§ 1. Загальна характеристика духовного життя : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Загальна характеристика духовного життя

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Радянський етап є особливим періодом у розвитку насамперед російської культури, яка загалом визначала головні орієнтири культурного життя СРСР. У широкому спектрі підходів до культури СРСР доцільно виділити той, що розглядає її особливості з точки зору конкретно-історичних можливостей її розвитку, адже він був пов'язаний з протиріччями всієї тоталітарної і авторитарної системи. Треба також враховувати протистояння в суспільстві двох культур – загальнолюдської, живої і демократичної, яка формувала передову свідомість  людей, і офіційної, яка прославляла існуючу суспільну систему з її парадністю і моноідеологією.

В культурі цієї епохи фактично існували дві культури: офіційно визнана – "дозволена" і така, що не укладалася в ідеологічні схеми – "заборонена". Проте істинна духовність, шанобливе ставлення до національних животворних джерел "загальнолюдських цінностей" залишалися найважливішими критеріями справжньої культури, яка адекватно відбивала трагічні протиріччя цієї доби.

Революційні події 1917 року означали злам в житті Росії, в політичному, економічному, соціальному характері буття її народів, адже йшлося про намагання сформувати культуру нового типу – загальнонародну, масову, багатонаціональну.

Було задекларовано завдання створити загально-соціальні, ідеологічні й моральні передумови для революційних перетворень в галузі культури. Здійснення ж культурної революції було пов'язано, передусім, із залученням багатомільйонних мас не тільки російського, а й інших народів Росії до освіти – базою будь-якої культури, до основ загальної і професійної культури. Завдяки такій культурній політиці значно зросла активність культурного життя, зокрема, художнього. З’явилася ціла плеяда видатних митців – вихідців з різних верств суспільства, що дозволило у певні періоди розширювати діапазон ідейно-художніх пошуків.

Оглядаючи складну і драматичну історію радянської епохи, треба виокремити декілька різних за змістом етапів. Позначимо 20-і, 60-і, і 80-і роки як періоди, коли поряд з утвердженням офіційних форм культури спостерігався і деякий плюралізм, і навіть критичний діалог з партійно-державною ідеологією, спротив тоталітаризму ("О, как я всё угадал" у М. Булгакова, "Душа моя страданиями человечества уязвлена стала!" – радищевський афоризм як віддзеркалення громадянського і естетичного кредо у А. Платонова, "Жить не по лжи!" як етична настанова            О. Солженіцина, "Что с нами происходит?" – по-громадянському стривожене питання В. Шукшина до сучасників і нащадків) як потужні проривання до загальнолюдських духовних ідеалів.

20-і рр. увійшли в історію культури радянської епохи як період нечуваної активізації духовного життя. Хронологічно майже ціле десятиліття було такою стадією розвитку суспільства, яка суттєво відрізнялась як від минулої (Срібний вік), так і наступної (посилення партійно-державної деспотії). Одна з найважчих для розв’язання проблем цього періоду - необхідність подолання різкого розриву між складним розвитком російської культури початку ХХ ст. та реалізація ідеї залучення до нових ідеалів багатонаціонального народу, до якого був направлений потік мистецтва вже з перших днів революції. Специфіка культури двадцятих років полягала у можливості творчого плюралізму, в розмаїтті форм соціально-економічного розвитку, у динамічності й певній відкритості політичного життя.  20-ті рр. вирізняються активною діяльністю блискучої плеяди історичних особистостей – видатних вчених і художників, які по-різному сприймали світ, але активно брали участь в його перетворенні (І. Павлов, М. Вавілов, К. Ціолковський, А. Чаянов, А. Платонов, М. Шолохов та багато інших). Тому не випадково, що ті пам'ятні роки попри усі суперечності виявились часом боротьби за утвердження тієї або іншої моделі майбутнього країни.

З перемогою Жовтневої революції Радянська влада розпочала здійснення не лише нової економічної, а й культурної політики, яка була спрямована на створення нової культури, що базувалась на марксистсько-ленінській ідеології і суспільній власності на засоби виробництва. У відповідності до декрету від              9 листопада 1917 р. була створена Державна комісія з просвіти для керівництва і контролю за культурою. У сформованому уряді (РНК РРФСР) народним комісаром у справах просвіти був призначений А. Луначарський (1874 – 1933). В Наркомосі був заснований відділ освіти національних меншин для управління справами культури в національних регіонах  РРФСР.

