§ 2. Характер художньої кулбтури : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 2. Характер художньої кулбтури

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Духовний стан українського народу виразно проявився в художній культурі. Розвивається народнопоетична творчість,  літературна. Прозові жанри й календарна та родинно-обрядова пісенність зазнають змін, язичницькі мотиви набувають у ній яскраво виражених християнських рис. Прадавні народні звичаї колядування та щедрування, обжинки тощо церква пристосовує до своїх свят. Давньоруська народна поезія збагачується новими темами й мотивами соціального спрямування, новими сюжетами й образами, які відбивають загальні настрої українців, їх дух і спосіб мислення.

Розвивається релігійна поезія, яка характеризується язичницькими та апокрифічними мотивами. Основні сюжети – створення і кінець світу, про смерть, про правду і кривду, про мудрі суди біблійного царя Соломона, про бідного Лазаря тощо.

У художньому житті продовжують діяти й розвиватися традиції культури Київської Русі. На початку ХV ст. продовжує розвиватися житійна література, у якій панує стиль "плетіння словес" (експресивно-емоційний), посилюється психологізм розповіді.

В художній  культурі України важливе місце завжди посідала книга. Прогресивні діячі не шкодували матеріальних статків й охоче комплектували бібліотеки з творів античних і європейських філософів, письменників, просвітителів. До появи книгодрукування основним чинником формування національної свідомості була саме рукописна книга. В українських рукописах       XIV – XVI ст. поширювалися  апокрифічні біблійні легенди та оповідання про Адама і Єву, пророка Мойсея, царів Давида і Соломона, про Богородицю. Чимало переказів і легенд було  присвячено "премудрому" Соломону – його дотепним відгадуванням загадок і справедливому суду, казковій істоті Китоврасу. Апокрифічні оповідання про Соломона перейшли в народну творчість. Поширення набули апокрифи про бунт Люципера й ангелів, про Ламеха  – "нащадка" третього сина Адамового, Сіфа  та багатьох інших.

Майстерні для переписування книг були розташовані майже по всій Україні. Переписувачами завжди були особи освічені, котрі добре знали культуру як українську, так і сусідніх народів,  завжди дбали про її поширення.

Визначною пам'яткою XIV ст. є "Київський псалтир" (1397), створений дияконом Спиридонієм. "Київський псалтир" оздоблений 300-ми мініатюрами на різні сюжети. Ілюстрації "Київського псалтиря" – "своєрідні схолії, коментарі". Вільно розташовані, гармонійно скомпоновані, вони є органічним доповненням тексту. Тому "Київський псалтир" вважається унікальною пам'яткою середньовічної писемності в Україні. 

У цей період розвивається мистецтво книжкової мініатюри. Художню цінність становлять  мініатюри рукописів "Житіє Бориса і Гліба" та ін.

Книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, через це  ускладнювало їх розповсюдження. Коли у XV ст. пергамент замінив папір, то поширення  книжок значно активізувалося.

Подією в культурному житті України стала спроба замінити церковнослов'янську мову богослужбових книжок на більш близьку народові українську. Це віднайшло своє вираження в "Пересопницькому євангелії" (назва походить від монастиря в Пересопниці на Волині) з його перекладом                    1556 – 1561 рр. Михайлом Васильовичем та архімандритом Григорієм за дорученням княгині Алоїзії Заславської "для лепшого виразумлення люду християнського посполитого". "Пересопницьке євангеліє" – розкішний манускрипт вагою 9 кг 300 г, форматом 380 – 240 мм, що містить 482 пергаментних аркуші, оправлених в дубові дошки та обтягнуті зеленим оксамитом.

Добре збережений текст "Пересопницького євангелія" виконано темно-коричневим чорнилом із застосуванням червоної фарби для нумерації розділів, виділенням  початкових літер (буквиць), а також різних приміток на берегах.

За оздобленням, вишуканістю та витонченістю, багатством графіки письма та художнім оформленням "Пересопницьке євангеліє" – найвизначніша пам'ятка українського рукописного мистецтва. Високою майстерністю вирізняються багатокольорові заставки, ініціали, пунктуаційні знаки, контурні малюнки та мініатюри, виконані  в традиціях іконописної школи того часу, а також оригінальна плетена рослинна орнаментика, яка, зберігаючи певну єдність з культурою Відродження, яскраво ілюструє самобутнє українське книжкове мистецтво.

