§ 2. Зміст і функції культури : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

Популярное за неделю

adhdportal.com

§ 2. Зміст і функції культури

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Як відомо, вперше поняття "культура" запропонував Марк Тулій Цицерон для визначення філософії як "культури ума". За його часів у Стародавньому Римі слово "культура" вживалось у значенні обробітку землі для забезпечення її родючості, тобто агрокультури. Отже, за Цицероном, філософія є культурою тому, що, як і в разі з землеробством, обробляє розум для його кращого плодоносіння. Так, в античності оформлюється думка про те, що культура, з одного боку, є діяльність щодо перетворення природи на благо людині, а з другого – засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Поступово, з наближенням християнської доби, на зміну безособистому абсолюту, яким для греків була вічно жива та божественна природа, разом із християнським принципом творіння "ні з чого" приходить ствердження особистого абсолюту. У середні віки практично відсутні теоретичні розробки, які були б спеціально присвячені проблемам культури. Проте відсутність теоретичних робіт не означає відсутність самого явища в житті. Відбувається радикальне переосмислення принципів, що складають основу культури. Головною цінністю стає християнській Бог. Архітектура і скульптура середніх віків були "Біблією з камінні"; література була пронизана християнського вірою; живопис відображав біблійські сюжети; філософія була прислужницею богослів'я; етика і право уявлення собою розробку абсолютних заповідей християнства. Таким чином, середньовічна культура, як єдине ціле, відображала принцип: безкінечність та всюдисущність Бога, Бога всемогутнього, абсолютного, справедливого, мудрого, творця всесвіту і людини.

Найбільш розвинуто християнське розуміння культури у творах Августина Блаженного (354 – 430), релігійного мислителя середньовіччя. Він стверджував, що жити треба по Богу, а орієнтація людини на людину не повинна мати місця. Стверджувалось, таким чином, абсолютна перевага нематеріальної душі надтлінним тілом, що вимагало аскетичного нехтування благами та спокусами чуттєвого світу. Так сформувалося протиставлення природи і благодаті (християнської версії культури), в межах якого людська свідомість постійно кидалася між небом і землею. І в природі і в самій собі людина повинна любити більше те, що стоїть ближче до Бога. Це й породило ідею нескінченого самовдосконалення індивіда, для якого культура стає формою діалога з універсальною системою моральних координат, втілених в абсолюті, що є Бог.

Доба Відродження починає новий етап в осмисленні культури. Якщо в середньовіччі люди відчували й думали однаково, то в добу Відродження ситуація міняється. Індивід здобуває все більшої самостійності. На противагу середньовічній людині. яка повністю вважала себе зобов'язаній Богу, індивід Нового часу виявляє схильність приписувати свої заслуги власним талантам. Мислителі Відродження закликали повернутися до античності і навчатися у природи. Але їх точка зору відрізнялась від давньогрецької тим, що на першому плані стоїть не стільки природа, скільки митець. Митець повинен не тільки наслідувати природі, а й перевершити її завдяки власному таланту. Так сформувалася одна із найважливіших ідей Ренесансу – ідея людини-творця, яка творить світ, красу, творить саму себе. Таким чином, ідея культури набуває гуманістичного вимірювання, поступово асоціюється з досконалістю людини. Культура – це не тільки перетворювання людиною природи, а й перетворювання людиною самої себе.

Не випадково термін культура оформлюється у наукове поняття саме і добу Нового часу. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей характеризувалися, передусім, початком глибоких змін у ставленні людини до природи (промисловий переворот, пов'язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва) і до свого безпосереднього соціального оточення (утвердження капіталістичних суспільних відносин, які приходять на зміну феодальним). Завдяки науковій революції людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі ("натурі"), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від "природної" людини минулого.

Німецький юрист і політичний мислитель С. Пупендорф (1632 – 1694), на наш погляд, першим використав термін "культура" у самостійному значенні – як вираження за його допомогою певної направленості сукупної діяльності людей. Культура є "поліпшення природи", яке в свою чергу спричиняє "поліпшення життя". Таким чином, "культура" визначається як протилежність природі. Це є базисна логічна структура, яка в тому чи іншому вигляді зберігається практично в усіх концепціях культури. Поряд з цим поняття культури використовується Пупендорфом для більш вузьких і спеціальних протиставлень – в рамках історії. Тобто під культурою він розуміє певний рівень благоустрою і розвитку: культура – те, що відрізняє цивілізовану людину від дикуна.

У XVIII ст. філософія Просвітництва відносить поняття культури до системи категорій, що розкривають закони історії. В цій системі культура стає одночасно і інструментом вдосконалення людини, і метою, яка надає внутрішнього смислу історії. Майже одноразово відбувається ствердження поняття цивілізації, що характеризує історично конкретні форми єдності культури як міри і способу розвитку універсальних сил людського роду з формами його соціальної організації (наприклад, єгипетська цивілізація – це певна система навиків, умінь, технологій у поєднанні з кастовою структурою суспільства і владою фараона, а також специфічним типом духовності, що містить міфологію, моральні норми, естетичні уявлення і т. п.). Усередині цієї єдності просвітителі фіксують глибокі внутрішні протиріччя, головним серед яких є протиріччя між Розумом і Неосвіченістю.

Найбільш яскравим критиком цивілізації був ідеал демократичного крила французького Просвітництва Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778). Він не розглядав культуру як безумовну цінність, вважав головною причиною бідувань людства протиріччя між культурою і природою. Прогрес культури, зумовлений індивідуальним прагненням кожного до "поліпшення", у підсумку веде до "погіршування": нерівності, занепаду моралі і т. п. Руссо ідеалізував близькі до "природного стану" патріархальні форми життя і прагнув встановити природну гармонію людини, її улагодження із самого собою.

