§ 1. Сутність і головні ознаки : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Сутність і головні ознаки

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Становлення "справжньої людини" науковці відносять до межі середнього та верхнього палеоліту, коли відбувається морфологічне структурування мозку, закріплюється прямоходіння, набувають розвитку кінцівки, особливо пальці рук, починається формування колективного досвіду пізнання світу. Невеликі групи людей ведуть кочовий спосіб життя, оскільки головними заняттями людини на той час були збиральництво та полювання. І якщо перше  потребувало практично лише фізичних зусиль, то полювання поступово стає для людини справжнім каталізатором розвитку. Полювання орієнтувало людину на відпрацювання організованих зусиль, передбачало первісне планування, потребувало виконання належної ролі кожним з учасників, що вело й до формування соціально-структуруючих начал. На відміну від збиральництва, полювання надавало людині й багато нових матеріалів – шкіра, кістки й т. ін. Заняття охотою стимулювало також виготовлення й використання (від епізодичного й випадкового – до систематичного й цілеспрямованого) нових знарядь праці з кременю, обсидіану, кварциту, піщаника, кісток з ретельною обробкою поверхні.

Саме тому, за визначенням науковців, у цей час відбувається заміна еволюційного типу розвитку історичним. Розширення та урізноманітнення сфери життєдіяльності знаходить підтвердження у комбінуванні матеріалів при виготовленні знарядь праці, розповсюдженні різноманітних виробів з рогу та кістки. Але найголовнішою соціальною подією часу стає певне усвідомлення необхідності урегулювання соціальних відносин усередині "людського стада", формування екзогамії, яка певним чином веде до упорядкування шлюбних стосунків та виключення з них близьких родичів. Водночас це стає й певним знаком того, що людина починає усвідомлювати й причинно-наслідкові зв'язки. Адже у той час кочовий спосіб життя зумовлював практично повну залежність людини від природи, сьогоденної діяльності, необхідність переходів (інколи довгих та важких) до нових, більш багатих на їжу місць. Тобто постійно існуюча проблема нестачі їжі зумовлювала фактичну неможливість виживання слабкого покоління, між появою якого та ступенем спорідненості батьків був відзначений зв'язок. Така заборона інцесту була водночас й знаком того, що людина починає формувати власне людський спосіб спільного буття, починає складати уяву про основи моралі. Важливою еволюційною подією того часу стало й оволодіння вогнем, яке призвело до значущих змін у діяльності людей, зокрема до споживання вже обробленої їжи та до необхідності виготовлення посуду для її обробки.

Увесь період палеоліту та мезоліту можна визначити як панування одного з двох типів культури первісності – культури привласнювальної, орієнтованої на збиральництво та полювання. Специфіка цього типу культури полягає у  спрямованості на привласнення, споживання того, що дає природа. Власне людська діяльність того часу – це уміння більшою чи меншою мірою використовувати форми й матеріали природи. Але вже в контексті привласнювальної культури закладаються й начала виробляючої, про що свідчить виготовлення й використання знарядь праці.

Довготривалий процес переходу до виробляючої культури пов'язаний з неолітичною революцією (приблизно 15 – 12 тис. рр. до н. е.) та дійсно революційними змінами у житті людства. Головною з них стає перехід до виробляючої діяльності – до  перетворення природи, виготовлення тих форм та матеріалів, яких немає у природі, до формування власне людського простору буття. Другою важливою зміною часу стає переважна орієнтація на землеробство. Це вело до освоєння нових земель та до усвідомлення причинно-наслідкових зв'язків між способами діяльності, використанням певних знарядь праці, її інтенсивністю та її результатами. Цілеспрямоване накопичення досвіду щодо землеробства спонукає й до відпрацювання комунікаційних шляхів, способів передачі інформації, до становлення мови як такої.

Закріплюючись на відносно стабільному місці, людина починає усвідомлювати свою належність до певної території. Науковці вважають це однією зі світоглядних настанов доби неоліту. Осягаючи природу як єдине ціле, людина починає усвідомлювати простір людського буття. При цьому поселення  осягається як центр буття роду й формується поняття оселі як відокремленого від природи простору. 