Головною особливістю художньої культури стала її взаємодія із західноєвропейськими художніми основами. Ідеї Ренесансну й Реформації поступово стають здобутками української культури. Цілісна, сформована давньоруська художня система змінюється розподілом мистецтва на професійне і народне. Саме у народній творчості поєдналися художня та повсякденна діяльності, пошук краси в навколишньому світі, природі, звернення до образів Жінки, Матері, Шляху тощо. Професійна творчість зорієнтована на західноєвропейські засади, відбиває ідеали та сутність ідей Відродження (ясність естетичного мислення, простота, конкретність, жага максимальної повноти життя тощо).

Поява професійного мистецтва зумовила потребу у кваліфікованих митцях, спеціальних школах, широкому засвоєнні художнього досвіду Західної Європи. Митцями розробляється проблема конкретної людини, велика увага приділяється зображенню її психології, душевного стану, намагання передати всю повноту життя тощо. До того ж, можна було найбільш повно виявити власну індивідуальність, особисте уявлення про довколишній світ, людину, відійти від певних канонів, вдатися до пошуку нових творчих прийомів тощо, тому професійне мистецтво розуміється як таке, що здатне відбивати світові художні процеси. Народна творчість, навпаки, поглиблює й розвиває тільки власні традиції. Проте не можна стверджувати, що професійне мистецтво позбавлене народних джерел, цілком байдуже до національного світосприймання.

Художня культура XV – XVII ст. набуває світського характеру. Це означає, що було відроджено античний ідеал гармонійної, урівноваженої краси, запанувало нове розуміння людини, її місця й призначення в цьому світі. Відмінюється жанрова система мистецтва, збагачується новими елементами. Звільнення художньої культури від впливу церкви виявило себе в розширенні тематики художніх творів, збагаченні образності, зверненні до реального життя.

Помітним стало проникнення раціонального  начала  в художню сферу діяльності українського народу, поширення якого було зумовлено потребами часу, необхідністю науково пояснити походження світу, а також взаємодією із західноєвропейською художньою культурою.

Отже, ні намагання Польщі знищити нашу культуру, ні вплив західноєвропейської художньої системи остаточно не змінили самобутні основи,  характерні риси мистецтва доби Київської Русі. Бажання народу жити вільно, бути незалежним від інших держав, бажання розвивати власну культуру сприяло входженню української культури  у світовий художній контекст.

Особливості  художньої культури  цього періоду проявилися також у конкретних видах мистецтва.

Література. В українській культурі XV – XVI ст. розвивається один із важливих різновидів мистецтва – література. Найбільшого поширення набули полемічні твори, паломницькі, історіографічні, агіографія, апокрифи, перекладні повісті та поезія.

Полемічно-публіцистична проза продовжувала й розвивала кращі традиції суперечки між православними й католиками. Як відомо, ще в середині ХI ст. стався офіційний розкол християнства на західну латинську (католицьку) з центром у Римі та східну грецьку (православну) церкви з центром у Константинополі. Відтоді й розпочалася боротьба захисників руської православної віри проти католицької експансії, яка мала на меті духовне, політичне, соціальне та економічне поневолення українського народу під зверхністю папської "апостольської столиці". Жанри полемічної літератури – послання, повчання, памфлети, трактати тощо.

 Яскравими полемістами тієї доби були Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Іван Борецький, Захарія Копистенський та ін. Це були письменники західно-європейського спрямування, філософами гуманістичного та ренесансного типу. Вони всіляко намагалися розкрити соціальні та ідейні основи католицизму, спростувати претензії римських пап на духовну й світську зверхність у християнському світі. Полемісти поділяли реформаційні ідеї демократизації церкви, захищали соборне управління представниками всіх станів справами церкви. Водночас вони сповідували ідеали добра, справедливості, чесності, свободи совісті, були справжніми патріотами своєї землі та народу. Ця тема стала провідною у їх творчості. Полемічні твори мали великий вплив на формування національної самосвідомості українців, визнаним явищем української культури.

 Герасим Смотрицький – видатний український письменник-полеміст останньої чверті ХVI ст., культурно-освітній діяч, ректор Острозької школи, один з укладачів і видавців Острозької біблії. Найбільш відома його книжка "Ключ царства небесного" (1857), де автор захищає український народ, православну віру від нападів ієзуїта Бенедикта Гербеста, який зверхньо ставиться до всього українського, славить лише католицизм і Рим. Герасим Смотрицький вважає це образою національної гідності, порушенням принципів первісної християнської моралі.

 Славетний представник полемічної літератури – Іван Вишенський –письменник-сатирик, культурний і громадський діяч кінця ХVI – першої чверті XVII ст. Як свідомий українець, людина духовна, він був прихильником усього старого, пристрасно захищав православну віру, упереджено ставився до  впливу на українську культуру західноєвропейської, а ідеї Відродження ототожнював з єзуїтською контрреформацією.

