§ 2. Художнє життя : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 2. Художнє життя

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Приєднання Київської Русі до світового культурного процесу християнізації сприяло бурхливому розвитку усіх видів мистецтва. Утвердження нової віри багато в чому визначало моральні, естетичні, художні ідеали, що своєрідно втілювалися в мистецьких творах. На відміну від Візантії, де головним завданням мистецтва було прославлення імператора, у Київській Русі на передній план висувалося радісне відчуття причастя благодатній вірі, наголошувалося на особливому покликанні нової християнської держави. Духовне піднесення русичів особливо виявилося в архітектурі, іконописі, музиці, літературі, книжковій мініатюрі.

Література. Одним з провідних видів мистецтва у Київській Русі, основним носієм християнської культури, християнських ідей (адже ідея виражається у слові) була література. Християнство на Русі існувало ще на початку Х ст., якщо не раніше, а отже, існувала й християнська література. Але напевне можна твердити лише про існування в Києві Х ст. перекладної (переважно з грецької) літератури, що надійшла з Моравії та Болгарії. Перекладні видання не можна вважати українською літературою, вони є джерелом зародження оригінальної української літератури і основною передумовою її бурхливого розвитку у подальшому. Іншим джерелом давньоруської літератури була слов’янська народна словесність, а також фольклор та література сусідніх народів – скандинавів, германців тощо.

Найбільшу потребу Київська держава мала у богослужбовій літературі та книгах Святого Письма. Вони вже існували в перекладах моравського та болгарського періодів. Ужиток Святого письма був віронавчальний і богослужбовий. Тому деякі його частини мали подвійне оформлення. Так, Євангелії були у формі "Четвероєвангелії", тобто повного тексту, а також були Євангелії, вибрані у порядку їх тижневого читання на богослужінні ("Апракос") чи лише для недільних служб (таким було й Остромирове Євангеліє), а також Євангелія для усіх річних служб (Галицьке Євангеліє 1144 р.); у таких же формах вживався "Апостол" (Книга Діянь Апостолів). Із старозавітних книг найбільш розповсюдженим був "Псалтир". Існували списки "Толкового Псалтиря", який містив тлумачення важкозрозумілих місць. Псалтир почав навіть вживатися для ворожіння, тому існували так звані "гадальні Псалтирі". Головним джерелом відомостей про "Старий Заповіт" у ХІ – ХІІ ст. був "Паремійник" – вибірка тих місць, які читаються при богослужінні. Поруч існували переклади "П’ятикнижжя" (Книг Мойсея), "Восьмикнижжя" (містили ще й книги Навіна, Судей, Руф). Не бракувало і книг "пророцьких".

У Київській Русі широко була розповсюджена й релігійна література, призначена виключно для читання, насамперед житійна (агіографічна) та проповідницька. Житія були у збірках та як окремі твори. Велику збірку, до якої додано й проповіді, – Четьї Мінеї було перекладено ще у Болгарії. Вони містили біографії святих, а подеколи й оповідання легендарного характеру. Короткі житія викладені у великій двотомній збірці "Пролог", у якій подаються житія святих на кожен день з додатками повчальних оповідань. Найпопулярнішими були житія св. Антонія Великого, знаменитого аскета, засновника пустельництва, св. Сави Освященного, загальновідомого святого Миколи Чудотворця, св. Андрія Юродивого (з широким описом його видінь про кінець світу), проповідника Іоанна Златоуста, св. Олексія – чоловіка Божого, святих В’ячеслава та Людмили (чеські житія).

Не менш поширеною була й проповідницька література. Найбільше перекладалися твори Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сиріна, Федора Студита, Кирила Олександрійського. Зазначені твори знайомили читача з основами християнського віровчення і світогляду. Проповіді об’єднувалися у чисельні збірки: "Златоуст", "Маргарит", "Ізмарагд", "Бісер" тощо. Разом із популярними творами були розповсюджені суто богословські: “Ліствиця” св. Іоанна Ліствичника, “Богословіє” св. Іоанна Дамаскіна тощо.

