§ 1. Духовне життя в Україні : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Духовне життя в Україні

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Наприкінці XIX ст., а особливо на зламі століть і в першому десятилітті ХХ в. духовне життя українців стало помітно пожвавлюватися. Це відбулося переважно під впливом революційно-визвольного руху, зростання національної самосвідомості передусім у середовищі інтелігенції.

Значною мірою завдяки соціальним і політичним змінам того часу з'явилися творчі особистості, що досягли насправді видатних результатів.

Те, що відбувалося в культурі України, перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Росії та Західній Європі. Однак розвиток культури в Україні був явищем контрастним: у той час, коли тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, система якої ставала дедалі розгалуженішою, й демонстрував духовний потенціал європейського рівня, переважна більшість населення України лишалася неписьменною і продовжувала перебувати у просторі традиційної культури.

У середовищі української інтелігенції поширювалися ідеї позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Активно розвивалися природничі й суспільствознавчі науки. Величезний внесок в українську історіографію зробив учень В. Антоновича Михайло Грушевський. Він поставив собі за мету дати історичне обґрунтування ідеї української державності, реорганізував Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка у справжню академію наук, яка об'єднала майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також ряд відомих європейських учених. Працювали тоді й інші українські історики — Олександр Лазаревський, Олександр Єфименко, Дмитро Багалій. До видатних українських вчених в інших галузях належить правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавці Олександр Потебня та І.І. Срезневський.

Енергійній діяльності вчених в Україні значно сприяли новостворені товариства, комісії, часописи, бібліотеки, архіви. Після революції 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Проте російський уряд знаходив засоби обмежувати видання книжок українською мовою.

Українці Галичини і Буковини мали тут більшу свободу: на заході, у Львові існували українські наукові товариства, школи, масові організації, кооперативи, газети політичних партій, парламентські представництва. Східні українці часто були кореспондентами і передплатниками галицької преси, морально та інтелектуально підтримували українців Галичини, де формувалася база національного відродження.

Особливою ознакою духовного життя того часу була зацікавленість інтелігенції ідеологією. В Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії – націоналізм та соціалізм. Частина української інтелігенції вважала, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. У той же час чимало українських соціалістів стверджували, що, ігноруючи національне питання, соціалізм в Україні лишатиметься суспільним рухом, котрий охоплює переважно неукраїнців. Подібні розбіжності у поглядах розводили українську еліту по різних таборах, а репресивні дії всіх без винятку урядів були спрямовані саме проти неї. Основна маса населення була байдужа до влади, терпіла її, але не підкорялась їй, хоча й не брала активної участі в боротьбі за владу. Проте і вона ставала об’єктом репресій за прихильність до національної культури, за її збереження.

Особливої активності духовне життя в Україні досягло за часів Української Народної Республіки. Цей короткий трагічний період виявився потужним каталізатором суспільно-громадського і духовного потенціалу республіки, який достатньо ефективно був реалізований у 20-ті рр.

Стрімкий процес підвищення національної свідомості і шалений опір суверенізації геть усієї системи великодержавних інституцій і партій в 1917 р. викликали потужний сплеск духовної енергії народу. Загальні проблеми державного і культурного будівництва, потреби утворення національних інституцій, що постали тоді перед республікою, вимагали кваліфікованих працівників.

Отже, рятуючи ситуацію, демократична інтеліген­ція саможертовно віддалася громадським справам: В. Винниченко відкладає творчі задуми і пише Універсали або веде важкі переговори з Тимчасовим, потім Радянським урядом;                     М. Грушевський підпорядковує наукову роботу праці парламенту, розробляє закони і стратегію, тактику політики; І. Стешенко проводить реформування народної освіти; О. Олесь береться до публіцистики і активної роботи в щоденних газетах; О. Мурашко і Г. Нарбут – до організації Академії мистецтв; академіки       А. Кримський, С. Єфремов, професори В. Чехівський та І. Огієнко – до реформи церковної справи; Д. Щербаківський – за порятунок історичних реліквій;                 К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович, Б. Яворський – за реформування музичної культури тощо.

Ті перші звершення, накреслення нових форм культурного життя, незважаючи на всі трагічні обставини подальшого їх нищення, цілком не загинули: вони стали набутком інтелектуального досвіду суспільства, а окремі заклади культури – перейменовані або перелицьовані – стали нашими реаліями. Значну роль у цьому відіграли способи апробацій ідей та обговорення принципів реорганізації життя на всеукраїнських форумах, приміром, представницьких – Національному та Трудовому конгресах, фахових – з'їздах учителів, бібліотекарів, працівників кооперації, "Просвіти", на т. зв. З'їзді народів у Києві, Православному церковному Соборі тощо.