Іван Вишенський – автор численних трактатів і послань. Твори полеміста написані у формі звертань, діалогу, порад, листів до народу чи конкретних осіб. У них порушуються актуальні питання релігійної боротьби, рівності людей в суспільстві.

Важливою стала проблема культурної орієнтації в Україні того часу, питання про характер освіти, так необхідної для боротьби з польсько-шляхетською католицькою експансією. Наприклад, у "Посланні Домникії" причину слабкості українців Вишенський вбачає у відсутності добрих пастирів, у деморалізації суспільства. Він стверджує, що світ розколовся на дві ворожі частини, цивілізація стала на шлях неправди. Тому не варто спокушуватися мудрістю, зовнішньою привабливістю католицької віри, а цінувати рідну простоту. Отже, новий виток цивілізації, основуючись на правді, істині, слід починати від повернення до первісної чистоти людини та освіченості.

 Окрім полемічної літератури, в художній культурі XV – XVI ст. розвивається українське поетичне слово.

Наразі народжується плеяда представників української інтелектуальної еліти, яка стала фундатором гуманістичної культури України. Це насамперед такі відомі діячі української культури, як Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Григорій Русин із Самбора, Микола Гусовський, Іван Туробінський Рутенець, Севястан Кленович, Симон Пекалід, численні анонімні автори. Вони дали всьому світові кращі зразки новолатинської ренесансної поезії, яка була цілком нова за типом художнього мислення, за концепцією світу, суспільства, людини.

Під впливом гуманістичних ідей література набуває світського характеру, помітнішими стають ознаки барокового стилю, що найповніше розквітнуть пізніше. Близькість літератури XV – XVI ст. до життя виявляється своєрідно, як зв'язок з історичною дійсністю. Багато успадковано із давньоукраїнської літератури, але є чимало нового, конкретно часового. Провідні теми творів – батьківщина, Україна, але звучать вони драматично. У душах поетів відчутна постійна тривога і стурбованість, громадянський неспокій, проте творчість пронизана всеохопним висловом духовного життя, патріотичної активності. 

Визначною пам'яткою української історіографічної література першої половини ХVII ст. є анонімний Густинський літопис, відомий у кількох копіях, де викладається історія України від часів Київської Русі до 1957 року. У трьох розділах розповідається  про походження козаків, запровадження нового календаря, початок унії, що становлять короткі полемічні трактати.

На цей час припадає зародження драматичних жанрів, що споріднені із життям шкіл, де особлива увага приділялася драматургічній творчості. Це "На рождество…" (1616) Памви Беринди (зачинателя шкільної драми), "Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного" Касіяна Саковича (1622), а також твори Софронія Почаського, Кирила Транквіліона-Ставровецького та ін.

На початку ХVII ст. створюються українські віршовані інтермедії, чи інтерлюдії, – короткі комічні сценки на побутові теми, які розігрувалися між актами шкільної драми. Їм притаманне швидке розгортання дії, жвавість діалогу, контрастність слів та виразів. Дійовими особами тут уже виступали селяни, солдати, шахраї та ін., які могли бути представниками  будь-якої нації.

XVI – XVII ст. характеризується розквітом усного героїчного епосу – дум та історичних пісень. Виконавцями їх були кобзарі.  Хоча в думах і розповідалося про сумні події – неволю, каторгу, героїчну смерть відважних козаків, втрату рідних, боротьбу проти турецьких і татарських загарбників  та польського й шляхетського  поневолення, проте  в них завжди звучав голос нескореного народу, якого  ніколи не залишали віра, надія, оптимізм, ліричне світосприйняття. Думи відіграли велику роль у пробудженні самосвідомості українського народу, у його згуртуванны для боротьби за своє соціальне та національне визволення, у розвитку власної культури. Відомі думи "Козак Голота", "Плач невільників", "Маруся Богуславка", "Самійло Кішка", "Козак Голота", "Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі" та ін.

Головні теми й мотиви пісень – драматизм доби, тяжкі умови соціально-економічного життя простих людей, сцени розлуки матері і батька з дочкою, яку взяли у полон татари, дівчини з коханим та ін. У піснях прославлялися мужність і хоробрість, відвага й сміливість захисників вітчизни, віра у свій народ. Ліризм, щирість, сумна мрійність – прикметні риси більшості пісень.

Отже, як у писемній літературі, так і народній творчості найповніше виявили себе прикметні риси національного характеру українців, їх потяг до краси, правди, справедливості, добра, чесності й доброчинств, повно відбився спосіб мислення та  світосприйняття.

