§ 1. Умови розвитку духовної культури : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Умови розвитку духовної культури

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

У XIX ст. Україна повністю перебувала під владою інших держав – більшість східних земель було підпорядковано Російській імперії, а Галичина, Буковина та Закарпаття належали імперії Габсбургів. Територіальна роздрібненість та відсутність державності негативно впливали на розвиток української культури. У Східній Україні посилюється русифікація населення, на російську мову переводяться всі суди, школи. Для реалізації ідеї русифікації використовують навіть православну церкву, яка була підпорядкована політичній владі. У Західній Україні відбуваються процеси полонізації, мадяризації населення. В освіті переважають польська та німецька мови.

Саме завдяки тому, що основною масою населення було селянство (близько   90 %), Україні вдалося зберегти єдину національну культурну основу. Заняття сільськогосподарською працею сприяло збереженню в людини тих основ, які були закладені ще в прадавні часи – любові до природи, шанування її краси, поетичності, терплячості, витривалості, завзятості тощо.

Селянство розмовляло дуже близькими діалектами однієї мови від Поділля до Слобожанщини, від Полісся до Таврії. У різних регіонах хати по-різному будувалися, крилися соломою, прикрашалися, але скрізь це була традиційна українська хата. Зберігають спільні риси і господарська діяльність, і реманент, і майно українського селянина на всій національній території та новоколонізованих землях.

В Україні розвивалась переважно промисловість, орієнтована на переробку сільськогосподарської продукції, – цукрова, борошномельна, винокурна. На відміну від Росії, українське село не знало общинного землеволодіння з регулярними переділами землі між господарствами. Українське звичаєве право забезпечувало главі сім`ї можливість продати землю і майно, які він придбав; спадкову дідизну він міг лише віддати в заклад, а материзну, принесену в сім`ю жінкою, міг закласти лише з її дозволу. Сини за їх бажанням відділялися, і тоді земля і майно ділилися. Велику владу на селі мала громада, яка підтримувала традиції самоврядування, могла втручатися в особисті справи селян, але не в спадкові. Селянська філософія спиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю.

Слід відзначити, що в XIX ст. соціальне становище селян значно погіршується. Реформа посилила малоземелля, оскільки згідно з нормативами, прийнятими в імперії, відрізали на користь поміщиків частину земель, традиційно оброблювану кріпацькими сім'ями. За підрахунками сучасників, українському селянству не вистачало того хліба, який воно вирощувало. Проблема землі перекривала всі інші соціальні пристрасті.

Хоч би як трималася купи сільська громада, вплив міста на неї ставав дедалі значнішим. Змінювалася під впливом міста і культура повсякденного життя. Це пов'язане, перш за все, з урбанізацією краю. Унаслідок розвитку промисловості й залізничного транспорту розбудовуються такі міста, як Київ, Харків, Ніжин, Суми, Чернігів, Охтирка. Навколо заводів і шахт будувалися промислові селища – Маріуполь, Юзівка (нині Донецьк), Каменське (нині Дніпродзержинськ). У містах з'являються нові класичні гімназії, комерційні, реальні, технічні, залізничні училища, школи жіночі, приватні, недільні; початкові народні училища, церковно-приходські школи.

Таким чином, у XIX ст., з одного боку, зберігалися ті види діяльності, які забезпечували збереження головних рис ментальності українців, з іншого – відбувалися активні зміни в характері та змісті видів господарської діяльності, що впливало на український образ мислення.

У контексті розмови про долю України в XIX ст. слід зазначити, що культурні процеси, які відбувалися в Східній та Західній Україні, хоч і не були однорідними, але ставили перед собою одну мету – національне відродження.

Роль української інтелігенції в рухові національного відродження

У цей час відбувається самовизначення української інтелігенції, яка захоплюється ідеєю національного відродження і пов'язує його, перш за все, із поверненням до народних витоків. Набуває поширення таке явище, як  народництво, що  охопило майже всіх представників інтелігенції, які вбачали в народі ту реальну силу, що визначає майбутнє. Одним із способів спілкування з народом стало звернення до його культури. З цією метою молоді люди їздили по країні, знайомилися із життям простих людей, вивчали народні традиції й звичаї, записували пісні, думи, легенди, казки тощо.

