§ 1. Особливості духовного життя : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Особливості духовного життя

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Занепад Київської Русі як могутньої держави зумовив приєднання майже всіх українських земель до Великого князівства Литовського. В розвитку культури цей період був  більш показовим, ніж у роки татарської навали. Литовські князі з прихильністю поставилися до української культури, народних звичаїв, традицій, визнали православну віру, не стали втручатися в господарське життя і змінювати ті відносини, що  давно вже склалися. Староукраїнську (руську) мову визнано офіційною мовою уряду, було надано статусу державної. Нею складалися закони і грамоти,  велося судочинство, стала навіть домовою мовою деяких литовських князів. Українською мовою написаний Статут Литовський.

Це також вплинуло на духовне життя українців. Більшість відчула себе в повній безпеці. Було таке відчуття, що продовжується доба Оскільки все реальнішим постала остаточна втрата незалежності, руйнування духу самостійності, тому все більшим ставало бажання й прагнення це зберегти. Такі  явища поглибилися, коли в другій половині ХIV ст. до влади прийшла Польща, заволоділа українськими землями. Саме тоді було знищено чимало культурних надбань Київської Русі, а найбільший осередок культури Київ втрачає свою минулу славу, стає звичайним містом. Для українського народу залежність від Польщі означала підпорядкування чужій державі з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який охопив усі сфери людського життя. 

Необхідно також зазначити, що крім латинізації та полонізації України, від часів зміцнення Великого князівства Московського та утворення у 80-х рр. ХV ст. Російської централізованої держави, українська культура, громадський побут зазнають помітного впливу всього московського. Натуральне господарство доби Київської Русі хоча й продовжує розвиватися, проте все більш стає грошовим. Традиційні види господарської діяльності сприяли зміцненню таких рис характеру, як любов до природи й милування її красою, поважання Бога, віра у Правду, Волю, Добро, усвідомлення залежності свого життя від Долі. За віруваннями українців, Доля дається людині Богом. Утім, не заперечується, що батько й мати також обдаровують своїх дітей Долею. Існують різні погляди на місце перебування Долі. Вважається, що Долі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона завжди знайде людину, якій належить. Від неї не сховаєшся і не втечеш. Були такі, що самі шукали свою Долю і по-справжньому в це вірили. Вона уявлялася навіть духом, який може уподібнюватися людині або тварині. Доля завжди залишає тих дітей, яких прокляли батько чи мати, вимагає пошани від людей. Кожний має займатися саме тією справою, якій служить Доля кожної людини.

Лишається прихильне ставлення до дівчини, жінки, дружини, матері. Разом з тим втягнення людини в систему грошових відносин, розвиток господарства в маєтках, залучення робочої сили, панщина обумовило певне приглушення цих рис, обмежувало творче самовираження людини, змушувало задовольнятися власне виконавчою діяльністю. Однак це істотно не вплинуло на духовне життя  українського народу. 

 На характері духовного життя відбилося також поява трьох суспільних прошарків: козаків, чумаків і бандуристів. З козацтвом, звичайно, асоціюється національне визволення нашого народу. У ХVI ст. утворюються козацькі військові організації. Дмитро Вишневецький (Байда) 1550 року побудував фортецю на острові Мала Хортиця – Запорізьку Січ.  Саме тут зародилися перші демократичні устрої державної структури, бо гетьманів і старшину на Запорізькій Січі обирали за високим рівнем цивілізованого суспільства. Січ дістала назву найбільш демократичної держави Європи.

Кобзарі своїм голосом і піснею оживляли духовне пробудження українців, були неповторним "голосом рідної України". Крім того, бандуристи супроводжували козаків у походах, піднімали бойовий дух. Дзвін бандури та кобзи чувся по всій Україні.

 Своєрідною формою самовираження  в Україні було чумацтво. Чумаки стали  втіленням  невгамовності, їх завжди манила дорога, мандри, потреба в товариській підтримці.

Полонізація українських земель поставила під загрозу повне знищення української культури. Тому потрібно було сконцентрувати народний дух, належно протистояти всім негативним явищам. У сфері збереження духовної культури важливу роль відігравала українська православна церква, духовенство, що протистояли реформаційним рухам і католицькій реакції. Але православна церква опинилася в досить скрутному становищі. Проти неї повів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Польське духовенство вдалося до цілеспрямованої місіонерської роботи, зокрема серед заможних людей, культурних діячів з тим щоб залучити їх до католицької віри. Подібне завдання поставили перед собою магнати, шляхта та ін., котрі намагалися денаціоналізувати українську аристократію, послабити вплив міщанства, знищити православну віру й церкву.

