стародавніх римлян з їх символічним накладанням на річ палички — УІпсНсїа.

Предметом купівлі-продажу були як рухомі речі, так і нерухомі: тварини, зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали тощо.

Часто траплялись договори купівлі-продажу рабів. Ціни на рабів були різні — залежно від їхнього віку, статі, виучки, професії та ін. За деяких рабів іноді платили всього 4-6 сиклів, за інших 50-55, тобто

 

майже 1 міну (міна = 60 сиклів). В середньому ціна дорослого раба ста­новила 20 сиклів. Саме така ціна записана у законах Хаммурапі як відшкодування власникові у разі заподіяння смерті його рабу (ст. 252). У законах передбачені гарантії якості купленого раба. Так, якщо впро­довж місяця після купівлі раба чи рабині у них виявиться хвороба, на­звана "бенну" (очевидно, епілепсія), то покупець може повернути раба продавцеві і одержати назад гроші (ст. 278). Якщо хтось купив раба за межами держави, а той виявиться власністю вавилонського громадя­нина, то покупець, хоч і не знав цього, мусив повернути раба власни­кові. Коли цей раб є чужоземець, то власник раба повинен відшкодува­ти покупцеві заплачену за раба суму; коли ж раб вавилонянин, то по­купець не повинен вимагати відшкодування (ст. 280,281),

У договорах могло бути також застереження щодо можливості ро­зірвання договору на випадок втечі раба. Строк гарантії у такому ви­падку встановлювали дуже короткий: від одного до трьох днів.

Відомі також угоди щодо продажу-купівлі дітей.

Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Ця нерухомість — будинки, поля, сади та інше — переходили до рук кре­диторів або лихварів чи спекулянтів, у ролі яких часто виступали жерці. Так, одна жриця в епоху Хаммурапі стала власницею дев'яти маєтків, а брати Шіллі — Іштар і Авіллі за двадцять років купили двадцять п'ять об'єктів нерухомості. Існують документи про купівлю частини будинку, наприклад, верхнього поверху, або продаж права на отриман­ня частини храмових прибутків тощо.

Договори завжди зазначали ціну предмета. Вона могла бути не тільки грошова, зазвичай сріблом, а й у вигляді продуктів сільського госпо­дарства, тварин, рабів та ін.

Допускали можливість купівлі-продажу в кредит з відтермінуван­ням платежу на певний строк або з купівлею на виплату.

Трапляються у договорах й застереження на випадок евікції, тобто вимоги до покупця про повернення речі з боку третіх осіб — справжніх власників речі. Іноді продавець своєю особою гарантував покупцеві неможливість евікції, іноді зобов'язувався компенсувати у її випадку покупцеві матеріальну шкоду. Саме з цією ж метою у договорах часто вказують на підстави права власності продавця на продавану річ, є посилання на ряд попередніх переходів права власності тощо.

Договори купівлі-продажу зазвичай містять й зобов'язання обох сторін не змінювати свого рішення. Іноді встановлювався грошовий штраф для сторони, яка захоче заперечити укладену угоду.

Закони Хаммурапі в окремих випадках передбачали заборону або обмеження купівлі-продажу, а саме:

37

 

36

 

воїни і чиновники не могли продавати землі та будинки, одер­жані від царя за службу, як і рабів, робочої худоби та все інше, отрима­не від царя для обробітку цих земель (ст. 35, 36);

вдова не могла продати, дарувати майно, що становило її посаг (ст. 150,171) або дарунок чоловіка. Вона могла лише користуватися цим майном у своїх інтересах і в інтересах дітей;

така ж заборона стосувалася і майна (шерікту), яке батько передавав своїй дочці-жриці. Без дозволу батька вона не могла його відчужувати.

Аналогічними були й умови щодо договору обміну.

Наймання. Вавилонське законодавство передбачало наймання ре­чей та послуг. Відповідні договори детально регламентовані. їх також укладали зазвичай у письмовій формі при свідках.

Наймання речей або майнове наймання. Передбачалося наймання як нерухомих речей (будинку, поля, саду), так і рухомих (човнів, возів, тварин, рабів тощо).

Договори оренди землі і садів були здебільшого недовгочасні — на один рік. Відомі, правда, договори і на довші терміни (3-5 років), зде­більшого при орендуванні саду, ставка, коли орендар брав на себе ще й зобов'язання примножити сад чи ставок новими насадженнями, ри­бою. Наймання садів, ставків здійснювали як за тверду, фіксовану в до­говорі плату (наперед або навпаки, після закінчення строку договору), так і за умови передання власнику частини врожаю (здебільшого поло­вини або однієї третини (ст. 46)). У першому випадку встановлювали чітку орендну плату з кожної одиниці площі поля чи саду: стільки-то гур з гана, стільки-то ка з сара (гур = 300 ка = 250 літрів; ган = 1800 сар = 6,5 га). Вона могла також бути визначена відповідно до доходів сусіднього поля чи полів (садів). При найманні цілини на перший рік орендар міг бути повністю звільнений від платні.

Орендаря не звільняли, однак, від сплати домовленої суми власни­ку землі, якщо він не виростив з власної вини врожаю. Тоді розмір сплати (якщо не було названо точної суми у договорі) визначали за аналогією з доходами сусідніх орендарів (ст. 42). Якщо ж орендар за­лишав поле взагалі необробленим, то, крім сплати оренди, він пови­нен був обробити поле й повернути його власникові (ст. 43). Такі ж умови висували й у випадках оренди саду.

У цих статтях чітко проглядається турбота про інтереси землевлас­ників, які здають земельні ділянки чи сади в оренду. Хоч водночас при високих урожаях, які давала родюча вавилонська земля, оренда полів і садів була вигідною і прибутковою для орендарів справою, зокрема тоді, коли платню встановлювали у твердих цінах наперед. Характер­но, що часто в ролі орендарів виступали люди заможні, багаті, які,

38

 

орендуючи значні масиви полів, забезпечували собі одержання висо­ких прибутків.

Часто здавали свої землі в оренду й воїни чи біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати, особливо тоді, коли минулий рік був не­врожайним або врожай загинув через стихійне лихо. Щодо випадків неврожайності внаслідок стихійного лиха (бурі, повені, пожежі), то за­коном передбачалась залежність правових наслідків цих лих від умов і порядку розрахунків. Якщо існувала домовленість про тверду платню і землевласник отримав її наперед, то увесь збиток ніс орендар. Якщо ж платня ще не була вручена або вона полягала у сплаті натурою (у вигляді частки майбутнього врожаю), то завдані стихією збитки діли­лись між сторонами порівну.

Укладали й договори наймання житлових приміщень — частини чи усього будинку. Як і інші орендні договори, їх укладали строком на рік, іноді — на півроку. Якщо власник будинку, уклавши договір та взявши наперед платню, до закінчення його терміну вимагатиме, щоб наймач виселився, то він повинен повернути плату наймачеві, а за най­мачем зберігається право проживання в найнятому будинку до закін­чення строку договору (ст. 78).

В цивільному праві відомі й сервітути, тобто право користування чужою річчю. їх оформляли у вигляді договору наймання строком на рік. Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділян­ку. Такі договори точно визначають межі, в яких дано право проходу чи проїзду, фіксують орендну плату — звичайно 2-3 гури зерна або 5 ка олії, якщо земля приватна, і 15 гур, якщо належить храмові.

Закон зумовлює порядок наймання рухомих речей — рабів, робо­чої худоби (ст. 242, 243), возу (ст. 271, 272), човна (ст. 236, 237), визна­чаючи розміри платні, міру відповідальності за пошкодження чи втрату найнятої речі. Так, наймач ніс повну відповідальність, якщо худоба загинула внаслідок його недбалості чи від жорстокого поводження з нею (від побоїв). Якщо ж її знищив хижак, то наймача звільняли від відповідальності (ст. 244), як і тоді, коли тварина загинула або пока­лічилась без його вини (ст. 249). Але якщо це трапилось з вини найма­ча, то він повинен був віддати власнику, скажімо, вола за вола. За по­шкодження, наприклад, ока волу, треба було повернути крім вола ще й половину його вартості, а за незначні пошкодження (зламаний ріг, відірваний хвіст) — 1/5 вартості тварини.