Виключно значну роль в історії культурології відіграли німецькі просвітителі, а також німецький романтизм і німецька класична філософія. Поняття культура в роботах німецьких мислителів розгортається до цілісних концепцій.

Велике значення у зв'язку з цим мало вчення І. Канта (1724 – 1804) про те, що свідомість не тільки пасивно відображає зовнішню дійсність, але й творить її. Загальна творча здібність духа є здобуток людства, але кожному конкретному індивіду вона задана лише як здатність реалізації. Це передбачає особливий механізм перетворення загального в індивідуальне, тобто можливість внести людське в кожну людину. Таким механізмом і є культура, яку Кант визначав як позитивну частину виховання. Кант частково розділяв точку зору Руссо про протиріччя суспільного розвитку, та, на відміну від французького мислителя, вважав, що вони будуть долатися розвитком самої цивілізації. Причина бід і конфліктів у тому, що дисципліна і культура випередили розвиток моральності.

Розвиваючи такій підхід, І.Ф. Шіллер (1759 – 1805) запропонував свою концепцію естетичного виховання: на його думку, лише мистецтво допоможе подолати протиріччя цивілізації, тобто вирішити головну задачу культури – відносити цілісність людини, цілісність духовного і фізичного життя людини.

Великою заслугою німецької філософії XVIII – початку XIX ст. була розробка перших розвернутих типологій культур і цивілізацій. Розвиток культури починає усвідомлюватись як єдиний процес, що відбувається у всесвітньо-історичному масштабі і характеризується певним зв'язком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями, періодизацією.

Перший значний крок у цьому напрямку зробив І.Г. Гердер (1744 – 1803). Гердер розумів розвиток культури як головний зміст історичного процесу. В головній праці Гердера "Ідеї до філософії історії людства" дана найширша панорама розвитку культури від первісних племен і прадавніх народів до сучасної йому Європи. Гердер послідовно розглядає ряд культурно-історичних світів (Східна і Південно-Східна Азія, Ближній Схід, Греція, Рим, Європа германців і слов'ян і т. ін.). Кожний культурно-історичний регіон має специфічні риси, що характеризують кожний з них як певну цілісність і як етап розвитку людської культури взагалі. Заслуговує на увагу й те, як Гердер вирішує проблему зв'язку всезагального й особливого в культурі. Людська культура єдина і має єдину мету – досягнення істинної гуманності. Проте, ця мета, цей напрямок розвитку досягається різними народами по-різному, створюючи величезне різноманіття кольорів та відтінків. Гердер один з перших виступив проти вузького європоцентризму, проти зневажливого ставлення до народів, що не входять у романо-германський культурний комплекс. Оцінювати рівень культури і просвітництва різних народів треба не тільки з європейської точки зору, а з точки зору їх власних історичних потреб і задач. Розмаїття типів і форм культури не повинна розділяти людей.

Ідея порівняльно-історичного аналізу культур була підхоплена романтизмом. Романтики поставили в центрі філософії культури проблему творчості, яка виступає у двох іпостасях – індивідуальна творчість генія і колективна творча сила, що виражається в "дусі народу", який відбудовує необхідні йому форми культури. Досліджуючи "дух народів", романтики займаються вивченням міфології, давніх форм поезії, фольклора. Завдяки їх зусиллям наука придбала величезний масив даних для утворення конкретних культурологічних дисциплін – фольклористика, етнографія, порівняльне літературознавства та ін.

Грандіозним узагальнюванням і своєрідним підсумком теоретичних пошуків в сфері філософії історії і культури, які вела німецька думка протягом другої половини XVIII – початку XIX ст., стала філософська система Гегеля (1770 – 1831). Логічною основою гегелівського вчення став принцип свободи духу. За Гегелем, у запроваджуванні цього принципу і відбувається робота культури. Всесвітня історія здійснюється відповідно з успіхами цієї роботи. Саме Гегель вперше перейшов від простого зіставлення культури і цивілізації як історичних цінностей до аналізу логіки їх історичного зв'язку, показуючи ці культури і цивілізації як закономірні ступені єдиного культурно-історичного процесу, кожна з яких реалізує специфічні завдання і підготовлює наступну, більш високу ступінь розвитку. Розвиток культури Гегель пов'язує з діалектичним рухом так званого абсолютного духу, який проходить три ступеня: мистецтво, релігію, філософію. В культурі народів, що визначали первісні етапи людської історії, переважали художні форми вираження духовного змісту, потім першість переходить до релігії і, нарешті, до теоретичного мислення. Гегелівське розуміння діалектики духовно-історичного процесу мало значний вплив на погляди багатьох європейських мислителів, які займалися проблемами культури.

Погляд на історію як закономірний процес розвивався у межах марксизму. Але на відміну від гегельянства, марксизм використовував протилежний принцип – зміну типів суспільств пов'язував не з духовними, а з матеріальними (економічними) факторами. Пріоритетний характер економічної і соціальної історії над історією ідей надав дослідникам нові можливості, які були реалізовані уже в ХХ столітті.

Розвиток історичних наук надав культурології кінця XIX – початку ХХ ст. такий численний фактичний матеріал, який дозволив не тільки порівняльно-типологічне зіставлення культур різних епох і народі, але і розгляд кожної з них як особливого "культурного механізму".