На місцях під контролем місцевих Рад були засновані відділи народної освіти.

Радянська влада відмінила різноманітні суспільні, професійні та творчі організації, що функціонували до революції – Всеросійський вчительський союз, Союз діячів художньої культури, Союз діячів мистецтв та ін. Виникали нові організації культури, такі, як товариство "Геть неосвіченість", Союз безбожників, Товариство друзів радіо тощо. Більшовицька партія повела рішучу боротьбу проти ідеологів Пролеткульту – культурно-просвітницької організації пролетарської самодіяльності при Наркомосі, яка виникла восени 1917 р., мала більше                200 місцевих організацій і проіснувала до 1932 р.

Із заснуванням 1922 р. СРСР координація керівництва культурою в масштабі всієї країни здійснювалась за допомогою зборів наркомів освіти республік.             З середини 20-х рр. від Наркомоса РРФСР почали відгалужуватись органи управління окремими галузями культури загальносоюзного статусу.

Політика Радянської держави і більшовицької партії в області культури отримала назву культурної революції. Її найважливішими завданнями постали: ліквідація неосвіченості населення, створення нової системи народної освіти, загальне обов'язкове навчання мовами народів Росії, формування кадрів народної інтелігенції з робітників і селян, забезпечення розквіту науки і мистецтва. Це були, на перший погляд, прогресивні і благородні завдання.

Культурне будівництво почалось в складних умовах. Російська інтелігенція в залежності від її ставлення до Жовтневої революції розділилась на тих, хто підтримав Радянську владу, тих, хто коливався і тих, хто виступав проти неї. Серед перших були: вчені К. Тімірязєв, І. Мічурін, І. Павлов, А. Карпінський, І. Губкін,     І. Олександров, М. Жуковський, поети В. Маяковський і О. Блок, режисери            Є. Вахтангов і В. Мейерхольд та ін. Частина інтелігенції відмовилась від будь-якого співробітництва з Радянською владою. У 1922 р. велика група вчених, діячів мистецтва рішенням Радянської влади була вислана з Росії. Серед них були вчені, філософи М. Бердяєв, П. Сорокін, С. Франк, М. Лоський, С. Булгаков та багато інших.

Понад 2 млн. росіян, що залишили батьківщину після Жовтневої революції, опинились в еміграції в різних країнах. Ускладнення міжнародної атмосфери в    30-х рр. сприяло поновленню серед емігрантів дебатів щодо долі Росії і можливості повернення на батьківщину. В Радянський Союз повернулися письменники           О. Купрін, поетеса М. Цвєтаєва, художник І. Білібін та ін. Але радянська тоталітарна система, що укріплювалась, примушувала багатьох відмовитися від думки про повернення на батьківщину.

Складні економічні умови Радянської республіки обумовили різке скорочення бюджетних асигнувань, що виділялись на культуру. Військові дії і революційні події спричинили значну шкоду різноманітним закладам культури. Були знищені будинки шкіл, бібліотек, пам'ятки старовини. Неприязнь маргінальних прошарків суспільства до інтелігенції, дворянства також призвели до руйнації культури: в пожежах гинули книжки, витвори живопису, прикладного мистецтва, маєтки. Саме тому вже у перші місяці революції Радянський уряд приймає низку важливих для розвитку культури постанов: декрети "Про охорону бібліотек і книгосховищ", "Про реєстрацію прийому на облік і охорону пам'ятників мистецтва і старовини", "Про визнання наукових, літературних, музичних і художніх творів державною власністю". У січні 1919 р. було створено видавництво "Всесвітня література",          3 липня 1918 р. був підписаний декрет про націоналізацію Третьяковської галереї.   У Москві були також націоналізовані приватні галереї Щукіна, Морозова, Остроухова, у Петрограді – Ермітаж, Російський музей та багато інших приватних зібрань і колекцій. Зимовий палац був перетворений у Палац мистецтв, а дещо пізніше підпорядкований Ермітажу.

