§ 1. Характеристика духовного життя : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Характеристика духовного життя

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

До часу виникнення Московської держави культура російського народу пройшла тривалий шлях формування. Витоки російської культури – в самобутній історії язичницьких слов'янських племен і потім у християнській культурі Київської Русі – ранньофеодальній давньоруській державі з центром в Києві, що сформувалась в IX ст. на території Східної Європи.

У XII ст. відбувається відокремлення великих князівств. Феодальна роздрібненість стала наслідком розвитку феодальних відносин, появи нових великих міст поряд з Києвом та Новгородом (Чернігів, Полоцьк, Галич, Смоленськ, Суздаль, Володимир), прагнення князів-намісників до самостійності. З середини XIII ст. на Русі встановлюється монголо-татарське володарювання, що тяжіло над руськими землями 250 років і ще два століття (аж до кінця XVII ст.) Русь боролась проти періодичних вторгнень Південного Сходу.

З другої половини XIV ст. починається підвищення значущості Москви, яка стає визнаним центром російської держави, що формувалась. Могутнє патріотичне піднесення, породжене перемогами у битвах з монголо-татарами, об'єднуюча політика московських князів сприяли формуванню руської національної самосвідомості і розвиткові національної культури. Дуже важливу роль у цьому процесі зіграла церква і релігійна свідомість.

Православ'я було духовною опорою руського народу. Московська Русь, незважаючи на міцний східний вплив, залишалась християнською державою і була послідовною спадкоємницею духовності Київської Русі. Для неї було характерне своєрідне змішування язичницьких і християнських уявлень, язичницьких звичаїв і християнського укладу життя. Таке двовір'я створило унікальну форму православ'я, яка, зберігаючись в культурі руського народу, підтримувала і відтворювала традиціоналізм у повсякденному житті, в духовності, в художній культурі.

З першої чверті XIV ст. Москва стає місцем перебування руських митрополитів. Духовні сили суспільства концентруються на найважливіших ідеях та ідеалах часу і держави. Завдяки вкоріненню й дієвості духовних православних цінностей, церква в нових історичних умовах змогла надати історичним завданням визволення і побудови держави характер релігійного служіння.

Діячі церкви докладають чималих зусиль для формування історичної та релігійної відповідальності людини у визвольному та об'єднуючому процесі. У цей суворий час діяльність, наприклад, митрополита Алексія, ігумена Троїцького монастиря Сергія Радонежського була спрямована на пом'якшення норовів, виховання терпимості й спокою. Руська церква наставляла на шлях звільнення, виступала з проповіддю морального вдосконалення людей, всебічно підтримувала об'єднуючу політику московських князів. Опора на православ'я та церкву в доленосні періоди своєї історії стала найважливішою характеристикою світовідчуття руської людини, руської культури в цілому.

Після захоплення турками Константинополя в 1453 р. православний світ втратив свій духовний центр. У руському суспільстві разом з державним зміцненням і національним відродженням поступово формується ідея про переміщення політичного і духовного центру східних християнських країн і народів до Москви. Це призвело до офіційного утвердження в XVI ст. доктрини "Москва – Третій Рим". Ця концепція була сформульована в посланнях старця Філофея в    1520 – 1530-х роках великому князю Василю III, Івану Грозному, псковському наміснику Місірю-Мунехіну, в яких монах Філофей викриває причини падіння двох "Римів" – латинського Риму та візантійського Константинополя, й обґрунтовує перехід їх ролі до Московського царства як оплоту православ'я і центру політичної незалежності. Москва стає "Третім Римом", а четвертому "не бувати".

