§ 1. Проблеми культури кінця XIX – XX ст. : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Проблеми культури кінця XIX – XX ст.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Розвиток художньої культури в XX ст. відрізняється неймовірною складністю, що зв'язано з особливостями історичного процесу і духовного життя епохи, яка вінчає колосальний історичний і культурний ривок, зроблений у XIX ст.

Найгостріші соціальні протиріччя приводять на початку XX ст. до першої світової війни, до російської революції 1917 р., що відкриває собою цілу низку революційних потрясінь – в Угорщині, Німеччині, Мексиці, Китаї. Вони змінюють образ європейського світу і створюють нову світову ситуацію. Світова культура все в більшому ступені набуває інтегрований характер, їй в усе більшому ступені стає властива глобальна проблематика.

У першій третині XX ст. разом з великими історичними потрясіннями виявилися розвіяними всі ті надії і чекання, що покладалися на прийдешнє в новому сторіччі торжество розуму. Стало очевидним, що культурна парадигма Нового часу вичерпала свої можливості. Людство занурилося в стан глибокої духовної кризи.

Вона іде своїми коренями в ті проблеми, на рішенні яких були зосереджені зусилля європейського мислення в попередню епоху. Вона не є безпосереднім наслідком глобальних історичних катаклізмів, а повільно і поступово назрівала у глибинах громадського життя і суспільної свідомості, була наслідком тих проблем, що виникали в глибинних шарах культури, і глобальні історичні потрясіння виявилися не її причинами, а її наслідками, що найбільше масштабно і виразно її продемонстрували. Які ж були її причини?

Як уже відзначалося, XIX ст. – це століття торжества історизму в європейській культурі. Історизм пронизує собою всі сфери мислення й охоплює практично всі сторони буття. У середині століття з'являється еволюційна теорія Ч. Дарвіна, яка фактично була історією розвитку живої природи і показувала взаємозалежність існування її видів друг від друга і від навколишнього середовища. Ще раніш теорію кореляцій – взаємної відповідності організмів і середовища – висунув Ж. Кюв'є. Ця теорія дала йому можливість обґрунтувати еволюційне вчення про розвиток геологічних шарів земної кори, тобто, по суті, говорити про історію неорганічного світу. У середині XIX ст. у європейській культурі стають неминучими пошуки закономірностей історичного розвитку суспільства.

Відповіддю на це питання стає концепція марксизму. Вона є останнім досягненням новоєвропейської суспільної думки. У контексті філософської концепції К. Маркса, що одержала назву діалектичного матеріалізму, була здійснена спроба фундаментального синтезу філософських традицій ідеалізму і матеріалізму: діалектичний матеріалізм – це концепція матеріалізму, уписаного в систему ідеалістичної діалектики. Завдяки такій теоретичній побудові удалося знайти ту дійсність, що створює людське суспільство, – дійсність людської почуттєвої діяльності, суспільно-історичної практики, що, зокрема, визначає характеристики історично конкретних типів людської особистості.

Закономірності суспільно-історичної практики, виявлені К. Марксом і           Ф. Енгельсом, лягли в основу уявлення про суспільно-економічну формацію. Затверджувалося, що історичний процес у суспільстві є зміна суспільно-економічних формацій. Вона може відбуватися як еволюційно, у результаті тривалого нагромадження якісних змін у житті суспільства, так і революційно, у результаті свідомо організованої діяльності. Ця точка зору одержує назву історичного матеріалізму.

Відомо, що Маркс і Енгельс були прихильниками саме революційних перетворень і активно дискутували з прихильниками еволюційної точки зору. Відповідь на питання, чому це так, варто шукати, крім усього іншого, і в тієй обставині, що марксизм як теоретична концепція складався в контексті ідеології романтизму.

В 2-й половині XIX ст. стає очевидним, що історичні процеси дійсно мають внутрішні закономірності, і що Марксу удалося знайти їхні істотні ознаки. Та обставина, що виникнення і плин світових економічних криз і їхня відносна періодичність описувався марксовою теорією, красномовно підтверджувало цей факт.

