§ 2. Художня культура : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 2. Художня культура

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Межа XVIII – XIX ст. стала одним із напруженіших етапів історично-культурного процесу, що було зумовлено одночасним існуванням класицистських тенденцій, ампіру і радикально відмінних, орієнтованих на емоцію та почуття, сентименталізму та начал романтичного мислення. Плюралістичність художньої панорами посилювалася й тим, що творчість майстрів нерідко ставала прикладом убирання рис різних художніх течій, індивідуального їх варіювання та напруженої творчої еволюції. Посилення суб'єктивних тенденцій у мистецтві XIX ст. своїм наслідком мало й процес розмивання видових та жанрових меж, а також концентрацію уваги на індивідуальних пошуках у галузі форм та стилістики. Цьому сприяло й те, що у XIX ст. відбувається трансформація відносин між мистецтвом та дійсністю. Реалії, що оточують людину, все більш втрачають актуальність для мистецтва і все більш привабливим стає духовний, емоційний, почуттєвий світ особистості. Завдяки цій тенденції, що протягом століття стає все більш наявною та міцною, відбувається актуалізація поезії та музики.

У контексті духовної культури доби мистецтво, відтворюючи саме духовний світ людини, набуває дійсно авангардної ролі. Як концентроване втілення ставлення людини та людства до світу, мистецтво інтенсивно усвідомлює себе завдяки інтенсивному розвитку художньої критики, мистецтвознавства, естетики.

Початок XIX ст. став заключною фазою еволюції класицизму як "самостійного" художнього напрямку. Його атрибутивні риси знайшли подальше втілення в ампірі. Як до зразків ампір звертався до архітектурних форм імператорського Риму, а саме – до масштабних форм та специфічних споруд – колон, тріумфальних арок. Чіткість, лаконічність форм ампіру поєднувалася із прагненням найбільш повно втілити актуальну ідею державної та воєнної могутності та сили. Це зумовлювало тяжіння до особливого багатства декору – скульптурних рельєфів, що зображували зброю, лаврові вінки, орнамент на військову тематику. У Франції зусиллями Ш. Персьє та П. Фонтена ампір досяг особливої пишноти в меморіальній архітектурі та оформленні палацових інтер'єрів.

Мистецтво романтизму

Мистецтво романтизму, яке надало актуальності особистісному творчому баченню світу, зруйнувало всі канони, що були сформовані класицизмом. Якщо останній стверджував чистоту видів мистецтва та жанрів, то романтизм принципово тяжів до їх синтезу (який найбільш яскраво відобразився у нерозривному злитті музики та літератури). Класицизм орієнтувався на домінування розуму, романтизм – на особистісно забарвлену емоцію. Раціональності класичного мислення романтизм протиставив інше – іронічне бачення світу. Національне начало не входило у контекст класицизму, для романтизму ж фольклор став одним із джерел натхнення. Інтерес до фольклору зумовив й інтенсивність його наукового усвідомлення, формування фольклористики та народознавства, особливо пильну увагу до народних легенд, казок, переказів, фольклорно-фантастичного начала.

Становлення романтичної літератури пов'язане із діяльністю так званої "озерної школи" в Англії на межі XVIII – XIX ст. – У. Вордсворта, С.Т. Колріджа, ієнської школи і Німеччині – А. Шлегеля та Ф. Шлегеля (фундатора теоретичного обґрунтування романтичної ідеології та теорії романтичної іронії), Новаліса, Вакенродера, Тіка.

Трагічна самотність людини стає темою, яка пронизує всю романтичну літературу. Драми Г. фон Клейста "Амфітріон", "Шентезілея" стали одним з вершинних втілень даного мотиву втрати єдності людини та соціуму.

Торжество іронічного усвідомлення світу закарбоване у творах                 Е.Т.А. Гофмана. Звертаючись до світу фантастики, гротеску ("Золотий горщик", "Крихітка Цахес", "Піщана людина"), він відтворював непримиренний конфлікт міщанської буденності та світу високих поривань художника.