Велику роль у розвитку ідей національного відродження відіграло відкриття у 1805 р. Харківського університету, засновником якого був відомий громадський діяч В.Н. Каразін. При університеті створювалися товариства розповсюдження української мови й культури, поширювалися ідеї демократизму, велася робота з українського народознавства, формувалася національно свідома українська інтелігенція. 

 Значний вплив на розвиток духовної культури України справила діяльність Кирило-Мефодіївського братства, організованого у Києві 1845 року. До його складу  входили М. Гулак, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. Братство ставило собі за мету створення всеслов'янської спілки вільних народів. У своєму літературному маніфесті члени цієї організації стверджували, що Україна посяде провідне місце в об'єднанні всіх слов`ян на засадах рівності, свободи та толерантності.

Хоча ідеї про волю братчиків були більш романтичними та ліберальними, ніж революційно-демократичними, однак і в такому вигляді вони не сподобалися російському урядові, і 1847 року діяльність товариства була припинена, а активні учасники заарештовані.

З другої половини 50-х років демократичні ідеї знов набирають сили, зокрема, у зв'язку із скасуванням кріпацтва. Національний рух стає продовженням традицій Кирило-Мефодіївського товариства і надихається спадщиною Т. Шевченка.

Сама по собі наявність українського національного руху і культури, орієнтованої на національну самобутність, створювала особливу атмосферу української цілісності, на яку мусили зважати як консервативні, так і прогресивні сили Росії.

Громадсько-політичні рухи в Україні

XIX ст. було тим часом, коли суспільний розвиток пов'язували з освітою народу. Функцію просвітництва взяла на себе інтелігенція. У цей час легально створюються українські Громади, організовуються недільні школи, які намагаються налагодити навчання українською мовою, створюються навчальні посібники для початкового навчання, популярна література для народу, іде консолідація національно свідомих сил.

Перша Громада була створена в Петербурзі. Крім М. Костомарова,                  В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша до неї увійшли відомий правник          О.Ф. Кістяківський, Д.С. Каменецький, завідувач друкарні Куліша, письменник     М. Стороженко, брати Лазаревські, з-поміж яких найвизначнішу роль в історії української культури відіграв О.М. Лазаревський, історик і судовий діяч. Це була неформальна спільнота, яку цікавили, перш за все, культурно-просвітницькі питання.

1861 р. створена Громада в Києві, засновниками якої стали В. Антонович,       П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський. Активну участь у громадівському русі брали студенти, які працювали в недільних школах. Дещо пізніше виникли Громади в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

У кінці 50-х років у Київському університеті існував студентський гурток з українськими уподобаннями. Студенти займалися учительською роботою в недільних школах, створених за попечительства М.І. Пирогова. Уже на час відкриття недільних шкіл виявилися розбіжності в українському студентському гуртку: частина вважала, що орієнтуватися треба на "суто українську культуру", частина орієнтувалася на світовий рівень. Перші називали себе українцями, а інших – космополітами. Однак, програми були майже однакові, і однаково вчителі користувалися то українською, то російською мовами у викладацькій діяльності, залежно від наявності книжок і можливостей як учнів, так і педагогів.

Діяльність Громад була легальною і культурницькою, і тільки в 1863 році ситуація різко змінилася після польського повстання. В урядових колах переважав погляд на український рух як на "польську інтригу", хоча загалом українці лишилися осторонь від польського повстання. 20 липня 1863 р. виходить Валуєвський циркуляр про заборону української мови скрізь, крім художньої літератури, де вона розглядалася як екзотичне "наріччя". Це ж стосувалося і театру українською мовою.

Однак, коли в 1873 р. був заснований "Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства", то він одразу став центром українського руху і згуртував коло себе всі кращі наукові сили України з проф. П. Чубинським на чолі. Розпочалася велика культурна праця з вивчення життя українського народу. У Києві проводилися археологічні конгреси, видавалися етнографічні та фольклористичні роботи світового значення. Імператорська Академія наук присудила В. Антоновичу і М. Драгоманову премією за працю "Історичні пісні малоросійського народу". Таким чином, в Україні утворюється зародок Національної академії наук.

