§ 2. Художнє життя : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 2. Художнє життя

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

У контексті духовного життя України XIX ст. відбувалася еволюція її художньої культури. У цей час розвивається як народна, так і професійна художня творчість. Народна художня творчість, пов'язана з прадавніми етико-художніми ідеалами, продовжувала розвивати національні та самобутні основи. Це виявлялося у святково-обрядових явищах, у фольклорі, народному малярстві тощо. Щодо професійної художньої творчості, то в ній особливо яскраво проявлялися взаємовпливи української художньої культури, яка спиралася на народні зразки творчості, та європейської. Цьому сприяла та обставина, що багато українських митців здобували свою освіту за кордоном, й, навпаки, художники Західної Європи жили і працювали в Україні. У професійній творчості на той час існували однакові зі світовою художньою культурою художні течії (напрями) – класицизм, романтизм, сентименталізм, реалізм тощо. Тут був сформований тип митця, який втручається в соціальні процеси, живе життям свого народу, намагається поліпшити його становище.

Література. З кінця XVIII ст. (з часу виходу "Енеїди" І. Котляревського) починається новий етап у розвиткові літератури, який характеризується переважанням світської тематики, зверненням до реальних фактів життя і, головне, переходом на народну розмовну українську мову.

Літературний процес в Україні тієї доби характеризується бурхливим розвитком усіх родів літератури, поширенням жанрової системи, формуванням системи літературних стилів – романтизму, сентименталізму, просвітительського та критичного реалізму.

Сентименталізм на українському ґрунті представлений, головним чином, творами Г. Квітки-Основ'яненка ("Маруся", "Сердешна Оксана", "Щира любов", "Божі діти", "Добре роби, добре й буде").

Великого поширення набуває в українській літературі просвітительський реалізм. Естетика Просвітництва в особі його найвидатніших теоретиків Д. Дідро та І. Лессінга висунула й обґрунтувала теорію міщанської драми, яка всупереч естетичним нормам класицизму стверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительської драми стають представники третього стану – звичайні люди з їх щоденними інтересами і життєвими конфліктами.

Утвердження нового погляду на народ, введення в літературу народного героя як повноцінного об'єкта художнього зображення пов'язані були з великими труднощами. Тому однією з початкових форм цього утвердження став сміх. Новатором у цьому напрямку виступив І. Котляревський, поєднавши традиції класицизму, в його низовому бурлескно-травестійному варіанті,  з новими ідеями просвітительського реалізму у своєму видатному творі "Енеїда". Простий народ стає головним героєм і подальших його творів (п'єси "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник").

Ідеї просвітительського реалізму знайшли продовження у творах  П.П. Гулака-Артемовського ("Справжня добрість", "Пан та собака" та ін.).

Слід відзначити, що сміх творів І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського, зберігаючи в основному властивий бурлескові розважальний характер, набирає сатиричного звучання, поглиблює предмет зображення, виявляє діалектичну єдність життєвих явищ.

Розвиток романтизму на українському ґрунті ішов у боротьбі проти традицій бурлеску. Відстоюючи широкі можливості розвитку української літератури, романтики заперечують думку, ніби українською мовою можна писати лише бурлескні твори. Вони проголошують основним естетичним принципом народність і під впливом фольклору захоплюються художньою розробкою спогадів про героїчне минуле, казок та легенд.

Завдяки таким митцям-романтикам як П. Куліш, М. Костомаров,                      Л. Боровиковський, А. Метлинський, В. Забіла, М. Максимович в нашому письменстві утверджуються жанри ліро-епічної поеми, балади, медитації, елегії. Проза збагатилася зразками романтичного оповідання, історичного роману, а драматургія – жанрами історичної драми і трагедії.

Загалом спрямування нової української літератури XIX ст. виразно реалістичне. З виходом у 1848 році "Кобзаря" Т.Шевченка пов`язане зародження в українській літературі критичного реалізму, принципами якого були правдивість деталей, типових характерів і типових обставин, увага до соціальної природи людини, підкреслення залежності вчинків від соціальних обставин життя. Ідея непримиренної боротьби проти соціального й національного гніту стала лейтмотивом усього творчого життя Т. Шевченка. Усі його поезії сповнені любові до рідного краю та рідного народу. І якщо починав свою творчість Шевченко як романтик (балади "Причина", "Тополя", "Русалка", "Лілея", "Калина" та ін.), то пізніше в усіх творах наскрізно звучить гнівний протест проти поневолення, смілива критика пануючого державного устрою (поеми "Сон", "Кавказ", "Посланіє", "Неофіти" та ін.).