Значний вплив на формування київсько-руської літератури (мову, стиль, сюжети, теми, мотиви) мали "апокрифи" – твори про події та постаті священної історії, що не визнані християнською церквою та не прийняті нею до канонічних книг Святого Письма. До найдавніших апокрифів належать неканонічні старозаповітні книги, наприклад, оповідання про сотворіння світу, про Адама та Єву тощо. Серед апокрифів, відомих у Києві, були "Діяння Павла і Текли", "Ходіння Богородиці по муках", "Слово Афродидіана", "Євангелія Іакова", "Смерть Пілата" тощо.

З певною долею умовності можна говорити й про світську перекладну літературу, зокрема літературу наукову. Важливе місце займали історичні твори, наприклад, світова історія Іоанна Малали (VІ ст.), "Хроніка" Георгія Амартола, історія Палестини Йосифа Флавія. Відомі й природничі твори, насамперед "Шестидневи" – виклад природознавства у формі коментарю до історії шести днів творіння світу. Відомі "Шестиднев" Василя Великого та його переробка Іоанном, екзархом Болгарським. Останній містить згадки про філософію Платона, Аристотеля тощо. Популярним був твір "Фізіолог" – збірка оповідань про тварин, дерева, каміння.

Світський характер мали різні збірки, наприклад, збірник Святослава           1073 року, який включав богословські, історичні, літературно-теоретичні статті. Розповсюдженою була збірка "Бджоли" Максима Ісповідника (VІІ ст.). Водночас перекладалися окремі повісті. Це, наприклад, "Олександрія" – історія Олександра Македонського, повість про Трою й інші. Серед повістей були й повчальні: "Повість про премудрого Акіра", сюжет якої походить із Ассирії і сягає VІІ ст. до н. е.; "Варлаам та Іоасаф" – історія Будди тощо.

У Київській державі розвивалася й оригінальна література, хоча до нас дійшла незначна кількість таких творів. Достовірно відомі лише два автори-проповідника: св. Феодосій (помер 1074) та митрополит Іларіон. Проповіді Феодосія (їх дійшло до нас 10) мають моральне забарвлення, мова їх проста, але водночас образна. Промова митрополита Іларіона (першого слов’янина, поставленого кн. Ярославом Мудрим у 1051 р.) "Слово про закон і благодать" – блискучий зразок духовного красномовства. Це – урочиста промова, побудована за візантійськими взірцями. Перша частина твору – риторичне, але змістовне та догматично-ґрунтовне протиставлення Старого (закону) та Нового (благодаті) Заповітів. Друга частина – це похвала кн. Володимиру, який приєднав Русь до Благодаті Божої. Третя частина – молитва.

Світська оригінальна повість у старокиївській літературі або не розвинулася, або була втрачена. Але відомі декілька (переважно у складі літописів, патериків, Прологу) оповідань, що поєднують розповідь про окремі події та особи із духовним повчанням. До них належать "Сказання про Бориса та Гліба" (самостійний твір), сказання про перенесення їхніх мощів, про будівництво та освячення церков (Десятинної, св. Георгія та св. Софії у Києві), про заснування Печерського монастиря.

Єдиним відомим нам автором того періоду, від якого залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053 – 1125). Відомі три його твори: "Повчання дітям", лист до кн. Олега та молитва. Твори Мономаха писані образною поетичною мовою, психологічно напружене "Повчання" містить релігійно-моральні, світські (переважно щодо політичної моралі) поради, приклади тощо. Одним із найулюбленіших творів давньоруського періоду, в якому йдеться про мандрівку Данила Паломника у Святу землю, було "Моління Даниїла Заточника".

Важливе літературне, історичне і культурологічне значення мали літописи. Порічні записи – це лише зовнішня форма цих пам’яток, вони водночас були збірками багатьох творів. Літописи мали не одного автора, існувала певна літописна стилістична традиція, яка не змінювалася. Найбільш відомі літописи того часу – "Повість минулих літ" (кін. XI – поч. XII ст.), Київський літопис                (кін. ХІІ ст.), Іпатіївський літопис, Галицько-Волинський літопис (ХІІІ ст.). Про швидке окультурення Русі після хрещення свідчать пам’ятки правового змісту: "Руська Правда" Ярослава Мудрого і його наступників, а також церковні устави Володимира та Ярослава (авторство останніх не зовсім доведено).

