§ 2. Художнє життя : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 2. Художнє життя

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Доба Просвітництва яскраво відобразилася в еволюції російської художньої культури, яка невід'ємно була пов'язана з історією держави і нації, чим, власне, і пояснюються високі темпи розвитку мистецтва, його прогресивна ідеологічна направленість, художньо-стильова різноманітність. Провідні види мистецтва – література, архітектура, живопис – відобразили основні етапи становлення російської нації та держави, піднімали важливі політичні, соціальні, моральні питання, продовжували кращі традиції середньовічного мистецтва: патріотизм, зв'язок з народною творчістю, інтерес до людської особистості, небайдуже і навіть критичне ставлення до пороків суспільства і людини.

Важливою рисою "нового" мистецтва став її секуляризований характер. Звільнившись від релігійної оболонки, мистецтво звертається до актуальних світських проблем, засвоює нову художню естетику, виробляє власні художні та ідейні принципи і заходи художньої творчості.

Література. Такою була, перш за все, література, яка за століття прискореної еволюції стала важливим фактором ідеологічного впливу на суспільство. Паралельно з завершенням процесу обмірщення в ній починається процес демократизації, що відбився в тематичній і образній системі літератури. Вже в перші десятиріччя XVIII ст. на зміну релігійній тематиці приходять теми земного життя з його радощами і бідами. В середині століття суспільно-політична проблематика висуває державного, аристократичного героя, місце якого дуже швидко займають представники нижчих шарів населення і в контексті селянської теми розглядається основний соціальний конфлікт кріпосницької доби.

Процес демократизації виразно простежується і в зміні письменницького типу. У петрівський час письменник працював в основному за указом царя, але поряд з ним з'являється письменник-ентузіаст, що своєю творчістю активно брав участь в суспільному житті. Такий тип художника продовжує розвиватись у наступних поколіннях письменників, тісно пов'язаних з просвітницькими ідеями і громадянськими ідеалами часу. Втіленням типу художника-патріота, художника-громадянина були спочатку дворянські письменники, а з другої половини XVIII ст. все більш помітну роль відіграють письменники "третього стану" – демократичних шарів.

Тематичний стрій літератури визначався ідейними та естетичними установками письменників. У петрівський час здобутком письменників стала розробка концепції людини: вона зображується як активно діюча особистість, цінність якої зростає в залежності від заслуг перед вітчизною, і саме суспільна користь і розум підвищують людину на сходах соціальної ієрархії. У 30 – 50-ті роки XVIII ст. в російській літературі формується класицизм, якому, поряд з естетичними принципами європейського класицизму, були властиві своєрідні національні риси. Завдяки закордонному досвіду в російській літературі з'являються нормативність і жанрова регламентація, розміркованість і умовність у створенні художнього образу, визнання й розробка ролі освіченого монарха у створенні суспільного порядку. Національна основа російського класицизму проявилась в наступному: він виникає на гребені процесу захисту прогресивних сторін петрівських реформ, тому в центрі уваги письменників не давня античність з абстрактними героями, а сувора дійсність, викривання якої стає найважливішою темою, що проникала навіть у високі жанри. Російський класицизм у більшій мірі був пов'язаний з ідеями просвітництва, ніж з ідеологією абсолютизму. Звідси вимоги розширення освіти, установлення твердих законів, обов'язкових для всіх, а головне – утвердження природної рівності людей, позастанової цінності людини. Особливістю російського класицизму є й особливе ставлення до соціального конфлікту доби, який за змістом відрізнявся від європейського. Письменники розкривають антигуманну сутність інституту кріпацтва, гнівно висміюють жорстокість поміщиків, співчувають тяжкому становищу кріпосних селян. Ця тема приймає найбільш радикальні форми в період 60 – початку 70-х років XVIII ст., тоді, коли стан кріпосного селянства стає корінною проблемою. Розробкою цього питання займаються вже не тільки письменники-класицисти. Розквіт сатири, розвиток прозаїчних жанрів, посилення реалістичних тенденцій пов'язаний з творчістю письменників "третього стану", що різко критикують негативні сторони дійсності. До цього періоду відноситься й зародження нових літературних художніх напрямків: сентименталізму, реалізму, романтизму, що здобудуть свій розвиток в останню чверть XVIII – XIX ст.

