§ 2. Прадавня культура на теренах України : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 2. Прадавня культура на теренах України

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА

Ще в доісторичну добу людина почала освоювати територію сучасної України. Й відтоді життя тут не припинялося ніколи, і культура теж невпинно розвивалася, хоча й були часи її розквіту і занепаду; існувала значна культурна диференціація між народами, які одночасно населяли ці землі. Представники різних етнічних груп, носії різних культур змінювали одне одного, але не зникали безслідно, залишали культурну спадщину, передавали культурні здобутки сусідам, прийдешнім поколінням, сприймали культуру інших. Саме в епоху мідного віку було закладено культурну основу сучасної цивілізації, яка має підґрунтям відтворюючі форми господарства, що тоді виникли, способи управління суспільством, винайдені й апробовані у ті часи, а також мистецтво. Тоді ж людина вперше відчула негативні наслідки своєї діяльності – екологічні кризи, перенаселення, епідемії, соціальні небезпеки – і накопичила перший досвід їх подолання. Отже, можна вважати сучасний український народ культурним спадкоємцем всіх народів, які проживали на нашій території впродовж багатьох віків.

Дані археології та інших наук дають можливість більш-менш достовірно відтворити побут, способи ведення господарства, вірування, картину світу людей, які мешкали на території сучасної України за часів мідного віку. У цей час формуються суспільства, які переважно перейшли до відтворюючого господарства, основу якого складали землеробство і скотарство. Наші землі населяли тоді племена, культурний розвиток яких різнився один від одного досягненнями у землеробстві, скотарстві, розвитком ремесел і мистецтва, міфологічно-релігійними уявленнями, магією, способами побудови і типами житла, рівнем знань про природу, зокрема матеріалознавством, та досконалістю знарядь праці, побутом, соціальними відносинами тощо. Сучасній науці відомі такі типи культурних спільнот, що мешкали на землях України: трипільська культура (V – IIІ тис. до н. е. – практично вся правобережна Україна за винятком північної її частини та Карпат і Молдова), культура лійчастого посуду (IV – III тис. до н. е. – в районі Західного Бугу, верхів’я Прип’яті), ямково-гребінцевої кераміки (V – II тис. до н. е. – північ лівобережної України), мідний вік Закарпаття (V тис. до н. е.), Гумельниця            (V тис. до н. е. – Нижня течія Дунаю), середньостогівська культура (V – IV тис. до н. е. – територія від Дніпра у середній течії до Дону та від Ворскли і Пслу до Приазов’я), нижньомихайлівсько-кеміобинська (V – IV тис. до н. е. – від Дону і Сіверського Дінця до гирла Дністра та від гирла Ворскли до Приазов’я, Причорномор’я й увесь Крим), кулястих амфор (ІV – IІI тис. до н. е. – північна територія поширення трипільської культури та південна частина поширення культури лійчастого посуду) й ін.

Трипільська культура

З-поміж давніх культур на теренах України найбільш дослідженою є трипільська культура, племена якої представляли найрозвиненішу частину землеробів Балкано-Західноукраїнського регіону за часів мідного віку. Розвиток цієї культури продовжувався понад 2,5 тис. років. Слід мати на увазі, що йдеться про культурне угруповання, адже існують як локальні відмінності пам’яток в матеріальній культурі на окремих територіях, так безсумнівним є спорідненість культур тих племен, що населяли різні регіони поширення Трипілля.

Духовна культура. Трипільські спільноти мали складну соціальну структуру. Основною господарською та соціальною одиницею була сім’я (жителі одного помешкання). Але значну роль (ймовірно у розподілі земельних угідь, організації робіт, необхідних для всієї спільноти: побудови культових та оборонних споруд, організація поховань, оборони тощо) відігравали рід та плем’я. Суспільства характеризувалися значною майновою інтеграцією. Вони швидко накопичували досвід управління суспільством, з’явився панівний прошарок. Наявність великих поселень свідчить про сусідські відносини. Вважають, що трипільські спільноти були матріархальними. Про складну соціальну структуру свідчить також наявність невеликих поселень-супутників протоміст.

Безсумнівно, соціальна структура, як і способи господарювання, відображали рівень духовної культури спільнот: знання, навички, освоєні технологічні процеси, рівень інтелекту, світогляд, релігійні вірування, магічні уявлення, засоби й форми спілкування, естетичні уподобання. Відтворити їх можна лише на підставі дослідження пам’яток матеріальної культури та витворів мистецтва давніх спільнот з певним рівнем достовірності. Так, на ранніх етапах трипільської культури керамічні статуетки зображали жінок з непропорційно розвинутими стегнами та сідницями і схематично виділеною головою і торсом. Ймовірно, що ідеалом жіночої краси була невисока жінка з широкими стегнами та невеликими грудьми, а обличчю не надавалося великого значення. У середньому періоді з’являються зображення струнких жінок, пропорції яких наближалися до реальних. Починають зображати ніс, очі. Ще пізніше виникають реалістичні, майже портретні пластичні зображення обличчя, а нижня частина тіла подається схематично. Очевидно, що спочатку ідеалом була струнка дівчина, а пізніше найбільшого естетичного значення набуло обличчя. На пізньому етапі знову з’являються схематичні зображення, які передають якісь образи. Очевидно, що головну роль відігравали не естетичні особливості, а соціальна роль чи інші властивості людини.