Вираженням цієї тенденції стала концепція локальних цивілізацій, найбільш яскравим виразником якої був російський мислитель Н.Я. Данилевський (1822 – 1885). Він рішуче відкидав поняття загальнолюдської культури, в якому вбачав егоцентризм романо-германських народів, що розглядали свою культуру як універсальну і розуміли "прогрес" як відмову інших народів від своєї самобутності. За вченням Данилевського, сенс історії – не в прагненні до якоїсь універсальної культури, а, навпаки, в здійсненні різноманіття.

Релігійний аспект культури було розроблено у межах російської релігійно-ідеалістичної філософії другої половини XIX – початку ХХ ст.ст. Соловьов В.С. (1853 – 1900), Бердяєв М.О. (1874 – 1948), Флоренський П.О. (1882 – 1943) підкреслювали важливу особливість культури – вона виражає прагнення людини добудувати своє природне і соціальне життя до духовності. Вищим виразом духовності, на думку православних філософів, є релігія, а культура виводиться, таким чином, з релігійного культу.

Концепцію історії як історії культур продовжував розвивати М. Вебер (1864 – 1920). Специфіку західної цивілізації М. Вебер вбачав в усе більш і більш повному здійсненні принципу раціональності, який полягає в чіткому співвідношенні цілей і засобів діяльності. Цей принцип раціональності постійно утверджувався і в інтелектуальній сфері (наука), і в господарстві (капіталізм), і в державному управлінні (бюрократія), і в мистецтві. Широку відомість отримали дослідження М. Вебера щодо генезису капіталістичних відношень, де переконливо доведено, що їх виникнення залежить від певних духовних передумов (в Західній Європі це релігійно-етичні мотивації протестантизму).

У 1923 р. в Берлині була видана книга О. Шпенглера (1880 – 1936) "Занепад Європи", яка ознайомила світ з достатньо складною концепцією локальних цивілізацій. Цивілізації Шпенглер вважав своєрідними організмами, а всесвітню історію – "зведенням біографій" цих організмів. Кожний культурний організм, за Шпенглером, проходить природне коло розвитку (на відміну від попередньої ідеї лінійної еволюції) від народження до розквіту, а виснажившись, у формі цивілізації – до природного кінця. Цивілізація, що досягла висот у Європі, свідчить про виснаженість, захід (занепад) Європи. Терміном цивілізація Шпенглер позначає останню фазу будь-якої культури, яка має однакові ознаки.

Шпенглер спирався на численний етнографічний матеріал, коли створював своє вчення про значну кількість рівноцінних за досягнутою зрілістю культур. Зрілих культур, за Шпенглером, вісім: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, антична (греко-римська, "аполлонівська" в термінології Шпенглера), візантійсько-арабська, західноєвропейська ("фаустівська" згідно тієї ж термінології), південноамериканська культура майя. Досліджуючи особливості розвитку всіх культур, Шпенглер, перш за все, приділяє увагу порівнянню античної культури та культури європейської, виявленню принципової несхожості між людиною античного (аполлонівського) і західного (фаустівського) типу. Ця різниця виявляється різницею між грецьким богом Апполоном, втіленням міри, гармонії, порядку і доктором Фаустом, втіленням незадоволеності і недовершеності, двоїстості і сумніву.

Таким чином, Шпенглер має серйозні сумніви щодо простої думки – про історичну єдність античності і сучасної Європи. Він впевнений у неможливості навіть припущення про історичний зв'язок, духовну спорідненість цих типів культур. Антична культура нескінченно віддалена від нас і не має для нас ніякого значення. Сучасна західна людина замкнена у своїй самітності і знаходиться у шкаралупі особистого цивілізаційного простору. Тому існує два типа культури: апполонівська (антична) і фаустівська (європейська). Фаустівська людина загубила єдність із життям. Криза європейської людини полягає в її прагненні до безкінцевості і могутності, що призвело до духовного зубожіння. Однак, такий погляд заперечує духовні основи, на яких розвивались цілі епохи і духовні течії – Ренесанс, Реформація, Просвітництво, тобто заперечує спадкоємність. Занепад Європи ознаменувався перемогою техніки над духовністю. Саме аналізуючи духовний клімат сучасної йому Європи, Шпенглер робить висновок: як колись загинула греко-римська культура, тепер занепадає західноєвропейська і ніщо не в змозі зупинити цей процес.

Таким чином, Шпенглер проголошує духовну самотність Європи, повну відірваність від коріння й витоків, якими завжди вважалась античність. Культурологічна теорія Шпенглера має свої вади, але його застереження про те, що масова бездуховна продукція цивілізації ворожа культурі, актуальна й сьогодні.

Концепції, подібні шпенглерівській, набули поширення в культурології ХХ ст. Найбільш відомим прикладом цього стали твори англійського історика            А.Дж. Тойнбі, в яких визнається лише множинність культур та заперечується єдність цієї множинності, їхня спадкоємність і загальнолюдський зміст.

В період між двома світовими війнами сформувалась так звана функціональна школа (функціоналізм), засновником якої був англійський етнограф                        Б. Маліновський (1864 – 1942). Прихильники функціоналізму розглядали культуру як цілісність, в якій кожний елемент задовольняє певну потребу, тобто є необхідним. Вони критикували поняття пережитку, вважали всі явища культури необхідними і незамінними.