Слід зазначити, що нові напрямки зароджувались в надрах класицизму. Так, в російському класицизмі в певній мірі присутнє особистісне начало, інтерес до людини, автобіографічні дані та пов'язані з ними переживання, мотиви кохання, суму, скорботи, прагнення впливати на емоційну сферу читача, а через неї на розум, – все це знаходить свій розвиток в інших художніх напрямках. У центрі уваги сентименталістів не держава, як в класицизмі, а конкретна людина, вся своєрідність її особистості. Культу розуму був протиставлений культ почуттів. Внутрішній світ людини, переважно представника середніх та нижчих шарів, її психологія, переживання – домінуюча тема сентименталізму, яка втілювалась в таких жанрах літератури, як психологічний роман, сповідь, щоденник, "сльозова драма", комічна опера, мемуари. Стиль викладення стає почуттєвим, співучим, підкреслено емоційним. Для романтизму, що зароджувався, – передромантизму – визначним було всепроникливе "особистісне начало", інтуїтивізм, ідеалізація світу і людини. Реалістичні тенденції наприкінці століття проявились пошуком нових підходів до соціального аналізу, мети історичного процесу і шляхів зміни соціального устрою. Романтизм і реалізм в ідейно-естетичній системі складаються у XIX ст.

Література XVIII ст. – це вже авторська література, на відміну від анонімності середньовічної літератури. Найбільш яскравою фігурою першої третини століття серед письменників і публіцистів був вихованець Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681 – 1736), який свій талант спрямував на здійснення реформ Петра I. Діяльність Петра відобразилась в проповідях Ф. Прокоповича, у творах "Епінікіон", "Володимир", "Слово на поховання Петра Великого" тощо. Як теоретик літератури, Прокопович у двох трактатах "Поетика" і "Риторика" систематизував дані про роди та види літературної творчості та сформулював свої художньо-естетичні погляди.

Розвиток класицизму в російській літературі починається з творчості Антіоха Кантеміра (1708 – 1744). Він першим використав можливості європейської жанрової системи, запровадивши в російську літературу жанр стихотворної сатири на основі античних образів. На захист петровських перетворень, прогресу, просвітництва написані сатири "На хулящих учення", "На заздрість і гордість дворян злонравних". Естетичні погляди сатирик виклав у "Про опасність сатиричних творів", громадська позиція Кантеміра I про формування людини-громадянина – "Про виховання" тощо.

Перша ода, що написана за правилами європейського класицизму, належить Василю Тредіаковському (1703 – 1769) – "Ода урочиста про здачу міста Гданська" з додатком до неї "Міркування про оду взагалі". В. Тредіаковський виступив як автор любовних поезій, пейзажної лірики, прибічник просвітницьких поглядів (славетна "Тилемахіда"), як перекладач, а також теоретик мистецтва, який запропонував в розробці літературної мови спиратись на розмовну мову і започаткував реформування старої силабічної віршової системи.

Величезний вклад в розвиток російської літератури вніс М.В. Ломоносов  (1711 – 1765) – історик, вчений-фізик, хімік, механік, поет і теоретик російського класицизму. Його теоретичні роботи "Лист про правила російського віршескладання", "Риторика", "Російська граматика", "Про користь книжок церковних в російській мові" присвячені питанням реформування російського віршескладання, створення національних норм російської літературної мови, розробки теорії трьох стилів, ліквідуванню розриву між змістом і формою, формулюванню завдань літератури. Естетичні та етичні погляди Ломоносов втілив в поетичній практиці. Головний жанр його поезії – ода, що найкращим чином відповідала завданням поета – різноманітно осмислити тему батьківщини, питання державного значення. Тому поезія Ломоносова ідейна та громадянська, велична та урочиста.