Особисте наймання. Крім наймання рабів, яких вважали речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей. Договори наймання у такому випадку укладали аналогічно до­говорам наймання рабів. Документи засвідчують про наймання

39

 

 

 

орачів, пастухів, ремісників, будівельників, каменярів, ткачів, столярів, мулярів тощо.

Для багатьох категорій найманих працівників встановлювались розміри оплати: в середньому 8-12 сиклів на рік. Насправді ціни були нижчими — від 6 до 8 сиклів. Характерно, що сільськогосподарським робітникам платили більше, ніж ремісникам. Однак праця пастуха порівняно з іншими сільськогосподарськими роботами оцінювалась нижче. Оплату здійснювали сріблом або продуктами господарства — зерном, олією, худобою.

Закони визначали також розміри оплати праці лікарів, ветеринарів, судно- і житлобудівельників та ін. Винагорода за лікування залежала від соціального і матеріального становища хворого. Знатніші й багатші платили лікарям більше.

Оплату праці найманих робітників чи спеціалістів здійснювали, за­звичай після виконаної роботи. Відомі також договори, які передбачали оплату наперед повністю або частково і можливість сторін достроково припинити дію договору. Якщо такого не було, то на випадок припи­нення праці найнятий втрачав право на будь-яку оплату навіть за част­ку виконаної праці.

Існувало також поєднання договору наймання з договором пози­ки. Наймач давав найнятому наперед частину платні — ніби у пози­ку. Тим самим він його міцно тримав у руках, бо якщо найнятий ро­бітник не з'явився на роботу або не завершив її, то він ніс відпові­дальність як неоплатний боржник, тобто міг потрапити у боргову кабалу, а іноді — навіть у рабство. Таку форму наймання застосову­вали здебільшого для виконання невідкладних важливих робіт, зок­рема під час жнив.

У деяких випадках найнятому для виконання роботи вручали ма­теріальні цінності. В зв'язку з цим закон передбачав його відпові­дальність за цілість цих речей. Так, пастух ніс відповідальність за про­пажу худоби, відшкодовуючи волом за вола, вівцею за вівцю тощо. Більше того, він відповідав за зменшення поголів'я стада чи недостатнє його збільшення, а за вкрадену чи продану ним худобу платив у деся­тикратному розмірі. Пастух відповідав і за загибель худоби від хворо­би, що сталася з його вини. Однак він не ніс відповідальність, якщо його вини в цьому не було (ст. 266).

Передбачалась також відповідальність сторожа поля чи саду, чов­няра, котрий наймався перевозити вантаж. Якщо внаслідок його нео­бережності вантаж гинув, човняр повністю відшкодовував збитки. Якщо човен був пошкоджений чи сів на мілину, то човняр сплачував половину його вартості, однак човен повертав власникові.

 

Будівельник відповідав за якість будівлі. Якщо споруджена ним бу­дова обвалювалась, він відшкодовував усі збитки і відбудовував її за власний кошт. Якщо при цьому загинув власник житла, то будівельни­ка страчували. Відповідали за якість своєї роботи також лікар, ветери­нар та ін.

Договір позики. У законах Хаммурапі цьому договору присвячено багато статей, його укладали у письмовій формі (ст. 66, 93). Очевидно, він набув значного поширення у Вавилоні, особливо у період Першої Вавилонської династії, коли у великих масштабах розвивалося лихвар­ство, що призвело до розорення селян, ремісників, інших міщан і пе­ретворювало їх на боргових рабів.

Позики лихварі надавали під великі відсотки — 50-60, іноді 80 і 100 %. Несплата боржниками боргу чи навіть відсотків призводила до втрати ними, їхніми сім'ями волі. Це явище набуло у Вавилоні масово­го характеру, оскільки точилися постійні війни з сусідами і всі вільні люди, особливо селяни, ремісники, міщани, не могли працювати на своїх ділянках, а служили у війську і змушені були позичати для своїх сімей гроші чи зерно у борг, потрапляючи інколи у боргову пожиттєву кабалу. Таких рабів-вавилонян ставало щораз більше, і лихварям, куп­цям, жерцям це було вигідно. Разом з тим це значно ускладнювало со­ціальні відносини в країні. Раби, які у себе на батьківщині втратили волю, та й вільні трударі масово виступали проти такого кабального законодавства. Зрештою, таке явище загрожувало і самій державі — зменшувалась кількість війська, а також зменшувалось надходження податків у царську скарбницю, оскільки селяни-общинники, ремісни­ки були основними платниками податків.

З огляду на це Хаммурапі приступив до серйозної реформи борго­вого права. Передбачалось обмежити, поставити у законні межі зах­ланність лихварів, захистити боржника, пом'якшити його правову відповідальність, призупинити розвиток боргового рабства. Отже, за­кони Хаммурапі ліквідовують пожиттєве боргове рабство і встанов­люють трирічний термін для відробки будь-якого боргу. Ось що запи­сано в ст. 117: "Якщо людина має борг і віддасть за срібло або дасть у боргову кабалу свою жінку, свого сина чи дочку, то вони повинні слу­жити в домі їх покупця чи кредитора три роки. На четвертий рік нале­жить їх відпустити на волю". Цікаво, що у законі нічого не сказано про самого боржника. Тут, напевне, можна припустити, що або ця стаття стосується й самого боржника, або ж його взагалі звільняли від особи­стої відповідальності за борги. Це було серйозним нововведенням. Аналогічне положення міститься у староєврейських законах, де борж­ника визнавали вільним після шести років боргової кабали.

 

 

 

40

 

41

 

Проте Хаммурапі, захищаючи інтереси бідноти, боржників, на цьо­му не зупинився. Ст. 116 захищає боржника і членів його сім'ї від жор­стокого ставлення кредиторів: "Якщо заложник помре в домі кредито­ра від побоїв чи поганого ставлення, то господар заложника повинен звинуватити кредитора; якщо взятий в заклад є сином боржника, то належить вбити сина кредитора, якщо рабом-боржника — належить відважити 1/3 міни срібла і, крім того, кредитор втрачає усе, що пози­чив". Якщо ж "заложник помре у домі кредитора без вини останнього", то боржник не повинен мати підстав для претензій (ст. 115).

Закони Хаммурапі захищають боржника від самовільного захоп­лення його майна кредитором. Якщо кредитор, давши в борг срібло чи зерно, забере без відома й згоди боржника з його господарства по­зичене, то він повинен повернути назад забране та ще" й втрачає усе, що дано у борг (ст. 113).

Звід законів враховує об'єктивні обставини несплати боргу борж­ником, чого раніше не брали до уваги. Так, якщо боржника спіткає стихійне лихо — повінь, посуха, то його звільняють на цей рік від сплати боргу і відсотків на нього (ст. 48).

Поза всяким сумнівом, серйозним пом'якшенням для боржника була ст. 96, яка надавала боржнику право взяте у борг срібло чи зерно відшкодувати будь-яким іншим майном, якщо він не матиме їх на час розплати з кредитором. Аналогічно цьому встановлювали, що якщо у боржника не було грошей для сплати відсотка за грошовою позикою, то ці відсотки він міг сплатити й зерном. Боржник для ліквідації боргу міг використовувати й плоди свого саду, наприклад, фініки (ст. 66).

У законах є також статті, які попереджували зловживання лихварів при видачі срібла чи зерна боржнику або при одержанні позиченого. Так, якщо купець (лихвар) видасть менше грошей, ніж передбачено у договорі, або відмірятиме зерно меншою міркою чи, навпаки, при одержанні боргу стягне більше грошей чи мірятиме зерно більшою міркою, то його позбавляють усього того, що він позичив. Ймовірно, гроші чи зерно передавали під контролем державного службовця, бо ст. 95 попереджає, що купця (лихваря), який передає у борг срібло чи зерно без урядовця або у день, коли той не працює, позбавляють усьо­го позиченого.