Землеробство висунуло перед людиною й проблему зберігання врожаю, створення певних місткостей. Заразом із відпрацюванням навичок роботи з природними матеріалами та вогнем це стало поштовхом до появи кераміки. Це стало однією з ознак неолітичної доби, яку ще називають керамічною епохою. Саме з виникненням кераміки людина досягає нового рівня культуротворчої діяльності – вона вперше зробила і матеріал, і форму, яких раніш не існувало в природі.

Ще однією зі змін, що принесла з собою неолітична революція, стало формування засад скотарства, яке, у свою чергу, певним чином стало фундаментом прядіння та ткацтва. Разом із керамікою це стало знаком того, що людина переходить до створення штучних матеріалів.

Нові способи життєдіяльності поступово призводили до зростання чисельності населення та до формування засад власне людського спільноти. Вже в рамках родового устрою починається структуризація соціуму – виділення верхівки спільноти, до якої поряд зі старійшинами входив чаклун.

Стрижневого значення для первісної культури (незважаючи на різницю у способі буття  доби палеоліту та неоліту, різницю  в осягненні світу в контексті привласнювальної та виробляючої культур) набувають декілька фундаментальних ознак.

 Первісна культура – це культура синкретична за своєю сутністю. Синкретизм, як нерозчленоване буття, перш за все виявляється у мисленні людини. Вона не відділяла себе від природи, розуміла як органічну її складову. Це вело до ототожнення людського життя з життям природи, усвідомлення його як циклічного. Синкретичною була й людська життєдіяльність, у якій була відсутня спеціалізація, розподіл  сфер і видів діяльності. Хоча треба відзначити, що у той час закладається статевий розподіл праці, а також починається відокремлення землеробства й скотарства, формується та відокремлюються у самостійний спосіб життєдіяльності ремесла. Останнє, у свою чергу, вело до накопичення спеціальної інформації, сприяло обміну товарами між спільнотами.

Синкретичними за своєю сутністю були й самі начала художнього осягнення світу, які були генетично пов'язані з міфологічною свідомістю та існували у межах магічного ритуалу. Тому досить умовно можна казати про живопис, скульптуру, архітектуру та інші види мистецтва у той період. Те, що згодом людство визначило як витвір мистецтва тоді було закріпленим результатом, опредметненим підсумком магічних, ритуальних дій.

Іншою, не менш важливою, ознакою первісної культури є гомогенність – однорідність. Будь-яке суспільство у своєму матеріальному та духовному житті спирається на своєрідні настанови – цінності, які вибудовуються у певну ієрархію. Для первісного ж суспільства характерна відсутність такої ціннісної ієрархії, оскільки фактично єдиною для всіх була цінність виживання, до того ж не кожного члена роду окремо, а спільноти в цілому. Відсутність соціальної диференціації формує і єдині для всієї спільноти інтереси й потреби, що також обумовлює гомогенну сутність первісної культури.

Як значущу рису культури цього періоду потрібно відзначити самодетермінацію, самообумовленість. Накопичений людством досвід осягнення світу (особливо урізноманітнений становленням та розвитком національного світобачення) згодом ставав важливим чинником подальшого розвитку людства. Культура первісного суспільства була позбавлена того попереднього досвіду, який би міг використовуватися людством як фундамент та фактор, який зумовлює напрямок подальшого культурного буття.

Первісне суспільство, при всій його соціальній однорідності та єдності інтересів, потребувало відпрацювання певних регуляторів соціального буття. Таким регулятором стала система табу – система заборон. Взагалі дуже часто культуру цієї доби визначають саме як культуру табу. Табу були фактично єдиними, а тому й найважливішими, засобами регуляції та контролю соціальних стосунків, такими, що склали фундамент моралі, моральності та права.

Суттєвою рисою культури доби було домінування образно-чуттєвого сприйняття світу. У людини первісного суспільства не була розвинена здатність до теоретизування, до узагальнення, відсутнє було й раціональне пізнання світу. Тому людина в накопиченні досвіду та осягненні світу спиралася практично виключно на почуття, на образне бачення світу.

