§ 1. Характер і зміст культури : Українська та зарубіжна культура – ред. В.О. Лозового : Книги по праву, правоведение

§ 1. Характер і зміст культури

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 
РЕКЛАМА
<

Мистецтво сентименталізму, що виникло на рубежі XVIII – XIX ст., вперше в історії європейської культури знайшло новий об'єкт інтересу – приватну людину. В історії культури тим самим з'являється нова тема, яка стає особливо актуальною в ситуації революційного вибуху у Франції, що вплинув на суспільний розвиток усіх країн Європи. Виявляється, що ця приватна людина, яка у звичайних умовах живе маленьким життям, що абсолютно не впливає на події, які відбуваються довкола, виходить в умовах революційних потрясінь на авансцену історії, починає діяти й у певній мері перетворюється на людину історичну. Подібний поворот у самовизначенні європейської особистості стає духовним початком XIX ст. Фактично, з цього часу в європейському світогляді домінуюче значення починають набувати ідеї історизму.

Такий ідеологічний переворот був підготовлений усім попереднім розвитком новоєвропейської культури. Ідеї історизму не виникають у європейській свідомості зненацька, а є результатом тривалих міркувань про природу історії, про її закономірності, про роль і місце в ній окремої людини, про її волю і діяльність, про те, нарешті, чи є вона іграшкою якихось потойбічних сил, або може направляти історичний потік за своїм бажанням і розумінням.

В опублікованій у 1794 р. роботі французького філософа-просвітителя Жана Антуана де Кондорсе (1743 – 1794) «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» була зроблена спроба установити закономірності розвитку історії, її основні етапи, виявити рушійні сили історичного процесу. Кондорсе відстоював ідею розвитку людства від більш простих форм гуртожитку до більш складних, обґрунтовуючи безмежність цього розвитку. Саме цей процес і одержав у нього назву історичного прогресу. Невичерпні можливості розвитку історії Кондорсе пояснював безмежною можливістю розвитку людського розуму як деміурга історії. Керуючись таким розумінням проблеми, він обумовлював історичні епохи етапами розвитку людського розуму, підкреслюючи при цьому також значення політичних і художніх факторів у суспільному житті.

Ідеї Кондорсе зіграли значну роль у становленні соціокультурної ситуації початку XIX ст., стимулюючи діяльну участь окремої людини в історичному процесі. З цього часу ідея прогресу поступово впроваджується в європейське мислення. Уявлення про історію як стрімкий і багато в чому стихійний потік, що змінює людське життя і своєю міццю виявляється співмасштабен стихіям природи, поширюється в європейській культурі й опановує розумом багатьох людей.

На рубежі XVIII – XIX ст. формується уявлення про протистояння окремо узятого людського життя, приватної долі і натиску могутньої стихії історії. З цього уявлення народжується один із самих могутніх напрямків розвитку європейської думки, що одержує назву романтизму (від франц. romantisme). Це – явище не тільки художньої культури Європи, але й один з найбільш яскравих проявів європейського способу життя і світогляду, що виник на початку XIX ст., але згодом давав себе знати й у середині, і наприкінці XIX ст., і на початку і середині XX ст.

Цей ідейний і художній напрямок, що виник в Європі на рубежі XVIII – XIX ст., охопив філософію, право, політекономію, філологію, історіографію і, зрозуміло, особливо яскраво проявився в літературі і мистецтві. Соціальні й ідейно-політичні корені романтизму відрізнялися крайньою неоднорідністю.

Він являв собою реакцію на світогляд, що затверджувався буржуазією в епоху Просвітництва і Великої французької революції, з боку ідеологів дворянства і консервативної буржуазної верхівки. Ця лінія романтизму зв'язана з французькими емігрантами революційної пори (Ж. де Местром, Ф. Шатобрианом та ін.) Вони протиставили світоглядові просвітителів, висунутій ними ідеї прогресу провіденціалізм (від лат. provideo – заздалегідь передбачаю, передбачаю) – уявлення, відповідно до якого весь хід історії визначається Богом, є здійсненням заздалегідь передбаченого «божественого плану». Прихильники цієї гілки романтизму затверджували традицію як оплот проти революції, ними звеличувався містицизм, примат почуття й інтуїції над розумом і т. п.

