§ 2. Художнє життя : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 2. Художнє життя

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Від релігійності до початків секуляризації, від традиціоналізму до новаторства, від ілюзорності, ідеалізму до реалістичності і раціоналізму, від святої "вічності" до історизму, усвідомленню свого минулого, теперішнього і майбутнього в XIV – XVII століттях свій шлях пройшла і руська художня культура.

Наприкінці XIV – на початку XV ст. у зв'язку з боротьбою Русі за національну незалежність, у всіх областях руської культури виникає інтерес до своєї історії: до часів минулої незалежності і до сучасних визвольних і об'єднуючих подій. Дух історизму пронизує всю середньовічну руську історію. Проблема історичної достовірності розв'язувалася, перш за все, розвитком літописної справи.

Література. Літопис займає провідне місце в оповідній літературі Давньої Русі. Закономірність цього явища пов'язана з тим, що літописам надавалося політичного значення. Ці свого роду історичні енциклопедії служити орієнтиром в політичному житті міст, князівств, а пізніше й Російської держави в цілому, вони були засобом політичного виховання суспільства. Як важливий політичний документ, літописи ставали аргументом для князів і російського уряду у відстоюванні своїх прав на землі.

У літописах відобразились  важливіші ідейні течії Давньої Русі. Завдяки літописам збереглися не тільки віхи історії, а й багато кращих творів давньої руської літератури. У XV – XVI ст. літописання набуло грандіозних масштабів. Літописні зводи були великими й змістовними, їх створення вимагало складної, кропіткої та мистецької праці. Значення їх стає суто державним, національним.

У XIV ст. ведуться княжі літописання у Твері, Рязані, Смоленську, єпископські – у Ростові, літописи у Новгороді, Пскові. З кінця XIV – початку XV ст. підвищується значення літописання у Москві. У 1409 р. з ініціативи митрополита й письменника Кіпріана складається широкий загальноруський звід на основі великої кількості літописів різних міст. У 1418 р. за митрополита Фотія здійснено складання нового літописного зводу, який в більшій мірі відбивав загальноруську позицію, і тим самим відповідав потребам московської політики. З цього часу ідея єдності Русі міцно закріпилась в літописній літературній творчості і визначала спрямованість не тільки великої кількості наступних літописів, й всього художнього процесу середньовічної Русі.

Особливе й останнє піднесення руського літописання починається з 30-х років XVI ст. Створюються багатотомні літописні зводи, ілюстровані тисячами майстерних мініатюр, з ретельно підібраними хронологічними та генеалогічними даними. Зібравши разом всі історичні твори, літописці підводили підсумок об'єднувального процесу і розглядали історію Русі як частину світової історії.

Із підвищенням значущості Москви пов'язаний активний розвиток писемності та літератури. Цікавим явищем у літературі став новий, експресивно-емоційний стиль викладення матеріалу, який найбільше виявився в жанрі автобіографії. На відміну від статичності, монументальності зображення героїв в літературі             XI – XII ст., за допомогою нового стилю образи зображені в дії, у зміні, оповідь наповнена емоціями, переживаннями. Ускладнюються синтаксичні конструкції, створюються нові слова, складні богословські та вчені терміни, робляться довгі та пишномовні відступи.

Одним з яскравих прикладів цього стилю була творчість монаха Єпіфанія Премудрого. Головні його творіння "Житіє Сергія Радонежського" написані в урочистому, піднесеному стилі, у колоритній ораторській манері, з великою кількістю епітетів, порівнянь, нових словотворень, ліричних відступів. Багаті фактичним матеріалом, історичними та географічними даними, ці житія були формою осмислення політичного та культурного розвитку Русі.

Велику увагу давньоруські письменники приділили переможним подіям Куліковської битви. Упевненість у перемозі над завойовниками, патріотичний підйом, пишання переможцями, нове, оптимістичне майбутнє відбилося у творах Куліковського циклу: "Задонщина", "Сказання про Мамайове побоїще", короткі та просторі літописні оповідання про Кулікову битву, "Слово про життя і преставлення великого князя Дмитра Івановича" та ін.