У цей час обробляються історичні та белетристичні повісті, укладаються збірники повчально-оповідного змісту. Наприклад, збірник "Ізмарагд", який дійшов до нас у багатьох списках XIV – XVII століть. Деякі редакції мають виразно український характер, передусім, стосовно мовного оформлення.

У XV ст. перекладаються й редагуються духовні повісті, доповнюються апокрифічними оповіданнями. Нові переклади світських творів виконані в стилі середньовічних романів з культом лицарської честі, культом панні, сентиментальною галантністю, з нагромадженням незвичайних, інколи казкових пригод.

Музика. Художнє життя українського народу ХIV – першої половини ХVII ст. було тісно поєднано з музичною культурою, продовжувало традиції Давньої Русі, хоча й наповнювалося новим змістом, зазнавало певних змін. У цей час найбільшого злету досягають народно-пісенні жанри, зокрема думи. Головними їх складачами та виконавцями були кобзарі. На поетику та мелодику дум вплинули голосіння. Думи стали своєрідним літописом боротьби нашого народу проти іноземних загарбників.

Страждання в турецькій неволі, смерть козака в нерівній боротьбі оспівувалася кобзарями у формі голосінь. Це зворушувало слухачів, будило велике бажання бути гідними нащадками своїх славних предків.

У думах глибока трагедійність поєднувалася з величавим героїчним пафосом і ліризмом. Життєвість дум – в актуальності їх тем і сюжетів, у високому естетичному спрямуванні, гармонії епічної традиції з драматизмом відображення дійсності.

Словесно-музичний стиль дум (великих творів, що виконувалися імпровізованою мелодекламацією під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри) поєднував кращі риси національної поетичної та музичної творчості і мав вплив на розвиток багатьох жанрів народного й професійного мистецтва.

Думи, які споріднені з давньоруською епікою, генетично близькі з обрядовою пісенністю, розвивалися паралельно з баладами, історичними піснями та хроніками, утворюючи єдину систему українського народного епосу.

Найбільш поширеним й улюбленим музичним інструментом була бандура, яку поступово змінює кобза, а серед привілейованих верств суспільства – торбан, струнний щипковий музичний інструмент, близький будовою до бандури. Ще раніше були струнний та ударний інструмент цимбали та дещо незвичний своєю будовою струнний клавішний смичковий музичний інструмент ліра (реля), на якому  виконували свої пісні сліпі музиканти. В козацькому середовищі перевага надавалася сурмі, бубну, литаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам.

Широкого розповсюдження в Україні набули струнні й смичкові інструменти: скрипка, басоля, схожий на віолончель і бас. Це ті музичні інструменти, без яких не обходилося жодне народне свято, не міг існувати інструментальний ансамбль. Найбільш популярною є "троїста музика".

В українській музичній культурі важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалася братськими школами. На межі XVI – XVII ст. в музиці натомість монодії виникає церковний багатоголосний спів з гнучкою, пластичною, інколи народного складу мелодикою та чіткою ладовою і гармонійною виразністю.

У церквах і монастирях при братствах створені хорові колективи, пишне і барвисте звучання яких протиставляється хоровій та органній музиці католицьких костьолів. При школах виховуються професійні творці, співаки, регенти багатоголосного співу, які змогли піднести цей вид мистецтва на справді високий художній і професіональний рівень. Крім того, вивчається музична грамота.

У музичному житті помітну роль почали відігравати вчені, які багато зробили для визначення естетичних, теоретичних і композиційних засад багатоголосного співу. Вони створили численні трактати і посібники. Найбільш відомий український музикознавець, композитор, який у трактаті "Мусикійська граматика" (1675) виклав теоретичні основи партесного  співу.

У музичній культурі України популярним стала хвальна врочиста пісня, триголосна ансамблева або хорова, без інструментального супроводу – кант. Розвиток канта був зумовлений зародженням книжної віршованої поезії, з традиціями усної народної пісенності.

За змістом канти поділялися на релігійно-філософські, панегіричні, жартівливо-сатиричні та жартівливо-гумористичні. Авторами текстів, мелодій кантів були учні шкіл, співаки церковних хорів, студенти колегій, учителі співу, регенти капел, аматори-міщани, а також мандрівні дяки. На основі канта розвинувся його різновид псальма.

Таким чином, музика цього часу активно розвивалася, панувала у всіх сферах  життя людини, відповідала її духовним й естетичним  потребам.