Був націоналізований Кремль, його собори перетворені у музеї. Також були прийняті заходи з охорони культурних споруд і виробів мистецтва і старовини в Звенигороді, Дмитрові, Коломні, Сєрпухові, Можайську, Новгороді, Пскові та ін. Численні царські палаци і будинки у Петрограді, Гатчині, Петергофі, Царському Селі, Павловську та в інших містах були перетворені в музеї. Музеями також стали підмосковні поміщицькі садиби, що мали історико-художню цінність: "Останкіно", "Кустово", "Абрамцево" та ін. Вже в 1919 р. в революційній Росії нараховувалось 87 народних музеїв, а в 1921 р. – 210.

Радянська влада повинна була енергійно взятися за поновлення і розвиток культури. Першочерговим завданням культурного будівництва була ліквідація неписемності ("лікбез"). 26 грудня 1919 р. СНК РРФСР видав декрет "Про ліквідацію неписемності серед населення РРФСР". Цей декрет змушував все неписемне населення у віці від 8 до 50 років навчатися грамоті рідною або російською мовами. У 1920 р. при Наркомосі була заснована Всеросійська надзвичайна комісія з ліквідації безграмотності, яка на місцях створювала відповідні заклади, зокрема, курси з підготовки вчителів для навчання грамоті. Після низки експериментів до кінця 20-х рр. система народної освіти була радикально перебудована: освіта стала доступною для робітників і селян, затверджена ідеологічна основа освіти – марксистське вчення.

У 30-ті рр. в розвитку культури настає новий етап. Якщо у 20-і рр. ХХ ст. дозволялися вільні дискусії щодо духовних орієнтирів "культури майбутнього", то на початку 30-х вони були припинені адміністративними заходами. Партійна ідеологія відтепер визначала усі параметри культурного життя, будь-якої творчої діяльності, в тому числі – художньої. Зокрема, у 1934 р. на Першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників О. Горький сформулював головні принципи соціалістичного реалізму як загального методу радянського мистецтва, яке покликано було реалістично зображувати життя в її революційному розвитку.         В реальності це означало тотальну уніфікацію творчого процесу, його надмірну регламентованість з точки зору змісту і форми. Отже з відносним плюралізмом минулих часів було покінчено. Всі діячі літератури і мистецтва були поєднані в єдині уніфіковані союзи. Новаторським поривам було покладено край. Були поновлені в правах деякі елементи національної культурної спадщини. Склалась радянська модель тоталітаризму.

Намагання утворити новий тип культури, нове соціалістичне мистецтво зумовлювалося формуванням індустріальної цивілізації з новою роллю промислового міста в цілісній культурній системі. Гранично спрощуючи духовні, гуманітарні цінності цієї системи, культура комуністичного тоталітаризму, який набирав силу, все більше орієнтувалася на поширення науково-технічних знань та сцієнтистських цінностей в межах, визначених догматом про вищість марксизму-ленінізму над усіма видами суспільної свідомості й навіть над самою раціональністю. Проголошуючи себе спадкоємцями всіх прогресивних явищ світової культурної історії, зберігаючи у своїх гаслах всі високі слова світового гуманізму, більшовицька влада відкидала загальнолюдські цінності і підпорядковувала моральність "класовості і партійності", тобто своїм нагальним інтересам. Це зумовлювало глибоку внутрішню суперечливість панівної ідеологічної доктрини. І завдяки цій суперечливості в системі культури тоталітарного суспільства могли співіснувати як відверті пропагандистські підробки під культуру, нерідко твори з антигуманною спрямованістю, так і прагнення продовжити найглибші духовні національні та загальнолюдські традиції, – інколи свідомо розраховані на використання наявних ідеологічних можливостей. Зрештою, така суперечливість і привела комуністичну ідеологію й відповідну культурну політику до глибокої кризи.

Велика Вітчизняна війна внесла великі зміни в культурне життя. Перебудовані були установи культури, посилилась роль радіо, друку, кінематографу. Одразу після початку війни розгорнулась активна діяльність радянських художників, які працювали в багатьох напрямках: вони випускали політичні плакати, виїжджали на фронт, воювали в рядах Радянської армії, одночасно вони співробітничали у фронтових газетах і різноманітних редакціях.