У ХІІ ст. літературні твори стали композиційно багатшими, вони охоплювали декілька сюжетів, за допомогою яких розкривалася головна думка, ідея твору. Зростання стилістичної майстерності характерне й для проповідницької літератури. Найталановитішим проповідником й оратором того часу був Кирило Туровський (друга пол. ХII ст.) – єпископ м. Турова, який символічно, з допомогою антитези витлумачував значення релігійних образів і подій, а також був автором декількох оповідань. Багато культурно-історичних даних містив "Києво-Печерський патерик", написаний двома печерськими монахами – єпископом Симоном та ченцем Полікарпом на початку XIII ст. У ньому подано оповідання про окремі епізоди з життя ченців, які мали повчально-моралізаторське значення.

Але найвидатніше місце за своїми художніми достоїнствами займає "Слово о полку Ігоревім", написане в кінці XII ст. сучасником подій Ігорева походу проти половців 1185 року. Головна ідея "Слова" – необхідність єдності дій руських князів перед зовнішньою небезпекою, і головне зло, що перешкоджало цьому, – відсутність згоди між князями. Це ліро-епічний твір з яскраво вираженими публіцистичними рисами і водночас "мудрий історико-політичний трактат".

Не викликає сумнівів, що у Київській Русі була поширена й усна словесність, зокрема епічні оповідання, календарно-обрядова поезія тощо, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам’яток (крім голосінь, плачів), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети, образи виникали у праслов’янський чи давньоруський період, а що є здобутком більш пізніх часів.

Таким чином, література Київської Русі є одним з вирішальних культурних чинників в історії української культури взагалі. Багатожанровість, розгалуженість літературних стилів, засвоєння певного комплексу загальнолюдських тем, вражаюче красномовство – все разюче вплинуло на свідомість тогочасної людини, змінило стиль і напрям її мислення, зумовило розвиток усіх видів мистецтва і заклало підвалини подальшого культурного розвитку українського народу, надало йому сили й наснаги, вплинуло на формування національного характеру.

Музика. Середньовічна давньоруська культура характеризувалася єдністю й паралелізмом її складових. Тому й синтетичний характер мистецтва Київської Русі не можна осягнути без аналізу музичної культури, адже саме послідовне поєднання у великих масштабах форм архітектурної композиції, пластики, розпису, ікон, елементів декорації та пісноспівів і створило неповторне давньоруське мистецтво. Його складові різними засобами виражали один спільний зміст.

У Київській Русі існували народна, професійна інструментальна музика і церковні співи. Були й співи під акомпанемент, про що свідчить "Слово о полку Ігоревім", літописи. Були відомі такі інструменти: струнні (щипкові і смичкові), насамперед гуслі; духові – труби, флейти, сопілки; ударні – цимбали тощо. Київ перейняв від Візантії традицію придворної музики, а отже, й інструментальної, однак боротьба із притаманною язичництву чуттєвістю зумовила й боротьбу з інструментальною музикою. У мініатюрі "Спокушання Ісакія" зображено бісів з металевими тарілками (ударні), гуслами, що свідчить про неприйняття церквою народних інструментів і пов’язаних з ними ігрищ. Лише деякі інструменти, зокрема труба, що використовувалася у військовій справі, не викликала заперечення.

Записів давньоруської народної музики не існує і відтворити її неможливо, хіба що віднайти якісь загальні риси в українському, російському фольклорі, що походять з язичницьких часів. Народна музика звичайно була пов’язана з календарною обрядовістю (колядки, щедрівки, русалії, купальські пісні тощо), з трудовою діяльністю, шлюбно-сімейними відносинами і навіть скотарством, полюванням та віщунством.

Немає сумніву, що слов’яни, зокрема східні, ще перед прийняттям християнства мали свою пісенність, але інформація про неї також обмежена. У нечисельних згадках йдеться про виконавців епічних пісень або князівських чи дружинних співців, які урочистим речитативом виконували пісні. Лише про одну форму дохристиянської обрядової пісні є більш поширенні відомості – "плачі". Це, власне, ритмізоване голосіння над померлими. Хоча, як свідчить літописець, матері плакали за своїми дітьми, яких князь Володимир віддавав у книжну науку, як за померлими. В усякому разі, засвоюючи християнську музичну культуру, слов’яни повинні були користуватися здобутками старої, язичницької музичної традиції. Інтонації давніх обрядових пісень закономірно проявилися у нових християнських співах, а язичницькі обряди зазнали значного християнського впливу, що відобразилося в Різдвяних, купальських святах та ін. Але відділити саме ці елементи від здобутків нової музичної творчості чи культурних запозичень надзвичайно складно.