Світосприйняття трипільців, їх космологічні уявлення можна до певної міри усвідомити на підставі аналізу орнаментів на посуді та статуетках. Носіїв цієї культури не лишали байдужими ідеї плинності та циклічності часу. Як життя людини оберталося навколо певного центру – родини, поселення, так і світ уявлявся таким, що обертається навколо певного центру: поширеними були зображення небесних світил, насамперед місяця. Також нерідкими були антропоморфні та зооморфні зображення. Серед останніх домінує символіка, пов’язана зі змієм, драконом. Символічне значення мав колір, а також сама форма посуду тощо. У кризові часи символізм, кількість знаків в орнаменті зростає, збагачується кольорова гамма, споглядається повернення до старих форм. Трипільці виробили багато технологічних прийомів нанесення орнаменту на кераміці. Важливими рисами трипільського мистецтва були антропо- та зооморфізм. Людські риси спостерігалися у посуді чи окремих його частинах (наприклад, ручках), меблях (спинки стільців), фасадах будівель. У середньому Трипіллі з’являються антропоморфні зображення богів, пов’язаних з певним місцем, рослинністю. Ймовірно, що ці об’єкти були предметом релігійного поклоніння. Дослідники вбачають у системі знаків і символів, які дійшли до нас, спорідненість з подібними системами, що характерні для давніх культур Сходу, одна з яких свого часу стала основою найдавнішої з відомих систем письма – шумерського.

Аналіз поховальних звичаїв трипільців на основі дослідження їх поховань (знайдено поховання лише пізнього Трипілля) дозволяють відновити особливості уявлень про життя і смерть. Найчастіше небіжчики клалися набік у скорченому вигляді (поза ембріона), що напевне пов’язано з уявленнями про смерть як початок нового життя, про відродження. Але скотарські племена частіше ховали своїх небіжчиків на спині із зігнутими в колінах ногами. Пізніше з’являються декілька типів поховань, що пов’язують із культурними впливами. Сам могильник часто мав круглу форму. Нерідко поховання мали кам’яну огорожу – кромлех, а над ними саме трипільці почали споруджувати кургани. Кругла форма могильників, курганів вказує на певний тип розуміння простору як відкритого круга та на ідеї циклічності часу. Значна відмінність у кількості предметів, що супроводжують останки небіжчиків, свідчить про соціальну диференціацію суспільства. Особливо багатими є знахідки, зроблені у могильниках в курганах. Характерними для всього мідного віку були посипання могили й небіжчика вохрою, що символізує вогонь, очищення або кров. Це вказує на існування культу вогню. Скотарські культури першими почали застосовувати при похованнях кам’яні антропоморфні монументальні скульптури.

Матеріальна культура. Величезне культурне значення трипільців та споріднених з нею племен зокрема полягає в тому, що завдяки ним відбулося масове землеробське освоєння величезних масивів земель. Систематичне дослідження археологічних пам’яток (зображення биків на посудинах, знахідки керамічних моделей саней, запряжених волами, виявлення на знайдених при розкопках бичачих кістках характерних слідів, які утворюються при використанні тварин як тяглової сили) та палеоекономічні розрахунки дають можливість небезпідставно припускати існування орного землеробства із застосуванням дерев’яного рала та волів. Трипільськими племенами використовувалася перелогова система. Вирощувалися плівчаста пшениця, ячмінь, просо, бобові, льон, городні та садові культури.

Значне місце у господарській діяльності трипільців займало й скотарство, про що свідчать трасологічні дослідження знарядь праці. На певних етапах і територіях скотарство навіть домінувало (в основному на пізніх етапах розвитку Трипілля), а деякі спільноти вели виключно скотарське господарство або поєднували його з мисливством. На ранніх етапах мідного віку найбільш розповсюдженими були велика рогата худоба і свині. Пізніше склад стада значно різнився залежно від природних умов: у ньому домінують свині і дрібна рогата худоба. У степових культур Подніпров’я, Причорномор’я та Приазов’я велике роль починає відігравати конярство. Спочатку кінь розводився як джерело м’яса. Але археологічні знахідки кам’яних скіпетрів (які були знаками соціальної влади) із зображенням загнузданої голови коня, поширені від Волги до Балкан, свідчить про появу стародавніх вершників серед неолітичних племен Північного Причорномор’я. Вершник здобував неоціненну перевагу перед пішим і в бою, і у подорожі; в’ючні тварини давали можливість розвиватися торгівлі, й тому саме загнуздана кінська голова стала символом зверхності, влади. Є також матеріальні свідчення про наявність культу коня у трипільських племенах, зокрема усатівської культурної групи (стоянка у с. Усатове поблизу Одеси).

Тварини використовувалися й для перевезення вантажів та для подорожі. Відомо, що трипільці використовували сани (завдовжки 2 – 2,5 м, завширшки 1,5 – 2 м), запрягаючи у них одного-двох биків. Вважається доведеним, що трипільці транспортували від родовищ у Трансільванії мідну руду, а тому мусили користуватися в’ючними тваринами. Знайдено глиняні моделі човнів-довбанок. Отже, у трипільців досить розвинутими були торгівля і транспортний зв’язок.

Висновки про існування землеробства, скотарства, мисливства, серед трипільців та інших неолітичних племен України підтверджується ще й дослідженням посуду, інших предметів побуту. Не підлягає сумніву, що трипільці зберігали і вживали молоко, виготовляли сир, терли зерно. Використовували керамічні ложки, черпаки, ковші, а отже, готували юшки, каші (з пшениці, проса, гороху тощо), варили м’ясо. Вживали й рибу, а також сливи, абрикоси, смородину, калину. Їжа готувалася у керамічних горщиках, які ставилися безпосередньо у жарини на відкритих багаттях або в печах. Є свідчення, що вони готували й пиво.

Знахідки посуду мідного віку вказують, що трипільці виготовляли глиняний кухонний посуд різної форми, розміру й призначення: ложки, келихи, чаші, тарілки. Глиняна маса формувалася із застосуванням гончарного круга, шаблонів. Для орнаментування та розпису використовували спеціальні інструменти. Сушіння та випалення кераміки здійснювалося у горнах складних конструкцій (одно- та двокамерних), які дозволяли підтримувати тепловий режим від 800 до 1200  С. Окрему групу знахідок кераміки становлять ритуальний посуд та керамічна пластика. Відомі майстерно виготовлені зоо- та антропоморфні статуетки, моделі помешкань, меблів тощо. Все це свідчить про наявність окремої галузі ремісництва – гончарства. Ймовірно що столовий та ритуальний посуд, пластика вироблялися високомайстерними ремісниками, які володіли глибокими знаннями у галузі матеріалознавства та технологій. Гончарство мало великий культурний вплив: воно покращило приготування їжі, умови зберігання продуктів, асортимент страв, взагалі умови харчування, а також сприяло появі культури кухні та столу, а серед найрозвиненіших громад трипільців – культури сервірування столу.