Театральне мистецтво. У художньому житті України наприкінці ХVI ст. розвивається театральне мистецтво. Український театр бере свій початок в народних обрядах.  Елементи театрального дійства  наявні в усіх масових іграх. Як відомо, основою драматичної поезії стали церковні, обрядові, народні та побутові елементи. У дохристиянські часи в народних обрядах України було чимало драматичних  початків. Наприклад, пісня чи танок у колі, обряд ушанування пори року, весільний обряд – усе набувало драматичної форми, бо всюди наявний поділ ролей, діалог між особами, солістами  й хором. Інколи було переодягання в шкуру звіра, що заміняв театральний костюм й найповніше виражав характер драматичного дійства. У всьому простежувалися елементи народної драми, пантоміми тощо.

Прикладом театралізації може слугувати стародавній обряд весілля, у якому окремі сценки є цілком самостійними й закінченими (продаж молодої братом, розплітання коси, печення короваю, саме вінчання, посад тощо). Українське весілля – це своєрідна релігійно-побутова драма. Прологом до неї є сватання й заручини. Головні герої весільної драми – молода (княгиня) й молодий (князь), староста, бояри, зокрема старший боярин, дружки (особливо старша дружка), світилка й батьки молодої й молодого.

1573 року народжується звичай ходити з ляльками, що знаменувало появу лялькового театру.

Найдавнішими українськими акторами були скоморохи, мандрівні веселуни народу. Вони нагадували німецьких шпільманів. Слово "скоморох" у перекладі з грецької – "митець жарту". Одягнувши маски, вони грали та співали на бенкетах, весільних урочистостях, також були знаменитими танцюристами та гравцями, розвеселяли народну юрбу на вулицях, майданах, ярмарках просто неба, ходили із ведмедями, вертепом, виступали як акробати, чародії тощо. Отже, це були всебічно обдаровані та надзвичайно талановиті митці. Творчість скоморохів живилася джерелами фольклору. Крім того, вони були не лише виконавцями, але й авторами численних творів. Народ цінував творчість скоморохів за їх дотепність, гумор, сатиру, розважальний і демократичний характер.

Наприкінці ХVI ст. майстерність скоморохів підхопили та продовжили "мандрівні дяки", учні духовних шкіл.

Таким чином саме в ХVI ст. починає зароджуватися й розвиватися український драматичний театр, який дістав назву "шкільний". Спочатку він мав суто навчально-виховне значення, а потім став надійним засобом у міжконфесійній боротьбі проти католицизму.

Шкільний театр розвивався одночасно з народним, репертуар якого становили містерії різдвяної та великодньої тематики. Першим оригінальним зразком української драми стала містерія "Слово про збурення пекла", яка мовою і стилем близька до народних дум.

Драматичні твори за своїм змістом розподілялися на релігійні, що становили основу шкільних вистав, та комічні – інтермедії, або інтерлюдії, які виконувалися між актами вистав. Останні покликані були розважити глядача. Разом з тим інтермедія відбивала тодішні суспільно-політичні події.

Український театр був театром духовним і шкільним. Це певною мірою визначило його характер, зміст і форму. В українській драматургії ХVII ст. використовувалися старозавітні та новозавітні сюжети, що надавало їй певної одноманітності. Лише інтермедії, на основі яких пізніше розвинеться українська побутова драма та комедія, звернулися до реального життя, відбили міжнаціональні стосунки, конфесійні проблеми тощо.

В Україні першими драматичними зразками були декламації та діалоги, що слугували для виховання ораторських здібностей учнів, а також для релігійної пропаганди.  

Шкільний театр мав також досить розвинену сценічну техніку, що уможливлювало використання складних декорацій, імітацію польотів ангелів, відправлення в пекло грішників, потоплення фараонів тощо. У театрі Києво-Могилянської академії вдалися до використання різних зорових, світлових та звукових ефектів: зображення сяйва блискавки, звуку грому, відтворення затемнення сонця; воскресіння мертвих, імітація хвиль на морі, потоплення кораблів, використовуються музичний супровід, танці, пантоміма тощо. Актори мали вже сценічні костюми, перед виставою гримувалися. Були також предмети сценічної обстановки – меблі, посуд, скульптура, деталі костюма та ін.

На початок ХVII ст. припадає також зародження української побутової драми, яку репрезентує унікальне видання віршованої "Трагедії руської" невідомого автора. Крім шкільного театру, в Україні при дворах магнатів також створювалися власні театри.

Таким чином, театральне мистецтво ХVI – початку ХVII ст. зазнало певних змін, засвоїло досвід попередніх епох та все помітніше набувало якісно нових  рис.