У зв'язку із зміцненням міжнародного становища Московської держави у другій половині XV ст. з'являються літературні твори, присвячені історії іноземних держав. Це хронографи, що викладали світову історію, оповідання про здобуття Царгорода турками, оповідання про Мутьянського воєводу Дракулу, описи мандрівок на Афон, в Єрусалим, у Константинополь, Флоренцію, так звані "ходіння". Найбільш оригінальним твором цього жанру можна назвати "Ходіння за три моря" Афанасія Нікітіна. З 1468 до 1475 року Нікітін відвідав Кавказ, Персію, Індію, Турцію, Крим. Його докладні та точні описи характеризують автора як людину розумну, спостережливу, патріотичну, віротерплячу.

У цей же час набувають великої значущості публіцистичні твори. У посланнях і "словах" Вассіана Рила, Іосіфа Волоцького, старця Філофея, Ніла Сорського, Вассіана Патрікеєва, митрополита Данила та інших порушуються питання державного устрою, соціальної справедливості, церковного землеволодіння. Такі риси цих творів, як публіцистична, гостра спрямованість, логічність, аргументованість, критичність висловлювань, – знаходять своє продовження в літературі XVI та XVII ст.

Загострення соціальних протиріч, що переростали в бунти городян та селян, у народні війни, тобто події XVII "бунтарського століття" відбились у "Повісті про видіння деякому мужу духовному" протопопа Терентія, "Повісті про чесне житіє царя і великого князя Федора Івановича всієї Русі" патріарха Іова, "Сказанні" Авраама Паліцина, у "Часовику" Івана Тимофєєва, "Літописній книзі" Семена Шаховського та ін., де автори дають характеристику царів та подій того часу, описують зміни суспільної свідомості щодо правителів, висловлюють різноманітні оцінки того, що відбувалося.

Письмово оформлюється народна демократична сатира, як реакція на принижене та безправне становище селянства: "Повість про Єрша Єршовича", "Повість про Шемякін суд", "Повість про Фому та Єрьому" тощо.

Значним явищем в руській літературі була творчість старообрядців. Найяскравішою особистістю доби розколу став протопоп Авакум Петров. Понад   50 його творів написані яскравою, образною, гострою мовою. Це натхненна, пристрасна промова борця за свої ідеали, людини сильної духом та відданої справі. Старообрядове середовище висунуло чимало публіцистів, письменників, мислителів, які активно обговорювали соціальні, духовні, богословські проблеми. Іван Неронов, Нікіта Добринін, інок Авраамій, Федір Іванов та інші внесли значний вклад в історію руської культури.

Видатним діячем російської культури XVII ст. був вихованець Києво-Могилянської академії Сімеон Полоцький – талановитий письменник, засновник російської силабічної поезії та драматургії, публіцист, мислитель, вчений, педагог. Значним внеском в розвиток освіти став створений Полоцьким Проект Слав'яно-греко-латинської академії – першого вищого навчального закладу Росії, який відкрився в Москві у 1687 р. Його перу належать "Рифмологіон", "Ветроград багатоцвітний", "Обід душевний", "Вечеря душевна", "Жезл правління", "Вінець віри", п'єси "Про Навуходоносора царя" та "Про блудного сина" тощо. Літературна творчість Полоцького викликала різномовні відгуки сучасників, оскільки автор сміливо відходив від давньоруських традицій, захоплювався формальним зовнішнім словотворенням, нерідко жертвуючи змістом. Полоцький створював поезію в стилі бароко, для якої були характерні примхливість, ефектність, складність стилю.

Отже, до кінця XVII ст. в літературі стають відчутними європейські стильові впливи, поряд з релігійними з'являються світські теми. Загалом, для давньоруської середньовічної літератури провідною була одна тема: державного і національного будівництва, якій підкорені були всі останні теми і завдання літератури. Звідси й головні риси літератури XIV – XVII ст.: 1) інтерес до минулого, його ідеалізація та водночас усвідомлення сучасності; 2) ідеологічна спрямованість: підвищений інтерес до суспільно-політичної проблематики, гострий публіцистичний характер, цілеспрямованість у відстоюванні державної ідеї; 3) високий духовний потенціал: велика увага до внутрішнього світу людини, тяжіння до проблем духовного буття, морально високий зміст.