У духовному житті важливу роль відігравали українська аристократія, духовенство, міщанство, які намагалися за потребу зберегти народну культуру, очолити рух протистояння Польщі. Зробити це було нелегко, бо всіляко намагалися увірувати їх у католицизмі. Тому проти ополячення найбільш активно  виступала шляхта та селяни. Власне вони лишалися незмінними й послідовними захисниками української культури, продовжувачами народних традицій, захисниками  православної віри й церкви.

Зберегти духовний і творчий потенціал українського народу покликано було також духовенство, яке зміцнювало єдність народу, розв'язувало духовні та світські проблеми, активно співпрацювало в школах, шпиталях,  братствах, розвивало письменство, мистецтво.

 Для розвитку духовної культури, чимало зробили міщани, зокрема в активізації діяльності братств – громадських організацій православного міського населення, що створювалися для захисту соціально-економічних і правових інтересів міського населення, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії. У діяльності братств брали участь середні верстви міського населення з цехових ремісників, торговці, учителі, нижче й середнє духовенство, православна шляхта і козацтво. Братства були створені у Львові, Рогатині, Києві, Луцьку, Острозі та інших містах.

Спочатку братства організовували святкові служби, похорони, утримували порядок у храмах, забезпечували їх матеріальними потребами, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним, потім почали  займатися громадсько-політичною та культурно-освітньою діяльністю. Братства були ініціаторами духовних реформ, нових шкіл, бібліотек, займалися літературною та видавницькою діяльністю. Так, Львівська братська школа стала відома завдяки виданню підручників і словників. Перший підручник “Адельфотес" (по-грецьки – братство) грецької та книжно-української мови та віршознавства підготував ректор школи грек Арсеній Еласонський.

Необхідно зазначити, що з православною церквою активно співпрацювала греко-католицька уніатська церква. Завдяки Брестській церковній унії (1596 р.), яка уможливила офіційне визнання греко-католицької віри, українці позбулися польського релігійного впливу, прилучилися до європейської освіти. Крім того, прийняття унії обумовило такі чинники духовності українського народу, як: єдність віровчення та його культури; пробудження національної свідомості українців, створення духовенством уніатських шкіл, що стали своєрідними центрами української духовності; можливість здобути середню та вищу освіту; збереження національної церкви, вільної від державної влади й чиновництва.

 У духовному житті важливе місце посіли освіта, розвиток наукових знань. Світоглядні функції в суспільстві виконувала релігія, яка формувала естетичні смаки, морально-етичні уподобання. Осередками культури були князівські двори, монастирі та церкви. Навколо них гуртувалися освічені люди. Було продовжено літописання, переписувалися й перекладалися книги.

При монастирях і церквах відкривалися школи, у яких учні здобували не тільки навички писання й читання, але й знання з літератури, грецької мови, теології. Вищу освіту в ХV – першій половині ХVI ст. багато вихідців з України, зокрема з Дрогобича, Самбора, Києва, Львова та ін. міст, здобували за кордоном                   (у Краківському, Празькому та Болонському університетах). У цілому на межі ХVI – ХVII ст. культурне життя було зосереджено в західних землях – головним чином на Волині та Галичині. Самобутніми осередками культури  стали Острог, Львів і Київ.

Так, в Острозі виникає перша школа вищого ступеня – слов'яно-греко- латинська академія (1576 р.), заснована князем Острозьким (1526 – 1608 рр.). Історія її створення виникла завдяки ідеї видання повного тексту Біблії слов'янською мовою, для чого були запрошені вчені як українські, так із-за кордону. Згодом академія стала навчальним закладом європейського типу. Острозька академія започаткувала зразок української православної школи як "тримовного ліцею", чи "тримовної гімназії". Академію ще називали "грецьким колегіумом". У ній викладали граматику, арифметику, астрономію, риторику, діалектику, логіку, музику.