Услід за Т. Шевченком принципи критичного реалізму розвивають у своїй творчості Л. Глібов, С. Руданський, Ю. Федькович, Марко Вовчок,                         А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Франко та ін.

Засуджуючи обставини, породжені всією суспільно-політичною системою гноблення, письменники-реалісти, за визначенням І. Франка, показували дійсність не тільки з її хибами, а й із "задатками ліпшої будучності", будили в людей "охоту до поправи тих хиб і віру в можливість поправи".

Саме на той час у літературі утверджується тип нової людини, яка не хоче покірливо зносити всі злигодні життя, а вступає в конфлікт з обставинами і бореться проти них. Поряд з окремими монументальними постатями, виразними індивідуальностями типу Миколи Джері (у І. Нечуя-Левицького) або Чіпки             (у П. Мирного) героєм багатьох творів постає народна повстала маса ("Голодна воля" П. Мирного, "Борислав сміється" І. Франка).

Критичний реалізм розширив не тільки тематичні обрії української літератури, а й збагатив її новими жанрами. Провідними стають жанри громадянської лірики, політичної сатиричної поеми, соціальної повісті й роману.

На зламі століть в українській літературі складається нова генерація письменників, провідну роль в якій відіграють М. Коцюбинський, В. Стефаник,      О. Кобилянська, Марко Черемшина. На думку І. Франка, нова генерація прагнула "цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу". Вони своєю творчістю закріплювали переорієнтацію літератури на новітні форми й засоби зображення, відбивали еволюцію основних типів художнього мислення (від описового натуралізму до імпресіонізму й психологічного неореалізму).

Під впливом ідей революційного народництва розвивається наприкінці XIX ст. українська поезія, найяскравішими представниками якої були П. Грабовський та Леся Українка. Провідними мотивами її є свобода народу й особистості та громадянське призначення творчості письменника.

Таким чином, література XIX ст. відігравала значну роль у культурному житті України, була визначальним чинником у процесі національного відродження.

Театр. У цьому ж дусі розвивається і національне театральне мистецтво, представлене на початку XIX ст. у формі кріпацького та аматорського театрів.

Нову епоху мистецької української драми започаткував І. Котляревський "Наталкою Полтавкою" та "Москалем-чарівником". У Полтаві 1815 р. на кошти князя Лобанова-Ростовського було засновано аматорський театр, директором якого став І. Котляревський. У 1819 р. в полтавському театрі виставили "Наталку Полтавку", а дещо пізніше "Москаля-чарівника". Національна драматургія, крім згаданих п'єс заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка,        Т. Шевченка, М. Костомарова.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства український театр занепадає і відроджується тільки у другій половині XIX ст. завдяки творчій діяльності таких видатних митців, як М. Кропивницький, М. Старицький та             І. Карпенко-Карий (Тобілевич), які започаткували професійний театр в Україні.

Серед кращих п'єс корифеїв українського театру слід назвати: "Дай серцеві волю, заведе в неволю", "Дві сім'ї", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай або ж павук", "По ревізії" М. Кропивницького, "Бурлака", "Сто тисяч", “Мартин Боруля", "Бондарівна", "Хазяїн", "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого, "Не судилося", "Богдан Хмельницький", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Маруся Богуславка", "За двома зайцями" М. Старицького.

Видатними акторами того часу були М. Садовський, П. Саксаганський,            М. Заньковецька, А. Максимович, М. Садовська-Барілотті, Д. Мова, О. Маркова,   О. Вірина, М. Маньківська, Л. Ліницька.

Кращі традиції перших українських професійних колективів продовжили великі трупи, сформовані наприкінці століття: М. Садовського (діяла с 1888 р. до 1898 р.), М. Кропивницького (1894 – 1900 рр.), П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (1890 – 1909 рр.).