Архітектура. Розвиток зодчества Давньої Русі також тісно був пов'язаний з історичним життям народу, знаменними подіями та звершеннями в житті держави. Так, зміцнення політичного значення Москви у XIV ст. було ознаменоване будівництвом при Івані Калиті: зведені дубові стіни Московського Кремля, перші кам'яні споруди – Успенський та Архангельський собори, на жаль, не збережені у первісному вигляді. Активне кам'яне будівництво починається в Москві після перемоги в Куліковській битві. Ці будівлі кінця XIV – початку XV ст. ще пов'язані з традиціями володимиро-суздальського зодчества, інтерес до якого виникає під час княжіння Дмитра Донського. До типу володимирської архітектури близькі собор Успенія на Городку у Звенигороді, собор Савино-Сторожевського монастиря поблизу Звенигороду, Троїцький собор Троїце-Сергієвого монастиря, Троїцький собор Олександрівської слободи – хрестово-купольні, кубічні, одноглаві. Разом з тим, починає формуватись власне московський стиль зодчества, пов'язаний з пошуком нових способів завершення основних об'ємів будинку, з намаганням подолати кубічність форм. Демонструє це Спаський собор Андронникова монастиря в Москві, зовнішній вигляд якого значно перетворений. Чіткі, суворі, іноді крихкі профілі, стрілчасті вікна і ніші, кільовидні обриси закомор і порталів, пілястри з капітелями, орнаментальні різні пояски, інші елементи виявляють витонченість і навіть вишуканість стилю московської архітектури.

Із створенням російської централізованої держави пов'язана грандіозна праця з будівництва Московського Кремля. До цієї діяльності були залучені кращі майстри Пскова, Новгорода, Твері, Володимиро-Суздальського князівства, а також Італії. Арістотель Фіорованті, італійський архітектор, створює Успенський собор Кремля, в якому граціозно злиті мотиви італійської, володимиро-суздальської, новгородської і московської архітектури. Псковські майстри будують Благовіщенський собор і Ризоположенну церкву в Московському Кремлі. Італійці Марко Руффо і Пієтро Антоніо Соларі створюють у Кремлі розкішну Грановиту палату. У 80 – 90-х роках XV ст. здійснюються дуже важливі роботи з будування стін і веж Кремля, які виконують Антон Фрязін, Марко Руффо, Пієтро Соларі, Алевіз. У цілому, незважаючи на участь в будівництві іноземних майстрів, архітектура Кремля була основана на давньоруських принципах зодчества. Кремль відрізнявся контрастами, сполученням різних стилів, поєднанням різноманітних будівель, але утворюючих внутрішню цілісність, мальовничий та урочистий архітектурний ансамбль.

Вплив московської архітектури відбився у соборах давнього Ростова, Волоколамська, Новодевічого монастиря у Москві, Лубецького монастиря під Можайськом, Нікітського монастиря в Переяславі-Залеському, в ансамблях Кирило-Білозерського, Троїце-Сергієвого в Загорську, Борисоглебському під Ростовом монастирів, у фортецях Нижнього Новгорода, Коломни, Тули і багатьох інших.

Та розвиток російської архітектурної думки не зупинився. З'являється новий тип храму, тісно пов'язаний із символікою християнських давніх традицій – шатровий та стовпоподібний. Верхшиною кам'яного шатрового будівництва є церква Вознесіння в с. Коломенському (1532 р.). Шатровий тип будівлі докорінно відрізнявся від хрестово-купольного типу візантійської традиції. У плані новий храм утворював квадрат (четверик), на ньому зводився підмурівок шатру (восьмерик), який завершувався восьмигранним конусом (шатер). Легкість, спрямованість угору, гармонія завершених форм, краса декору утворюють художню досконалість церкви, яка по праву вважається одним із шедеврів світового зодчества.

Значним архітектурним явищем став собор Покрова Богородиці на рові, відомий ще під назвою храма Василя Блаженного (1550 – 1560), який був побудований на честь здобуття Казані. Славу російської держави у великій перемозі повинен був втілити храм, замовником якого був сам цар. Усією надзвичайною композиційною побудовою були вирішені зодчими Постніком і Бармою поставлені завдання. Храм Василя Блаженного – це ансамбль з дев'яти стовпоподібних будівель на загальному підмурку, високий центральний стовп завершений зірковим в плані восьмериком і шатром, більш низькі останні стовпи увінчані главами. Храм відрізняється небувалою складністю, незвичайною примарністю архітектурних форм, вишуканою декоративністю, розкішністю, яскравістю. Прикрашені луковичні глави з'явились наприкінці XVI ст., барвистий розпис – у XVII – XVIII ст.