Революційні, демократичні тенденції визначали сутність творчості великого німецького письменника Г. Гейне ("Сучасні вірші", "Німеччина. Зимова казка", "Ткачі"). Ця революційна романтика знайшла втілення в англійській літературі у творчості Дж.Г. Байрона, творця образу людини доби – зневіреного бунтівника, який прагне піти від цивілізації. У поемах "Гяур", "Лара" та особливо "Паломництво Чайльд Гарольда"  цей герой шукає спокою та душевної рівноваги в далеких мандрах, в екзотичному світі Сходу. У філософсько-драматичній поемі "Манфред", богоборчій містерії "Каїн", незавершеній поемі "Дон Жуан" поет фактично створює маніфест протесту особистості проти сірої буденності, нову філософію буття людини, яка згодна віддати своє життя заради позитивних змін у світі.

На початок XIX ст. припадає останній період діяльності великого Й.В. Гете. Його філософська епопея "Фауст" закарбувала у собі фаустіанській – бунтівний, пошуковий дух доби. Поєднуючи принципи гуманізму, що сягають корінням доби Відродження, переконаність у силі розуму від доби Просвітництва, оспівування людини як незалежної, унікальної особистості, Гете таким чином синтезував надбання духовності людства Нового часу.

Утікання від реалій, що оточували митця, нерідко спонукало літераторів звернутися до тематики патріархальної старовини, оспівування краси та гармонії, природи на противагу колізіям цивілізації (Дж. Кітс "Ендіміон", "Псіхея", "Гіперіон", П. Шеллі "Королева Маб"). В англійській літературі своєрідний історичний напрямок було створено В. Скоттом. Романи "Айвенго", "Роб Рой", "Квентін Дорвард"), синтезуючи романтичне оспівування старовини та реалістичність характерів, багато в чому сприяли активізації інтересу до національної історії в країнах Європи.

Глибоке усвідомлення розладу людини зі світом, нове, песимістичне світобачення характеризує творчість французького романтика А. де Мюссе ("Іспанські та італійські казки", "Сповідь сина віку").

Неоднорідність світоглядних настанов романтизму (детермінована глобальною значущістю індивідуального начала) яскраво відтворилося у французькій літературі. Р. де Шатобріан, декларуючи у трактаті "Дух християнства" надвелике значення католицтва, таким чином стверджує можливість вирішення духовного конфлікту людини та соціуму  прилученням до світу релігії.

Ж. де Сталь (у романах "Дельфіна", "Корінна") та Ж. Санд (у романах "Жак", "Індіана", почасти "Консуело") стверджували абсолютно нову для мистецтва тему захисту прав жінки у буржуазному суспільстві.

Гостра соціальна спрямованість відзначає твори В. Гюго – "Собор Паризької Богоматері", "Людина, яка сміється", "Знедолені". Ним також були сформульовані принципи, що звільняли нову драматургію від канонічних настанов класицизму. Це багато у чому сприяло формуванню теоретичного ґрунту романтизму.

Виключно різноманітною є музична панорама романтизму. Руйнуючи всі канони, композитори-романтики у першу чергу звертаються до пісенної лірики. Уперше пісня (у творчості Ф. Шуберта) стає одним із провідних самостійних жанрів музичного мистецтва та визначає вигляд багатьох інструментальних, у тому числі й симфонічних творів. Музична культура романтизму відзначена й тяжінням до синтезу з літературою. Це відбилося у формуванні програмної музики – твори мали літературні підзаголовки, що іноді "переростали" у свого роду розповіді про образний зміст та розвиток подій (зокрема у творчості Ф. Ліста, Г. Берліоза,          Р. Вагнера, Р, Шумана, Е. Гріга, Б. Дворжака та ін.). Характерною рисою музичного романтизму стає пильна увага до танцювальних жанрів (вальсу, полонезу, мазурки) та жанрів, позбавлених будь-яких первинних настанов щодо образності, тематики та структури (у творчості Р. Шумана, Ф. Мендельсона, Ф. Шуберта). Розвиток цих жанрів був зумовлений і розквітом домашнього музикування, яке знаменувало собою своєрідне переміщення професійної музики у домашні салони та прагнення естетизувати побут. Романтики перетворили і надзначущий для музичного мистецтва жанр симфонії. Ф. Шуберт, Р. Шуман, Г. Берліоз, Ф. Ліст не тільки індивідуально трактували симфонію, що відбилося у варіативній кількості частин, програмності, особливостях структури. Вони створили й показовий для романтизму жанр симфонічної поеми (найбільш повно втілений у творчості           Ф. Ліста та Р. Вагнера), яка поєднала філософічність класичної симфонії та романтичну свободу творчого духу.