В умовах, коли розбуджена революцією стихія історії несла безпосередню загрозу життю приватної людини, такі погляди здобували популярність і широкий відгук в суспільстві.

З іншого боку, саме породжений революцією рух мас уможливив активне включення приватної людини в історичну дію. І ця обставина також стала джерелом романтичного світогляду. Романтизм стає стилем життя. У першу чергу він виявляється в реальному житті нового покоління – людей, молодість яких збіглася з революцією. І саме життєвий досвід цього покоління наочно продемонстрував, як протистояння особистості і стихії історії може, з одного боку, привести до того, що особистість підкоряє історичний процес своїй волі, а з іншого, – що історія ламає життя людей.

Зліт і падіння особистості в боротьбі зі стихією історії, причому, зліт, як правило, випадковий, визначений «волею долі», а падіння, як правило, неминуче, обумовлене "силою обставин", – основна тема романтичної поетики як у мистецтві тієї пори, так і в житті.

На відміну від просвітителів XVIII ст., що гаряче вірили в безумовність історичного прогресу, романтики бачили переважно його тіньову, негативну сторону. Їхня творчість, умонастрої і, нарешті, доля перейняті почуттям протесту проти «сили обставин», пошуком нових, нехай навіть і утопічних у сучасних їм умовах, ідеалів.

В ідейній програмі романтизму знайшли вираження виявлене історичним досвідом просвітительства розуміння обмеженості його ідеалів, катастрофа надій на перемогу проголошених французькою революцією принципів "волі, рівності і братерства", незадоволеність існуючим суспільним порядком і породжене нею гірке розчарування сучасною дійсністю, у якій усе більше місце стали в першій третині XIX ст. займати міщанська відсталість і "безсердечний чистоган".

Тому значною стала в романтизмі викривальна спрямованість у відношенні "прози життя", прагнення до цілісності розвитку сильної людської особистості, здатної протистояти і підкоряти собі "силу обставин", до гармонійного суспільного устрою.

Це прагнення виявлялося в 1-ій третині XIX ст. по-різному. Одна частина романтиків у своїх утопіях зверталася до образів майбутнього, покладаючи на нього надії на боротьбу з існуючими умовами і зв'язану з нею перебудовою способу життя. Інші представники романтиків ідеалізували добуржуазне, середньовічне минуле, якому надавалася видимість патріархальної ідилії, що розглядалася як епоха панування католицизму, який забезпечив соціальну гармонію  (Ж. Сисмонді, Т. Карлейль, Дж. Рескін).

Загальними принципами романтичного світорозуміння були: ідея органічного (стихійного, що не залежить від волі окремих людей) розвитку суспільства; історизм з елементами діалектики; уявлення про те, що історія розкривається в діяльності не окремих осіб, а цілих народів, що кожному народові властивий свій, неповторний розвиток і як наслідок цього – звертання від всесвітньої історії до історії окремих країн і окремих боків людської діяльності, насамперед, права, мистецтва і т. п.; живий, барвистий стиль викладу подій, образність їхнього представлення публіці за рахунок широкого використання й у науці, і в мистецтві методу "вживання" у відтворенні минулого і сьогодення, часто шляхом стилізації.

Особливим аспектом романтичного світогляду і життєтворчості стало відношення романтиків до революційної боротьби, що розгортається в XIX ст. Внутрішні протиріччя романтичної ідеології знаходилися в історичній відповідності з ідеологією широких суспільних рухів 1-ої половини XIX ст. Величезний вплив на формування концепції романтизму зробили національно-визвольні війни народів Європи проти наполеонівської Франції, а згодом народів Балканського півострова проти ярма Османської імперії. Пафос визвольної боротьби сполучився в романтичному світогляді з поетизацією "ілюзій минулого".