Архітектура. У ХVI – першій половині ХVII ст. в Україні значного розвитку досягло культове та цивільне будівництво, продовжило певною мірою традиції архітектурного мистецтва попередніх епох. Помітного розквіту досягла українська архітектура на галицьких та волинських землях. В архітектурі чітко виділяються два типи споруд: оборонні  будівлі-замки та церкви.

Камінна архітектура відображала ренесансні віяння. Зводяться замки-фортеці і замки-палаци, переплановуються та розширюються міста (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Броди та ін.). Перебудовується Київ з центром на Подолі. Велике фортифікаційне будівництво проводиться на Запорізькій Січі.

Переважна більшість архітектурних споруд мала оборонний характер. Замки будувалися у важкому фортечному стилі, з грубими мурами, бійницями та високими спостережними вежами. Оборонне будівництво в умовах постійної воєнної небезпеки стало нагальною життєвою проблемою. В Україні тоді не було такого містечка чи селища, не обведеного стіною чи викопаним ровом для охорони. Поява турків наприкінці ХV ст. на Поділлі та Галичині зумовила оновлення оборонних споруд.

Старі замки пристосовувалися до нової військової техніки чи то докорінно були перебудовані. На противагу тяжінню до висоти в добу середньовіччя стіни були нижчі й товщі, висувалися вперед пункти зосереджуваної оборони – напівциліндричні вежі для ведення радіального обстрілу, розширювалися рови   та насипалися вали. Проте в ХVI ст. продовжують використовувати й спосіб укріплення доби середньовіччя: високі стіни, надбудова міських та замкових брам, зміцнення стін та веж навісними бійницями.

 Для всієї України того часу традиції будівництва лишалися єдиними, але за характером оборонних споруд західні землі різнилися від східних, зокрема зовнішніми впливами, будівельним матеріалом та використанням новітньої теоретичної думки. Хоча суттєвої відмінності між ними не існувало через такий чинник, як міграція населення із заходу на схід. Прикладом такого типу укріплень є трикутний замок у Зінькові на Поділлі і церква-замок у Сутківцях, де поєднано церковну та оборонну будівлі, церква Петропавлівська на Поділлі, у Сатанові над Зручем, церква в Рогатині, вежі монастиря біля Дубна на Волині. Разом з тим в оборонній архітектурі виникають нові елементи, зумовлені змінами у військовій справі. Будуються  камінні та цегляні замки з мурованими вежами, бійницями для обстрілу підступів до стін. Слід також зазначити, що в оборонній архітектурі ренесансні форми посідали другорядне місце.

Українську оборонну архітектуру доповнюють численні замки резиденцій магнатів і шляхтичів. Замки магнатів споруджувалися з подвійною метою: для захисту від ворожих нападів та від повсталих селян. Їх міцність залежала від статків родини.

Оборонну роль виконували також численні храми: монастирі, церкви, костьоли, синагоги. Навколо них зводилися фортифікаційні споруди: глибокі рови та високі вали, частоколи. Камінні храми призначалися для оборони, тому мали стіни великої товщини з високо піднятими вікнами та бійницями.

Нові тенденції наявні і в культовій архітектурі. Від початку ХIV ст. закладаються церковні муровані будівлі перехідного типу, в яких відбилися попередні зразки візантійського стилю та нові впливи Заходу – готичний стиль:  церква Різдва Христового у Галичі (ХIV ст.), Межиріччі на Волині (ХV ст.),              у Лаврівському монастирі на Бойківщині (XV – XVI ст.). У поширенні готичного стилю прикметним було те, що латинські костьоли витримані суто в готичному стилі, а у православних помітне переосмислення й пристосування готики до власних традицій. В готичному стилі збудовано церкви: у Посаді Работницькій                 (сер. ХVI ст.), Нижанковичах, Вишнівцях, Залужжі, Коденську та Підляшиці, фундації – Сапіг першої половини ХVI ст. Визнаною пам'яткою стилю готики є Вірменська церква у Львові (1363 р.).

В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були так звані зрубні храми. Видатними пам'ятками українського архітектурного стилю є тридільні, або трибанні і п'ятибанні церкви, які ділилися на три частини: вівтар, власне церкву та бабинець. Вікна й двері мали типову шестикутну форму. Збереглися церква святого Духа в с. Потеличі Львівської області (1555 р.) та церква святого Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура виразно продовжувала традиції Київської Русі.

Розквіт української архітектури припадає на ХVII ст., зазнаючи впливу ренесансних ідей та виробляючи ознаки власного будівництва. Це такі, як чітка симетричність, горизонтальний поділ на поверхи, впровадження ордера, особлива увага до декоративно-орнаментального оздоблення фасадів.