Тема культурного декаданса ("падіння" – від лат. cado – падаю) стає однією з провідних в творчості німецького філософа, засновника феноменології Едмунда Гуссерля (1859 – 1938). Гуссерль не був культурологом, але з філософської позиції розмірковував про причину кризи європейської культури і можливості її подолання. Він не використовував поняття "культура", а звертався до "духовного образу Європи". Це тому, що культура як поняття містить і духовний і матеріальний елемент, який зовсім не цікавить Гуссерля. "Духовний образ", як головне поняття культурологічної концепції Гуссерля, не співвідноситься ні з чим матеріальним і є низкою, що поєднує європейське людство духовними узами. Безліч типів культури пов'язані цими духовними узами, які поєднують життя людей і народів в межах однієї культури. Народи можуть мати національні особливості, але їх можна подолати завдяки духовній спорідненості. Звертаючись до витоків європейського духу, Гуссерль вбачає їх в "теоретичній установці", що виникла в Давній Греції в VII – VI ст.ст. до н. е. Це установлення викликало до життя нове культурне витворення – філософію – науку універсальну, науку про єдність всього існуючого. Таким чином, Гуссерль відтворює картину становлення філософії як нової форми культури. Однак, європейський раціоналізм, що походить з давньогрецької філософії і становить ядро всієї європейської культури, пізнав підпав викривленню. Це виявляється в натуралізації наукового розуму, у витисненні з сфери науки всього людського. Наука втратила зв'язок з людиною, який полягає в людській потребі осмислення світу і свого місця в ньому. Тобто, Гуссерль в своїй культурологічній концепції проголосив віру в людський розум, закликав повернутися до відродження традиційних цінностей старої Європи. В цьому і полягає подолання кризи європейської культури.

Проблеми сучасного суспільства і культури розроблялись в наукових працях Карла Юнга (1875 – 1961) – відомого німецького філософа, психолога, культуролога. Підхід Юнга до цих проблем психологічний. Психологію він розглядав як засіб пізнання сенсу життя і культури. Основою юнгівського вчення є "колективне безсвідоме", яке успадковується людиною і становить основу її психіки. Змістом "колективного безсвідомого" є першообрази – архетипи (наприклад, образ матері-землі, мудрого старця і т. ін.). Архетипічні образи історично супроводжують людину. Розвиток суспільства сприяє розвитку свідомості людини, яка перестає сприймати досвід архетипів. Так відбувається відрив людини від матері-природи, втрачається гармонія між зовнішнім та внутрішнім світом людини. Соціально-політичну кризу західноєвропейських країн Юнг намагався пояснити втручанням архетипів в життя суспільства. Наслідком цього втручання є і расизм фашистів, і комуністичний догмат про загальну рівність. Факельні проходження, масовий екстаз, палкі промови, символіка (свастика, червона зірка і т. ін.) – все це є свідоцтвом вторгнення у культурне життя колективного безумства. Колективне безумство стало закономірним наслідком європейської культури. Історія Європи – історія занепаду символічного знання. Технічна цивілізація куплена ціною відмови від єднання з "душею" природи, від символа як образу безсвідомої енергії, життєвої сили. Як результат – падіння моралі, смаків, зникнення стимулів до творчості, наростання масових психозів. Запобігти цього можна за допомогою свідомості, яка повинна осмислити безсвідоме. Юнг стверджував, що лише завдяки самопізнанню можливо вирішити проблему вибору між добром і злом, втілити перше в дійсність – так стале можливим прогрес в духовному житті людства.

Філософські праці великого мислителя ХХ ст. Альберта Швейцера (1875 – 1965) присвячені аналізу історії культури. Значне місце в них займає історія етичних ідей і критичний аналіз етичних систем з часів Давньої Греції. Згідно його теорії, культура суспільства ХХ ст. загубила етнічні засади, "масова культура" насичена ідеями насильства, що й спричинило кризу духовної культури сучасного йому суспільства. Пояснення причин кризи Швейцер вбачає у невідповідність матеріального прогресу цивілізації етичному прогресу. Культура, яка відірвана від етики, лишається духу гуманізму. він пов'язує відродження культури з творчою діяльністю окремих особистостей: етичні засади можна відродити в індивіді, що поверне людству взагалі гуманістичну за основами культуру і забезпечить справжнє відродження.

Доречно зауважити, що українська культурологія думка теж має свою історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. Твори Т. Шевченка,          І. Котляревського, І. Франка, Л. Українка відкривають нам глибину проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідження М. Костомарова "Книга буття українського народу", нарис І. Нечуя-Левицького "Світогляд українського народу". Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці – Ф. Вовк, В. Гнатюк,      Ф. Колеса, М. Возняк, С. Томашевський. Вони ґуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми "Українська духовність в її культурно-історичних виявах", І. Мірчука "Головні риси українського світогляду в українській культурі", Д. Донцова "Дух нашої давнини", О. Кульчицького "Світовідчування українця", М. Шлемкевича "Душа і пісня",        Є. Маланюка "Нариси з історії нашої культури", І. Огієнко "Українська культура". Їхні традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи М. Попович, С. Кримський, В. Скуратівський, А. Макаров, О. Забужко, які включають українську традицію у світовий загальнокультурний простір, віднадходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності. Хоча в численних літературних творах і наукових працях проблеми розвитку української національної культури, її місця серед культур інших народів дістали різне теоретичне вирішення, проте спільним лишалося концептуальна філософська основа про самоцінність кожної національної культури та її спорідненість із культурами інших народів. Це дає підставу стверджувати, що толерантність – одна з важливих відзнак української культурології.