На ранніх етапах трипільської культури знаряддя праці переважно виготовлялися з кременю, кістки, каменю та глини. Хоча знайдено й мідні вироби: шила, риболовні гачки, прикраси, а також сокири, долота, тесла. Пізніше з’являються вироби з бронзи, а на останніх етапах розвитку – вироби, відлиті у ливарних формах. Асортимент знарядь праці сягає сорока найменувань. Крім того, трипільці виготовляли як з кременю, так і з металу різноманітну зброю: луки, стріли, списи, дротики, кинджали, палиці (булави). Є багато свідчень, що трипільці займалися деревообробкою: виготовляли стільці, полиці, господарський реманент, гребінці (на жіночих статуетках зображено не менше як десять типів зачісок). Також обробляли шкіри й хутра, виробляли тканини (використовуючи вертикальні ткацькі верстати, можна виготовляти тканини шириною до 1,5 м). Трипільці носили одяг із тканини. Знайдено відбитки тонкого полотна та визначено факт виготовлення візерункових або пофарбованих тканин. Орнаменти на статуетках, зображення на посуді дають можливість говорити про наявність спідниць, нараменних пов’язок, довгих суконь. Виготовлялися паски різних типів, хутряні жилетки, головні убори, а також різні чоботи, постоли, сандалі. Одяг доповнювався прикрасами – намистом з мідних, кам’яних, скляних (найдавніше на землі скло) намистин; амулетами з каменю, міді, ймовірно, дерева; кільця, браслети. Одяг засвідчував соціальне становище його власника.

Відомі декілька типів житла та інших будівель трипільців: землянки й напівземлянки, одно- і двоповерхові (хоча це припущення є спірним) будинки каркасно-стовпової конструкції з дерев’яними стінами та перекриттям, обмазаними глиною, побутові ями, культові споруди. Трипільці у будівництві почали використовувати каміння. Поселення спочатку були невеликими – до 1 га             (до 10 помешкань) з центричним або вуличним принципом забудови. Але потім виникають величезні поселення площею до 450 га (до 2700 помешкань) зі складним плануванням (протоміста). Житла розташовувалися концентричними колами, поділялися на квартали, вулиці, мали земляні укріплення (вали та рови). З’являються будівлі значних розмірів (до 350 м2) зі складним внутрішнім плануванням.

Трипільська культура зазнала кризи й пішла шляхом дезінтеграції і деградації. Але її значення неможливо переоцінити. Саме її носіями були закладені основи господарських систем, основи житлобудування, типи знарядь праці, технології обробки металу, гончарства, міфологія й обрядовість, світогляд, що стали базою культурного розвитку прийдешніх поколінь Східної Європи, у тому числі й українців.

Безпосередніми нащадками культур мідного віку стали племена бронзового віку та пізньої бронзи, які проіснували до ХІ ст. до н. е. У цю добу основними на території України стали такі культури: ямна, Кемі-Оба, шнуркової кераміки, катакомбна, кулястих амфор, Баден, багатопружкової кераміки, зрубна, сабатинівська та ін. Основними здобутками культур цієї доби є широке застосування каменю у будівництві (у степових і гірських районах), спорудження великих кам’яних будівель, кам’яних захисних споруд, звичайно, розвиток металообробки та виникнення металургії, використання бронзи, виникнення колісного транспорту, ускладнення складної ієрархічної соціальної системи, збільшення питомої ваги ремісництва (ковальство, ливарство, гончарство, металургія, ткацтво, гірничо-видобувна справа й ін.), вдосконалення озброєння, розвиток знань про природу та суспільство. Важливе значення мало вдосконалення кінської збруї та широке застосування кінноти у військовій справі. У цей же період активізувалися етнокультурні процеси. На початок І тис. до н. е. на теренах України відбувалася взаємодія кількох великих етнічних спільнот, серед яких була й праслов’янська.

Культура кіммерійців

Найдавнішим етносом на території сучасної України, про який існують письмові згадки (свідчення ассирійських хронік, Геродота), були кіммерійці, що мешкали в Північному Причорномор’ї у ІХ – VIII ст. до н. е. Етнічно це були іранські племена, які панували у той час у степовій зоні Євразії. Вони займалися виключно скотарством. Але кліматичні особливості ареалу розселення іранських племен зумовили необхідність постійних міграцій стад худоби. Отже, кіммерійці були типовими скотарями-кочовиками. Необхідність захищати величезні стада, відвойовувати права на пасовиська, а також умови господарювання та побуту скотарів зумовили виникнення окремої соціальної верстви – воїнів, формування певного менталітету завойовників та своєрідної станово-ієрархічної суспільної системи.

Побут кіммерійців був пристосований до потреб кочового життя (про що свідчить відсутність пам’яток осілості) та ведення війни. Кількість матеріальних пам’яток про побут і взагалі культуру кіммерійців дуже обмежена. Тому існують досить ймовірні припущення про скотарство як основну господарську галузь, зокрема розвиток конярства. Також ймовірним є припущення, що основою раціону були молочні і м’ясні страви. Зате кіммерійці залишили немало пам’яток керамічного посуду. Їх особливістю є висока горловина циліндричної форми шириною з людську долоню, а також лощіння із середини. Такий посуд ідеально пристосований для зберігання молока. Можна також припустити, що кочовики-кіммерійці мешкали у куренях, які легко розбиралися й транспортувалися, та іноді у землянках. Відомо, що кіммерійці носили конусоподібні шапки, а також вузькі штани та короткі сорочки, а також бойовий пояс, до якого прикріплялася зброя.