Подальше поглиблення протиріч усередині романтичної ідеології, що сполучають революційні устремління з містицизмом і ретроспективизмом, виявляється в роки революційних потрясінь у Росії в 1825 р., у Франції в 1830 р. і революції, що прокотилася по всій Європі в 1848 р. Саме в силу свого глибокого зв'язку з революційними рухами романтична ідеологія у своїх найбільш значних проявах – у рухах декабристів у Росії, карбонаріїв в Італії, гетеристів у Греції – була перейнята наснагою боротьби за волю і незалежність народів і одночасно глибоким розчаруванням поразками в цій боротьбі.

Одна з основних історичних заслуг романтизму – широка постановка питань народності в культурі. У боротьбі проти раціоналістичної абстрагованості абсолютистських академій, проти канонізованої політичної, етичної і естетичної теорії ідеологів феодальної монархії романтики провели велику роботу по вивченню народної мови, збиранню і публікації зразків народної творчості, широко використовували народні традиції у своєму мистецтві. Вони виступали з критикою капіталістичних відносин, що активно розвивалися, зокрема, і за зберігання своєрідних народних форм культури і побуту.

Разом з тим, революційність у настроях романтиків обумовлювалася критикою придушення особистості, попрання її прав. Твердження самостійної цінності людини і його духовного світу, боротьба за свободу особи займали важливе місце в програмі романтиків. З цією програмою, що мала як позитивні, так і негативні сторони – індивідуалізм і егоїзм, протиставлення особистості суспільству і т. п., – пов'язана і боротьба романтиків за волю творчості.

Найбільш значні результати культура романтизму дала в галузі літератури і мистецтва. І саме в цій сфері протиріччя романтизму проявилися найбільше гостро. Романтики оголосили нещадну боротьбу омертвілим раціоналістичним канонам класицизму, його нормативному "прекрасному ідеалові", його догматизмові. Відстоюючи необмежену волю творчості, романтики прагнули до національної й індивідуальної своєрідності, до яскравого вираження характеру, до збагнення багатства людських почуттів і до розкриття їх у незвичайних обставинах.

Разом з тим, у мистецтві романтиків часто позначалося однобічне заперечення сучасного суспільства, протиставлення прозаїчної буржуазної міщанської, обивательської дійсності і суб'єктивної поетичної волі людського духу. Зображення суспільних протиріч у романтичному мистецтві звичайно здобувало характер контрастного протиставлення особистості героя з його світом сильних почуттів і ідеальних поривів і убогої і ворожої навколишньої дійсності.

Звідси випливали характерні для романтизму мотиви трагічного розладу з життям, іронії і гіркого глузування над невідповідністю мрії і реальності, замилування стихійним життям природи, у якій знаходять відзвук переживання героя, тяга до віддалених країн і епох, до далеких від сучасної цивілізації укладів життя. Творчий метод романтиків характеризується тяжінням до зображення виняткових характерів і обставин, до вираження суб'єктивного світу людських почуттів і фантазії, до ідеалів, часто неясних і незрозумілих. Романтизм відкрив у європейській культурі новий світ почуттів і пристрастей, пориву до ідеалу, творчої уяви.

У яскраво вираженій внутрішній суперечливості романтизму, добре осмислений вже його сучасниками, складається його важливе історичне значення: він збагатив європейську культуру всеосяжним, хоча і неясним ще усвідомленням суперечливості пережитого етапу історії.

Перша третина XIX ст. відзначена в історії європейської культури впровадженням і широким поширенням у суспільстві історичного самовідчуття. Романтизм знайшов конфлікт особистості і стихії історії, що найчастіше виявляється як протиріччя "великої історії", яка робиться романтичними героями і геніями, і "маленької людини", яка виявляється заручником "великої історії". Ця колізія стає ключовою для осмислення культурної ситуації в другій третині XIX ст.

У європейській свідомості виникла необхідність усвідомити відношення людини до світу, що динамічно змінюється, і зрозуміти саму особистість, індивідуальний характер як такі, що мають власну історію, яка певним чином співвідноситься з розвитком суспільства. Це співвідношення здобуває вид драматичного конфлікту, що тепер стає предметом пильної уваги з боку літератури і мистецтва. У середині XIX ст. тут складається новий напрямок у європейській культурі, що одержує назву критичний реалізм.