Крім того, в архітектурі активно ведеться світське будівництво. Під впливом ренесансного мистецтва Європи в ній вирішувалися художні проблеми такого ж високого рівня, що й у сакральній архітектурі. Між сакральною архітектурою й житловою відбувається обмін прикрасами. Оскільки архітектори-будівники були одні й ті ж особи, то світське будівництво набувало більш реальних рис. Цьому сприяло також прагнення до парадності й святковості, урочистості й помпезності. Фасади будинків, особливо центральних майданів, мають багатий вигляд. Зразком архітектурного мистецтва ХVII ст. став Львів.

У міській архітектурі другої половини ХVI – початку ХVII ст., уникаючи конструктивного новаторства, головна увага приділялася оформленню фасаду, який  був тією декорацією, яка приховувала поширену одноманітність внутрішніх членувань. Фасад будинку мальовничо оздоблювався, розташовувався по периметру, був неповторним, став відбиттям основних ознак ренесансного стилю. Так, портали містили декоративні прикраси. Окрім орнаменту, канва фасаду прикрашувалася зображеннями символічно-міфологічного змісту у вигляді рельєфних знаків: дельфіна, лева, фігури патронів і покровителів.

Розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 – 90-ті роки ХVI ст. Це найстаріші будівлі "золотого віку" львівського Ренесансу: будинки на майдані Ринок – "Чорна кам'яниця” (1588 – 1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі – флорентійського різьбяра, церковні споруди: Успенська церква (1591 – 1629 рр. архітектори П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572 – 1578 рр., архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578 – 1591 рр., архітектор П. Красовський), що становлять унікальний архітектурний ансамбль.

Взагалі зовнішній вигляд світської споруди, з яскраво вираженими декоративними фасадами, втілював нові ідеали краси. Художні особливості передавали ступінь чуттєвого та науково-художнього освоєння світу.

У цілому нова (ренесансна) архітектура України спиралася на раніше вироблені норми та типи будівельної техніки. Це надало українській архітектурі певного архаїзму, створювало враження особливого дотримання традицій. Саме цим пояснюється стильова неоднорідність в українській архітектурі, співіснування з ренесансними тенденціями форм готики, маньєризму та раннього бароко. По суті, для перехідної доби таке явище цілком закономірне.

Образотворче мистецтво. Високого рівня розвитку в Україні XV – XVI ст. досяг живопис. Поряд з фресковим живописом дедалі більшого розповсюдження набувають ікони, намальовані на дошках. Визначним твором живопису кінця       ХIII – початку ХIV ст. є ікона "Волинської божої матері", величний образ якої вражає своєю емоційною наповненістю та духовністю.

Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті людини. Тому в ікони нерідко вносилися побутові елементи. Переконливим свідченням є ікона "Оплакування Христа".

Серед фрескового живопису поширені цикли пристрастей (пасій) та про Богородицю. Це тому, що муки Христа мали викликати не стільки співчуття, скільки спонукати до роздумів про соціальну несправедливістю, загартувати характер і волю.

Образотворче мистецтво живилося здебільшого народними мотивами. Кращими взірцями тогочасного малярства є сюжети-композиції "Різдва Христового" й "Успіння Богородиці" (з яскраво вираженими побутовими й краєвидними мотивами) стінопису Кирилівської церкви у Києві  (XIV ст.), розписів Онуфріївської церкви в с. Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові            (XIV – XV ст.). Поширені сюжети – зображення Змієборця і "страшного суду".       У ХVI ст., у період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини "страшного суду" набули соціального спрямування. Народна фантазія найбільше проявилась у зображенні раю та пекла. Грішникам дістається найбільше, їм належить прийняти страшні муки в пеклі за свої гріхи на землі. У пеклі опиняються також ті, хто неправедно жив.

В іконописі відбилися риси монументального мистецтва, хоча все більше утверджувався реалізм, тяжіння до народного зображення. Святі все більше нагадували простих людей, а не аскетів-мучеників, набували певних індивідуальних рис.

У релігійних сюжетах помітніше відтворюються сцени реального життя з конкретними побутовими деталями. Тому композиційно ікони прості та нескладні, яскраві за втіленням кольорової експресії. Підтвердженням проникнення народного начала в іконопис є відсутність у ньому пустельників, схимників, засновників чернечих скитів тощо. По-новому зображуються образи святих: рухи їх вільні, постать струнка, погляд умиротворений.

Духовна глибина, душевність, людяність найповніше виражено в живописі    ХV ст. "Спасі Нерукотворному", де в осяйному і світлому образі Спаса передано новий канон духовної краси, неспокійної та страдницької. Образ Спаса мав оригінальну інтерпретацію, набув цілком земного змісту. Він став втіленням прагнення до істини, знань, духовного визволення народу.