У Галичині український театр починає своє життя з другої половини XIX ст. На той час склалося три українські театральні центри: Львів, Коломия, Перемишль. Для театру працювали І. Вітошинський, Й. Левицький, М. Полянський,                    С. Петрушевич та ін.

У 1864 р. у Львові був створений перший постійний український театр з постійною трупою "Руська бесіда", яку очолив Омелян Бачинський. Репертуар театру ґрунтувався на п'єсах наддніпрянських авторів – І. Котляревського,              Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка. Згодом існували й плідно працювали трупи Т. Романович, І. Біберовича та І. Гриневецького.

Слід відзначити, що український театр того часу був музично-драматичним, міцно пов'язаним з усною народною творчістю; він підносив побутову оповідь про характерні події народного життя до рівня яскравого, небуденного явища, тобто робив "правду життя" елементом театрального дійства.

Музика. У XIX ст. в Україні відбувається становлення професійної музичної творчості, яка спиралась в основному на вокальні жанри. 1862 р. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм" за лібрето, написаним ним разом із М. Костомаровим. У цьому творі С. Гулак-Артемовський реалістично змалював українські народні типи, передав багатство народних мелодій, яскраво зобразив колоритні побутові сцени. На українській сцені опера була вперше поставлена М. Кропивницьким 1884 р. у трупі М. Старицького. Згодом вона йшла у Великому театрі в Москві.

Крім названого твору С. Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент "Українське весілля", що йша на петербурзькій сцені і мала успіх; поставив власний водевіль "Ніч напередодні Івана Купала", де виконував пісню "Гуде вітер вельми в полі" (музика М. Глинки, слова В. Забіли).

1875 р. до Шевченкового "Назара Стодолі" П.І. Ніщинський написав музичну вставку "Вечорниці", звідки пішла нині широко відома пісня "Закувала та сива зозуля".

Основоположником української музичної класики вважається М. Лисенко – автор опер, романсів, пісень, інструментальних творів, збирач і дослідник музичного фольклору. В обробках народних пісень та оригінальних творах він розкрив естетичну цінність і художню своєрідність фольклору України.

Унікальний за принципом систематизації творів монументальний цикл           М. Лисенка "Музика до "Кобзаря" Т. Шевченка", куди увійшли, зокрема, хорова поема "Іван Гус", кантати "Б`ють пороги", "Радуйся, ниво", "На вічну пам`ять Котляревському", опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна", становить золотий фонд української класичної музики.

XIX століття – це доба введення народної пісні в професійну музичну культуру. Композитори зверталися до фольклору як цілісної системи, що увібрала багатовіковий досвід народу. З'явилися перші нотні збірки народних пісень: "Голоси українських пісень", виданих М. Максимовичем (1834 р.), "Українські мелодії" М. Маркевича (1831 р.), "Пісні польські й руські галицького народу"          В. Залеського (1833 р.) тощо.

Величезне значення для музичної культури мала хорова творчість. У Галичині традиція йшла передусім через Перемишль, де хор, створений на ґрунті церковної музики асимілює пісенний матеріал. У творах М. Вербицького, А. Вахнянина,          І. Лаврівського, С. Воробкевича розвивається спадщина, що завершується версією Шевченкового "Заповіту" М. Вербицького в дусі класицизму. Того ж 1868 р.          М. Лисенко створює свій варіант "Заповіту", який ми співаємо і сьогодні.               М. Вербицький написав також музику до вірша-гімна П. Чубинського "Ще не вмерла Україна".

У піднесенні музичної культури України важливу роль відігравав театр. 1809 р. в Одесі було відкрито перший постійний оперний театр. Згодом такі театри з'явилися в Києві та Харкові. З другої половини XIX ст. починають функціонувати музичні школи.

Помітно зростала суспільна роль співаків і виконавців. Про безперервність піснетворчості, високий рівень виконання народних майстрів свідчила творчість кобзарів – О. Вересая, П. Братиці, М. Кравченка. Талановиті співаки України          С. Гулак-Артемовський, Й. Петров, О. Мишуга, С. Крушельницька, виступаючи на сценах оперних театрів, стверджували високі традиції вокального мистецтва.