Відсотки за договором позики були великими, хоч закон і встанов­лював їх максимальні розміри, а саме: для зерна 33,3 % (33,3 ка на 1 гур зерна; 1 гур = 300 ка), а для грошей — 20% (за один сикль срібла — 36 ше; один сикль — 180 ше). Збільшення відсотків загрожувало креди­торові втратою всього позиченого. Лихварі, очевидно, намагались об­ходити закон, бо у деяких статтях зводу законів зазначені, наприклад,

 

випадки заперечення кредитором отримання ним відсотків і, отже, спроби стягнути їх з боржника ще раз (ст. 92); або відомі випадки отри­мання кредитором часткової сплати позики, але кредитор не видав бор­жнику розписки і, скориставшись цим, вимагав сплатити відсотки з усього боргу (ст. 93); або випадки нарахування обманним шляхом відсотків на відсотки тощо. У цих і подібних випадках зловмисних дій кредитора він повинен повернути усе незаконно отримане від боржни­ка у подвійному розмірі.

Відомими були й певні види гарантій виконання договорів, наприк­лад, застава. Служили заставою все майно боржника або якась його частина (поле, сад, худоба, раб). Це гарантувало своєчасне виконання угоди, а інакше кредитор міг повернути собі позичене з прибутків від заставленого майна чи його продажу. Якщо вартість проданого майна боржника перевищувала його борг, то лишок кредитор повертав бор­жникові (ст. 49). Закон дозволяв боржнику, що віддав у заставу поле, сплатити борг і відсотки не грішми (якщо він їх не мав), а зерном чи іншою продукцією сільського господарства (ст. 51).

Договір зберігання речей. У зводі законів передбачений також договір зберігання речей. На зберігання віддавали зерно, овочі, гроші, рабів, різні цінні речі і папери. Щодо форми його укладання — усної чи письмової — нічого не сказано, але наявність свідків була обо­в'язковою. При їх відсутності не можна було пред'явити позов у суді. За зберігання зерна (ст. 121) встановлювалась винагорода — 4 ка на рік за 1 гур. Про оплату при зберіганні інших речей в законах нічого

не сказано.

За нестачу зерна особа, що взяла його на зберігання, повинна була' повернути власникові зерно у подвійній кількості. Таку ж відпові­дальність несли особи, які, взявши на зберігання чужі речі учірисут-ності свідків, заперечували цей факт: викриті свідками, вони поверта­ли все одержане у подвійній кількості (ст. 124). Цікаво, що аналогічні умови щодо зберігання речей передбачені у стародавньому римсько­му праві — законах XII таблиць.

Особа, що зберігає річ, несе відповідальність перед її власником за пропажу в результаті крадіжки, навіть якщо річ вкрадена разом з майном зберігача. В цьому випадку власникові сплачується вартість речі, а зберігач має право вимагати повернення речі від злодія, якщо його знайде (ст. 125). За безпідставну вимогу повернути річ, яка на­справді не була віддана на зберігання, вимагач платить подвійну

вартість речі.

Якщо віддано на зберігання раба, то несли відповідальність лише за його втечу, а не за його смерть. Хоча, можна припустити, що за

 

 

 

42

 

43

 

смерть, яка настала через жорстоке поводження з рабом, все ж таки винного притягали до відповідальності.

Окремий вид зберігання передбачений у ст. 112 зводу законів. Якщо людина, перебуваючи в дорозі, віддала іншій людині за її згодою на збе­рігання гроші, золото, дорогоцінні вироби, дорогоцінне каміння або інші речі з проханням доставити їх у певне місце, але довірені речі були присвоєні цією людиною, то вона повинна була,сплатити власникові речей їх п'ятикратну вартість.

Цей останній договір, хоч і містить у собі елементи договору збері­гання речей, разом з тим має виразні ознаки договору доручення, про який мова йде далі.

Ще один різновид зберігання речей полягав у тому, що особа, яка прийняла речі на зберігання, могла повернути не саме ці речі, а подібні, еквівалентні їм. Щоправда, це було можливо лише за умови зберіган­ня речей, визначених родовими ознаками, тобто кількістю, вагою, чис­лом (зерно, вино, срібло, золото тощо). Цей вид договору зберігання близький до договору позики. Тут речі, видані на зберігання, нібито переходять у власність того, хто їх зберігає. Він ними вільно розпоряд­жається, а повернути може інші, еквівалентні.

Договір доручення. Це відомий з давніх-давен і досить поширений договір. Суть його полягала в тому, що одна сторона зобов'язувалася що-небудь купити чи продати, найняти, позичити, зробити за раху­нок і від імені іншої. Дивно, але в законах Хаммурапі, зокрема у тій їх частині, яка збереглася, немає жодної статті, де мова йшла б про до­говір доручення, якщо не брати до уваги ст. 112, про яку згадувалось вище. Проте в інших вавилонських документах про цей договір згада­но неодноразово: певній особі доручено від імені іншої особи і за її рахунок видати зерно, доставити зерно чи інші продукти у храм, дос­тавити у призначене місце товар, урожай з поля тощо.

Особа, яка прийняла доручення, повинна була звітувати про його виконання.

• Особа, яка дала доручення, іноді намагалась попередити мож­ливі зловживання чи недобросовісність контрагента і для цього да­вала йому необхідні для виконання доручення кошти на умовах по­зики. Це давало їй змогу тримати виконавця під дієвим контролем. Договір товариства. У відомому нам тексті законів Хаммурапі цей договір теж прямо не передбачеций. Однак глиняна табличка, знайде­на експедицією Пенсільванського університету в руїнах міста Ніппура 1914 р., засвідчує, що в законах Хаммурапі він згадувався.

У відомому тексті законів є тільки ст. 99, де йдеться про порядок розподілу прибутків і збитків між товаришами. Розподілялися вони

 

порівну, "перед богами", тобто у храмі, де за браком інших доказів дава­ли присягу.

З інших документів випливає, що договір товариства укладали з різною метою, наприклад, для спільного надання позики, купівлі ко­рабля, зерна тощо. Оскільки прибутки і збитки розподілялися між то­варишами порівну, то звідси випливає, що й доля внесків при ство­ренні товариства була однаковою.. Щоправда, товариші могли замість грошей як внесок надавати свої послуги, зокрема свій кредит, тобто можливість одержати у позику гроші. Так, в одній табличці епохи Пер­шої Вавилонської династії викладені умови договору товариства між чотирма особами з метою купівлі золотої речі для перепродажу. Серед них одна особа була ініціатором і організатором, дві вишукували не­обхідні кошти і тільки одна особа безпосередньо ці кошти надавала.

За виконання зобов'язання перед іншими особами відповідальність ніс у повному обсязі хто-небудь з товаришів. Потім усі товариші роз­раховувались між собою, поділяли витрати чи прибутки.

Договір купця, торговця з торговельним агентом (тамкара з ша-маллу). Це був своєрідний вид торговельних відносин, які не можна віднести до якогось з попередніх видів договорів. Йдеться про спеці­альні поїздки торговельних агентів. У законах передбачено два різно­види таких договорів: 1) тамкар дає шамаллу грошг для здійснення по­дорожі з торговельною метою (ст. 100); 2) тамкар дає для продажу зер­но, масло, худобу чи інші товари (ст. 104).

Тут є певна подібність з договорами позики чи товариства, але є й значні відмінності, зокрема зовсім іншим є спосіб розрахунків. Так, шамаллу, одержавши гроші на здійснення торговельних операцій, по­винен повернути одержані гроші тамкару, іноді ще й відсотки, взявши до уваги витрати під час подорожі, а прибутком поділитися. Якщо жод­ного прибутку не одержано, то шамаллу змушений був повернути от­римані гроші у подвійному розмірі (ст. 101). Звільняли шамаллу від подвійної сплати лише у випадку, коли гроші йому були позичені без відсотків. Тоді він повністю повертав позичені гроші (без подвійного розміру), незалежно від особистих збитків, навіть якщо цих збитків він зазнав від випадкових обставин (ст. 102).