Результатом такої взаємодії стало особливе явище в музичній культурі Київської Русі – знаменний розспів, який характеризувався невимовною духовною силою, епічною суворістю і естетичною довершеністю. Монументальність і величність давньоруської музики поєднувалася із скромним арсеналом виразності – монодичним унісонним співом. Творці нової для Русі музики уникали зовнішніх ефектів, що могли порушити глибину почуттів і думок. Музика була виразником тих же образів, ідей, які виражалися й за допомогою інших видів мистецтва. Мелодія, форма церковного пісноспіву сприяли розкриттю основних ідей християнського богослужіння, були його невід’ємною складовою.

На музичну культуру Київської Русі важливим був вплив Візантії. Він визначив естетичний склад духовної музики, зумовив її жанрову природу, створив гімнографію, сформував систему нотації й запису музики. Але музиканти Київської Русі не були копіювальниками. У межах канонічної традиції вони знаходили місце для вираження творчої індивідуальності митця. Головна ідея, що ріднила їх із візантійськими митцями, – це ідея інтуїтивного божественного озаріння, ідея божественного дарування мистецтва, що бере свій початок у платонівській філософії. Завдання музиканта – передати божественні мелодії небесної ієрархії, духовного світу, небесні архетипи. Вважалося, що митець осіняється ангельськими чи божественними образами й від них сприймає мелодії, інші художні образи.        А оскільки пісноспіви чи інші образи дані небесними істотами, людина не є їх творцем у прямому розумінні слова, вони не належать їй як творцю. Тому анонімність є однією з найважливіших рис давньоруської художньої культури. Завданням музиканта, як й іконописця, зодчого, було не самовираження чи втілення індивідуального, особистісного, а відкриття, відтворення божественних образів. Тому важливими рисами давньоруського мистецтва є його гносеологічна спрямованість, а також просякнутість ідеєю соборності (індивідуальна авторська творчість зафіксована лише у ХVІ ст.): митець відчував себе не стільки творчою індивідуальністю, а частиною неперевершеної православної мистецької школи. В цілому музична творчість була колективною.

У пісенному мистецтві того часу панувала жанрова форма канону, хоча зберігалися й кондаки, що історично передували йому. Форма канону характерна тим, що він поділявся на пісні, які у свою чергу складалися із заглавних старозаповітних ірмосів, стихір і тропарів, що тематично їх розвивали. Отже, канон надавав можливість багатопланового сюжетно-музикального "розгортання" основного змісту. Таке ж "розгортання" основної ідеї споглядається і в архітектурі Київської Русі, і у монументальному живописі. Візантійський церковний обряд створив підвалини давньоруського музичного канону. Так, його основою стала система "осьмогласія". Кожен з восьми гласів мав свої мелодійні формули, свої наспіви, тексти.

Давньоруська церковна музика була принципово монодичною. Ще однією канонічною особливістю православної музики є принцип a capella, тобто спів не має музичного супроводу. На той період існували два пісенних стиля – кондакарний і знаменний. Знаменний розспів був хоровим і переважно речитативним, а кондакарний спів – сольним, орієнтованим на професійне виконання. Його мелодика досить складна. Саме складність кондакарного розспіву, нотації обумовили його зникнення вже на початку ХІV ст. Знаменним же розспівом співалися тисячі пісноспівів річного богослужбового циклу. Йому притаманні величність, мобільність, універсальність, зручність графічного запису.

Отже, в Київської Русі одночасно співіснували музичні культури різного походження, призначення, що послуговувалися різними засобами художньої виразності – народна і професійна, церковна. Засвоюючи християнську культуру, що прийшла з Візантії, давньоруські співці користувалися старими надбаннями язичницької пісенності. Інтонації давніх обрядових пісень, колядок, билин проявлялися в нових християнських розспівах. Хоча народна пісня і церковні розспіви займали важливе місце в житті людини тієї епохи, наповнюючи її побут і дозвілля, але вони постійно знаходилися у стані антагонізму, обумовленого боротьбою двох несумісних ідеологій – язичницької і християнської.