Образотворче мистецтво. З народним життям та національною тематикою пов`язаний і розвиток живопису в Україні XIX ст. Ідеї російських і українських революційних демократів, діяльність Товариства пересувних художніх виставок, членами якого були й українські художники, зумовили підйом та демократичну спрямованість малярського життя в Україні. Істотні зміни відбулися в галузі малярської освіти. У 1865 р. була заснована Одеська, у 1869 р. – Харківська, а в 1857 р. – Київська рисувальні школи. Із Харковом була пов'язана діяльність видатної просвітительки в галузі образотворчого мистецтва М. Раєвської-Іванової, а з Києвом – педагога й художника М. Мурашка. Пізніше ці школи були перетворені на міські художні училища, які працювали під керівництвом і за підтримки Петербурзької академії мистецтв.

Діяльність пересувних виставок стимулювала розвиток українського мистецтва, сприяла створенню місцевих художніх об'єднань, зокрема: Товариство південноруських художників в Одесі, Київське товариство художніх виставок та ін. Під впливом їх діяльності виникло Товариство розвитку руського мистецтва у Львові, яке об'єднало представників слов'янського мистецтва в Австро-Угорщині.

Українська тема стає у цей час популярною в мистецтві як Росії, так і Європи в цілому. Яскраве втілення вона знайшла у творах українських та російських художників. Так, видатний художник І. Рєпін, уродженець м. Чугуєва на Харківщині, присвятив їй багато картин і портретів: "Українка", "Українська селянка", портрети Т. Шевченка, М. Мурашка, С. Драгомирової в українському костюмі, композиція "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Чорноморська вольниця" та ін.

Поетичну красу українського пейзажу відобразили у своїй творчості                 І. Айвазовський ("Чумацький шлях", "Український пейзаж", "Весілля на Україні"), М. Ге ("Місячна ніч. Хутір Іванівський", "Ранок. Хутір Іванівський"), А. Куїнджі ("Українська ніч", "Вечір на Україні", "Місячна ніч на Дніпрі"), І. Крамськой ("Місячна ніч", "Русалки"), С. Васильківський ("Козача левада", "Дніпровські плавні").

Суперечливі процеси в пореформеному українському селі, життя і побут українського селянства втілили у своїх творах художники М. Кузнецов ("У свято", "На заробітки"), К. Костанді ("У хворого товариша", "У люди"), М. Пимоненко ("Весілля в Київській губернії", "Проводи рекрутів").

Зростав інтерес до української історії, зокрема до теми українського козацтва: О. Мурашко "Похорон кошового", О. Сластіон "Проводи на Січ" (1898 р.),              Г. Крушевський "Тривога" (1899 р.), М. Івасюк "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва" (1892 – 1912 рр.).

Під впливом французьких імпресіоністів і постімпресіоністів в українському мистецтві підвищується інтерес до передачі мінливого стану природи, до використання фактурної виразності живопису (А. Маневич, І. Труш, М. Бурачек).

Подальший розвиток отримав і жанр живописного портрета. Образною яскравістю, глибиною психологічних характеристик, декоративністю колориту відзначені портрети пера М. Мурашка, І. Крамського, М. Ге, І. Рєпіна, Т. Шевченка.

Посилення визвольного руху в духовному житті Західної України сприяло інтересу художників до життя та побуту народу. У другій половині XIX ст. там працювали П. Копистенський ("Погорільці", "Гуцулка", "У селянській хаті"),            Т. Романчик ("На водопої", "Узлісся", "З дороги"), К. Устинович ("Шевченко на засланні", "Козацька битва"), І. Труш ("Трембітарі", "Гуцулка з дитиною", портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки).

Серед художників Буковини виділяються Ю. Пігуляк – автор жанрових картин, портретів і пейзажів, А. Кохановська – відомий ілюстратор творів              О. Кобилянської.

Розвиток української професіональної графіки дещо уповільнився в кінці XVIII – на початку XIX ст.  Оновлення та пожвавлення цього процесу почалося з відкриття перших літографських майстерень у Львові (1822 р.) і в Одесі (1829 р.), де створювалися призначені для тиражування в друкові пейзажі, портрети, жанрові сцени. У них друкувалися види українських міст – Одеси, Полтави, Харкова, Житомира, Києва та ін.

