§ 1. Характер культурних процесів : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Характер культурних процесів

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

 XVIII століття – це ціла епоха в розвитку російської культури, час грандіозних змін в матеріальному і духовному житті, європеїзації культури в контексті ідей Просвітництва.

Першим й найважливішим етапом цього процесу стала реформаторська діяльність Петра I. Людина енергійна, цілеспрямована, яка пізнала чимало наук і ремесел, мала неабиякі організаторські здібності та дивовижну харизму, Петро I за час свого правління кардинальним чином змінив Росію, направивши її розвиток шляхами руху Європи доби Нового часу. Активізація взаємовідносин із Заходом і відкритість Петра новині перетворили першу чверть XVIII століття у час бурхливих перетворень майже у всіх сферах життя суспільства і держави. Долаючи господарчу відсталість, будуються великі промислові підприємства, розвивається металургія, ткацьке виробництво тощо. Розширювалась внутрішня та зовнішня торгівля. Проведена велика фінансова реформа. Створена армія нового зразку, успішно організований військово-морський флот. Корінна перебудова торкнулась і органів державної влади. Боярську думу змінює Сенат – вищий бюрократичний виконавчий і розпорядчий заклад з внутрішніх справ управління, а також вищий судовий заклад. Запроваджуються "Табелі про ранги".

Проведення реформ сприяло пожвавленню ремесла, промисловості та торгівлі, централізації, узагальненню та спрощенню управління державою. Державна влада приймає форму абсолютизму. Після переможного закінчення війни зі Швецією у 1721 р. Петро I прийняв новий титул – імператора. Країна почала називатися Російською імперією. Цим підкреслювалась військова міць, що зростала, нове міжнародне становище держави та укріплення самодержавної влади.

Державній владі була підпорядкована і церква. У 1721 р. заснована "Духовна колегія" чи Синод, який замінював патріарха і підкорявся світській владі. Були зроблені і перші спроби обмежити церкву і монастирі у розпорядженні своїми великими багатствами. Для управління церквами та монастирськими володіннями заснована єдине відомство – Монастирський приказ, на чолі якого стояла не духовна особа, а світський чиновник. Цими заходами Петро I здійснив часткову секуляризацію, випереджаючи повну секуляризацію, що була оголошена Катериною II у 1764 р.

Духовне життя в добу Просвітництва

Корінний злам старого охопив всю сферу духовного життя. Для задоволення потреб держави започатковується світська освіта, відкриваються школи "математичних і навігаційних наук, хірургічна, інженерна" тощо. У Москві створюється гімназія з більш широкою загальноосвітньою програмою. Одним із засобів підготовки спеціалістів визнавались відрядження за кордон з освітньою метою, так зване пенсіонерство.

Змінюється руський алфавіт, новий шрифт назвали громадянським. Друкуються підручники, виходить перша газета "Відомості", поступово розгортається широка видавнича діяльність.

Зміни торкнулись і сфери побуту, стосунків і поведінки. З'являються керівництва з поведінки та поводження людей один з одним, запроваджуються нові правила етикету зовнішнього вигляду: зміни в зачісці, одязі, забороняються бороди тощо. Імператор запроваджує "асамблеї", тобто бали та збори, в яких повинні були брати участь жінки, тим самим жінкам надавалось право, так би мовити, "з'являтися в суспільстві" нарівні з чоловіками.

Петрівські реформи сприяли динамічному і прогресивному розвиткові країни, але цей рух не був поступовим і однозначно позитивним. Розвиток культури був нерівномірним і парадоксальним. Країна входила в добу Нового часу та ідеології Просвітництва дуже швидкими темпами, не будучи до неї достатньо підготовленою. Європа до цього часу мала багатовіковий послідовний досвід становлення буржуазних відносин і культури. Росія ж увібрала європейський досвід готовим, не маючи достатніх засад у самій собі для його втілення. Тому процес розвитку культури був внутрішньо суперечливим. З одного боку, соціально-економічні, суспільно-політичні та духовні зміни несли прогресивний буржуазний зміст. З іншого – вони проходили на фоні посилення та розширення кріпосницьких феодальних відносин. Селяни потрапляли у все більшу кріпосну залежність, форми пригноблення і придушення повстань ставали жорсткішими. Залежні були й дворяни, до яких імператор ставився як до слуг, які зобов'язані виконувати свої повинності.