Різноплановість концепцій культурного процесу свідчить як про складність, так і про неповноту самих методів його дослідження і, не в останню чергу, про культурне розмаїття, багатство складових частин цього процесу. Слід зазначити, що, незважаючи на відсутність загальноприйнятого однозначного визначення культури, кожне із згаданих вчень, напрямків культурологічного знання має власний позитивний доробок.

У деяких випадках треба розрізняти поняття культура і цивілізація, хоча нерідко ці терміни вживаються як синоніми. Термін "цивілізація" вживається як для позначення етапу розвитку людського суспільства, так і для характеристики будь-якого суспільства. У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а не просто задоволення наявних потреб людей, стає його метою. У цьому розумінні виділяють три головні ступені розвитку людства: дикість, варварство та цивілізація. В іншому розумінні, згідно з певною філософською традицією, цивілізацію протиставляють культурі як "технологію" цивілізації її сенсовим, ціннісним засадам. Цивілізація може служити культурі, а може і відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими цінностями. У сучасному світі ця тенденція виражена досить чітко. Людина може бути цивілізованою (освідченною, умілою), але малокультурною, якщо вона бездуховна.

Доцільно зазначити, що більшість дослідників схильна дивитись на культуру як на наслідок суспільно корисної діяльності людини. Тобто культура, в істинному розумінні цього слова, завжди пов'язується з поняттям "особистість". Культура інтегрує людей в суспільну цілісність. Генетична спадкоємність не робить індивіда особистістю, людиною. Він стає людиною лише засвоївши певну соціальну інформацію, яка накопичується і передається за допомогою культури. Зазначаючи цю місію культури деякі культурологи розуміють під культурою сукупність генетично неспадкоємної інформації, яку накопичують, зберігають та передають від покоління до покоління.

Якщо виходити з того, що культура – атрибут людства, що вона розвивається разом зі зміною людини, то справедливо буде зауважити, що людина виступає одночасно і творцем культури, і її споживачем. Людина може бути споживачем культурних цінностей, носієм культури – тоді вона бере на себе відповідальність за культурні цінності, носієм яких вона становиться. Але ж людина може ці культурні цінності розвивати і тоді вона стає творцем. Таким чином, людина завжди знаходиться у центрі культури, на перехресті механізмів відтворення, збереження та оновлення культурного досвіду.

Таким чином, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають можливість для деяких узагальнень. По-перше, культура являє собою створену людиною "другу природу". Це світ, який "надбудований" над незайманою природою. Культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там є і культура. Звичайно, якщо розуміти під суспільством не будь-яке угрупування людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної діяльності. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних і духовних. Цінність – це те, що має сенс для людини. Культура, таким чином, – це світ, наповнений людським смислом. Якщо культура завжди є проявом певного рівня розвитку людини, то і сама людина як суб'єкт, носій культури формується в процесі культуротворчої діяльності. Тобто, ми стаємо людьми шляхом залучення до культури. Тому, по-третє, культура – це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти. Культура виникла разом із людиною і розвивається разом із нею, причому цементуючим засобом цієї царини виступають гуманістичні духовні цінності, потяг до яких підносить людину.

Виходячи з позначених основ, можна сформувати найбільш загальне визначення культури, з якого ми будемо виходити: культура – це історичний процес збереження, розподілу, обміну і уживання готових наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей, здатних забезпечити подальший процес розвитку самої людини.

Базуючись на такому розумінні культури як цілісності, можна виділити різні сфери культури. Світ культури містить в собі три сфери:

— усе, що створено людиною, створене матеріальною і духовною працею, вся матеріальна і духовна дійсність, що поєднує в собі як засоби існування людства, так і його духовний світ – мистецтво, літературу, релігію, філософію;

— сама людина і ступінь її культурності, що характеризується наявністю певних соціальних шарів, груп, інститутів: жерці і писці у давніх цивілізаціях, феодальні стани, ремісничі цехи і гільдії в середньовіччі, буржуа і пролетарі Нового часу та ін.;

— алгоритми людської діяльності. В цьому випадку культуру визначають як комплекс зразків поведінки, сукупність зразків, що визначають життя.

На основі визначення основних сфер культури ми можемо виділити і відповідні їм форми культури. По-перше, це матеріалізовані предмети матеріальної і духовної діяльності людини. Тут, в результаті цієї діяльності, знайшли своє втілення особливості цієї діяльності в різних типах культури, на певних етапах її історичного існування. По-друге, суб'єкти, творці і носії культури. Тобто, культурологія, досліджуючи найглибший культурний шар суспільства, виділяє національний характер народа, особливості його менталітету і моральності. І, по-третє, – це інституціональні зв'язки, інститути. Йдеться не про те, "що" виробляє етнос, "хто" виробляє, а головне – "як виробляють". Тобто це "як" характеризує спосіб засвоєння дійсності, засоби одержування інформації і передачи її от покоління до покоління.

Складність та багатоманітність людської життєдіяльності зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Так, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей, можна виділити культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальну культуру звичайно пов'язують з матеріальним виробництвом і, в зв'язку з цим, реалізацією, задоволенням та зростанням матеріальних потреб людей, духовну ж – із духовним виробництвом. Духовна культура, як і матеріальна, – все те, що створено людиною, але ж твори духовної культури не мають утилітарного призначення, вони націлені на формування у людини етичних і естетичних цінностей, художнього смаку і інтелектуальних потреб. Духовна культура є тією сферою діяльності, котра пов'язана із свідомістю, духом, його формуванням, розвитком і вдосконаленням. Природно вважати її основою духовний стан людей, їхні духовні потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви, ідеали, уявлення про сенс життя, щастя, справедливість, в цілому світогляд, ментальність. Все перелічене формується в процесі духовної діяльності, а також реалізується у вигляді наочно-сприйнятних результатів цієї діяльності – формах свідомості і соціальних інститутах (моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві, релігії), системах освіти і виховання, звичаях, традиціях, обрядах, суспільній думці тощо. Окрім того, духовну культуру характеризують і ті відносини, що складаються при здійсненні духовної діяльності.