Освоєння закономірностей історичного процесу стимулювало свідомо організовану великомасштабну історичну діяльність великих мас людей. До неї стало можливим застосовувати сформовану в XIX ст. конструктивну практику техніцизму і технократичного мислення. У його контексті будь-яка складно організована діяльність, що прагне до однозначно визначеної відповідності причин і передумов якого-небудь процесу і його наслідків, очікуваних результатів, розглядається як технологічна система, яку можливо конструювати за певними правилами. У першу чергу такого типу мислення поширюється у військовій справі, в економіці, що вступила в монополістичну фазу свого розвитку, у політиці. Саме в цій сфері досвід технократичного мислення застосовується до обставин розвитку суспільства.

На рубежі XIX – XX ст. починаються спроби застосувати виявлені закономірності до суспільно-історичної практики – дозріла ідея керування історичним процесом. Перші катастрофи XX ст., про які говорилося вище, були ні чим іншим, як наслідком так сформованої і вихованої свідомості, яка визначала волю і дії багатьох мас людей.

Але ці перші глобальні катаклізми продемонстрували, що європейське мислення рубежу XIX – початку XX ст. не в змозі було охопити різноманітні наслідки такого роду історичної дії. Не існувало – і ще і донині не існує – моделей, що могли б охоплювати собою дуже складну систему не тільки безпосередніх, але й опосередкованих і далеко не очевидних зв'язків між причинами і наслідками, часто віддаленими і зовсім не очікуваними.

Історія перестає усвідомлюватися як процес самостановлення світу і розглядається як цілеспрямована діяльність, що описується в прожективних термінах – план, проект, програма, сценарій і т. п., – і складається з величезної кількості окремих актів діяльності, співнаправлених, протинаправлених, взаємодоповнюючих і взаимозаперечуючих один одного. У європейському світі інтенсивно стали формуватися масова свідомість і масова культура.

Явище масової культури в XX ст. характеризує істотні зрушення в умовах життя суспільства: поява і розвиток засобів масової комунікації, індустріально-комерційний тип виробництва і розподілу стандартизованих духовних благ, відносну демократизацію культури і т. п. Масова культура затверджує тотожність матеріальних і духовних цінностей, що в однаковій мірі виступають як продукти масового споживання.

Вже в першій третині XX ст. у масовій європейській свідомості була зафіксована проблемна ситуація: міцніє переконаність у тім, що історія, з одного боку, є великомасштабний, переважно закономірний процес, який спеціальними зусиллями може бути організований і направляємий; з іншого боку, у силу непередбачуваності наслідків великомасштабної історичної дії, історією керувати не можна.

Постановка цієї проблеми означала вичерпання логічних можливостей новоєвропейської культурної парадигми. XX ст. стає перехідним періодом між культурними епохами, що закінчилася і розпочинається. Усвідомлення непохитності цього факту, яке відбулося наприкінці першої третини ХХ ст., поставило перед людством у цілому питання, що робити в проблемній ситуації, яка створилася, яким може бути вихід з виниклої історичної «пастки». І оскільки ніяких теоретичних відповідей на ці питання не має, то, мабудь, єдиною розумною стратегією в цих умовах стає шлях прецедентів і формування локальних експериментальних зон, де вони могли б накопичуватися.

XX ст. стає століттям глобального соціально-культурного експериментування. У цілісному соціокультурному контексті світового розвитку в XX ст. можна виділити декілька принципово різних періодів і регіонально локалізованих типів експериментування в сфері суспільного розвитку.

До одного з великомасштабних соціальних експериментів відноситься досвід створення в середині XX ст. «закритих» суспільств тоталітарного типу з домінуванням жорсткої адміністративно-командної системи керування ним. Її зміст складається в можливому скороченні, зведенні до мінімуму невизначених, непередбачених наслідків будь-якої великомасштабної масової дії.

В ідеалі такого роду система прагне до відтворення в часі без змін або з мінімальними змінами якогось досягнутого стану в розвитку суспільства. У цьому випадку необхідними умовами облаштованості суспільного життя стають її тверді обмеження, уніфікація способу життя – і по можливості образа почуттів і думок – і обов'язкова репресивно здійснювана ізоляція тих, хто подібній уніфікації не піддається і тим самим розхитує досягнуту стійкість суспільної системи зсередини. Цей тип соціального експериментування викликається до життя суспільними ситуаціями, як правило, катастрофічного характеру.