Утвердженню доктрини російського класицизму сприяли і епістоли             О.П. Сумарокова (1717 – 1777) "Про російську мову", "Про віршотворчість", а також його поезія. Популярність йому принесла любовна лірика, створена в жанрах пісні, еклоги, ідилії, елегії. Сумароков став новатором в російській драматургії, зробивши її трибуною пропаганди високих моральних і політичних ідеалів "освіченої монархії".

Стрімко розвивається література в другій половині XVIII ст. Риси просвітницької естетики знайшли втілення в творчості Д.І. Фонвізіна (1745 – 1792). А його комедії "Бригадир", "Недоросль" широким охопленням дійсності, відмовою від схематичного конструювання характерів, живою, мотивованою мовою героїв, індивідуалізацією типових образів, – намітили формування реалістичної типізації в російській літературі.

Видатний російський поет Г.Р. Державін (1743 – 1816) вже намагається перебороти межі класицизму, в поезії він відкидає вчення про жанрову ієрархію, хоча й додержується характерного для класицистського напрямку уявлення про виховний вплив мистецтва. Його поезія зближується з життям, наповнюється фактами особистої біографії, контрастними почуттями, переживаннями різних масштабів, розкриває образ сучасника у всій повноті і суперечностях. Все це було новим в літературі. Не порушуючи глибоко соціальних проблем, Державін зміг осягнути складність і контрастність оточуючого світу.

Ґрунтовною підготовкою до утвердження реалізму в літературі була творчість надзвичайного письменника і поета О.М. Радищева (1749 – 1802). Це був єдиний письменник XVIII ст., який не тільки глибоко зрозумів сутність соціально-класового конфлікту, але й зробив його викриття основною темою своїх творів, головний з яких "Подорож з Петербурга до Москви". Також Радищев розробляв проблеми естетичного і етичного плану в органічній єдності. Він вважається одним з засновників вітчизняної матеріалістичної естетики.

Формування напрямку сентименталізму пов'язане з ім'ям М.М. Карамзіна (1766 – 1826). Його попередниками в цьому напрямку були М. Херасков та        М.М. Муравйов. Але саме Карамзін добився поглибленої розробки характерів і психологізму. У творах "Бідна Ліза", "Російська істинна повість: Євгеній та Юлія", "Наталя, боярська дочка", "Юлія", "Марфа Посадниця" та ін. він зосередив увагу на психології людей, на розкритті особистості героїв з переживаннями їх "души" та "серця", перипетіями душевної драми. Прославився Карамзін також "Історією держави Російської", що мала великий вплив "своїм духом, напрямком, принципами" (В.Г. Белінський).

 За століття російська література пройшла складний і колоритний шлях розвитку, успішно подолала середньовічну давнину, стала на прогресивний шлях руху в руслі нових художніх напрямків, створила благотворний ґрунт для величних досягнень російської літератури у XIX ст.

Грандіозними були зміни і досягнення в архітектурі, живописі, скульптурі, декоративно-прикладному мистецтві. Починаючи з петровської доби держава бере активну участь у формуванні нової, світської художньої культури, яка б обслуговувала потреби держави. Для створення мистецтва загальноєвропейського типу в Росію запрошуються іноземні майстри, за кордон для навчання посилались російські люди. Так, у петровський час навчання за кордоном пройшли художники І. Нікітін, А. Матвєєв, архітектори І. Устинов, П. Єропкін, І. Коробов. Поступово пенсіонерство стає стійкою практикою. В той же час за вказівкою Петра I розробляється проект Академії різноманітних мистецтв з метою підготовки власних мистецьких кадрів. Результати цієї діяльності відчутні у другій половині століття. У 1757 р. у Петербурзі відбулось відкриття Академії трьох видатних мистецтв за ініціативою М.В. Ломоносова і графа І.І. Шувалова, яка у 1764 р. була перетворена в Російську Імператорську Академію мистецтв. У російському мистецтві з'являється ціла плеяда видатних вітчизняних майстрів.

По мірі розвитку, сприйняття іноземного досвіду та синтезування його з національними традиціями, в російському мистецтві формуються базові ідейні уявлення. Мистецтво втілювало міць і велич абсолютистської держави, цінність людської особистості, вихованої в дусі високих просвітницьких ідеалів, життєздатність російської нації.