Він самовизначається в другій третині XIX ст., протиставляючись містичному змісту романтизма. Зображення розвитку сучасного йому суспільства, критика і викриття його протиріч (звідси і назва: критичний) стали головним змістом добутків критичного реалізму 2-ої половини XIX ст. У них відтворюються типові образи суспільства цього часу – ділки, честолюбці, шукачі щастя, зухвалі циніки, жертви всепожираючої жадібності, замучені працею і бідністю жертви убогості і розору. Усі вони з'являються в творах мистецтва не самі по собі, а як наслідок і результат розвитку типових соціальних умов. Виявляючи найглибші соціальні протиріччя, прихильники критичного реалізму втілювали їх як боротьбу окремої людської особистості проти гніта грошових відносин, проти «панування фінансового принципу», як писав О. Бальзак.

Після революції 1848 р., яка прокотилася по всій Європі, і соціальної апатії, що виникла після її придушення, представники критичного реалізму з гіркотою відзначають відсутність суспільного змісту в приватному житті, відірваність інтелігенції від народу, ізольованість її психологічних переживань від широких суспільних проблем сучасності.

У цих умовах у культурі Франції і Німеччини складається концепція натуралізму (Е. Золя, Г. Гауптман). Їй було властиве ототожнення законів розвитку суспільства з законами природи, зокрема, біології, зображення людських учинків як результату дії стихійних сил природи, у якій шукалася розгадка таємниць людської особистості.

В основу натуралізму, що широко поширився у світогляді Європи середини XIX ст., ліг позитивізм (франц. positivisme, від лат. positivus – позитивний)[8]. Найбільш характерною рисою позитивістської ідеології був еволюціонізм. Позитивісти зводили (і натуралісти в мистецтві прийняли і відтворили цю тезу) соціальні процеси до природних – фізичних, біологічних і особливо психологічних. Позитивісти розуміли суспільство як "соціальний організм" і шукали закономірності його розвитку у формі поступових еволюційних змін від простого до складного, від однорідного до різноманітного, розглядаючи революційні потрясіння як "аномалії" історичного розвитку.

Ця риса позитивізму стала особливо характерна для ідеології лібералізму, що одержав поширення в суспільній думці і житті Європи в останній третині XIX ст. Позитивістська методологія, яка визначила стиль і методи європейського мислення 2-ої половини XIX ст., затверджувала плюралізм (рівноправність) матеріальних і духовних факторів в історичному процесі, непізнаваність кінцевих історичних законів, ставила в центр уваги історію великих мас людей і історичних процесів, різко виступаючи проти їхнього зведення до послідовності окремих подій і діяльності "великих людей" – героїв і геніїв, що істотно відрізняло її від романтичного світогляду.

Позитивізм, завдяки натуралістичному напрямкові в культурі, широко поширився в європейському суспільстві, ставши самим масовим ідейним плином  2-ої половини XIX ст. Він сприяв тому, що в європейському мисленні поряд з історизмом, що був стрижнем світоглядного розвитку європейської культури     XIX  ст., з'являється й одержує широке поширення принцип техніцизму і зв'язана з ним технократична ідеологія.

Принцип техніцизму в європейському мисленні був зв'язаний з успіхами інженерії, появою в середині XIX ст. складних технічних пристроїв, що використовують електрику, силу пару і т. п. Але він не зводиться тільки до їхнього використання. Поняття техніки у своєму філософському сенсі, – а саме в цій якості принцип техніцизму домінує в європейському мисленні XIX – XX ст., – значно ширше. Поняття техніки охоплює і закономірно і логічно організовані системи мислення і діяльності, у рамках яких причини і наслідки, передумови (вихідний матеріал) і результати діяльності зв'язуються однозначним, передбачуваним, повторюваним, верифікованим зв'язком. У цьому смислі можна говорити про техніку мислення, техніку діяльності, техніку пізнання і т. п.

Широке поширення інженерії в XIX ст. і її експансія на різні сфери життя і діяльності європейського суспільства привели до того, що вперше в історії європейської культури людська діяльність стає предметом проектування. Причому, у великих технологічних системах діяльність людини розглядалася як технологічна функція. Людина "доповнює" технічні системи своїми енергією, нервами, розумом. З'являється уявлення про людські властивості і функції, що існують і використовуються в складних технологічних системах нібито самі по собі, окремо від людини, – вони одержують назву "людських факторів".