Високим рівнем художньої майстерності пронизана творчість маляра-іконописця Петра Ратенського з Волині, автора ікони "Богородиця" у Володимир-Волинському соборі. У його творчості все помітніше проявляються впливи італійського малярства доби Відродження.

В українському живописі героїчна лінія тісно перепліталася з темою материнства. Поширення набуває образ Божої Матері, Богородиці як заступниці та захисниці від усього ворожого й нечистого. В ньому уособлювався народний ідеал  самовідданої материнської любові. Типовою є ікона "Богородиця-Одигітрія".

Кращим зразками Одигітрії є  "Богородиця з пророками" (друга половина    ХVI ст.). Прикметними стали живописна майстерність і проникливе образне розкриття, вплив ренесансу.

Простому народу близькими були також образи св. Миколая, св. Параскеви П'ятниці, діяння котрих  були  прикладом для наслідування.

Нове розуміння людини помітне в іконі "Пантократор з апостолами" майстра Димитрія (ХV ст.), де в образі Пантократора зображено фізично сильну людину з яскраво вираженими переконаннями. Хоча помітні іконна умовність та конкретно-чуттєве втілення, проте створений образ наділений рисами реальної людини, належить до героїчно-монументального живопису, який домінував у другій половині ХVI – першій половині ХVII ст.

Близькими до образу Пантократора були зображення архангела Михаїла, яке символізувало доблесне воїнство. Войовничість того часу привернула увагу українських митців до образу св. Георгія

В образотворчому мистецтві ХV – початку ХVII ст. мали місце тематична різьба по дереву та камені, скульптурні портрети, зокрема в надгробному зображенні, багатофігурні вівтарі, розписи фасадів храмів і каплиць.

Мистецтво різьблення добре виражено в обрамленні ікон, іконостасів (П'ятницької та Успенської церков у Львові, св. Духа в Рогатині Івано-Франківської обл. та ін.). Головні мотиви різьбярства – рослинний орнамент, грона фруктів, вінок з лаврового листя, вазони квітів та нитки перлів тощо. Поширення набув мотив виноградної лози (символ євхаристії). Ним оздоблювали портали храмів і парадні кімнати  будинків багатих міщан, але найчастіше іконостаси. У церкві цей мотив був і як символ, і як декоративний елемент.

Наприкінці ХVI – початку ХVII ст. формується тип нового художника, особистості, культурної та всебічно освіченої. До них належали митці Федір Сенькович і Микола Петрахнович, творчість яких пов'язана з розписом іконостасів П'ятницької та Успенської церков у Львові.

Поряд з традиційним іконописом в українському образотворчому мистецтві на межі XVI – XVII ст. розвивається портретний живопис. Портрет став втіленням суспільних, громадських та державних ідей. По суті, у цьому жанрі найбільш повно розкрилася сутність людини з погляду ренесансного гуманізму. Людина була в центрі уваги. Саме в портретному живописі концентруються вироблені ренесансним світоглядом нові потенціальні сили, покликані активно впливати на особистість, пробуджувати в ній високі гуманістичні ідеали, вносити в її життя гармонію і красу. Визначним є портрет Костянтина Корнякта живописця М. Петрахновича

Значно доповнило зміст живопису графічне мистецтво. Книговидавництво збагатило мистецтво ілюстрації. Тут глибоке відбито актуальні проблеми часу, тодішні суспільні відносини з чітко вираженою соціальною нерівністю та несправедливістю, засудженням експлуатації. Особливо гостро соціальний підтекст  виражено в ілюстрації до притч "Євангелія учительного" (1637 р.). Мистецтво гравюри досягає   високого професійного рівня.

Естетичні смаки та уявлення, відчуття гармонії і краси нашого народу знайшли відображення і декоративно-прикладному мистецтві цього часу – вишивці, килимарстві, гончарстві тощо. Утворювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробництва, праця народних майстрів.

Таким чином, упродовж усього часу в українській духовній та художній  культурі розвиваються і вдосконалюються традиції культури Київської Русі, трансформуються ідеї Ренесансу  та Реформації, посилюється увага до емоційної сфери,  психології людини, її  душевного стану. Особливо це активізувалося в      ХVI ст., коли виникла Запорізька Січ, братств, розгорнули культурницьку та просвітницьку діяльність, набуло поширення книгодрукування, піднеслися інші види мистецтва. Набутки культури українського народу ХVI – першої половини ХVII ст. засвідчили її самобутність та сприяли подальшому поступу.