Стилістичний розвиток мистецтва, спираючись на європейські основи, протягом століття визначався двома провідними напрямками. В першій половині XVIII ст. пануючі позиції займає стиль бароко. У другій – з укріпленням просвітницької ідеології утверджується класицизм.

Архітектура. Високого розквіту досягає архітектура. Державні і суспільні потреби висунули на перший план цивільне будівництво. Виробляються містобудівні принципи, засновані на втіленні просвітницького ідеалу абсолютистської держави як носія розумного і справедливого порядку, нормативності та ієрархічності. Такими принципами стають сувора упорядкованість, регламентованість, чіткий соціально-типологічний розділ усієї сфери будівництва.

Першою грандіозною реалізацією принципів нової архітектури став Санкт-Петербург, заснований Петром I у 1703 р., з 1712 р. – столиця Росії. Це було раціонально сплановане місто нового типу, споруди якого створювали неповторний цілісний ансамбль. Найважливішого значення для міста мав регулярний план забудови із точною інструментальною розбивкою вулиць. Місто зростало з обох берегів Неви, на всіх островах, але великого значення набула материкова частина, де знаходилось Адміралтейство. До нього були прокладені шляхи з Москви та Новгорода, чим було покладені основи радіального планування міста.

Велика увага надавалась архітектурному оформленню фасадів будинків по лінії вулиці. Розроблюються проекти "зразкових" будинків для кожного стану: для "іменитих", заможних, "підлих" людей. За "зразковим" принципом забудовується все місто. Регулюється і поверховість будівель. Найбільш високі – у три-чотири поверхи – стояли в центрі, уздовж набережної Неви, найбільш низькі – на окраїні у відповідності з постановим розселенням.

Наприкінці першої чверті XVIII ст. петербурзький ансамбль являв собою організований простір вулиць, набережних, площ, що створювали величний, динамічний образ могутньої імперії з основоположною ідеєю всезагального порядку.

У створенні неповторного вигляду Петербурга брали участь спочатку переважно іноземні майстри, а з 30 – 40-х років – вітчизняні зодчі. Значний вклад у петровський Петербург вніс італієць Доменіко Трезіні (1670 – 1734). Його стиль проявився в архітектурі "зразкових", казенних будинків, в плануванні міста, в забудівлі Василівського острова. Їх вирізняє утилітарність і раціоналізм. Іншим за настроєм є створений за проектом Трезіні Петропавлівський собор із знаменитою дзвіницею, що увінчана шпилем. Тут відчувається рух, барочна експресія. На будівництві Петербурга розкрився талант таких російських архітекторів, як         М.Г. Земцов, П.М. Єрошкін, І.К. Коробов.

Бароко петрівської доби було відносно простим, стриманим, функціональним. У царювання Єлизавети Петрівни розквітає розкішне та блискуче "Єлизаветинське бароко". Провідним типом будівель стає палац. Щедрими декоративними засобами, пишним барочним оздобленням інтер'єра досягалось враження пишності та урочистості.

Видатним майстром бароко був Варфаломей (Франческо Бартоломео) Растреллі (1700 – 1771). 17-річним хлопцем він приїхав до Росії разом з батьком, знаменитим скульптором Карло Растреллі. У творчості В. Растреллі органічно поєднались риси європейського та "московського" бароко і проявились в яскраво виражених ознаках національного стилю: оптимістичний стрій, пластичність, підкреслена декоративність, виражена кольоровість. Ним створені Катеринський палац у Царському селі, Смольний монастир, Зимовий Палац у Петербурзі, перебудований Великий Палац у Петергофі тощо. Палацові ансамблі В. Растреллі вражали пишнотами і святковістю. Парадна урочистість фасаду палацу і внутрішнього інтер'єру створювались вишуканим декоративним оформленням стін, із золоченим різьбленням, ліпленням, скульптурою, живописом. Успішною була робота Растреллі щодо розробки регулярного барочного парку. Яскраві приклади – палацово-паркові комплекси Петергофа, Царського Села, царська резиденція Анненгоф у Підмосков'ї.