Визначаючи суть духовної культури, неможливо не назвати її особливості, в яких виражена й її специфіка. Перш за все, слід зазначити, що цінності духовної культури, котрі існують у предметній формі, довготривалі і не піддаються моральному старінню. Цим цінностям не характерні межі споживання, освоювати їх можна безкінечно, оскільки перенасичення в процесі духовного споживання не відбувається. Ще одна особливість духовної культури полягає у тому, що її цінності досить часто не визнаються як такими відразу після їхнього створення, визнання їх приходить з часом, а це свідчить про відносну незалежність духовної культури. Крім цього, в предметній формі духовної культури у більшості випадків яскраво зафіксовані якості, властивості її творців, відображені їхні неповторні риси; деякі духовні цінності взагалі не можуть існувати поза актом діяльності суб'єкта, поза її процесом (театральна вистава, лекція, урок тощо). Для цінностей духовної культури взагалі проблематично визначити вартісну форму вираження, у зв'язку з чим оцінка й ціна їх завжди відносні, суб'єктивні.

Одним із компонентів культури, духовного життя зокрема є художня культура – явище не менш складне, об'ємне, багатогранне. Вона, будучи складовою частиною духовної культури, базується на духовному засвоєнні світу через систему художніх образів.

У найзагальнішому виді художню культуру можна визначити як історичний процес розвитку людини – суб'єкта художньої діяльності, що проявляється у створенні нею художніх творів, ідеалів, які вона сповідує, нормах, традиціях тощо. Художня діяльність містить в собі всі види людської життєдіяльності: перетворюючу – завдяки створенню художніх творів; комунікативну – завдяки реалізації процесів споживання художніх цінностей; ціннісно-орієнтовну – завдяки оцінці творів мистецтва, методі, стилів, напрямків художнього розвитку; пізнавальну – через вивчення художніх цінностей. Унаслідок цього художня діяльність дає змогу відтворити людське життя в цілісності, забезпечує його продовження. Світ художніх образів дає людині можливість жити подібно тому, як вона живе реально, усвідомлювати ілюзорність створеного художньою діяльністю світ і водночас насолоджуватися тим, як він майстерно створений. Завдяки такому розумінню художньої культури можна зробити висновок, що вона максимально наближує людину до її ідеалу, в який й закладає найдосконаліші уявлення людства про людину.

Художньо-образне засвоєння світу може виступати в різних модифікаціях. Художня діяльність допускає варіювання відносин між усіма видами діяльності, домінування то одного боку художнього освоєння світу, то другого. Саме тому ми можемо визначити різні види мистецтва – літературу, музику, живопис, архітектуру, театр, скульптуру, прикладне й декоративне мистецтво тощо. Окрім цього існують мистецтва – поема, роман, симфонія, ораторія, портрет, натюрморт і т. ін. Можливе також виділення історичних типів мистецтва – готика, бароко, класицизм, романтизм, реалізм тощо.

Завдяки існуванню різноманіття способів творчості як в історико-художньому просторі (постійні зміни творчих методів, стилів, течій), так і в системі різних видів, родів, жанрів мистецтва, у художній культурі реалізується цілісне, об'ємне, найбільш гармонійне освоєння людиною світу. З одного боку, художня культура забезпечує формування людини в бік її універсальності, з іншого – вона сама може вдосконалюватись тільки завдяки наближенню її творця до ідеалу. Вона сприяє реалізації людиною наявних у ній можливостей і потенцій, дає змогу вдосконалюватись духовно, як емоційно, так і інтелектуально, прилучає до одвічної мудрості, нагромадженому людством багатству, орієнтує на загальнолюдські ідеали.

Правомірно зауважити залежність художньої культури від суспільства, від того стану, що характерний для нього. Рівень художньої культури, при всій самостійності її розвитку, багато в чому залежить від матеріальної основи, властивої тому чи іншому конкретно-історичному етапу: художня культура є системою створення, збереження, обміну, розподілу, поширення і споживання створених і створюваних цінностей, у зв'язку з чим необхідна наявність індустрії тиражування художніх цінностей, існування соціальних інститутів культури, що забезпечує доведення їх до широких мас людей. Іншими словами, функціонування художніх цінностей у суспільстві, створення нових творів мистецтва перебуває в безпосередній залежності від того, який рівень матеріального благополуччя людей, які матеріальні умови їхнього життя.

Без сумніву й те, що саме суспільство формує потреби, установлює, які мистецькі твори мають бути орієнтирами певного часу, визначає межу доступності художніх цінностей для кожного члена суспільства, можливість послідовно, широко й цілеспрямовано розв'язувати питання формування і зростання потреб у цих цінностях. Більше того, тільки суспільний стан перебуває в основі стимулювання або стримування художньої самодіяльності, як у сфері професійній, так і непрофесійній.

Не слід забувати, що особливості суспільного життя, рівень його розвитку визначають ступінь взаємодії різних культурних цінностей та тенденцій: багатоманітність художньої культури, її багатоликість передбачає співіснування як загальнолюдських цінностей, так і етнічних, регіональних (або національних).

