§ 1. Тенденції духовногорозвитку : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Тенденції духовногорозвитку

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

У другій половині XVII століття відбуваються докорінні зміни в політичному житті України, в її економіці та культурі. Внаслідок національно-визвольної боротьби Лівобережжя і Київ звільняються від польського володарювання.

На Лівобережжі формуються три політичних утворення: Гетьманщина або Малоросія, Слобідська Україна і Запорізька Січ. Січ після повернення на контрольовані Росією території аж до знищення її Катериною II була фактично самостійною, лише у випадку війни узгоджувала свої дії з російським командуванням. Слобожанщина мала такий самий полковий устрій, як і Гетьманщина, але підпорядковувалася безпосередньо російським властям, натомість Малоросія мала свого гетьмана і Генеральну військову канцелярію, що здійснювали державно-владні функції, в тому числі й військові.

 Швидко зростає населення Лівобережжя за рахунок переселенців із Правобережжя України, де внутрішні чвари та вторгнення турецьких і татарських загонів створювали нестерпні умови для життя, та з Росії, звідки багато людей тікали, щоб звільнитися від кріпосницької залежності. Збільшується кількість міст, особливо на Слобожанщині.

На початку XVIII ст. почалось відновлення українцями старих і заснування нових поселень на Поділлі, а в середині століття посилюється колонізація степового Півдня. На Запорізькій Січі в 60-ті роки в 38 куренях жило 13 050 козаків та до        5 тис. чоловічої статі селян, а на момент розгрому її 1774 р. – близько 50 тис. осіб чоловічої статі.

Так звана Новоросія була відкрита для всеросійської колонізації. Створювалися нові міста і, водночас, військові та військово-морські поселення та промислові центри. Будуються пристані: Херсонська, Гола й Глибока, 1775 р. укріплення в Херсоні, наступного року тут будується головний порт і база Чорноморського флоту. А ще за рік постають біля гирла Інгулу Миколаївські укріплення, де виростають верфі й місто Миколаїв, в яке 1790 р. переноситься адміралтейство з Херсона.

За задумом Катерини II, Новоросія мала бути саме російською колонією, в якій великою була б питома вага іноземців. Ще в середині XVIII ст. іноземним колоністам відведено райони Новосербії біля фортеці св. Єлизавети, після розгрому Січі перетвореної на поселення Єлисаветград, та Слов'яносербії, межиріччя Сіверського Донця, Бахмута й Лутані. Серед колоністів були серби та вихідці з різних Балканських країн (волохи, арнаути); греки – переселенці з Криму – заснували місто Маріуполь. Чимало з'явилося на півдні України німців. Головним методом колонізації була роздача величезних земельних масивів російській військово-чиновничій знаті, куди вони мусили «виводити» своїх кріпаків. Проте від початку переважну більшість населення Новоросії становили українські селяни.      У 1763 – 1764 pp. вони складали 75 відсотків із загальної кількості населення. Отже в етнічному розумінні ніякої Новоросії ніколи не було: степи Причорномор'я були освоєні насамперед українськими хліборобами.

До кінця XVIII ст. землі воєводств Руського, Белзького, Тернопільське Поділля, Закарпаття та Буковина (де проживало близько 1,5 млн. українців) відійшли до Австрії. За цих обставин роль Лівобережжя, а згодом – Києва у всьому громадському і загалом культурному житті України починає активно зростати.

Провідне місце в господарстві того часу займало хліборобство, яке характеризувалось поверненням до вільної сільськогосподарської праці. Завдяки цьому склалися умови для відроджена тих традиційних якостей, які вирізняли людей Київської Русі: працелюбство, любов до природи, фізична та духовна витривалість. Утвердженню цих якостей сприяли в містах і маєтках також заняття ткацтвом, гончарством тощо.

Політичний устрій тих часів можна охарактеризувати як поєднання авторитарних і демократичних основ, що дозволяло досить плідно розвивати ініціативу і вільнодумність, відповідальність всіх та кожного. Соціальну структуру населення України другої половини XVII – XVIII ст. визначав розподіл на такі соціальні групи, як селяни, козаки, козацька старшина, міщанство, духовенство.