З 60-х років XVIII ст. з'являються перші архітектурні будови в стилі класицизму. Розвиток класицизму пов'язаний із посиленням впливу гуманістичних ідей Просвітництва, культом розуму і свободи людської особистості. У сфері архітектури естетичним ідеалом, що містить в собі розумний і гармонічний початок, виступає античність, наслідувати зразки якої стає завданням художника. Архітектурні форми повинні були відповідати принципам суворості, нормативності, лаконічності.

Російський класицизм виявився підґрунтям для розкриття таланту багатьох архітекторів: О.П. Кокорінова, В. Баженова, М. Казакова, І.Є. Старова,                М.О. Львова, І.О. Соколова, А. Рінальді, Ж.-Б. Валлен-Деламонта, Ч. Камерона,    Д. Кварнегі. Зодчі розроблюють нові, оригінальні форми царської, міської, позаміської садиби, приділяють увагу міському суспільному будівництву, працюють над створенням гармонійності архітектурних ансамблів, прагнуть до утворення суворих і ясних просторів, що складаються класичною забудівлею. Змінювались, перебудовувались в класичному стилі барочні будівлі Петербургу, Москви, інших міст.

Значним художнім явищем в архітектурі другої половини століття стала дворянська садиба – новий тип позаміського палацу, з характерними суворістю і простотою архітектурних форм, гармонійним узгодженням естетично організованого простору будинку та оточуючої природи. Узгодженість та взаємопов'язаність цих елементів ніби символізували благосну рівновагу буття. Природі надавався особливий сенс. Геометризму та штучності барочних парків був протиставлений природний ландшафт. Але при цьому він повинен був наближатись до деякого ідеалу, сформованому прикладами високого мистецтва. Тому "природність" природи створювалась тонко і майстерно. Живописність організованого простору часто визначала вигляд садибного ансамблю.

Живопис. Прискорені темпи розвитку були властиві і для живопису XVIII ст. Він швидко набуває світського характеру, яскраве авторство розвивається в тісному контакті з західноєвропейським мистецтвом, талановито використовуючи кращі вітчизняні традиції живопису. В стильовому відношенні живопис проходить три основні етапи. Перша третина XVIII ст. характеризується присутністю різних стильових тенденцій: бароко, рококо, елементи класицизму. 30 – 50-ті рр. – час утвердження стилю бароко. У другій половині століття домінує класицизм. Паралельно з ним існує сентименталізм.

Нові шляхи розвитку вимагали появи і нових жанрів. Найбільш плодотворним і яскравим за художнім рівнем став жанр портрету. Засновником російського портретного жанру вважається І.М. Нікітін (бл. 1690 – 1741). Як петрівський пенсіонер, він навчався живопису в академіях Венеції, Флоренції. Майстерність художника добре демонструють зрілі роботи: "Портрет Напольного гетьмана", портрет державного канцлера Г.І. Головкіна, "Петро I на смертному ложі", де відчувається авторська самостійність, високий рівень розуміння натури, вміння відобразити душевний та становий вигляд людини.

Кращі традиції петровської доби підтримував і розвивав А. Матвєєв           (1701 – 1739), який також навчався за кордоном. Його портрети чети Голіциних, "Автопортрет з дружиною" викривають здібність художника показати щирість, душевність, глибину індивідуальних характеристик.

Живопис середини століття у більшій частині вже позбавлений ідейної напруги, злободенності, що була типовою для петрівського часу. Але зберігається дух піднесеності та вихвалення. Домінує тенденція підкорення живопису завданням прикрашення інтер'єру. Таке призначення було пейзажу, натюрморту, побутового жанру. У цьому напрямку розвивається і портрет, головним видом якого стає парадний чи напівпарадний портрет.

Художники уважно вдивляються в героїв, намагаються максимально достовірно перенести натуру на полотно. Портретні образи ще не володіють особистісністю, індивідуальною глибиною, але відбивають дух добробуту, культ фізичного і морального задоволення. Живопис ніби-то сприяв утвердженню знатності і багатства роду. Таким є живопис І.Я. Вишнякова (1699 – 1761),          О.П. Антропова (1716 – 1795), І.П. Аргунова (1729 – 1802).