Слід відзначити, що доктрина "Москва – Третій Рим" не була чимось незвичайним. У середньовічній християнській історіографії концепція "Риму довічного" і пов'язаного з нею уявлення про перенесення центру світової влади на інші політичні утворення була вельми популярна у багатьох народів. Московська Русь, проголосивши себе Третім Римом, таким чином утверджувала й існування православного світу, і своє особисте існування як ціле. Таке уявлення яскраво зафіксувалось в народній епічній свідомості в ототожнюванні Русі, руської землі із землею взагалі: у світі тільки і існують небо, океан, гори, земля. Земля і є свята Русь, оточена іновірцями. Тим самим, православна Русь протиставляла себе католичному Заходу та Ісламському Сходу, а православ'я утверджувалося як особлива форма духовності з її своєрідним світорозумінням.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. Московська Русь – могутня об'єднана централізована держава. Ставши політичним і релігійним центром, Москва активно впливає на розвиток культури у всіх своїх територіальних областях, часто насильницькими діями. Це спричиняло уніфікацію за "московським зразком" місцевих культур. Тобто характерною особливістю культури Московської Русі стає однорідність. Ця особливість підтримувалась і тим, що Русь все ще залишалась середньовічною патріархальною країною з властивими їй патріархальністю царської влади, селянським укладом життя, що був властивий всім верствам населення, прихильністю усталеним традиціям, превалюванням колективного початку над особистісною самосвідомістю. Ці риси довго зберігаються в матеріальному та духовному житті руського народу і визначають характер художньої культури.

Нарівні з підйомом Москви, підлеглістю їх всіх обласних країв, зростав і авторитет голови держави, що впливало на формування відповідних відносин у соціальній ієрархії. Зв'язки між людьми будувались за принципом сімейних відносин, при яких всі люди вважали себе "дітьми" свого "батька" – царя-батюшки, який відповідав за них перед Богом. Такі ж відносини складались і на нижчих соціальних рівнях. Тим самим склалася тенденція до возвеличення царської влади і перетворення всіх останніх людей на слуг царя. Царській волі були підкорені всі стани і духовенство. Піддані царя не були рабами, і не були вільними, але були практично безправними. Вони безумовно підкорялись його владі. Таке становище мало свої внутрішні передумови. Держава, що сформувалась у довгій і тяжкій боротьбі за незалежність і об'єднала великі території, різні народи, потребувала сильної влади, яка б організувала порядок і цілісність життя. І це по-своєму виправдовувало вимогу підкорення владі.

Разом з тим, у народній свідомості цар був не тільки грізною владою, а й створювачем і охоронцем Єдиної держави, з ним пов'язували захищеність від зовнішніх ворогів, мир та спокій у країні. Він втілював утвердження православної віри та усталених традицій. Цар був оплотом держави, яка була здобута в тяжкій боротьбі і вважалась головним національним надбанням. Звідси в національній самосвідомості утверджується ідея служіння царю як державі.

XVII століття в російській історії – це переломний час, наповнений бурхливими і героїчними подіями, що визначили умови розвитку культури. Опричнина кінця XVI ст., смутний час початку XVII ст. зі своїми потрясіннями від самозванців, інтервентів і боротьбою народних низів з пригнобленнями, господарським руйнуванням, яке вдалось подолати лише через чималий час, – настільки підірвали старі настанови духовного життя і заклади, що виникла необхідність в їх відбудові, перетворенні, створенні нових. 

Під час царювання Михайла Федоровича пожвавлення та реорганізація торкнулись роботи земських соборів, Боярської думи, наказів, законодавства, судової практики, фінансів, збройних сил. Уряд послідовно проводив продворянську політику. Кріпосницьке землеволодіння швидкими темпами захоплює пануючі позиції. Становище селян і холопів суттєво погіршилось. Збільшувалось воно тим, що володарі розпоряджались не тільки працею селян. Суд і розправа бояр, їх прикажчиків супроводжувались неприкритим насиллям, знущаннями, приниженням людської гідності. Законодавство захищало феодальну власність, "законність" кріпацького права, станові привілеї бояр, дворян, церкви. Це призвело до великих народних рухів: перша Селянська війна початку століття, міські повстання середини століття в Москві та інших центрах, друга Селянська війна другої половини 60-х – початку 70-х рр., московські повстання кінця століття. Ці рухи суттєво вплинули на розстановку політичних сил у правлячих верхах і проведення ними заходів для зміцнення пануючого класу. Станово-представницька монархія починає переростати в абсолютну, влада царя стає необмеженою.

Усі ці процеси виявили соціальні, класові, політичні протиріччя в державі та суспільстві, разом з тим, загострили протистояння старого укладу, традицій і нових потреб та сподівань, що наростали. Відбувалася переорієнтація з минулого на час теперішній та майбутній, значними стають світські впливи.