Давньоруське зодчество. Язичницькій свідомості було притаманне розуміння всесвіту як необмеженого круга, підтвердженням чого стали кургани, круглі відкриті капища. Суттєвою особливістю київського капища, розкопаному у 1908 р., є обрамлення центральної круглої форми прямокутною кладкою, яка могла бути підвалиною стін. Кладка орієнтована за сторонами світу, а центральне коло має виступи, спрямовані у кути кладки, тобто на північний схід, південний схід і т. п. Ймовірно, виступи символізували розу вітрів. В усякому разі і ці виступи, і перехід до чотирикутної конфігурації капища свідчать про еволюцію самосвідомості від сприйняття видимої округлої організації простору і сакралізації такої форми до розуміння більш абстрактної концепції прямокутної організації простору. Така концепція відповідала потребам християнського культу і християнській ідеології.

Києвом не була сприйнята візантійська ідея побудови прямокутного храму (базиліки) з куполом. Оскільки храм все більше розумівся як "небо на землі", то грандіозний, всеохоплюючий купол, який має Константинопольська Софія і який символізує небо, замінився з часом невеликими банями на барабанах, які стали образом небесного склепіння на землі. Бані підтримувалися системою стовпів і склепінь, така будова називається хрестовобаневою. Ця система дозволяла за єдиним принципом будувати і невеликі чотиристовпні храми, і шестистовпні храми як з трьома, так і п’ятьма нефами, і великі храми з вісьмома стовпами.

Внутрішнє оздоблення храмів вражало довершеними мозаїками, фресками, в них було багато світла і чудова акустика. Підлога викладалася з різнокольорових шматків каміння, кераміки і смальти. Храми прикрашали золоті і срібні дзбани, розкішні візантійські тканини, великі хороси (люстри). Високих іконостасів ще не було, і тому ті, хто був у храмі, бачили увесь його великий простір, могутність стовпів, красу світлих бань.

Перші християнські храми на Русі, як, наприклад, Десятинна церква св. Богородиці (кін. Х ст.), мали видовжену на захід форму, великий нартекс, що вміщував значну кількість оглашенних. В цілому архітектура Десятинної церкви не була абсолютно новою для киян, хоча наявність багатьох бань впливала на свідомість новонавернених християн. Вже у Десятинній церкві відчувається не лише візантійський вплив, а і вплив місцевих культурних традицій та вагомість історичних подій: необхідність пристосовуватися до виконання місіонерських завдань, прагнення передати державний характер нової релігії.

Синтез цих тенденцій дав нове розуміння простору, який вже мислився не безособистісно-космічним, а особистісно організованим, що проявлялося у поєднанні форм архітектурної композиції, розпису, скульптури. Вже тоді (кінець Х – початок ХІІ ст.) формувався неповторний стиль монументального історизму, який на довгі роки визначив розвиток архітектури в Україні і на слов’янській півночі. Він найбільш адекватно виражав дух героїчної епохи, державний характер нової релігії, нового світогляду, що й визначало архітектурну образність, змістовність, і був первинним для Київської Русі, як для середньовічної Західної Європи романський стиль.

Вторинним стилем на Русі був придворно-княжий: будувалися храми, розраховані насамперед на княжу сім’ю і дворову челядь. Також розвивався єпископальний стиль. Його викликало до життя утворення в усіх землях держави  (у зв’язку з феодальною роздробленістю) єпархій та необхідність мати в них кафедральні собори. Такі будови, як правило, однобанні, хоча кафедральні собори зачасту є масштабними.