У другій половині століття активізується художнє життя. Цьому сприяло заснування Академії мистецтв, в якій проводилося і навчання, і велика теоретична робота. Тут узаконюється ієрархія жанрів (високих та низьких), провідним з яких стає історичний живопис. Набирає розвитку побутовий жанр, пейзаж в станковому варіанті.

Живопис стає предметом колекціонування. Поповнюються царські зібрання, створюються фамільні колекції, наприклад, зібрання Шеремет'євих, Голициних, О.А. Безбородько, О.С. Строганова в Москві, Петербурзі, а також в Ярославлі, Костромі, Калузі, Новгороді тощо. З 60-х рр. в Петербурзі відкриваються художні виставки, на аукціонах продаються учнівські роботи, оформлюється професійна художня критична думка, зростає суспільна репутація художника.

Портретний живопис займав одне з останніх місць в ієрархії жанрів, але саме в ньому відбулися найвагоміші досягнення. Це стосується творчості видатних художників Ф.С. Рокотова, Д.Г. Левицького, В.Л. Боровиковського.

Ранні роботи Ф.С. Рокотова (1735 – 1809) – портрети Г.Г. Орлова,                Є.Б. Юсупова, Катерини II – свідчать про його причетність до культури рококо. Манера Рокотова у вищій ступені індивідуальна, і при тому, що художник миттєво схоплював сутнісні характеристики людини, його образи володіють сильною авторською концепцією. Ідея гармонійного стану душі передана в багатій гамі переживань, об'єднує портрети різних людей: поета В.І. Майкова, письменника Струйського і його дружини, родини І.І. Воронцова, дипломата О. Обрескова тощо. Незважаючи на удавану одноманітність композиції та прийомів зображення облич, портрети Рокотова дуже індивідуальні за психологічним устроєм та душевною організацією образів.

З 1780 – 1790-х рр. у портретах генеральші В.Є. Новосельцевої, знатної дами Є. Орлової, подружжя Суровцевих відчувається зміна манери Рокотова. Його бачення стає більш об'єктивним, критичним, живопис – більш нарядний, образи – більш складними, духовно неоднозначними. Рокотову в повній мірі вдалось відобразити гуманістичні уявлення про гідність і духовну красу людини.

Знаменною віхою у творчості Д.Г. Левицького (1735 – 1822) стала портретна серія вихованок Смольного інституту шляхетних панночок. Портрети були замовлені імператрицею з нагоди першого випуску навчального закладу. Левицький, на той час вже зрілий художник парадного портрету, зображує свої моделі такими, що танцюють, співають, у вигляді персонажів театральної вистави тощо. За цим театральним маскарадом у дусі мистецтва рококо художник вдало передає талановитість, молоде завзяття, безпосередність та наївну грацію випускниць інституту.

Левицький успішно працює над парадними, полупарадними і камерними портретами. Його живопис відповідає запитам замовників і часу. Своїм моделям він неначе дає можливість самопроявитись, об'єктивніше зображує їх зовнішні дані, духовні особливості, доброзичливий, але точний в їх характеристиках. Такі портрети М. Львова, його дружини М. Львової, родини Бакуніних, просвітителя М.І. Новікова. Чудовий психологічною глибиною портрет фабриканта                 П.А. Демідова тощо.

З 1780-х рр., коли в мистецтві утверджується класицизм, Левицький працює в цьому напрямку. В портретах Урсули Мнішек, актриси Ганни Давіа-Бернуці присутні строгість і раціоналістичність композиції, чіткість ліній, визначеність пластичних форм. Особливе місце займає портрет Катерини II – піднесений, величний, міфологізований образ освіченої імператриці.

Творчість Левицького стала вершиною розвитку російського портретного мистецтва XVIII ст. Просвітницький інтерес до людської особистості художник втілив у глибоких і багатогранних характеристиках образів, у мальовничості і витонченості образотворчих засобів.