Усі зміни в країні торкнулися головним чином дворянства і практично не зачепили нижчих прошарків суспільства. Селянство залишалось вкрай пригніченою, але, разом з тим, найбільш стійкою до змін частиною населення. У цьому середовищі зберігались і відтворювались традиції, старий уклад життя і вірування.

Дворянство ж активно сприймало нові віяння, воно вчилось, наслідувало Захід, а найбільш освічені підтримували, стверджували та відстоювали провідні ідеї Просвітництва. Внаслідок цього російська культура втрачає свою однорідність. Відбувається її розмежування на дворянську, прогресивну за своєю суттю, і селянську, традиційну. Поступово дворянська культура стає пануючою, тою, що визначає просвітницьку направленість всієї російської культури XVIII ст. і стверджує нову для російської людини картину світу.

Широкого поширення набувають ідеї європейського Просвітництва. У центрі уваги виявились не стільки проблеми потойбічного буття, скільки реального світу і пов'язаного з ним людського існування.

Російська суспільна та філософська думка зближується з наукою, віддаляючись від релігії. Формуючи і укріплюючи абсолютну монархію, російські імператори повністю підкорили церкву державі. Тим самим вона втрачає вирішальний вплив на розуми. Церква залишалася за межею нового, обслуговуючи переважно нижчі прошарки суспільства. Бурхливо розвиваються світські знання, науки, підприємницька діяльність. Триває активний процес секуляризації та обмірщення культури.

Світське наукове знання формує бачення світу як єдиного універсуму, що володіє природними закономірностями, які доступні людському розуму. Пізнання та визнання єдиних законів природи, яке не орієнтоване на понадприродні, метафізичні начала, дає підтвердження ідеї гармонії світу, взаємозв'язку його явищ.

Послідовним захисником нової картини світу став учений, філософ, засновник сучасного природознавства та літературної мови, теоретик і практик мистецтва, поет М.В. Ломоносов, діяльність і творчість якого була значною віхою в процесі секуляризації російської суспільної думки. Він стверджував непорушний детермінізм природного світу, ідеали розкріпаченого розуму, що пізнає, активної особистості, діяльність якої співрозмірюється із загальним благом.                     М.В. Ломоносову, А.М. Брянцеву, Д.С. Анічкову та іншим російським мислителям належить велика заслуга в переорієнтації суспільної свідомості з ідеальних, потойбічних, неусвідомлюваних проблем на пізнання реального, природного світу, на завдання земної дійсності.

Змінюється розуміння божественного начала. На відміну від європейської природної релігії (до визнання Бога можна прийти не шляхом відкриття, а спостерігаючи могутність та досконалість природи), російські просвітителі, не заперечуючи принципово існування Бога, бачили в ньому лише силу, що гарантує благо, створювальний сенс розумної людської діяльності. Тобто релігія виявляється потрібною не в сфері природності, а тільки в сфері моральності. В області ж реального життя, земної діяльності головне місце належить міцній державі, якій належить абсолютна влада. Цю позицію відстоювали прибічники абсолютистської держави, серед яких сподвижник Петра I.Ф. Прокопович, просвітницького абсолютизму – А.Я. Кантемір, В.М. Татищев, М.В. Ломоносов та ін.

У другій половині XVIII ст. заходами, що були здійснені Катериною II, стосовно послаблення впливу церкви, поліпшенню стану підприємницьких, купецьких та ремісницьких прошарків, утворюється ілюзія реальності просвітницького абсолютизму. Реалії ж виявились іншими. І ідеологи дворянства звертаються до критики абсолютизму, обмеженню самодержавства. Захоплені ідеями Просвітництва, Н.І. та П.І. Паніни, М.В. Рєпнін, М.М. Щербатов та інші виступали за гегемонію аристократичної верхівки в державному управлінні, за введення загальнодворянського парламенту, за залучення до законодавчої діяльності дворян, купців, духовних осіб тощо. Також відстоювались ідеї обираності дворянства, елітарності дворянської породи.