В архітектурі XVII ст. все більше відчувається вплив світських тенденцій. Активно розвивається цивільне будівництво. Зростає кількість боярських, купецьких, дворянських кам'яних садиб. Їх фасади щедро прикрашались, часто набуваючи примхливих форм. Прагнення до барвистого, декоративного, візерункового оформлення спостерігається і в храмовому зодчестві. Такими є церква Успенія у Путниках, церква Трійці у Нікітках, церква Трійці в Останкіно. Спрощуються просторові композиції, храми частіше зводяться у вигляді четвериків без стовпів, зводи просто замикають простір зверху, у всьому присутня пристрасть до живописного групування різних деталей оздоблення. Обов'язковим елементом церкви стає дзвіниця – висока, струнка, яка завершується шатром. Церква із дзвіницею і трапезною утворюють невеликий ансамбль.

Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. в архітектурі виникає так зване "московське" чи "наришкінське бароко", в контексті якого було створено особливий тип храму. Це центричні, чотирикутні в плані церкви: на підмурку розташовувався четверик, зверху – восьмерик і завершення – замкнуті зводи та відкритий восьмерик дзвіниці. Пропорційність, симетричність храму вдало доповнювались декоративними деталями: білокам'яними карнизами, своєрідними аттиками по всіх ярусах, приставними, чітко промальованими колонками, розвинутим оздобленням вікон та порталів. Яскраві приклади цього стилю – церква Спаса в Уборах, церква Покрова у Філях. Вони створюють враження легкості, витонченості, величності. Цей тип храму здобуває своє продовження і розвиток в архітектурі XVIII ст.

Живопис. Чудовою сторінкою давньоруського мистецтва був іконопис. Його розвиток, як і усієї культури, був загальмований монголо-татарською навалою. Підйом живопису починається в XIV ст. спочатку у Новгороді і Пскові, які не постраждали від навали, а згодом, з кінця XIV – початку XV ст. – у Москві.

Монументальний живопис XIV ст. експресивний, динамічний і похмурий. Зображення святих відбивають напругу віри, містичне осяяння, ікони наповнені психологічними характеристиками, пронизливою релігійністю образів. З другої половини XIV ст. теологічна думка звертається до осмислення людської сутності, до почуттєвого досвіду людини, яка є основою її знань. Тому живопис наповнюється людським змістом, складними переживаннями, пов'язаними з прагненням до моральної чистоти, духовної досконалості.

Такою була творчість одного з найяскравіших іконописців того часу Феофана Грека (народ. прибл. 1350 – помер прибл. 1410). Феофан був родом з Константинополю, де й сформувався як художник. Свою творчість на Русі він почав у Новгороді, а потім був запрошений до Москви. У 1395 – 1396 рр. Феофан Грек спільно з Сімеоном Чорним розписує в Москві церкву Різдва Богородиці, в 1399 р. – Архангельський собор Кремля, у 1405 р. разом з Прохором з Городця і Андрієм Рубльовим – Благовіщенський собор в Кремлі.

Серед сучасників Феофан здобув славу мудреця і чудового живописця. Єпіфаній Премудрий описував його як людину освічену, проникливу, неспокійну. Тих, хто спостерігав за його працею вражало те, що Феофан ніколи не дивився на зразки, як це робили інші живописці, був у постійному русі, розмовляв з оточуючими, але при цьому нібито уявно не був присутній з усіма, "почуттєвими очима бачив духовну красу". Його духовні й творчі пошуки точно відобразились в іконописних образах і в манері письма. Впевнений у невідворотності божої кари, Феофан наділяє свої персонажі суворістю, драматизмом переживань, внутрішній світ яких сповнений вищої напруги перед обличчям Христа Вседержителя. Художник не удавався до строкатої барвистості. Фігури нібито мерехтіли на сріблясто-фіолетових тонах, різкий ефект створювали короткі, різкі білільні мазки, нанесені на коричневу пляму обличчя чи одягу. Небагатьма скупими штрихами Феофан Грек умів передати глибокий зміст, охарактеризувати людську особистість.