То був час, коли представники всіх верств населення прагнули звільнення від утисків, бажали жити незалежно. Стійкість, завзятість, впертість характеризува­ли українців, коли йшлося про волю та незалежність. Таке непоборне бажання бути вільними існувало разом з любов'ю до рідної землі, до вітчизни.

Культура цієї доби була пов'язана, насамперед, з культурними орієнтирами Київської Русі. Головними соціальними верствами, що забезпечували тоді національно-культурний розвиток виступали міщани, духовенство, козацтво. Завдяки їм продовжувалась діяльність братств як головних осередків культурного життя. Духовенство зуміло поєднати боротьбу за віру з боротьбою за волю й національні інтереси. Воно ж породило таке явище в Україні, як «мандрівні учителі», у ролі яких виступали дяки. Вони переходили з місця на місце та навчали дітей. Часто посада дяка при церкві була поєднана з посадою шкільного учителя. Учні церковних шкіл потім нерідко самі робилися дяками-учителями.

Зрозуміло, що віра в Бога допомагала перенести всі страждання та негоди, які випадали на долю народу. Звичайно, охоронцем всього, чим жили люди того часу, виступала Жінка, котру шанували і поважали.

Іншим осередком збереження національно-культурних основ було Запорізьке військо. У цій народній армії, яка складалася з представників різних верств населення, була сформована військова школа. Вона була покликана формувати у людини такі якості, як стійкість, мужність, відданість, вірність тощо. Козацьке середовище намагалося існувати за лицарськими принципами, головними з яких були стриманість, терплячість, хоробрість, сміливість, здатність до самопожертви. При цьому всі козаки вважали себе товаришами та братами, мали рівні права, підкорялися волі громади, суворій дисципліні та авторитету обраної влади. Такі порядки визначали характер козацького життя не тільки на Запоріжжі, а й на всіх контрольованих козаками територіях.

Усе це сприяло духовному піднесенню народу, яке яскраво віддзеркалилося у подальшому розвитку науки, освіти, мистецтва.

У зазначену добу виникає ціла мережа церковно-приходських шкіл, відкриваються ліцеї. Києво-Могилянську колегію, засновану православним братством, було перетворено 1701 року за сприяння гетьмана Івана Мазепи в академію. Вона стає одним із провідних вищих навчальних закладів у Європі.

За зразком Київської академії було засновано школу в Новгород-Сіверську, яка була переведена до Чернігова і 1700 р. одержала статус колегії. 1727 р. Білгородський єпископ заклав колегію в Харкові, 1738 р. Переяславський єпископ – в Переяславі, в Полтаві 1779 р. відкрито Слов'янську семінарію.

В самій же Київській академії одночасно навчалося більш як 1000 «спудеїв». Серед її вихованців – майже всі видатні постаті української історії (зокрема,         Ю. Хмельницький, Г. Сковорода, М. Бантиш-Каменський, Г. Полетика,                  О. Безбородько, Г. Грабянка та ін.). Саме тут розвивалася українська літературна мова і традиція, створювався професійний театр. Викладачами були вихованці колегії, чимало з них завершували свою освіту за кордоном. Варлаам Ясинський здобув диплом доктора філософії та богослов'я в Римській академії, Стефан Яворський вивчав курс філософії та богослов'я в Познанській та Віденській академіях, Феофан Прокопович слухав лекції в Римській католицькій академії Святого Афанасія. Як ректор Києво-Могилянської академії у 1711 – 1716 роках він пропагував погляди Декарта, Локка, Бекона, розповідав про вчення Коперніка та Галілея. Петро І, який прагнув "прорубати вікно в Європу", призначав вихованців і професорів Київської академії на вищі духовні, урядові й освітні посади.               14 ректорів першого в Росії вищого навчального закладу – Слов’яно-греко-латинської академії були вихованцями Києво-Могилянської академії, починаючи з Симеона Полоцького і Стефана Яворського.