Інший тип соціально-культурного експериментування, що розгортається в середині XX ст., характеризується ідеєю "суспільства рівних можливостей". Зміст цієї експериментальної стратегії полягав у всілякому збільшенні можливих наслідків великомасштабної соціокультурної дії, навіть якщо їхню конкретну форму неможливо передбачати. Цим наслідкам надається можливість самостійно адаптуватися до існуючих соціальних умов і або виживати в них, або зникати. Збільшення розмаїтості, нарощування варіантів облаштованості способу життя стає ресурсом, що забезпечує динамізм і одночасну стійкість суспільних структур при зміні умов їхнього існування.

Середина XX ст. відзначена інтенсивною конкуренцією цих стратегій. Друга світова війна була, зокрема, їх зіткненням. Його результатом стало розуміння неможливості виділення якої-небудь однієї пріоритетної стратегії світового розвитку.

Одночасно стала осмислюватися й обговорюватися необхідність зближення стратегічних орієнтирів соціально-культурного експериментування. Виникають різні варіанти теорії "конвергенції" – об'єднання істотних рис тієї й іншої стратегії. Їхній появі сприяв інтенсифікований Другою світовою війною науково-технічний прогрес, наслідком чого стало створення атомної зброї, що повисла дамокловим мечем над будь-якими спробами твердження пріоритетності тієї або іншої стратегії. Результатом такого зближення стали досить відчутні в кінці XX ст. демократизація "закритих" суспільств і посилення соціально-технічної (адміністративно-управлінської) складової в розвитку суспільств «відкритих».

Органічного синтезу ці стратегії досягли в останній третині XX ст. в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Тут у контекст традиційних регіональних культур були впроваджені європейсько-американські соціокультурні інфраструктури. Це дало вибуховий ефект суспільного динамізму, створило феномен т. зв. "азіатських тигрів" і, за прогнозами, перетворить цей регіон у лідера світового розвитку в     XXI ст.

Сам процес соціокультурного експериментування можна описати декількома етапами.

Перший – т. зв. індустріальне суспільство – приходиться на період між закінченням першої світової війни і 1950-ми рр. Це найбільш суперечливий етап, коли ситуація в загальному виді описувалася як "руйнування новоєвропейської картини світу". Це фактично означало усвідомлення тієї обставини, що формуючі її принципи – гуманізм, раціоналізм, техніцизм, історизм і ідея прогресу, – не мають абсолютного характеру і є певною культурно-історичною умовністю. А це, у свою чергу, було сприйнято масовою свідомістю середини XX ст. як характеристика сучасної кризової ситуації.

Найважливішою рисою цієї кризи була дегуманізація культури. На початку    XX ст. виявилося, що реальність значно ширше, ніж почуттєво сприйманий світ. Це, зокрема, демонструвала теорія відносності, сформульована А. Ейнштейном.

Мистецтво XX ст. стало засобом розширення уявлень про реальність. Тут провідними стають ідеї життєбудівництва, органічно зв'язані з загальним експериментаторським духом епохи. Починає складатися явище модернізму (франц. modernisme, від лат. moderne – новітній, сучасний). Його найважливішою рисою виявляється войовниче заперечення традиції, виробленої культурою Нового часу. Психологія модернізму зв'язана з тим відчуженням людини, що породжується в технократичному суспільстві, побудованому за принципом супермашинної системи, що функціонує як  агрегат.

Модернізм прагнув заново створювати історію культури згідно власним програмам і проектам. При цьому він повторив досвід європейського мислення в цілому: сам перетворився у певну художню традицію і зайняв відповідне місце в історичній періодизації культури.

Іншою характерною рисою кризи була дераціоналізація культури – критика сциєнтизму, технократизму і позитивізму, на яких ґрунтувалася масова свідомість XIX ст. Була усвідомлена можливість існування різних типів раціоналізму як у науці, так і в мистецтві.