Щоправда, був передбачений і випадок повного звільнення ша­маллу від відповідальності — це тоді, коли шамаллу був пограбова­ний у дорозі і втратив усе, що мав'з собою. Після очищувальної присяги у храмі він звільнявся від усякої відповідальності перед тамкаром (ст. 103). Шамаллу, придбавши у тамкара товари і виплативши за них гроші, повинен був взяти від нього розписку. Без розписки при проведенні остаточних розрахунків факт сплати грошей до уваги не брали.

 

 

 

44

 

45

 

Якщо шамаллу одержав від тамкара гроші чи товари, але заперечу­

вав це, то після викриття його тамкаром "перед богом і свідками" він

змушений був повернути взяте у потрійному розмірі (ст. 106). Якщо ж,

навпаки, тамкар заперечував повернення йому грошей чи товару, то,

"розвінчаний перед богом і свідками", він мусив віддати шамаллу все

одержане у шестикратному розмірі.             \

Зобов'язання з приводу заподіяння шкоди. Вавилонське право ви­знавало і таку підставу виникнення правових відносин, як зобов'язан­ня з приводу заподіяння шкоди. Йдеться про протиправне завдання шкоди майну або здоров'ю особи. Це зобов'язувало винного у певних, чітко визначених випадках відшкодувати потерпілому збитки. Законо­давство передбачало такі випадки.

Зобов'язання відшкодувати збитки, завдані іншій особі, через недбале ставлення до іригаційних споруд. Про це записано у ст. 53-55. Ст. 53 проголошує: "Якщо людина полінується укріпити греблю свого поля... і гребля буде прорвана водою, яка затопить землю общини, то ця людина... повинна віддати загублений хліб". Якщо вона не зможе чи не схоче віддати хліб, то, згідно зі ст. 54, цю людину і її майно прода­ти, а срібло розділити між людьми, хліб яких змила вода. Таку ж відпо­відальність несли й ті особи, які, відкривши водоймище для зрошення свого поля, через необережність затопили сусідське поле. За основу відшкодування брали врожай сусідів. Якщо ж було змите оброблене поле, то винний відшкодовував 10 гур зерна за кожен ган.

Відповідальність пастуха, худоба якого паслася на чужому полі без дозволу власника поля. Він повинен був відшкодувати 20 гур зерна за ган землі. Якщо ж пастух знав, що поле засіяне зерном, та ще й мав обов'язок охороняти це поле, то відшкодовував власникові поля по 60 гур з гана (ст. 57, 58).

Відповідальність за вирубку дерев у чужих садах. Винний пови­нен був заплатити власникові саду півміни срібла (ст. 59).

Обов'язок власника чи керманича судна, що йшло вгору проти течії і зіткнулося та потопило інше судно, яке течія несла вниз, — відшкодувати вартість потопленого судна і вантажу (ст. 240). Власник потопленого судна повинен був підтвердити священною клятвою вартість свого судна та вантажу.

Зобов'язання заплатити іншій особі вартість лікування з приво­ду заподіяння їй у бійці чи з необережності поранення (ст. 206).

Обов'язок відшкодувати господареві вартість раба чи рабині в разі їх випадковбго вбивства — 20 сиклів (ст. 208, 214) або якщо раба вбив бик унаслідок неприйняття необхідних застережних заходів влас­ником бика (ст. 251).

 

Шлюб, сім'я, спадкове право. Шлюбному обряду передувало укла­дення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нарече­ної. Це були своєрідні заручини. При цьому наречений вручав сім'ї дівчини певну суму грошей — тірхату та шлюбний дарунок самій на­реченій чи її сім'ї — біблу (ст. 139,159). Тірхату — це викупна платня за наречену, пережиток прадавнього обряду.

Угода не означала у майбутньому обов'язкового шлюбу: обидві сто­рони могли від неї відступити. Однак це накладало певну відпові­дальність — моральну і матеріальну. Так, якщо відмовлявся від шлюбу наречений, то він не міг вимагати повернення ні тірхату, ні шлюбного подарунку (ст. 160). Якщо ж відмовлялася наречена чи її сім'я, то вони повертали все отримане у подвійному розмірі (ст. 160). Коли причи­ною розірвання угоди з боку сім'ї нареченої були наклепи й намови приятеля нареченого, то спаплюжений наречений отримував біблу і тірха­ту назад у подвійному розмірі, а наклепник не мав права одружитися з цією дівчиною (ст. 161). Отже, і тірхату, і біблу виступали не як платня за товар, тобто дівчину, як це було в багатьох стародавніх народів, а як своє­рідна гарантія укладення шлюбу. Дівчина у вавилонян виступає не як товар, а як рівноправна сторона у шлюбі. Про це свідчить і форма укла­дення шлюбу: крім традиційного обряду треба було укласти шлюбний договір, у якому передбачено певні права і обов'язки сторін. Без укла­дення такого договору шлюб вважався недійсним (ст. 128).

Допускали шлюб вільного з рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само як від шлюбу вільної з рабом (царсь­ким або мушкену). Однак в останньому випадку у разі смерті чоловіка -раба половина його майна переходила до його господаря і тільки другу його половину успадковували дружина і діти.

При одруженні батько давав дочці посаг — шерікту. Шерікту вида­вали дочці й при посвяті її у жриці., Одержавши посаг, дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після його смерті (ст. 183). Ше­рікту ставало власністю дочки, однак після одруження переходило в користування чоловіка, а після смерті дружини — до її дітей. Якщо дітей не було, то шерікту повертали батькові дружини, а він, у свою чергу, повинен був повернути її чоловікові викупну платню.

Посаг повертали дружині у випадку смерті чоловіка (ст. 171,172), а також у разі розлучення з ініціативи чи з вини чоловіка при відсутності вини з боку жінки та у випадку її безплідності чи хвороби. Посаг зали­шався чоловікові, коли розлучення було наслідком негідної поведінки

дружини.

Відносини чоловіка і дружини. У Вавилоні основною формою шлю­бу була моногамія — парний шлюб. Особливо це стосувалося жінки,

 

 

 

46

 

47

 

оскільки для чоловіка допускалися винятки. Зокрема, чоловік міг одру­житися вдруге, а першу дружину залишити в своєму домі як рабиню, якщо вона "буде негідно себе поводити, розоряти свій дім, нехтувати і ганьбити свого чоловіка" (ст. 141). У такому випадку чоловік може й розлучитися з дружиною, не повертаючи їй посагу.

Якщо дружина була безплідна, то навіть при її бездоганності в усіх інших відносинах чоловік міг взяти собі наложницю — рабиню, яка, однак, не мала рівних прав з дружиною. Чоловік міг мати другу дру­жину і тоді, коли перша серйозно хворіла, проте повинен був піклува­тися нею, не позбавляти житла. Якщо ж вона не хотіла залишатися в домі чоловіка, то він віддавав їй посаг, і вона поверталася до своїх батьків. Якщо хвора жінка дала чоловікові рабиню, від якої народили­ся діти, то чоловік не мав права брати ще одну наложницю, а таку ра­биню не можна було продати (ст. 144).

Жінка у Вавилоні користувалася повагою і посідала достатньо не­залежне становище. Вона виступала як цілком правоздатна і дієздатна особа. Як уже зазначалось, посаг залишався її власністю, перебуваючи тільки'у тимчасовому користуванні чоловіка; вона розпоряджалася й подарунками чоловіка — нудунну, і після його смерті могла ці подарун­ки продати, подарувати, залишити дітям (ст. 150).