Навколо академії у Києві гуртувалися визначні наукові діячі, а також громадські діячі. Тут працювали Ф. Прокопович, І. Гізель, І. Галятовський,             Д. Туптало, К. Сакович та ін. Академія була видатним центром науки в Україні – саме тут відбувався розвиток таких наук, як логіка, етика, психологія, історія, філософія тощо. Києво-Могилянська академія за змістом освіти та рівнем освіченості слухачів відповідала вимогам світових вищих навчальних закладів того часу, її вплив поширювався далеко за межі України.

Випускники цього закладу вірили в гуманістичні основи знання та їх перетворюючу силу. Багато юнаків з інших країн навчалися в Києво-Могилянській академії. Міжнародні зв'язки академії сприяли збагаченню вітчизняного духовного життя, а також впливали на культурну ситуацію в інших державах, тобто забезпечували активну культурну співпрацю.

Розповсюдження освіти сприяло тому, що в Україні за цих часів поширювалася мережа бібліотек. У ХVIII ст. великі бібліотеки мали шляхетські родини, козацька старшина, єпископи, державні діячі, монастирі, школи тощо (наприклад, приватні бібліотеки мали І. Мазепа, І. Галятовський, Д. Туптало,         Ф. Прокопович, І. Кочубей, К. Розумовський та ін.). Бібліотеки формували книжками, що виписували з-за кордону, давніми літописами чи хроніками, виданнями класичних, авторів, часописами, книгами з усіх ділянок науки та ін.

Розвитку бібліотек сприяло книгодрукування, центрами якого можна вважати друкарню Києво-Печерської лаври і львівську друкарню, котра водночас займалася підготовкою кваліфікованих кадрів видавничої справи. Друкарні Києва, Львова, Новгород-Сіверського, Чернігова постачали книги до Росії, Білорусі, Молдови, Румунії, Польщі та інших країн.

Слід підкреслити, що своєрідна експансія культурних діячів з України розпочалася ще в XVII ст., і чим далі, тим різноманітнішим за складом був потік переселенців до життєвих центрів імперії. Спочатку це були переважно священнослужителі, причетні до справ культури. В Москві поширювались українські книги, користувалися авторитетом вчителі з України, серед помічників патріарха Никона було багато українських книжників, значну частину російського кліру становили вихідці з України. Потім дедалі більше українців залучалося до справ мистецьких, передусім це – музиканти, зокрема бандуристи та співаки придворної капели. З гетьманської столиці Глухова привозили хлопчиків і до капели, і для навчання малярству. Вихідці з України організовували театри в Росії. Театр у Москві засновано Стефаном Яворським, переведеним з Києва Петром І. Театр у Ярославлі, знаменитий пізніше завдяки великому актору Федору Волкову, завдячує своїм існуванням єпископу Ростовському Дмитру Тупталу. Іван Зарудний набув великої популярності у Петербурзі й Москві як архітектор і скульптор (зокрема, вирізьбив іконостас Петропавлівського собору в Петербурзі).

 Знаковою фігурою в російській історії став Олексій Григорович Розумовський, глава цілого клану Розумовських, що відіграли видатну роль у політичному й культурному житті імперії. Брат Олексія – Кирило був призначений президентом Петербурзької академії.

Розумовський привіз 1745 р. з України видатного співака й диригента Марка Полторацького, який згодом стає директором Співацької капели. До Петербурзької Академії мистецтв привозили з гетьманської столиці Глухова і юних художників для продовження навчання; тут були і хлопці, батьки яких мали в Україні славне художницьке ім'я (Левицький, Боровиковський).

Однак таке інтенсивне перетікання інтелектуальних сил України до головних культурних осередків Російської імперії мало певні негативні наслідки. Україна починає втрачати культурний авторитет. Обмеженість політичних прав, впровадження заходів, які жорстко регламентували українське культурне життя, призводили до поступового нівелювання національних ознак в культурі. Цьому також сприяла розчленованість українських земель, поступове звуження контактів з іншими культурами.

На думку деяких вчених, лише один чинник рятував український народ від денаціоналізації – почуття національної самосвідомості, яке підживлювалося лише завдяки існуванню селянської родини і козацтва, що боролося "за віру та націю руську".