Найвидатнішою будовою монументального зодчества Київської Русі став тринадцятибанний Софійський собор у Києві (1037 р.), що був "руською митрополією", головним собором держави. Він мав п’ять нефів. Такого не знала Візантія, як і тринадцятибанних церков. Керували побудовою візантійські майстри, але замисел храму продиктовано замовником – Ярославом Мудрим і його найближчими радниками. Незвичайність для візантійця замислу при його втіленні закономірно призвела до своєрідних особливостей, які дають можливість говорити про становлення "київської" архітектурної школи. Про це свідчать галереї, якими оточений собор з трьох боків, наріжні бані, дві масивні вежі, загальна пірамідальна композиція тощо. Оригінальність замислу та майстерність втілення не залишає найменшого сумніву щодо відсутності наслідування Константинопольській Софії. Напевне, що Ярослав Мудрий прагнув віддати себе, Київ і Київську Русь під патронат Софії – Премудрості, під якою можна одночасно розуміти і Матір Божу, і Самого Христа, а відтак – мати образ світу і обожненої людини як Божих творінь, проявів Його Премудрості. Це була державна програма дії. П’ятинефні Софійські собори згодом будуються у Новгороді та Полоцьку, а у Києві зводяться ще два подібних храма – Георгієвський та Ірининський.

Для новгородської храмової архітектури характерні невеликі однобанні церкви. Особливо славилася у Новгороді церква Спаса Нередиці (1198 р.). До кращих зразків пізнього періоду давньоруського зодчества належить побудована у 1165 році Андрієм Боголюбським церква Покрови на березі річки Нерлі. Крім храмів, зокрема у Києві, збереглися до нашого часу залишки кам’яних Золотих воріт, археологи також знайшли фундаменти княжих палаців та фортечних стін.

Крім кам’яної архітектури у Київській Русі були поширені й дерев’яні будівлі, і, звичайно, вони передували у часі першим. Це міські житлові будинки (як правило, одноповерхові; дво- і триповерхові належали переважно заможним городянам), господарські споруди, оборонні укріплення, наприклад, вали Білгорода – могутньої фортеці поблизу Києва.

Отже, давньоруське зодчество, і особливо монументальне, розвивалося в контексті тогочасного світового архітектурного процесу. Водночас стилі монументального історизму, придворно-княжий, єпископальний спиралися на національні традиції і мали неповторні індивідуальні риси, які проглядаються у величних спорудах, що збереглися до наших днів.

Живопис. Період XI – поч. XIII ст. в культурі Київської Русі позначився особливим піднесенням живопису. Під візантійським впливом активно розвивалися мозаїка, фрески, іконопис.

Особливістю монументально-історичного стилю є багатопланове розгортання із смислового центру основної ідеї, теми, що особливо видно на прикладі Софійських соборів Києва, Новгорода й Полоцька. Такий же спосіб мислення зумовив розквіт живопису в Київській Русі після хрещення. Фрески і мозаїки Софійського собору містили сотні зображень людських фігур, частина з яких помітно індивідуалізована і всі одухотворені. "Головною" темою стало зображення Вседержителя в центральному куполі, яку розвивають зображення Богоматері (до найвищих досягнень монументального стилю належить мозаїка Богоматері Оранти), євангельських і старозавітних сцен. Все це свідчить про складне живописне мислення як митців (провідну роль відігравали, звичайно, грецькі майстри), так і духовно провідних верств та поспільства. Не випадково руські майстри освоїли нове мистецтво надзвичайно швидко. Вже в ХІ – на поч. ХІІ ст. відомим давньоруськими іконописцями були Григорій та Алімпій, про яких йдеться у Печерському патерику. І у подальшому майстерність живописців-русичів зростала напрочуд швидко, ними створено шедеври, що конкурують із зразками візантійського живопису. Поступово формувалися особливості власної живописної школи: орнаменталізація ліній, психологічна індивідуалізація облич, які поступово набували слов’янських рис, виразність, більш вільна манера письма, далека від лінійної стилізації. Зображення ставали більш плоскими. Отже, дуже швидко формувався давньоруський стиль монументального і станкового живопису. Слід зазначити, що він мав переважно сакральний характер. Світський живопис був менш поширеним.

Техніка мозаїки перенесена на Русь із Візантії. Зображення викладалося з кубиків майстерно пофарбованого скла (смальти) чи кольорового каміння. На поверхню стіни наносилася цегла, на ній робився малюнок, а потім по ньому викладалася шляхом вдавлювання мозаїка. Зображення робилися так, що їх добре було видно здалеку, вони не містили деталей, образи було чіткими, ясними, легко сприймалися. Давньоруські мозаїки збереглися лише в Софії Київській та частина в Михайлівському золотоверхому соборі в Києві (середина XI ст.) (які сьогодні, на жаль, знаходяться у Третяковській галереї в Москві).