Жінка могла вільно укладати різні договори, купувати чи оренду­вати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством та ін. Однак у сім'ї, незважаючи на наявність шлюбного договору, дружина займа­ла підпорядковане, другорядне становище. Якщо чоловікові було доз­волено мати не одну, а дві дружини, і в його розпорядженні були ще й рабині, то дружині за подружню невірність загрожувала смертна кара. Треба сказати, що при цьому оберігали і гідність дружини: якщо вона не була спіймана на місці злочину, то, незважаючи на підозри чи зви­нувачення чоловіка, могла принести "очищувальну клятву" і її оголо­шували невинною. Більше того, якщо хто-небудь сторонній бездока­зово звинувачував чужу дружину в негідних вчинках, то його віддава­ли під суд і суворо карали (ст. 127). Жінка при цьому мусила пройти перевірку водою, про що піде мова далі.

Розлучення для чоловіка було легкою і простою справою. Дружина ж мала право вимагати його у деяких чітко визначених випадках:

коли дружина хвора, а чоловік взяв другу жінку чи наложницю;

при безпідставному звинуваченні чоловіком дружини у зраді і її зганьбленні;

при порушенні чоловіком подружньої вірності і нехтуванні нею як дружиною;

коли чоловік покинув свій дім, виїхавши з даної місцевості.

 

Якщо чоловік потрапив у полон і дружина не мала засобів до існу­вання, то вона мала право вдруге вийти заміж. Однак якщо перший чоловік повертався, то на його вимогу вона також поверталась до ньо­го. Діти, згідно зі ст. 135, йдуть за їх батьками.

Якщо ж засоби до існування у дружини були, однак вона вдруге вийшла заміж, то в такому випадку їй загрожувало втоплення. Другий шлюб, укладений жінкою, перший чоловік якої втік з даної місцевості, залишався чинним навіть тоді, коли він повертався і вимагав повер­нення собі дружини.

Ст. 153 проголошувала: якщо дружина "дасть вбити свого чолові­ка через іншого мужчину", то її слід "посадити на палю".

Крім усього того, чоловік мав досить сильну особисту владу над

жінкою. Він мав право застосувати до неї фізичні покарання, віддати в

кабалу за свої особисті, дошлюбні борги, якщо дружина не застерегла

себе від цього у шлюбному договорі (ст. 117, 151). За борги, що виник-

ч     ли під час шлюбу, відповідальність несли обоє.

Вдова могла вдруге вийти заміж, але коли у неї були малолітні діти, то тільки з дозволу суду. Суд проводив опис майна померлого, яким дружина та її новий чоловік не мали права розпоряджатися. Воно нале­жало дітям, яким до досягнення повноліття суд призначав опікуна.

Відносини батьків і дітей. Вавилонська сім'я — патріархальна, тоб­то з сильною владою чоловіка над дружиною і батька над дітьми, хоч і не такою значною, як потім римського домовласника — раїег гатіїіаз. 1 Але і тут діти повністю залежали від волі і влади батька. Він міг віддати дітей у боргову кабалу, продати їх у рабство, віддати за договором най­мання як робочу силу, віддати дочку у жриці чи храмові наложниці та ін. Три останні випадки були досить поширені у Вавилоні, особливо випадки віддання у храмові наложниці. Це була своєрідна "релігійна" проституція, релігійний акт, прибутки від якого йшли храмові. У соці­альному розумінні, як вважають дослідники, це явище виглядало як залишок колишнього групового шлюбу.

Широко практикували усиновлення і удочеріння. Ці акти відбува­лися з різних причин. Насамперед це спостерігалось у бездітних сім'ях (ст. 191). Крім того, вони часто диктувались бажанням залучити до скла­ду сім'ї додаткові робочі руки, оскільки не кожен мав можливість ку­пити раба. Раби дорого коштували та й було їх не так багато, як згодом у Греції та Римі.

Найчастіше усиновлювали та удочеряли позашлюбних дітей, щоб надати їм законний правовий статус, зокрема дітей від рабині. Здійснювали усиновлення (удочеріння) за згодою дітей або їх батьків чи опікунів, коли діти були малолітніми. Проведення усиновлення (удо-

 

 

 

48

 

49

 

черіння) всупереч бажанню дітей чи їх батьків (опікунів), тобто насиль­но, законним не визнавалось (ст. 186).

Усиновлювач не міг зректися усиновлених дітей за таких обставин: коли, виростивши малолітню дитину, він дав їй своє ім'я або, маючи дітей, ввів до своєї сім'ї як дитину (ст. 185, 190); коли усиновлювач-євнух чи жриця, тобто люди, які за фізичним станом чи за своїм стано­вищем не можуть мати власних дітей (ст. 187); коли усиновлювач — ремісник, що навчив дитину своєму ремеслу (ст. 188). Ці правила діяли і в зворотному порядку — від названих категорій людей ніхто не міг забрати усиновлених дітей навіть через суд.

Усиновлювач міг відмовитись від усиновленого, якщо після усиновлен­ня у нього народились власні діти (ст. 131) — в такому випадку він повинен виділити усиновленому 1/3 спадкової частини його дитини (рухомого май-на, бо на нерухоме — поле, сад, будівлі — усиновлений не міг претендува­ти); якщо усиновлений відрікався від своїх названих батьків, заявивши, що це не його справжні батьки (за це йому відрізали язик (ст. 192)).

Однак усиновлений міг відмовитись від названих батьків, якщо усиновлювач-ремісник не навчив його свого ремесла або не вводив до сім'ї як свою рідну дитину.

Спадкове право. Спадкування спочатку регулювалось звичаями, а згодом — законом. Існує ряд статей, присвячених спадковому праву і в законах Хаммурапі.

Впродовж тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визнавали тільки синів, а дочок покликали до спадкування тільки тоді, коли у спад­кодавця не було синів. Це засвідчує стародавній напис на статуї царя Гудеа (XXV ст. до н.е.). Згодом дочок прирівняли у спадкових правах до синів. Якщо не було дітей чи вони відмовлялись від спадку, то це право набували внуки. Якщо ж низхідних рідних не було, то спадкоєм­цями ставали брати померлого, далі — батько, потім брати батька.

Діти успадковували майно батька чи матері порівну — його ділили на відповідну кількість частин. Старший син чи сини взагалі ніяких переваг перед іншими дітьми не мали. Всиновлені діти мали право спадкування нарівні з рідними. Якщо у померлого було дві дружини чи більше, то всі діти мали рівні спадкові права. Діти від рабині, якщо батько визнав їх своїми, теж спадкували, але тільки рухоме майно, а на поле, сад, будинки права спадкування не мали (ст. 170). При цьому в першу чергу частки майна вибирали діти від вільної матері. Якщо бать­ко не узаконив дітей, народжених від рабині, не визнав їх своїми, про­те було відомо, що~ це його діти, то їх разом з матір'ю відпускали на волю, не наділяючи ніяким майном (ст. 171). Такий порядок був прий­нятий ще задовго до Хаммурапі в старих шумерських законах.

 

Одружені сини також мали право спадкування. Одержавши ще за життя батька від нього кошти чи речі для шлюбного дарунку і викуп­ної плати, після його смерті при спадкуванні вони повинні із спадкової маси окремо виділити неодруженим братам засоби для тих же цілей

(ст. 166).

Щодо заміжніх дочок, то про їх спадкування у законах нічого не сказано. Однак у ст. 183 зазначалось, що дочка, народжена від на­ложниці, яка при одруженні отримала від батька посаг, не брала участі у спадкуванні його майна. Можливо, це стосувалося й усіх інших заміжніх дочок. Якщо ж дочка від наложниці посагу від батька не одер­жала, то на випадок його смерті посагу їй повинні дати його сини-спадкоємці відповідно з розмірами батьківського майна. Незаміжні дочки від вільної матері, як уже зазначалось, успадковували нарівні з синами.

Дочка-жриця, яка одержала від батька посаг — шерікту, могла ним користуватися, але якщо це була якась нерухомість, то права на її відчуження, наприклад, продати, дарувати, вона не мала. Цю неру­хомість мали право викупити у неї брати, а якщо не викупляли, то після смерті жриці майно переходило до них у спадок (ст. 178).чСлід зазначити, що батько на підставі договору дарування міг надати дочці-жриці право повного володіння виділеним майном, і тоді вона розпоряджалась ним за власним бажанням (ст. 179). Не одержавши шерікту, дочка-жриця мала право на спадок нарівні з іншими дітьми, але після її смерті це батьківське майно переходило до її братів (ст. 180). Виняток у законах зроблено для жриць в-ерховного бога Мар-дука: вони могли вільно розпоряджатися як своїм посагом, так і ус­падкованим майном (ст. 182).