Але російський уряд на зусилля української інтелігенції відповів новою забороною українського слова, яка одержала назву "Емського акту" (підписаний    18 (30) травня 1876 р.). Цей акт різко посилив репресії щодо української культури: заборонив увіз книжок українською мовою, українські переклади п'єс для театральних вистав, закрив Громади, ліквідував Південно-Західний відділ РГТ, встановив суворий контроль за художніми творами. Урядова політика зводилася до того, щоб загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталості, розгромити її організаційні центри, незалежно від мови, якою вони б користувалися.

Такий удар привів до внутрішньої кризи серед української інтелігенції: старше покоління втратило сили для боротьби за національне відродження, середнє – орієнтувалося на аполітичний зміст своєї діяльності. Молодь, прагнучи активних перетворень, вступала до революційних організацій, які поширилися наприкінці XIX ст. і ставили за мету повне повалення існуючої влади ("Народна воля", соціал-демократичні гуртки, Революційна Українська партія та ін.).

Громади існували у цей час підпільно і залишалися осередками, що підтримували національне культурне життя.

Велику роль у загальноімперському визвольному і українському культурно-національному русі відіграли українські ліберали – демократичні діячі земського руху (Ю. Гордієнко, І. Петрункевич, Ф. Лизогуб, М. Стороженко, М. Вороний,     М. Самійленко, Б. Грінченко, М. Коцюбинський та ін.).

Земський рух був загальноросійським оскільки, як і революціонери, ліберали виходили з тієї засади, що тільки через кардинальні зміни в центрі імперії можливі зміни в Україні. Хоча демократичний земський рух ставив перед собою і такі національні завдання, як створення на селі шкіл українською мовою.

З шістдесятих років в імперії посилюється соціалістичний рух. Незважаючи на політико-ідеологічне розмаїття його впливів, залишається незмінною тенденція до розв'язання всіх проблем через досягнення соціальної справедливості. Так, в Україні з'являються соціал-демократичні гуртки, сформувалося Революційна Українська партія, Народна Українська партія, а Загальна Українська організація перетворилася в Українську демократичну партію.

Особливості розвитку духовного життя в Західній Україні

Складні процеси відбуваються і в Західній Україні, яка майже повністю перебувала під владою Габсбургів. Центром національного відродження у XIX ст. стає Галичина. У збереженні національної культури велику роль відігравало духовенство. Воно виступало проти польського впливу, зокрема підтримувало відновлення староукраїнських звичаїв, виступаючи проти латинізації церковної та світської культури, зверталося до влади з проханням  введення української або церковнослов'янської мови в народних школах замість латинської чи польської.

Важливу роль у формуванні національної самосвідомості українців в Галичині відігравала інтелігенція, яка сприйняла романтичні ідеї та ліберально-демократичної доктрини із Заходу і намагалася їх реалізувати не тільки в сфері культури, а й суспільному житті в цілому. Про це свідчить, перш за все, діяльність "Руської трійці" – гуртка, організованого М. Шашкевичем, Я. Головацьким та          І. Вагилевичем у 1833 р. Саме "Руська трійця" надала поштовх руху за національне відродження, який потім продовжила політична організація "Головна Руська Рада", створена галицькою інтелігенцією.

У другій половині XIX ст. українським культурним центром  стає Львів, де в 1870 р. засновано політичну організацію для захисту прав русинів – Руську Раду. Органами Руської Ради були журнал "Слово", газети "Руська Рада" та "Наука". Культурна діяльність зосереджується в Ставропігійному інституті, Народному Домі та Галицько-руській матиці, де керівництво утримують "староруські" консервативні діячі з москвофільською орієнтацією (М. Качковський, І. Наумович, Б. Дідицький).

Після того, як староруське керівництво Руської Ради програло вибори 1879 р., здобувши лише 3 мандати до парламенту, на політичній арені утверджується українське "народознавство", активними діячами якого були Ю. Лаврівський,      Ю. Романчук, брати Барвінські, Огоновські та ін. Першим політичним актом "народовства" було видання газети для селян "Батьківщина" в 1879 р., а в 1885 р. "народовці" засновують свою політичну організацію – Народну Раду, на ґрунті якої згодом постала галицька націонал-демократія.