Суб'єктами процесу розвитку культури взагалі, і художньої зокрема, виступають суспільство в цілому, різні соціальні групи, окремі особи. Історія художньої культури дає підстави для висновків про те, що народ – головний охоронець свого духу, ментальності, накопиченого художнього досвіду, художніх досягнень, того художнього ідеалу, який ним же й сформований. Саме ним від покоління до покоління передаються художні зразки, норми, традиції тощо, формується і розвивається мова, яка перебуває в основі художнього життя. Творення мови, усі процеси змін та перетворень, які вона зазнає, цілком і повністю зумовлені діяльністю народних мас, які зберігають її унікальність, неповторність і стимулюють її збагачення в усіх відношеннях. Все це зумовило значущість ролі народу у художньому процесі.

Говорячи про суб'єкт художньої культури, треба окремо підкреслити художню діяльність, яку покликана виконувати інтелігенція – верства суспільства, а особливо – художня інтелігенція, яка професійно займається створенням художніх цінностей, збереженням, обміном і поширенням художнього досвіду, а також художнім вихованням.

Розвиток художньої культури визначається і діяльністю окремої людини, індивіда-художника. Художник творить унікальні художні цінності, через глибоке індивідуальне переживання освоюючи дійсність. Неповторність, несхожість художників веде до величезного різноманіття художнього освоєння дійсності, відображеної в неосяжній кількості художніх цінностей. Художника в суспільстві відрізняють дві складові: талант, як складне переплетіння психологічного, духовного і фізичного; багатство внутрішнього світу особи. Талант забезпечує художнику досконалість його художнього бачення світу, його самовираження, а внутрішній стан, особистісні, у першу чергу, моральні якості, сприяють поглибленому дослідженню реальності. Звичайно, діяльність будь-якого художника соціально детермінована, але масштабність, значущість його полягає саме в прориві цієї детермінованості, у виході за її межі, а звідси в наповненості загальнолюдським звучанням.

У кожному суспільному організмі, що характеризується економічними, соціально-політичними, духовними особливостями, своїми суспільними відносинами та соціальною структурою, суб'єкт художньої культури реалізує себе по-своєму. Тому для різних періодів суспільного розвитку властиве різне співвідношення між сукупним суб'єктом художньої культури (нація, клас, соціальна група) та участю окремої особи в художній творчості.

Процес розвитку культури характеризується розвитком здібностей користуватися тим, що протягом історії створило й накопичило людство, оволодіння цими засобами.

Новаторство й традиції – дві основні сторони розвитку культури. Культура містить в собі як стійкі, так і мінливі моменти. Усталеність в культурі – це традиції. В традиції елементи культурної спадкоємності – ідеї цінності, звичаї, обряди, способи світосприйняття – зберігаються і передаються від покоління до покоління. Традиції існують в усіх формах духовної культури. Можна виділити наукові, релігійні, моральні, національні й духовні традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, засвоюється досягнутий людством досвід, "просіяні" часом норми культури.

Система традицій відображає цілісність, сталість суспільного організму. Кожне нове покоління засвоює ті культурні завоювання, які були зроблені його предками, використовує їх як основу для створення нових цінностей. Увесь цей зв'язок між різними етапами, ступенями розвитку називається спадкоємністю. Спадкоємність у системі культури взагалі, як і у художній культурі, реалізується за допомогою спеціальних носіїв, до яких належать: фольклор (уснопоетична народна творчість); писемність (завдяки їй зміст художніх цінностей зберігається навічно і передається з глибини віків); історичні пам'ятки (художні цінності в предметній формі, котрі виражають стан особистісної форми, духу часу і людини в минулому; музеї (осереддя творів мистецтва, що концентрує і зберігає унікальні художні явища); енциклопедії (систематизуючи знання); бібліотеки (осереддя розтиражованих художніх цінностей, що забезпечують їхнє поширення і залучають до них широкі маси). Спадкоємність не є просте запозичення досвіду і досягнень. Вона передбачає критичне ставлення, оцінку, творче оновлення, тобто усвідомлену дію щодо культури минулих часів. Це означає, що культура не може існувати без оновлення. Творчість, зміни являються іншою стороною розвитку суспільства. Єдність традиції і оновлення – універсальна характеристика будь-якої культури.

Протягом тисячоліть змінювалась художня картина світу: з'являлися і розвивалися види і жанри мистецтва, народжувалися і вмирали напрямки, стилі, методи художнього освоєння дійсності. Порушувалися давні правила художнього життя, виникали нові, котрі, у свою чергу, могли бути відхилені або перетворені. Художні цінності створювались як органічне продовження того, що вже досягнуто, або на противагу існуючим принципам. Проте, за всім цим різноманітним ставленням до свого минулого в художній культурі є одна відмінна особливість: ніщо не з'являється з нічого, ніщо не зникає безслідно. Історична спадкоємність припускає постійний пошук нового, що відповідає потребам, запитам часу. Давнє, хоч і долається, але в той же час органічно входить в нове.

Розвиток світової культури ґрунтується на горизонтальній і вертикальній спадкоємності. Вертикальна спадкоємність – це орієнтація на культурні досягнення і досвід попередніх епох, використання їх у сучасній практиці, забезпечення можливості їхнього широкого функціонування за сучасних умов. У той же час культурний розвиток будь-якої епохи не однорідний, оскільки складається з культур різних країн, держав, націй, регіонів і т. ін. Той зв'язок, що існує між ними і без якого їхній стан був би обмеженим, неповним і звуженим, називається горизонтальною спадкоємністю. Іншими словами, це зв'язок культур одного часового простору.