Посаг померлої жінки всі її діти ділили порівну, до чоловіка воно не переходило. Якщо ж дітей не було, то чоловік повертав тестеві її посаг, а сам отримував викупну плату (ст. 163).

Дружина, котра пережила чоловіка, отримувала назад свій посаг і в неї залишались подарунки чоловіка (нудунну). Коли ж таких пода­рунків вона не мала, то спадкувала нарівні з дітьми частину майна померлого (ст. 172). Дружина зберігала також право мешкати у бу­динку померлого чоловіка. Як посагу, так і нудунну чи успадкованого майна вона відчужувати не мала права. Після її смерті майно перехо­дило до дітей. Якщо вдова вдруге виходила заміж, то закон охороняв майнові інтереси дітей від першого шлюбу. У цьому випадку вона по­винна була залишити дітям усі свої дарунки (нудунну), а після ЇЇ смерті діти успадковували належне їй майно, в тому числі посаг, нарівні з дітьми від другого шлюбу.

 

 

 

50

 

51

 

Майно раба після його смерті переходило до господаря. Проте якщо раб царя або мушкену був одружений з вільною, то їй повертали посаг, а все інше майно ділили наполовину: одна частина йшла господареві, друга — дружині померлого (ст. 176). На інших рабів це положення не поширювалось.

Інша важлива форма спадкування — заповіт — не згадується ніде. Зазначимо, що спадкодавці могли створювати переваги деяким спад­коємцям. Так, батько (ст. 165) міг подарувати щось одному із синів, а крім того, спадок він отримував нарівні з іншими дітьми. Вдова могла передати нудунну якійсь одній дитині, а не ділила усім порівну (ст. 160). Батько також міг позбавити сина права спадкування, якщо син вчи­нив "тяжкий гріх" проти нього. У такому випадку батько звертався до суду, і суд, в свою чергу, міг на перший раз виправдати сина (ст. 168). Повторна провина сина проти батька знову ж таки через суд могла позбавити його спадку (ст. 169).

Кримінальне право. Злочини і покарання. Нормам кримінального права присвячено багато статей зводу законів Хаммурапі та інших за­конів і звичаїв. Зокрема, законами передбачена ціла система злочинів і покарань. Злочини можна поділити на такі групи: 1) проти держави — недонесення про змову, бунт (ст. 109),невиконання військового обов'яз­ку (ст. 26,33); 2) проти здійснення справедливого правосуддя (ст. 1,2, З, 11,126, 127), зокрема неправдиве звинувачення; 3) проти життя і здо­ров'я; 4) проти майна — грабунок (ст. 22-24), крадіжка звичайна і квалі­фікована (ст. 6,14,16, 21 , 25 та ін.); 5) проти моралі; 6) проти честі та гідності; 7) злочини, скоєні через недбале виконання професійного обо­в'язку (наприклад, лікаря, ветеринара, будівельника), та ін.

Розглянемо детальніше систему злочинів та їх покарань.

Злочини. Звертає на себе увагу те, що у зводі законів вкрай мало положень щодо злочинів, які безумовно були відомі і повинні були вважатися важкими. Так, майже нічого не сказано про антидержавні і релігійні злочини, майже не згадується навмисне вбивство. Законода­вець згадує тільки про покарання за надання притулку злочинцям та за недонесення про змовників, які задумують якийсь антидержавний виступ. У такому випадку власника будинку чи корчми, де збираються змовники, страчували. Основних засад релігійно-політичної системи стосується і ст. 110. У ній ідеться, що коли жриця відкриває свою корч­му або хоч би увійде в будь-яку корчму для випивки, то її (жрицю) слід спалити.

Відома також ст. 26, яка під страхом смерті зобов'язує реду і баіру, тобто воїнів, за першим же наказом властей йти в похід і забороняє їм наймати заступника, котрого можна було б послати замість себе.

 

Антидержавні злочини фіксує і ст. 5, в якій зазначено: ж>ли суддя змінить свій вирок, уже винесений і записаний на табличці (напевне, під чиїмсь тиском або за хабар),"то такого суддю слід викрити і він по­винен сплатити вартість позову у 12-кратному розмірі. Крім того, він буде позбавлений посади без права обіймати її у майбутньому.

Передбачені також покарання за неправдиві свідчення у суді і без-доказні звинувачення. Наприклад, якщо будь-хто неправдиво свідчить у справі про хліб чи гроші, то він несе таке покарання, яке понесла б справді винна сторона (ст. 4). За бездоказне звинувачення у справі, де йдеться про життя людини, лжесвідка належало стратити (ст. 3). Такі самі покарання (страта) накладали і за неправдиві звинувачення ко­гось у вбивстві, за яке винний безумовно підлягав би страті (ст. 1). Якщо людину звинувачували у чародійництві, то звинувачений мусив очис­титися водою ("ордалії" — докладно про це буде далі). Виправдавшись, він не ніс ніякого покарання, а наклепника карали стратою. Виправдана людина за моральну шкоду одержувала ще й будинок наклепника (ст. 2).

Оце, по суті, все, що в законнику записано про тяжкі антидержавні і релігійні злочини, вбивства та ін.

Можна припустити, що смертна кара за такі вчинки була настільки очевидною і вже давно встановленою іншим законодавством, що по­вторювати ці очевидні речі у своїх законах Хаммурапі не вважав за потрібне. Бо якщо навіть бездоказне звинувачення у вбивстві чи в справі про життя карали смертю, то що вже говорити про саме вбив­ство?!

Злочини проти особи—життя, здоров'я, честі, гідності. Про вбив­ство навмисне чи необережне — частково вже йшлося. Воно неодмін­но каралось смертю. Окремо зазначене у законодавстві вбивство чоло­віка дружиною. За це її саджали на палю (ст. 153).

Передбачені конкретні випадки необережного вбивства. Так, у ви­падку смерті господаря будинку, спричиненої обвалом, карали смер­тю будівельника (ст. 229); якщо загинув син господаря, то страті підля­гав син будівельника (ст. 230), а за раба будівельник віддавав господа­реві свого раба (ст. 231), тобто передбачалось матеріальне відшкоду­вання. Коли внаслідок обвалу будинку завдано шкоду лише майну, то будівельник мусив відшкодувати втрати і відбудувати будинок за свої кошти (ст. 232).

Законом передбачалось покарання жінки-годувальниці, котра без згоди батьків дитини, що її найняли, взяла годувати ще іншу дитину (одну чи більше). Якщо "основна" дитина померла, то годувальниці відрізали груди, очевидно, вважаючи, що смерть настала через нестачу молока у зв'язку з годуванням двох або більше дітей.

 

 

 

52

 

53

 

Зі злочинів проти особи, крім вбивства, законодавство передбача­ло різні тілесні пошкодження, каліцтво тощо. Так, якщо хворий став калікою з вини лікаря-хірурга або в результаті операції хворий помер, то лікарю належало відрізати руку (ст. 218). Коли ж від операції поми­рав раб, то лікар відшкодовував його вартість, а за скалічення платив половину його вартості (ст. 219,220).

Інші види тілесних пошкоджень, каліцтв карали за принципом та-ліону — "рівним за рівне". Так, якщо хтось комусь зламав кістку, то і йому належало зламати кістку; за вибите око відплачували вибитим оком, зуб — за зуб (ст. 196, 197, 200). Характерно, що цей принцип таліону застосовували тільки між рівними за соціальним станом людь­ми: авілум — стосовно авілума, мушкену — стосовно мушкену і т.д. Якщо ж авілум пошкодить око або зламає кістку чи зуб мушкену, то лише заплатить штраф; якщо вчинить каліцтво чужому рабу, то за­платить господареві половину вартості раба (ст. 198,199,201).