Розквіт московської школи живопису пов'язаний з ім'ям Андрія Рубльова (прибл. 1360 – 1430). Формування творчого генія Рубльова відбувалося в період підйому Москви і відбило думи та сподівання свого народу. Його діяльність почалась у Троїце-Сергієвому монастирі, де він був учнем і послушником преп. Никона Радонежського. Пізніше він стає монахом Андронникова монастиря під Москвою. Творчість А. Рубльова нерозривно пов'язана з Москвою. У 1405 р. він разом зі старцем Прохором з Городця та Феофаном Греком розписав Благовіщенський собор Московського Кремля. У 1408 р. спільно із Данилом Чорним розписує Успенський собор у Володимирі. У 1424 – 1426 рр. – Троїцький собор у Троїце-Сергієвому монастирі. На відміну від напруженості і драматизму образів Феофана Грека, творчість Андрія Рубльова наповнена життєрадісним світлом, ліризмом, проникливим співчуттям і гуманізмом. У сценах "Страшного суду" немає страхітливих образів, які пригнічували, на іконах Спаса Христос зображений мужнім і великодушним, образи святих наділені не тільки руською зовнішністю, але й характерними рисами: привітністю, доброзичливістю, довірливістю, жалісністю. Людяність, оптимізм, віра в моральні сили народу визначають живопис Рубльова.

Найвідомішою роботою А. Рубльова є ікона "Трійця" з іконостасу Троїцького собору Троїце-Сергієвої лаври, що написана в похвалу Сергію Радонежському. У її основі біблійське оповідання про появу старцю Аврааму трьох прекрасних юнаків, що втілювали в собі триіпостасну єдність Бога. Але в іконі відображена не християнська легенда, а ідея, яка була близька Рубльову, ідея єдності та взаєморозуміння, що виходила тут за рамки релігійного розуміння та набувала загальнонаціонального сенсу. Адже тільки спільність і згода людей могли бути запорукою успішної боротьби за національну незалежність. Відходячи від усталених традицій зображення "Трійці", Рубльов пише янголів, що сидять за столом, рівними за станом, їх бесіда наповнена дружньою приязню, інтимністю, духовною спільністю. Таке розуміння досягнуто за допомогою того, що всі образи вписані в замкнену кругову лінію, голови юнаків схилені одна до одної, створюючи зустрічну взаємну направленість. Цей круговий рух доповнюється усіма іншими елементами і мотивами ікони. Світ згоди і взаємної любові, що створений в іконі Рубльовим, згодом став взірцем для іконографії Трійці, що було закріплено Стоглавим Собором. Творчість Андрія Рубльова стала національним надбанням російської культури.

Видатною є творчість ще одного майстра великої сили і творчої фантазії – Діонісія (народ. прибл. 1440 – помер 1502). У 60 – 70-х рр. він виконує розписи та ікони у Пафнутьєво-Боровському монастирі під Москвою. На початку 80-х пише ікони в іконостасі кремлівського Успенського собору, потім працює в Йосифо-Волоколамському монастирі. У 1500 – 1502 рр. із синами Володимиром і Феодосієм – розписує собор Різдва Богородиці Ферапонтова монастиря в Білозірському краї. Творам Діонісія властиві внутрішня просвічуваність, радість буття, зворушлива теплота і співчуття до всього людства. Моральні мотиви виправдання, прощення, заступництва, спокути служили підвищенню людини. Витончений, впевнений малюнок, крихкий і гармонійний колорит, цілісний композиційний ритм надають роботам Діонісія пісенно-ліричного та велично-натхненного характеру. Реалістичні тенденції його творчості знаходять свій розвиток у світському живописі XVII ст.

З середини XVI ст. в російському образотворчому мистецтві посилюються нові віяння, пов'язані з намаганням поєднати церковну догматику із реальним життям. Славнозвісний Стоглавий собор дозволив змальовувати на іконах царів, князів, народ, історичні сюжети. У XVII ст. в живописі все активніше виявляється світське начало. Рух в цьому напрямку відчувається протягом всього століття. У першій половині XVII ст. у мистецтві відбувається своєрідна боротьба старих та нових тенденцій. Так звана годуновська живописна школа тяжіла до старих традицій і канонів. Протистояла їй строганівська школа, у творчості художників якої відчувалося прагнення вирватись за межі догматів, знайти нові норми, сюжети, засоби відображення дійсності.

У другій половині XVII ст. живопис орієнтується на відображення реального світу, на ясність та схожість зображення із побаченим. Чітко виявилось прагнення художників надати іконописним ликам живі пластичні форми. З'являється перший світський жанр портретного живопису – парсуна.