Одним з численних учнів Левицького був В.Л. Боровиковський (1757 – 1825). Ранній період його творчості пов'язаний з українською церковною художньою школою. Переїхавши в Петербург у 80-х роках Боровиковський зближується з освіченою інтелігенцією, працює під керівництвом Левицького, поступово стає відомим портретистом. У 1790-х роках він створює свої кращі твори: портрети     В.І. Арсеньєвої, М.І. Лопухіної, Е.А. Наришкіної, Катерини II. Усе в його картинах підкорено виразу почуттів, природних для кожного конкретного обличчя. Ліризм, задушевність, почуттєвість жіночих образів розкривають художника-сентименталіста. Творчість Боровиковського була свідоцтвом нового етапу в розвитку портретного живопису. Художник виступав як тонкий психолог, що намагався збагнути душевний стан людини, розмірковував про те, як формується її внутрішній світ.

Скульптура. Видатним скульптором російського класицизму був Ф.І. Шубін (1740 – 1805). Майстер скульптурного портрету, Шубін створив бюсти військових та державних діячів, в яких поєднуються риси, що свідчать про суперечливі сторони характерів героїв. Майстер досягнув живої життєвої правди, вправно передає індивідуальні особливості людей, розкриває їх духовний світ, – портрети фельдмаршала П.О. Рум'янцева, генералів П.Г. Чернишова, П.В. Завадського, графа О.А. Безбородька, О.М. Голіцина та ін.

Громадянські та гуманістичні ідеали класицизму знайшли своє втілення в скульптурах М.І. Козловського (1753 – 1802), Ф.Г. Гордєєва (1744 – 1810),           І.П. Прокоф'єва (1758 – 1818), Ф.Ф. Щедріна (1751 – 1825).

Протягом XVIII ст. активно розвивалось декоративно-прикладне мистецтво, відповідаючи спочатку потребам пишного бароко, пізніше – суворого і лаконічного класицизму. В оздобленні парадних інтер'єрів використовувались різьблення по дереву та камінню, різноманітні види художньої обробки металу – ковані грати, бронзове лиття, освітлювальна арматура з багатим застосуванням кольорового скла і кришталю, мистецтво обробки кольорового каменю. Високого художнього рівня були вироби зі скла, фарфору тощо.

Музика. Російська музична культура пройшла бурхливий і складний процес розвитку. У петрівську епоху продовжують формуватись світські засади музичної творчості. Музика поступово стає невід'ємною частиною укладу життя, а також умовою повноцінного виховання на європейський зразок. Форми розвитку музичної творчості в цей період обмежувались досить простими жанрами прикладної музики – військової, урочистої, танцювальної, функціонально забезпечуючи офіційні і розважальні заходи придворного життя. У демократичному середовищі поширюються світські пісні – канти: любовні, вітальні, жартівні, сатиричні, матроські, солдатські.

З 30-х років XVIII ст. музика виходить на самостійний шлях розвитку. Музична культура збагачується новими жанрами – опера, кантата, соната, сюїта. Формуються хорові капели, оркестри, оперні трупи, вдосконалюється виконавське мистецтво. Тим самим закладаються підвалини для майбутнього виникнення національної композиторської школи.

В останній третині XVIII ст. в просторі музично-суспільного життя активно заявила про себе ціла плеяда талановитих композиторів: Д.С. Бортнянський,     М.С. Березовський, В.О. Пашкевич, Є.І. Фомін, І.О. Хандошкін, творчість яких символізувала народження самостійної російської композиторської школи.

Найбільш розвинутим жанром професійної музики кінця XVIII ст. була опера. Вона залучила до себе кращі творчі сили і набула широкої популярності. Основоположниками російської оперної школи були Василь Олексійович Пашкевич (1742 – 1797), Євстигній Іпатійович Фомін (1761 – 1800), творчість яких стала свідоцтвом великої оригінальності, розмаїття творчих пошуків, широти оперних задумів митців, а також обдарованості і великого потенціалу російських композиторів.

Творчість Дмитра Степановича Бортнянського (1751 – 1825) не обмежувалась оперним жанром. Композитор писав хорову музику, камерні інструментальні твори. Але в усьому він виявився як зрілий майстер, творчість якого відрізнялась великою гармонійністю, злагодженістю, єдністю стилю, яскравим наслідуванням естетичних принципів російського класицизму.