У такий спосіб ініціативна частина громадянства, інтелігенція були залучені до пошуку нових форм інфраструктури, апробовували новації в українських освітніх закладах.

Діяльну участь у висвітленні нових концепцій брала, звичайно, українська преса, зокрема, багаті на культуру інформацію великі щоденники: "Відродження", "Нова Рада", "Народна воля", "Україна" та ін.

Завдяки цьому збереглася спадкоємність традиції, яка особливо яскраво заявила про себе у 20-ті рр.

Потреби відновлення моральних засад життя народу, освоєння усіх сфер культури у суверенній державі спонукали творчу інтелігенцію приділити пильну увагу відродженню української церкви, автокефалії. Інтенсивно працювала Українська церковна рада і спеціальна комісія (В. Липківський, А. Кримський,        К. Стеценко та ін.), створюючи, зокрема, переклади "Служб божих".

Українська церква провела освячення Акту проголошення автокефалії української церкви (1 січня 1919 p.) і Перший Всеукраїнський православний собор (11 – 14 жовтня 1921 p.), що висвятив перших українських єпископів та обрав митрополитом Василя Липківського.

Державне і культурне відродження в УНР, як відомо, було обтяте воєнними засобами. Попри засади міжнародного права, постулати Декларації про мир, попри гарантії Декларації про право народів і офіційне визначення більшовицьким урядом УНР, майстерно виплетена політична інтрига вивела на шлях анексії, ліквідації української держави. Були скасовані закони УНР, ліквідовано майже всі культурні заклади.

Україна була проголошена радянською республікою, однією з республік СРСР. Ознакою цих часів вважається поступове посилення контролю з боку влади в усіх сферах людської діяльності.

Разом із тим 20-ті рр. ХХ століття багатьма фахівцями визначаються як роки сподівань і відкриттів в українській культурі. Багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки деяким суспільно-політичним чинникам. В Україні почала здійснюватися політика українізації як різновид політики коренізації; поширилися у більшовицькому середовищі ідеї національного комунізму, комуністична партія, зайнята, в першу чергу, збереженням політичної гегемонії, ще не підпорядкувала собі культуру. Поширення україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона не мала на Східній Україні. Вперше сталося так, що українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави.

Як і для російської культури цих же часів головним чинником українських культурних процесів відродження були наслідки революції. Хоч для розвитку культури відчутною втратою стала еміграція значної частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів компенсувала її. Щодо настрою та світовідчуття інтелігенції це була барвиста картина. Частина інтелігенції була аполітичною, інша частина належала до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не судилося збутися їхнім сподіванням щодо незалежності, то багато хто з них став убачати у розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу.

Революція сповнила культуру відчуттям новизни, свідомістю вивільнення від старого світу та його обмежень. Перед українською інтелігенцією поставали складні невідступні питання про напрямки розвитку культури, про її естетичні, моральні орієнтири та про її сутність. Все це сприяло виникненню відчуття власної культурницької місії у молоді, зростанню зацікавлення мистецтвом аудиторії й атмосфери захопленого створення нового культурного всесвіту.

Знищення української еліти у 30-х рр. привело до поновлення політики русифікації, модернізація, що у 20-х рр. перепліталася з українізацією, знову набрала російського вигляду, водночас українська культура відчувала на собі таке керівництво, внаслідок якого вона знову зосередилася на традиційному для себе ототожненні з консервативним і відсталим селом.

Духовне життя в Західній Україні розвивалося під впливом соціально-економічного та політичного становища цих земель.

Українці західних земель після першої світової війни залишилися за межами радянської України. Більшість з них входили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині.

Переважна більшість українського населення Західної України жила в селах, багато було безземельних і з невеличкими наділами; неписьменною була більшість населення. В краї налічувалося мало українських шкіл, культурно-освітніх закладів, в офіційних документах заборонялося вживати навіть назву "Україна" чи "українці". У 1924 р. було прийнято закон про усунення української мови з державних та самоуправних установ Західної України. Свою незгоду з полонізацією українці висловлювали по-різному. Тисячі з них емігрували до Північної та Південної Америки, Африки, Австралії, інші ставали на шлях протесту проти існуючих порядків, боротьби за своє соціальне та національне визволення, за незалежність, зокрема й парламентським шляхом. У визвольній боротьбі брали участь різні політичні сили, легальні та нелегальні організації, товариства, сформувалася ідеологія інтегрального націоналізму, була заснована ОУН тощо.

Коли у 20-х pp. позначилися успіхи у здійсненні непу в УРСР, у процесі українізації, значна частина населення західноукраїнських земель стала виявляти інтерес до комуністичної ідеї та ідеї возз’єднання з радянською Україною, хоча поступово вплив цих ідей та їх авторитет почали падати, особливо після згортан­ня політики українізації у зв'язку з колективізацією, голодомором, масовими репресіями.