За удар по щоці рівного за соціальним станом і походженням вин­ний має заплатити йому штраф (ст. 203, 204), а за такий же вчинок, заподіяний особі з вищих соціальних сфер, винний публічно одержу­вав 60 ударів канчуком (ст. 202). Якщо ж раб вдарить вільного, то йому відрізали вухо (ст. 205).

У числі злочинів проти особи законодавство передбачало покаран­ня за поширену тоді крадіжку малолітніх дітей у вільних людей — злочинця належало вбити (ст. 14).

Передбачалося також покарання за поранення вільних людей, їх побиття. Характерно, що тут вже враховують ступінь вини: чи зроб­лено це навмисно, чи з необережності. Так, коли людина вдарить ко­гось під час бійки чи сварки і поранить, то повинна присягнути, що вчинила це ненавмисне, і тоді сплачувала потерпілому тільки вартість лікування (ст. 206). Навіть якщо потерпілий в такому випадку поми­рав від побоїв, то винний сплачував його рідним лише штраф (ст. 207).

Якщо вільний (авілум) вдарить вагітну жінку, дочку авілума, і станеться викидень, то він має сплатити 10 сиклів срібла, а якщо вона помре, то належить вбити його дочку (ст. 209,210). За викидень дочки мушкену винний сплачував 5 сиклів срібла, а за її смерть — 1/2 міни срібла (ст. 211,212); за викидень у рабині — 2 сиклі, за її смерть — 1/3 міни срібла (ст. 213, 214).

Карався також такий випадок: якщо 'на дорозі буйвол нападе на людину, поранить її чи спричинить смерть, то господар буйвола по­винен принести очищувальну клятву, що він його не випускав, а буй­вол утік сам, і тоді господаря звільняли від відповідальності (ст. 250). Однак якщо господаря попереджали, що буйвол небезпечний, але не

 

було вжито ним належних заходів, то за це він платив потерпілому чи його сім'ї 1/2 міни срібла (ст. 251).

Звертає на себе увагу і така обставина: у деяких випадках відпові­дальність за злочин несуть не прямі винуватці, а їх рідні, зокрема діти за батьків. Діти — син чи дочка будівельника, з вини якого обвалилася споруда і вбила чи покалічила сина чи дочку господаря — несли відпо­відальність за неякісну працю свого батька: їх належало теж убити чи покалічити. Очевидно, у Вавилоні навіть у розвинуту епоху зберіга­лись ще залишки сімейної, родової, колективної відповідальності.

Злочини проти власності. До них відносять зазіхання на будь-яку власність, будь-яке майно — царське, храмове, общинне чи приватне. За такі злочини карали з усією безоглядністю і жорстокістю. За крадіжку царського чи храмового майна загрожувала страта, причому не тільки злодія, а й особи, яка переховувала або купувала з його рук крадене (ст. 6). Іноді, коли об'єкт крадіжки був незначним (тварина, птиця тощо), то злодій повинен був повернути вартість краденого у 30-кратному розмірі, в іншому випадку його чекала смертна кара (ст. 8). За вкраде­не майно мушкену накладали штраф у десятикратному розмірі або за­суджували на страту.

Смерть загрожувала навіть тому, хто купував від вільної людини чи раба будь-яку річ або тільки брав на зберігання без свідків і без ук­ладення відповідного договору (ст. 7). Цим самим, очевидно, поперед­жували скупку краденого і полегшували викриття злодія.

За крадіжку з проломом стіни спійманого злочинця карали смер­тю біля цього пролому, де його і закопували (ст. 21). За крадіжку під час пожежі злодія кидали у вогонь (ст. 25). Однак невідомо, чи це роби­ли за вироком суду, чи допускалась позасудова розправа. Найімовір­ніше, це був самосуд, що, по-перше, засвідчує про дієвий, енергійний і невідкладний захист майна обуреного власника, а по-друге — про не­гайну помсту злочинцеві. Особливо енергійно захищали власність на рабів. Крадіжку раба чи рабині неодмінно карали смертю (ст. 15). Смер­тю карали і того, хто допомагав рабові втекти, сховатися (ст. 16, 17, 18). Лікареві, котрий видалив рабу його тавро, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж лікаря схилив на це хтось інший, обдуривши його, що це його раб, то таку людину належало стратити, а лікаря, який присягнув у невинності, звільняли від відповідальності (ст. 227).

Пастуха карали за зміну тавра на довіреній йому худобі або за про­даж чужої худоби — він повинен повернути власникові худобу або її вартість у десятикратному розмірі (ст. 265).

Окремий запис у зводі законів є про крадіжку плуга, а також води чи знарядь, посуду, потрібного для зберігання, перенесення, одержан-

 

 

 

54

 

55

 

ня води. За це накладали великі штрафи. Відома й така цікава стаття (126): якщо хтось неправдиво оголосив про якусь пропажу і безпідставно зви­нуватив у цьому сусідів, то вони повинні присягнути про свою невинність і тим довести, що такої пропажі не сталося. Така людина зобов'язана по­вернути сусідам вдвічі проти того, на що вона претендувала.

Крім крадіжки, законом передбачувалось покарання за грабу­нок — винних засуджували на смертну кару (ст. 22). Якщо грабіжник не був схоплений на місці, то потерпілий називав місцевість, де його пограбовано, і місцева община зобов'язувалась відшкодувати йому збитки. Якщо ж пограбований був вбитий, то община сплачувала одну міну срібла його родині (ст. 23, 24).

Суворо охороняли інтереси і майно воїнів, які користувалися наді­лами "ілку". Командира, який присвоював собі майно воїна чи змушу­вав його працювати безоплатно за наймом, карали смертю (ст. 35).

Високі штрафи були встановлені, як уже зазначалось, за порубку дерев у чужому саду (ст. 59), за потраву полів (ст. 57, 58) та ін.

Злочини проти сім'ї і моралі. Звід законів передбачав низку право­порушень проти сім'ї, моралі та статевих злочинів. Стосовно сімей­них злочинів, то покаранню підлягали подружня зрада (щоправда, тільки з боку дружини), статеві зносини з близькими родичами, гомо­сексуалізм, скотолозтво та ін. Карали також за повторний шлюб (без дозволу суду) вдови.

За подружню зраду дружину та її співучасника зв'язували і кида­ли у воду — топили (ст. 129). Однак якщо чоловік пробачав дружині, то цар міг пробачити і співучасникові. За безпідставне звинувачення чужої дружини у ганебній поведінці винного судили і, крім того, на знак безчестя остригали волосся. Дружина, не спіймана на "гарячо­му", але звинувачена чоловіком чи кимось іншим"у ганебній поведінці чи зраді, повинна була виправдатись, піддавшись випробуванню водою. її зв'язаною кидали у воду (ріку, водоймище). Якщо жінка тонула, то її витягували, вважаючи невинною, бо бог води приймає її\ невинну, у своє середовище. Не тонула — отже, винна. Якщо ви­пробування було не на її користь, то вона каралась з усією суворістю закону. Коли ж у статеві зносини зі стороннім чоловіком вступала не дружина, а наречена, то карали смертю тільки чоловіка (ст. 130). Очевидно, тут передбачено насильство з боку мужчини.

Для чоловіка подружня зрада, як уже зазначалось, не вважалась злочином.

Закон карав також за^статеві зносини між близькими родичами. Так, за зв'язок сина з матір'ю після смерті батька карали смертю — обох спалювали. Проте за інтимний зв'язок батька з дочкою карали

 

лише вигнанням його з даної місцевості. Значно суворіше карали зв'я­зок батька з дружиною сина: смертною карою (втопленням) для бать­ка якщо мало місце насильство, чи втопленням обох, якщо зв'язок був за'взаємною згодою. Зв'язок батька з нареченою сина карали сплатою штрафу в розмірі півміни срібла, а також слід було повернути наре­ченій посаг (ст. 156).