В Острозькій академії започатковано видавництво книг, наукове вивчення біблійних текстів. Тут працювали відомі діячі острозького літературно-наукового осередку Василь Суразький, Клірик Острозький, грек Кирило Лукаріс, Даміан (Дем'ян) Наливайко та ін. Вихованці Острозької академії – відомі письменники, громадські та культурні діячі – Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького), Гаврило Дорофєєвич, Іван Княгиницький, гетьман Петро Сагайдачний та ін.

 У Львові діяли братські школи, друкувалися книги. Львівське братство прагнуло створити таку школу, яка мала бути вищою за єзуїтські своїми методами виховання,  навчанням церковним наукам, вивченням мов тощо.

У культурному та релігійному житті українського народу важливу роль відігравав Київ, зокрема Києво-Печерська лавра. У цей час активно поширюються наукові знання, книжність. Школи Києво-Печерської лаври дістають міжнародне визнання, прирівнюються навіть до університетських. 

У 1632 році митрополит Петро Могила засновує першу вищу школу – Києво-Могилянську академію, запроваджує шкільну реформу з перебудовою церковного життя. Виникла потреба зміцнити авторитет православної церкви, щоб вона могла протистояти наступу католицизму. За взірець беруться єзуїтські колегії. Петро Могила вважав, що молода людина повинна мати класичну освіту, знати діалектику, майстерно володіти мистецтвом слова, уміти захищати свої погляди. Тому велика увага приділяється вивченню латинської мови, а грецька занепадає. Втрачає класичний характер слов'янська мова, а поширення набуває польська.

Реформи Петра Могили, з одного боку, увели українське громадянство в усталені організаційні норми, а з іншого – базувалися на західних надбаннях, майже не враховували здобутки українського культурного життя, національні традиції. Результатом цього стало віддалення церкви від громадського життя, сповідування заможною українською шляхтою лише своїх кастових інтересах. Міщанство, дрібна шляхта, духовенство дуже вороже ставилася до католицької Польщі, дотримувалися давніх традицій, були готові захищати їх від польського наступу.

В духовній культурі українців важливе місце займають звичаї та обряди, які продовжують регулювати поведінку людей у сімейному та громадському житті.

Світогляд народу хоча зберігав давні язичницькі уявлення і вірування, проте набував відносно нових рис. У ньому взаємодіяли релігійні настрої та світогляд, що виражав народне двовір'я. Однак друге все виразніше набувало статусу національних вірувань і звичаїв. Обряди також наповнюються новим змістом, підпорядковуються вимогам православної віри. Християнізуються обрядові пісні: колядки, щедрівки, веснянки тощо.

Таким чином, духовне життя українського народу зазнало певних випробувань,  залежало від складних реалій тогочасної дійсності. У надзвичайно складних умовах народові доводилося виборювати своє право на життєвість, причетність до традицій власної культури, зберігати той духовний рівень, якого було досягнуто за часів Київської Русі.

 Утиски на православну віру уможливили самореалізацію народу, його творчого потенціалу. Прийняття Брестської унії розмежувало український народ на  групи з різним релігійним спрямуванням, інколи навіть ворожим. Це також  не могло не відбитися на  його духовній культурі.

Зміст і характер духовної культури багато в чому визначили ідеї Ренесансу та Реформації, що проникли в Україну XV – XVI ст. Оскільки основою Ренесансу в Західній Європі була ідеологія гуманізму, то, звичайно, головні засади ренесансного гуманізму стали визначальними і в українській духовній культурі, а саме: актуалізація можливостей, закладених в особистості, всебічне культивування її гідності, ствердження права людини на задоволення земних потреб, насолоду, обгрунтування ідеї свободи особистості, справедливого суспільного ладу. У способі життя, розмаїтті ідей запанувала важлива для культурного розвитку українського народу духовна кристалізація, цікавість до нових художньо-мистецьких цінностей.

Західноєвропейський вплив проявився в інших сферах духовного життя. Відкриваються католицькі школи, культивуються духовні цінності Заходу. Можливо, саме тоді починається витіснення емоційних засад, притаманних духовній культурі доби Київської Русі, утверджується раціоналістичне начало. Отже, це період відходу від  самобутнього, неповторного явища – культури Київської держави – до зародження культури нового змісту й іншого спрямування. 

У ХV ст. зароджується епічна поезія – історичні пісні та думи, поширення яких обумовлено виникненням козацтва та епічною давньоруською традицією. Саме поетичне слово найбільш повно характеризує царину художнього життя українського народу.

 


<