Очевидно, одним із факторів, який забезпечив панування кіммерійців у степовій зоні Північного Причорномор’я, був перехід до використання заліза (головно при виготовленні зброї). Матеріальні пам’ятки цієї культури представленні керамікою, кам’яними надмогильними стелами із різьбленими зображеннями та надмогильною скульптурою, металевими прикрасами, кінською упряжжю, витворами кістяного різьбярства, зброєю. Зростаючий натиск скіфів зі сходу був причиною, що кіммерійці залишили степи Причорномор’я.

Скіфська культура

Скіфська культура – це синкретичний культурний феномен, який утворився внаслідок поступової і тривалої міграції на захід іранських кочових племен з Центральної Азії, які асимілювали культури передньоазійських та причорноморських народів (серед яких теж було немало іраномовних). Але ця асиміляція не була повною, тому населення скіфського царства (а саме цим племенам на території України вдалося перетнути межу державотворення) не було ані етнічно, ані культурно однорідним, на що вказував ще Геродот. Ймовірніше, що у складі кочової людності, яка потіснила кіммерійців, були й ірано-арійські племена, й угро-фінські, й, можливо, тюркомовні, а зустріли вони у степах та лісостеповій зоні Східної Європи праслов’ян, балтів, що виділилися з праслов’янської єдності, угро-фінів, іранців, іллірійців, фракійців. У VII ст. до н. е. тут з’явилися грецькі колонії, які справили величезний культурний вплив на скіфів. Царські скіфи, які й витіснили кіммерійців та утворили державу, найімовірніше були іранцями.

Світогляд. У скіфів була широко розвинена міфологія й остаточно складена релігійна система. Роль жерців як окремого суспільного прошарку значно занижена. Ймовірно, що жерців взагалі вже не існувало. Зазвичай релігійний культ відправлявся старійшинами родів. Цей звичай має глибоке коріння: в  усіх культурах, що вийшли з індоіранської прадавньої культури, явно протиставлялися (і навіть виникав антагонізм) жрецька і військова верстви. В індійській традиції панівне становище здобули жерці-брахмани, а у скіфській найпрестижнішим був соціальний стан воїна. У скіфській духовній культурі була поширена магія. Геродот подає відомості про дві категорії ворожбитів, називаючи одних з них "енареями" – імпотентами, які носили жіночий одяг, вели жіночій спосіб життя. Такі віщуни вважалися наймогутнішими і належали до одного племені. Відомо, що були й жінки жриці, які ймовірно відправляли домашні культи, а також жіночі, хтонічні езотеричні культи. На користь такої думки свідчить легенда про амазонок, які вивчивши мову скіфів-чоловіків, не навчили їх своєї мови.

Релігія скіфів базувалася на відповідній космології та міфології, типових для індоіранських культур. У їх розумінні Всесвіт поділявся на впорядкований світ, що має форму квадрата, та невпорядкований хаос. По вертикалі Всесвіт поділявся на світ богів, світ людей або землю та підземний світ. Усі три стихії об’єднувалися вогненною, тому скіфи, як і всі іранські племена, були вогнепоклонниками. Релігійна система скіфів вже остаточно склалася. На вершині скіфського олімпу перебував батько Богів Папая та богиня родючості Апія. Також вшановувалися бог світла, сонця Ойтосура (або Гойтосір) та Геракл. Закономірно, що найбільше поклонялися богу війни Арею (це еллінська назва, скіфське ім’я Геродот не подає), символом якого був меч: скіфи-воїни з презирством ставилися до землеробства і до ремісництва, так як і кіммерійці вважали гідним для себе лише війну і пограбування. Воєнні звичаї скіфів-воїнів були надзвичайно жорстокими: практикувалися випивання крові, зняття шкіри з убитих ворогів, виготовлення з їх черепів ритуального посуду тощо.

Скіфські легенди, передані античними авторами, зафіксували особливе ставлення до "жіночих" божеств – Апії, богині сімейного вогнища Тавіті (яка стояла вище Папайя, а клятва "царськими гестіями" – божествами царського вогнища була священною), а отже, й особливе становище жінки. Жінка користувалася захистом і повагою, відігравала важливу роль у веденні домашнього господарства, вихованні дітей, у соціальному житті Жінки навіть брали участь у військових звитягах (що підтверджує не лише легенда про амазонок, а й дані розкопок жіночих могильників-курганів, у яких знайдено зброю, здебільшого луки).

Світогляд воїнів-загарбників формував відповідні моральні цінності: скіфи культивували жорстокість, гордість, хоробрість, вірність обов’язку, а також обіцянці, клятві. Особливе значення мало побратимство (сцени братання воїнів зображені на багатьох мистецьких виробах).

Завдяки свідченню Геродота відомі поховальні звичаї скіфів. Покійника на ховали протягом 40 днів, а возили ля прощання до друзів і справляли гучні поминки (тризни). Таке дійство ймовірно пов’язане з великими затратами сили і часу на спорудження могильника. Відомо, що тіла царів бальзамувалися. До могили царя клалися задушені дружина, слуги, коні тощо, золотий посуд, краще майно. Через рік знову робили поминки, на яких убивали п’ятдесят найкращих служників і коней. Цей звичай має давні корні й відповідність у різних східних культурах.

Економіка і побут. Територія Скіфії простиралася від Дунаю до Азовського моря і приблизно на таку ж відстань на північ від Чорного моря. Основою економіки скіфської держави було скотарство та хліборобство. Але важлива роль належала й привласнювальному господарству: рибальству, мисливству, збиранню меду та воску, прирученню диких коней. Очевидно, скіфи-орачі (племена, що займалися хліборобством) вирощували ті ж культури, що й племена мідного віку на землях України. У цей період з’являються озимі культури. Слід зазначити, що панування скіфів-кочовиків негативно вплинуло на розвиток хліборобських культур Правобережної України. Ці племена поступово переходили до напівкочового способу життя, орієнтувалися на скотарство, що у подальшому стало однією з причин занепаду скіфського царства. Відомо, що мешканці лісостепової зони розводили свійську птицю: качок, курей, гусей.