Основи ж бачення та усвідомлення світу людиною обумовлюються міфологічною свідомістю, становлення якої є однією з ознак культури доби. Своєрідним підґрунтям міфу – складної системи уявлень про природну та соціальну дійсність – було не тільки синкретичне буття людини, а й  нерозвиненість соціальної практики, відсутність раціонального знання про світ. Саме тому у рамках міфологічної свідомості складалося розуміння дійсності, як позбавленої порядку, причинно-наслідкових зв'язків, та такої, що цілком і повністю регулюється надприродними силами. Тому у сфері міфу відбувалося наївне олюднення навколишнього середовища, що обумовлювалося й обумовлювало ототожнення світу людини та світу природи. Таким чином формувалася загальна персоніфікація сил природи та метафоричне перенесення – співставлення природних та людських, культурних об'єктів (що у сфері "мистецтва" обумовлювало одночасну наявність і символізму, і реалістичності).

Міф, як форма свідомості, форма сприйняття світу та самоусвідомлення людської спільноти, має декілька важливих якостей. По-перше, міф не спирається на пояснення, яке потребує певного раціонального досвіду. Його основою є заміна причинно-наслідкових зв'язків – прецедентом, розповідь про походження предмета, явища замінює визначення їх сутності. По-друге, міф формує своєрідний час – "сакральний",  відділений від сучасного, "профанного". Це особлива доба першостворення, першодій та першопредметів, які наділяються священним змістом, і все, що відбувається у  сакральному часі міфу, має значення взірця. По-третє, міф є закарбуванням колективного досвіду пізнання світу, оскільки у первісній культурі відсутнє особистісне начало. По-четверте, міф відзначається символізмом, нерозчленованістю суб'єкта та об'єкта, предмета та знака, що його визначає, сутності та імені. І нарешті, міф не розділяє реальне та надприродне. Він не враховує протиріч, спирається на образно-чуттєве мислення та особливе почуття спорідненості, кровного зв'язку з природою, уподібнення людини природі, яке ставало засобом споріднення з нею, засобом заговорення, звертання її на милість.

Міф пояснює світ у цілому, саме тому вже у контексті первісної культури починається формування декількох тематичних груп міфів. Найбільш давніми є міфи про тварин, про походження сонця, місяця, зірок (солярні, лунарні, астральні). Центральну групу міфів доби складають космогонічні міфи, які розповідають про походження світу. Пізнішими за часом складання є міфи про походження людини (антропогонічні) та смерті. З розвитком людської практики виникла необхідність пояснення походження ремесел. Тому особливе й дуже важливе  місце у міфологічній свідомості доби посідають міфи про походження та уведення у життя людей ремесел, соціальних інститутів, обрядів. Все це людина за умов браку раціонального знання приписувала діяльності культурних героїв – носіїв знання та досвіду (попередником яких були тотемічні предки).                       З виникненням та розвитком землеробства надважливого значення набувають календарні міфи, у яких символічно трактовано природну циклічність.

Однією з найсуттєвіших ознак первісної культури є формування в її контексті первинних релігійних уявлень, які були і своєрідним засобом осягнення та пояснення світу, і своєрідною компенсацією браку знання про світ.

Основоположного значення у культурі доби набув анімізм – віра в існування душі, як надприродної істоти, властивої кожному тілу. Анімізм (від anima – душа) можна також визначити як певне одухотворення світу, яке єднає в одне ціле світ людини і світ природи та обумовлене синкретичністю первісної культури. Анімізм є основою віри у потойбічний світ та фундаментом поховальних обрядів. Їх сенс та зміст, при відмінностях у проведенні та способах поховання, був практично єдиним. Смерть усвідомлювалася як перехід до ще одного циклу буття (адекватного циклічності  природи). Саме тому необхідно було зберегти душу небіжчика та забезпечити її всім потрібним для життя в іншому світі – у поховання клали побутові речі, їжу, зброю (але не завжди), пізніше небіжчика у переході до іншого життя могли супроводжувати члени родини, тварини тощо.