Яскравим та симптоматичним показником соціальних та духовних змін стала церковна реформа патріарха Никона.

Ще до приходу на патріаршество руські церковники були стурбовані необхідністю перегляду богослужбових книжок, які через багатолітні переписування мали багато помилок, а також деяких церковних обрядів. У Москві склався гурток "ревнителів давнього благочестя", який складався з людей талановитих, енергійних, на проповіді яких сходилися натовпи простих та знатних людей.

Никон був членом гуртку ревнителів благочестя. Він мав великий розум, фанатичну віру, рішучий характер, славу оратора, проповідника, що впадав у стан екстазу, натхнення. Його вважали "чудотворцем", провидцем і цілителем. Він був відомий не тільки в церковних колах. Звернув на нього увагу і цар Олексій Михайлович. Зростання Никона було стрімким як на той час. У 1646 р. він приїхав до Москви, а через 10 років, після смерті патріарха Йосифа, став патріархом Московським і всієї Русі.

Олексій Михайлович доручив Никонові проведення реформи в церкві, у здійснення якої той вклав усі свої неабиякі здібності.

Вчені богослови заново переклали з грецької богослужбові книжки. Від старих книжок, за якими служили в середні віки, вони відрізнялись невеликими уточненнями, виправленнями. Наприклад, замість "вічного" стояло слово "безкінечного", "молюся" – "прошу" тощо. В обрядах: земні уклони замінювались поясними, двоперстя – триперстям, слово "алілуя" промовлялось не двічі, а тричі. Нічого суттєвого нові книжки не вносили. Основи православ'я, догмати релігії залишались недоторканими. Уводилися тільки уточнення, одноманітність і уніфікація в церковних книжках та молитвах. Однак, за своєю суттю реформа порушила важливу проблему традицій віри, на яких споконвіку ґрунтувалась самосвідомість руської людини, усталеність та істинність її буття. І порушення традицій означало зраду і православної віри, і руської правди життя.

Тому нововведення були зустрінуті неприязно багатьма і, перш за все, з боку колишніх соратників і друзів по гуртку ревнителів "давнього благочестя". Противників реформи очолив протопоп Авакум, також людина пристрасна, фанатична, нетерпима.

Суперечка ревнителів благочестя і никоніанців мала схоластичний характер, торкалася обрядового, зовнішнього боку церковного життя, не торкаючись сутності православного віровчення. Але фанатизм тих, хто сперечався, їх непоступливість загострювали конфлікт. Ревнителів підтримували багато знатних та багатих бояр, церковні ієрархи, селяни, посадські люди. Одні побоювалися посилення влади царя і патріарха, обмеження своїх прав і привілеїв. Інші бачили в ревнителях людей, що протестують проти влади заможних, від яких йшло пригноблення соціальних низів, – під "релігійною оболонкою" тут ховався антифеодальний протест, висловлювались опозиційні настрої.

За вимогою Никона, який користувався величезною владою, на черговому соборі всіх прибічників старих руських обрядів відлучили від церкви. Проповіді та дії ревнителів поступово набули соціального віддтінку. Церковний собор            1666 – 1667 рр. прокляв противників реформи, присудив віддати всіх прибічників Авакума в руки "градської влади" та засудити. З того собору їх стали називати розкольниками, а сам собор поклав початок розколу в руській православній церкві.

Старообрядці тягнули до старовини, виступаючи проти будь-яких змін в церковній сфері. Їх консерватизм кликав до минулого. Никон же виступив як реформатор, прибічник відкритості до нововведень, до зв'язків з усім православним світом, до європейського впливу.

Церковна реформа та її наслідки поряд  з іншими драматичними подіями та потрясіннями цілого століття залучили великі маси людей у водоверть політичного і духовного життя країни. Люди починають почувати свою причетність до справ, які впливають на майбутнє Росії, взаємини між станами, підданими та правителями. Причетність до історії, усвідомлення власної долі формувало новий світогляд, що відрізнявся від релігійного. Абсолютна перевага провіденціалізму, догматів релігійних, політичних, побутових поступово розхитується, починається відхід від безумовної віри в провидіння Боже в бік здорового глузду людського, прагматизму людського блага. Все це віхи у повороті до раціоналізму і секуляризації у свідомості суспільства.

 


<