Парсуна (викривлене від слова "персона") первісно являла собою посмертні зображення і виконувалась як надгробна маска. Пізніше вона набуває світського характеру. На ранніх парсунах, що зображали російських царів та їх наближених, поєднуються іконописні прийоми, площинна трактовка фігур та спроба максимально точно зафіксувати персональні риси. Розвиток парсуни у другій половині XVII ст. йде шляхом переборення іконописної умовності, передачі портретної схожості, особистісних характеристик персонажу. Відомими майстрами парсуни були живописці Оружейної палати С. Ушаков, І. Максимов, І. Безмін,       В. Познанський, Г. Одольський та ін.

Видатною особистістю і художником був Симон Федорович Ушаков (1626 – 1686). Людина вельми обдарована і творча, Симон Ушаков був призначений царським "жалованим" живописцем, писав фрески, ікони, парсуни, вигадував малюнки для предметів церковної утворі та царського вжитку, для монет, прапорів, рушниць, креслив мапи і плани, працював як гравер, керував іконописною майстернею, виступав як теоретик мистецтва. Його кращі роботи: ікони "Великий Архієрей", "Нерукотворний Спас", "Насадження древа держави російської", "Трійця", гравюра "Сім гріхів", – демонструють відкрите прагнення художника до відтворення не умовного зображення – "ліка", а портрету, світлотінню виявити форми обличчя, домогтися тілесного кольору. Теоретична, педагогічна та художня діяльність Симона Ушакова поставили його в ряд основоположників російського портретного живопису.

Музика. Особливий шлях розвитку пройшло і музичне мистецтво Давньої Русі, яке існувало у двох основних формах: народна та церковна музика.

Народна музична творчість мала глибинні корені в далекому минулому. Зберігаючи давні традиції, народна музика стійко продовжувала їх протягом всього свого існування в таких жанрах, як обрядовий фольклор, історичні пісні, ліричні пісні.

У період зміцнення Московської держави починається інтенсивний розвиток мистецтва церковного співу. Як невід'ємний елемент церковного ритуалу, спів створював певну емоційну атмосферу, що полегшувала сприйняття релігійного тексту. Широкого розповсюдження набуває знаменний спів, остаточно складаються його форми, збільшується кількість його наспівів, проводиться велика робота з його теоретичного осмислення. Своєрідним підсумком цієї діяльності стала "Азбука знаменного співу", створена комісією знавців церковного співу під керівництвом вченого монаха Олександра Мезенця у 1668 році.

З середини XVII ст. в московських церквах з'являється новий стиль – партесний спів – багатоголосний хоровий спів. Партесний спів був принесений з України, де він склався ще в кінці XVI ст. Українські співаки та композитори, які працювали в Москві, збагатили російську церковну музику особливою мелодичністю, співучістю та багатоголосністю. Значна роль в розвитку партесного співу належить українському композитору, педагогу, музичному теоретику Миколі Дилецькому. Його "Мусійська граматика" (1679 р.) довгий час була основним посібником з вивчення композиційних основ партесного співу.

Поряд з церковною музикою виникає жанр побутової багатоголосної пісні – кант. Цей музично-поетичний жанр був поширений з України та Білорусії і розрахований на виконання в домашньому колі під час дозвілля.

З європейським музичним впливом пов'язане проникнення в Росію в XVII ст. інструментальної музики. Світська за своїм характером інструментальна музика була своєрідним викликом церковній музичній культурі, в якій не визнавалось і заборонялось використовувати інструменти при виконанні співів.

Таким чином, в музичній культурі , як і в цілому в художній культурі Росії кінця XVII ст., простежується початок процесів секуляризації. Поряд з релігійною розпочинає свій розвиток світська культура.

XVII століття – завершальний етап в розвитку давньоруської культури. Наприкінці століття відбувається перелом у розвитку культури Росії, зумовлений причинами, що буди пов'язані з формуванням національного всеросійського ринку, становленням російської нації, розвитком наук і просвітництва. Головним підсумком творчих пошуків в мистецтві XVII ст. стало зародження ідеї про те, що важливішим завданням мистецтва і художника є відображення дійсності в її реальних проявах. Осмислити це завдання, творчо втілити повинні були митці XVIII ст.