Духовне життя України того періоду може бути репрезентоване, насамперед,  прізвищами таких мислителів, як Ф. Прокопович та Г. Сковорода. Ф. Прокопович вважається яскравим представником просвітницької філософії в Україні й Росії. Він спирався на досягнення західноєвропейської суспільної думки і був прихильником теорії «просвіченого абсолютизму», згідно з яким вбачав рушійною силою розвитку суспільства боротьбу освіченості з неуцтвом. Його концепція «просвіченого абсолютизму» не повторювала ні візантійських, ні західноєвропейських учень. Вона викладена в творах Ф. Прокоповича "Правда воли монаршей...", "Слово в неделю цветную о власти й чести царской" та ін. На думку філософа, монарх – батько для своїх підданих, державна влада має божественне походження, вона вище батьківської. Церква, згідно з поглядами філософа, має бути підпорядкована монарху, необмежені права якого охоплюють світські й церковні справи.

Ф. Прокопович займався розробкою етичного вчення. Ідеалом для нього була добра "природна" людина. У суспільстві, на думку вченого, відбувається боротьба добра та зла – негативних рис, які концентруються в людині, й кращих рис, що існують в її душі. Зло він порівнював з убозтвом, а добро з багатством. Як бачимо, зміст етичного вчення Ф. Прокоповича відповідав ідеалам просвітництва й сприяв їх розповсюдженню в Україні.

Не менш важлива роль в українському духовному житті XVIII ст. належала     Г. Сковороді. Фахівці вбачають у постаті Г. Сковороди як діяча науки – філософа і богослова, так і митця – письменника, співака, на формування поглядів якого великий вплив мала Києво-Могилянська академія, ідеї грецьких, латинських філософів, німецьких богословів, Біблія як головна книга його пізнання. Учення     Г. Сковороди викладено в його філософських трактатах, діалогах, збірках поезій, байок: "Начальная дверь ко христіанскому добронравію", "Симфонія, нареченія книга Асхань о познані самого себя", "Сад божественних песней", "Басни харковскія" та ін. Він уважав християнську віру філософією, а філософію розумів як християнсь­ку віру. Згідно з його поглядами у світі існують три світи – великий (космос), малий (мікрокосм, людина), символічний (Біблія) на основі вічного (найважливішого) та тлінного. В людині повинен царювати дух, а не тіло, вона повинна жити задля самосвідомості й Богосвідомості. Спізнавши саму себе людина знайде спокій та радість. Для цього, стверджував Г. Сковорода, потрібно віддатися волі Божої, тобто спізнати свої здібності й відповідно тому вибрати собі справу життя. Тільки тоді людина може відчути себе щасливою. Філософські погляди       Г. Сковороди базувалися на його ідеї "спорідненої праці" та "нерівної рівності". Досягнення Г. Сковороди в науці, художній творчості висловлювали думки народу, сутність його ідеалів, спрямованість його поглядів і тому були йому зрозумілі й близькі.

Україні цієї доби властива особлива строкатість культурного життя, поєднання якого в цілісність якраз і здійснювалось у цей час на основі барокового світогляду і світовідчуття.

Звідси й випливає і та напруженість, властива барочній культурі узагальненість, дещо моралізаторська, оперта на слові й раціональності. Ці риси можна виявити і у культурної еліти, і в народній творчості.

Людина барокової культури не боялась говорити про вічні вагання між скупими радощами духу і тим бездумним і до часу щасливим буттям.

Для неї було ясно, що гармонійно розвинута людина Ренесансу – лише красивий міф, за яким ховаються непоборні суперечності біологічного й соціального, колективного й індивідуального, усвідомлюваного й неусвідомлюваного, "небесного" й "земного", вічного й швидкоплинного – всього того, що в ті часи мислилося як опозиція духовного і тілесного, божественного і диявольського.

Складність проблеми полягає в тому, що людина не здатна бути до кінця ані "духовною", ані "тілесною". Безконечні вагання, роздуми, сумніви супроводжують кожен її крок на землі. Сум за втраченою ілюзією гармонії й внутрішньої досконалості – основа трагічного гуманізму бароко. Це та світоглядна межа, що віддаляє його від Ренесансу.