У 1873 р. у Львові організовується Наукове товариство імені Шевченка. Воно стало тим вогнищем, навколо якого згуртувалися як західні, так і східні кращі українські сили. Ініціатором створення товариства був старий кирило-мефодіївець Д. Пильчиков, діяч полтавської Громади, який після відвідування Львова захоплюється ідеєю про співробітництво з галицькими культурно-політичними силами, яке відкривало українському рухові нові перспективи. За участю               М. Драгоманова було вироблено статут товариства, засновниками якого стали       С. Качала, Ом. Огоновський, Ю. Романчук, О. Кониський, Д. Пильчиков,               Є. Милорадович та ін. Було організовано друкарню, на базі якої друкувалися кращі твори українського письменства і публікувалися матеріали до української наукової термінології, що активно розбудовувалася у той час науковцями (В. Левицьким,               М. Левченком, І. Верхратським та ін.)

Розвиток наукової думки

У XIX ст. відбувається бурхливий розвиток науки в Україні. Її вплив на загальну культуру суспільства знаходив вияв у поширенні раціоналістичного, скептичного й атеїстичного світогляду.

В Україні складається низка наукових шкіл, які мали високий рівень наукової культури і впливали на загальний умонастрій суспільства. Школа з хімії створюється в Київському університеті. У Харкові М.М. Бекетов створив школу фізичної хімії (його брат О.М. Бекетов – ботанік, син М.М. Бекетов – відомий харківський архітектор). У Києві й Одесі працював один із братів Ковалевських, Олександр Онуфрійович, відомий зоолог; він і його молодший брат Володимир зробили великий внесок у розвиток еволюціоністської концепції Ч. Дарвіна.

Світової слави здобув І.І. Мечников, випускник Харківського університету, людина з європейською науковою славою, лауреат Нобелівської премії. Мечников співчував українському національному рухові, був членом одеської Громади. Навіть після переїзду до Пастерівської лабораторії в Парижі він не втрачав зв`язків із своєю батьківщиною –Україною.

За загальним напрямом думок інтелектуальний струмінь, що йшов від дослідного природознавства нового типу, був орієнтований на об`єктивність і неупередженість дослідження, активно розвиваються ідеї позитивізму. На ґрунті еволюціонізму відбувається розробка гуманітарних проблем, як на етнографічному, так і на історико-лінгвістичному матеріалі.

З самого початку XIX ст. точилися суперечки про роль і значення української мови. Її не визнавали навіть за окрему мову – одні вважали українську мову  сполонізованим наріччям, інші – зросійщеним польським наріччям. Пізніше наукова суперечка торкалася вже тільки хронологічних меж виникнення української мови. Так, російські мовознавці М. Погодін та А. Соболевський, визнаючи самостійність української мови, висувають гіпотезу про те, що українці прийшли з Галичини тільки в XIII – XIV ст. на землі Київської Русі. І тільки в          ІІ пол. XIX ст. такі відомі філологи, як М. Максимович, П. Житецький, І. Ягич,      А. Шахматов, А. Кримський довели і науково обґрунтували думку про самостійність української мови та її давнє походження.

Виділяються в цьому напрямі праці вчених світового рівня – О. Потебні та    Ф. Вовка. О. Потебня започаткував науковий напрям вивчення мови як втілення "національного духу" народу, сформулював загальну філософію мови, підкреслюючи її творчий характер.

Ф. Вовк займався проблемами етнології та антропології як дослідник-емпірик. Разом з М. Драгомановим і М. Зібером він працював головним чином у Парижі, де опублікував французькою мовою, зокрема, працю з етнографії українців, що була першою спробою ознайомлення європейської публіки з українським побутом.

Заслуговують на увагу філософські ідеї П.Д. Юркевича, професора Київської духовної академії. Його філософія була альтернативою атеїстичному позитивізму. П. Юркевич прагнув урівноважити однобічний, на його думку, раціоналізм науки цілісним, синтетичним світоглядом, в якому надається перевага "серцю", а не "голові".