У 1939 р. відбулося возз'єднання Західної України з Українською РСР, включення її до складу СРСР. Ця подія великої історичної ваги, бо вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї держави. Але це насильне об'єднання не привело до глибоких змін.

Знайомство з радянською системою виявилося для західних українців в основному негативним досвідом. Господарське та культурне будівництво в Західній Україні здійснювалось вже перевіреними на сході України вольовими, адміністративно-командними методами.

Деформації всіх сфер життя, які сталися у радянському суспільстві у 1939 – 1941 pp. повною мірою виявилися в Західній Україні, як і на інших возз'єднаних землях. Це не сприяло зміцненню позицій радянської влади, зростанню до неї довір'я, живило антисоціалістичні настрої, породжувало у людей страх і невпевненість.

Друга світова війна наклала на Україну та її населення страшний відбиток: один з шести мешканців України загинув у цій війні, 2,3 млн. українців вивезено для примусової праці до Німеччини; загальні збитки економіки України досягли    40 %; цілком чи частково зруйновано понад 700 великих та малих міст та 28 тис. сіл. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, ця війна мала для України не лише нищівні наслідки. Україна, як складова частина Радянського Союзу стала однією з переможниць у війні. Перемога породила сподівання, що після війни все стане інакше. Україна – переможниця стала відмінною від тієї, якою вона була раніше: розширювалися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави.

Повоєнної відбудови зазнали всі сфери життя в Україні: йшов процес реставрації та будівництва загальноосвітніх шкіл, вищих навчальних закладів, гуртожитків для студентів, було поновлено роботу багатьох університетів, Академії наук, відкрито Ужгородський університет – перший в історії Закарпатського краю.

З другої половини 50-х рр. почала формуватися нова соціокультурна реальність, яка була досить складною й суперечливою і згасла в першій половині 60-х рр. Властивими їй рисами виступали: повільний демонтаж тоталітарної системи, реабілітація жертв терору, лібералізація суспільного життя, реформи багатьох його сфер, послаблення політики самоізоляції та ідеологічних настанов тощо. В культурному житті СРСР це стало початком відлиги.

В Україні цей період відзначився своїми особливостями. Національна мова не була мовою державною і сфери її використання обмежувалися. Сталася фактична втрата національної мови, це послабило зв'язки із національними культурними традиціями, звузило обсяг цінностей, що включалися в процес споживання, зробило зайвим спілкування із давніми звичаями та обрядами.

Обмеження в застосуванні української мови в суспільному житті, домінуюча роль російської мови обумовила появу якоїсь третьої мови – суржика, що не дозволяв увійти повноцінно ні в духовний світ російської, ні в духовність української нації. Саме таким чином формувалася особистість, яка орієнтувалась на якусь посередню культуру, а в ній – на цінності масового рівня, стереотипні в своїй основі, духовно небагаті.

В Україні активно пропагується радянський спосіб життя, піддаються уніфікації різні сфери суспільного життя й побуту, що не сприяло збереженню унікальних рис національної культури та її розвитку.

Проти ігнорування національних особливостей виступав у культурній, просвітницькій діяльності дисидентський рух. В Україні цей рух було започатковано в середині 50-х рр. – значно раніше, ніж у Москві.

З другої половини 60-х і до 80-х рр. почали зростати кризові явища майже у всіх сферах суспільного життя, активізувався національно-визвольний рух серед інтелігенції, спрямований на демократизацію суспільно-політичного життя, досягнення справжньої незалежності України. Внаслідок жорстких репресивних заходів, нерозуміння та й неприйняття переважною більшістю населення України проблем, які порушувалися дисидентами, правозахисниками, цей рух не знайшов широкої підтримки у громадян республіки.

Процеси перебудови в Україні надали духовному життю нових рис, нової якості. Розпочалася переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ тощо, яка продовжується і після набуття Україною статусу незалежної держави. Діячі культури (особливо рішучістю відзначилося письменство) почали відмовлятися від обслуговування ідеологічних догм, руйнували стереотипи суспільної свідомості, виникала необхідність формувати нові соціально-духовні потреби, нові естетичні смаки, уподобання й критерії оцінки явищ духовного життя.

Значно посилюється роль і статус релігії, активна зростає її вплив на мораль, поширюється релігіїзація багатьох верств населення, спостерігається посилення інтересу до містичних вчень серед значної частини населення.

У незалежній Україні активізується процес повернення до загальнолюдських цінностей у духовному житті та їх осмислення, однак величезна маса населення, яка опинилася в скрутному економічному становищі, залишається байдужою до національно-культурних проблем.

 


<