З початку XIX ст. розвивалося мистецтво офорту, одним з яскравих представників якого був Т. Шевченко. Його серія офортів "Живописна Україна", гравюрні копії з творів західноєвропейських і російських художників, власні композиції "Українські дівчата", "Старець на кладовищі", "Автопортрет із свічкою" переконливо свідчать про значні успіхи Т. Шевченка в мистецтві офорту та акватинти.

Активно стала розвиватися станкова скульптура. Серед майстрів виділяються П. Забіла, Б. Едуардс, Ф. Балавенський. Історичному минулому українського народу присвячені скульптурні композиції Л. Позена "Кобзар" (1883 р.), "Переселенці" (1884 р.), "Запорожець у розвідці" (1887 р.)

Архітектура. Значні зміни відбулися в XIX ст. в плануванні й забудові великих міст. На центральних площах і вулицях споруджувалися багатоповерхові будинки, на площах, у парках створювалися монументи. Серед кращих досягнень містобудування цього періоду – площі Богдана Хмельницького в Києві, Адама Міцкевича у Львові, Театральна в Станіславі (нині Івано-Франківськ), забудування вулиць Дерибасівської і Пушкінської в Одесі, Сумської і Пушкінської в Харкові.

Істотних успіхів досягло в той час інженерне обладнання міст і окремих споруд. У великих містах будувалися водопровід і каналізація, упроваджувалося газове, а пізніше й електричне освітлення вулиць, у будинках – центральне опалення. Забудова міст сприяла розвитку міського транспорту. У 1892 р. в Києві з'явився перший в Росії електричний трамвай. Розроблялися нові типи споруд, характерні для капіталістичного суспільства – великі фабричні корпуси, залізничні депо, вокзали, електростанції, приміщення торговельних фірм, банків, бірж і т. ін.

У цей період для забудови міст характерне виявлення основних тенденцій класицистичного стилю. Мистецтво класицизму у своїх кращих зразках несло важливі естетичні функції, сприяючи переборенню стихійності й різнобою в забудові населених пунктів, у проектуванні нових міст. Урочиста простота  та суворість будинків, площ, вулиць, пам`ятників була ніби підпорядкована раціоналізму геометрії. І хоча український класицизм мав багато спільних рис з російським, вже в першій половині XIX ст. в Україні формується власна архітектурна школа класицистичного напряму. Відомі її представники:                    А. Меленський, П. Дубровський (київські архітектори), П. Ярославський,                 Є. Васильєв, А. Точ (харківські архітектори), М. Амвросімов, А. Карташевський (архітектори Полтавської та Чернігівської губернії) та ін.

В Україні були створені й зразки класицистичного садово-паркового мистецтва – Софіївський парковий комплекс в Умані, Олександрія в Білій Церкві, Михайлівський, Немирівський парки на Поділлі, Корсунський та Яготинський на Київщині, Нікітський ботанічний сад у Криму, Краснокутський дендропарк на Харківщині та ін.

 З середини XIX ст. на Україні стверджуються національні форми в архітектурі, що в першу чергу позначилося на будові культових споруд (Володимирський собор у Києві, 1862 – 1882, арх.. І. Штром, П. Спарро, А. Беретті та ін., худ. В. Васнецов, М. Нестеров, М. Врубель та ін.). Характерними спорудами національного стилю стали панські маєтки в с. Безбахівці на Чернігівщині (1868 р.), Лебедин на Полтавщині (1854 – 1855 рр.).

Наприкінці століття починається доба розвитку  еклектики як провідного напряму в декоративно-пластичному оформленні архітектури. Основні принципи еклектики надавали змогу вільно використовувати архітектурні стилі та декоративні елементи, які складалися в будівельній практиці різних часів і народів. Головну роль відігравало раціональне планування, а вибір стилю внутрішнього та зовнішнього оформлення залежав від смаку замовника, від призначення будівлі.     В архітектурі використовувалися  композиційні прийоми і Ренесансу, і бароко, і рококо, і класицизму. Характерним прикладом еклектичної архітектури є творчість академіка архітектури В. Ніколаєва (будинок колишнього Купецького зібрання, нині Київська державна філармонія), харківського академіка архітектури               О. Бекетова (будинок колишнього комерційного училища, нині Харківська наукова бібліотека ім. В.Г. Короленка).

 


<