Надвеликої значущості у контексті романтизму набуває вокальна музика. Це знаходить відбиття у формуванні нового жанру вокального циклу ("Прекрасна мірошничка", "Лебедина пісня" Ф. Шуберта, "Кохання поета", "Кохання та життя жінки" Р. Шумана) та у блискучому розквіті опери. "Ундіна" Е.Т.А. Гофмана та "Вільний стрілець" К. Вебера заклали основи чарівно-фантастичної лінії оперного жанру. Вона знайшла подальший своєрідний розвиток у творчості Р. Вагнера. "Летючий голандець", "Тангейзер", "Лоенгрін", "Парсіфаль" та особливо тетралогія "Каблучка Нібелунгів" стали зразками масштабних музичних драм на ґрунті німецької міфології.

Французька романтична опера розвивалася у двох напрямках. Авантюрно-комічні зразки жанру були створені Д. Обером. Героїчно-романтичний різновид жанру з великим значенням історичних мотивів було засновано Дж. Мейєрбером ("Гугеноти", "Африканка", "Пророк").

В італійській музиці розвиток опери перш за все пов'язаний із творчістю       Дж. Россіні. Ним було створено національно-патріотичний варіант жанру ("Італійка в Алжирі", "Танкред") та реформовано комічну оперу введенням реалістичних мотивів ("Севільській цирульник", "Попелюшка"). Патріотичні настрої відбилися і в операх В. Белліні "Норма" та "Пуритани". Стилістично та тематично різноманітні опери Г. Доніцетті ("Лючія де Ламмермур", "Донька полку", "Дон-Паскуале") були відзначені блискучою майстерністю вокального письма і тяжінням до розважальності, зовнішніх, ефектних моментів.

Атрибутивною ознакою музичного романтизму стало й тяжіння його до формування національних професійних музичних шкіл. З ім'ям Ф. Шопена пов'язаний не тільки розквіт віртуозної фортепіанної музики, а й початок розвитку польської школи. С. Монюшко став фундатором польської опери, Е. Гріг – засновником норвезької школи, Б. Сметана та А. Дворжак – чеської, Я. Сібеліус – фінської професійної музики.

У контексті романтичного музичного мистецтва у 1-й пол. XIX у Франції починається розвиток балету (у творчості А. Адана – "Жізель").

Героїзація, бачення особистості як унікальної, неповторної у творчості Давіда стало однією з підвалин романтичного живопису. Очолив романтичний рух в образотворчому мистецтві Франції Е. Делакруа. Його захоплення творчістю Байрона, Тассо, Данте, Гюго, Гете та показове для романтизму тяжіння до мандрів відбилося у геніальних полотнах "Смерть Сарданапала", "Катастрофа Дон Жуана", "Човен Данте" та ін. Делакруа закарбував бунтівний характер світогляду періоду французької революції ("Свобода на барикадах"), створюючи настанови історичного живопису Нового часу. Фактичним подоланням усіх стилістичних меж стала картина "Хіосська різанина", сповнена як ідилічним спокоєм пейзажного тла, так і вражаючим реалістичним відображенням жахів війни.

У творчості Т. Жеріко на перший план виходить виключна значущість героїчного начала. Похмурі образи, що насичують його картини ("Пліт Медузи", "Поранений кірасір", "Полювання на левів"), відтворили патетичність та драматизм романтичної доби.

Увага до особистісного начала викликала й увагу до портретного жанру. Цікаво, що у цей час художники звертаються до створення портретів композиторів та поетів.

Іронічне бачення світу, гротеск та водночас відтворення сили негативного начала пронизують твори Ф. Гойї ("Жахи війни", "Капрічос").