Псевдо-Гіппократ (V – IV ст. до н. е.) свідчить, що східні скіфи вели кочовий спосіб життя, займаючись виключно скотарством. Розводили кіз і овець (м’ясо-молочні породи), свиней, крупну рогату худобу (для м’яса і як тяглову силу), ймовірно верблюдів і, звичайно, коней. Історичні свідчення підтверджуються археологічними пам’ятками. Так, на Чортомлицькій вазі є різьблене зображення сцени приручення диких коней. Взагалі, у скіфів-кочовиків існував культ коня: його ховали разом з хазяїном або поруч з ним. Слід зазначити, що кочовики, які мешкали у степу, теж поступово переходили до напівкочового способу життя, почавши з ІV ст. до н. е. займатися хліборобством.

У найдавніші часи скіфи-кочовики мешкали у чотири- або шестиколісних мажарах, у які запрягали волів. Їх побут не відрізнявся від побуту пізніших кочових народів, краще нам відомих (казахи, хозари, татари тощо). На початку ІV ст.        до н. е. з’являються постійні житла – двокамерні напівземлянки, а також наземні округлі в плані споруди. Обігрівалися приміщення за допомогою відкритого вогнища (лише зрідка – за допомогою глинобитної печі), а освітлювалися жировими каганцями. Жителі лісостепу мешкали у таких же земляних або наземних житлах примітивної безстовпової конструкції.

Скіфи-скотарі вживали переважно варене м’ясо головно дрібної та крупної рогатої худоби, а також коней, рідко дичини. Поширеними були молочні страви – каші, юшки, заправлені борошном, сир, молоко, кумис. Мешканці лісостепу переважно вживали свинину, а також баранину, дичину. та продукти рільництва, садівництва, огородину. Контакти з античною цивілізацією сприяли поширеному вживанню вина.

Археологічний спадок скіфської доби досить багатий. Він дає достатньо відомостей про одяг скіфів. Останній був вузького покрою, щільно облягав тіло і виготовлявся з вовни (у тому числі й верблюжої), шкір і хутра. Скіфи вміли прясти і плести одяг з нитки. Жінки носили довгу мантію і накидку, на голові очіпок. Одяг доповнювався бляшками з золота та інших металів, намистом, підвісками, гривнами, сережками, обручами, іншими прикрасами як місцевого виробництва, так і грецьких майстрів.

Художня культура. Значного розвитку у скіфському суспільстві набуло декоративно-прикладне мистецтво, характерною ознакою якого була надмірна орнаменталізація, у тому числі інкрустація дорогоцінним та напівдорогоцінним камінням. Орнамент відігравав значну семантичну роль: був носієм епічної, релігійно-міфологічної та соціальної інформації, мав магічне значення. Усі сюжетні лінії пов’язані з епічним та релігійно-міфологічним багатством цієї культури. Причому божества зображалися дуже рідко. Очевидно, це були уособлення природних стихій або соціальних інститутів. Натомість основу орнаменту складають прославлення епічних героїв, зображення демонологічних і міфологічних персонажів, а також змій, драконів, грифів, коней, різних хижаків. Тому в ньому переважають антропоморфні та зооморфні зображення (так званий звіриний стиль). Слід зазначити, що у прадавніх індо-іранців ще не існувало образотворчого мистецтва й на момент його виникнення у скіфів вони запозичували техніку, зразки й деякі образи у народів Передньої Азії. Запозиченими у скіфському мистецтві є саме антропоморфні образи, хоча й отримали нову, узгоджену з власною міфологією інтерпретацію. Зооморфні зображення більше узгоджувалися з міфологічною свідомістю скіфів, їх світоглядом, динамічним життям воїнів-кочовиків і, звичайно, переважають у творах місцевих майстрів. Принаймні частина престижних високохудожніх творів, які імпортувалися скіфами з античних держав, виготовлялися на замовлення, і тому грецькі майстри мусили враховувати уподобання скіфської знаті. Можна припустити, що одяг, житло, шкіряні вироби яскраво оздоблювалися геометричними фігурами, рослинним орнаментом. Але ці речі до нашого часу не дійшли. Всесвітнього визнання набули металеві навершя (штандарти); золота чаша із зображенням кінських голів з Братолюбського кургану (ІV ст.), інші твори прикладного мистецтва.

Значно менше досліджена монументальна кам’яна скульптура, яка є складовою художньої спадщини скіфів. У високохудожньому стилі давні майстри зображали скіфських воїнів у повному бойовому обладунку. Такі скульптури встановлювалися на курганах-похованнях степової частини Скіфії. Поховання, на яких встановлені подібні зображення, не містять багатих прикрас. Натомість в них знайдено велику кількість зброї. Тому вважають, що скульптури встановлювали на могилах відомих, славетних воїнів або членів привілейованих підрозділів чи каст і присвячувалися міфічному першоцарю скіфів Колоксаю. Найбільш давні скульптури (VІІ ст. до н. е.) мають примітивну техніку – кам’яні стели зі шліфованою поверхнею, на якій деталі зображалися гравіруванням або рельєфом. Пізніше вони трансформувалися в антропоморфні пластичні зображення, у яких вже моделювалася голова, відтворювалися плечі, лопатки, а інші деталі передавалися за допомогою гравюри або рельєфу. У V ст. до н. е. за допомогою рельєфу передавалися й ноги. Очевидно, скульптура протягом століть розвивалася не дуже динамічно. Художники не відійшли від традиції фронтального зображення, напружених поз. Це вказує на одну з визначальних рис художньої культури скіфів – канонічність, яка не давала широкого простору для творчого пошуку. Але скіфська скульптура має велике історичне та естетичне значення.

У подальшому скіфська культура в цілому дуже швидко еллінізувалася. Це, зокрема, позначилося на мистецтві: змінюються сюжети, вдосконалюється техніка. Звіриний стиль з часом поступається сюжетам з побуту скіфів. Неперевершеним взірцем цього періоду є золота пектораль з кургану Товста Могила (ІV ст. до н. е.), на якій зображено впорядкований Всесвіт, у якому мирно живуть люди (звичайно, скіфи-скотарі), оточений Хаосом, у якому хижаки роздирають копитних тварин.