Вже на початку війни були створені фронтові бригади і театри. В найскладніших умовах військового часу продовжували працювати бібліотеки, музеї, театри. Багато культурних установ були перебазовані з прифронтових районів на Схід. Так, Узбекистан прийняв 53 навчальних заклади і академічні установи, близько 300 творчих союзів і організацій. Раритетні книжки з бібліотеки ім. В.І. Леніна, Бібліотеки закордонних мов, Історичної бібліотеки були вивезені в Кустанай. В Пермі розмістили картини Російського музею і Третьяковської галереї, а скарби Ермітажу – в Свердловську. Наприкінці 1941 р. були евакуйовані в східні райони країни близько 60 театрів.

Перемога у війні, з одного боку підняла хвилю патріотизму, а з іншого – породила надії та очікування щодо послаблення командно-адміністративного тиску влади. Проте методи керування державою не змінилися. Репресивна система знову почала набирати обертів. На цьому тлі в художній культурі штучно насаджувався образ вільного суспільства. Однак правда життя, долаючи неймовірні перепони, віддзеркалювалася у художніх творах видатних творчих особистостей. Насамперед, це була правда про війну ("В окопах Сталінграда" В. Некрасова, "Україна в вогні" О. Довженка, Симфонія № 8 Д. Шостаковича та ін.), яка не влаштовувала представників влади. Тому вони посилили тиск на творчу інтелігенцію, використовуючи гасло боротьби проти формалізму в мистецтві.

Постсталінський період в радянській культурі ознаменувався повільним, поступовим, з певними відхиленнями й відступами назад, відновленням контактів і зв’язків зі світовою культурою, переосмисленням розуміння ролі особистості, загальнолюдських цінностей.

60-ті рр. часто називають хрущовською "відлигою" (за однойменним твором    І. Еренбурга). Саме тоді було заявлено про повну і остаточну ліквідацію "культу особи Сталіна та його наслідків", хоча механізми тоталітарного режиму збереглися і могли бути запущені на повну силу в будь-який час.

Проте суспільна свідомість у СРСР, переживши справжній шок від викриттів М. Хрущова на ХХ з’їзді партії, швидко еволюціонувала. Питання про історичну відповідальність за терористичну диктатуру набувало дедалі більшої глибини та універсальності.

Пробуджене критикою сталінського режиму суспільство не могло вдовольнитися напіврозв’язаннями, пропонованими ідеологами партії. З 1956 р. опозиційна думка в СРСР розвивається в середовищі науково-технічної і гуманітарної інтелігенції. Осередком антисталінських письменницьких сил став журнал "Новый мир" після 1958 р., коли його після чотирирічної перерви знову очолив О. Твардовський. Видатною подією у розвитку критики сталінського режиму була публікація в "Новом мире" повісті О. Солженіцина "Один день Івана Денисовича".

У 70-ті рр. керівництву партії і держави довелося зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією радянської інтелігенції, ніж це було за часів Хрущова. Вже сам факт зміни керівництва викликав суспільне збудження, обговорення причин і наслідків зміни політики. Кожне відхилення від нормального перебігу подій, кожна зміна в суспільному житті набували небажаного для системи резонансу.

1965 р. були заарештовані Ю. Даніель і А. Синявський за анонімні публікації в зарубіжній пресі творів не зовсім лояльного щодо радянської влади характеру. "Суд" над ними був безправ’ям, адже жодних законів вони не порушували. Зі "справи" Даніеля і Синявського почалися протести громадськості, заяви за колективними підписами відомих інтелігентів на захист справедливості.

Ці ж методи колективних звернень взяла на озброєння і влада. 1969 р. група письменників виступила проти Твардовського з листом у журналі "Огонек". Лист був негайно підтриманий комуністичною пресою. Усунення Твардовського з посади редактора "Нового мира" 1970 р. поклало край будь-яким надіям на лібералізацію комуністичного режиму.  

У 80-і рр., роки “перебудови”, за яких відкрито було, нарешті, "залізну завісу", був проголошений духовний плюралізм і певні демократичні свободи, з довгого штучного забуття поступово почала повертатися культурна спадщина минулого, заборонені раніше з ідеологічних міркувань твори багатьох митців "Срібного віку", 20-х рр., представників еміграції. У цей період широкої популярності набувають різноманітні публіцистичні жанри. Творча інтелігенція все жвавіше обговорює національне питання, активізує участь у політичному житті. Однак сам характер дискусій щодо найважливіших духовних проблем показав, наскільки серйозні зміни відбулися за радянський період в менталітеті людини, що нібито отримала свободу і які небезпеки можуть загрожувати їй у майбутньому.

 


<