Для барокової культури та її подальшого розвитку величезне значення мало також і досягнуте в XVII ст. розуміння принципової неоднозначності змісту різних сфер психічної діяльності. Заслуга тогочасних мислителів полягає в тому, що, внаслідок пильного зазирання в глибини людської душі, вони дійшли висновку, що наша "внутрішня сфера" позбавлена однорідності, прозорості та ясності, що уважний погляд в кожному її куточку відкриває загадкові й моторошно чорні глибини. Людина здатна поєднувати в собі взаємовиключні бажання, прагнення та установки.

У XVII столітті таке внутрішнє роздвоєння людини осмислювалося в дусі традиційної християнської символіки. Однак у своїх роздумах над загадками душі люди почали заходили так далеко, що припускали можливість співіснування в одній особистості християнської набожності й ... запеклого сатанізму. Людина була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. На ці думки наводить давня легенда, пов'язана з Успенським собором Єлецького монастиря. Якщо вірити їй, до початку XIX століття на стіні церкви висів портрет ктитора, генерального обозного Василя Дуніна-Борковського, який був тут похований. Цікава деталь: на тлі портрета написано славнозвісний образ «Єлецької Богоматері», який свого часу небіжчик дуже шанував і навіть пожертвував чималі гроші на коштовний оклад для нього. Проте, виявляється, сучасники знали його не лише як побожну людину, а й як... упиря. Про друге, сатанинське, життя обозного розповідала картина, що колись висіла тут же, в соборі, поруч із вже згадуваним ктиторським портретом.

Лише в добу бароко могло визначитися таке ставлення до людини, портрет якої знаходився в соборі, і лише тоді могли повісити тут же зображення її сатанинських прижиттєвих і посмертних пригод.

Психологія людини бароко була сповнена контрастів. Митці й мислителі тих часів уже починали вгадувати в ній не лише відблиски добра, а й зла. Вони вже знали, що світ і темрява невіддільні від людської природи. І доводиться лише шкодувати, що це досягнення барокової думки витіснили раціоналістично прямолінійні уявлення просвітителів про вроджену доброту і розумність людини, про «облагороджуюче» значення душевних криз, коли розум «неодмінно» перемагає в нас тваринні та егоїстичні пристрасті.

Завдяки мислителям бароко в європейській культурі почав вироблятися й утверджуватися погляд на духовний світ особистості як на арену одвічної боротьби добра й зла, яка дає непередбачувані наслідки.

Подібну діалектику спостеріг Яворницький у постаті січовика: "У внутрішніх якостях запорізького козака помічалась суміш чеснот і пороків, завжди, зрештою, властивих людям, що вважають війну головним своїм заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі і нещадні щодо своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми браттями у відношеннях один до одного, мирними сусідами до своїх соратників по ремеслу, українських і донських козаків; хижі, кровожерні, нестримані на руку, попираючи усякі права чужої власності на землі ненависного їм ляха чи мерзенного бусурмана, запорозькі козаки у себе вважали просту крадіжку якоїсь нагайки чи пута страшним кримінальним злочином, за який винного карали на смерть".

У такому ідеалі чоловіка відбилася вся українська історія, а особливо історія XVII століття з його прагненням до освіти, миру, людяності – і водночас із безконечними війнами, безконечними смертями в ім'я віри і свободи. До народження цього неповторного для всього слов'янського світу типу людини мали причетність найрізноманітніші верстви українського народу (починаючи від чернецтва і кінчаючи селянством).

Образ одухотвореного воїна, лицаря-філософа, створюваний українською культурою XVII століття, не був поетичною фікцією, грою фантазії митців, підігрітої тодішньою патріотичною пропагандою. Козацтво справді-таки виявилося значною культурною силою, причетною до складних, а часом і драматичних духовних шукань своєї доби.

В цілому духовне життя XVII – XVIII ст. було пройняте ідеєю боротьби «за віру та націю руську», що базувалася на гуманізмі – релігійному і світському. Це означало продовження духовних традицій Київської доби. Важливо і те, що в Україні з початку XVII ст. набула чинності ідея "Київ – другий Єрусалим" на противагу ідеї, яка опановувала Росію: "Москва – третій Рим".