Усвідомлюючи й переусвідомлючи минуле, мислитель, художник, вчений і винахідник творить нові цінності, збагачує світ людської культури. Нове заради нового не несе в собі дійсного творчого змісту. Кожна новація в культурі, яка має глибокий зміст і цінність, перевіряється часом, заново оцінюється кожним наступним поколінням людей.

Різне співвідношення традицій і оновлення, творчості в культурі дають підстави для класифікації суспільств на традиційні і сучасні. У першому випадку традиція панує над творчістю, а всякі зміни відбуваються в рамках традиції і не схвалюються або заперечується. В сучасному суспільстві оновлення, новаторство є базисною цінністю.

Культура має велике значення для життя суспільства і людини, і виконує різноманітні функції. Перша соціальна функція, яку виконує культура, - соціальна інтеграція і консолідація, а також накопичення ними соціального досвіду. Культура – продукт спільного існування людей, яке потребує здобування загальних цілей і інтересів. В процесі своєї колективної життєдіяльності люди накопичують певний соціальний досвід існування і спільного рішення загальних проблем. Але суспільства живуть в постійно мінливих природних й особливо історичних умовах. Вони повинні адаптуватися до цих змін, оновлювати набір засобів і продуктів життєдіяльності, форм соціальної організації і взаємодії, постійно вдосконалювати їх, тобто розвиватися. Таким чином, соціальний досвід стосується відтворення як традицій колективного життя, так і засобів самовдосконалення форм життєдіяльності.

В процесі накопичування соціального досвіду відбувається його селекція – відбираються найбільш удатні як утилітарно, так і за своїми соціальними наслідками взірці, кращі з яких залишаються в пам'яті людей як культурні цінності. Цю функцію можна назвати ціннісно-смисловою – за її допомогою викристалізовуються базові основи спільного життя людей, народжуються еталони ціннісних орієнтирів.

Можна виділити ще одну функцію – організаційно-регулятивну. Для спільної життєдіяльності людям необхідно самоорганізовуватись, об'єднуватись у територіальні і функціональні групи, домовлятися про заходи діяльності в цих групах, узгоджувати їх між собою, виробляти загальні правила взаємодії усередині цих груп, та між групами. Все це в рівній мірі стосується як економіки, політики, релігії, науки, мистецтва, так і побутових форм існування людей (сім'я, сусідство і т. ін.). Тому історично склалося багато взаємодоповнюючих форм соціальної організації та регуляції: крівнородинні, етнічні, територіально-господарчі, конфесійні, політичні, станові, професійно-корпоративні.

Наступна соціальна функція – комунікативна, що забезпечує багатогранність спілкування людей, дає можливість обмінюватись не тільки продуктами діяльності людей, а також інформацією про них, знанням, досвідом. Завдяки цій функції людина пізнає світ, отримує інформацію як основу будь-якої інтелектуальної діяльності.

Ще одна функція, тісно пов'язана з попередньою – міжпоколінна трансляція соціального досвіду, норм, інформації. Культура не наслідується людиною генетично. Кожного індивіда треба навчити основним її складовим. Важливішими інструментами цього навчання є традиції, звичаї, обряди, релігія, мовні норми, етикет, культурні інститути (музеї, бібліотеки), мистецтво, засоби масової інформації, ідеологія, законодавство і т. ін. Всі вони навчають людину найбільш загальним проявам життя у даному суспільстві, передають її найбільш загальні цінності соціального досвіду. Цю функцію можна назвати соціальним відтворенням особистості і суспільства.

Синтезуючою функцією культури є людинотворча, в якій знаходять своє відображення всі перелічені функції. Соціальні функції культури багато в чому визначають не тільки темпи соціального розвитку, а й його зміст і спрямованість.

І нарешті – дещо про типологію культури. Її розвиток, загальнолюдська спрямованість, що об'єднує всіх людей, інакше, єдність культури, не виключає своєрідності у кожному конкретному прояві. У сучасній культурології типологія культури ґрунтується на кількох ознаках. Одна з них виходить із єдності й відмінності регіонального ладу, другі – національного, треті – суспільно-економічного, четверті – історичних епох, п'яті – із стану ментальності, духовності тощо. Згідно з даним підґрунтям розрізняють: європейський і східний типи культури; західноєвропейський, слов'янський, африканський, латиноамериканський та інші типи; український, німецький, французький і т. ін.; культуру первісного суспільства, рабовласницького, феодального, буржуазного; античну культуру, середньовічну, культуру епохи Просвітництва та ін. Вивчення історії культури можливе у різних варіантах, важлива лише концентрація уваги на їхню загальнолюдську основу, на унікальність внеску кожної культури в процес осмислення світу.

Суттєво те, що загальнолюдська культура вища за її різновиди в тому розумінні, що вона об'єднує їх в єдине ціле, сприяє досягненню взаєморозуміння та взаємовпливу у сповненому суперечностей світі. Водночас кожен з типів культури залишається самоцінним у власній унікальності. Ось чому світова та вітчизняна культура перебувають у відношенні не жорсткого підпорядкування, а рівноправного взаємозбагачуваного діалогу.

Розвиток культурних цінностей, їхній вплив на життя суспільства та особи можливо лише за умов володіння відповідними конкретними знаннями: уявлень про суть культури, фактів історії художньої культури усіх епох і народів. Зрозуміло, що знань ще недостатньо для того, щоб стати культурною людиною. Проте їх необхідність у наш час навряд чи викликає сумнів.

 

 

 

 

 

 

 


<