Техніка фрески, також принесена з Візантії, була не такою складною. Майстер писав фарбами прямо по сирій штукатурці, яка готувалася особливим способом. Фарби проникали всередину штукатурки на певну глибину і щільно з’єднувалися з нею. На відміну від мозаїк фрески відрізнялися більшою імпровізованістю і безпосередністю малюнка.

Іконопис – це вид станкового живопису. Фарби, які виготовлялися на яєчній основі, накладалися на спеціально підготовлену дошку. Ікони київських майстрів, на жаль, не збереглися. Хоча відомо, що київська іконописна школа за тих часів була найславетнішою. Її традиції – монументальний стиль, розміри, тотожні розмірам фресок і мозаїк з київського Софійського собору продовжили митці Новгорода та Володимира (наприклад, ікона Петра і Павла розміром 236 на 147 см з Софійського собору в Новгороді). Такі ікони, як "Ярославська Оранта", "Ангел Златі власи", "Устюзьке Благовіщення", ікона св. Георгія в Успенському соборі Московського Кремля, ікона Дмитра Солунського (др. пол. XI ст.), які, безперечно, є творами київської школи, збереглися до нашого часу.

Своєрідність київської малярської школи позначилася й на книжковій мініатюрі. Шедевром цього виду живопису є Остромирове Євангеліє, оздоблене заставками, орнаментом; в ньому містяться мініатюри євангелістів Марка, Луки, Іоанна, але не зображено, з невідомих причин, Матвія. Їх постаті вкомпоновані в рамку, прикрашену вишуканим орнаментом, підібрано чудову гамму червоних, жовтогарячих, рожевих кольорів, майстерно поєднаних з золотими тонами. Не менш відомі мініатюри Ізборника Ізяслава (1073 р.) та псалтиря Гертруди         (1078 – 1087 рр.). Особливістю мініатюр останнього ("Різдво Христове", "Розп’яття") є прагнення майстрів перетворити заставки квадратної форми у суцільне орнаментальне мереживо з різноманітних квітів, пелюстків. У мініатюрі Ізборника "Коронування Ярополка" подані кращі зразки портретного малярства того часу: яскраво зображені постаті подружжя Ярополка та Ірини, над головами яких Христос тримає вінці; їх обличчя представлені як ідеал чоловічої і жіночої краси.

Скульптура. Найдавнішими відомими скульптурними зображеннями, виконаними в Київській Русі, є рельєф Богоматері Десятинної церкви (кінець Х – початок ХІ ст.), рельєфи Геракла з левом та Діоніса на колісниці (ХІ ст.), а також рельєфи святих-вершників Георгія та Феодора Стратилата і святих Нестора і Димитрія (початок ХІІ ст.) Виконавцями міфологічних рельєфів, безсумнівно, були місцеві майстри. Ці роботи в галузі декоративно-монументальної скульптури стали підготовчим етапом до майбутньої давньоруської пластики.

Вибір сюжетів недвозначно вказував на продовження античної традиції. Але міфологічні образи тлумачилися відповідно до християнської ідеології. Якщо образ Десятинної церкви є новим образом світу, то зображення Геракла, який перемагає лева (біблейського символу зла) – це образ нової людини. Діоніс же – символ стихійних сил землі – виглядає розслабленим, знесиленим, нікчемним. Цей образ міг символізувати прозахідного, прокатолицького князя Ізяслава, до боротьби з яким кияни спонукали Всеволода та Святослава – фундатора Києво-Печерського монастиря (оплоту православ’я і візантійської традиції), а саме монастирську церкву прикрашали ці рельєфи. В них відображено надзвичайну глибину й образність мислення стародавніх майстрів, а символізм зображень вказував на те, що старе язичницьке світосприйняття слов’ян ще не втрачене, воно дозволяло відчути міфологічний смисл античних героїв. Тому в цих зображеннях ще переважало чуттєве начало (підкреслювалася сила Геракла, злість лева, розслабленість Діоніса). А вже святі-воїни позбавлені чуттєвості. На міфологічних рельєфах добру (зліва на зображенні) протистоїть зло (справа на зображенні): згідно з християнським вченням на страшному суді праведники стануть праворуч від Спасителя, а грішники – ліворуч. Зображення святих морально рівнозначні, вони не протистоять одне одному, а зло зображається переможеним, внизу. Фігури святих притягуються до єдиного невидимого центру, який і є центром композиції – ним може бути лише Бог, Він невидимий (незображуваний), але являє собою реальну непереможну силу. Дане зображення не має стилістичних аналогів у православному мистецтві.