Визначним майстром хорового концерту був Максим Созонтович Березовський (1745 – 1777). Як і Бортнянський, він був родом з України, здобув чудову музичну освіту і намагався реалізувати себе в Росії. Але не одержав визнання.

Розквіт камерно-інструментальної музики пов'язаний з ім'ям віртуозного скрипаля і композитора Івана Остаповича Хандошкіна (1747 – 1804). Він вважається першим видатним російським музикантом – виконавцем широкого концертного плану, засновником російської скрипкової школи. Його музична спадщина складається тільки з творів для струнних смичкових інструментів. Самобутність творчого стилю Хандошкіна яскраво виявилась в жанрі варіацій на народні теми, де автор надає народній пісні оригінальної мелодійності і поетичності.

У цілому, досягнення музики XVIII ст. були результатом великих творчих зусиль найталановитіших людей Росії, які часто в умовах принизливої соціальної нерівності, відсутності гідної підтримки, невизнаності авторитету професійного музичного мистецтва, спромоглися не тільки творчо оволодіти жанрами західноєвропейського музичного мистецтва, але й створити фундаментальні принципи вітчизняної музичної школи.

Театр. Активний розвиток театрального мистецтва починається під час царювання Петра I. Перші професійні театри відкриваються спочатку в Москві (1702), потім в Петербурзі (1719). Керівниками театрів були іноземні антрепренери, а вистави багато в чому були незрозумілі російському глядачеві. Тому театри проіснували недовго і невдовзі припинили своє існування.

У духовних академіях і семінаріях широкого розповсюдження набули шкільні драми, які були занесені з України. Релігійні за змістом, п'єси шкільного театру містили в собі сатиричні інтермедії, інструментальні, вокальні і танцювальні номери. У створенні шкільних драм брали участь освічені діячі епохи. Одним з них був автор відомої п'єси "Володимир" Феофан Прокопович.

Активний розвиток театрального мистецтва призводить до виникнення придворних театрів домашнього типу, театрів у навчальних закладах, у приватних садибах. У другій половині XVIII ст. великої популярності набуває кріпацький театр у дворянських маєтках. Театри домів Шереметьєвих, Юсупових, Воронцових, в яких ставились драми, опери, балети являли собою багаті, розкішні і талановиті постанови.

Наприкінці 1756 р. був відкритий перший Російський публічний театр. Його очолив О. Сумароков, а головні ролі виконували видатні актори: брати               Ф.Г. і Г.Г. Волкови, І. Дмитрієвський, Я. Шумський. На сцені ставились твори відомих письменників, драматургів-класицистів О. Сумарокова, М. Ломоносова.

Важливою подією театрального життя стали постійні спектаклі в Московському університеті під керівництвом М. Хераскова – драматурга сентименталістського напрямку.

В останній третині XVIII ст. театральне життя виходить далеко за межі придворного, аристократичного побуту. Виникають театри, куди мали можливість прийти люди різних соціальних станів. Значно підвищується професійний рівень акторської гри. А діяльність видатних російських драматургів Фонвізіна, Ніколаєва, Княжніна, Капніста сприяла високому підйому театрального мистецтва наприкінці XVIII ст.

XVIII століття в російській культурі було часом знаменних подій, величезних духовних зламів і культурних звершень. Головне досягнення епохи – поступове визволення від пануючої релігійності середньовіччя, перемога світської культури, утвердження раціоналістичного світогляду, просвітницької ідеології, формування нових підвалин суспільного життя, розвиток світської громадянської освіти, науки, мистецтва.

За короткий час російське мистецтво опановує прогресивний закордонний художній досвід і стає на шлях загальноєвропейського розвитку. Разом з тим, досягнення світової художньої культури не були сприйняті однозначно і прямолінійно. Вони були творчо використані у створенні і еволюції вітчизняного мистецтва, яке базувалось на кращих давніх традиціях російської культури. В усіх видах мистецтва створюються професійні засади художньої творчості, а досягнення національного професійного мистецтва сягали світового рівня.

 


<