Синкретична сутність первісної культури обумовила формування такого релігійного уявлення як тотемізм – віри у надприродній або кровний зв'язок людини (або певної спільноти) з твариною, рослиною чи взагалі явищем природи як її предком, прабатьком. На основі тотемізму склалася й відповідна група тотемічних міфів. Це були сказання про походження та мандри предків спільнот, які зазвичай закінчувалися виходом тотемів під землю із залишенням на цьому місці каменя або скелі. Дія тотемічних міфів практично завжди "прив'язана" до певної місцевості, їх персонажі єднають ознаки людини та тварини (птахи, комахи і т. ін.), тобто є наочним закарбуванням усвідомлення нерозривної єдності людини та природи.

Тотемізм, надаючи людині змогу пояснити походження себе та спільноти, змогу знайти у ворожому, незрозумілому світі спільника та захисника, яким і був тотемічний предок, мав дуже велике значення у формування соціальних зв'язків. Осягаючи належність до певного роду, скріпленого кровними зв'язками між його членами та разом з тим із тотемом, людина водночас починає усвідомлювати розбіжності між світом "своїх" та "чужих", простором буття "своєї" та "чужої" спільноти.

Своєрідним продовженням анімістичних уявлень був фетишизм. У своїй основі це віра у надприродні, виключні здатності речей впливати на дійсність. перебіг подій. Згідно з уявленнями того часу, кожна річ, кожний предмет, маючи душу, могли виступати як посередники між людьми та світом, могли як допомагати, так і заважати. У якості фетиша могло виступати будь-що, але найчастіше – предмет, з  яким пов'язувався позитивний вплив на дійсність і який носили з собою як амулет, привласнюючи таким чином його духовну сутність.

Віра у можливість заміни подібного подібним, частиною цілого (нерідко за допомогою замовлянь, молитов, обрядів) складає основу магії – одного з найрозвинутіших та розгалужених релігійних уявлень доби (завдяки чому існує велика кількість її визначень). У контексті магічних ритуалів відбувалося подвійнення дійсності – моделювалася майбутня (рідше – минула) ситуація з найбільш сприятливим для людини фіналом. Саме так відбувалося у контексті полювальної магії. Намагання таким чином прогнозувати майбутнє було своєрідною спробою справити вплив на подальший перебіг подій. Тим самим у контексті магії людина поступово осягала детермінованість явищ та подій, навчалася координувати та планувати свою поведінку.

У сфері магічних дій відпрацьовувалося певним чином й різноманіття соціальної практики людства, у залежності від призначення магічні ритуали мали варіативне оформлення, що сприяло поступовому становленню багатьох площин магії, розподілу її на військову, виробничу, охоронну, любовну, мисливську, лікувальну і т. ін.

Локальний характер серед релігійних уявлень первісної доби мав шаманізм, який спирався на віру в те, що людина у стані трансу здатна стати посередником між світом людей та  надприродними силами.

Формою буття всіх релігійних уявлень того часу були ритуали й обряди – складні синкретичні форми символічної поведінки. Ця впорядкована, стала система дій втілювала значущі для спільноти соціальні відносини та цінності і тому була поліфункціональною за своєю сутністю. Кінцевою метою цих колективних дій було перетворення реальності на більш сприятливу для людини.

Процеси поступового освоєння природи (гомінізація) та соціалізації людства призвели до необхідності соціалізації кожного представника спільноти. За умов колективної, родової свідомості, колективного світосприйняття та розуміння людини (не як індивідуальності, особистості, а як частки спільноти), людина мала довести, що вона може бути членом соціуму. Тому такого важливого значення набувають обряди ініціації – посвяти у дорослі, яка супроводжувалася тяжкими випробуваннями, що їх витримували далеко не всі. Вік ініціації був також і шлюбним віком. Ініціація найчастіше сприймалася як друге народження, оскільки тим, хто її витримав давали нове, "доросле" ім'я, що відбивало нову сутність людини.

 


<