Отже, канонічність і традиційність скіфської культури, які базувалися на значній активності іранських релігій, світогляді завойовника поступово поступилися синкретизму. Спочатку це проявилося у тих видах мистецтва, які протоскіфам були не відомі: ювелірній справі, мистецтві художньої обробки металу тощо. Запозичуючи спочатку технологічні прийоми обробки матеріалів, скіфи поступово сприймали нові культурні норми, міфологеми та ін. Але інші риси цієї культури – образність і символізм залишилися незмінними. Відданість старим звичаям, віруванням, міфам, моральним та іншим нормам, поєднаних з новим культурним досвідом, отриманим у Передній Азії та на Кавказі, дозволили створити неперевершені мистецькі зразки неповторного звіриного стилю. Притаманна усім кочовим культурам тенденція до відкритості культури та вплив давньогрецької культури зумовили створення не менш довершених зразків елліно-скіфського мистецтва. Отже, обидві культурні тенденції були плідними. В усякому разі скіфи, безсумнівно, сприяли активізації культурного обміну між цивілізаціями Далекого Сходу, Індії, Ірану, Передньої Азії та Східною Європою.

Культура сарматів

Нова хвиля кочової іраномовної експансії на територію Північного Причорномор’я пов’язана з групою племен під загальною назвою сармати. Скориставшись кризою скіфської держави, вони поступово зайняли їх місце у цьому регіоні. Сарматські племена (за свідченнями античних авторів відомі такі племінні угруповання: сіраки, аорси, язики, роксолани, алани) панували у степах між Волгою та Тисою з ІІ ст. до н. е. по IV ст. н. е., коли їх культура була знищена навалою гунів. Це були типові кочовики, матеріальна культура, побут, релігійні вірування, космологія, міфологія яких подібна до відповідних культурних ознак скіфів-кочовиків та інших кочових культур Євразії. Але на відміну від скіфської культури раннього заліза сармати вже мали більш досконале клинкове озброєння – мечі (від 50 см до 1 м) та кинджали; луки; списи і стріли з виключно залізними наконечниками більш досконалої форми – трьохгранні, трьохлопасні, гунського типу та ін. Сармати були вже народом-військом, де все чоловіче населення, а не лише окремі верстви, були воїнами. Цей народ зумовив нову хвилю культурного впливу з Далекого Сходу та Середньої Азії у Європі: поява бірюзово-золотого звіриного стилю, на якому позначився вплив китайської цивілізації, а разом з ним – поліхромії; нові способи ведення бойових дій: вдосконалена тактика набігів, переслідування, втечі тощо. Ймовірно від сарматів вперше був запозичений носіями автохтонних для України культур (зарубинецької, черняхівської та інших), у тому числі праслов’янами, каптан з вузьким рукавами.

Скіфо-сарматський період – це невід’ємна сторінка історії нашого краю, зокрема історії культури України. Безумовно, ці кочові народи прискорили культурний обмін між народами та певною мірою оформили подальший культурний розвиток праслов’ян. Зокрема тривалі контакти праслов’ян та носіїв інших культур східної Європи з кочовиками підготували їх до зустрічі з тюркомовними кочовиками – гунами, обрами й ін., дозволили набути досвіду опору їх експансії.

Праслов’янська доба в культурі України

Слов’яни, безумовно, контактували з прадавніми культурами кіммерійців, скіфів, сарматів, гунів, готів. Слов’яни вийшли на історичну арену досить пізно, але чисельність слов’янських племен та їх населення, поширений ареал розселення на момент перших писемних згадок про них (перші століття н. е.) вказує на їх давність.

На рубежі ІІІ – ІІ тис. до н. е. З індоєвропейської спільноти виділилися германо-балто-слов’янська етнокультурна та мовна група, а у ІІ тис. до н. е. з неї виділилися праслов’яни. Напевне, ця подія відбулася в районі Західного Бугу і сучасної Польщі. Принаймні частина скіфських хліборобських культур Подніпров’я у І тис. до н. е. належали праслов’янам. Не викликає сумнівів, що праслов’яни мешкали у лісовій та лісостеповій зоні Східної та Центральної Європи. Перші античні автори, які згадують слов’ян, Пліній Старший, Таціт (І ст. н. е) називають їх венедами. Птоломей згадує плем’я (очевидно племінний союз) ставанів. У VI ст., коли греко-римська культура мала більше контактів зі слов’янами, готський історик Йордан (готи тоді вже прийняли християнство і перебували у культурному полі Візантії), свідчить про три слов’янських племені: венедів, антів, склавінів. В усякому разі, вже у V ст. слов’янський етнічно-культурний елемент вже широко представлений племенами склавінів та антів на середньому Подніпров’ї, Волині, між Дністром і Дніпром, майбутній Сіверський землі, а також на території сучасної Молдови та Одеської області.

З Наддніпрянщини у V – VI ст. слов’яни почали розселятися на північ (хоча частково північні ліси Східної Європи вже були заселені слов’янами ще раніше), схід, північний схід, а також і на захід. Це переселення захопило й інші слов’янські племена і продовжилося на Балкани, на захід до Ельби, Одеру, у Подунав’я, на північ – до Волги та Двіни. Це велике переселення обумовило поділ слов’ян на групи, що стали основою формування сучасних слов’янських народів. Племена, які залишилися на території України, утворили великі племінні союзи, що й заклали підвалини української нації.

Склавіни, представлені празько-корчакською археологічною культурою, стали предками українців, словаків, моравів, чехів, україно-польського населення у верхній течії Вісли. Слов’янське населення середньої й північної Польщі – нащадки племен дзедзінської культури, представники якої також дісталися Одеру й Ельби. Антські племена утворили племінні союзи балканських слов’ян, антські племена лівобережної України пеньківської культури змішалися з прийшлими склавінами та утворили сіверське племінне угруповання. Слов’яни, представлені колочинською культурою, які вже мешкали на той час у верхній частині дніпровського басейну серед угро-фінських та балтських племен, стали предками білорусів та росіян (звичайно цей етнонім з’явився значно пізніше). Взагалі, слов’янські етноси не розвивалися відособлено. Предки українців теж широко контактували з германським, іранськими, фінськими, балтськими племенами. Інтеграція слов’ян з іншими етнічними угрупованнями (автохтонів у тих регіонах, куди переселялися слов’яни), поступове поглинання ними чужих культур – це загальна історична тенденція часів великого переселення слов’ян, яка й призвела до зародження нових слов’янських етносів.