Особливого розповсюдження скульптурні зображення набули у др. пол. XII – на поч. XIII ст., і саме у північних регіонах Русі – Володимирі, Суздалі. Вони займають багато місця на фасадах, стінах храмів. Це, в основному, зображення міфологічних зооморфних фігур чи рослинного орнаменту, а великі статуарні фігури, жахливі демонічні істоти, що були типовими для середньовічної скульптури романського стилю в Західній Європі, відсутні. Найбільш відомі скульптурні зображення Димитрівського собору (1194 – 1197 рр.) у Володимирі, орнамент Георгіївського собору у Юр’єві-Польському та ін. Але скульптура як самостійний вид мистецтва у його класичному розумінні широкого розповсюдження у Київській Русі не мав.

Декоративно-прикладне мистецтво. В Київській Русі існувало більше сорока ремісничих спеціальностей, багато з яких досягли високого рівня досконалості. Особливо славилися ювелірні вироби, серед яких перше місце посідала перебірчаста емаль, якою прикрашалися дорогі золоті речі, а також вироби з черню. Надзвичайно мистецькою була філігрань – вироби із дуже тонко скручених дротинок, з яких викладалися найскладніші візерунки, що потім злегка припаювалися до поверхні предмета. Близькою до філіграні було мистецтво виготовлення на ювелірних виробах найдрібніших крапельок із золота чи срібла, з яких також викладала візерунки; кожна крапелька була у 5 – 6 разів менша від булавочної голівки. Високою майстерністю також вирізнялися скляні кольорові браслети, полив’яна кераміка, різьба по кістці. В руських містах були цілі райони, заселені гончарями, ковалями, кожум’яками.

Отже, сам факт християнізації Київської Русі і, як наслідок, розвиток духовної, а також глибинної за змістом і довершеної формою художньої культури, засвоєння цінностей інших культур свідчить і про внутрішні можливості народу, і про культуротворче значення християнства. За одне століття Київська Русь піднялася до рівня найкультурніших народів Європи. І не випадково у ХІ – ХІІ ст. вона – наймогутніша країна цього регіону. Але культурний розквіт значно важливіший за тимчасовий політичний та господарський розвиток тих часів. Київська доба поклала початок приєднанню України, а також інших східнослов’янських народів до європейського культурного світу. І ніякі політичні, воєнні, економічні негаразди наступних століть не змогли вже зупинити культурний розвиток нашого народу, вилучити його з європейського християнського культурного поля.

Змістом духовної культури Київської Русі була християнізація світогляду східних слов’ян, поступове прийняття нової системи цінностей, а головною цінністю стала особистість як духовний феномен. Тому визначальною рисою давньоруської культури є її духовність, релігійна направленість, орієнтованість на задоволення духовних потреб, зокрема моральну досконалість. І їй вдалося показати світові неперевершені зразки досконалої людської особистості – духовних лідерів народу, можновладців, воїнів, митців. Також характерними рисами цієї культури є масовість (широкі верстви населення прагнули духовної творчості, самовдосконалення, прилучалися до нової художньої культури), колективність (нові цінності, нові ідеї, нові мистецькі твори – це часто результат праці багатьох подвижників, митців, цілих поколінь). Характерним також є наявність і співіснування писемного та усного типів культури.

Особливо високі цінності було створено в художній сфері. Визначальні риси давньоруської культури зумовили такі принципи мистецтва Київської Русі, як канонічність і традиціоналізм, але водночас і відкритість, готовність сприймати культурні здобутки інших народів, синтетичний характер мистецтва, єдність і паралелізм його складових, символізм, умовність та анонімність.

 


<