Панування позитивістської ідеології в 2-й половині XIX ст. приводить до того, що уявлення про людські фактори поширюється на всю сферу життєдіяльності людини, а не тільки на його трудові дії з технічними пристроями. Тим самим, створюється передумова розглядати всю суспільну систему як своєрідний технічний пристрій, що виробляє людські фактори.

Концепція натуралізму саме в такий спосіб трактувала залежність рис людського характеру від умов соціального середовища. На відміну від неї ідеологія критичного реалізму була орієнтована на виявлення внутрішнього взаємозв'язку і закономірності в зовні суперечливому розвитку людського життя і навколишнього суспільного середовища.

В ідеології критичного реалізму окремі деталі художнього образа підкоряються вираженню внутрішньої сутності втілюваного ним явища, що повинне бути усебічно вивчене і критично осмислено. У зв'язку з цим можуть виникати перебільшення, підкреслення окремих, часто тенденційно виділених боків образа для вираження його сутнісного змісту. Критична спрямованість і загостреність концепції реалізму XIX ст. була орієнтована на розкриття корінних протиріч громадського життя, тоді як догматична натуроподібність, що лежить в основі натуралізму, стимулює в культурі XIX ст. існування рудимента класицизму – академізму, часто технічно блискучого, але позбавленого життєвої конкретності і переконливості.

Поетиці критичного реалізму властиве розуміння людської особистості, з одного боку, як продукту історичного розвитку того суспільного середовища, до якої вона належить, а з іншого, – як  носія самостійної історії, активного і вольового. Прихильники критичного реалізму, створюючи індивідуальні характери, показуючи одиничні факти і події громадського життя, не виривають їх із загального зв'язку життєвих явищ і обставин, а прагнуть показати сутність подібних характерів, фактів, подій, зв'язок і взаємодію між ними, закономірність і перспективу їхнього розвитку, тобто показати їх як типові явища.

Художнє узагальнення – необхідна ознака добутків критичного реалізму. Воно – результат критичного аналізу окремого явища дійсності, розуміння сконцентрованої в ньому живої єдності окремого і загального, індивідуального і типового. Тому індивідуальні характери, втілювані в добутках критичного реалізму, виступають як соціальні типи, а окремі факти і події – як відображення необхідного, закономірного процесу громадського життя. Критичний реалізм прагне до зображення героїв своїх добутків у типових умовах і обставинах їхнього соціального існування.

Типовість, художнє узагальнення в концепції критичного реалізму не завжди збігаються зі збірним образом масових фактів, що часто зустрічаються. Формула натуралістів "чим банальніше, тим типовіше" не має нічого спільного з реалістичним узагальненням у мистецтві. Типовість – це зображення таких істотних явищ життя, що виражають найбільш істотні тенденції суспільного розвитку. Типовий образ включає в якості обов'язкової складової оцінку явищ, розкриття протиріч суспільного життя.

Методом типового узагальнення прихильники критичного реалізму прагнуть до відтворення в мистецтві реального життя з погляду утілення визначених суспільних ідеалів, що у середині XIX ст. здобувають яскраво виражену демократичну спрямованість.

Критичний реалізм, який втілив у живих образах мистецтва боротьбу ідей історизму і технократизму, що домінують у культурному розвитку Європи в       XIX ст., став вищим його досягненням. Середина XIX ст. відзначена видатними подіями в художнім житті. Особливо виразно це проявилося в літературі, що зайняла місце лідера культури цієї епохи.

У гострій ідейній полеміці між прихильниками критичного реалізму і натуралізму, що склала основний нерв світоглядних пошуків епохи, у художній культурі Європи з'явилося якісно нове явище – суб'єктивізм. Його становлення в останній третині XIX ст. відкрило новий етап у розвитку культури європейського світу, поставило її перед необхідністю нового самовизначення і намітило основні світоглядні проблеми європейського та й світового культурного розвитку в XX ст.

 


<