Духовна культура давніх слов’ян. Культура слов’ян мала прадавні витоки. Це, зокрема, проявилося у розвиненій міфології та віруваннях. В основі релігії слов’ян – обожнення природних стихій, а пізніше й соціальних інститутів. Отже, слов’яни були типовими язичниками. Людина уявлялася частиною природи, залежною від стихій. То ж і соціум підпорядковувався природним законам, діям природних сил. Римські автори, наприклад, Прокопій Кесарійський, свідчили, що слов’яни поклоняються одному богові, а також вірують у безліч духів. Гельмонд (німецький місіонер ХІІ ст., який залишив цінні свідчення про культуру полабських слов’ян) стверджує, що свідомість західних слов’ян базується на вірі у верховне божество, а інші боги – це його еманації. Літопис Руський також свідчить, що русичі мали поняття про верховну істоту, яку звали просто бог. Інші божества походили або витікали від нього. Пізніші дослідники також зазначали, що політеїзм слов’ян лише видимий (хоча вони й вклонялися річкам, болотам, джерелам, горам, лісам і деревам тощо). Очевидно, що верховне божество уособлювало фізичну і духовну природу.

Але ця релігія не була пантеїстичною. Верховний бог-творець не злився зі своїм творінням, а породив із себе божества, які опікуються ним, причому вони часто втілюють одні й ті ж сили в різних іпостасях, є послідовною еманацією світлих (творчих) або темних (руйнівних – Чорнобог) сил. Головна еманація бога, творча енергія – це світло. Тому давніх слов’ян можна охарактеризувати як світлопоклонників або сонцепоклонників. Сварог, Дажбог, Редегаст (у західних слов’ян), Ярило, Ладо, Перун, Свентовіт – це прояви одного божественного начала, які характеризують різні його функції. Пізніше цим божествам були приписані й соціальні функції. Так, Редегаст – сонце постійно подорожує небом, а тому є богом подорожуючих, богом гостинності, а значить і богом торгівлі, пізніше – ремесла, тобто культурним героєм. Перун – теж одна з іпостасей сонячного бога, він володар блискавки-вогню, а тому очиститель (прати – очищати), адже вогонь ще й очищає. Протягом І тис. н. е. серед слов’ян панував поховальний обряд спалювання. Вогню поклонялися як божественній силі, що приносить очищення. Важко сказати, чи ці уявлення слов’яни зберегли з вірувань індоєвропейців, чи є наслідком культурних впливів іранських народностей. Але віра в бога-громовержця, володаря блискавки, а отже, й бога війни, існувала в українських землях ще у І тис. до н. е. (античні автори свідчили, що населення лісової частини Скіфії передавали через гіпербореїв, тобто жителів північних країв, подарунки до святилища Артеміди, Лато (порівняйте з Ладо), Аполлона (теж богу-громовержцю) на острові Делос. Усі божества не грецького походження, а гіперборейського, північного, ймовірно слов’янського або балто-слов’янського). Скіфи могли співвідносити з Аполлоном та відповідним слов’янським божеством свого Гойторіра, на що вказував Геродот. Культ світлого божества був нерозривним з хтонічними культами Рожениць, води тощо, тобто жіночих начал.

Але попри розвинену систему вірувань, майже немає свідчень про наявність храмів та жерців у слов’ян, а також про зовнішній вигляд слов’янських ідолів. Є відомості про дерев’яний храм Сварожича у полабських слов’ян у м. Радгості (м. Редегаста, напевне Сварожич – син Сварога і є Редегаст, те саме, що Даждьбог теж син Сварога). На острові Рюгене за свідченням Саксона Граматика був храм Свентовіта, якого слід ототожнювати зі Сварожичем та Перуном і якому поклонялися прибалтійські слов’яни. У цих храмах існували майстерно вироблені антропоморфні статуї. Саксонська хроніка згадує про ідола Свентовіта у головному уборі. Відомості ж про зовнішній вигляд слов’янських ідолів у більшості випадків відсутні. Часто вони вклонялися предметам, присвяченим божеству. Так, Нестор Літописець, називаючи богів Володимирового пантеону (Перун, Велес – покровитель скотарства, Даждьбог, Хорс – ймовірно іранське божество, Стрибог та ін), не описує їх зовнішнього вигляду. І не тому, що не має бажання: про Перуна він додає: "ус злат". Інші, мабуть, не мали виразних антропоморфних рис. Будь-яка поганська релігія, а давньослов’янська особливо, базується на усвідомленні неподільності особистісного, духовного начала і природного. Навіть греки душу уявляють як матеріальний об’єкт, тому, незважаючи на антропоморфність, їх божества – це не особистості, а стихії. А у слов’ян обожнені стихії та природні сили навіть не уявлялися антропоморфними. Крім того, оскільки людина – частина природи, яка підкоряється єдиному богу, законам, що ним встановлені, то від волі людини нічого не залежить. Тому фаталізм був однією з визначальних рис слов’янської духовної культури.

Для язичницької культури не існує ані драматизму смерті, ані цінності людського життя. Така свідомість позбавляє людину почуття вини, справедливості. Метою життя стає забезпечення свого права, досягнення свавільного бажання, а моральною чеснотою – удачливість, вміння перемагати. Давні слов’яни молилися майже виключно перед вівтарями, спорудженими на відкритих святилищах, обнесених земляним рівчаком або дерев’яним частоколом. Святилища споруджувалися на березі річок, у гаях, на пагорбах. Це свідчить про прагнення слов’ян не відокремлювати божество від природи.