Закон суворо карав за злочини та проступки дітей у сім'ї. Чітко охо­роняли владу і авторитет батька. Синові, котрий підняв руку на батька, відрубували руку (ст. 195). Батько, як уже зазначалось, за певні ганебні вчинки сина міг позбавити його права спадкування. Усиновленим за відречення від названих батьків у деяких випадках загрожувало відрізан­ня язика (ст. 192), а за втечу до віднайдених справжніх батьків (без доз­волу суду) — втрата ока (ст. 193).

Покарання. Отже, закони царя Хаммурапі за різні злочини залеж­но від їх тяжкості, від суб'єкта і об'єкта злочину, вини передбачали різні види покарань: смертну кару (просту і кваліфіковану), тілесні та чле-нопошкоджувальні кари, накладання знаку безчестя, штрафи, вигнання з рідної місцевості, звільнення з посади тощо.

Смертну кару застосовували часто — більш ніж у 30 випадках (стат­тях). Крім простої (відрубання голови, втоплення, повішання), широко застосовували й кваліфіковану, пов'язану з попереднім катуванням, зокре­ма спалювання, посадження на палю. Членопошкоджувальні покарання — це відрубування рук, ніг, випалювання очей, відрізання пальців, вух, язи­ка та ін. Тілесні покарання — побиття палицями, канчуками з волової шкіри тощо; зганьблення — обрізання волосся, гоління голови та ін.

У законах Хаммурапі нічого не сказано про криваву помсту. Оче­видно, її не застосовували. Проте були інші пережитки первіснообщин­ного ладу, а саме: 1) вже згадуваний таліон — "рівним за рівне" (серед рівних за соціальним станом); 2) відповідальність за злочин усієї те­риторіальної общини, якщо не встановлена особа, що скоїла зло­чин; 3) відповідальність дітей за злочини батьків; 4) вигнання зло­чинця з даної місцевості.

Процес. Докази. У Вавилонській державі ще не було різниці між процесами цивільним і кримінальним. Звинувачення здебільшого ви­сували і здійснювали зацікавлені, тобто приватні особи. Щось подібно­го до прокуратури чи адвокатури ще не було. Пропозицію стосовно покарання теж висував потерпілий чи його рідня, вони ж представля­ли і докази своєї правоти. Звинувачений зобов'язаний був з'явитися у суд, інакше його приводили царські воїни. Він, у свою чергу, повинен був подбати про власні докази. Суд усе зважував і, посилаючись на закон або царську волю, виносив вирок.

 

 

 

56

 

57

 

Доказами служили: власні зізнання, покази свідків, документи, при­сяга, а також ордалії (або суди божі, тобто перевірка силами природи, силою богів). Ордалії застосовували здебільшого тоді, коли бракувало інших доказів. Зазвичай таке випробування проводили водою чи вог­нем. Наприклад, звинувачену в подружній зраді жінку кидали у воду, як і людину, звинувачену в чародійництві. Можливо, їх ще й зв'язували. Якщо людина топилася, то її визнавали невинною, якщо не топилась, то винною, бо вода, як чиста стихія, її не приймає. Клятву також засто­совували за браком інших доказів, а іноді паралельно з ними, для їх посилення.

Звід законів передбачав суворі покарання за неправдиві свідчення, намагаючись захистити невинних людей від наклепів, помсти і зло­вживань, які, очевидно, траплялися у побутовому житті, в судах та ад­міністрації. Як уже згадувалось, за неправдиві показання і звинувачен­ня у вбивстві або у справі, де вирішувалось питання життя чи смерті, лжесвідкам і наклепникам загрожувала смертна кара. Стосовно інших справ, то до наклепників застосовували те ж саме покарання, яке за­грожувало звинуваченому. За безпідставне звинувачення когось у крадіжці карали штрафом у подвійному розмірі від вартості нібито вкраденої речі.

Судові протоколи писали спеціальні писці на глиняних табличках, де зазначали показання і докази сторін, покази свідків, їх імена, клят­ви, зміст судового рішення чи вироку. Якщо одна сторона під час ого­лошення вироку була відсутньою, то іншу зобов'язували передати їй вирок суду. За невиконання рішень суду карали штрафом, конфіска­цією майна, накладенням знаку безчестя тощо. Вирок виконували су­дові воїни, адміністрація.

У VI ст. до н.е. стародавня Вавилонська держава загинула, однак важливо знати її історію, використовувати її досвід, вивчати закони, за якими жили вавилоняни, і пам'ятати, що цей народ залишив люд­ству в спадщину. По-перше, саме вони винайшли письмо. Вавилонсь­ке клиновидне письмо є найдавнішим у світі. Цим письмом користу­валось багато народів — від Вірменських гір до Перської затоки, від Егейського моря до кордонів Індії. Воно виникло майже на 500 років раніше від єгипетськогоГПо-друге, вони заснували і розвинули земле­робство, перші почали вирощувати пшеницю, ячмінь, льон, горох, яблука, виноград, перші приручили тварин і перші почали застосову­вати плуг і борону. По-третє, найдавніші міські поселення виникли саме у південній Месопотамії. Народи Месопотамії поклали початок обробці металу й дерева, розвиткові ремесла й міжнародної торгівлі. Вони перші винайшли й застосували колесо, що, за висловом знаме-

 

нитого дослідника Межиріччя Марконі, було справжньою революцією у розвитку продуктивних сил. По-четверте, вражаючими є їхні досяг­нення в галузі науки, зокрема математики, астрономії, медицини.

У Месопотамії вперше відкрили множення, ділення, піднесення до степеня, дріб, добування кореня. Вавилоняни склали таблицю чисел, зве­дених до другого й третього степеня, винайшли принцип позиційної системи чисел, до чого додумались тільки сучасні вчені. За їх формула­ми ми обчислюємо площу трикутника, прямокутника, об'єм куба, при­зми, конуса. Вони поділили коло на 360 частин і ввели градуси, які те­пер використовують у всьому світі, обчислили тривалість року в днях, ввели поняття місяця, місяці розділили на 4 тижні, а тиждень — на 7 днів, назвавши кожен з них окремою назвою. Вони поділили добу на години (24), годину на хвилини (60), а хвилину на секунди. Вони знай­шли земну вісь.

Вавилонські вчені обчислили рух зірок і їх найкоротшу відстань від Сонця під час сходу і заходу, визначили астрологічні початки пір року; відрізняли зірки від планет (знайшли їх сім); дали назву бага­тьом зіркам і сузір'ям. Вони першими обчислили швидкість руху Міся­ця і Сонця; розробили цілу науку про вплив зірок на долю людей, на­родів (астрологію). У Вавилоні зародились природничі науки й гео­графія.

Вони зробили правильні висновки про причини і характер багатьох хвороб, навчились лікувати. їхні лікарі робили складні операції, у тому числі на мозок, очі,уміли лікувати короткозорість і далекозорість (знай­дено їхні кришталеві лінзи), знали, що таке лікувальна гімнастика, виз­навали користь дієти. Водночас їхні знання в усіх галузях життя пере­пліталися з вірою у всесилля богів, у чари, ворожбу, "нечисту силу".

Коли у XIX ст. внаслідок розкопок на території Месопотамії ця спад­щина стала відомою науці і людству, усі були вражені, виникла ціла теорія так званого панвавилонізму, за якою все, у тому числі наука і культура, беруть початок у Месопотамії. Вченим усього світу довелося докласти чимало праці та зусиль, доки все стало на свої місця, доки визначено роль і місце різних народів в історії світової культури. Роз­копки в Єгипті, Сирії, Ірані, Індії, Латинській Америці, Європі, Китаї, Японії свідчать про те, що різні народи у різних місцях земної кулі ство­рили свою культуру переважно самостійно, а не через запозичення чу­жої, хоча часто й таке явище спостерігається. Та все-таки історична першість Месопотамії в економічному і культурному розвитку Близь­кої і Середньої Азії — незаперечний факт. Згодом її вплив, досвід по­ширився й на греків, римлян, а отже, і на Європу.

 

58