Другим етапом розвитку духовної кризи XX ст. стало т. зв. постіндустріальне суспільство, що склалося в 1960 – 1980-ті рр. У цей період гострота світоглядної кризи XX ст. у цілому значно зменшилася. Відбулася атомізація структурних елементів світу, кожний з яких прагне локалізуватися і знайти самодостатність: особистість – відокремитися від суспільства, суспільство – від держави, держава – від господарського комплексу і т. п. Механізм дії масової культури розшаровує духовний світ по типах споживачів, здійснюючи тим самим соціальну стратифікацію суспільства.

Характерною рисою цього періоду стає критика ідеї прогресу. Як альтернатива актуалізується екологічна – у самому широкому сенсі – проблематика. Екологічний світогляд стає всеосяжним.

На його основі в цей період починають формуватися нові системи зв'язків між окремими атомізованими елементами суспільства. Це – епоха масових комунікацій, що стають універсальними засобами структурування спільноти. Використання в сучасному суспільстві засобів масових комунікацій перетворює культуру в галузь економіки. Через систему масових комунікацій масова культура охоплює переважну більшість членів суспільства, орієнтує і підкоряє собі всі сторони людського існування, претендує на охоплення культури усього світу, створюючи явище глобалізації.

З 1980-х рр. розгортається третій етап розвитку духовної культури XX ст. –     т. зв. інформаційне суспільство. З глобальним поширенням інформаційних мереж починає складатися новий тип громадськості і колективізму, міняється зміст людської дії, усе більш автономізується у своїй самодостатності окрема особистість. Неминучим наслідком, і в той же час необхідною умовою цього процесу є плюралізм. Простором його реалізації усе в більшому ступені стає віртуальна реальність комп'ютерних мереж, що дозволяє в ідеалі кожній людині будувати свій окремий, на перший погляд, ні від кого не залежний і ні з ким не зв'язаний світ. Віртуальна реальність перетворюється в сучасний Космос, гармонію, структуру і закони побудови якого ще має бути осмислити філософії, культурологи, антропології, психології й ін.

Нова культурна ситуація одержує назву постмодернізму (лат. post – після і modernisme). Це широкий культурний плин кінця XX ст. зв'язаний з умонастроєм "утоми", з печаткою розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їхньою вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей і одночасно – в ідеалах модернізму з його пафосом радикалізму, ентузіазму, діяльності і спрямованості до твердження якихось нових, вироблених, спроектованих цінностей. Постмодернізм характеризується "ентропійним" станом культури, відзначеним есхатологічними настроями, еклектичним змішанням художніх мов, взаємопроникненням стилів, вторинністю образів, іронічним відношенням художника до них і самоіронічним – до себе. Рефлексія з приводу модерністської концепції світу як хаосу виливається в практиці постмодернізму в досвід ігрового освоєння цього хаосу, перетворення його в середовище буття людини і культури. 

Які ж можливості формування нової культурної парадигми відкриваються, виходячи з досвіду XX ст.?

У XX ст. людина європейського суспільства випала із природної поступовості історичного розвитку, перетворивши його в конструктивну видозміну власного життя. Виникає необхідність нового самовизначення. У культурі з ним тісно зв'язане уявлення про Бога.

Проблема концептуального розуміння Бога в новітній культурі зв'язана з неможливістю повернутися до того його онтологічного трактування, яке було характерне для середніх віків. Воно було переборене з ренесансною актуалізацією європейського індивідуалізму. Гносеологічне трактування Бога, у рамках якого сформувалася антропологічна проблематика Відродження, і яка лягла в основу формування новоєвропейської культурної парадигми, з поширенням уявлень історизму і техніцизму на людське суспільство й окреме людське життя також виявилося вичерпаним і перебореним.

Досвід соціального експериментування з історією, що здійснився в XX ст., відкриває нову проблематику Бога: у постановці А. Сахарова сучасне питання про Бога – це питання, чи має сенс історія. Будь-яке моделювання історичного процесу упирається в проблему ціннісних критеріїв оцінки його результатів. На зміну онтологічній і гносеологічній концепціям Бога приходить сьогодні аксиологічна концепція, що ґрунтується на сучасних уявленнях про культуру.

 


<