Ідеї національної своєрідності мистецтва, протесту проти вад буржуазного суспільства, ствердження значущості особистості багато в чому поєднувало романтизм та реалізм – при всій відмінності їх світоглядних позицій.

Реалістичне мистецтво XIX століття

Одним із перших реалістичні тенденції на початку XIX ст. у французькій літературі втілив П. Беранже. Його поезія, насичена демократичними настроями та гострим гумором, ознаменувала й початок переусвідомлення місця та ролі буржуа в суспільстві.

Надмасштабна епопея доби була створена О. де Бальзаком у "Людській комедії". Більш ніж 90 творів (серед яких – "Шагреньова шкіра", "Батько Горіо", "Втрачені ілюзії та ін.) стали панорамою буття соціуму, відтворенням самого духу доби. Осудом реакційних тенденцій суспільства, яке не приймає та відкидає видатні індивідуальності, пронизана творчість Стендаля ("Червоне й чорне", "Пармська обітель"), який ствердив новий тип літературного героя – представника середнього класу.

Видатніший письменник доби Г. Флобер у романах "Пані Боварі", "Виховання почуттів", розвінчує мораль буржуазного суспільства, звертаючись до глибокого психологічного аналізу духовного світу героїв. Викривання соціальних вад та виключно об'єктивна характеристика соціуму (з елементами критики) відзначає творчість Г. де Мопассана ("Милий друг", "Життя", "Пампушка").

Основи критичного реалізму в англійській літературі були закладені                Ч. Діккенсом. Романи "Записки "Піквікського клубу", "Пригоди Олівера Твіста", "Домбі та син" створюють типові образи буржуа як носіїв зла. Критична спрямованість відзначає й твори У. Теккерея ("Ярмарок марнославства").

Критичне усвідомлення прийдешньої кризи соціуму в контексті реалізму нерідко набувало й сатиричних форм (зокрема у творчості А. Франса).

Реалістичні настанови в музиці відбилися перш за все у сфері оперного театру. Характерною особливістю реалістичної опери стала виняткова психологічна вірогідність характерів, логічність та природність драматургії. В італійській опері вершинні досягнення жанру у цей час пов'язані із діяльністю Дж. Верді, спрямованою на відтворення актуальної для національної культури патріотичної теми, ідеї протесту проти пригнічення особистості, проблеми соціальної нерівності ("Отелло", "Аїда", "Набукко", "Ріголетто", "Травіата"). У 2-й пол. XIX ст у творчості Р. Леонкавалло ("Паяци"), Дж. Пуччіні ("Тоска", "Богема", "Чіо-чіо-сан"), П. Масканьї ("Сільська гідність") розвивається  новий напрямок оперного мистецтва – верізм (від італ. verismo – правдивий), який доводить до абсолютних форм реалістичність, об'єктивність бачення буття та світу.

Реалізм уперше "надав можливість" оперному жанру звернутися до відтворення образу сучасника. Опера Ж. Бізе "Кармен" стала поворотною віхою у тривалій історії музичного театру, яка дозволила відмовитися від провідних раніше міфологічних та історичних сюжетів та звернутися до безпосередньої правди життя. У французькому оперному театрі разом з тим розвивається й ліричний різновид жанру (у творчості Ж. Массне, Ш. Гуно, Л. Деліба). У середині XIX ст. у французькій культурі формується  й новий варіант музичного театру – оперета, розвинений творчістю Ж. Ерве та Ж. Оффенбаха.

Відбиттям реалістичних тенденцій в англійському образотворчому мистецтві була пейзажна творчість Дж. Констебля, яка стала важливим етапом у розвитку пленерного живопису ("Воз для сіна", "Кінь. що скаче").

У французькому живописі демократичні теми склали основу творчості           Ф. Мілле ("Анжелюс"). Вершинним же досягненням стали твори Г. Курбе, який сам уперше використав термін реалізм щодо живопису.

Дещо осторонь від напружених жанрових та стилістичних пошуків у XIX ст. опинилася архітектура. Інтенсивні цивілізаційні процеси, розвиток техніки та машинного виробництва зумовили перш за все розвиток промислової архітектури, зосередженість уваги на проблемах раціонального планування та перебудови міст.

 


<