Інша гілка просвітницької ідеології представлена працями М.І. Новікова,       І.А. Крилова, Д.І. Фонвізіна, С.Е. Десницького, І.А. Третякова. Вони, перш за все, заперечували правомірність елітарного стану дворянства, що був узаконений у феодальній системі. Критика станового дворянсько-монархічного суспільства у творах просвітників поєднувалась із сатиричним і навіть саркастичним його викриванням в художніх образах. Поряд з цим піднімались проблеми стану селянства, існування кріпацького права, аж до постановки питання про його знищення.

Важливішим здобутком Просвітництва в Росії стала розробка нового розуміння індивіда, його ролі і значення в суспільстві. Вже на початку століття у творах Феофана Прокоповича розвиваються ідеї, котрі були спрямовані проти середньовічної концепції людини. Його етичне вчення звеличувало земне повнокровне життя людини, працю, особисті заслуги як критерії честі та гідності. Вчення Ф. Прокоповича було свого роду теоретичним обґрунтуванням "Табелі про ранги" Петра I. Ідеї життєстверджуючого оптимізму, природності земного повноцінного буття розвиває Г. Бужинський, який вважав, що любов людини до себе, прагнення до самозбереження є природними. Також природне і пізнання людиною самої себе. Пізнаючи себе, людина виявляє свої потреби і спосіб їх задоволення – праця. Якою працею повинен займатись індивід визначається суспільними потребами, загальним благом, виразником якого є держава.

Схожих поглядів додержувалась більшість російських мислителів XVIII ст. Відстоюючи радість і доцільність земного життя, вони стверджували, перш за все, суспільне призначення людського життя, служіння людини суспільству і державі, яким повинні бути підкорені особисті інтереси. Такими уявленнями визначалась і цінність самої людини. Теоретичним настановам дворянських ідеологів просвітники протиставили принцип позастанової значущості особистості. Не шляхетність походження, а талант, розум, особисті заслуги у служінні суспільству – критерії оцінки людини.

Образ людини сильної, діяльної, такої, що вже не потребує божої допомоги для самовизначення, змінюється на образ людини, що керується практичним розумом і власними потребами, формується в суспільній думці другої половини XVIII ст. З'являється і критичне ставлення до чистої раціональності й утилітаризму людини та її діяльності. Розум, активність, заповзятливість важливі, але вони не єдині ціннісні характеристики особистості. Її можливості реалізуються тільки в людському середовищі, з яким індивід повинен узгоджувати свої потенціали. Зростає значення феномену моральності, роль якої – сприяти узгодженню інтересів. На зміну православної моралі та етичних принципів "Домострою" приходять секуляризовані поняття громадянської моральності. Так, соціально-етична концепція О.М. Радищева ґрунтувалася на принципах гуманізму, вільнодумства і патріотизму. Виступаючи проти кріпацтва і самодержавства, Радищев боровся за свободу вибору, свободу волі, за індивідуальну відповідальність за зло, завдане суспільству окремими людьми.

Таким чином, у XVIII ст. в російській культурі широкого розповсюдження одержали просвітницькі ідеї та ідеали. На російському ґрунті вони здобули національне забарвлення. Основна їх спрямованість – соціальні проблеми: людина, її місце в світобудові і значення в соціумі. Людина розглядалася як органічна частина світобудови, якому відводиться роль активного, діючого, розумного перетворювача суспільного устрою на благо цілого. Можливості орієнтації у своїй діяльності на розум, що відкрились, немов би звільняли людей від опори на божественне провидіння, на колишні релігійні та моральні догмати. Старі державні та станово-ієрархічні настанови також ставали перешкодою для розумного суспільного будівництва. Антицерковні, антидворянські, антикріпосницькі настрої проникали і в глибини народної свідомості.

У цілому доба Просвітництва в Росії визначилася загальним піднесенням, активізацією суспільної думки, виробленням нової картини світу і проектів реорганізації суспільства. Однак час корінних перетворень був ще попереду. Не з'явилося нового розуміння світу і атеїстичних поглядів. Незважаючи на безсилля церкви на державному рівні, обмірщення науки, освіти, мистецтва, божественне начало, релігійний світогляд залишались духовною основою життя народу, орієнтиром створення добра і блага. Православ'я підтримувало існування спадкоємності цінностей культури, що були набуті історією російського народу.

 


<