Відсутність жрецької касти – це ще одна особливість слов’янської релігії (за винятком полабських та поморських слов’ян). Вона свідчить про те, що головною вважалася хліборобська, тобто господарсько-природна функція божества. Тому прохання йому висловлював і відправляв культ голова хліборобського колективу (сім’ї, роду). Там, де головною була воєнна функція божества, з’явилися храми й жерці. Натомість у слов’ян була розвинута демонологія – вірування в духів (невидимих істот) – злиднів, мороків, примх, лихо, мару, журу, лісовиків, мавок, болотяників та ін. Усі ці істоти могли зашкодити людині. Тому дуже важливо вміти від них захищатися. А якщо духів було дуже багато, то й прийомів захисту (відлякувань, умилостивлення, приношень, заклинань) було не менше. Зняти їх досконало могли лише професійні відуни. Тому у слов’ян була дуже розвинута магія. Віщуни й відьми жили завжди окремо, часто в лісі, володіли рідкісними знаннями і навичками (є свідчення про рідкісне мистецтво рукопашного бою), їх боялися, але й часто користувалися послугами з метою зцілення.

Ще у глибоку давнину слов’яни мали календар. Він був тісно пов’язаний з природними явищами та хліборобським циклом свят, які вшановували найбільш важливі для орачів природні події: відродження сонця після зимового сонцестояння (Коляда), боротьба літа з зимою, тепла з холодом (закликання Весни), а поряд з цим справляли тризни (могилки) на знак перемоги над темрявою і смертю. Свято Семик (русалії, ярило, туриця тощо) відзначалося, передусім, на честь Ярила – сонця у повній силі, "яросного борця", Купайла (зводить до купи, парує), коли справляли весілля. Усі ці свята мали й паралельний семантичний зміст – сімейний: шукання нареченої, загравання (хороводи) тощо. Ці свята, їх зміст відобразилися у календарно-обрядових піснях, які дійшли до нашого часу: веснянки, гаїлки, колядки, щедрівки, купальські, обжинкові тощо.

Матеріальна культура. Слов’яни були хліборобами, хоча й скотарство було важливою галуззю господарства. Рало, яким користувалися слов’яни, було ще недосконалим знаряддям для того, щоб розорати важкі чорноземи. Тому обробляли переважно більш податливі прибережні плеса, на яких вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито, горох, ріпу, боби. Але досягненням слов’ян було використання залізних накладок на рало, що збільшувало продуктивність праці. Господарство на той час ще було екстенсивним, і поле оброблялося доти, доки не виснажувався гумус. Тоді сім’я переходила на нове місце, при виборі якого звертала увагу на наявність заливних луків. Слов’яни дуже цінували худобу (переважала велика рогата худоба й свині, у меншій кількості розводили коней та дрібну рогату худобу). Взимку її утримували у хлівах, годували сіном (слов’яни користувалися косою, серпом).

У праслов’ян переважали житла – напівземлянки. Вони не були великими – до 15 м2. Стіни зводили з дерева й обмазувалися глиною або переплітали хмизом вертикальні стовпи чи робили зруби. Стеля була двоскатною. Хати опалювалися відкритим вогнищем. Лише у першій половині І тис. н. е. виникають глинобитні печі, які ще топили по чорному. Натомість хліви, інші господарські будівлі рідко заглиблені більш як на 10 см. Продукти харчування зберігали у господарських ямах – погребах, які закривалися плетеними кришками, обмазаними глиною, землею, гноєм, що не лише покращувало умови зберігання, а й дозволяло зберегти харчі при нападі ворогів. У їжу слов’яни вживали каші, юшку з борошна, хліб, прісні коржі, а також м’ясо (у тому числі й дичину) та молоко.

Металообробка та залізоробне ремесло були найрозвинутішими галузями виробництва, від яких залежали розвиток хліборобства та військова могутність. Серед ремесел значне місце займала ковальська справа: у кожному поселенні знаходяться залишки кузні, а також горна по видобутку криці (із болотних руд, які збагачували промиванням та обпалюванням). Важливою частиною асортименту ковальського виробництва була зброя – мечі, кинджали, сокири, щити, наконечники стріл та списів (анти і склавіни переважно використовували луки і списи). Слов’яни вміли виробляти й вуглецеві сталі, а також прикраси та деталі одягу з бронзи, свинцю, латуні й іноді зі срібла. То ж є всі підстави говорити про розвиток ювелірної справи.

Археологічні пам’ятки підтверджують, що слов’яни широко використовували глиняний посуд. Його форма і технологія виготовлення різнилася у різних племен. Посуд, у якому готувалася їжа, ставився безпосередньо у вогнище для нагріву з усіх боків. Крім того, посуд випалювали у двокамерних печах без доступу кисню для надання блиску. У другій половині І тис. н. е. спостерігається зменшення у слов’янських культурах посуду, що свідчить про використання дерев’яного посуду (миски й кухлі). Знайдені різці свідчать, що слов’яни почали використовувати токарний верстат.

Звичай спалювати померлих ускладнює дослідження давньослов’янського одягу. Але розкопки дають багато знахідок фібул – застібок для плащів  чи накидок на плечі або грудях та пряжок шкіряних пасків. За свідченням Прокопія Кесарійського слов’янські воїни носили штани (підтягнуті широким шкіряним паском), сорочки, плащі. Жінки носили сорочку з довгими рукавами, одяг типу плахти, постоли. Костюм доповнювався сережками, підвісками, намистом, іншими прикрасами.

Хоча давні слов’яни й пізно вийшли на історичну арену, вони змогли акумулювати основні культурні надбання попередніх культур та своїх сусідів, асимілювати слабші культури, зберегти у боротьбі з чисельними ворогами власну неповторність, усвідомити свою значущість і єдність та гідно увійти у сім’ю культурних націй, що сталося завдяки християнізації слов’янських народів. Але зерна християнства впали на благодатний ґрунт а не на кам’янисту землю, свідченням чого був розквіт культури Київської русі.

 


РЕКЛАМА